Природа, культура та артефакти

Те, що я називаю природним спільносвітом, у повсякденній мові здебільшого називають "природою", абстрагуючись, щоправда, від її спільнобуття з нами, маючи на увазі тільки зелений світ, який ми бачимо або не бачимо з вікна.

Той факт, що природу тлумачать як щось інше, що стверджує себе на противагу людині, у пошуках власного життєвого простору (Lebensraum), можна легко зрозуміти, поглянувши на історію людської експансії. Звернувшись до етимології слова "простір" (Raum), з'ясовуємо, що воно походить від індогерманського слова "гыт" (простір), яке від початку означало розчищення інших життєвих просторів для людського помешкання. Проте людство, потураючи своїм потребам, так розчистило землю від видів і форм життя, які утворюють його спільносвіт, що життєвий простір людини незмірно розширився. Нині, натомість, питання полягає радше в тому, наскільки за теперішнього стану людського самоствердження інші живі істоти також можуть знайти своє місце на землі. Уже тривалий час не природа загрожує нам, а ми -їй. Відповідно до ситуації, що змінилася, нам тепер треба інакше розуміти і природу, і самих себе.

Ми вийдемо із загрозливого функціонального кола, до якого потрапили, тільки тоді, коли разом із хибною діяльністю, яка загрожує основам життя, відмовимося й від пов'язаного з нею способу мислення. Для цього потрібно зробити розрізнення, якого не було в попередній історії, а саме - розрізнення між (1) цілістю (Ganze), до якої ми, а також решта світу однаковою мірою належимо, і (2) цією рештою світу. Доки існувало порівняно мало людей і земля загалом ще не постала такою, якою її зажадала бачити людина, розрізнення між цілістю, що її часткою є людина, і позалюдським світом (nichtmenschlichen Welt) ще не було таким важливим для людської діяльності.

Великі світові релігії та деякі великі філософи вже здавна наголошували на розрізненні, яке полягало в тому, що людство мусить протиставляти себе іншим живим істотам і стихіям (Unwirtlichkeiten) землі, але не цілості як такій; радше людство повинно до неї належиш і в інтересах цілості ставитися до решти світу. Приміром, старозавітна Книга Буття вчить, що люди повинні панувати над рештою творінь (своїм природним спільносвітом) і за це відповідати перед Творцем. Іншими словами, ми можемо й повинні (sollen) втручатися у світ, однак за це ми відповідальні перед цілістю.

Я називаю цю цілість, це одне в усьому, природою, а тих, хто разом із нами належить до неї, - природним спільносвітом (natbrliche Mitwelt). В умовах екологічної кризи нагальним є утворення правильних понять і розрізнень. Якщо ми розумітимемо під природою тільки те, що я називаю природним спільносвітом, тоді

J наша власна належність до природи й надалі залишатиметься нез'ясованою. Натомість в історії індустріалізації саме ця обставина стала головною причиною того, що нашій власній стурбованості руйнацією основ життя бракувало дієвості і наше ставлення до решти світу було так само хибним, як і ставлення до "дикунів" за колоніальних часів, коли ми не звертали уваги на їхнє спільнобуття;

Z ми не зможемо скерувати наше мислення й нашу діяльність так, аби розумно ставитися до цілості, оскільки для цього нам бракує поняття, яке виходило б за межі релігійних уявлень. Цю цілість, що є чимось більшим від суми її частин - людства й природного спільносвіту, - а саме живий порядок всесвіту, я називаю природою; вона є одною в усьому - у тваринах, рослинах, горах і річках, у морі та вітрі. Усі вони належать до природи, бо завдяки єдиній природі вони є тим, чим вони є; однак аніщо окремо з них не є власне природою.

Це означає, що в умовах екологічної кризи потрібно віднайти нове ставлення і до природного спільносвіту, і до єдиної природи - ставлення, що досі ніколи не поставало умовою життя.

Питання полягає в тому, як нам треба поводитися з цілістю, яким чином ми до неї належимо, що ми маємо робити і що нам - згідно з цією нашою належністю - потрібно чинити (fbr uns in dieser Zugehurigkeit gehurt). Порушити це питання (знову) для мене важливіше, аніж дати на нього відповідь, проте вже самим цим питанням відповідь і передбачена, її я подаю в четвертому розділі: не існує суперечності між природою і культурою, радше культура є людським внеском до історії природи. Я маю на увазі і мистецтво, і політичну, і правову культури, а також рамки, які належить поставити господарству, аби його правила були сумірні з цілістю, тобто з природою, приміром в агрокультурі. Коли ми приносимо культуру

- у широкому розумінні цього слова - у світ, світ із людьми стає прекрасніший і ліпший, ніж світ без людей. Абсурдно вважати, що людина може бути творцем тільки за рахунок творіння. Вона повинна бути творцем задля творіння.

Інше запитання полягає в тому, як ми маємо ставитися до природного спільносвіту. Я вважаю, і це запитання тепер маємо ставити по-новому, отож і відповідь, яка досі була значущою в індустріальному суспільстві, а саме: що позалюдський світ (nicht-Menschliche Welt) є тільки резервуаром ресурсів для самореалізації людини - не варто бездумно вважати керівним принципом діяльності. Тут я також наперед висловлюю свою відповідь. У четвертому розділі я формулюю її так: ми повинні культивувати й відповідно підносити самоцінність природного спільносвіту в цілості природи. Додаток "у цілості природи" (іт Ganzen der Natur) у моїй праці "Шляхи до миру з природою" ще відсутній, однак він є вирішальним для операціоналізації вихідного принципу.

