Проблеми моралі

Проблеми моралі окреслюються такими питаннями: моральний обов’язок особистості, моральний вибір особистості, сором і совість, правда й неправда, альтруїзм і егоїзм.

Моральний обов’язок особистості.

Обов’язок є здійсненням добра, це одна з чеснот людини. Немає обов’язку щодо здійснення зла. Помсту можна назвати злом, але це добро у свідомості месника. Будучи здійсненням добра, обов’язок у попередній період часу також був породжений добром. Добро в поєднанні з волею - джерело обов’язку в теорії І.Канта. У такий спосіб добро періодично відроджує себе в часі через явище обов’язку.

Антагоністом обов’язку є схильність людини до чого-небудь. Порив бажання буває дуже сильним, людині доводиться відповідно напружувати свою волю, щоб протистояти схильності. І.Кант вважав, що основною ознакою морального обов’язку є відсутність усяких домішок особистих схильностей. Задоволення потреб і бажань він оцінював як щось низинне, що виражає почуттєву природу людини.

Антагоністом обов’язку є користь і розрахунок на відповідну дію. Добродійність має сенс лише в безкорисливості. Лицемірством є добродійність, за яку надаються податкові пільги. Обов’язок у розумінні І.Канта - «це результат поваги до чогось зовсім іншого, ніж життя, - порівняно з чим навіть життя з усіма його задоволеннями не має ніякої ціни».

Обов’язок припускає безпосередній контакт стосовно об'єкта обов’язку. Але не може бути обов’язку перед тим, з ким не було контакту.

Особливий вид обов’язку - обов’язок перед суспільством, що іноді називають обов’язком перед батьківщиною. Даний індивід не знайомий з більшістю членів суспільства, але він знає, з чого починається його батьківщина. У відношенні до батьківщини любов не суперечить обов’язку, як це буває в міжособистісних стосунках. Несуперечність пояснюється нерозрахунковістю. Мільйони людей готові віддати життя за батьківщину, тому що люди відчувають себе частками величезного цілого і відчувають обов’язок перед нею. Любов до батьківщини не тільки не суперечить обов’язку, а й породжує його.

Обов’язок завжди пов'язаний з подоланням труднощів: власної ліні, тягот і позбавлень життя, подолання страху перед ким-небудь або чим-небудь і ін. Обов’язок - це завжди велика чи мала жертва. Давньогрецький філософ Тразимах писав: «Обов’язок людини полягає в тому, щоб робити приємне іншим людям і неприємне собі самому». Для виконання обов’язку необхідно пожертвувати часткою свого життя, можливо, великою частиною, можливо, усім життям. Самопожертва при відсутності інших прийнятних альтернатив - вищий вияв обов’язку. Етика І.Канта побудована на безумовному обов’язку, обов’язку поза зв'язком з наслідками. Допомагаючи іншому, людина в той же час допомагає сама собі зберегтися як моральній істоті.

Обов’язок - явище не тільки раціональне, а й ірраціональне. Друге називають почуттям обов’язку. Наявність такого почуття - показник високого морального розвитку особистості. Моральне почуття вказує на наявність у свідомості людини стійких стереотипів моральної поведінки. Людина моральна не роздумує, як їй вчиняти в екстремальній ситуації: готовність до дії є задовго до того, як з'явився «зовнішній подразник» - поганий вчинок іншої людини, стихійне лихо і т.п.

Зовнішнім виявом обов’язку є повсякденна обов'язковість. Не кожну людину можна назвати обов'язковою. Обов'язкова людина скупа на обіцянки, але, давши її, зробить усе від себе залежне, щоб стримати слово. Обов'язковість виховується з дитинства, і різною мірою присутня в поведінці людей. Кант писав: «З обов’язку виникають необхідні умови того достоїнства, що люди можуть дати собі самі. Це саме те велике, що піднімає людину над самим собою».

Обов’язок не має нічого загального з обов'язками. Обов’язок існує завжди в однині, а обов'язки - у множині. Обов’язок - порух душі, а обов'язки встановлюються іншими людьми, не зважаючи на відношення особистості до цих обов'язків. За невиконанням обов’язку йдуть муки совісті (не в усіх, звичайно), за невиконанням обов'язків йде покарання. Легко помітити, що обов'язки зовнішні щодо людини. Безглуздо звучать слова «професійний обов’язок» - обов’язок не буває професійним, він буває тільки людським.

