Проблема життя і СМЕРТІ В ДУХОВНОМУ ДОСВІДІ ЛЮДИНИ

Життя і смерть — вічні теми духовної культури людс­тва Про них розмірковували пророки й засновники релігій, філо­софи й моралісти, діячі мистецтва та літератури, педагоги й ліка­рі.

Фактично йдеться про тріаду: життя — смерть — безсмертя, оскільки будь-які духовні системи людства виходили з ідеї супе­речливої єдності цих феноменів. Найбільша увага тут приділяла­ся смерті та досягненню безсмертя, а людське життя трактува­лось як мить, що відпущена людині для гідної підготовки до смерті і безсмертя.

За невеликим винятком майже в усі часи й усіх народів висло­влювання про життя є досить негативним. Життя — страждання (Будда, Шопенгауер); життя — сон (Веди, Платон, Лабрюйєр, Паскаль); життя — безодня зла (давньоєгипетський текст «Роз­мова людини зі своїм духом»); життя — суєта і духовна нудьга (Екклезіаст); «Життя — боротьба і мандри по чужині» (Марк Ав­релій); «Усе життя — лише ціна облудних надій» (Дідро); «Моє життя — вічна ніч,... що таке життя, як не безумство?» (К’єркегор); «Усе людське життя глибоко поринете в неправду» (Ніцше). Про це ж говорять прислів’я та приказки різних народів. Ортега-і-Гассет визначив людину не як тіло і не як дух, а як спе­цифічно людську драму.

Дійсно, в цьому сенсі життя кожної людини є драматичним і трагічним: яким би вдалим не було життя, як би довго воно не тривало — кінець його неминучий. Автор Екклезіаста так сказав про це: «Хто знаходиться між живими, тому ще залишається на­дія, оскільки і собаці живому краще, ніж мертвому левові». Епі- кур намагався вирішити це питання так: «Привчай себе до думки, що смерть не має до нас ніякого відношення. Коли ми існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, ми не існуємо».

Смерть та потенційне безсмертя — найбільша принада для фі­лософування, оскільки всі наші життєві справи повинні так чи ін­акше порівнюватися з вічним. Людина приречена на роздуми про смерть і цим відрізняється від тварини, яка є смертною, але не замислюється про це. Щоправда, тварина відчуває наближення смерті, але її передсмертна поведінка найчастіше нагадує болісні пошуки самотності та заспокоєння. У загальнобіологічному плані смерть взагалі може розглядатись як розплата за ускладнення біологічної системи. Кожний живий організм має механізм само­знищення, пов’язаний з геномом, що вмикається на певному ета­пі його розвитку. В той же час існує і постійне намагання спрос­тувати цю тезу, довести, а потім і втілити в життя реальне безсмертя. Причому безсмертя активне, коли організм перебуває в постійному стані свого розквіту. Це викликає різне ставлення як до смерті, так і до життя. Однак показником людської мудрос­ті звичайно є спокійне ставлення до життя і смерті. Як відзначив Махатма Ганді: «Ми не знаємо, що краще — жити чи померти. Тому нам не слід ні занадто захоплюватися життям, ні тремтіти при думці про смерть. Ми повинні однаково ставитися до одного й до іншого. Це ідеальний варіант».

Проблема життя, смерті й безсмертя має декілька вимірів, що акцентують увагу на різних сторонах одного феномену.

Перший вимір біологічний, який ґрунтується на ідеї про по­стійну наявність життя і смерті у Всесвіті, постійне їх відтворен­ня у схожих умовах, що досить точно відображено в гіпотезі пан­спермії. Космічні аспекти життя підкреслює відоме визначення Ф. Енгельса: «Життя є спосіб існування білкових тіл, а цей спосіб існування полягає за своєю суттю в постійному самооновленні хімічних складових частин цих тіл». Народжуються, живуть і вмирають зірки, туманності, комети та інші космічні тіла, і в цьому плані не зникає ніхто і ніщо. Розглядуваний аспект най­більш розроблений у східній філософії та містичних вченнях, що виходять з принципової неможливості тільки розумом зрозуміти сенс цього всесвітнього кругообігу.

