Протиріччя між суб’єктивним та об’єктивним як джерело саморозгортання інформаційної цивілізації

Взаємодія суб’єктивного та об’єктивного у становленні форми зв'язку у соціальному світі відбувається у межах суперечливої єдності людини та суспільства, що являє собою соціальний організм.

Важливість встановлення зв'язків із навколишнім світом виникає з боку особистості як її потреба в усвідомленні самої себе у цьому світі, у розумінні власного “Я”, що відрізняється від усіх інших, виявляючись ще у ранньому дитинстві у фразах типу “Я сам!”, має неповторне поєднання фізичного та духовного, інтелектуального та емоційного потенціалу, успішність здійснення якого залежить від соціального середовища, тих інформаційних потоків, які отримує людина від нього для власного розвитку та вдосконалення.

Тож умовою розвитку особистості є можливість самоінтерпретації людини, що здійснюється на міжособистісному рівні як діалог з іншою людиною, через яку стає можливим розуміння власних смислів і пом'якшення індивідуальних семантичних фільтрів, які формуються під впливом соціальної інформації, що надходить із зовнішнього середовища. Це стає формою прояву здібності людини до обміну інформацією, тобто духовного спілкування, у якому велику роль відіграє мова.

Особливість артикульованого мовлення та розуміння його змісту є тою ланкою, що поєднує духовну складову та психіку людини, і визначається взаємодією двох складових: свідомості та безсвідомого. Духовна складова через логічне мислення дозволяє формально структурувати смисли, психіка ж надає образи та символи для семантичного наповнення логічних форм. Отже, стан семантичного поля (тобто його селективність), що лежить в основі слова, стає виявом безсвідомого (тобто психіки).

Під час спілкування можливе здійснення двох варіантів інформаційної взаємодії.

Інший тип взаємодії - трансперсональний. Він полягає в оволодінні різними людьми спільними для них смислами, що означає можливу переоцінку смислових позицій кожного з суб’єктів такої взаємодії та збільшує вірогідність створення гіперособистості. У цьому випадку набагато легше виникають семантичні фільтри, які дозволяють розуміти один одного, тобто володіти синонімічними смислами, адже ідея, ситуація та предмет спілкування співпадають у більшості членів групи працюючих, що, власне, і створює її. Прикладом такого типу взаємодії людей може бути творча група, що працює над вирішенням однієї проблеми чи завдання, закохані. Гіперособистість у такому випадку, як зауважують В.В. Налімов і Ж.А. Дрогаліна, стає стійкою за умов, що сила ідеї (чи почуттів) виявляється достатньою для того, щоб перебудувати гіперособистість на вироблення спільних для її учасників семантичних фільтрів^{[229] [230]. Те ж саме стосується і національної ідеї як засади формування єдиної нації, своєрідної гіперособистості.}

Існування архетипів як загальних форм взаємозв’язку між людьми та індивідульних семантичних фільтрів, особливості яких обумовлюються зовнішніми впливами (виховання, навчання тощо) та індивідуальними рисами особистості, визначають суб’єктивний характер сприйняття, результатом чого є створення інформаційних моделей дійсності з тої множини сигналів, які отримує людина щохвилини.

Важливу роль у такому виборі відіграють особливості духовного, що обумовлюються культурною парадигмою, та психічного, засади якого пояснюються архаїчним минулим, уособлене в архетипах. Діалог між двома складовими людської свідомості спостерігається в таких явищах, як пророцькі сни, реінкарнаційні згадки тощо. Іноді цей діалог перетворюється на бесіду з іншою особою, яка відстоює протилежні позиції або оцінює вчинки особистості, тобто спостерігається деяка психічна її роздвоєність, що у патологічних випадках перетворюється на хворобу. Свого відображення таке явище існування “другого “Я” знайшло, наприклад, у художній літературі у вигляді образів чорної людини, двійника, незнайомця (вірши С. Єсеніна, твори Ф.М. Достоєвського) тощо.

Отже, для того, щоб відобразити діалектику взаємодії людини та суспільства у встановленні інформаційного способу організації соціального буття, треба проаналізувати особливості трансперсональних взаємодій, що виникають між людиною та суспільством і набувають характеру інформаційних зв’язків.

Особливості зв’язку між людиною та суспільством у кожний історичний відрізок часу відображаються, у першу чергу, у поділі праці, що формується на базі цих взаємодій. Тому можна визначити характерні риси як поділу праці на даному відтинку історичного розвитку, так і, спираючись на них, особливості тих видів зв’язків, що на сучасному етапі історичного розвитку стають базою формування інформаційної цивілізації.

