Пісня від’їзду

Одинадцята заповідь — хай ніщо нелюдське не буде для тебе чужим — не вимагає: роби! але побач! — зло. Метод думки, гімн перемоги, імператив оживляють вирі­шальне віч-на-віч. Без всякого ниття, скарг, мазохізму, воно випромінює відразу, яку принесло — доказане Сол- женіциним і розвалом комуністичної системи — непохит­не дисидентство і крихкість Берлінської Стіни.

Постфактум, в той же час, коли “історія схиляє колі­на” перед письменником, уважний глядач дивується: “Ко­ли думають про засліплююче зло, яке Сартр приписує собі, щоб осмислити комунізм і події свого часу, почина­ючи з 1945 року і до своєї смерті, і яке від усього того, про що він стільки говорив, звітрюється з нашого поля зору, є від чого рвати на собі волосся... Противагою Сартру, який зайняв позицію нещасного, є Олександр Ісаєвич Солжені- цин. Солженіцин матиме привілейований і майже неймо­вірний шанс побачити за свого життя, як монстр, з яким він стільки боровся і для знищення якого він, згідно із за­гальною думкою, надто непостійною, зробив так багато, повалиться перед його очима. Справа, підтримана Солже- ніциним з наявним успіхом, як відомо, не мала аналогій в минулому з того часу, як існують письменники, які від­стоювали якісь справи. А може, була вона непомічена? Може, була забута?” (Б.Франк).

272

Без “Кола першого”, “Івана Денисовича”, “Архіпелага ГУЛАГ” Сахаров не зміг би вести свою боротьбу так інтен­сивно — дивіться його мемуари. 1 Празька Хартія-77 — Паточки і Гавела — не протиставляла б таку жорстку від­мову, анігілюючу будь-яку спробу надати тоталітарній не- гуманності певне людське обличчя. Коли Міхнік, гігант­ська фігура польського антикомуністичного опору, зробив мені комплімент щодо “Куховарки і людожера”, яка у 1975 році, як він висловився, досягла деяких вух Варшави, я відповів, що Солженіцин, стосовно якого моя книга на­магалася бути філософським відлунням, підтримав альянс віруючих і мирян на початку синдикату Солідарність.

Зневагу Солженіцина до тимчасових державців і силь­них світу цього, здавалось, поділяв Сартр. Хіба останній не завершує свій перший великий твір чітким стверджен­ням, що “пити на самоті чи керувати народами — те са­ме”? Із цих двох позицій, як бачимо, пальму першості він віддавав “квієтизмові самотнього пияка”, а не “марному піднесенню вождя народів”. Чому і в чому “марному”? Мабуть, причиною цього були не практичні наслідки, що засмучують інших, незалежно від його перемоги чи пораз­ки. Марним тому, що ілюзорним, в міру вигадок вищого вождя. Алкоголік може дозволити собі плести небилиці, відчуваючи набагато меншу відповідальність. Критерій Сартра — брехня, яку використовують для інших і для се­бе самого, попри видимість, трибуни мітингів і ейфорію конгресу, часто виявляється прихильнішою до плину ду­ху, ніж стойка прилавка. Ідеологія перемагає її, інтокси- куючи того, хто споживає лише напої. Здається, що росій­ський письменник культивує подібну відмову від безвір’я, він, який резюмує всі приписи дисидентства в правилі пра­вил: не брехати.

Під ідентичністю формулювань проглядає відмінність, ледь помітна, але вирішальна. Етичне питання, згідно з Сартром, є питанням цінності: якщо людина вільно виби­рає своє добро, то чи може вона з повагою ставитися до Добра і, якщо вона не вибирає його добровільно, чи може визнавати його за певне Добро? (Існування “єдиного фак­ту, який воно сприймає як свободу щодо себе самого, чи не є це початком кінця царства цінності? Чи можливо, щоб воно (існування) сприймало себе, як цінність?” і т.д.).

