Вступна частина до життя поза стінами

Нестерпне пережовування однієї ученої фрази напов­нює мої вуха: історія завершується. Перемогли. Більше немає чого втрачати. Все добре, що добре закінчується. Відпочинь!

Нічого екстраординарного не відбувається і не відбу­деться.

Хто переможець? Саме той, самовпевнений, хто кидає слова про кінець, хто намагається авантюрно судити про все лише на підставі особистого кінця і виносити остаточ­ний присуд. Він галасливо намагається переконати, що люди істини, які виграли, ніколи не увінчуються вчасно й відразу, а тільки потім, він плазує перед авторитетом пост-думки, яка рефлексує лише ретроспективно, для ньо­го існує лише останній бій, а наші комплекси він ладен розуміти тільки коли їх обіцяють виправити, він насолод­жується кожним проміжком між війнами, як умовою, що породжує галюцинації певного світового порядку. Так і мистецтво проявило б себе не інакше, як в момент свого зникнення, Бог відкрився б у переддень своєї смерті, а історія перед своїм присмерком. Кінець є метою, і мета — кінцем. Наші сучасні відвідувачі руїн більше не розмірко­вують, вони завершують; пояснити проблему — означає швидше вирішити її, засипати її, як могилу, і прикрасити цвинтарними квітами.

Занепокоєний тим, як уникнути подібної церемонії прощання, я намагаюся мислити тут, за мого життя, про живі події, з ризиком ошукатися, з відчуттям небезпеки, що спіймають мене на брехні, і з надією на щасливий ви­падок, який допоможе позбутися мені можливих моїх по­милок.

1. Бананову людину, цю карикатурну мавпу-спожива- ча, пора парування якої дозволила переступити і зруйну­вати Стіну, я прошу визнати як носія найфундаменталь- ніших моральних вимог Заходу. Не працювати без корис­ті, не говорити з метою нічого не сказати, не жити в раб­стві — ці домагання негативно визначають позитивний спосіб життя на Землі, існування індивідуального, сімей­ного, публічного, навіть нахабного чи єретичного в череві міста, нарешті, продуктивного в недержавних підприєм­ствах.

2. Заповідь “не бреши” — загальна платформа біль­шості тенденцій дисидентської думки (Солженіцин, Саха­ров, Гавел) — підточує інтер’єр Імперії соціалізму, так са­мо як і бажання отримувати платню за свою працю, пе­ревірити себе на оперативність і продуктивність розчаро­вує популярно, масово в теорії і практиці марксизму. Істи­на в комунікації, ефективності і раціональності економіки, безпеці і автономії приватного життя і, окрім усього, в імперативах, ще їх накреслено не в генетичному, а в етич­ному культурному здобуткові середнього європейця.

3. Чи означає все сказане, що кінець нашого століття щиросердно повертається до загальноприйнятних норм 1900 року? Кожна праця заслуговує на винагороду, тер­пимість дорожча від фанатизму. Тож чи потрібні були дві світові війни, безлік поразок тоталітаризму і мільйони смертей, щоб знову повернутися до цих первісних істин? Банальні правила поведінки не змінилися, змінився лише наш спосіб їх сприйняття.

Нове не є максимою моралі, тим більше основою, що віднині її визначає. Освічена Европа увійшла в століття загартованою, оптимістичною і залюбленою в себе. Вона сподівалася вирішити проблему місцеперебування Добра, Краси, Істини. Полум’я дискусій здіймалося тим вище, чим більше з’являлося впевненості в існуванні, сьогодняш- ньому чи майбутньому, цінностей цієї гри.

Нині гуманізм більш скептичний, пофарбований у колір трагедії, людська доброта не стала передумовою його з’яви, він сприймає нас такими, якими ми самі собі уяв­ляємося: брудними і сонливими. І він дає обітницю бідності щодо дзвінких, блискучих і повновагих ідей. Він знає, що найбільше зло чиниться в ім’я Добра “за праве Діло”. Що найрайдужніші наміри наївно увінчують най- мізерніше. В ім’я цивілізації сучасна Європа вогнем і ме­чем колонізувала ті країни, які, в свою чергу, здобувши свободу, так полюбляють криваві процедури і витончену жорстокість.

