ГЛАВА 20 Радянський досвід генералізації трансцендентного страху

Німецький фашизм і його вождь не є першими формоутвореннями пред­ставників прориву нумінозної сили колективного позасвідомого в історії людства XX століття. Фашизм поступаємося своїми масштабами та психо-політичним впливом більшовизму.

Як суспільно-політична теорія більшовизм включає в себе різноманітні культурно-історичні та ідеологічні компоненти. Одним із них є політична тео­рія марксизму, народництва та деякі особливості російського імперського сві­товідчуття та світогляду, в тому числі культурно-епохальні страхи, які доміну­вали в російській ментальності у середині XIX - на початку XX століть.

Відомо, що більшовики наслідували деякі традиції та потяги російської імперської еліти та інтелігенції, які несвідомо втілювали в свою політичну програму та соціальну практику. Характерними рисами російської імперської еліти були: безґрунтовність та відірваність від коренів та культури свого наро­ду, які усвідомлювалися як ідеалізований містико-релігійний організм, близь­кий до каліфонічної волі Бога; колективна жертовність (особиста культурна місія) заради “світлого” майбутнього “свого” народу та свого релігійного спа­сіння. Відірваність від “тіла Христа” та пов’язане з цим відчуття гріховності й самотності перетворювалось у колі російської еліти у відчуття страху, який мав свою проекцію у формі нігілізму та потужно-фанатичного терористичного руху (до того часу жоден уряд у світі не випробував такого міцного терорис­тичного руху, як російській [272, 13]), спрямованого на державно-політичних діячів - службовців, тобто на самих себе.

Ця характерна внутрішня роздвоєність російської імперської еліти до кін­ця XIX ст. загострилась і призвела до потрійного розриву: з народом, держа­вою та самою собою як єдиним соціокультурним феноменом. Усе перерахова­не приводило частку російської еліти та інтелігенції до несвідомого відчуття розриву з Єдиним, страхітливою самотністю, неможливістю виконання куль­турно-релігійної місії та заслужити своє “спасіння”. Несвідомі відчуття гене- ралізували первісний трансцендентний Жах перед Ніщо, це давало нагоду гово­рити про апокаліпсичне передчуття руйнування Російської імперії та прихід “грядущого Хама”. Така атмосфера очікування помітна у творах Ф. Достоєвсь- кого, Вяч. Іванова, А. Білого, які через символізм інтуїтивно вказували на гене­ралізацію страху в російському культурно-ментальному полі. А висловлювання М. Коцюбинського “Страх владно панує на землі,... ламле життя, безсилими чинить не то поодиноких людей, ба й цілі народи” [127, 39] є не грою слів, а справжнім станом самоусвідомлення частки російської (якоюсь мірою і україн­ської) інтелігенції та різночинців, яка в образі героя романа Ф. Достоєвського “Біси” Кирилова стає радикально-діючою групою, що фанатично вірують у своє месіанське призначення за рахунок знищення всього, що заважає з’єднанню її з народом й подоланню психо-культурного розриву.

Така ідея стає для радикально-народницьких угруповань та більшовиків релігійною, фанатично-нетерпимою практикою, яка на думку М.Бердяева, гли­боко пов’язана зі страхом як із формою масового психозу [33, 68]. Таким чином, більшовизм несвідомо успадкував від частки російської імперської еліти та її радикально-революційної течії апокаліпсичний страх та бажання “злитися” з народом і повернути соборне єднання. Але ж більшовики здійснили цей несві­домий потяг методом насилля над суспільством, використовуючи при цьому пробуджені в народі інстинктивно-архаїчні образи мислення, нав’язуючи фана­тично-утопічне вчення про “рай на землі”, що було проекцією свого страху на сфантазовану дійсність.

Російська імперія на початку XX століття являла собою соціально-еконо­мічну, політичну, адміністративну та національно-культурну багатоукладну химеру. Однією з характерних рис російської історії був страх як механізм підкорення “майбутнього”, насильства над народом і “виховання” (через ки­йок) західноєвропейських якостей інтелігентності та честі у дворян [287, 58- 59]. Але ж громадян у цій імперії не існувало, а для обивателів закон заміняла примхлива воля самодержця. Більшість населення держави була безграмотною (понад 80%) і представляла собою у психо-ментальному змісті архаїчне суспіль­ство з локальними вогнищами буржуазного та культурного розвитку. Вироб­лені історичним розвитком культурні традиції, які утримували прориви колек­тивного позасвідомого, погано справлялися з їх силою.

Російська імперська культура ледве стримувала трансцендентне відчуття страху, бо воно було слабко мінімізоване в державних та суспільних інститу­тах та феноменах. Вже вказана раніше амбівалентність російської культури і психіки - необмежена подвійність між тільки добрим чи тільки злим, жахаю­чим - створювала можливі передумови для релігійних, народних рухів чи царсь­кої і феодальної диктатури. Більше того, зазначена психо-культурна амбіва­лентність мала свої етапи підйому та падіння між протилежними нумінозними потягами (боліннями “абсолютного Я”), тваринного і святого. В цьому сенсі доречним буде згадати висловлення М. Бердяева: “Свята Русь завжди мала зворотну своєму боку Русь тваринну. Росія ніби завжди бажала лише ангель­ського і тваринного та недостатньо розкривала в собі людське. Ангельська святість та тварина низькість - ось вічні коливання руського народу” [ЗО, 33]. Цю психо-культурну невизначеність, нестримний та непрогнозований хаос утримувався головними соціокультурними символами Росії - самодержавцем, народністю (традиційна селянська громада та окультурені в християнську фор­му давні патріархальні вірування) та православною церквою.

Усі три головні соціокультурні символи були верхівками колективної сві­домості російського суспільства, на які спиралося все її психологічне життя в його історичному розвитку. Вони об’єктивували відчуття людини перед трансцендентним Ніщо і його атрибутом - страхом. Але, починаючи з другої половини XIX століття, ці основоположні символи руйнуються. Селянська громада в силу економічних чинників, скасування кріпосного права та столи- пінської реформи починала зазнавати руйнації.

