Людина і космос

Виходячи з місця людини у Всесвіті та її відношення до природи і космосу, необхідно конкретизувати деякі положен­ня. Космос — поняття, вперше запропоноване і використане Пі- фагором для визначення упорядкованої єдності світу, як проти­лежності Хаосу.

Співвідношення людини і Космосу в історії філософської ду­мки розумілося не однаково. Починаючи з часів Птоломея домі­нували геоцентризм і антропоцентризм, котрі у ХѴІІ ст. змінили­ся на космоцентризм. Людина, особливо у ХХ ст., ніяк не може вважати себе сенсом Всесвіту, хоча не може змиритися з думкою про свою недосконалість у всесвітньому вимірі. Однак вона усві­домлює себе органічною частиною Космосу. Згідно з антропо­генним принципом ритми Всесвіту та людини, а також розміре­ність функціонування цих систем близькі або співпадають. Всесвіт улаштований таким чином, що може бути зрозумілим і засвоєним людиною. Про це свідчить і синергетика: людина роз­глядається як міцний фактор еволюції Всесвіту, де нарощуються процеси нестабільності.

Звідси необхідність того, що певні моральні норми, які регу­люють міжособистісні відносини, повинні враховувати основи взаємодії людини з природою та Космосом. Інакше кажучи, якщо Всесвіт сприяв тому, щоб людина з’явилася й еволюціонувала, то й людина має зробити все, аби зберегти Космос та пізнати його закономірності. Йдеться, зокрема, про космічну етику, тобто пев­ні правила поведінки людини при освоюванні космічного прос­тору, а також при можливій зустрічі з представниками неземних цивілізацій.

Ще дві з половиною тисячі років тому Піфагор і Платон вису­нули учення про число як основу Космосу і про ейдос як своєрід­ний духовний алгоритм, на основі якого будується фізична реа­льність.

Термін «природа» багатозначний. Ще з античних часів приро­да трактувалася як походження речі (ґенеза) та елементарна суб­станція, сутність речі. В широкому сенсі під природою розумі­ється все, що існує. У вузькому — природа — це те, що породило і оточує людину, є об’єктом пізнання.

Взаємовідносини природи й суспільства — вічна і завжди ак­туальна проблема філософії. Як співвідноситься людство з жи­вою та неживою сферами планети, чи можуть вони і на далі спі­віснувати та розвиватися — ці питання зачіпають усі форми діяльності людини.

Людина у своїй діяльності протиставлена природі, але водно­час вона є частиною і породженням великої «матері-природи». Природа ж пов’язана сама з собою, оскільки людина є її части­ною. Тому культурній історії людства передувала природна пе­редісторія, в процесі якої складалися природні передумови суспі­льного життя.

Але природа для людини — не лише умова її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності. На цих засадах вини­кають і розвиваються й інші форми відносин людини з приро­дою, зокрема, крім практичного, пізнавальне відношення, яке ре­алізується у формі передусім природничих наук, оціночне ставлення до природи, яке має відображення у поняттях блага, краси, добра тощо. У сучасному світі людина вперше за свою іс­торію змушена також брати на себе відповідальність за збере­ження тієї частини природи, яка включена до сфери розвитку продуктивних сил суспільства і стає дедалі ширшою.

Таким чином, людина, суспільство та культура водночас і протистоять природі, і органічно в неї входять. Така суперечність породжує різне розуміння взаємовідносин людини і природи, про що йтиме мова далі.

Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття «навколишнє середовище», або сучасне — «довкіл­ля».

До природного середовища належать гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або ж можуть стати об’єктом її діяльності. З початком освоєння космосу такими об’єктами можна вважати і певну час­тину Сонячної системи, так званий ближній космос. Отже, при­родне середовище не обмежується лише географічним середови­щем. Поняття «географічне середовище» було введене у географію та соціальну філософію французьким вченим Ж. Ре- клю (1830—1905) та російським природознавцем Л. І. Мечніко- вим (1838—1888), братом видатного фізіолога, і до початку кос­мічної ери воно більш-менш адекватно відображало сутність проблеми. Що ж до сьогодення, то можна вважати географічним середовищем лише ту частину природи, з якою суспільство без­посередньо контактує на певному історичному етапі; воно охоп­лює лише поверхню Землі, становить надзвичайно важливу, але не єдину підсистему природного середовища існування люди­ни, про що йшла мова в одному із попередніх розділів цього по­сібника.

Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об’єкти естетичного і морального ста­новлення людини до природи. Це матеріальні речі, створені лю­диною, які не існують у природі; рослини, тварини, виведені лю­диною завдяки природному добору чи генній інженерії; суспільні відносини, пов’язані з соціальною формою руху матерії і здійс­нювані через свідому діяльність людей, а також духовні, мораль­ні, естетичні цінності тощо. Штучне середовище неминуче по­стійно наступає на природне, поглинаючи його. Це призводить до суперечностей, більш того, на думку багатьох сучасних вчених, до боротьби «двох світів» — природного й штучного.

На сьогодні людство створило штучне середовище свого існу­вання, яке в десятки й сотні разів продуктивніше за природне се­редовище. До цього слід додати також техногенний вплив люди­ни, який призводить до змін геологічних структур, створення штучних водойм, змін атмосфери і навіть свічення Землі, тобто зміни її випромінювання під впливом штучних енергетичних процесів.

Водночас природне середовище є не лише матеріальними умовами життєдіяльності людини і вихідним об’єктом виробниц­тва, а й об’єктом певного естетичного й морального відношення. Тому ставлення людини до природи не визначається лише утилі­тарними, меркантильними інтересами, воно охоплює також і ро­зуміння глибин людської душі.

Біосфера та ноосфера. Поняття «біосфера» вперше вжито авс­трійським геологом Е. Зюссом ще в 1875 р. Але глибокого науко­вого змісту це поняття набуває вже в минулому ХХ ст., після ви­дання праці видатного українського природознавця В. І. Вернад- ського (1863—1945) «Біосфера».

Біосфера (від. грец. біос — життя і сфейрос — сфера) — це цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним. Її структура та енергоінформаційні процеси визначаються минулою і сучасною діяльністю живих організмів. Вона зазнає також впливу космічних та глибинних підземних енергій. Прос­торово біосфера охоплює: тропосферу, тобто нижню частину ат­мосфери до 10—15 км; кору вивітрювання на 2—3 км вглибину від поверхні Землі та всю гідросферу до її максимальних глибин. За деякими підрахунками фахівців, жива речовина — «біома­са» — важить приблизно 2.42.1012 тонн.

Зростаюча роль практичної діяльності людини та її вплив на природу знаменує собою початок нового етапу геологічної історії Землі, на якому людство має вибудувати свої відносини з приро­дою на наукових засадах, а наука — пронизувати всю діяльність суспільства, у тому числі його відносини з природою. Отже, по­няття біосфера у ХХ ст. еволюціонує до розуміння ноосфери.

Поняття «ноосфера» (від грец. ноос — розум і сфейрос — сфера) виникло у 20-х роках минулого століття.

Сутність ноосфери коротко можна сформулювати так: якщо узгодженість процесів, які відбуваються у неживій природі, за­безпечується механізмами саморегуляції, то узгодженість харак­теристик природного середовища і суспільства може бути здійс­нена розумом і волею. Тобто мова йде не про руйнівне втручання в природу, а про науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і щастя людей. Визначальним фактором має бути не стихія природного розвитку, а інтелект людини.

Вчений розглядав ноосферу як майбутній стан біосфери, оскі­льки людство ще далеке від такого стану. В своїй останній праці «кілька слів про ноосферу» він визначив деякі загальні умови, необхідні для створення ноосфери, зокрема: людство має стати єдиним в інформаційному й економічному зв’язках; ноосфера — явище загальнопланетарне, тому людство має прийти до цілкови­тої рівності рас, народів тощо; ноосфера не може бути створена до припинення війн на Землі.

Теорія ноосфери сформувалася в 20—30 роках ХХ ст., коли світ складався з трьох взаємопов’язаних елементів: природа — людина — суспільство. До них потім приєднується ще один сут­тєвий елемент — техніка, яка створена людиною і яка стала голо­вним чинником змін на планеті (так звана техносфера), особливо з початком наприкінці 50-х років науково-технічної революції як велетенського стрибка у розвитку як науки, так і техніки. Це спричинило екологічну проблему — одну з найнебезпечніших з- поміж глобальних проблем людства. Почалась поступова руйна­ція відносин між людьми і їхнього ставлення до природи.