4. Для чого поважати закони? Що ми можемо знати, що маємо робити, на що нам дозволено сподіватися? Ніяка категорична відповідь не може бути прийнятною, доки ми себе не запитаємо: ^uA від чого нам зневірюватися?” На початку століття зло визначали як функцію добра, під­даючи критиці сучасне заради якогось надмайбутнього. Сьогодні автостради в рай перекрито. Француз не живе так, як китаєць, а індійське суспільство не готове — еко­номічно, культурно, технологічно — ідентифікувати себе із суспільством американським. Радянський хаос немину­че приберігає сюрпризи світового масштабу. Якщо уніфі­кація способу життя і поведінки і не є дійсно актуальною проблемою, то однаковість смерті, схоже на те, уже мов­чазливо визнана як незаперечна. Однаково страждають, руйнують, принижуються на всіх чотирьох частинах світу. Схожі виправдання вбивць і волання жертв прориваються крізь різницю синтаксисів і словників. Урядова брехня, поліцейські тортури, насильство дубинкою чи іншою зброєю, дух партій або фракцій, голод.

Колись кожна цивілізація самотньо і самозакохано під­тримувала свою варварську одинокість, і найдостойніші мужі оцінювали досягнення через порівняння з китайсь­кими тортурами, європейським мілітаризмом і жертвами ацтеків. Сьогодні прискорена уніформізація інструментів і процедур насильства стала єдиною всеземною наявністю.

5. Начхати на грандіозно виразні і довгострокові рефор­ми, ми всі мертві, час моралі екстремальної терміновості.

У пору потрясінь землі чи суспільства всі жертви не­обхідно насамперед “врятувати”. Достатньо раптової кри­зи — телуричної, кліматичної, продовольчої або соціаль­ної, політичної, стратегічної — для того, щоб знайшлася можливість об’єднатися задля порятунку політично відчу­женим і тим, що зникають від насильницької смерті. За двадцять років рятівні операції — boat people і кампанії допомоги тим, хто голодує — охопили всі території і теле­візійну мережу в світовому масштабі. І не дивно, що ініціатори цих акцій, турбуючись про лікарів, яким уже їхня професія допомагає глибше зрозуміти людськи болі, наголошують більше на боротьбі з хворобою, ніж на при­марному гарному здоров’ї. Вони залишають за шарлата­нами перевагу вдоволення непогрішимих. “Хвороба відчу­вається, а здоров’я майже не помічаємо. Так речі, які є для нас корисними, дуже мало важать у порівнянні з тими речами, які нас убивають” (Монтень). Розум, що звик до повчань і керівництва, такі страждання поневажає, так би мовити, в негативному плані. Вирішити зараз однією дум­кою і цілковито проблеми людини — ось голосна обіцянка, яка не псує ні передвиборних програм, ні благань потреби псевдофілософських символів віри.