Отже, обов’язок - це усвідомлення і визнання людиною необхідності визначених дій відносно іншої людини, суспільства, природи.

Моральний вибір особистості. Моральним вибором називаємо вибір, що має моральне значення, оскільки морального вибору як такого не існує. Моральність вибору суперечлива: з одного боку, вона виражає індивідуальність людини і, здавалося б, має відношення лише до неї самої, з іншого боку, моральність вибору виявляється лише відносно іншої (інших) людини. Це визначає складність цього явища.

Моральний вибір - це перевага однієї альтернативи поведінки над іншими альтернативами щодо обставин життєдіяльності індивіда. Акт морального вибору залежить від ряду обставин, факторів, що спростовують індетерміністський підхід у розумінні свободи волі.

Наявність інформації, її вірогідність. Будь-який акт вибору вимагає певної кількості інформації. До інформації висуваються дві вимоги: істинність і достатня кількість. Знання разом із цінностями - найважливіші фактори вибору.

Потреби і бажання. Потреба - вихідний момент людської діяльності. Потреби виражають біологічну або духовну природу людини і поділяються на матеріальні і духовні. Потреба є умова існування людини, закладена в ній самій. Матеріальних потреб небагато, засобів же їхнього задоволення набагато більше.

Бажання - зовнішнє вираження якої-небудь потреби, однак воно породжується не тільки потребою, а й індивідуальністю людини, обставинами її життєдіяльності. На відміну від потреб, бажання завжди усвідомлюються, і так само, як і потреби, істотно впливають на акт вибору. Скажімо, потребу в пізнанні можна задовольнити навчанням у вищому навчальному закладі, шляхом самоосвіти або подорожуючи по світі. Людина інтуїтивно прагне йти шляхом найменшого опору, тому подорож по світу видасться їй кращою за навчання у ВНЗ чи самостійне опанування наукою. Відмінність бажання від потреби полягає в тому, що потреби характеризують об'єктивну необхідність вибору (він просто не може не відбутися), а бажання - суб'єктивну необхідність вибору, що відбудеться або не відбудеться.

Ціннісна орієнтація. Цінності виникають і згасають як позитивні значення чого-небудь для людини. Вони стабільніші бажань і припускають позитивну оцінку впливу чого-небудь на людину. Цінності поділяються за суб'єктом на індивідуальні, групові, суспільні й загальнолюдські; усі вони є або істинними, або помилковими. Істинність і хибність цінностей розглядається як відповідність впливу якого-небудь явища, речі, процесу на суб'єкт смислу його існування. Зв'язок істинності цінності із сенсом існування суб'єкта не гарантує збіг цінностей різних суб'єктів, ціннісні конфлікти неминучі. Для творця свобода творчості, безсумнівно, цінність, оскільки він творець. Але та ж свобода творчості для ремісника цінністю навряд чи стане, оскільки він ремісник, і для нього важливіший збут продукції, що і буде його цінністю.

Емоційний стан. Емоційний фактор в акті вибору характерний не тільки для індивіда, а й для малої або великої соціальної групи, держав і груп держав. Емоційні стани включаються в поняття патріотизму, оптимізму, песимізму й істотно впливають на вибір дії. Однак найбільшу роль емоційний фактор відіграє у виборі особистості. Оптимізм допомагає перебороти почуття побоювання та сторожкості, додає впевненість у своїх силах. Холоднокровність і розважливість допомагають вірно оцінити значимість альтернатив вибору. Песимізм сковує активність особистості, утримує її навіть від мінімального ризику. В емоційному факторі має значення основний психологічний тип особистості (холерик, меланхолік, сангвінік, флегматик). Залежно від типу виявляється той або інший темперамент. Темперамент ніяк не підлягає цілеспрямованим змінам, зате часом впливає на акт вибору. Певний тиск на індивіда справляє пропаганда й суспільна думка. Особливими виявами в емоційному факторі є стреси, емоційні перевантаження, утома, страх. Людина в стані стресу не здатна критично оцінювати інформацію й альтернативи вибору.

Воля суб'єкта вибору. Воля - один із виявів біологічної природи людини. Вона дається людині від народження (хоча може підсилюватися або послаблятися) і нерідко відіграє вирішальну роль в акті вибору. Інформації може бути достатньо або недостатньо, потреби відомі, бажання зрозумілі, цінності стабільні, емоційний стан тривожний або незворушний, а воля - перший крок до дії або бездіяльності відносно тієї або іншої альтернативи вибору. Сильна воля — подарунок долі, важлива стартова умова життя людини. Слабка воля - нещастя, але завдяки знанням і вмінням вона може бути посилена.