Таким чином, вчення про ноосферу з самого початку містило в собі елемент утопії, у ньому тісно переплетені ціннісні та бут- тєві підходи без будь-якого їх розмежування. Тому потрібно роз­різняти розуміння ноосфери як утопії і як реального стану, одне не повинне заступати собою інше. І виходячи з реального стану відносин людини з природою, слушною можна вважати думку деяких сучасних вчених, у тому числі й вітчизняних, про те, що ноосфера знаменує собою початок низхідного етапу розвитку людства.

Людина, суспільство безпосередньо пов’язані не з усією при­родою, а з її певною частиною — географічним середовищем, тобто з тією частиною природи (земна кора, атмосфера, вода, ґрунтовий покрив, рослинний та тваринний світ), яка залучена до виробничого процесу і використовується у матеріальному житті суспільства.

Особливістю сучасного періоду розвитку слід вважати те, що комплекс проблем навколо співвідношення людини та природи (Космосу) набув глобального, загальнопланетарного характеру. Однак це не означає наявності однакових підходів щодо джерел формування таких проблем, а також універсальних шляхів їх розв’язання. Йдеться перш за все про різні типи світоглядних на­станов, на яких ґрунтується відношення до природи. Серед них можна виділити, принаймні, два таких типи, що суттєво відріз­няються один від одного. Згідно з першим, який походить з релі­гійної свідомості, природа вважається Божім творінням, що пе­редбачає розвиток благоговійного відношення до неї. Цим визна­чаються кордони втручання людини в природу, оскільки ніхто не має права робити замах на «промисел Божій».

Що стосується іншого типу, то тут природа виступає величез­ним природним механізмом, який необхідно пристосувати до людини, задля вирішення її життєвих проблем. Природа при цьому не має етичного статусу, «вона не храм, а майстерня, і лю­дина в ній є робітник». Такий підхід слугує теоретичним обґрун­туванням для різноманітних проектів «підкорення» природи. Зрозуміло, що в цьому випадку передбачаються природозахисні заходи, але тільки з метою збереження ресурсів. Вчення про при­роду набуває строго наукової форми і всі проблеми прикликані вирішуватися фахівцями. Формування екологічної культури вва­жається феноменом раціональності, на основі чого і можуть бути змінені поведінка людей і їх відношення до природи.

Такий тип світоглядної установки знайшов особливе розпо­всюдження в сучасних умовах у зв’язку з науково-технічним прогресом, зростанням потреб і розширенням технічної можли­вості їх задоволення. В таких умовах виникла ситуація порочного кола: прагнення комфорту і приємностей стимулювало появу все нових і нових досягнень науково-технічної думки; це загострю­вало екологічні проблеми, які могли бути роз’язані знову ж таки лише технічними засобами. Таким чином створюється ситуація «дурної безкінечності» (Гегель), в якій домінуюча система цінно­стей, що спрямована на задоволення потреби «мати», увійшла в глибокий конфлікт з іншою потребою людини — «бути», тобто жити і розвиватися в незалежності від того, що вона має (Е. Фром). Останнє можливе на основі системи моральних, релі­гійних та естетичних цінностей, які сьогодні повинні превалюва­ти над матеріальними інтересами.