6. Ми стали свідками грандіозної прем’єри історії: ін­формація майже миттєво передається в найзабитіші, най- ізольованіші куточки землі. В епоху супутників зв’язку і мікроінформатики ніякі страждання не можуть лишитися непоміченими. Коли умирають з голоду в Ефіопії, ескімоси мобілізуються в Північній Канаді. Швидке поши­рення поганих новин по всіх усюдах викликає тривогу. Публічна думка не лише розносить інформацію про міс­цеві кліматичні умови, а й виказує злу волю національної влади і викриває параліч світової бюрократії. І ні стінами, ні кордонами не стримати це втручання. З відкриттям мульти-медіа в закритих суспільствах починається деста­білізація диктатур. Сучасна тиранія посилалася на права людини, щоб мати для себе можливість подарувати урядам право порядкувати спокійно і безконтрольно. Але ця епоха відходить у минуле, нації уже не можна ізолювати прос­тим адміністративним рішенням, залізні завіси, крізь які не проникало найголовніше — інформація, втрачають свою непрозірність. Поміркуймо: поїзди і радіо, промиван­ня мозку і насильницьке переселення народів, технічне піднесення на початку століття дозволяли чорним і черво­ним тоталітаристам успішно здійснювати свої злочинні на­міри. Однак високі технології комунікації руйнують заста­рілі моноліти. Монополія брехні зіткнулася з конкуренці­єю. Немає ніякої можливості відновити абсолютний конт­роль над інформацією, і суб’єкти, якими намагаються ма­ніпулювати, все менше і менше залежать від тих байок, що їм підсовують. Наша відповідальність насторожі, логіка гуманітарного втручання нехитра. Вона може, вона зо­бов’язана в крайньому випадку, як того вимагають жах­ливі обставини, здійснити інтервенцію воєнну. Хто буде заперечувати, що геноцид здійснений урядом Камбоджі, вартий однієї експедиції, щоб зупинити криваву різню?

7. Розчаровуватися — ще не означає падати: сова Mi- нерви бачить вночі і вдивляється в темряву. Література від Достоєвського до Флобера, трагіки, Гойя, Гельдерлін, Ша­ламов, “через страждання — до радості” Бетховена і ан­тична мантика несуть оце чорне знання. Звертаючись до страху, не відступаючи від жаху, культури Заходу закла­дають підгрунтя своєї етики. Вони прояснюють сутність зла, потворності, жорстокості. Коли гласність (“publicitd”) не є живим словом, вона розкриває лише нестерпне, без приховування, але і без втіхи: істина змиває ілюзії пере­будови. Чому слугують інтелектуали і журналісти? Чому завгодно, але не проповіді. Достатньо й без них порядних сліпців, які лестять Біанкуру, Аттілі, Неті, Пассі. Функ- цоінери позитивного, ті, які покривають підлість і маску­ють ницість під приводом не розчаровувати ЮНЕСКО, лі­ві, праві, музичний рок и різні земні та небесні пророки, які не втішають жодним словом, втомилися. Дійсність ду­же часто виявляється радше невтішною, ніж повчальною. І вже немає чим захистити обли чя або пом’якшити три­вожні події. Новий гуманізм передбачає ретельне лікуван­ня деідеологізацією, ригористичну антигуманістичну діє­ту. Відроджуватися можна лише на упізнаваних руїнах, що визнані і позначені ілюзіями гуманітаріїв. Сказати, що мислячі тварини в своїй сукупності добрі, ще не означає мислити, оголосити, що поїзди приходять вчасно, ще не означає поінформувати. Журналіст — це агент циркуляції поганих новин без реклами, а інтелектуал — пророк лиха без пропаганди, оскільки їх професія і їх доброчинність не сягають того рівня, де є бажання добра і краси лише в точ­ності й істині. “Гуманіст” — епітет заважкий для того, хто відмовляється від сублімованих висновків, якими вимоще­но дорогу до пекла, осібного чи прилюдного, екзотичного чи столичного.

8. Виявлення підлоти, яку влада традиційно використо­вує у своїх ганебних справах, викликає опір. Найпрос­тіша швидка відповідь — інтегризм не є поверненням у минуле, до його міфів і письмен. Він не використовує ста­ровину заради протистояння тут і тепер оксиденталізації, критицизмові і вириванню з коренем плодів Просвіти. Інтегризм новий і сучасний. Ненависть до Заходу продик­тована його неєвропейським походженням; він пропонує коротку, замкнену в собі, перед- і постісторію в ім’я історії священної, епіфанії абсолютного суб’єкта, чистої раси, універсального класу і людей Бога. Ця формула була висловлена Чаадаєвим: ruckwartsorientierte Utopie + Verehrlichung des russischen Volkes, утопія повернення ми­нулого + російський народ, вищою мірою ідеалізований. Вона варта того, щоб Сталін ідентифікував себе з Борисом Году новим, Гітлер — з Зігфрідом, щоб Саддам Хусейн не без успіху оголосив себе Навуходоносором і Саладіном.