Серед об’єктивних передумов складання соціальності людини особливого значення мали такі, як поступова концентрація населення та зміцнення зв'язків у ньому через зрощення соціальної маси, а також розвиток каналів інформаційного зв’язку, у якості яких виступили засоби комунікації^[231].

Подібні перетворення обумовили зростання кількості та різнотиповості зв’язків між людьми, збільшуючи вірогідність здійс­нення ефективного взаємовпливу між ними та продуктивної взаємодії. Це знайшло свого відображення, у першу чергу, у принципових змінах у поділі праці: базою існування нового - суспільного - поділу стала відмінність індивідів, коли постаюча людина все більше відрізнялася від спільноти, накладаючи особистий відбиток на сферу власної діяльності (наприклад, спосіб праці, засоби праці), що також вдосконалювалася у процесі становлення особистості.

Особливість цього типу зв’язків полягає у тому, як відмічає Б.В. Новіков, що вони відображають взаємодію, з одного боку, соціальної форми, яка отримує вигляд суспільного поділу, та характеру людської діяльності, що виступає як праця^[232]. Суспільний поділ означає зростаючу спеціалізацію діяльності та формування суспільно регульованих відносин з приводу обміну результатами праці, тобто складання економічних, соціальних, політичних і культурних зв’язків, що сприяє поступовому зростанню інформаційних потоків і розвитку сутнісних сил людини.

Актуалізація потреби особистості у збільшенні обсягів інформа­ційних потоків призвела до розвитку принципово нового типу засобів праці, за допомогою яких стає можливим задоволення потреб третього (за А. Маслоу) рівня. Духовний характер цих потреб, пов’язаних з інформацією, відображаючись у засобах праці відповідного типу, визначає таким чином загальний напрямок суспільного розвитку та складання нової системи поділу праці. В її основу покладається семантична навантаженість інформації, якою володіє людина, спричиняючи таким чином формування нового принципу цього поділу - семантичної парадигми особистості, її здатності до творчої діяльності, сприйняття та використання нових, нетревіальних смислів, що, власне, і дає можливість визначати новий поділ праці як поділ самодіяльності (творчості). Лише у такому контексті людина перетворюється на детермінанту суспільного розвитку, метою якого є сама особистість, розкриття її потенційних здібностей і можливостей у процесі творчості.

Пояснюючи сутність нового типу поділу праці, Б.В. Новіков зазначає, що він являє собою “історично вищий, гуманістичний тип діалектичної взаємодії соціальної форми та характеру людської діяльності... Поділ самодіяльності... виявляється відношенням діалек­тичних протилежностей однієї сутності, які опосередковують, взаємо- проникають, взаємозумовлюють одна іншу, утворюють діалектичну суперечність, яка в іманентному та перманентному русі виникнення, розгортання та вирішення породжує безкінечне багатоманіття безпо­середніх форм буття як поділу, так і самодіяльності”^[233].

Поділ самодіяльності, що виникає у процесі формування інформаційної цивілізації, відображає характер зв’язків між людиною та суспільством, що виникають. Духовний характер цих зв’язків виявляється, зокрема, у генетичних взаємодіях, які відображають особливості процесу породження цивілізації нового типу.

Розвиток сутнісних сил людини, пов’язаних із здійсненням інформаційного обміну, обумовлюючи інтерес до засобів задоволення потреби в інформації, призводить до зростання інформаційних потоків, що циркулюють між людиною та суспільством, а також до актуалізації потреби у їх здійсненні. Це означає певною мірою, що відбувається процес відчуження результатів дії сутнісних сил, який має специфічні наслідки: їх об’єктивація та привласнення й використання іншими людьми не зменшує і не знищує їх існування у самого продуцента, а навпаки, призводить до подвоєння інформації, яка при цьому поширюється (нею володіє як продуцент, так і отримувач).

Існування відчужених результатів дії сутнісних сил, пов’язаних із забезпеченням інформаційного обміну, має, по-перше, матеріальну форму у вигляді другої природи як створеного людиною світу штучних речей - техніки, засобів праці тощо, а також, по-друге, духовну (ідеальну) форму у вигляді третьої природи як сукупності смислів, якими володіє людство, що утворює інтелектуальну оболонку Землі, яку В.І. Вернадський, Тейяр де Шарден та інші науковці визначають терміном “ноосфера”.

Об’єктивація сутнісних сил особистості, пов’язаних із забезпеченням циркулювання інформаційних потоків, зумовлює формування такого способу організації соціального життя, який відповідає вимогам здійснення інформаційного обміну на рівні, що забезпечує ефективне функціонування особистості та реалізацію її духовних потреб, зокрема, потреби у підтриманні сутнісних сил на достатньому для ефективного функціонування особистості рівні, а тим більше - потреби у їх розвитку. Це виводить інформацію на позиції головного стратегічного ресурсу суспільного розвитку, а особистість перетворює на його головний чинник.

