Прийнято вважати, що громадянське суспільство як соціально- культурне явище виникло в контексті історичного поступу Західної цивілізації, залишається чи не найістотнішим елементом її видового буття і постає разом із людиною-громадянином модерних західноєвропейських міст і держав,
яка усвідомила власні свободи й права і домагається їх належного соціально-політичного здійснення. Витоки ідеї громадянського суспільства сягають античної давнини і справді можуть ідентифікуватися з контекстом поширення Західної цивілізації, хоча громадянський стан суспільних стосунків складався навколо виокремлення значення та ролі індивідуальної свободи людини і витіснення інститутів станової підлеглості та підданства.
Принагідно зауважу, що в даному разі поняття цивілізації вживається як практика нагромадження певної структури ідей, поглядів, цінностей та інституцій, які існують у контексті відповідної дискурсивної дійсності й поступово поширюються і розбудовуються завдяки розумовій (чи інтелектуальній) активності та намаганням і зусиллям численних осіб працювати спільно.Поняття "практика" вжите в значенні, яке дає Е. Макінтайр, і пов'язується з контекстом наявних чеснот, - це "будь-яка послідовна і комплексна форма соціально встановленої спільної людської діяльності, сенс якої полягає в реалізації благ, внутрішніх щодо неї, при намаганні досягти таких стандартів досконалості, які притаманні даній формі діяльності і почасти є для неї визначальними..."[1] [2] Очевидно, цивілізація і громадянське суспільство не є тим, що просто успадковується людиною через її народження в західних географічних координатах. Якщо з різних причин людина була неспроможна сприйняти і зрозуміти головні ідеї та цінності цієї практичної активності, вона може "випадати" поза розуміння і самого способу, і сенсу життя та залишиться позаду "стандартів досконалості", набутих вже стосовно форм та норм людських стосунків, або взаємин. Чи не найважливішим стандартом досконалості в контексті саме західної практики стають поняття свободи й гідності людини та традиція їх тлумачення? Віддавна в античності була усвідомлена парадоксальна несумісність між людиною-філософом (інтелектуалом) і людиною-рабом. Вільна людина в грецькому полісі характеризується тим, що "безстрашно каже правду" і бере на себе відповідальність за свої дії перед громадою і самою собою (Е. Макінтайр). Безстрашність, проте, буває різною, але найважливішою є та, що відповідає сміливості, хоробрості або мужності. Це чесноти, що не народжуються від "природи", - вони приходять із соціуму, із вартостей життя, спільно визначених, серед яких "любов до мудрості" (філософія) є надто важливою. Зауважмо, що виникнення філософії, яка етимологічно тлумачиться в давньогрецькій мові як "любов до мудрості", може бути осяг- нено адекватно, якщо зважимо на соціокультурну контекстуальність явища. Філософ - це людина, яка любить мудрість, стаючи на належний шлях у житті, що поєднується з продукуванням і присвоєнням інших чеснот: хоробрості (мужності), стриманості і справедливості. Названі чесноти - це далеко не риси характеру, а лише вияв практичних норм у людських стосунках, що необхідні для підтримання родинного і полісного життя. Хоробрість і мужність постають, може, найважливішими соціальними нормами, які здатні підтримувати свободу громадянина, існуючи лише в спорідненості з належною розумовою поведінкою. Саме розум є тим засобом, що, обмежуючи та виважуючи людські бажання і пристрасті, постає як sophia. У такому сенсі філософ (інтелектуал) - це тип особи, яка не приймає панування над собою, незалежно від його практичної форми; іншу людину вона сприймає передусім з погляду міри її волі. У часи Солона рабство людини вважали чимось гіршим навіть за смерть і трактували як малодушність і чуттєву прив'язаність до життя, - воно є там, де бракує належного розуміння і знання про чесноти. Віра Платона й Аристотеля в те, що стан рабів має природне походження, викликана переконаннями про надмірну прив'язаність людей до життя, а не до свободи. Так, хоробрість і мужність, стриманість, справедливість і мудрість постають не лише значеннями індивідуальної поведінки, а й політичними чеснотами - умовами громадського життя міста-полісу. Щоб життя людей у полісі набувало громадянського ґатунку, доконче важливим стає посередництво філософів-інтелектуалів. Вони визначатимуть координати відповідного дискурсу й етичності. "Хто позбувся страху, в того й мова вільна", - вважав Есхіл. 1.1.1.