Саме російське реформування, освічене західноєвропейським раціоналіз­мом, не принесло ані Російської державі, ані її еліті, ані народу очікуваної суспіль­ної злагоди. Навпаки, зі слів М. Некрасова (“Порвалась цепь великая, порва­лась и ударила - одним концом по барину, другим - по мужику”), відміна кріпосного права порушила весь віками складений патріархально-патерналістич- ний уклад, що усвідомлювався більшістю російського народу як воля Космосу, відхилення від якої неминуче призводить до апокаліпсису.

Слід згадати, що головною рисою ментальності російської імперії і, перед­усім, її оплоту - селянської громади, були колективізм та “соборність”. На цю особливість звернув увагу М. Бердяев, який зазначав, що “російський народ занадто живе в національно-стихійному колективізмі, і в ньому ще не утвер­дилася свідомість особистості, її чесноти та її права...” За крилатим словом Розанова, “руська душа перелякана гріхом”, я б додав, що вона їм ущерблена і задушена. Цей первородний переляк заважає мужньо творити життя, володіти своєю землею та національною стихією” [ЗО, 47].

У рамках цієї культурної спадщини пересічний російський селянин не був психологічно готовим до індустріальної революції та наступної індивідуаліза­ції суспільного життя (західноєвропейський образ мислення) - відокремлення людини від “Свого соборного Світу”. На думку А. Панченка, руська простона­родна цивілізація цурається та страшиться індивідуальної праці, надаючи пе­ревагу колективному жертовно-міфологічному акту праці [191, 400].

Православна церква теж була у стані релігійної кризи. Вона втратила ду­ховну повагу серед населення, перетворившись в один із механізмів державної влади, яка допомагала їй тримати народ у слухняності. Лише один приклад. Під час Першої світової війни царська влада відмінила на фронтах обов’язкове ра­ніше християнське таїнство сповіді та причастя для солдат, зробивши цю проце­дуру необов’язковою. Більшість солдат імперської російської армії, незважаючи на екстремальну ситуацію війни, відмовилася від основних таїнств православної церкви, що доводить психо-моральну кризу та руйнацію одного з соціокультур- них інститутів російської імперії. Така світоглядна позиція дала моральне право більшовикам поставити церкву в один ряд з царськими в’язницями. Відобра­ження цього світовідчування закладене в одній з революційних пісень - “Черво­на Армія всіх сильніша”, у якій декларується: “Ми... Церкви та ґрати зрівняємо із землею”.

Отже, православна церква, що раніше мінімізувала трансцендентний страх російського дореволюційного суспільства, частково загубила у світовідчутті пересічної людини свою сакральну (нумінозну) силу.

Фігура царя в російській імперській самосвідомості, мабуть, була ключо­вою навіть серед трьох перерахованих раніше основних символів. Російська імперія більше належить до східного типу деспотії, у якій цар зобов’язаний бути жахаючим. Російські царі були не лише страхітливими у своїй діяльності, але й усвідомлювалися народом і деякою мірою ними самими як нумінозні (прекрасно-жахаючі). Найбільш яскравий приклад такого стану колективного усвідомлення російських царів дає О. Пушкін у поемі “Полтава”:

Выходит Петр. Его глаза Сияют. Лик его ужасен. Движенья быстры. Он прекрасен, Он весь, как божия гроза.

Петро Перший (у міфо-релігійному світовідчуванні, яке домінувало в ро­сійському суспільстві, усвідомлювався як частка божої сили - “божа гроза”) утримував своїм деспотизмом (нумінозною волею) все багатоукладне суспіль­ство та творив революційні за своєю природою реформи - випереджуючи на- сильницько-більшовистські методи [32, 12]. Інші самодержці, може, не відріз­нялися такими державницькими талантами та реформуванням суспільства, як Петро Перший, але ж були символами, гарантами державного (космічного) порядку та спокою в імперії, не тільки політичного, а, перш за все, психологіч­ного. Тобто міфо-архаїчний символ царя однією своєю священною присутні­стю на троні стримував спалахи колективного страху в суспільстві.

Але з кінця XIX століття патріархальний світогляд російського суспільст­ва починає змінюватися завдяки руйнуванню перших двох стовпів традиційно­го російського життя, а також незвичайно сильному терористичному руху. Сакральна сила з російського імператора була знята “кривавою неділею” 1905 р., чим була зруйнована остання символіка російської дореволюційної культури. Цар (уся структура державної влади) переставав бути у світовідчутті росіян нумінозним, священним.

Соціально-економічні і психологічні зміни вкидали мешканців імперії у стан гострої колективної тривоги за своє майбутнє. Минуле уявлялося страхіт­ливим своєю соціальною несправедливістю, а майбутнє жахало своєю безна­дійністю, техно-механічною антигуманною працею, безлюдяністю. Цей стан викликав спалахи колективної паніки й пов’язані з цим афективні дії, спрямо­вані на зміну суспільного устрою та державного режиму на основі архетипних образів колективного позасвідомого. Перший вибух - революція 1905-1907 рр. - почав реально руйнувати соціокультурні інститути, “перешкоди” свідомості перед позасвідомим. Ця небезпека до кінця не була усвідомлена як катастро­фічна загроза суспільству та державі, всій усталеній російській культурі, а ли­ше “передчувалася” як містична загроза деякими поетами та філософами. Всі постреволюційні реформи, проведені старими методами, які не змінювали психологічного стану суспільства, лише підсилили депресію та страх народу. А Перша світова війна остаточно зняла моральну заборону на вбивство та на­сильницький метод вирішення суспільно-політичних питань. Отже, наступила колективна регресія, коли всі основні соціокультурні символи-перепони були зруйновані і залишались лише афективні образи колективного позасвідомого, що відкривали перед людиною всю міць трансцендентного Жаху та Ніщо. Во­ни генералізувалися в суспільне очікування майбутнього, в якому будь-яким цивілізаційним цінностям немає місця (оскільки всі ознаки колись існуючого “свого” світу вже апокаліптично зникли - на порозі стояв “новий світ”), крім однієї мети - трансформувати Жах в абсолютну ідею і втілювати її у життя.