Будь-яке писання викриває, але що воно досліджує? Відношення до гіршого чи прагнення до найкращого? По­казує нам нашу розбещеність чи змальовує наші перство- рення? Опозиція між зразково показовими, сюльпісів- ськими академіками і символістами-сатаністами, які об­бризкують себе карикатурною дешевою сіркою — великий розлом, котрий підточив літератури XIX століття. Вона не зіштовхувала письменників віч-на-віч один з одним, а кожного — проти самого себе. Є романи Достоєвського, наповнені незамінимою соціологією. І є його оповідання, які заохочують халтурні вирішення панславізму, антисе­мітизму і віри вугляра, ще занадто благодушного, щоб проявити себе, як фанатика. У Гете є трагічний Фауст, який мріє оновити світ, в той час, як він риє собі могилу, так Іван Солженіцина робить свій внесок у зміни творчої і колективної праці, щоб... споруджувати свою власну тюрму. Так любить і гине Гретхен. Паралельно існує мон­таже не менш гетевського “Прологу на небесах”, в якому Фауста “порятовано”, але ціною трагедії повністю забутої і приниженої Гретхен. Інші посередниці “тягнуть вгору” маріонеток доказів А + В, що у Творі, гідному свого твор­ця, зло здійснюється завжди під контролем і заради Добра.

Аби поет не відчував себе втягнутим в систематичну узгодженість, досить, щоб два імпульси розташувалися без півзаходів на відкритій книзі. Можливо, натхненний вис­тупає в ролі заступника, оновлює на мандрівній планеті своє пристанище, відкриває похід і своїм пальцем вказує наївному людському роду на новий Схід:

“Чума, злочини, сяючі гребені шоломів зітруться (... )

Побачать ягня, що виходить із казкового дракона, Діву безчестя і Марію з голубими очима проституйованої Венери;

Блюзнірство стає гарячим і чистим псалмом, Гімн хапає все це, щоб наробити крил з блакиті, щоб злетіти над лахміттям хмар.

Все врятовано! Квітка, запашна весна, брунькування добра, загибель зла...” (Гюго).

А може зіткнення між тим, що “стирається”, і тим, що “видно”, направлено у протилежний бік, добро блідне і здається близьким до втрати свідомості (Бог бо­жевільний?) перед вторгненням жаху, яке нам пропонує Гюго — зав-жди маг, але “мрійник” і випробувач, ясно­видець, але більш не гуру і не пілот найближчого швид­кісного поїзду до раю.

“Жахливе буття мовчить у глибині нічного неба, Воно, здається, падає в пащу урни. Мертвотно-блідий потік людей.

Ми судимо. Ми зводимо ешафот. Людина вбиває І вмирає. Людський рід, натовп, виряджений в шати помилок, Засуджує, викорінює, руйнує.

Потім все щезає. Стоять шибениці, о, божевілля! О, сум! Є костур цієї сліпої безмежності, Яка крокує серед цієї нескінченної ночі.”

Відносини людини з добром невідворотно підштовху­ють до проповіді. Не автоматично, не прямо, бо в сяючих плодах Віри мешкає черв’як зневіри. Дотримування цього в таємному круговороті відточує і робить витонченішими чисельні романи і новели, як Сартра, так і інших. Та все- таки бажання бігти попереду постійно переслідує торгівлю проблематичним ідеалом:

“Я скажу вам, що кожного разу запитую свій інстинкт, який заїкається, ув’язнений в моїх почуттях, поруч з по­требою думати про бажання заперечення”.

Непереборна криза тисне на західну Людину. Вона ро­бить істот, сконцентрованих навколо ідеї Добра, “агатої- дів”, письменників-моралізаторів особливо вразливими.

Дивовижна сила знання, якого не бажають! Непокірні об’єдналися в запереченні, уникаючи конкуренції про­ектів. Або, точніше, вони розглядали реальний соціалізм, вивчали його від “А” до “Я”, випробовували його в неви­черпній великодушності своїх збочень, і зібралися біля проекту відмови від нього. На початку цього століття ошу­кані гуманісти і яких було ошукано мислили рожевими ілюзіями, чи означає це, що сьогодні необхідно одягатися в темне? Зовсім ні.