Найбільш розповсюджені види виборів: вибір системи моральності й моральної позиції, вибір вчинку, вибір мети і засобів її досягнення, вибір за себе й за інших

Вибір системи моральності й моральної позиції. З дитинства людина засвоює систему норм моральності й виробляє особисте ставлення до них. Переходячи з одного суспільства в інше, з однієї соціальної групи в іншу, індивід змушується до згоди з існуючими в них моральними нормами (у чужий будинок зі своїм статутом не ходять).

Вибір вчинку. Життєві ситуації настільки різноманітні, що навіть у системі однієї моральності не завжди просто зробити вибір. Позначається більший або менший вплив кожного з факторів вибору. Нестача інформації, неясність наслідків, як правило, приводять до помилок. У тих випадках, коли відзначені труднощі відсутні, на вибір впливають цінності, що володіють різною значущістю для суб'єкта вибору. Вибір вчинку завжди був проблемою для духовно розвинених людей. Залежно від значущості й цінності вчинки одержують певну оцінку членів суспільства: саме вчинок характеризує людину, групу або суспільство, а не слова.

Вибір мети й засобів її досягнення. Мета - ідеальний образ майбутньої бажаної ситуації. Вона завжди конкретна і звернена у відносно недалеке майбутнє. Мету не слід змішувати з ідеалом - абстрактним розумовим утворенням, зверненим у невиразно далеке майбутнє. Мета в раціональній формі виражає потреби й бажання. Задоволення потреб і бажань природне для індивіда, задоволення інтересів природне для соціальних груп і суспільств. Однак через зв'язки з іншими людьми, групами й суспільствами постановка мети має моральне значення.

Засобами є все те, що сприяє, на думку суб'єкта вибору, досягненню мети. Чи будь-які засоби сприяють досягненню мети? Шляхетній меті, на думку одних, повинні відповідати шляхетні засоби. На думку інших, усякі засоби прийнятні, якщо вони ведуть до реалізації мети. Думка перших виражає ціннісний (аксіологічний) аспект вибору, думка других - прагматичний (праксеологічний) аспект вибору.

У парі «мета - засоби» ведучу роль відіграє мета. Вибір шляхетної або низинної мети характеризує суб'єкта вибору в етичному плані. Мета лише визначає засоби, але не виправдує їх.

Вибір за себе й за інших. Суб'єкт морального вибору завжди один (навіть коли вибір відбувається шляхом голосування), об'єкти ж різноманітні. Об'єктом вибору може бути сам суб'єкт, коли вибір відбувається заради нього одного (з ким дружити, а з ким тільки здоровкатися). Складніше, коли суб'єкт робить вибір за іншу людину (інших людей): батько робить вибір за неповнолітнього сина, у яку школу тому ходити; міська влада робить вибір за жителів міста, як використовувати бюджетні засоби, чи допомогти бідуючим родинам, чи звести монументальну будівлю в пам'ять про правління; уряд оголошує війну сусідній державі, роблячи вибір за мільйони співгромадян і не запитуючи на те їхньої згоди. Залежно від масштабу вибору, його (вибір) супроводжує обґрунтування у вигляді раціональних аргументів або масова демагогія.

Сором і совість. У внутрішньому світі особистості явища сорому й совісті нерозривно пов'язані між собою.

Сором - це почуття, що виражає усвідомлення людиною своєї (а також близьких і причетних до нього людей) невідповідності прийнятим у даному середовищі нормам або передбачуваним очікуванням.

Сором історично передує совісті. Він виникає в епоху безроздільного панування моральності не як моральне явище, а в якості одного з засобів підтримки існуючих моральних норм. Порушення цих норм викликало різку реакцію членів роду й покарання провинених. І найтяжчим покаранням був сором - хвороблива психічна реакція на свою невідповідність установленій нормі. На винного обрушувався авторитет найбільш шанованих членів роду, презирство й глузування всього роду.

Сором часто раптовий, він очевидно видає себе приливом крові та сильною напругою психіки. Подолання стресу від сорому відбувається складно, стрес залишає глибокий слід у пам'яті. Із соромом подібна ганьба - дуже неприємне почуття, викликане публічним осудом провини індивіда.