Свідомий вибір російським суспільством образу свого майбутнього прохо­див між знехтуваним феодально-становим минулим та буржуазно-машинною альтернативою. І те, й інше жахало. Перше було не тільки втрачено, а й характе­ризувалося страшним, вже усвідомленим механізмом експлуатації та бідністю. До другого, можливого майбутнього, суспільство ще не виробило соціокультур- них та психологічних феноменів, адже процес індустріалізації в Російській імпе­рії проходив надто швидко. В цьому становищі звичайна людина й суспільство відмовлялися від інтелектуального вирішення проблеми і впадали у стан міфо­логічно-інстинктивного фантазування. Таким чином, майбутнє ідеально ство­рювалося з архетипних образів колективного позасвідомого, де домінували тваринні мотиви виживання, які були сховані та видавалися за якусь із сугес­тивних революційних ідей. В основі цих міфо-революційних ідей та дій лежав феномен страху, страх суспільства перед позасвідомим (мізонеізм), хаотичним і незрозумілим теперішнім. Минулі психологічні орієнтири та символи куль­тури були зруйновані, а на їх місце потрібна була суспільно-державна теорія, яка б заспокоювала афект страху і тривоги й одночасно відповідала “бажано­му” для архаїчної за своєю якістю більшості населення Російської імперії.

Отже, російське суспільство на початку XX століття губилося перед своїм можливим майбутнім шляхом розвитку. Влада панічно барилася з вирішенням важливих соціально-політичних питань, що призвело до повної психологічної, а потім адміністративно-владної анархії в державі. Перша інстинктивна спроба повалення самодержавства (1905 р.) і подальша політико-економічна та ідеоло­гічна анархія підштовхували пересічну російську людину до дій чимось подіб­них афективним діям дикуна, який сприймав все, що його оточувало, як Косміч­не зло, загрозливе своєму існуванню. “Воно” знищило його міфологічний світ і потребувало з метою боротьби з ним своєї об’єктивізації (популярне російське запитання - Хто винний?) і пояснення - чого чекати від майбутнього (Що роби­ти?). На ці “вічні” запитання свою відповідь суспільству дали більшовики.

Комуністичне пояснення історії людства в цілому відповідає міфологічній структурі мислення, у якій постійно йде боротьба двох світів - пригнічених та експлуататорських класів, під час цієї сутички людство рухається до прогресу. В уявленнях Леніна про державу домінує тезис про її класовість, постійну ан­тагоністичну ворожнечу класів. Держава, яка втілювала в собі ворожнечу кла­сів, була пройнята страхом одного класу перед іншим. Домінуючий клас ство­рював державний механізм, який допомагав йому експлуатувати трудящих і захищав від їх гніву та люті. Така державна машина позбавляла експлуатова­них усього (праці, свободи, життя) і базувалася на диктатурі, яка прикривалася демократією. Отже, вся історія державного розвитку, з точки зору більшовиків (марксизму), є постійним насиллям, за яким стоїть потуга до безмежної влади, збагачення і супутній їм страх. Страх перед помстою експлуатованих, можли­вістю бунтів, неможливістю насолоджуватися необмеженою владою і розкіш­шю, а інколи і мук совісті. Цей страх ховається, з одного боку, за благодійніс­тю та меценатством заможних, а з іншого - за безглуздим образом життя та самодурством пануючого класу.

Згідно з марксизмом, щоб подолати постійний антагонізм між людьми і припинити експлуатацію (відчуженість, яка з’являється у процесі експлуатації і за наявності приватної власності, що саме по собі несе відчуття страху), не­обхідно було здійснити революцію, знищити приватну власність, клас експлу­ататорів і затвердити новий державний устрій, де б не було цього соціально- культурного феномену. Іншими словами, комуністична теорія пропонувала “повернути історії біг” (В. Маяковський), перекинути, зґвалтувати хід історії. Від того революція як акт космічного масштабу викликала у її прибічників “містичне відчуття екстазу” - несвідомого повернення до первозданного Єди­ного, з якого можна Все творити знову, починати новітній звіт історії. Зробити революцію можна було за наявності диктатури пролетаріату. Ця ідея стала основним методом захоплення влади в Російській імперії (теоретично - у всьому світі), створення нової моделі держави для більшовиків і перетворення всього світу і ходу всесвітньої історії.

Таким чином, російське суспільство отримало відповідь на два “вічних” запитання - винні у руйнуванні “свого” світу і утворенні злого, незрозумілого хаосу дійсності всі експлуататорські класи (їх детальну класифікацію та зло­чин у подальшому визначить партія). А щоб подолати цей хаос, необхідно за­твердити диктатуру пролетаріату, яка зітре з обличчя Землі весь пануючий клас, його державну машину і збудує в подальшому рай у Світі.

У більшовиків “диктатура пролетаріату” мала чітко окреслене значення. Зокрема, Ленін писав так: “Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніяким законом, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу, що безпосередньо на насильство спирається” [151, 364]. “Дик­татура... є владою, що спирається на насилля” - вторить йому І. Сталін [230, 80]. Вождь партії більшовиків, як і весь революційний авангард російського суспільства, просто був “одержимим” насиллям і, мабуть, дуже часто знаходив­ся в афективному (нумінозному) стані. На це звернув увагу М. Бердяев: “Ро­сійський просвітницький розум... цілком знаходився під владою афектів та емоцій. Ми це бачимо у Леніна” [32, 131].