Усвідомлення єдності життя людини й людства з усім живим на планеті, з її біосферою, а також з потенційними можливими формами життя у Всесвіті має величезне світоглядне значення. Ця ідея святості життя, права на життя для будь-якої живої істоти з причини факту свого народження належить до вічних ідеалів людства. Тобто весь Всесвіт і Земля розглядаються як живі істо­ти, а втручання в закони їх життя здатне привести до екологічної кризи. Людина постає як мала частина цього живого Всесвіту, мікрокосм, що увібрав у себе все багатство макрокосму.

Другий вимір проблеми пов’язаний з розумінням специфіки людського життя та його відмінності від життя всього живого. У чому ж суть цієї специфіки? Найчастіше вважають, що її ви­значає усвідомлення факту майбутньої смерті: ми знаємо про це й шукаємо шлях до безсмертя. Все інше живе тихо й мирно заве­ршує свій шлях, встигнувши відтворити нове життя. Людина ж приречена на постійні болісні роздуми про сенс життя. Почасти це вірно, але як бути з фактом смерті новонародженої дитини, яка не встигла ще нічого зрозуміти, або з людиною, в якої пору­шена психіка? Чи вважати початком життя людини момент за­чаття, чи момент народження?

Очевидно, що специфіка життя, смерті і безсмертя людини прямо не пов’язана з розумом та його проявами, з успіхами і до­сягненнями людини упродовж життя, з оцінкою її сучасниками та нащадками. Смерть багатьох геніїв у ранньому віці, безпереч­но, є трагічною, але при цьому немає підстав вважати, що коли б воно було продовжене, то це дало б світові щось більш геніальне. У цьому плані життя і смерть не охоплюються категоріями раці­онального пізнання, не втискуються в межі суворої детермінова­ної моделі світу й людини. Розмірковувати про ці поняття на ра­ціональному рівні можна лише до певної межі, яка обумовлена власною зацікавленістю та спроможністю кожної людини до ір­раціонального, інтуїтивного осягнення граничних меж людського буття.

Третій вимір цієї проблеми пов’язаний з ідеєю безсмертя. Ви­діляють декілька видів безсмертя.

Перший вид безсмертя — у генах нащадків, близький перева­жній більшості людей. Одним з міцних потягів людини є бажан­ня побачити свої особливості в дітях, онуках і правнуках. З цим пов’язують наслідування не тільки фізичних, але й моральних якостей, а також здібностей до певних видів діяльності.

Другий вид безсмертя — муміфікація тіла з метою вічного його збереження. Досвід єгипетських фараонів, практика су­часного бальзамування свідчать про те, що в ряді цивілізацій це вважається прийнятим. Досягнення техніки кінця ХХ ст. зробили можливою кріогенезацію (глибоке заморожування) тіл померлих з тим, щоб лікарі майбутнього їх оживлять і виліку­ють хвороби, які сьогодні не лікуються. Подібна фетишизація людської тілесності характерна переважно для тоталітарних суспільств, де геронтократія (влада старців) стає основою ста­більної держави.

Третій вид безсмертя — покладання на «розчинення» тіла й духу померлого у Всесвіті, входження їх у космічне «тіло», у віч­ний кругообіг матерії. Це характерне для деяких східних цивілі­зацій, зокрема японської. До такого рішення схиляється ісламсь­ка модель ставлення до життя і смерті та різноманітні матеріалістичні або точніше натуралістичні концепції. Йдеться про втрату особистісних якостей і збереження частин колишньо­го тіла, котрі можуть увійти до складу інших організмів.

Четвертий вид безсмертя пов’язаний з результатами життє­вої творчості людини. Наукове відкриття, створення талановито­го взірця літератури чи мистецтва, демонстрація державної муд­рості, видатна військова перемога тощо — все це залишає ім’я людини в пам’яті нащадків. Однак у пам’яті людей зберігаються як імена героїв, творців та пророків, так й імена найжорстокіших тиранів і видатних злочинців. А це ставить питання про неодно­значність оцінки масштабів особистості людини.