На перший погляд, попередні тези, які я намагатимуся проілюструвати в цій книзі, може сприйняти лише незнач­на меншість. Тільки-но належними знаряддями було лік­відовано агресію амбітного і небезпечного диктатора, як знову став досить відчутним дух Версалю і Ялти; плане­тарний хаос переможено, досягнуто “новий світовий поря­док”. Так ніби панування над місцевим конфліктом пода­рувало переможцям магічний сезам, спроможний подола­ти труднощі і розв’язати вузли зненависті і супротивниц- тва, байдуже де й коли. 1 так століття за століттям. 1918: “нова дипломатія” Вільсона чотирнадцятьма пунктами обіцяє мир для двох поколінь і “the World Safe for democracy”, не переймаючись тим, щоб таємно визнати моменти... тертя і несправедливості, які через двадцять років достигли плодами нової світової війни. 1945: респек­табельний Рузвельт з очима, зверненими на панацею із панацей, нову планетарну Організацію Об’єднаних Націй, залишає без захисту половину Європи під сталінським ігом. 1991: у сяянні своєї блискучої перемоги, захмелілий від амбітного бажання загасити аж до останніх жарин вогні Єрусалима, президент Буш дозволяє своєму переможено­му супротивникові взяти кривавий реванш всередині країни над цивільним населенням курдів і шиїтів. Хто міц­но цілує, той мляво обіймає. Хто мріє реконструювати ве­летенську космічну машину, оркеструвати гармонію не­бесних сфер, — спотикається на зернині реальності.

Врятування курдів, обгорілих у напалмі, відбувається зараз. Треба було більше часу, пробних дій і ментальних мутацій, щоб визначити три релігії Книги, в інтерпретації якої вони розмежувалися в одному й тому ж просторі, тричі священному і святому, в цій ставці двохтисячолітніх диспутів, бунтів, завоювань і хрестових походів. З одного боку, зупинити агресію, запобігти різанині шляхом якнай­швидшого втручання. З іншого, — висунути програму ос­таточного умиротворення. Існують два варіанти, як зара­дити світовому безладдю: поступово, навпомацки, ризику­ючи занепасти духом, або навпаки — злетіти птахою, ма­сово крокувати в утопію. Захоплений цими ідеями, прези­дент, як і його славні попередники, забуває по дорозі то­талітарну жорстокість своєї перемоги.

Обнадійливо лунали голоси з обох боків Атлантики з вимогою втручання і нагальної допомоги курдам. Такі ре­акції, як на мене, схиляються до одного методу: обмежен­ня біди, згоди в ім’я того, щоб вилікувати і, по можливості, відвернути природний, соціальний чи політичний катак­лізм. Хіба це не спосіб вирішення конфліктів, обумовле­них нашими стійкими незгодами, нескінченних одночасно в реальності і в уяві? В кінці XX століття відносно нова ідея світового порядку буде його розглядати лише як об­меження безладдя і не більше. Краще хоч трохи порозумі­тися, ніж не розуміти одне одного зовсім.

Будь-які війни — громадянська, загарбницька чи сві­това, яка спустошила це століття, були європейськими, часто фактично, завжди — за своїм Духом. Революції, імперіалізм, расистські системи поширювались, знаходили грунт для доброзичливого прийому і скрізь укорінювалися. Місцеві варвари дарували їм мальовничу вишукану фоль­клорну непристойність, але дипломи було виготовлено на старому континенті. Мені дивно, що європейська інтелі­генція не засвоїла цього уроку і повертається до змісту цих ідеологічних городів, не врахувавши інших форм процесу. Чи, може, ми недбало почепили на вішалку криваве ман­то, в яке вирядилося наше самовдоволення?