Проте, згаданий афективний стан революціонера та теорії насильства над суспільством, справедливого терору (що був еманацією доброчинності) мали своє історичне випробування ще під час Французької революції XVIII століт­тя. Провідниками просвітницького терору були Ж.-П. Марат і М. Роб’есп’єр, які щиро вірили, що завдяки терору революціонери не лише зламають опір контрреволюціонерів, але й виправлять всі суспільні пороки та людську недо­сконалість, радикально перебудують державу і, нарешті, утвердять у світі тор­жество Доброчинності та Справедливості, які освідчені Розумом. Тобто, як якобінці, так і більшовики вважали себе носіями вищого Розуму (в гегелівсь­кому зрозумінні), який (через революціонерів) досяг афективного стану святої люті та гніву й почав знищувати все ірраціональне (гріховне), неосвічене та аморальне. Революціонери в межах відомого гасла Ф. Бекона “Знання - сила” підсвідомо ідентифікували себе з носіями страху, який можна концентрувати у своїх власних інституціях і завдяки цьому стати міфологічними зодчими раціо­нально виверненого світу проти хаосу, що затвердився. Вони сподівалися, що діють раціонально, в межах контролю над своєю метою, але насправді їх раціо­нальність була схованим афективним волінням колективного позасвідомого, чистим, нічим не мінімізованим жаханням “абсолютного Я”, що має здійснити­ся. Саме таке воління у стані руйнації соціокультурних бар’єрів, що спрямували її потяг, тотально генералізувало трансцендентний жах на окремі особистості, соціальні прошарки і державні інституції свою руйнівну силу.

Отже, більшовицька диктатура пролетаріату стає міфо-космічною дією пригнічених мас, які миттєво перетворювались у нереалізованих геніїв - носів вищої Справедливості, щоб отримати історичний шанс помсти за всі часи іс­нування держави. Все насильство, моторошність та лють, яких зазнавав трудо­вий народ за часи експлуатації, повинні з подвійною силою повернутися до класу господарів. Ця психо-історична, світоглядна установка є потягом манія­ка виправити несправедливість світу, але не через Любов, а через жах і смерть [266, 45] і відображена в “Робітничій Марсельєзі”:

“На злодіїв, на собак - на заможних!

Та на злого вампіра - царя!

Бий, губи їх, злодіїв проклятих!”

Це чуттєво-емоційне “повертання” позасвідомого оцінювалось як міфоло­гічна перемога Правди й Справедливості, історичного прогресу. А для всіх представників класу експлуататорів ця помста повернеться руйнуючим душу людини необмеженим жахом і страхом, смертю. Це акт руйнації старого світу (давньогерм. “Рагнарок”) - у міфологічному уявленні його вмирання - есхато­логія і народження нового та прекрасного світу. Недаремно комуністичний Інтернаціонал проголошував:

“Весь світ насильства ми зруйнуємо

До підмурівка...”.

Носієм цієї космічної, жахаючої сили є пролетаріат, партія та її Вождь, а дія помсти (знищення не-людей, іншого - ‘Чужого” класу) і будівництво нового світу покладається на певний механізм під назвою “пролетарська диктатура”.

Треба зазначити, що більшовицька ідеологія розуміла під терміном “про­летаріат”. Ленін трактував його як “найбільш свідома частка робочого класу”, “революційний та передовий прошарок суспільства”. Але ж Російська імперія на початку XX ст. не була розвинутою індустріальною державою: її робітни­чий клас залишався “класом у собі”, а процес його формування був далеким від завершення. Тільки починався процес народження з його середовища ново­го типу людини - громадянина, особистості [50, 21, 29] Більшість робочого класу, а з ним і “пролетаріат” належали до маргінального населення - людей, відірваних від селянських культурних коренів. У цілому ж, під терміном “про­летаріат” треба розуміти ідеологічну міфологему більшовизму, яка реально існувала тільки в її політичній програмі та псевдоуявленні маргіналів, що ві­рили в цю теорію.

Маргінальне населення в Російської імперії складалося з робітників пер­шого, менше - другого покоління, слуг, різночинців, а також фронтовиків- солдат, по своїй суті - селян, які у стані війни отримали елементи психології представників озброєного натовпу - афективної маси, яка втратила трудові навички і згодна була в будь-яку мить насилувати, грабувати, вбивати заради тваринних інстинктів під приводом “вищої*” мети. Основною мотивацією цієї “пролетарської маси” була насолода своєю силою, міфологічним єднанням, пожадливість, збагачення за рахунок інших. Але за цим стояв страх індивіда перед індивідуальним існуванням, Ніщо, який у силу відсутності рятувальних культурних символів свідомості перед спалахами страшних архетипів колек­тивного позасвідомого перетворювався в моторошне відчуття “завершеності” всього буття. Страх стає затаєним джерелом історичної активності, зімкнення мас та їх дій, спрямованих на об’єктивізацію феномену страху у формі своєї величі, космічної значимості, “доленосності”. Головне у цьому процесі - спрямувати маси в “належному” напрямку, а революційну ідею - на перебудо­ву світу.

Звичайно, пролетаріат як найбільш “свідома” частка робочого класу, по­требував свого усвідомлення й керівництва. Цю функцію брала на себе робіт­нича партія РСДРП(б). Ленін з самого початку існування партії (реально - з II з’їзду РСДРП у 1902 р.) робив її досконалим інструментом завоювання, утри­мання політичної влади в державі. Це - “партія нового типу” з централізова­ною побудовою, культом вождів, залізною організаційною та ідеологічною дисципліною. Сталін в свій час лише довів ідею Леніна до логічного завер­шення - утворив з партії “орден мечоносців”, сліпу машину волі тирана, яка несла в собі жах і сіяла навколо себе трепет. Основою побудови партії нового типу став принцип “демократичного централізму”, в який покладалася ідея абсолютного підпорядкування нижчих ланок вищим. Всі рішення вищих керів­них органів влади партії (ЦК, Політбюро, Оргбюро) були обов’язковим для виконання. Невиконання будь-якого рішення вело до засудження авторитар­ним і за своїм характером міфо-архаїчним Вождем чи вигнання людини з лав партії, що само по собі включало страх і примушувало члена партії неухильно виконувати навіть аморальні й антилюдські дії. Це робилося з метою забезпе­чення цілковитого контролю більш високих в партійній ієрархії керівників за тими, хто займав підпорядковане становище, а також керівництва у цілому - за всіма проявами партійного життя. Отже, кожний член партії незалежно від свого становища в ієрархічній структурі ставав рабом (з усіма його атрибута­ми) внутріпартійної тотальної системи. Цей принцип у подальшому був по­кладений у структуру радянської виборчої системи і “народно?’ влади.