Якщо культура є людським внеском до історії природи, вона має бути мірилом для оцінювання того, якою мірою нинішнє людське оформлення (Pτ4gung) світу має належати

- чи не належати - до природного спільносвіту. Особливо не розмірковуючи, приміром, дерево одразу можна віднести до природного спільносвіту, а дім — ні, а щодо домашніх тварини, то все залежить від того, якої вони породи. Усіх трьох, утім, об'єднує їхній стосунок до людини, хоча й не однакове. Скажімо, щодо дерева має значення місцевість; "німецьким лісом" позначається виражений Г. Котою та іншими культурний ландшафт, і в Центральній Європі взагалі майже не лишилося дерева, яке людина не ідентифікувала б за своїм місцем, навіть якщо воно виросло саме. Додамо, що в нас є багато екзотичних дерев, які (незалежно від людських потреб) сюди, власне, й не належать. Чи можна їх з огляду на цю обставину віднести до природного спільносвіту?

Стосовно ж домашніх тварин, то було б чимось надто довільним деякі породи, скажімо вівчарку й вівцю, вважати природним спільносвітом, а інших, таких як пудель і задовга свиня, яка провисає на чотирьох ногах, навпаки, - ні. І з третім прикладом, з будинком, не все так просто, як здається на перший позір. Якщо його збудували з дерева, каменю, глини або інших матеріалів найближчого довкілля, чи не є він подібнішим природному оточенню, ніж пудель вовкові. І дерев'яні двері будинку також цілком подібні до дерева, з якого їх виготовлено, - хоча б як витвори столярної культури, в якій дерева за допомогою людини, так би мовити, переростають самих себе. Таке перетворення не варто протиставляти природносгі, якщо культуру вважати людським внеском до історії природи.

Отож загальні класифікації чи розмежування того, що належить до природного спільносвіту, а що - ні, постають проблематичними. Загалом найпростіше було б вважати природним тільки незайманий людиною спільносвіт. Проте тоді це поняття навряд чи зарадило б у системі наших дій, для яких, через кризу природного спільносвіту, ми потребуємо нових орієнтацій.

Іншою крайністю було б вважати природним увесь чуттєвий світ. Поняття природності поширилося б тоді не тільки від незайманого спільносвіту до домашніх дверей і дерев'яних помешкань, а й на сміттєзвалища, моторні літаки, високовольтні лінії - а це досить дивно. Проте така позиція виправдана тим, що з природним спільносвітом ми маємо справу там і тоді, де й коли ми з ним взаємодіємо. У чуттєвому світі нашим відчуттям навкруги відкриваються багатства й витвори природи, тварини й рослини: рослинне - у дереві, тваринне - у шкірі. У камені, металі, склі і навіть у штучних матеріалах відкриваються природні продукти, що з них їх виготовлено. Вони є суспільною реальністю нашого природного спільносвіту, цивілізаторною формою, в якій ми з ними взаємодіємо.

І чи є камінь чи фарба, які колись були в землі, радше, ніж сама стіна будинку, в якій ми їх бачимо і матеріалом якої вони стали, нашим природним спільносвітом? Чи є ним дерево, зрубане для дощок, з яких зроблено двері будинку, радше, ніж дошки і двері? Дикі рослини, з яких завдяки селекції виведено злаки і через яких ми їх сприймаємо, а не їхня корисність у злаках? Тварина, що живе в свійській тварині, яка дає тільки м'ясо і не може вже пересуватися, а не сама ця виведена жива істота? Тоді знову-таки виявиться, що природною істотою є вовк, а не собака, дикі трави, а не злаки; дика природа, а не парковий ландшафт. І тоді проблема переміщується туди, де її немає.

Нам не варто припиняти пошуки природного спільносвіту саме там, де ми його не знаходимо, або там, де він здається нам тільки похмурим від того, що ми з ним вчинили.

Той факт, що це не відбувається, свідчить про те, як мало політика довкілля відрізняється нині від паніндустріалізму.

Відмінність, яку треба провести, приміром, між нормальною і спотвореною свинею, культурним і зруйнованим ландшафтами, стосується допустимості, яку потрібно поставити нам стосовно цілості. Там, де нам не соромно людські витвори назвати ще й природним спільносвітом, ми можемо сказати, що принесли до світу культуру. Питання сумління ми не уникаємо, навіть якщо й втрачаємо масштаб там, де наша діяльність стала сумнівною. Навпаки, саме за цих умов нам і треба усвідомити те, що ми вчинили з природним спільносвітом природи, і виправити свої помилки.

І в цьому разі я вважаю саме питання важливішим, ніж відповідь. Якщо ми щось зруйнували, це не означає, що цього не треба було робити. Навіть споруджуючи будинок згідно з природою, доводиться позбавляти життя дерева і роздробляти каміння. Щоб створити скульптуру з каменю або металу, треба розрити й пошкодити землю. Якщо культура є людським внеском до історії природи, світ не має лишатися таким, немов людини не існувало. Отож в умовах кризи довкілля правильно буде протиставити надмірності змін якомога більше утримання від дотеперішньої руйнації; та мені здається, що поводитися так, начебто нас не існує, не є життєвим правилом, пов'язаним із сенсом людського життя. Однак наскільки ми можемо жити за рахунок іншого життя? За що ми відповідальні і де починається зухвала пихатість? Де пролягає межа між культурою й руйнацією? Цим питанням і можливим відповідям на них присвячено обидва наступні розділи.

Складаючи прогнози на майбутнє, важливо розуміти, про які часові межі йде мова, бо очевидно, що різні технології визріють у різний час. Часові межі прогнозів, висловлених у Візіях, поділяються на три категорії: ті досягнення й технології, які з'являться до 2020 року, ті, що визріють у період від 2020 до 2050 року, і, нарешті, ті, що виникнуть від 2050 року до кінця двадцять першого сторіччя (це не абсолютні часові межі, а лише загальні періоди, у які конкретні технології та науки принесуть відчутні результати).