П’ятий вид безсмертя досягається за допомогою «змін стану свідомості». Здебільшого основному вони є продуктом системи психотренінгу та медитації, прийнятих переважно у східних релі­гіях і цивілізаціях. Тут можливі «прориви» в нові виміри просто­ру й часу, мандрівки в минуле й майбутнє, екстаз і просвітлення, містичне відчуття причетності до Вічності.

Можна стверджувати, що сенс смерті й безсмертя, а також шляхи їх досягнення, є зворотною стороною проблеми сенсу життя. Очевидно, що ці питання вирішуються по-різному, залеж­но від провідної культурно-світоглядної установки. Значна роль тут належить особливостям цивілізацій, національно-культурних традицій, релігійних орієнтацій тощо. Великий інтерес становить вплив на проблеми сенсу життя, смерті й безсмертя основних ре­лігійних напрямків — християнства, ісламу і буддизму та пов’язаних з ними цивілізацій.

Християнське розуміння даної проблеми виходить з положення Старого Завіту «День смерті кращий, ніж день народження» й запо­віді Христа з Нового Завіту: «...я тримаю ключі від пекла і смерті». Боголюдська сутність християнства знаходить прояв у тому, що безсмертя особистості як цілісної істоти можливе тільки через воск­ресіння. Шлях до нього відкритий спокутуваною жертвою Христа через хрест і воскресіння. Це сфера тайни й дива, оскільки людина виводиться зі сфери дії природно-космічних сил та стихій і стає як особистість обличчям до Бога, який теж є особистістю.

Таким чином, метою життя людини є обожнення, шлях до ві­чного життя. Без усвідомлення цього земне життя перетворюєть­ся на сон. По суті воно є лише підготовкою до вічного життя, яке очікує кожного. Однак це не є трагедією, а лише переходом в ін­ший світ, де вже перебувають міріади душ, добрих і злих і де ко­жна нова душа входить на радість або страждання. Тобто смерть руйнує не тіло, а тлінність його, і тому вона — не кінець, а поча­ток вічного життя.

Розуміння безсмертя християнство пов’язує з образом «Вічно­го жида» Агасфера. Коли Ісус з хрестом йшов на Голгофу і захо­тів відпочити, Агасфер, який стояв серед інших, сказав: «Іди, іди», за що його було покарано — відмовлено у спокої могили.

Християнство категорично засуджує самогубство, оскільки людина не належить собі, її життя і смерть «у волі Божій».

Іслам виходить з факту створення людини волею всемогутього Аллаха, який передусім є милосердним. На відміну від християнст­ва, земне життя в ісламі оцінюється високо. Разом із тим в Останній день усе буде знищено, а померлі оживуть і стануть перед Аллахом для остаточного суду. Віра в потойбічне життя є необхідною, оскі­льки в такому разі людина буде оцінювати свої вчинки не з точки зору власного інтересу, а з точки зору вічної перспективи.

Руйнування всього Всесвіту в день Справедливого суду пе­редбачає створення нового досконалого світу. Про кожну людину буде поданий «запис» діянь та думок і винесений відповідний вирок. Таким чином запанує принцип верховенства законів мора­лі й розуму над фізичними закономірностями. Морально чиста людина не може перебувати у принизливому стані, як це має від­буватися в реальному житті. Іслам категорично забороняє само­губство. Запитувати Аллаха про смертний час не можна, оскільки тільки він знає про це.

У буддизмі ставлення до смерті й безсмертя значно відрізня­ється від християнського та ісламського. Сам Будда відмовлявся відповідати на запитання: смертний чи безсмертний той, хто пі­знав істину? може бути той, хто пізнав істину смертним і безсме­ртним одночасно? По суті визнається лише один вид «дивного безсмертя» — нірвана як утілення трансцендентного Надбуття, Абсолютного Початку, який не має атрибутів. Особистість роз­глядається як сума драхм, що знаходяться у постійному потоці перевтілювань. Звідси випливає безглуздість ланцюга природних народжувань. «Дхаммапада» стверджує, що народження знову і знову є болісним, тому і життя — це страждання. Виходом стає шлях досягнення нірвани, або прорив ланцюга безкінечних пере­роджень і досягнення просвітління, блаженного «острова», що знаходиться в глибині людського серця. Символ нірвани — зага- снення огню життя, що вічно жервіє, — виражає сутність будди- стського розуміння смерті і безсмертя. Як говорив Будда: «Один день життя людини, що побачила безсмертну стезю, кращий від столітнього існування людини, якій не довелося бачити вищого життя».