Партійний принцип “демократичного централізму” тісно взаємопо­в’язаний з культом Вождя і його соратників. Вождь очолював всю ієрархічну піраміду внутріпартійної влади і був сакральною особистістю, продовжувачем “великого вчення” перетворення світу, “нового людства”. Нині оцінка особис­тості і справ В. Леніна переосмислюється. Для одних - це натхненник мільйо­на вбивств, руйнації великої імперії, породження Зла, для інших - геніальна людина, пророк та творець нового світу. На наше бачення, Ленін був носієм нумінозної енергії лібідо, мана-особистістю, який сприйняв волю колективно­го позасвідомого (“абсолютного Я”) техно-раціональною освіченістю. У цьому контексті вельми доречною можна вважати думку І. Пасько і Я. Пасько, які наголошують на тому, що Ленін був суголосний Ф. Ніцше, західноєвропейсь­кій традиції Просвітництва. “Ленін нічого не запозичив у Ніцше, - відмічають автори - Вони йшли паралельно. У різних іпостасях були провідниками єдино­го духу, що народжувався на зламі сторіч у Європі, духу тоталітаризму, культу надлюдини та імморалізму. Якщо Ніцше гіпотезував про можливість “філо­софствувати молотом”, то Ленін втілив цей принцип у дійсність. Якщо Ніцше розмірковує і споглядає проблему “жадання влади”, то для Леніна вона стає центральною ланкою практичного й теоретичного життя. Якщо про Ніцше тільки дискутують, чи були використані його ідеї в розбудові третього рейху, то Ленін був першим будівничим тоталітарного ладу згідно з власними уяв­леннями” [193, 133-134]. Уявленнями, що химерно поєднували ідею вольового впровадження просвітницького раціоналізму (за яким ховалися воління архетипів колективного позасвідомого) та амбівалентні риси руської душі, які позасвідомо вимагали утвердження колективного стану святості в новій державній формі. На жаль, таке бажання втілювалось у життя іншими особливостями та методами ру­ського характеру - тваринним потягом, за яким приховується трансцендентний Жах, який “знайшов” своє усамітнення в історичній об’єктивізації.

Отже, вождь світового пролетаріату був “одержимий” есхатологічною ідеєю повернення часу назад, переродження всього існуючого світу, набуття Раю, тобто втіленням революційно-християнської ідеї апокаліпсису, за яким приходить “вічне життя”. Він був “одержимий” декількома архетипами: Вели­кого героя - носія світу, Мудрого старця, переможця тьми та хаосу (революці­онера) тощо. І тому його воля, працьовитість, енергія, віра у свою справу жа­хали, дивували і заражали його сучасників.

В уявленні простого народу “вождь світового пролетаріату” був титаном, билинним богатирем, міфологічним царем, архангелом з якостями бога. Така Людина була безгрішна, великого розуму і мала божу місію повернути Спра­ведливість у Світ. Ленін унаслідок трансформації сублімувався в обожнюван­ня міфологічного Вождя, ставав ключовою фігурою сподівань величезної маси народу. Він перетворився в соціокультурний символ (замість загублених та зганьблених символів бога і царя) радісного майбутнього, який знижував, мі­німізував колективний страх і ставав “перепоною” перед спалахами позасві­домих афектів. Ленін став символом щирих сподівань народу. І тільки він спромігся вести робітничу партію, вірний їй пролетаріат та трудові народи Росії (від цього ще більшовизм стає мана-рухом) у світле майбутнє.

А як усяка святість, віра, уособлена й об’єктивована в образі Леніна, по­требувала свого підтвердження діями, плодами діяльності та дивами. Як наслі­док - пристрасне архаїчне бажання простого люду “помацати”, тобто впевни­тися своїми очима в присутності “чудотворця” на Землі. Це вилилося у феномени революційних мітингів, “ходоків” до Леніна - дійства, які перетво­рювались у “богоявления”, які скасовували будь-які сумніви та тривоги люди­ни, надавали їй впевненість та відчуття співпричетності до Космічних подій (повертання до архаїчного акту Єдиного та Творіння). Такі “маніфестанти” й “ходоки”, перебуваючи в колективному стані афекту, ставали носіями револю­ційної нумінозності, очевидцями присутності пролетарського Спасителя (Іллі пророку) у всій Його могутності та простоті. Вони були здатні діяти за першим покликом Вождя і партії, ніколи не задумуючись про наслідки революційних кроків та їх суспільну моральність.

Захопивши владу, більшовики почали втілювати свою теорію у життя - будувати новий тип держави та суспільства, ревно віруючи в магічну силу держави в рамках платонівського ідеалізму [193, 133]. В цьому процесі, а в подальшому у всій радянській системі та механізмах політичного, економічно­го та суспільного управління головну роль грали два психологічні феномени - страх та революційна віра (фанатизм). Останнє можна порівнювати з великим поривом до Абсолютного щастя - всепоглинаючої любові, дійства космічного Еросу. Амбівалентність та дихотомія цих двох феноменів нам вже знайома як основний закон життєдіяльності лібідо й Ніщо. Більшовики тільки втілили нестримну енергію, якою було просякнуте та наповнене російське суспільство, в державні установи об’єктивували нумінозні архетипи колективного позасві­домого у жахаюче-радісну дійсність радянського суспільства. З цією метою вони підсвідомо генералізували раніше мінімізований страх російського суспіль­ства перед Ніщо у тоталітарний устрій держави. Таким чином, вся історія радянської держави - це приклад утвердження, діяльності, затухання та част­кового розвалу державних та соціокультурних структур, побудованих на нумі- нозних відчуттях.