Отже, суть генетичних зв’язків між людиною та суспільством, що відрізняє інформаційну цивілізацію, полягає у детермінуючій ролі людини, розвиток сутнісних сил якої обумовлює здійснення процесів трансформації способу організації соціального життя.

Виникнення інформаційної цивілізації як нової форми організації соціальної життєдіяльності людини пов’язано з формуванням певних зв’язків взаємодії між людиною та суспільством, кількість та якість яких зазнає змін у двох основних напрямках: по-перше, у взаємодії людини з навколишнім середовищем (тобто з першою природою) і визначається як взаємодія об’єктів, і, по-друге, у взаємодії властивостей (тобто з другою природою).

Перший вид зв’язків взаємодії формується між людиною та навколишнім середовищем і визначається як зв’язок об’єктів. Особливість таких зв’язків у ланцюзі “людина - природа” за умов становлення інформаційної цивілізації виходить із усвідомлення людиною того, що необмежений прогрес та підкорення природи виявляються регресивними напрямками розвитку людства, адже подібне ставлення до оточуючого середовища призводить до виникнення глобальних проблем людства, які ставлять його перед дилемою: існувати чи загинути через обмеженість власного світосприйняття. Вирішення цієї проблеми знаходиться на шляху зміни принципу взаємодії об’єктів - людини та природного середовища: не підкорення останнього, а коеволюційний розвиток, який передбачає раціональну організацію діяльності людини, узгоджену з можливостями та вимогами життєздатності природного середовища (з елементами планування, прогнозування, моделювання природних і соціальних процесів у їх сполученні).

Характерною ознакою зв’язків об’єктів, що формуються між людиною та навколишнім середовищем є те, що їх взаємодія опосередкована знаряддєвою діяльністю, наявність якої визначає суто людський тип взаємодій, а саме - формування зв’язків властивостей.

Їх існування пояснюється К. Марксом іманентною властивістю людини до використання одних предметів у якості засобів впливу на інші, тобто здібністю до створення засобів праці, які являють собою “штучні органи постаючої людини, на які вона переносить свої окремі (насамперед, виконавську, інструменталістську, потому - енергетичну, трансмісійну, управлінську тощо) функції”^[234]. Саме таке злиття внутрішніх якостей людини з предметами та явищами оточуючого світу спричинило свого часу розвиток взаємодії властивостей.

Поступове зростання обсягів інформації, необхідної для розвитку сутнісних сил людини, обумовило необхідність розробки нових засобів праці, пов’язаних із духовною діяльністю. Їх унікальність полягає у тому, що нові засоби праці повинні компенсувати, доповнити, розширити можливості не тільки фізичної діяльності людини, але, головним чином, створити умови для ефективнішої діяльності мозку людини, процесів мислення. При цьому зв’язок людини з предметами праці починає опосередковуватися мислячою машиною, яка здатна самостійно приймати рішення та розв’язувати поставлені завдання під керуванням та наглядом людини.

Подібні трансформації означають початок формування принципово нового способу організації соціального життя, де штучний інтелект займає досить вагоме місце і може певною мірою зрівнятися з людиною, викликаючи вже зараз цілу низку проблем як юридичного, так і морального характеру.

Найголовніша з них полягає у тому, що, передаючи електронним приладам свої власні функції, людина здатна “навчити” їх приймати рішення, базуючись суто на раціональній оптимальності, яка виникає внаслідок теоретичних розрахунків, вільних від суб’єктивних оцінок і життєвого досвіду. Можливі наслідки такого підпорядкування процесу прийняття рішень комп’ютерним системам, коли сама людина опиняється у залежності від них, досить повно та мальовничо зображені у числених творах сучасних фантастів і здійсненних комерційних проектах, тому звертатися до них, вважаємо, не має сенсу. Зауважимо лише наступне.

Вдале співіснування людини із природним середовищем, а також із виявленням власного розуму - ноосферою та її уособленням у вигляді штучного інтелекту, стає можливим лише за умов здійснення якісного перетворення духовності, яке за масштабами та значенням буде мати такі ж наслідки, як і перший “осьовий час”, відмічений К. Ясперсом¹. Необхідність у формуванні нової системи цінностей обумовлюється, зокрема, важливістю розв’язання етичних, економічних, юридичних та інших проблем, пов’язаних із статусом особистості, її прав та обов’язків у зв’язку із розвитком нових галузей знання та вірогіднісного стилю мислення (наприклад, проблема біотех­нологій у медицині: клонування людських ембріонів, суррогатні батьки, діти з пробірки, право на життя та смерть тощо). Лише за таких умов можливою стане безпечне існування людства поряд із штучним інтелектом, їх ефективна взаємодія у процесі розвитку людства як космічної спільноти.