Сором є істотним регулятором соціальних відносин. Його головна умова - невідповідність якостей і дій індивіда встановленим нормам і зразкам поведінки, його головна емоція - стрес, його страж - страх. Звідси виникає критичне відношення до самого себе. Індивід усвідомив, що легше соромитися самого себе, щоб не одержати електричний розряд сорому від інших. «Не говори і не роби нічого поганого, навіть якщо ти наодинці із собою. Учися набагато більше соромитися самого себе, ніж інших» (Демокрит). «Май сором перед самим собою і тобі не доведеться червоніти перед іншими» (Теофраст).

Сором буває трьох видів: сором за себе, сором за інших, сором за державу.

Сором за себе найбільш розповсюджений у морально здоровому суспільстві. Це немовби духовна поразка особистості перед іншими людьми, це визнання власної неповноцінності і це «гнів, звернений усередину» (К.Маркс). Здатність соромитися - показник моральної сили особистості: людина може знайти в собі сили та змінити поведінку. Незважаючи на негативні емоції, сором корисний людині: він указує на здоров'я душі. Гірше, коли сорому немає - це означає відсутність честі. Безсоромна людина не відчуває болі душі. Сором за себе має більш м'яку форму - сором'язливість. Індивід не зробив ще нічого поганого, але побоюється, що може вчинити негоже.

Сором за інших припускає якусь спільність життя з ними. Соромно буває за родичів, друзів, товаришів, однокурсників і ін. У цьому випадку індивід відчуває себе й об'єкт сорому частинами цілого. Сором підсилюється відповідальністю за інших. Соромно батькам за дітей, учителю за учнів, тренеру за спортсменів і т.п. Це відбувається завжди в малих соціальних групах. Однак, безглуздий сором за незнайому людину. Правда, бувають випадки сорому за співвітчизників за кордоном, що ведуть себе неналежно. У таких прикладах сорому за інших людина відчуває себе часткою величезного цілого - громадянином держави.

Сором за державу. «Імідж» України за рубежем поки такий, що його не можна не соромитися. Мільйони безробітних, тисячі бездомних дітей, десятки тисяч бомжів, поставлені на грань вимирання пенсіонери, гинуть щороку шахтарі, замовлені убивства, за злидарську милостиню запекло сіють вічне і добре вчителі, - такі наші «здобутки».

Відсутність сорому - сигнал про зміну моральності. Однак сором не зникає, а продовжує функціонувати на новому досягнутому рівні. Але поряд з ним виникає нова форма відносини до соціальної дійсності, нове явище - совість. Факт її появи - показник більш розвиненої свідомості особистості.

Сором і совість мають ряд відмінностей: 1) сором виникає з приводу тієї або іншої сформованої ситуації, совість же охоплює більш широке коло явищ соціального простору й часу; 2) сором є переважно емоційним переживанням, а совість також емоційна, але переважно розумова; 3) сором - реакція на думку інших, вона на світлі суспільної думки, совість же пов'язана з виконанням обов’язку, вона «працює» у мороці душі; 4) сором відомий усім, безсоромних людей немає; совість же є лише в деяких - у тих, у кого до роботи свідомості підключена робота душі; 5) сором пов'язує моральність з мораллю, совість — уже цілком моральне явище.

Совість відіграє дуже важливу роль у житті людини. Розуміння цієї проблеми припускає вивчення її природи. І.Кант вважав совість додослідною, даною від народження: «... кожна людина як моральна істота має в собі совість від народження». Совість - контролер, вона «стежить» за щоденною поведінкою людини. У найбільш загальному плані совість трактується як «внутрішній голос».

Негативна совість говорить про те, як не слід жити. Позитивна совість спонукає до турботи про себе й інших людей, кличе до досконалості, мобілізує волю, внутрішньо звільняє особистість від страхів і тривог. Вона «бореться» з деградацією душі, зі спробами підмінити її розуміннями вигідності і доцільності. Позитивній совісті звичайно приділяється менше уваги, ніж негативній, оскільки остання причетна до конфліктів, а конфлікти більш актуальні, ніж спокійне, розмірене життя.

Совість характеризує духовне буття людини. Вислів «свобода совісті» означає право людини на незалежність його духовного життя і можливість самій визначати свої переконання. В іншому і більш розповсюдженому значенні «свобода совісті» означає волю віросповідання. У власне етичному смислі слова совість не може бути іншою, як вільною.