Бачити чорне — не означає бачити в чорному кольорі все. Чорне — це колір відсутності кольорів, виявлення по­рожнечі, велика можливість, дарована для того, щоб зай­няти позицію перед, віч-на-віч, проти інтегристських аль­янсів ночі і туману. Шлях до безодні, падіння зла в найгір­ше — якщо навчимося все це сприймати і передбачувати, то здобудемо можливість відступу, кроку назад, голосу­вання ногами, руху внутрішньої та зовнішньої втечі, а все це, що можна буде передавати, поширюючись, постійно і невтомно якнайкраще руйнуватиме існуючі диктатури. “Здивування стає здивуванням перед непояснюваним лю­дяності як такої... Як став можливим Освенцім? А ГУЛАГ? А Катинь? А відправка назад Сталіну радянських в’язнів? А знаменита каторга Пітешті? А допити з катуванням? А психіатричні клініки? А Відділ Безпеки комуністичних країн? Як під маскою найрадикальнішого гуманізму змог­ли винищити навіть ідею гуманності? Як все це стало мож­ливим? Ці питання нависають над більшою частиною люд­ства; вся Європа живе сьогодні під їх тінню” (Лісеню). Ця книга — спроба відповісти на запитання румунського філософа.

Зосереджений на тому, що погано, Солженіцин уберіг­ся від проповідницької манії. У нього був і бог, і релігія, і переконання, і він ніяким способом не дозволяв їх ігнору­вати, але ці висоти не переповнюють його твори. Він звер­тається до гріховного створіння не з метою осудити його, він протистоїть йому в пеклі. У будь-яких вимірах. Табор- ні малюки, висміяні старі нікого не пожаліють, а особливо

277 нашу участь в цих насильницьких мізансценах, ні люб’яз­ність інтелектуалів, ні завзяття, з яким простий селянин звеличує свого ката. Ти не согрішиш, не зробивши пошти­вого жесту перед навислою цінністю, якої ти не знаєш. На­впаки, ти грішиш, закупорюючи себе в тому, чим ти жи­веш, і живеш тим, що тебе обмежує. Цей торг зв’язує тебе до такої міри, що ти не можеш дорікнути собі в любові до зла, а, точніше, в сліпій любові цього відношення засліп­лення, яке тебе туди заганяє. “Ми безтурботно біжимо до провалля після того, як нагромадили перед собою щось та­ке, що заважає нам це бачити” (Паскаль, “Думки”, 183). Моралізатор зосереджується на добрі і оплакує відстань, яка це добро від нього віддаляє. Мораліст бачить чорне і запитує в піднесеному стані духу про екран, який заважає нашому баченню. Сартр найбільше втрачав, коли брав на себе роль моралізатора. Солженіцин переміг як мораліст.

“Ніщо людське нам не чуже”, — промовляє гуманіст старого штибу, намагаючись не помічати інтегриста, який уже в ньому. Сьогодні ми чуємо його благу найгіршу обіт­ницю: нехай нелюдське не живе в мені, нехай я більше не буду знаходитися в сфері нелюдського, нехай мене відді­ляє від нього нездоланна перепона! Відгукується на це благання потрійна тоталітарна огорожа: 1. військовим спо­собом виключає все інше, 2. педагогічно огороджує дослід­ні оранжереї, де вихованці під керівництвом освіченого начальника спостерігають прогресуючий розквіт людства, котре набуває зрілості, 3. побожно захищає зв’язки між святими, де панує людяно-небесна гостинність і трагічну кризу скасовують в той час як аромат жертвоприношення хтиво усолоджує ніздрі світської людини, езотерична або традиційна божественність стає прихильною і нам під­владною. Стіна Атлантики, Берлінська стіна, ісламська паранджа: все людство втиснуте в піднесене тіло чистої ра­си, вищого класу або істинної співдружності вірних! Арха­їчні Фіви відроджують! Храм реконструюють...

“Я бачив сон: стіна віків з’явилася переді мною, вся із живої плоті і вологого граніту, непорушність викликала тривогу...

Пил ридав і глина кровоточила, камені, які падали, мали людську форму... І ця стіна, зроблена з усього, що руйнується, возводилась крутою, сумною, позбавленою форми.

Звідки це?

Я не знаю. В якомусь похмурому місці...”