Таким чином, зв’язки взаємодії, які формує людина із навколишнім середовищем через посередництво засобів праці ідеального характеру, відображають трансформацію світосприйняття людини на сучасному етапі у напрямку поступового усвідомлення місця та ролі особистості в еволюції універсуму, що відбувається як перехід від повного підпорядкування законам космосу до ^[235] коеволюційного співіснування людини з першою та другою природою, а також ноосферою.

Особливістю зв’язків взаємодії, що формуються між людиною та людськими колективами, полягає в тому, що вони опосередковуються метою, яку переслідує кожний із суб’єктів взаємодії. Це означає, що суб’єкти діяльності встановлюють зв’язки між собою завдяки формуванню у них схожих смислових парадигм, у відповідності з якими стає можливою їх кооперативна, односпрямована діяльність.

У залежності від характеру подібних взаємодій можна відзначити два варіанти їх здійснення. По-перше, це зв’язки кооперації, коли мета колективних зусиль співпадає з інтересами та метою діяльності індивіда і обидва мають односпрямований вектор дій, прискорюючи таким чином досягнення загальної для обох сторін мети. Це обумовлюється схожістю семантичних фільтрів суб’єктів діяльності, які, у свою чергу, визначають схожі (але не тотожні!) їх смислові орієнтири. При цьому формування інформаційного типу зв’язку між людиною та суспільством пов’язано із домінуванням смислів, семантичне поле яких визначається поняттям всебічно розвиненої гармонійної особистості, від реалізації потенціалу якої залежить загальний прогрес суспільства та людства в цілому.

Таке поєднання пояснюється, з одного боку, тим, що на рівні особистості відбувається збільшення обсягів циркулюючої інформації, а отже, і зростання рівня потреб людини та збільшення ефективності її функціонування у процесі творчості, так званої інтелектуальної віддачі особистості. З іншого боку, за принципом зворотного зв’язку, зростання особистісних інформаційних потоків впливає на спосіб функціонування соціуму, спонукаючи його до змін у напрямку створення об’єктивних умов для розвитку сутнісних сил і реалізації творчого потенціалу особистості - інтелектуального комфорту, за Ю.М. Канигіним^[236]. За умов інформаційної цивілізації це означає необхідність не лише підтримання в актуалізованому вигляді повного обсягу інформації, що циркулює на рівні людської спільноти, але і його динамічне оновлення та доповнення смислової парадигми.

Конфліктні взаємодії, що відрізнятимуть інформаційну цивілі­зацію, пов’язані з формуванням нових засад її функціонування, що ба­зується на інформаційному обміні, при якому структуроутворюючою цінністю стає власність інтелектуальна. Її особливість полягає у тому, що вона являє собою сукупність смислів, розпакованих окремою людиною у процесі її діяльності, які вона може використовувати з будь-якою метою. Це означає, що інтелектуальний продукт належить своєму “виробнику”, який має особисте право на його використання або залучення до інформаційно-товарних відносин.

Проблема ж полягає у тому, що наявність інтелектуальної власності не має як таких чітких критеріїв її визначення, а також досить невизначеним залишається юридичний статус таких явищ, як інформаційний шпіонаж, інформаційні війни (війна компроматів), інформаційний монополізм, хаккерство, плагіат, ексклюзів тощо - все це створює певні проблеми у розв’язанні питань щодо права інтелектуальної власності та неоднозначність у її розумінні.

Отже, формування кооперативних і конфліктних взаємодій обумовлює існування діалектичної суперечності між інформацією як стратегічним ресурсом інформаційної цивілізації та наявністю інтелектуальної власності як виключного права на використання певної інформації, створюючи таким чином засади формування нової ціннісної парадигми суб’єктів діяльності за умов становлення інформаційної форми зв’язку у соціальному світі.

Процес функціонування будь-якої форми соціального устрою забезпечується структурними зв’язками. У межах інформаційної цивілізації вони відзначатимуться динамікою в опосередковуючій ланці між суб’єктами діяльності - людиною та суспільством, людиною та спільнотою, спільнотою та суспільством тощо. Сьогодні процес її вдосконалення відбувається як розвиток засобів та каналів комунікації: виникає Іпіетнеї, супутниковий зв’язок, комп’ютерні технології та інше. При цьому похідний недолік інформації, що циркулює за допомогою електронних засобів комунікації, полягає сьогодні у тому, що має місце великий обсяг так званого інформаційного шуму, більшість якого складають відомості “жовтої преси”, інформаційні технології тощо.