Правда й неправда. Предметом правдивих і неправдивих суджень є не об'єктивна дійсність, а інформація людини про цю дійсність. Як писав Блез Паскаль, «ми пізнаємо правду не тільки розумом, а й серцем».

Правда й неправда - це відношення людини до інформації про зовнішні для неї об'єкти. Людина говорить правду в тих випадках, коли словами виражає те, що насправді відчуває й думає. Людина бреше в тих випадках, коли говорить не те, що відчуває й думає про яку-небудь річ, явище, процеси і, зрозуміло, іншій людині.

Правда й істина в одних випадках можуть збігатися, а в інших відрізнятися. Так, якщо хтось скаже, що на вулиці морозно і термометр це «підтвердить», правда й істина співпадуть. Якщо судження людини не співпадуть з показанням термометра, правда й істина розійдуться. Можливо, людині холодно з іншої причини, скажімо, захворіла. В обох випадках сказана правда, не було наміру ввести кого-небудь в оману. У першому випадку судження було правдиве й істинне, у другому - правдиве і хибне (не слід змішувати хибність з облудністю). В неправді завжди є намір (добрий або злий), а в омані наміру немає. Людина, що бреше, усвідомить свою неправду, а та, що помиляється, - не усвідомлює, не розуміє своєї омани.

Моральність і мораль однозначно схвалюють правду та засуджують неправду. Правда схвалювана тому, що вона сприяє кооперації дій людей у сьогоденні й плануванню дій у майбутньому. Неправда засуджується за перешкоди кооперації й плануванню, вона стоїть на шляху нормальної діяльності спільноти чи суспільства.

Правда й неправда володіють ще однією суперечливою властивістю: вони необхідні кожній людині, не можна завжди говорити правду або завжди брехати.

Повсякденні правда й неправда. Повсякденна правда - необхідна умова функціонування малої соціальної групи. Хоча неправда принижує не стільки її адресата, скільки самого брехуна, люди часто використовують її у своєму житті. Дитина бреше, тому що неправдою домальовує наявну дійсність. Це безкорислива неправда, вона виконує компенсаторну функцію, і тому поблажливо прощається дорослими. Самі дорослі брешуть з тактичних розумінь: одержати яку-небудь вигоду, приховати свої недоліки або помилки, з побоювання покарання. Свідомість того, що не слід довіряти нікому, якщо ти не хочеш, щоб тебе використовували в корисливих цілях, змінює моральний статус неправди. Вона стає своєрідним тактичним прийомом, застосовуваним насамперед з метою власної оборони. Той, що збрехав, завжди сподівається на те, що його неправда залишиться непоміченою. Він думає, що неправда нав'язана йому правилами, що регулюють суспільні відносини в цілому. В очах багатьох брехунів їхня неправда не заважає їхнім відносинам з іншими людьми, а, навпроти, у реальній суспільній ситуації дозволяє зберегти хоча б деякі особисті цінності. Особливим випадком є неправда як засіб задоволення потреби в самоствердженні, коли людині важливо справити враження.

Неправда як художній вимисел. Література зараховувалася б до мистецтва, якби в ній була тільки правда, що збігається з науковою істиною. Однак вимисел може стати неправдою у випадку некоректного використання. Правда як поняття етики в літературі має свій еквівалент - художню правду. Художня правда не виражає відносини людини до наявної інформації, вона рідко співвідноситься з окремими випадками, характеризує описуване явище або процес у цілому та тяжіє до наукової істини. Художні прийоми покликані показати, яким могло бути те або інше явище, або яким, на думку автора, воно повинне бути. І все-таки, незважаючи на художність, художня правда містить у собі елемент вірогідності.

Критерієм «величини» вимислу є жанр літературного твору: вона мінімальна в історичній літературі і максимальна в казках, легендах, фантастиці. Кожному жанрові літератури відповідає визначене співвідношення правди-істини і вимислу. Порушення цього співвідношення перетворює вимисел у неправду.

Правда і неправда в засобах масової інформації. Якийсь видавець газети, що вперше з'явилася в Парижі в XVIII столітті, зрозумів, що за допомогою аркуша паперу він зуміє представити у вигідному або непривабливому світлі багатьох відомих людей. Так була відкрита таємниця влади засобів масової інформації.

