Природа людини

У навчальній літературі стверджується, що «природа людини» є результатом метафізичного, тобто позаісторичного, абстрактно-схоластичного, підходу до аналізу реальних, повнокровно-живих особистостей.

Однак П.Гуревич відзначив, що «... під «природою людини» розуміються стійкі, незмінні риси, властиві Номо заріепз за всіх часів незалежно від біологічної еволюції й історичного процесу». Слово «природа» у даному контексті означає щось постійне й незмінне в людині за будь-яких обставин і за змістом воно близьке поняттю «сутність».

У розумінні природи людини на повсякденному й теоретичному рівні суспільної свідомості переважав біологізаторський підхід, відповідно до якого поведінка людини визначається його фізіологією - людина передусім є твариною. Чітко цей підхід виразив Т. Гоббс: «Природа людини є сума його природних здібностей і сил, таких, як здатність харчуватися, рухатися, розмножуватися, почуття, розум і т.д. Ці здібності ми одностайно називаємо природними, і вони містяться у визначенні людини як обдарованої розумом тварини». Позиція Гоббса близька до натуралізму, з нею цілком погодяться і соціал-дарвінізм, і соціологія, й інші натуралістичні теорії.

Іншою є позиція Б. Паскаля, відповідно до якої людський дух має неземне походження: «Людина - усього лише очерет, найслабкіше зі створінь природи, але вона очерет мислячий. Щоб її знищити, зовсім не треба всього Всесвіту: досить подуву вітру, краплі води. Але нехай навіть її знищить Всесвіт, людина все рівно піднесеніша, ніж він, тому що усвідомлює, що розстається з життям і що слабкіша за Всесвіт, а він нічого не усвідомить. Отже, усе наше достоїнство

- у здатності мислити. Тільки думка підносить нас, а не простір і час, у яких ми

- ніщо.

Б.Паскаль також вказує й на подвійну природу людини, згідно з якою людина - істота біодуховна (а не біосоціальна, бо соціальність є й у комах, птахів, тварин). Дух властивий тільки людині, тому розуміння природи людини вимагає урахування обох сторін. Акцент на одній зі сторін приводить до певних перекосів. Про це писав Б. Паскаль: «Людську натуру можна розглядати подвійно: виходячи з кінцевої мети, і тоді людина піднесена і ні з чим не порівняна, або, виходячи зі звичайних властивостей - здатності до бігу, прагнення відігнати, - і тоді людина низька й огидна».

Біологічну природу людини складають його генетика й фізіологія, властиві всьому людському роду. Зовнішніми виявами біологічної природи людини є задатки (не плутати зі здібностями), воля, темперамент (не плутати з характером), здоров'я, риси обличчя, статура, фізична сила. За винятком темпераменту, усі зовнішні вияви біологічної природи підлягають деяким змінам (наприклад, волю можна підсилювати або послабляти, задатки розвивати в здатності, робити пластичні операції на обличчі і т.д.), однак усі вони дістаються в спадщину від батьків і інших кровних родичів. Усі зазначені вияви більше або менше впливають на духовність і соціальність індивіда.

Духовна природа людини набагато складніша за біологічну. З віком і під впливом різних обставин змінюються погляди, цінності, поняття і судження людей. Але якщо людину не перетворювати у тварину голодомором, не робити її божевільною, не ізолювати від інших людей, у ній за будь-яких інших обставин виявляться властивості її духовної природи - властивості свідомості: віра (не тільки релігійна), любов (не тільки чоловіка до жінки), творчість (творення нового), самоствердження, прагнення до справедливості, волі, спілкування тощо. Можуть змінюватися предмети віри, любові, творчості, засобу самоствердження, по-різному розумітися справедливість, воля, порядок, смисл спілкування, але не зникнуть самі властивості.

Разом з тим існують й іншого роду незмінні властивості свідомості: невір'я, нелюбов, рутина, марнославство (надлишкове або необгрунтоване самоствердження), ігнорування справедливості, прагнення до рабства, ізоляції, хаосу.

А тому можна стверджувати, що духовна природа людини - це сукупність незмінних ні за яких обставин властивостей її свідомості. Можна припустити в першій групі властивостей свідомості перевагу культури, у другій групі - перевагу тваринності, хоча, навряд чи, «культурні» властивості свідомості вільні від тваринності, а «тваринні» - від культури.