Але взагалі, застосування електронних інформаційних мереж сприяє тому, що потоки інформації, які циркулюють у суспільстві, мають майже необмежену швидкість, а людина звільняється для виконання творчої частини праці, не відриваючи уваги при цьому на рутинні розрахунки, аналіз та довгі пошуки необхідної інформації, що значно підвищує ефективність діяльності. Таким чином формується такий поділ праці, коли окрема людина здатна займатися творчою діяльністю, бути активним членом суспільства майже не залишаючи свого будинку, який перетворюється через наявність електронних приладів і систем (наприклад, факс, електронна пошта та інше) на електронний коттедж.

Зростання інформаційних потоків, їх семантичної навантаженості обумовлює швидкий розвиток інформаційних технологій, які являють собою засоби управління громадською думкою, у зв’язку з чим виникає ціла низка проблем. Серед них треба визначити, по-перше, невідповідність між швидкістю розвитку інформаційних технологій і можливістю інтелектуального осмислення інформації, що надходить, через біологічно зумовлені обмеження інтелектуального ресурсу (людина може порівнювати та аналізувати, за дослідженнями психологів, одночасно не більше 5-9 об’єктів)^[237].

По-друге, це виникнення можливості інформаційного маніпулю­вання за допомогою виборчих, рекламних, політичних технологій, нейролінгвістичного програмування тощо, адже, як вважає В.Б. Брит- ков та С.В. Дубовський, це проблема, в першу чергу, “власників та керівників ЗМІ як менеджерів громадської думки”^[238].

По-третє, проблеми, пов’язані із тоталітарним інформаційним контролем над пересуваннями кожного індивіду, які, з одного боку, сприятимуть вирішенню кримінальних питань, а з іншого - ставлять питання про свободу особистості та дотримування її прав з боку державних установ.

Таким чином, встановлення структурних зв’язків між людиною та суспільством забезпечує ефективне функціонування соціального організму як цілісної системи і відтворення досягнутого рівня розвитку системи суспільних відносин, а з іншого боку, викликає до життя проблеми, існування яких визначається протиріччям між об’єктивною та суб’єктивною складовими у становленні інформаційного способу організації соціального життя.

Формування функціональних взаємодій між людиною та сус­пільством забезпечує виконання соціальним організмом певних функ­цій, які полягають на сучасному етапі, головним чином, у забезпеченні життєздатності його складових - систем, що самоорганізуються, та підсистем, а також каналів їх взаємодії.

На особливості функціональних взаємодій, що формуються за часів інформаційного зсуву, який відбувається зараз, впливає розвиток сутнісних сил людини, обумовлюючи переорієнтацію суспільного розвитку у напрямку створення об’єктивних умов для здійснення потенціалу особистості. У цьому випадку важливого значення починає отримувати такий атрибут людини, як здатність до володіння смислами (тобто розуміння), що означає можливість не тільки підключатися до потоків інформації, які циркулюють у космосі поряд з потоками енергії та речовини, але і функціонувати, користуючись цією інформацією у вигляді знання.

При цьому функціонування особистості за умов наявності відпо­відних об’єктивних обставин (найголовнішою з яких є інформаційний вибух середини ХХ століття) викликає до життя формування такого типу соціального устрою життя людини, який є функціонально похід­ним від тих функцій, що вона виконує, у даному випадку - це функціо­нування на інформаційних засадах, наявність яких визначає рівень розвитку самої особистості.

У свою чергу, формування інформаційного типу взаємодії людини та суспільства сприяє розвитку в особистості таких якостей, які дозволяють їй ефективніше функціонувати за нових умов. Тому кількість людей, у яких добре розвинуті інтелектуальні здібності, велика швидкість реагування та вміння оперативно приймати рішення у поєднанні з високим рівнем здобутої освіти, що дозволяє здійснювати аналіз наявної ситуації на наукових засадах, поступово збільшується.

Таким чином, функціональні зв’язки, що виникають між людиною та суспільством як складовими соціального організму, являють собою відображення їх взаємодії у виконанні спільного завдання, яке полягає у забезпеченні продуктивного функціонування інформаційного способу організації соціального життя, що складається.

Здійснення процесів саморегуляції соціального організму відбу­вається завдяки формуванню зв'язків управління, які забезпечують збереження існуючої системи суспільних відносин у поєднанні з їх вдосконаленням у відповідності із змінами, що відбуваються у навколишньому середовищі.

Ці зв’язки набувають неабиякого значення в інформаційній циві­лізації, адже являють собою “нервову систему” соціального організму, завдяки якій відбувається циркулювання інформаційних потоків директивного та виконавчого характеру, які забезпечують динамічну рівновагу соціального організму¹¹.