Звідси суть екологічної кризи лежить у внутрішній природі особистості та її інтересів, що пояснює певним чином психоло­гічну неготовність мільйонів людей усвідоміти цю небезпеку. Теоретичною основою подолання кризи може бути випрацю- вання загальнолюдського екологічного імператива діяльності, побудованого на концепції коеволюції (тобто сумісної, узго­дженої еволюції) природи і людства. Суть екологічного імпера­тиву полягає в міжнародному признанні «заборонної межі» для технологічних експериментів, які несуть в собі негативні нас­лідки як для людини, так і для природи. Метою упровадження екологічного імперативу є досягнення коеволюції Природи і Ро- зуму людини. Це історичне завдання, оскільки тільки його рі­шення спроможне забезпечити виживання людини як біологіч­ного виду і перехід у стан ноосфери. Людина зробиться відпові­дальною за розвиток біосфери і суспільства, навчиться спря­мовувати цей розвиток. Для цього необхідні корінні зміни хара­ктеру і типу мислення мільйонів людей, відмова від ідеї примі­тивного антропоцентризму, коли людські потреби можуть задо­вольнятися за рахунок безкінечного розширення масштабів використання природи. Темпи розвитку техніко-технологічної грані цивілізації виявилися значно вищими, ніж природна ево­люція біосфери й самосвідомості людини. Гармонізація цих від­носин на основі міжнародних програм, у тому числі й міжнаро­дних юридично-правових норм, — першочергове завдання. Тривалий час ідеї цієї нової екологічної парадигми приваблюва­ли обмежене коло науковців, і лише у 70-ті роки, під час еколо­гічної кризи, вона набула нового осмислення. Її джерелами ста­ли соціал-реформістські орієнтації: консерваціонізм, біоцен- тризм та екологізм. Принципами консерваціонізму є забезпе­чення економічного зростання, запобігання нераціональних ви­трат у природокористуванні та егалітарний розподіл природних ресурсів. Основна теза біоцентризму — збереження дикої при­роди, що має непересічну цінність незалежно від її використан­ня. Наукова модель екологізму ґрунтується на об’єктивних при­родних і наукових закономірностях, людство зобов’язане забезпечувати оптимальне функціонування системи, запобігати порушенню екологічних процесів.

«Нова екологічна парадигма» була сформульована на проти­вагу «парадигмі людської витятковості», що існувала в світогляді попередні 400 років. В основі останньої — чотирі сентенції про те, що людська істота є унікальним соціоприродним утворенням, тому що має культуру; культура змінюється значно швидше, ніж біологічні особливості людини, тому саме їй належить основна роль у соціальному розвитку індивідів та спільнот; поведінка лю­дини зумовлена передусім соціальними, а не природними чинни­ками; суспільний прогрес безмежний, що уможливлює вирішення в майбутньому всіх соціальних проблем.

Всі ці постулати, прибічників «нової екологічної парадигми», засвідчили протягом ХХ століття не тільки свою обмеженість, а й теоретичну неспроможність, оскільки продовжують ігнорувати залежність суспільства від природного середовища, не усвідом­люють проблеми обмеженості природних ресурсів, що загостри­лися в останні десятиліття.

За своєю суттю «нова екологічна парадигма» виступила не тільки як науковий конструкт, який дозволяє описувати та пояс­нювати «нову соціальну реальність», тобто реальність екологіч­них криз та потенціальних меж економічного зростання, зміни ціннісних орієнтацій суспільства тощо, а як концепт, що акуму­лює, інтегрує нову систему цінностей і приписує відповідні взірці поведінки для політичної еліти та широких верств населення зад­ля збереження природи та права людини на чисте, безпечне до­вкілля.

Характерною рисою «нової екологічної парадигма» є її ґрун­тування на постматеріальних (нематеріальних) цінностях. «Нова екологічна парадигма» втілює у собі віру в необхідність підси­лення турботи про нематеріальні цінності, які ставали ознакою глибоких соціально-політичних та економічних перетворень.

Традиційно до загальних матеріальних цінностей належить національна безпека, стабільна економіка, обороноздатність дер­жави, закон і порядок, то постматеріальні цінності охоплюють насамперед особистісні, естетичні та інтелектуальні сторони людського життя, передбачаючи співіснування колективізму з толерантністю щодо індивідуального вибору. На противагу мате­ріальним цінностям, згідно з якими добробут характеризується переважно кількісними параметрами, постматеріалізм розглядає добробут крізь призму якості та безпеки життя. Так, матеріальні цінності пов’язані з таким колом проблем як охорона довкілля, гендерні та громадянські права, свобода особистого вибору, ан­тимілітаризм.

Становлення «нової екологічної парадигми» пов’язують пере­важно із ціннісними трансформаціями економічно розвинених країн західного світу, упродовж останніх десятиліть нова еколо­гічна парадигма виходить далека за їх межі. Пояснення цього фе­номену слід шукати не тільки в економічній, а й у соціальній та психологічній сферах, оскільки жодне сучасне суспільство не є носієм лише одного виду цінностей — матеріальних чи постма- терільних.