Раціональне й остаточне пояснення феномена радянської держави (як і усього історичного трагізму XX ст.) й місце трансцендентного страху в її жит­ті неможливе, але бачиться вірогідним показати роль цього феномена в “най­яскравіших” структурних одиницях радянського суспільства, які являють його міфо-архаїчну суть.

РСДРП(б) на практиці послідовно здійснювала диктатуру пролетаріату. Для цього був створений силовий орган з функціями політичної поліції - ВЧК. Повноваження її були майже абсолютні: чекісти мали право проводити слідст­во, виносити вироки, що не підлягали оскарженню, аж до смертних, і викону­вали їх. Діяльність ВЧК охоплювала всі ланки радянського суспільства. Істин­ні марксисти-чекісти ставились до кожної справи як тотальної дії, яка охоплює всі сфери буття людини. Відносно цього М. Бердяев зауважував: “Для революціонера немає розділення сфер, він не допускає дроблення, не допускає автономії думки по відношенню до дії та автономії дії по відношен­ню до думки” [32, 87]. Такий синкретизм нагадує світовідчуття дикуна, який розглядає “свій світ” як Єдине і потребує тотального очищення від жахаючого Хаосу, що несвідомо стає основою дій “лицарів честі”.

“Люди з маузером” не підпорядковувались законам, а користувалися ли­ше партійними інструкціями і “класовим почуттям” [136, 60]. “Класове почут­тя” чекістів, усього пролетаріату можна порівняти зі звіриними інстинктами, глибинними проривами архетипу Тіні чи перевертанням мозку людини до рів­ня рептилії, тому що будь-яка людина, яка викликала хоча б найменшу підозру чи неспокій у революціонера, могла бути розстріляна на місці без суду та слід­ства. Це сіяло заціпенілий жах у всьому суспільстві, й було спрямованою полі­тикою вождя партії. Коли А. Каменев без відома Леніна відмінив закон про смертну кару (листопад 1917 р.), то він був розкритикований вождем. Останній розлютився та здивувався непрозорістю свого соратника: “Дурниця! Як можна творити революцію без розстрілів!” [125, 1]. У цьому Ленін залишився вірним ідеям М. Макіавеллі, який вважав, що коли вибираєш в політиці між любов’ю та страхом, краще вибрати останнє [167, 78].

У стані громадянської війни та процесу експропріації більшовики зіткну­лися з різноманітною політичною опозицією. Терор проти опозиції потребував відкритості і навіть найширшої популяризації з метою поширення відчуття страху, який був зобов’язаний паралізувати волю більшого прошарку людей. Тому, більшовики постійно проводили показові масові розстріли. Якщо ж дій­сного опозиційного руху не було, то замість нього партія та її “компетентні органи” створювали штучних “ворогів народу” та масову шпіономанію в 20-х- 50-х рр. При цьому головним об’єктом “роботи” каральних органів була не поведінка людини, а його відчуття. Таким чином, партійне керівництво вбача­ло в недопущенні самої думки про опозицію владі серед громадян. Через страх, як це не дивно, більшовики виховували у населення CPCP невротичну любов до влади та фанатичну прихильність до ідеї комунізму (у кого цього відчуття та переконань не було). Недарма дружин та дітей “ворогів народу” ізолювали і піддавали остракізму, тому що вони мали підстави не любити вла­ду і власне вождів держави. Д. Оруел у романі “1984” тонко розкрив головну мету каральних органів тоталітарної держави, які мали назву “Відомство Лю­бові”, оскільки інших механізмів залучити під свою владу мільйони людей, крім страху та штучно зробленої (по Юнгу - енантіодромія) невротичної лю­бові, у них не було.

Тоталітарний режим постійно навіює людині відчуття страху перед вла­дою та її терором, як погляд Торгони, який перетворює думки і відчуття люди­ни в камінь. Пересічний “громадянин”, щоб уникнути “стану окаменіння”, до­сягти внутрішньої рівноваги, зберегти своє життя та гідність, несвідомо шукав психологічний вихід з цієї складної ситуації. Він був готовий заради досягнен­ня внутрішньої психологічно-моральної рівноваги йти на глибокі та радикаль­ні перекручування реальності. Внаслідок характерної амбівалентності страху (присутність у самому феномені відчуття надії та любові) людина несвідомо підштовхувала себе до нового відчуття, до предмета, який жахав, тобто до влади. Любов до жахаючої системи була єдиним доступним людині способом позбутися паралізуючого страху. Під впливом цього несвідомого процесу лю­дина тоталітарної держави витискувала весь жах перед навколишнім та майбут­нім у несвідоме, замінюючи це відчуття на невротичну любов до джерела насилля - влади та її вождів [68, 285]. Таким чином, органами “Любові” дося­галася не тільки покора опозиційної частки суспільства, але й перетворення частки населення в морально-психологічних “манкуртів”, світогляд і світовід­чуття яких являли собою повний “перевертень” онтологічних та аксіологічних цінностей. їх мислення та уявлення завдяки тотальному страху (як шкіряна шапочка манкурта) були штучно створеною псевдореальністю.