З появою радіо, а потім і телебачення вплив засобів масової інформації на обивателів багаторазово зріс. Телевізор замінив багатьом бібліотеку, музей, картинну галерею, театр і навіть кінотеатр - став майже єдиним засобом дозвілля й розваги. Однак він відіграє особливу роль у житті - транслює багато неправди та трохи правди. Якби телебачення було організовано в інтересах населення, канали були б тематичними у віковому, національному, релігійному тощо. Але телеканали належать приватним особам або державі й існують заради двох «великих» цілей: реклами й політичної боротьби.

Реклама могла б стати цінністю для суспільства, якби була правдивою, якби поставляла телеглядачеві об'єктивну інформацію про властивості товарів і послуг, а також про ціни на них. Рекламна неправда показує тупість тієї частини населення, що ще вірить рекламі. Будь населення більш розвиненим, реклама була б більш правдивою й інтелігентною. Рекламна неправда характеризує також жадібність рекламодавців і власників телеканалів.

Правда й неправда в політиці. Політику традиційно вважають брудною справою, а судження про чесність політиків викликає неприхований скепсис і глузування. Політична влада рідко виступає як засіб, набагато частіше вона ціль сама по собі.

Чи може політика в принципі бути чесною? Може, але за наявності двох головних умов: 1) цивілізованого суспільства не тільки у формально- юридичному, а й у соціальному смислі; 2) справді правової держави з послідовним поділом і зрівноважуванням галузей влади. Наявність таких умов привела б до періодичної зміни пануючих осіб, їхньої звітності перед населенням, доступу населення до документації, реальному місцевому самоврядуванню, загальній виборності керівників і ін. Цивільне суспільство врівноважувало б державу, а заодно і зменшувало б спритність деяких осіб «поправити» державою.

Напівправда. З дитинства кожного з нас виховували в дусі правди: говорити тільки правду і ніколи не брехати. Але життя складніше будь-якого виховання. Напівправда - це неповна, не вся правда про предмет судження. Неповнота породжує суперечливість суджень. З них можна досить легко «вичислити» те, що не сказала людина.

Напівправда може мати позитивне значення в тих випадках, коли той, що говорить, діє, керуючись принципом найменшого зла. Не сказати всю правду недобре, а сказати - буде ще гірше. У житті кожної людини бувають ситуації, коли, керуючись шляхетними спонуканнями, люди говорять один одному неправду. Принцип найменшого зла забороняє їм говорити всю правду.

Неповна правда іноді виконує функції психологічного захисту особистості, коли перед тиском мікросередовища вигідніше дещо приховати.

Напівправда часто має негативне значення. Неповна правда в цьому випадку твориться за принципом найменшого добра. Правда як добро є, тільки її обмаль для орієнтації в потоці подій. Неповна правда, дотримуючись принципу найменшого добра, є ефективним засобом соціальної демагогії, маскування справжніх інтересів і цілей. Вона досягається не тільки прихованням частини інформації, а й таким розміщенням акцентів, за якого значення одних фактів перебільшуються, значення інших применшуються. Подібним чином діють журналісти, що висвітлюють роботу парламенту.

На відміну від напівправди в етиці виділяється доброчесний обман і недоброзичлива правда, що становлять не приховання або дозування інформації, а свідоме її перекручування (при обмані) або, навпроти, її істинність. Критеріями моральності в обох випадках виступають поняття добра та зла. Позитивне або негативне значення в обох ситуаціях визначають обставини. Доброчесний обман відбувається в ім'я добра тих, кого обманюють. Доброчесний обман роблять люди для того, щоб надихнути занепалого духом товариша і допомогти йому зібратися із силами. Такий же обман може зробити тренер, що говорить спортсменові про те, що в нього ще не все втрачено, і він здатний перемогти суперника. Доброчесний обман нерідко практикує держава.

Недоброзичлива правда служить засобом заподіяння зла. Вона висловлюється заради особистих інтересів або з помсти, заздрості або зловтіхи. Недоброзичлива правда гасить оптимізм, підриває віру, служить інструментом зведення рахунків.

Альтруїзм і егоїзм. Поняття альтруїзму й егоїзму як конкретного втілення добра й, можливо, зла досить актуальні в суспільній свідомості.

