Тема долі у світогляді особистості

Доля часто асоціюється в обивательській свідомості як уявлення про якусь надсвітову силу, що керує вчинками людей. «Ми тільки ляльки, вертить нами доля, не сумнівайся в правді цих рядків», - писав Омар Хайям.

З багатьох висловлювань стародавніх мудреців можна визначити властивості долі: 1) вона анонімна, ніхто не може сказати, як вона виглядає; 2) доля нейтральна стосовно всіх людей, нікому не віддає переваги; 3) доля безжалісна і байдужа, наносячи жорстокі удари, вона не враховує і без того складного становища людини; 4) доля всемогутня, вона зламає і зімне кожного, хто насмілиться стати на її шляху; 5) доля «сліпа», тобто непередбачувана.

Щодо долі склалися дві течії суспільної думки: фаталізм і волюнтаризм. Головні тези обох течій виражені афористично: «Від долі не втечеш!» і «Людина сама робить свою долю». Розходження між обома течіями полягають у тому, що визнавалося домінуючим початком долі: переважаючий тиск зовнішніх обставин на людину або її воля і розум, здатні пересилити зовнішні обставини.

Фаталізм може бути світоглядним, теологічним і раціоналістичним.

S Фаталізм як світогляд визначає кожну подію і кожен людський вчинок як невідворотну реалізацію споконвічного приречення, що виключає вільний вибір і випадковість. У ньому доля виступає ірраціональним, темним приреченням. У «Книзі Екклезіаста» фаталізм даний у логічно чистому вигляді: «.доля синів людських і доля тварин - доля одна, як ті вмирають, так вмирають і ці, і один подих у всіх, і немає в людини переваг перед худобою, тому що все суєта. Усе йде в одне місце, усе пішло з пороху, і все повернеться в порох...».

У Фаталізм теологічний виражає волю божества. Він характерний для протестантської релігії і відкидається католицизмом і православ’ям. У протестантизмі фаталізм виражається в ідеї приречення, відповідно до якої Бог припускає порятунок одних людей і загибель інших. Ніякі особисті заслуги або добрі справи не можуть змінити божественного рішення.

S Фаталізм раціоналістичний трактує долю як невблаганне поєднання причин і наслідків усередині замкнутої системи причинних зв’язків. Раціоналістичний фаталізм характерний для Демокрита, Гоббса, Спінози, Лапласа. На рубежі Х1Х-ХХ століть даний вид фаталізму виявляється у творчості італійського лікаря-психіатра Чезаре Ломброзо, котрий доводив ідею про фатальне приречення людини до злочинної поведінки її спадкоємною біологічною конституцією.

Усі види фаталізму якщо не заперечують, то роблять безглуздою мораль. До чого воля і відповідальність, обов’язок і совість, якщо визначено людині саме така, а не інша доля? Тому фаталізм в етичному плані не має ніякої ціни. У плані психологічному він містить лише самовиправдання особистості, начебто того, що вище себе не стрибнеш, батогом обуха не переб’єш і т.п.

Волюнтаризм як теоретичне поняття був відомий у філософії Августина, що вбачав у волі основу всіх духовних процесів. І.Кант підсилив трактування волюнтаризму стосовно до етики: хоча існування свободи волі не можна ні довести, ні спростувати, практичний розум вимагає постулювати свободу волі, тому що без цього постулату моральний закон утратив би всякий смисл.

Із волюнтаризмом часто сполучають суб’єктивізм - світоглядну позицію, що ігнорує або недооцінює об’єктивні обставини існування людини. Сполучення волюнтаризму і суб’єктивізму у визначенні життєвого шляху особистості або народу мають позитивне і негативне значення. Позитивне полягає в тому, що без волі й визначеного ризику неможлива будь-яка діяльність. Індивід, позбавлений волі та сміливості, приречений на більш ніж жалюгідне існування. Те ж можна сказати і про долю народу.

