Проблема смерті та безсмертя людини

Одним із наймогутніших обмежень для людини постає смерть. Вона лякає людину, здається всемогутньою, але важливо зрозуміти: межі життя надають їй певного змістовного наповнення.

Лише при намаганні зрозуміти смерть не тільки у негативному плані, окреслюється і таємниця безсмертя.

Не можна сказати, щоб невизначена за часом тривалість була зовсім позбавлена сенсу, але у своїй реальності людина у багатьох відношеннях постає кінцевою, обмеженою. Для неї питання про безмежність постає не в плані відсутності будь-яких меж, а в плані існування можливостей для їх подолання та розширення.

Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на безмежний час. Але перед обличчям смерті як абсолютного й неминучого кінця, як межі наших можливостей, ми зобов'язані максимально використати відведений нам час, не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом і змістом.

У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність невідворотною.

Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним мо­ментом і чинником людського життя.

Це означає, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв'язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність і тривалість вищого та ширшого плану.

Сучасна філософія розглядає смерть та безсмертя в органічній єдності, й, окрім того, розглядає їх на різних рівнях та в різних виявах.

Смерть не постає зовнішнім у відношенні до життя явищем, яке, як інколи здається, раптово та ззовні вривається у життя; вмирати може лише те, що живе, а тому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання.

Навіть біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а й з моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не зникають доти, доки існує даний вид живих істот), частково безсмертні у своїх дітях, а частково - взагалі у всякому живому, органічному процесі.

Питання про смерть та безсмертя обертається питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне, - про безсмертя душі.

У традиціях християнства (як і більшості інших релігій) розрізняють душу та дух: духом називають частку вищої, божественної сутності, що нам дарована ще за створенням людини, й що, звичайно, є принципово безсмертною. Душа ж постає тією сутністю, що з'єднує дух та тіло: за формою вона споріднена тілесному, а за суттю - духу.

Тому, коли ведуть розмову про душу, то, звичайно, йдеться про людину, а спасіння душі в такому випадку постає саме як спасіння індивідуальної сутності. Дух же, як це випливає з його трактування, принципово не може бути ані знищеним, ані здеформованим.

Незрівнянно повніше індивідуальне існування увічнюється у творіннях культури, де творець виявляється з усіма особливостями свого мислення, почуттів, світосприйняття, темпераменту, переплетіння свідомого й несвідомого та ін.

Але слід пам'ятати, що й тут безсмертя має місце лише у союзі зі смертним, тобто культура вимагає належного до себе ставлення, ретельного її зберігання, а, окрім того, вона насправді зберігає лише гідне історії. Не рідкісними в історії культури є випадки, коли вшановані в певних суспільствах «метри» в подальшому розвитку або взагалі зникали з горизонту культурно- історичного процесу, або лишалися на ньому у якості повчальних зразків псевдокультури.

Окрім цього, можна назвати ще й такі вияви безсмертя: історичне, яке внаслідок незворотності минулого робить унікальним те місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя; соціальне, що постає як реальність впливу життя людини на думки та вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.

Отже, людина є єдністю вічного та тлінного, скінченного і нескінченного.

Смерть надає людським вчинкам та прагненням певного завершення, а отже, реальної міри; вона постає каталізатором (прискорювачем) людського самоздійснення; вона зводить людську відповідальність на рівень вирішального життєвого чинника; вона, осмислена в єдності із безсмертям, стає засадою людської моральності. Тому ми повинні належним чином оцінити римський девіз: «Пам'ятай про смерть!».

Як же тоді, при визнанні позитивного впливу смерті на життя людини, ми повинні розглядати безсмертя? Правильно це було б зробити через його зв'язки зі смертю. Людина причетна й до смерті, й до вічності. Але одночасно треба пам'ятати, що життя (і буття) людини не можна звести до життя її організму.

Прагнення безсмертя, боротьби за нього постає показником того, наскільки людина спромоглася фактор своєї причетності до вищого й вічного реалізувати в практичному плані, наскільки вона засвоїла природне, у тому числі - й у собі.

Отже, залежно від того, на якому рівні розглядають природу людини, формуються ті чи інші уявлення про смертність, безсмертя і комплекс пов'язаних з ними моральних проблем.

Екзаменаційні питання

1. Проблеми походження людини.

2. Філософське розуміння природи людини.

3. Цінності та їх роль у житті людини.

4. Проблема смерті та безсмертя людини.

Література

1. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. - М.: Наука, 1988.

2. Сартр Ж.-П. Бытие и ничто: Опыт феноменологической онтологии. - М.: Республика, 2000.

3. Хайдеггер М. Що таке метафізика? // Читанка з історії філософії. Книга VI. Зарубіжна філософія XX століття. - К.: 1993.

Підручники та навчально-методичні посібники