На чому підводять фортеці брехні? На наших мріях про відновлення. Як? Скручуючи їх навколо обіцянки кінця часу, який був би здійсненням, приходом божественного в історію, піднесенням людства в Бозі, біофанія, де життя очищається в расі, екофанія, де профанне виробництво трансформується в творіння, логофанія, де комунітарна мова диктує шлях до істини. “Стіну було збудовано з ве­ликим ентузіазмом у 1961 році, бригади будівників співа­ли, юні піонери прикрашали її квітами, офіційні поети ос­півували її. Деякі аплодували і чванились, деякі, дисцип­ліновані, приймали, інші — мовчали. Це був пам’ятник, споруджений “deutsche Griindlichkeit”, духом відповідаль­ності, з німецьким почуттям фундаментального — при­знався мені директор музею Check Point Charlie 10 листо­пада 1989 року. Старий синдикаліст відновлював у пам’яті те місце, де він збирав фото і свідчення, і це в той час, коли список жертв збільшувався з кожним роком. А десять годин тому, переповнений радістю першого пролому в сті­ні, він, все ж таки, відмовився забути автохтонію відрази, з якою так довго боровся. Здатність будувати кордони- тюрми — не є чисто радянська, вона тією самою мірою німецька, європейська, вона втілює дію нелюдського в кожному.

Із цієї останньої констатації випливає “влада без-вла- ди” (Гавел) і реальна влада дисидентів, “політичних ну­лів”. Перо проти танків. Машинописний самвидав п’яти примірників так само стає конкурентом радіо і державного телебачення... Плювки коротких закордонних хвиль проти офіційної педагогіки, яка керує публічними місцями, про­ти няньок пенсійних будинків. Солженіцинці здобули пе­ремогу, перемістивши бій на непередбачену територію са­мотнього сприйняння безодні, яке, в принципі, дало по­штовх загальному опору.

Засліплені тим, ким ми є завдяки великим постатям (якими, звичайно, не можна нехтувати) Валенси і Гавела, ми часто не добачали скромності та анонімності бунту, тим заразливішого, чим більше “скромних” і скривджених ко­мунізмом він об’єднував. В “демократичній” Німеччині все випливало з розрізнених рішень: використовуючи уда­ри угорських ножиць по колючому дроті залізної завіси, одна сім’я, потім інша, таємно звільнялась; переховували­ся у сусідів, не довіряли близьким і під виглядом туризму під час відпустки піднімали якір. Засоби масової інформа­ції на Заході з’єднували образи, телеглядач Сходу відкри­вав для себе самотності, що збивалися в потоки біженців. Ізольовані ставки колективізуються — це вторгнення в федеральні посольства в Празі і Варшаві. Ті, що залиша­ються, оголошують себе втікачами, вони виходять на ву­лиці, кричать до своїх тиранів: “Поступіться місцем, інак­ше ми повтікаємо!”. Буде постріл чи ні? Що утримувало політичну поліцію? Гуманізм? Ні. Страх. НДР не є закри­тий континент, як Китай. Кривава баня за моделлю Тя- наньмень збільшила б вдесятеро кількість втікачів. Пар­тія, втілений “Золочений галун на рукавах”, з ліхтарем в руці шукала б свої “маси”.

“Ця стіна не здавалася більше незвичайною, завершеною, де сама доля парується з вічністю, де всі об’єднані епохи долучаються до нашої, де століття мали змогу запитувати одне іншого, аби жоден не зробив помилки і не пропустив заклику, замість континенту був архіпелаг, замість світу було кладовище, місцями піднімався якийсь похмурий камінь, стирчала якась підпора, що не підпирала більше нічого...”

Всі солженіцинці? Так, якщо врахувати, що письмен­ник все те пережив сам і, викриваючи містичні ілюзії Пар­тії, якими європейський люд заколисував себе замість до­казів, показав нам пекло — “Архіпелаг Гулаг”. Всі аме­риканці? Ні, якщо постать нового світу покликано захоп­лювати нас своєю досконалістю. Так, якщо йдеться про те, щоб створити відлуння єдиної атлантичної мови, гідної ди­сидентської гордості, це non possumus, який виголосив Дж.Кеннеді перед свіжозабетонованою стіною: ^uIch bin ein Berliner”. Так, якщо Америка не є ідилічна утопія, а не- визначена земля вестернів і чорних фільмів, де заброди добровільно відроджували жахливу західну філейн. “Для деякої частини бути американцем, це, побувши засудже­ним і іноземцем, пройшовши дороги вигнання, знати, що те, що відторгує засудженого, іноземця, вигнанця — все те заперечує і Америку” (Р.Кеннеді).