Подібне спокійне ставлення до життя, смерті й безсмертя, по­тяг до просвітління та визволення від зла характерне і для інших східних релігій та культів. У зв’язку з цим змінюється і ставлення до самогубства: воно вважається не стільки гріховним, скільки безглуздим, адже не визволяє людину від кола народжувань і смертей (сансара), а тільки приводить до народження в більш ни­зькому втіленні. Треба подолати цю прихильність до своєї особи­стості, оскільки, за словами Будди, «природа особистості є безпе­рервна смерть». Звільнення при житті від причин страждань і влади свого «я» — кращий шлях досягнення безсмертя.

Історія духовного життя людства містить й інші — нерелігійні й атеїстичні підходи щодо розуміння проблеми життя, смерті, безсмертя. В цілому тут можна виділити декілька альтернативних шляхів розв’язання цієї проблеми.

Перший шлях — це прийняти підтверджувану наукою і здо­ровим глуздом думку про те, що у світі неможливе остаточне знищення навіть елементарної частини, а діють закони збере­ження. Зберігається речовина, енергія, інформація та організа­ція складних систем. Таким чином частини нашого «я» після смерті увійдуть у вічний кругообіг буття і в цьому смислі бу­дуть безсмертними. Щоправда, вони не будуть володіти свідо­містю, душею, з якою пов’язане наше «я». Більше того, такий вид безсмертя набувається людиною протягом усього життя, що можна висловити парадоксальною думкою: ми живемо ли­ше тому, що кожну секунду вмираємо. Дійсно, щодня відми­рають еритроцити у крові, клітини епітелію на наших слизо­вих, випадає волосся тощо. Тому зафіксувати життя і смерть як абсолютні протилежності у принципі неможливо: це дві сторо­ни єдиного процесу.

Перед обличчям смерті всі рівні, вона знімає ту нерівність, на якій ґрунтується земне життя. Тому спокійне сприйняття думки про відсутність вічного життя мого «я» і розуміння неминучості злиття з «байдужою» природою є одним із шляхів нерелігійного підходу до проблеми безсмертя. Правда, в такому разі виникає проблема Абсолюту як критерію своїх моральних рішень.

Другий шлях — досягнення безсмертя в людських справах, у плодах матеріального й духовного виробництва. Раціональною основою такого шляху є думка про безсмертя людства та про його космічне призначення. Якщо ж виходити з того, що для людства реальним є самознищення в результаті термоядерної чи екологічної катастрофи або загибель унаслідок космічних ката- клізмів, то це питання залишається відкритим. Серед ідеалів і рушійних сил такого виду безсмертя найчастіше виділяється боротьба за визволення людства від класового або соціального пригнічення, боротьба за національну незалежність та держав­ність тощо. Це надає людині вищого сенсу життя, який змика­ється з безсмертям.

Третій шлях — безсмертя через заглиблення в потік буденно­го життя, в повсякденні справи й турботи.

Можна вказати й на інші концепції безсмертя, спрямовані на зміни законів природи: «спільна справа» (М. Федорова), пантеїзм (на кшталт ідей А. Ейнштейна та ін.), досягнення «життя після смерті» (Р. Моуді, А. Форд та ін.), а також чис­ленні містичні течії, котрі ґрунтуються на признанні реального потойбічного світу і можливості спілкування з тими, що пішли з життя. Крім того, є припущення про наявність у кожної лю­дини своєрідного енергетичного фантому, який залишає люди­ну незадовго до фізичної смерті, але продовжує існувати в ін­ших вимірах. Це взагалі створює передумову для нового типу розуміння проблеми безсмертя, що пов’язано з необхідністю самовизначення у вічному світі інформаційно-енергетичних сутностей.