Економічна політика більшовиків не мала важелів зацікавлення трудівни­ка в результатах своєї праці. Виробництво, організоване по-комуністичному, спиралося на феномени страху та ідеологічного одурення і тому не могло обій­тися без планово-трудової повинності. Небажання робітника працювати там і тоді, де і коли це було необхідно державі, яка стала підприємцем-монстром, викликало з боку останньої гостро негативну реакцію. Таке небажання політи- зувалося, тобто влада сприймала його як контрреволюційний виступ з усіма наслідками, що випливали з цього. Ленін у цьому разі також робив акцент на каральних санкціях, вимагаючи від державного апарату таких дій: “В одному місці посадять у тюрму десяток багачів, дюжину шахраїв, півдюжини робітни­ків, що ухиляються від роботи... В четвертому - розстріляють на місці одного з десятьох, винних у дармоїдстві” [152, 197, 198].

Загальна трудова повинність та її крайні форми - “табори примусових ро­біт” - мали на меті не лише економічні результати. Вони відроджували колек­тивні (архаїчні, “соборні” з обов’язковою жертовністю) форми праці, але ж мали на меті руйнувати індивідуальність, особистість - перетворювати струк­туру свідомості і світогляду до “свого” стандарту. Стандарт мислення у своїй суті є міфо-архаїчним із первісними методами регуляції соціальної поведінки. Це робилося не тільки ідеологічною “обробкою” мас, але й методом позбавлення осо­бистості вільного часу, постійного жорсткого розкладу доби, тижнів і років, виснажливої праці та принципом “кругової запоруки” - колективізмом. Щоб цей процес був ефективнішим, радянська людина насильно позбавлялася релігійно- конфесіональної, економічної свободи - будь-яких самостійних засобів заробляти собі “на хліб”, крім державних можливостей. І, таким чином, більшовики позба­вили особистість будь-яких зв’язків та усіляких інших залежностей, окрім держа­ви, з метою тотально поставити людину цілком на службу державі.

Обов’язкова трудова повинність, комуністичний колективізм нав’язувався суспільству в системі тотального контролю за людиною майже з часу його народження. Це відбувалося з дитячого садка, школи (з її контролюючими ди­тячо-юнацькими організаціями: жовтенята, піонери та комсомол), армії, проф­спілок, робітничого та партійного осередку. Комуністичне піклування знімало з індивіда всю онтологічну відповідальність та тривогу за своє життя, позбави­вши його свободи, і виготовляло інфантильно-мрійливого суб’єкта, який тоталь­но залежав від держави і чекав від неї “цінних вказівок” і всіх благ. Держава, таким чином, стає доглядачем (у формі східного деспоту) над суспільством, де кожна людина є рабом чи кріпаком. Держава ніби генералізувала (чи синтезу­вала всі неузгодження людської світоглядної структури) [13, 71] в собі індиві­дуальні страхи, і тому головною турботою радянської людини стає збереження цього міфологічно-жахаючого монстра. Безжалісне зневаження тоталітарної держави до особистості призводило до ідентифікації індивідуальної свідомості з колективною, відродження архаїчного типу мислення, що породжувало ре­гресію творчої свободи та полярного “бунту” енергії позасвідомого - лібідо.

Початкова боротьба за індивідуальну свободу в тоталітарному суспільстві приймала дуже дивовижні форми - зраду родичів, лицемірство, масове “стука­чество” та стеження, ідейну слухняність, хоча вони й суперечили здоровому глузду та людській моралі. Причина цього - в феномені тотального жаху перед “всевидющою” та “всеслухаючою” владою, оскільки людина, яка живе у стані постійного страху (який штучно створювався карними органами та офіційною ідеологією), прагне його уникнути, мінімізувати, але дійсність не давала такої нагоди. Така “суспільна гіпотомія” мала в радянському суспільстві глибоке коріння і спиралася на “історичний досвід” керування державою російськими царями. Найбільш “яскравим” прикладом такої політичної регресії є правління Івана Грозного, моторошний терор якого дозволив встановити в Московії крі­пацьке право [124, 59]. І тому радянська людина усвідомлювала, що тільки “дозволений” ідеологією вчинок та “образ мислення” дає можливість уникну­ти можливого покарання і саме це є його свободою. Уникаючи страху пока­рання, він отримує нову свободу - ілюзорну свободу без страху. Це руйнувало вироблені віками загальнолюдські моральні цінності й створювало людину “нової генерації”, Титана без сумніву і емоцій, готового робити усе заради Партії та світлого майбутнього. Лише Друга світова війна (Вітчизняна) “від­крила очі” на дійсність, що дало поштовх до початку процесу руйнації цієї структури мислення за здобуття індивідуальної свободи на зразок західно­європейської особистості.

Відчуттям страху була пронизана й національна політика комуністів, яка характеризувалась як геноцид зі скритою ксенофобією. Переслідування за на­ціональною ознакою, переселення та знищення цілих народів й обвинувачення їх як “ворогів народу” мало своє пояснення як несвідомий потяг мізонеізму. Суспільний стан постійного страху, прихованої депресії (за І. Стаубом - “важкі часи” [68, 304~305]) проектувався на національні меншини, які звинувачувалися у всіляких гріхах перед соціалістичною “Батьківщиною” та народом. Усі дратування та агресія, накопичені в суспільстві, знаходили свою об’єктивізацію та вихід у варварських актах геноциду до іншого, ‘"чужого” народу. Отже, страх є не тільки пусковим механізмом такої агресії - дією, яка знищує це негативне відчуття, але й станом усього суспільства, від якого воно намагається позбутися. Геноцид - це об’єктивізація суспільного страху на інший народ - ворога, який відповідаль­ний за неприємності та нещастя і з усуненням якого стане краще - наступить психологічна розрядка.

Пірамідальна структура влади в CPCP, яка і по горизонталі, й по вертикалі була просякнута страхом, зосереджувала на своїй верхівці генералізований страх в одному державному символі (Кремлі) і в одному вожді. Сталін не був нумінозною особистістю, як Ленін. Але вся велич його була створена штучно державно-ідеологічними методами у сприятливих соціально-ментальних умо­вах, де багато пересічних людей поважали Сталіна як сильного та могутнього самця-“хазяїна” й несвідомо бажали стати такими ж.