Альтруїзм як добро в дії: 1) здійснюється на основі інтересів, а не потреб, бажань або цілей - саме здійснення або нездійснення інтересів дозволяє кваліфікувати дії як альтруїстичні або егоїстичні; мається на увазі не загальний, а чужий інтерес; 2) припускає задоволення інтересу іншої людини на шкоду власному, у цьому відношенні альтруїзм близький поняттю обов’язку, оскільки з обов’язком альтруїзм ріднить відсутність вигоди й деякою мірою самопожертва; 3) орієнтований не на індивідуальні й навіть не на групові, а на суспільні цінності; не замкнутий у відношенні «я - ти», а виражає відносини «я - ми», роблячи добро іншій людині, я припускаю, що так повинні вчиняти всі люди відносно один одного; 4) суб'єктом альтруїзму найчастіше передбачається окрема людина, рідше мала соціальна група, ще рідше - держава.

Альтруїзм - це безкорисливе надання добра іншим ціною обмеження власних інтересів. Обмеження власних інтересів - ознака, що не тільки підсилює розповсюджене розуміння альтруїзму, а й духовно пов'язує суб'єкт і об'єкт альтруїзму.

Специфічна роль, що відіграє альтруїзм у соціальних відносинах, спонукали філософів і вчених до пошуку його причини. Якщо людина - це один з біологічних видів, то відкіля в ньому береться альтруїзм - явище духу? Усі відповіді дослідників виражають два протилежних підходи: культурологічний і біологічний. Прихильники першого підходу вважають альтруїзм явищем не просто людини свідомої, а духовно розвиненої. Прихильники другого підходу стверджують: альтруїзм запропонований людині генетично, так само, як він запропонований іншій високорозвиненій тварині.

Походження і сутність протилежності альтруїзму - егоїзму - не викликає суперечок. Дослідники одностайні в його тваринному походженні. Лише догматично настроєні представники марксизму-ленінізму стверджували, що причина егоїзму - приватна власність, а до неї, нібито, у відносинах людей панував альтруїзм.

Сутність егоїзму виражається в оцінці його ролі в житті людини та суспільства. У цьому питанні думки філософів і вчених розділилися: одні схвалювали або просто фіксували дану властивість поведінки людини, інші однозначно її засуджували. Ці оцінки залежали від розуміння сенсу життя людини і від відношення егоїста до інших людей.

І.Кант, що вважав егоїзм несумісний з поняттями обов’язку й совісті, виділяв три види егоїзму: логічний (невизнання коректності мислення інших людей), естетичний (невизнання смаків інших людей) і прагматичний (моральний - тільки для себе).

А.Шопенгауер виділяє два різновиди егоїзму: егоїзм, що хоче власного блага, і гіпертрофований, злісний егоїзм, що хоче чужого горя. У першому випадку він прикривається ввічливістю, у другому випадку - виступає як оголене злодіяння. І.Тургенєв трохи інакше виділяє види: «Є три розряди егоїстів: егоїсти, котрі самі живуть і жити дають іншим; егоїсти, котрі самі живуть і не дають жити іншим; нарешті, егоїсти, котрі самі не живуть і іншим жити на дають».

Сучасний дослідник Дж. Ролз виділяє три види егоїзму: 1) диктаторський: «усі повинні служити моїм інтересам»; 2) власної винятковості: «усі повинні додержуватися моральних принципів, крім мене, якщо мені це невигідно»; 3) анархічний, або загальний егоїзм: «усім дозволено переслідувати власні інтереси, як їм заманеться». Перші два види - егоцентризм, третій може бути морально виправданий, якщо егоїст не порушує інтереси інших.

Сучасні егоїсти - це люди, що користуються привілеями (не плутати з пільгами). В одного привілеї матеріалізуються завдяки високому положенню в системі державної влади, в інших - завдяки «особливим заслугам», у третіх - завдяки особливій службі й т.д.

Егоїзм має не тільки негативне значення як антагоніст альтруїзму, а й позитивне значення як спосіб самоствердження людини. Л.Фейєрбах вважав егоїзм вираженням природи людини. На його думку, без егоїзму немає людини. Більш того, він вважає егоїзм передумовою альтруїзму: «Людина тільки там задовольняє інших, де вона задовольняє сама себе... Під егоїзмом я розумію... філософський принцип, споріднений з природою, з розумом людини». Таким чином, дана властивість людини може розглядатися як стимул поведінки, що розвиває достоїнство особистості.

4.