Проблема сенсу життя людини

Проблема сенсу життя людини дуже складна. Вона полягає в зіставленні двох непорівнянних величин: скінченність людського життя і нескінченність буття. Людське пізнання постійно робить зіставлення яких-небудь скінченних величин.

Релігійні філософи виносять цю проблему за межі людського життя і вважають, що про сенс життя можна говорити лише після його завершення. Вони розрізняють земне існування людини й особисте існування. Перше - скінченне, друге - нескінченне. Хоча безсмертя людини ще не доведено наукою, у нього треба вірити. Однак мова йде не про віру в сенс життя, а про розуміння сенсу життя. Дана проблема належить до знання, а не до віри.

Ще одна позиція філософів полягає в тому, що розуміння сенсу життя полягає в розумінні смислу смерті. Смерть не є одномоментним актом. Навіть фізіологічна смерть становить досить тривалий процес. Смерть же соціальна більш тривала. В одних вона починається ще за фізіологічного життя, людина жива як біологічний організм, але вже вмерла як соціальна одиниця. До інших вона не приходить століттями та тисячоріччями після фізіологічної смерті. У соціальному плані людина жива доти, поки його пам'ятає хоча б одна з живучих на цьому світі людей.

Можна виділити і позиції тих мислителів, що пов'язують сенс життя з її якістю. У цьому випадку тривалість життя не приймається до уваги - смисл всьому існуванню додають лише найбільше цінні епізоди. Як писав С.Цвейг: «У прожитому житті в рахунок йдуть лише напружені, хвилюючі миті... Лише коли в людині грають її щиросердечні сили, вона істинно жива для себе і для інших; тільки коли її душа розпечена і палає, стає вона зримим образом».

Сенс життя часто визначається через мету.

Цінностями є ті соціальні відносини (дії людей), що виражають цілісність і життєздатність даної спільності людей або «великого» суспільства. Антицінностями є ті соціальні відносини, що підривають стабільність і життєздатність суспільства. Відбиті в колективній, суспільній свідомості, цінності й антицінності одержали в етиці найменування чеснот і пороків. Останні заперечують смисл, оскільки ведуть не тільки до руйнування спільноти й суспільства, а й до деградації особистості. Чесноти викликають схвалення навколишніх і почуття задоволення доброчесної людини.

Сутність проблеми сенсу життя полягає в несамодостатності людини. Вона не може існувати поодинці, а тільки в колективі. Відповідно до цього її особисті цінності не повинні суперечити цінностям її мікро- і макросередовища. Інакше існування індивіда є проблематичним. «Егоїст гине раніш усіх, - писав М.Островський. - Він живе в собі й для себе. Якщо ущімлено його «я», то йому ні для чого жити.... Але коли людина живе не тільки для себе, коли вона розчинилася в суспільному, то її важко убити - адже треба вбити все навколишнє, убити всю країну, усе життя». Однаковість цінностей морально підтримує людину, спонукує її до схвалюваних середовищем цінностей. Звідси перше правило сенсу життя: особисті цінності повинні відповідати цінностям середовища. У цьому запорука щиросердечного спокою індивіда.

За наявності різних систем цінностей індивіду доводиться робити вибір однієї з них. Як жити, на кого рівнятися, з кого брати приклад? - такі питання типові в умовах пошуку. Помилка у виборі можлива, однак, головні труднощі в іншому - які цінності «щирі», «правильні», а які помилкові, яким богам поклонятися, а яких відкинути? Відповідь - у значущості цінностей.

Має місце конкуренція цінностей. Яку з них обере людина - справа її виховання, але такий вибір повинен бути зроблений. Має значення і те, яка кількість людей керується даною системою цінностей і яке місце ці люди займають у соціальній структурі суспільства. Звідси друге «правило» сенсу життя: керуватися цінностями по можливості більшого числа людей. Людина бачить себе в іншій людині як у дзеркалі, і чим більше таких «дзеркал», тим більше «відображень» власного Я і, можливо, його виправдань. Хоча значущість цінностей установлюється не завжди за більшістю голосів: одинаки можуть бути праві, а більшість неправі, можливо, думки одиниць щирі, а тисячі людей помиляються. Мірою зменшення чисельності «колег» наростає непевність у правильності обраного способу життя.

Людина або обирає систему цінностей, або цей вибір уже зроблений за неї: і визначена система цінностей «керує» її життям, їй повинні відповідати вчинки людини. І ці вчинки виражають сенс життя людини - сенс життя в боротьбі, у наданні добра іншим людям, у вихованні дітей, у служінні суспільству, у любові, в удосконалюванні людини, у безсмерті, у залишенні «слідів» діяльності, у насолодах, у щасті й т.д. Найчастіше сенс життя визначається в щасті, що ні в кого не викликає заперечень. Однак щастя кожен розуміє по- своєму. Узагальнено щастя можна визначити його як вищий ступінь задоволеності життям.

Отже, сенс життя людини полягає в такій діяльності, що відповідає цінностям досить великого числа осіб, з якими взаємодіє даний індивід.

З виникненням моралі два великі начала громадського життя постійно боролися між собою - це колективізм і індивідуалізм. Перше тяжіло до нівелювання особистості, друге - до егоїзму. Поза колективом, поза громадськістю людині не знайти смислу свого існування. Але колектив же може і поневолити особистість. З іншого боку, індивідуалізм завжди визначеною мірою повинен зберігатися, оскільки людині не слід втрачати індивідуальність. Якщо індивідуалізм перевищить міру, то приведе людину до самітності. Пошук «золотої середини» - справа історичного розвитку суспільства.

Екзаменаційні питання

1. Етика як вчення про мораль і моральність.

2. Проблеми моралі.

3. Проблеми моральності.

4. Проблема сенсу людського життя.

Література

Підручники та навчально-методичні посібники