Сучасна танатологія (учення про смерть) являє собою одну з галузей природнонаукового і гуманітарного знання. Інтерес до проблеми смерті пояснюється рядом причин. Одними з основних серед них слід вважати ситуацію глобальної цивілізаційної кризи, котра може призвести до самознищення людства, та значну зміну ціннісного становлення до життя і смерті людини у зв’язку із за­гальною ситуацією на Землі. Своєрідною реакцією на нові про­блеми життя і смерті, які пов’язані з новими досягненнями науки і медицини (пересадка органів і тканин, генна інженерія, екстра- корпоральне запліднення тощо, стало формування біоетики — комплексної дисципліни, що перебуває на межі філософії, етики, біології, медицини та ряду інших дисциплін. Це відбулося поряд із підвищенням інтересу до прав людини, в тому числі й стосовно до власного тілесного і духовного буття та реакції суспільства на загрозу життя на Землі. Сьогодні біоетика охоплює такі сфери, як етичні проблеми евтаназії, декортикація, аборт, суїцид, пересадка органів, включаючи мозок, нові технології дітонародження (включаючи сурогатну вагітність), генна інженерія, статева са- моідентифікація людини, ставлення до психічного здоров’я тощо. Такі проблеми вирішуються на основі існуючих нормативних та етичних підходів у межах світових і національних традицій та правових систем.

Особлива увага приділяється евтаназії (дослівно «щаслива смерть») як новому явищу в житті суспільства, яке потребує гли­бокого філософського осмислення. Термін «евтаназія» з’явився в Новий час і пов’язаний з ім’ям Ф. Бекона, який запропонував так називати легку смерть з метою припинення страждань при неви­ліковних хворобах. В основі цього явища лежить поняття права людини не тільки на життя, але й на смерть, що має відношення до феномену самогубства. Виділяють декілька видів евтаназії: активну, добровільну; активну недобровільну; пасивну доброві­льну; пасивну недобровільну.

Вирішуючи питання про законність і моральну обгрунтова­ність евтаназії, лікарям доводиться вирішувати дилему, відому ще з часів Гіппократа: з одного боку, лікар не повинен бути вби­вцею, навіть на прохання пацієнта, однак з іншого — він повинен полегшити страждання хворого.

У контексті співвідношення життя, смерті й безсмертя особ­ливої уваги набуває проблема сенсу життя. Якщо для релігійно- ідеалістичного світогляду такий сенс і призначення людини ви­носиться за її межі як засіб для досягнення потойбічної по від­ношенню до неї мети, то для матеріалістичного світогляду ніяко­го даного ззовні сенсу і призначення людське життя не має. Сенс життя особистості не існує як дещо об’єктивне поза свідомістю цієї ж особистості. Звідси випливає, що кожен з нас повинен са­мостійно шукати для себе сенс свого життя, і нікому іншому до­ручати цієї справи не можна. Як відзначив В.Франкл, сенс не можна дати, його треба знайти. А це дає можливість визначити деякі властивості сенсу життя:

1) сенс життя є індивідуальним, він існує для індивіда і в кож­ного індивіда є свій;

2) сенс життя є суб'єктивним: його немає, поки суб’єкт сам не визнатить його;

3) сенс життя не виникає автоматично, а свідомо визначається людиною завдяки її волі та власним зусиллям.

Говорячи про проблему пошуку сенсу життя, необхідно зазна­чити, що ця проблема не може бути розв’язаною лише в біологі­чному розумінні; вона потребує розгляду її як явища соціального, тобто як сенс життя людини в суспільстві. Останнє означає, що індивідуальне життя набуває сенсу як частинка сукупного, зага­льного життя людей. Це життя наповнюється сенсом, коли осо­бисте щастя стає щастям інших. І навпаки, людина, яка живе ли­ше для себе, втрачає сенс життя саме тому, що відриває своє індивідуальне життя від загальносуспільного життя.

7.4.