Людина - істота трансцендентна, тобто така, що постійно виходить за наявні межі. У той же час людина, скільки б вона не змінювалася історично, не перестає бути людиною. Відтак вона може й змінюється лише в межах своєї людської якості і виходить за ці межі.

Отже, природа людини - це 1) вроджені біологічні властивості людини, загальні для всіх людей; 2) універсальні характеристики людської поведінки, що залишаються незмінними для всіх часів і народів; 3) специфічні закони, що забезпечують стійкість життєвих сил і спрямувань людини.

Способом буття людини і суспільства є діяльність. Сутнісні риси людської діяльності є актуальними формами буття людської природи. Їх можна подати як діяльні родові сили або здібності людини. З огляду на те, що дані сили або здібності є фундаментальними, основними для життя людини, їх називають базовими потребами людського буття.

Як сукупність базових потреб людини визначає людську природу засновник гуманістичної психології А.Маслоу. Він розробляє класифікацію базових потреб людини: потреба в самому житті, соціальна безпека, потреба у прихильності, потреба в повазі і самоповазі, самореалізація і самовираження.

Вихідною базовою потребою людини, за Маслоу, є потреба в самому житті, тобто сукупність фізіологічних потреб - у їжі, подиху, одязі, житлі, відпочинку тощо. Задоволення цих потреб зміцнює і продовжує життя, забезпечує існування індивіда як живого організму, біологічної істоти.

Соціальна безпека охоплює цілу низку складових. Тут і турбота про гарантоване задоволення своїх фізіологічних потреб; і зацікавленість у стабільності умов життєдіяльності, у міцності існуючих соціальних інститутів, норм та ідеалів суспільства, а також у передбачуваності їхніх змін; і забезпеченість роботою, впевненість у завтрашньому дні, бажання мати матеріальний статок; і відсутність тривоги за особисту безпеку й т.

Потреба у прихильності має найрізноманітніші вияви: любов, симпатія, дружба та інші форми людської близькості. Це, до того ж, потреба в простій людській участі, надія на те, що будуть розділені ваші страждання, горе, нещастя, а також, звичайно, - успіхи, радощі, перемоги. Потреба в спільності- приналежності є зворотною стороною відкритості або довіри людини до буття - як соціального, так і природного. Безпомилковий індикатор незадоволеності даної потреби — почуття самітності, занедбаності, непотрібності. Задоволення потреби в прихильності та причетності дуже важливе для повноцінного людського життя. Відсутність любові і дружби болісно позначається на людині.

Людина має потребу велику потребу в повазі й самоповазі. Вона потребує, щоб її цінували (наприклад, за майстерність, компетентність, відповідальність тощо), щоб визнавали її заслуги, її одиничність і незамінність. Але визнання з боку інших ще не є достатнім. Важливо поважати самого себе, мати почуття власної гідності, вірити у своє високе призначення, у те, що заняття потрібною й корисною справою допомагає зайняти гідне місце в житті. Повага і самоповага - це також турбота про свою репутацію, про свій престиж. Почуття слабкості, розчарованості, безпорадності - найчіткіші свідчення незадоволення даної потреби людини.

Самореалізація, самовираження через творчість - завершальна, за Маслоу, базова потреба людини. Насправді ж з неї починається людський розвиток людини - здійснюється самоствердження людини через реалізацію всіх її здібностей і талантів. Робота людини над самою собою - основний механізм задоволення розглянутої потреби.

В оцінці людини важливо враховувати можливісний вимір її життєдіяльності. Людина - це не тільки те, що вона зробила, чого досягла, а й те, що вона зможе зробити, зуміє досягти. Можливість - це дійсність, що існує особливим чином. Людська воля - загальна визначеність усіх потреб росту людини, теж орієнтована на можливість. Насправді вона є сутнісною визначеністю людської діяльності, що розгортається на ґрунті пізнаної можливості, ймовірної тенденції зміни, розвитку.

Отже, природа людини - це своєрідна сутнісна база її природно- історичного розвитку, ті універсальні структури, функціональні й інші формування, у яких закріплювалося становлення і зміцнення людського суспільства, соціально-родового єднання людей. Вона живе постійним народженням у вчинках, справах, праці - у суспільно-історичній діяльності.

3.