Таким чином, весь комплекс глобальних проблем сьогодні є провідним імперативом для поведінки людства і формування но­вого виду людини — гомо глобаліс. У цій ситуації на порядок денний для світового співтовариства висувається завдання не тільки негайного миру, але й союзу всіх сил: правих і лівих, кон­серваторів і радикалів, науки і релігії, християн і мусульман, бі­лих і чорних і т.п. Повинно бути рішуче засуджено все те, що ве­де до загострення політичних, національних, релігійних та інших

суперечностей і заважає вирішенню глобальних проблем. Значну роль тут покликано відіграти духовне вдосконалення людей. Йдеться насамперед про ненасильницьке досягнення ідеалів кра­соти і поміркованості у відношенні споживання матеріальних благ при безмежності розвитку людських відносин, інтелектуа­льного і духовного потенціалу людини. Якщо говорити про пріо­ритети нової цивілізації, то тут переваги набувають ресурсо- та енергозберігаючи технології, нові форми людського співіснуван­ня в гармонічній єдності з Природою і Космосом.

Питання для самостійного опрацювання

1. Змістовні особливості понять людина, індивід, індивідуальність, особистість.

2. Розв’язання проблеми життя, смерті і безсмертя в контексті пра­вової культури.

3. Морально-правовий аспект проблеми життя і смерті.

4. Проблема життя, смерті і безсмертя в контексті традицій україн­ської духовної культури.

5. Правова основа розв’язання проблеми життя і смерті в сучасній Україні.

6. Філософський аспект аналізу екологічної проблеми в сучасній Україні.

7. Проблема «людина — природа» у філософському розумінні.

8. Особливості взаємовідносини свободи і відповідальності особистості в умовах розбудови правової держави.

9. Людина як найвища цінність суспільства.

10. Проблема співвідношення свободи і права.

11. Суть взаємодії свободи, справедливості, рівності.

Контрольні запитання

1. Чим відрізняється особистість від будь-якої системи у Всесвіті?

2. Якими є основні типи особистості?

3. У чому полягає парадоксальність феномену свободи особистості?

4. Назвіть особливості впливу на розуміння проблеми життя, смерті і безсмертя основних релігій?

5. Що таке евтаназія та в чому полягає її філософський зміст?

6. Як розумілось співвідношення людини і Космосу в історії філо­софської думки?

7. В чому полягає сутність екологічної проблеми?

8. Охарактеризуйте сутність концепції коеволюції?

1. Бердяев Н. А. Философия свободного духа / Сост. П. В. Алексан­дрова; Вступ. ст. А. Г. Мысливченко; Подгот. текста и примеч. Р. К. Медведевой. — М.: Республика. — 1994. — 480 с.

2. Біленчук П. Д., Гвоздецький В. Д., Сливка С. С. Філософія права: Навчальний посібник / П. Д. Біленчук, В. Д. Гвоздецький, С. С. Сливка; За ред. П. Д. Біленчука. — К.: Атіка. — 1999. — С. 107—109.

3. Быстрицкий Е. К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие / АН УССР, Ин-т философии. — К.: Наук. думка, 1991. — 195 с.

4. Воронкова В. Г. Метафізичні виміри людського буття (проблеми людини на зламі тисячоліть). — Запоріжжя, 2000. — 176 с.

5. Воронкова В. Г. Человек и общество в условиях социальных из­менений // Гуманітарний вісник ЗДІА. — 2003. — Вип. 12. — С. 5—24.

6. Винославська О. В. Людські стосунки. Навч. пос. — К.: Еспада, 2006. — 144 с. „

7. Гейзінга Й. Homo Ludens. — К.: Основи, 1994. — 250 с.

8. Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та її вихован­ня. — К.: Основи, 1994. — 405 с.

9. Гордієнко А. Методологічні проблеми осмислення буття людини в західноєвропейських філософських концепціях другої половини ХХ століття // Філософ. і соціол. думка. — 1995. — № 5-6. — С. 244—248.

10. Жоль К. К. Философия и социология права. 2-ое изд. Уч. пос. — К.: Кондор, 2005. — 415 с.

11. Зарубіжна філософія ХХ століття. — К., 1993. — С. 228—238.

12. Канке В. А. Философия экономической науки. Уч. пос. — М.: Ло­гос, 2007. — 384 с.

13. Катаєв С.Л. Сучасне українське суспільство: Навч. пос. — К.: Атіка, 2006. — 200с.