Чи вбережуть нас щиросердість і висока мораль наших дідусів і бабусь від їхньої наївної сліпоти? Чи будемо ми сердечнішими, чеснішими, делікатнішими? Чому із одних і тих самих принципів не тчуть аналогічні шори? Якщо історичний експеримент не приносить європейцю найкра­щого — яка чванькуватість! — він може його уникнути. За умови, що зробить якісь висновки із накопичених по­милок, що додасть одне правило, одну нову, або віднай­дену заповідь до десяти заповідей минулого, зовсім не для того, щоб їх перекреслити, а щоб забезпечити їх присто­сування, і, настільки це можливо, встановити міру цієї можливості.

Уже перед народженням Нового часу, вимога передмо­ви, яка впорядкувала б практику десяти заповідей, керу­вала гігантськими релігійними розколами. Перед лицем “римської” розбещеності звичаїв, вимагаючи повернення •до євангельскої простоти, Реформація упиралася в пара­докс людської волі, чіпкого боку зіпсованої людської при­роди; вона з неї вичитає необхідність виправдання вірою — justificatio ab extra, certitubo salutis, прощенням, неска­занною милістю. Перед лицем такого парадоксу Контр-Ре- формація перехопить симетричну позицію врятування дією — ex opere operate; літургічні акти (причастя, хре­щення) набувають властивості дарувати милості незалеж­но від моральних якостей адресата-грішника і адресанта (священика, який ним керує). “Єзуїтизм”, що блискуче виписаний Паскалем в “Листах провінціала”, перетвоює цю характеристику на карикатуру: “Ясно, що літургійні знаки діють автоматично; в керуванні божественними ми­лостями такий вид магічного механізму дійовий і тому ефективний з того часу, як починає функціонувати згідно з приписом” (Колаківський).

Поміж правилами справедливості і світовою несправед­ливістю посередник — церква, совість — має вирівняти асиметрії або симетризувати нерівність, чітко розрізняти випадки совісті і підпорядкувати існуюче безладдя абсо­лютній вимозі, проголошеній в Десяти заповідях. “Не убий!” Але що робити, коли ти опиняєшся віч-на-віч з тим, хто, вбиваючи, руйнує в цю мить свою невинність? Трудність застосування десяти заповідей примушує су­б’єкта моралі довірятися авторитетам більше внутрішнім (обумовленість) чи більше зовнішнім (керівникам совісті), ніж він сам. Секуляризовані і забуті приписи учнівської моралі або звичаї повсякденного життя, цінності Десяти заповідей вимагали від профанів цього разу підтримати їх костурами суб’єктивних міркувань (особистість, характер, геніальна інтуіція, “карма”) або мір-кувань наукових (ав­торитет численних терапій заміняє авторитет керівництва совістю). Загадковий і двозначний лик заповіді, який до­зволяє застосувати решту десять, нікого не хвилює. Між світом милості, яка, звичайно ж, записана в Декалозі, і світом гріха, який заповіді спонтанно не підлягає, згода може бути досягнута лише у вигляді запоруки (Паскаль) або постулата (Кант), з ризиком і небезпекою для того, хто дає запоруку або постулює. Гармонізація сфер має в своєму розпорядженні внутрішнє диво (протестантизм), інститут священства (католицтво) або містичну святість православного старця.

Тривожна конкуренція основ порятунку: те, що робить можливим застосування десяти заповідей, вислизає з-під їхнього контролю і, як наслідок, повсякчас погрожує їх по­рушити. Визнання дива, як умови моральної активності, доводить цю активність до неможливості дива. Якщо ж віддаль між кінцями Декалога і секуляризованими Се­редніми Віками може бути заповнена лиш£? заступництвом небес, то створюється можливість аномалії.