Ефективність застосування у цьому процесі бюрократичних методів управління виявляється неефективною, адже, у першу чергу, постає проблема свободи особистості та її підпорядкованості директивному способу управління. Тому необхідним стає формування нового типу управлінських взаємодій, які були б здатні забезпечити ефективність процесу функціонування та прогресивного розвитку ^[239] інформаційної цивілізації, не обмежуючи при цьому можливості особистісного вибору не тільки виду діяльності, але і способу самореалізації, нормативність якого визначається лише загальнолюдськими принципами співжиття (тобто не має антисоціального, деструктивного характеру).

Формування управлінських взаємодій такого роду стає можливим лише за умов принципової зміни їх засад, які повинні базуватися, як відмічає Б.В. Новіков, “на адекватному (науковому) осягненні сутності об’єктів, управління якими здійснюється, рівно як цілей і смислів, заради котрих воно здійснюється. І чим більша міра такого управління..., тим мізерніша частка випадкового та стихійного в розвитку особистості, суспільства”^[240]. Тому великого значення в інфор­маційному суспільстві отримують такі явища, як наукове прогнозування, моделювання тощо певних подій і суспільних процесів, у здійсненні яких використовуються комп’ютери та комп’ютерні технології.

Але тут виникає проблема, пов’язана з суперчливістю понять раціональності, принцип якої закладений у програмне забезпечення ЕОМ, та розумності, коли у дію вступає вже чинник морального порядку, адже те, що розумне, не завжди виявляється раціональним, і навпаки. У такому випадку слушно зауважити, що раціональність означає логічне обгрунтування певних дій і діяльності людини та суспільства. Розумність же передбачає здійснення операцій, спрямованих на зміну чи поліпшення проблемної ситуації, а також доречність, необхідність використання тих чи інших засобів, або взагалі здійснення чогось.

Вважаємо, що обидва моменти мають слушний характер, тому відкидати жодний із них не можна, а шлях вирішення проблеми полягає у діалектичному поєднанні розумності (як унікальної властивості людського мозку приймати рішення, узгоджуючи його з ціннісною парадигмою особистості), та раціональності (як властивості штучного інтелекту до логічного обгрунтування та аналізу ситуації) процесів управління у напрямку знаходження оптимального варіанту розв’язання суперечності між ними.

При цьому регулятором управлінських взаємодій між людиною та суспільством стає духовність, що базується на загальнолюдських цін­ностях, маючи гуманістичну спрямованість, адже лише розвиток моральних норм і принципів співжиття може бути гарантом прогресивного розвитку суспільства та особистісного вдосконалення кожного. Ось чому становлення інформаційного типу зв’язку між людиною та суспільством невід’ємно пов’язано із формуванням нової системи цінностей, без якої існування людини за умов інформаційної цивілізації взагалі неможливе.

Таким чином, формування управлінських зв’язків між людиною та суспільством обумовлюється необхідністю забезпечення саморегуляції соціального організму, яка здійснюється при двоспрямованій циркуляції інформаційних потоків - директивних і виконавчих, завдяки яким відбувається не тільки функціонування, але і вдосконалення системи суспільних відносин.

Функціонування соціального організму являє собою процес відтво­рення певної форми зв’язку у соціальному світі, під час якого спостерігаються деякі відхилення від норми, що мають кількісний характер, не переходячи при цьому у якісні зміни типу зв’язків між людиною та суспільством. Взаємодії, що виникають при цьому являють собою зв’язки перетворень, що існують у межах домінуючого способу організації соціального життя.

Їх формування за умов інформаційної цивілізації відбувається у двох напрямках. По-перше, це прискорення швидкості здійснення зв’язків перетворень через наявність постійно зростаючих обсягів нової інформації, зокрема, семантики наукових досягнень у різних галузях пізнання, впровадження в життя та використання якої в усіх сферах суспільного виробництва виявляється необхідною умовою ефективності функціонування інформаційного суспільства. У цьому випадку інформація стає тою опосередковуючою ланкою, наявність якої значно інтенсифікує процеси перетворень у взаємодії людини та суспільства, а також підвищує продуктивність цивілізаційного розвитку.

По-друге, взаємодії перетворень можуть реалізовуватися через власне взаємодію людини та суспільства, таким чином змінюючи обидві сторони. Так, якщо йдеться про людину, то трансформації у її системі цінностей, а отже, і базових бажаннях, способах життя, зразках поведінки, що означає розвиток духовності, викликає до життя нову культуру, зміст якої дає людині можливість успішніше функціонувати у суспільстві нового типу.

У свою чергу, функціонування у суспільстві визначених цінностей і норм залишає у психіці людини їх своєрідний відбиток, який виявляється у наступних поколіннях як напередвизначеність, схильність до дій певним чином (яскравий приклад - ментальні особливості етносів). У даному випадку ми можемо припустити, що це буде схильність до поведінки та діяльності, узгоджених із духовними цінностями інформаційного суспільства - особистість, інтелект, знання, інформація.