14. Крилова С. Безсмертя особистості: етико-екзистенційний аспект // Філософська думка. — 1998. — № 3. — С. 111—118.

15. Людина в світі гуманітарного пізнання / Укл. М. Ю. Зелінсь- кий. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1998. — 408 с.

16. Мунье Э. Персонализм. — М.: 1992.

17. Нерсесянц В. С. Философия права. Учебник для вузов. — М.: Из­дательская группа НОРМА-ИНФРА — М. — 1999. — С. 17—32.

18. Проблеми філософії: Респ. міжвід. наук. зб. / КДУ ім. Т. Г. Ше­вченка. — Вип. 89: Особистість і демократизація. — К.: Либідь, 1991. — 104 с.

19. Релігія і нація в суспільному житті України й світі. зб. ст. — К.: Єспада, 2006. — 286 с.

20. Світ, людина, суспільство: Хрестоматія /Упоряд. І. П. Арци- шевська, Р. А. Арцишевський. — К.: К., Ірпінь: Перун, 1997. — 400 с.

21. Сингх Сант Кирпал. Секрет смерти. — М.: Русский универси­тет, 1999. — 199 с.

22. Тарароєв Я. Людський чинник у сучасній космології // Філо­софська думка. — 2005. — № 5.

23. Тейяр де Шарден П. Феномен людини // Читанка з історії філо­софії у 6 книгах. — Книга 6. Зарубіжна філософія ХХ століття. — К., 1993. — С. 215—218.

24. Хамітов Н. Персоналізм та ідея безсмертя // Філософська і со­ціологічна думка. — 1996. — № 5, 6.

25. Хамитов Н. Философия: Бытие. Человек. Мир. — К.: Кондор, 2005. — 448 с.

26. Хамітов Н., Гармаш Л. Історія філософії: Проблема людини. Навч. пос. — К.: Кондор, 2006. — 296 с.

27. Шелер М. Положення людини в космосі // Читанка з історії фі­лософії у 6 книгах. — Книга 6. Зарубіжна філософія ХХ століття. — К., 1993. — С. 146—151.

28. Щедрова Г. Мета суспільства — людина //Віче. — 1995. — № 3. — С. 22—34.

Тести для самоперевірки знань

І. Поняття «особа» позначає:

1. Неповторне буття людини

2. Спосіб взаємодії природного і соціального

3. Міру індивідуальності

4. Носія соціальних цінностей.

ІІ. Із наведених варіантів оберіть суттєві риси людської особи:

1. Здатність творити

2. Суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків

3. Особливе місце в суспільних відносинах

4. Особливий духовний світ

5. Високий рівень інтелекту.

III. Головною ознакою особистості є:

1. Характер, темперамент, психічна рухливість

2. Виконання людиною певних соціальних ролей

3. Наявність внутрішнього духовного стрижня

4. Здатність людини поставати суб'єктом

IV. Слово особистість бере початок від латинського

1. Воїн

2. Громадянин

3. Політична тварина

4. Персона

5. Індивідуум

V. Людина як одиничний представник людського роду, член пе­вної соціальної групи:

1. Індивід

2. Особистість

3. Індивідуальність

4. Соціальний тип

5. Громадянин

VI. Різновид релігійної філософії, який стверджує тезу, що «Жи­ти означає страждати»

1. Християнство

2. Мусульманство

3. Зороастризм

4. Буддизм

5. Єресі

VII. Яке з понять найбільш повно виражає суть свободи?

1. Свобода волі

2. Відчуження

3. Рівність

4. Відповідальність

5. Необхідність

VIII. В чому відмінність між поняттями «індивід» та «особис­тість»?

1. Це тотожні поняття

2. Індивідом народжуються, а особистістю стають

3. Особистістю народжуються, а індивідом стають

4. Індивід — це пересічна людина, а особистість — видатна.

IX. Вчення, що стверджує абсолютну залежність життя людини від долі:

1. Волюнтаризм

2. Фетишизм

3. Анімізм

4. Фаталізм

5. Сенсуалізм

X. Філософське переконання про те, що насолода є вище благо життя і критерій поведінки людини:

1. Аскетизм

2. Гедонізм

3. Утилітаризм

4. Прагматизм

5. Практицизм

Розділ 8 КУЛЬТУРА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