Надто легко Тартюф сполучає в собі недоліки казуїста- єзуїіхЦ.духовника з побожною свідомістю, пуританина-ри­гориста і, в недалекому майбутньому, психоаналітика ба­гатих сімей. Той, хто виправдовує земну поведінку, по­яснюючи її впливом зірок, уникає потрійної небезпеки до­брої віри з хрестовими походами, поганої віри с брудним макіавеллізмом і двоїстої невизначеності, звичайної долі смертних з “двома головами”, що хитаються туди-сюди.

Добро розуміють або “по максимуму” або “по мініму­му”. Перший шлях — це славний шлях академічних семінарів, міжнародних конференцій, “сирних” усмішок, якими обмінюються президенти, шлях фестивалів юних комуністів і зібрань скаутів. Між мирянами і духовенст­вом, як і між трьома релігіями Книги, зустрічі ніколи не були такими екзальтованими й ідилічними, як в бібліоте­ках і у телевізійних дебатах; навпаки, коли вони відбува­ються на грішній землі, то виявляються трагічними і роз­чаровують. Бажання порозуміння щодо грунтовних основ розважає широку публіку, правцем вражає наївних і про­пагує непогрішимість і всепланетну однодумність.

Релігії Заходу взагалі не спрямовані на пошуки макси­мальної згоди, на встановлення досконалості на Землі зі спогляданням обох Царств. Жодна фатальність не зобов’я­зує мирську мудрість будь-якою ціною дістатися глухого кута симбіозу. Прекраснодушний Лейбніц, якого висміяв Вольтер в образі епігона-посередника, не поділяв наївності Панглоса, не дивлячись на свій оптимізм і встановлену гармонію. Він, не вагаючись, підміняє християнську мо­раль більш секуляризованою стратегією розуму: “І заповіт Icyca Христа поставити себе на місце іншого не є єдиною метою, про яку говорить наш Господь, це сказано щодо моралі, для того, щоб знати наші обов’язки, націлені в майбутнє, а також стосовно політики, для того, щоб знати упередження, які ваш сусід може мати проти Вас...” Така екзегеза обертає перспективи; якщо інший є моїм іншим Я, не треба думати про нього краще, ніж про себе, бідного грішника. Звідси необхідність бути пильним: “адже, мож­ливо, що ваш сусід зовсім не мав таких брудних намірів, які я йому приписував, тобто коли йдеться про мораль, пересторога і бажання захистити себе будуть найправиль­ніші, виходячи з найгіршого. ’’Політика”, підкреслена тут, не обмежується державними справами, вона охоплює весь спектр стосунків ворожості чи небезпеки, ставлячи під за­питання порятунок приватний чи публічний, особистий чи колективний. Що свідчить про необхідність дотримуватися принципу найгіршого замість принципу “моралі” найкра­щого, туманного вищого добра. Сама мораль дозволяє таку політику, коли зло надто примножується, тобто коли ви­мога безпеки або її гарантованості не тягне за собою біль­шого зла, ніж є. Отже, існує політика моралі і мораль полі­тики, остільки індивідуальний і груповий біль постійно не- хтуються цілителями душ, які бачать життя в рожевих кольорах.

Основа всієї моралі — де можна у вільний час проек­тувати казкові конструкції, але без якої все пливе як уві сні — ставить мене на місце іншого, а іншого — на моє, перш ніж наші чудові і чаруючі віддзеркалення почнуть усміхатися одне одному. Найперша умова етики — саме в тому, щоб любити ближнього, як самого себе, уникаючи пасток самолюбства, отже, і з умовою підозрювати ближ­нього — те саме, що й не довіряти самому собі. Таким чи­ном, можна сказати, що місце іншого в моралі, як і в політиці, є чистим місцем, а це дозволяє наблизитись до міркувань, без цього недосяжних: все сприйняте нами як несправедливе, якщо ми станемо на місце іншого, має бу­ти підданим підозрі в несправедливості. Для того, щоб по­ставити себе на місце того іншого, не дозволяючи собі під­даватися облесному образові, що ми його посилаємо один одному, ми обдумуємо можливу несправедливість, яку здатні приписати іншому, будучи для кожного і для самих себе щоразу іншими — ближнім, сусідом, ворогом, підоз­рюваним. Це правило недовір’я, і принцип найгіршого, який ним керує, передбачає, що ми можемо порівняти наші вади перед тим, як дійти згоди щодо добра.