Отже, формування зв’язків перетворень обумовлює можливість зберігання динамічної стабільності соціального організму у межах домінуючого способу організації соціального життя.

Накопичення кількісних змін, що відбуваються у процесі фукціо- нування соціального організму, призводить поступово до їх якісної зміни та переходу на новий щабель розвитку як зняття протиріччя між рівнем розвитку людини та об’єктивними можливостями здійснення її здібностей за існуючих умов життя. Реалізація цього переходу стає можливою завдяки встановленню взаємодій розвитку, можливість виникнення яких обумовлюється формуванням духовності людини. Вона (духовність), відмічає В.Г. Воронкова, “виходить із глибини людини, є створюючою і підтримуючою силою особистості, духовність несе з собою людяність, це взаємопоєднання розуму і душі, які виступають в якості моральності”^{[241] [242].}

Відтинок всесвітньо-історичного розвитку, протягом якого відбувається становлення духовності людства, (за К. Ясперсом, “осьо­вий час”), відзначається виникненням потреб, не пов’язаних із збереженням фізичного існування та володінням матеріальними благами. Це потреби духовні, здійснення яких формує моральні цінності, що встановлюють певні відносини між такими явищами, як воля та неволя, рівність і нерівність, статки та злиденість та інші. У зміст потреби починають входити не тільки мета діяльності, але і соціально організовані, загальновизнані засоби її задоволення. Завдяки цьому, як зазначає О.Г. Здравомислов, кожна потреба отримує внутрішню структуру: у співвідношенні мети та засобів діяльності, з одного боку, та нормативних уявлень стосовно припустимих способів їх досягнення - з іншого.

Таким чином, саме духовність, на нашу думку, може стати тим фактором, який не тільки значно прискорить процеси взаємодії людини та суспільства, але і сприятиме впорядкуванню засобів і прийомів діяльності за умов інформаційної цивілізації у відповідності із смисловою парадигмою нового способу організації соціального життя.

Дія зв’язків розвитку спостерігається як зняття протиріччя між існуючою системою суспільних відносин та актуалізованими потребами особистості. Суперечливість ситуації, що склалася у середині ХХ століття, виявилася у тому, що розвиток сутнісних сил людини призвів до стрімкого зростання обсягів інформації, необхідних для їх підтримання на досягнутому рівні та подальшого розвитку, що викликало до життя актуалізацію духовних потреб особистості. Але їх реалізація за умов індустріального суспільства виявилася неможливою через нерозвиненість засобів комунікації, які вже не могли надати людині усієї необхідної їй інформації (обмеженість у швидкості, якості та обсягах інформаційних потоків). З іншого боку, стрімке зростання фенотипової інформації у вигляді наукових розробок, знань тощо отримало згодом таких масштабів, що тепер людина, у свою чергу, почала відставати від науково-технічного розвитку, не встигаючи навіть усвідомлювати можливі наслідки своїх же досягнень.

Таким чином відбулися такі деформації у взаємодіях людини з навколишнім середовищем, що людство постало перед проблемою власного існування, розв’язання якої знаходиться на шляху становлення нового типу цивілізації, що пов’язаний із зміною не тільки ціннісних акцентів, де особистість перетворюється на головний чинник суспільного розвитку, але і з становленням нового способу організації соціального життя, який базується на соціальному метаболізмі переважно інформаційного змісту.

Отже, взаємодії розвитку за умов інформаційної цивілізації можуть здійснюватися у двох напрямках.

Перший із них передбачає поєднання природних здібностей людини з можливостями електронних систем. Таку позицію відстоює, наприклад, відомий японський дослідник проблем інформаційного суспільства Й. Масуда. Досліджуючи можливості та перспективи такого сполучення людського мозку та штучного інтелекту, він приходить до висновку про те, що попередня еволюція людини була пов’язана із застосуванням найпростіших засобів праці, які сприяли розвитку анатомічних особливостей людини (розвитку мозку, мовного апарату, пальців). Якісно новий щабель у її розвитку як біологічного виду почнеться із використанням комп’ютерів як штучного підсилю­вача розумової діяльності людини, її інтелекту. При цьому поступово виникатиме новий біологічний вид, що визначається науковцем як Homo intelligens, тобто людина знаюча. Пояснюючи свою теорію генно-культурної коеволюції, Й. Масуди пише: “Розумові здібності є основою породження людиною культури. Цей процес перебуває в тісному зв’язку з лобними частками та складним голосовим органом сучасної людини. Це спонукає нас передбачати швидкий розвиток нової культури на основі комп’ютерів і нових засобів комунікації, якими людина вже оволоділа... коли нова культура в майбутньому розвиватиметься, то це приведе до радикальних змін у генах сучасного людства, створюючи можливість для генезису нової людини як нового виду”^[243].