Там немає нічого, що не було б класично європей­ським. Кращі закони не відкривають шлях до кращого, але стають перепонами на шляху до гіршого, про все це писали Монтень, Шекспір і Паскаль. Але привілей мають ізольо­вані, як Гамлет чи “досконалий віруючий” з “Думок”, по­дібна ідея упродовж тривалого часу залишалася цариною, зарезервованою для нечисленної еліти: “Народ не здатний сприйняти цю доктрину... Він вважає стародавність (зако­нів) доказом їх істинності, а не їх єдиної влади без істи­ни...” (“Думки”, 325). Вольтер, який виряджається в тогу противника Паскаля і тим самим духовно себе обмежує, повторює: “Коли б не було Бога, його варто було б вига­дати” і різко деталізує: “Я хочу, щоб мій прокурор, мій кравець, мої слуги, моя дружина також вірили в Бога; і я думаю, що тоді б я був менш обкраденим і менш рогатим”. Неприхований цинізм наміру ризикує збити з пантелику читача. Вольтер — теїст, але божество, яке він пошановує, постає як прихований паскалівський Бог, мало схильний до безпосереднього втручання в поліцію звичаїв. Інакше кажучи, народ “не піддається” цій релігії, він потребує Всевишнього, “прибуткового і мстивого”, який надає за­конам обов’язковість і санкцію Добра.

Класичні моралісти і філософи Просвітництва брали на себе трагічну і негативну основу законів, починаючи з очевидності зла. Ні деспотизму, ні анархії, в кінцевому ра­хунку, не пропонують Есхіл і Паскаль: “Ми підтримуємо себе своїми власними зусиллями на шляху доброчесності, лише протиставляючи їй дві протилежні вади” (“Думки”, 359) або ще: “Скажуть, що справді людиновбивство — це погано; так, бо ми добре знаємо, що таке зло та омана, але хто знає, що таке добро?” (“Думки”, 385). Хто ми? Може, народ в ілюзорному досвіді добра, народ, що не “піддається” досвіду зла як зла! Межа — одна й та сама для Паскаля, Вольтера і Сартра: відомий куплет з приводу можливого відчаю Біанкура резюмує логіку катастрофіч­них позицій. Омана обов’язків і сучасної відданості про­довжує “сприйнятний крок” Паскаля, “його необхідно бу­ло б вигадати” Вольтера: західний пролетаріат (сьогодні третій світ) не має права на інформацію про злочини, бо він не витримає відчаю, тривоги, шоку розчарування в своїх ідеалах. Інтелектуал знає зло, але маси повинні віри­ти в добро з усією наївністю, за умови, що еліта візьме їх під своє крило, буде їм брехати, щоб заколисати, загорну­ти в кокон, завербувати, гарантувати і розважати своїх вічних вихованців.

Дисидентський припис зійти з “дороги брехні” перед­бачає жорстку мутацію інтелектуального статусу. Він більше не дозволяє собі ставити завдання охороняти насе­лення, вводячи цензуру на досвід нелюдського, що їх ото­чує і що продукують вони самі. Він згоджується з афін- ським злиттям громадянина й іноземця, чоловіка і жінки, пана і раба, які всі були присутніми, в тому числі й діти, на трагічному видовищі промахів великих і безвладності всемогутніх. Він відмовляється від платонівського ідеалу царя-філософа, який тільки один спроможний зрозуміти основу (буде вона невиразна чи порожня) законів і зму­шений міфологізувати, аби позолотити пілюлю для уявної щиросердної публіки. Всі філософи? Всі спроможні проти­стояти біді помешкання, сердечному, заразливому, яке по­стійно виганяє дух? Доказ одинадцятої заповіді — це доказ появи ефемерного, сумнівного, невпевненого, але запаль­ного, на будь-якому місці можливого філософа-громадяни- на. Притаманним всім доказам є те, що вони не перема­гають зразу, їхня сила проявляється в екстремальних чи критичних обставинах, коли не існує іншого виходу, аніж їх випробувати.