Можливість пізнання зла обгрунтовано в міркуваннях Лейбніца, хоч його, як і інших класичних філософів, мало турбували дослідження інтуїції. Згодом філософія, ідеоло­гія і теологія на два століття затушували чорну наявність, яка дозволяє усвідомити солідарність перед найгіршим. Одинадцята заповідь пробуджується в темному знанні: “Ніщо нелюдське не повинно бути для тебе чужим”. Не: стань нелюдиною. Радше: слід розглядати нелюдське саме як нелюдське, в усьому його потворстві, навіть у найжах- ливіших проявах, носіями яких ми це нелюдське вияв­ляємо.

Підбиваючи підсумки історії нашого століття, для якого ніщо нелюдське уже не є екзотичним, спробуймо пройти негативним шляхом, де мораліст замагає моралізатора, до досвіду нашої дивної гуманності.

Гітлер не дуже розумівся на десяти заповідях: “Вими­рання рабської моралі має логічно завершувати знищення іудаїзму... Батіг наглядача каторги, ти мусиш це зробити! Необхідно очистити наші вени від анафеми з гори Сінай! Це отрута, що з її допомогою євреї і християни розбестили, зіпсували, забруднили чудовий життєвий інстинкт люди­ни, який вони принизили до рівня знавіснілої бестіальнос- ті...” Ще не закінчена дискусія підтверджує, що безглузде “ти ні в якому випадку не мусиш...” негативно впливає на серцевицу нацистського створіння.

“Ти не повинен красти!” Божевілля! Тут все — суціль­не злодійство.

Сильний голос Гітлера лунав у невеличкій кімнаті: “Ти ніколи не пожадаєш ні хати свого ближнього” ні “дружини ближнього”, ні тут, ні там... “Ти не вчиниш перелюбст­ва”... Ти нічого не зробиш... Ти нічого не візьмеш... І що?..” — презирливо посміхався Геббельс.

За кожним “Ти мусиш” вимальовується “Ти не му­сиш”. Античне або надцивілізоване суспільство, яке запо­чатковує звичаї, починає з державної муштри, чого роби­ти не можна. Загальна нацистська казарма звільняє не ли­ше від цієї моралі, а взагалі від будь-якої моралі, відкида- ючи їх в своєму загальному принципі, який полягає в за­бороні. Гітлер свідчить: “Насправді ж існує простіше пи­тання, ніж питання християнства й іудаїзму. Ми відвер­немо застаріле прокляття, що створило людство. Ми по­встанемо проти спотворення нормальних інстинктів... Як­що говорити, проти чого ми боремося, так це проти духов­ного мазохізму, пристрасті до самоприниження, самоявле- них правил моралі, обожненими для того, щоб забезпечи­ти захист слабких проти сильних в ім’я презирства до не­змінних законів війни, священних законів природи. Проти вигаданих заповідей ми розпочинаємо військові дії”.

Від чого визволяє цей єдиний визволитель? Не лише від скрижалів Мойсея, які він ненавидів як низькопробний ніцшеанець. Він знищує почуття більш загальне, не знех­туване жодною колективністю: грецький ейдос, цей сором, який примушує червоніти і вказує на діяння, які не можна робити. Точний зміст виявів, які мають недобру славу, змінюється відповідно до свободи дій, але залишається не­змінною інтуїція, що існує негідна поведінка і що інколи є причини для обурення. За кожним “ти мусиш” стоїть “ти не повинен”. А за кожним “ти не повинен” — не якийсь там Небесний Дід з кийком, а невідступна дума про нелюдські речі. Отже, Гітлер хотів прибрати не Бога, якого він пересуває, повертає на своє місце, заступає, а наші очі, незмичні перед нелюдськістю. До речі, він цього домігся.