Другий варіант перспектив розвитку людини має не такий оптимістичний характер і пов’язаний із проблемою штучного інтелекту. З одного боку, людина передає комп’ютеру найскладніші операції, які вимагають постійного контролювання, чіткого визначення та аналізу ситуації, коли ПК дійсно стають незамінними. У той же час це не тільки забезпечує ефективне контролювання складних процесів (наприклад, спостереження за супутниками, їх виведення на орбіту, контролювання запуску атомних боєголовок тощо), але і збільшує залежність людини та її існування від комп’ютерів у двох напрямках. По-перше, відкривається можливість до підсилення мисленевої діяль­ності людського мозку штучним інтелектом. По-друге, зростає залеж­ність людини від вдалого програмного забезпечення, функціональної безвідмовності використовуваних комп’ютерних систем тощо.

Та і тут виникає проблема створення ідеального програмного забезпечення, у якому було б передбачено усі можливі ситуації та варіанти їх вирішення. Вважаємо, що це принципово неможливе через те, що людина, на відміну від комп’ютерів, володіє такою атрибутивною якістю, як спонтанність, що дозволяє знаходити рішення у нестандартних ситуаціях. Як цьому “навчити” штучний інтелект - на сьогодні залишається відкритим питанням. Але і в цьому випадку слабким місцем будь-якої комп’ютерної системи залишається її надійність і “безвідмовність” через факт існування комп’ютерних вірусів (наприклад, чорнобильський вірус чи вірус, що отримав назву “I love you”), кількість яких з кожним роком збільшується, а універсальної антивірусної програми поки що не існує і навряд чи вона буде створена.

Отже, другий напрямок взаємодій розвитку полягає не в коеволюції людини та комп'ютеру, а у виникненні протиріччя між ними, коли вимоги штучного інтелекту чи його можливості почнуть суперечити потребам у розвитку людини та її здібностей.

Таким чином, дія зв’язків розвитку відбувається як процес зняття протиріччя між рівнем розвитку особистості та наявною системою суспільних відносин, в результаті якого відбувається якісна зміна у способах відтворення соціальності людини, що означає перехід людства на новий етап розвитку.

Виходячи з усього викладеного вище, зауважимо наступне. Розвиток способу організації соціального життя пов’язаний із виникненням протиріччя між об’єктивним і суб’єктивним, зняття якого відбувається у процесі інформаційного обміну між ними, що надає можливість коректувати діяльність кожної із сторон, а також узгоджено діяти з урахуванням семантики інформаційних потоків, котрі надходять ззовні. Наявність подібних зв’язків між людиною та суспільством, що здійснюються як їх діалектична взаємодія, дає можливість розглядати суперечливу єдність об’єктивного та суб’єк­тивного як певну цілісність, яка отримала назву соціального організму^[244].

Реалізація взаємодій між людиною та суспільством забезпечує процеси виникнення, становлення, функціонування, трансформації способу відтворення соціальності людини. Взаємодії, що здійсню­ються у межах соціального організму, на сучасному відтинку історичного розвитку мають свої особливості, які визначають загальний тип зв’язку між людиною та суспільством як інформаційний.

Тип зв’язків, що формуються між людиною та суспільством, визначається розвитком сутнісних сил особистості, пов’язаних із забезпеченням інформаційного обміну, що викликають актуалізацію духовних потреб, умовою здійснення яких є розвиток засобів праці ідеального характеру, що, у свою чергу, визначає увесь подальший процес розвитку, у тому числі формування соціальної системи певного типу та розвиток сутнісних сил особистості. Тип зв’язків між людиною та суспільством визначає характер соціального метаболізму, який забезпечує функціонування соціального організму як цілісної системи на певному відтинку історичного розвитку і здійснюється у відповідності із стратегічними цінностями суспільства.

Діалектика взаємодії людини та суспільства у становленні типу їх зв’язку відбувається за своєрідним ефектом бумерангу. Досягнення людини, що являють собою об’єктивовану форму існування її сутнісних сил, як відмічає В.С. Барулін, “не просто живуть якимось своїм особливим, відокремленим від людини життям, а знов і знов повертаються до неї, будучи збагачені суспільною цілісністю”^[245], збагачуючи тим самим саму людину, створюючи її для того, щоб знову, на новому рівні перейти в об’єктивовану форму існування, перетворивши суспільство у відповідності з новими вимогами до нього з метою розвитку особистості на новому етапі її самоздійснення.

2.4