На думку К. Юнга, “Сталін - це тварина, хитрий злобний мужик, несвідо­мий звір”, який “захопив те, що зробив Ленін, устромив свої зуби та пожирає” [188, 345]. Всі його дії, методи та й життя - це тваринний інстинкт до вижи­вання та потяг до домінування. Але до домінування не в орді, а в величезній державі, де він міг “володіти” усіма. Сталін діяв обманом і страхом, інших методів життєдіяльності він, мабуть, не мав. Він сіяв навкруги себе страх і був ним же пройнятий - параноїдальною підозрою до будь-кого, хто в чомусь його був вищим. Страхом перед утратою найдорожчого - влади. Через те, вся його політична боротьба мала карнавальний характер [129, 184] з метою сховати відчуття страху, яке пронизує усіх, і Сталіна у тому числі. Але ж головною причиною харизматичності його влади в суспільстві було таємниче бажання домінуючої частини населення держави бути схожими на їх “вожака” - стати таким ж сильними і могутніми.

В умовах тоталітарного режиму влада виявляється надцінністю - цінністю абсолютного, вищого, космічного порядку. Тому турбота влади про власну могутність перевищували межі розумного, вона була афектно-несвідомою, хижацькою. Носіїв влади не хвилювали результати їх діяльності, які могли бути виражені в економічних і соціально-демографічних показниках. Але ж вони готові були платити будь-яку ціну, точніше, вони були готові, щоб цю ціну платив народ, за доказ своєї міфологічної всесутності і тваринно-царської величі. Через це, будь-які багатомільйонні жерти не мали ніякого значення для влади. Страх, вбивства та смерть стають щоденністю, універсальним способом вирішення проблем між людиною і державою. Більше того, страх зненацька повернувся до його “володарів” - став принизливим відчуттям влади перед власним народ. Доволі чітко окреслив місце страху в радянському суспільстві В. Горський: “Умови існування філософії і культури в цілому на Радянській Україні визначалися - з огляду на панівний психологічний клімат цього існу­вання - атмосферою вічного страху влади перед вільною думкою, талантом, високою майстерністю - всім, що надає людині незалежність. Сама, перебува­ючи в страсі, влада прагне навіяти його кожному” [70, 252].

Такі взаємовідносини руйнували загальнолюдський закон існування, ви­роблений усім соціокультурним розвитком людства. Тоталітарний керівник відчував постійний страх перед своїм народом. Породжене ним насильство породжує насильство інших. І тому деспот змушений з новою силою удавати­ся до нової хвилі всезростаючого терору, а це, у свою чергу, веде до того, що страх стає переважаючим відчуттям у суспільстві. Він тьмянить свідомість народу, перетворює його в сіру покірливу масу напівлюдин-напівтварин, які починають жити тваринними інстинктами та афектами. Отже, політична сис­тема радянської влади “створила” новий тип людини, яка жила в постійному стані емоційного перевантаження, у відчутті страху й беззахисності і тому швидко піддавалася сугестії. Атмосфера тотального терору розщеплювала людську свідомість, що створювало додаткові можливості комуністичній пар­тії маніпулювати соціальною діяльністю величезної кількості людей [111,132].

За роки радянської влади людина продовж тривалого часу переживала глибоке відчуття страху і не тільки постійно подумки до нього поверталася, але ж сумувала за цими спогадами та проектувала їх на своє майбутнє. Такий процес призводив до посилення минулого переживання, що робило його на­становою для песимістичного сприйняття світу. І, таким чином, “совок” помі­чав у собі і навколо себе все нові приводи для страху й шукав нові реальні “підтвердження” своїм жахливим спогадам у суспільному житті. Через нарос­таючу емоційну загальмованість та полохливість зробити чи сказати “не те”, не так, як очікується і потрібно, зменшується пізнавальна активність людини. Все нове, невідоме сприймається з відомою часткою остраху і недовіри. Людина на­стільки втомлюється від страху, що “не помічає” та табуює його, відмовляється від будь-яких проявів ініціативи, зовні робиться байдужою. Вона вже не здатна там, де потрібно, піти на розумний ризик, проходити неуторованими шляхами, не лякатися таємниць та сумнівів, тобто вона не здатна до всього того, що складає основу творчого і, у більш широкому плані, креаційного процесу в житті.

Радянська влада й “освічений” нею атеїзм визначали місце страху як від­правний чинник утворення релігії, як один із прихованих засобів експлуатації трудящих у буржуазному суспільстві. Після дискусії між М. Покровським [224, 513-521] та І. Скворцовим-Степіним [Там само. - С. 368-407] була вироб­лена “теорія страха” (яка залишалася без будь-якого наукового обґрунтування) - всепояснювальна міфологема, що мала ідеологічно “випереджаючу” мету - вказати на неможливість цього відчуття для радянської людини і утверджувала відсутність страху в комуністичному майбутньому.

Атмосфера генералізації страху, що розкрита радянськими поетами 30-х років, трактувалась як повернення в міфо-архаїчне світовідчуття, де страх є власним міфологічним образом, іменем. Зустріч з ним, зі слів Л. Липавського, - це поворот до “зворотної космогонії” [275, 888]. Така ж закономірність, на думку А. Гуревича, була розповсюджена в середовищі радянських науковців [76, 18]. Страх позасвідомо був присутній у наукових творах, що досі вплива­ють на свідомість сучасника. Прикладом може служити “Морфології сказки” В. Проппа, який несвідомо переніс термінологію Уголовного кодексу 1927 р. у свою працю [42]. У сучасній релігійній філософії Росії йде жваве обговорення про значення “страху Божого” у процесі перетворення (поглиблення його мо­рального стану) суспільного ладу Федерації [6, 9, 109, 138], що свідчить про збереження архаїчного страху у світовідчутті російського суспільства та полі­тичній традиції держави.