Сучасній етиці в чистому вигляді неприйнятний ні фаталізм, ні волюнтаризм: перший прирікає на пасивність, другий на важкі помилки. У той же час елементи фаталізму і волюнтаризму містяться у всіх тлумаченнях долі. Від фаталізму збереглося переконання в тому, що обставини бувають вище людини, і вона неспроможна з ними справитися. Волюнтаризм переконав у тому, що не можна сидіти, склавши руки, і чекати посмішки долі.

Об’єктивне і суб’єктивне, вигадливо переплітаючись в житті людини, утворюють її неповторну долю. Доля людини - це ряд причинно послідовно пов’язаних дій, що несуттєво залежать від особистих зусиль людини.

Життєвий шлях індивіда визначається необхідними причинами, які можна розділити на чотири групи: 1) біологічна природа людини - спадковість людина одержує від своїх батьків, бабусь, дідусів і інших родичів (задатки, воля, темперамент, зовнішність, фізична сила, здоров’я); 2) склад і стан мікросередовища — найближчого оточення індивіда, з яким він підтримує систематичні контакти (індивід включається у велику соціальну групу і суспільство через життєдіяльність у малій соціальній групі: родині, компанії друзів, школі, трудовому колективі; у малій соціальній групі відбувається його раннє фізіологічне становлення і соціалізація, тому від виховання в дитинстві багато чого залежить у дорослому житті); 3) макросередовище, тобто суспільство, членом якого даний індивід є (від суспільства залежить, чи одержить індивід освіту і, якщо так, то яку, чи одержить він професію, що відповідає його схильностям, які він матиме можливості росту, якою взагалі буде його соціальна мобільність і т.д.); 4) природа (це і географічне середовище проживання людини, це також і космос, впливи якого на людей добре відомі: магнітні бурі знижують активність людей і, можливо, сприяють захворюванням, цикли сонячної активності скорочують життя одних осіб і навіть припиняють життя інших).

Усі зазначені фактори необхідні, об’єктивні, постійні й діють неминуче. У долі людини беруть участь не тільки необхідні фактори, а й випадкові. Сукупність випадкових стосовно життя людини факторів є причинним фоном даного життя. Випадкові фактори зовнішні стосовно людини, вони можуть бути в її житті, а можуть і не бути. Проте випадковості також мають свої причини. Долею люди часто називають саме якусь випадковість, що істотно змінила життя або навіть обірвала його. Випадки непередбачувані або мало передбачувані, саме вони додають долі містичний відтінок.

Якщо до останнього моменту часу настання події не можна сказати, буде вона чи не буде, то вирішальне слово залишається за свідомістю і волею - це особистісний фактор долі. Але й особисті якості - породження об’єктивних причин. Ці якості не протистоять причинам, а виражають їх. Людині ж здається, що вона сама себе зробила розумною, сильною і т.п. Однак існують фактори космічного, глобального і менш значущого масштабу. Останніми виступають причини короткочасні, що визначають «фізіономію» породженого явища. Сюди ж відносяться й особисті якості індивідів, що здатні додати особливого колориту явищу, але не скасувати або змінити його. Такий один крок долі людини, ряд таких кроків - доля.

Доля людини не є антагоністом її волі, як стверджують деякі філософи, вона сама є воля. Тільки в кожної людини вона індивідуальна, неповторна і визначається всіма необхідними факторами і привхідними випадками. Вільною у виборі долі є духовно розвинена людина, вільна і нерозвинена. Тільки в однієї - це широка дорога, в іншої - вузька стежинка. Випадковості часто негативно впливають на плин життя, але те, як їм протистоїть людина, теж характеризує її волю й долю. Озираючись на прожиті роки, реально мисляча людина розуміє: життя могло скластися тільки так, як воно склалося, і не інакше. Для іншої долі треба б було народитися іншою людиною. Отже, доля людини - це послідовні в часі акти морального вибору, що утворюють необхідний ряд подій.

5.