ПРОСТІР МІЖ МОСКВОЮ І ВІЗАНТІЄЮ

І.

Простір між Москвою і Візантією історія, як до­нині, призначила на посередника. «З варяг у греки» — цей вислів означає нашу територію, як щось посереднє, проміжне. Християнство йде через Київ до Москви — і там кінчається.

Але заки прослідити й оцінити історичне середо­вище України в момент її державного зв’язку, треба ви­рішити питання теофізичних передумов духово-культур­ної індивідуальности.

Найважливіше питання української історіософії, це пояснити упадок старої київської держави та показа­ти причини, що майже на сім століть спинили розвиток державности на українських землях, а головно в їх осередку — Києві. Період козаччини з центральною постаттю Богдана Хмельницького це тільки геніальна імпровізація, що її творчого розмаху вистачило ледве на одне століття. Вкінці найновіший заблиск держав- ництва завдячує свою появу вийнятково сприятливій ситуації одночасного розгрому обох сусідніх монархій — австрійської і російської, яких провал витворив на всю широчінь прірву, що з неї піднялася українська державницька думка, одначе, тільки на дуже короткий час, бо задушив її двосторонній наступ обох держав­них центрів історичних гегемонів на українських зем­лях.

Велично започаткований старокняжий період Ук­раїни не витворив ідеї Київської Великодержави, перед маєстатом якої мовкли б усякі особисті — партикуляр­ні амбіції. Установа (інституція) великого князя ки­ївського існувала, проте, її авторитет не був фактич­ною силою, що виявлялася за кожним разом, як тіль­ки на київський престол вступив князь без особистих прикмет володаря. Але робити з приводу нестачі по­стійних централізаційних інституцій княжій історії за- садничий закид — рисковно. Вимова вислідів порів­няльних студій над державним і суспільним устроєм та засадами політичного світогляду тогочасної Европи підкреслить розвиток подій на наших княжих землях переважно як нормальний, згідний з духом часу, від­повідний до психології і практики доби. В цілому ря­ді держав, у всіх кінцях і країнах Европи відбуваєть­ся аналогічний процес інтеграції («збирання земель»), що майже ніде не може закріпитися на довший час у формі державної постійности. Всі державні ново­твори раннього середньовіччя розпадаються з незрів­няно більшою легкістю, ніж вони були збудовані. Ні­який з них не має в основі тривких державно-творчих шервнів, ні суб’єктивних. Навіть твір Карла Великого не втримується, і то не виключно з причин правно- політичного вирішення самого цісаря, що поділив свою державу між трьох синів. Ні, розпад франконської дер­жави лежав не в політичному атомізмі февдальної по­літичної мудрости, але в ній самій, у її слабкості, в її номінальній тільки, поверховній цілості, в якій усі сполучні в’язання були механічними, тоді як природа державної цінности має органічний характер^[65]), без якого вона не може довше проіснувати. Ще вимовні- ший приклад Середущої Европи, «Римське Цісарство Німецького Народу», що так могутньо заповідалося в добі Оттонів, вкінці не втрималось і не витворило дер­жавно-політичної цивілізації. Немалу ролю відіграли тут згадані принципи февдального думання.

Між причинами, що поважно ослаблювали гін європейських народів до творення великих державно- політичних організацій, не останнє місце займає хри­стиянство.

Історія перших п'ятнадцяти століть після Христа, це мов би вступ до властивого оформлення національ­них індивідуальностей європейських спільнот, що почи­нають з 15 сторіччя входити в стадію найінтенсивнішо- го розвитку.

У Східній Европі цей процес національного офор­млення триває досьогодні. Німецька нація постала вла­стиво в 1871 році і це треба вважати початком завер­шеного процесу, якого друга половина припадає на пі­слявоєнний час, точніше, на добу панування націонал- соціялістичного світогляду. Національне остаточне офор­млення українського народу ще не відбулося і його кін­цева фаза ще тільки перед нами.

II.

Хоч як приманливо послужитися аналогією з іс­торією Західньої Европи, то поза подібністю февдаль- них понять про державу та її поділ між дітей суверена, не можна ніде більше вживати тієї аналогії, головно, коли справа йде про нашу проблему занепаду Київ­ської Держави. Перша різниця, що кидається ввічі, це не однакова роля християнської Візантії і християнсько­го Риму супроти свого північного передпілля. Рим був у відношенні до варварської півночі передусім культур­ною, цивілізуючою і дисциплінуючою силою. Для мо­рально здорового християнського суспільства розклад античної цивілізації в часах цісарського Риму не тіль­ки що не був психічно небез] :ечний, а навпаки, він, як наочний образ занепаду, був душевно скріплюючий і збуджував амбіції післанництва.

Схід Европи виявляє хіба тільки формальну зов­нішню подібність — християнський Південь і поган­ська Північ — зрештою суттєвий бік його історичного процесу зовсім відмінний. Східній тип християнства вибуяв в абстракції, контемпляції, аскетизмі, втечі від життя. Коли Західня Церква майже від початку ожив­лялася життєвим патосом романської раси та озброїла­ся таким могутнім інструментом-зброєю, як організацій­ний досвід державної римської традиції і в такому ста­ні духового оформлення приступила до своєї місії бу­дівництва життя — постійного, щоденного, реального — то східня Церква згаданих суб’єктивних і об’єктив­них передумов не мала. Схід був усе тільки завойова­ною провінцією Риму, яка в цісарську добу жила син­кретизмом різних культурно-суспільних традицій з пе­ревагою гелленістичних первнів. Мішанина рас, куль­турних, психологічних і політичних типів, релігій, віру­вань і філософських доктрин творила у висліді моза­їку духової різнобарвности, що не була ніякою органіч­ною цілістю й однозначного впливу не виконувала. Ві­зантійський період римського цісарства переходить усі фази упадку великої культури. Параліч волі виявля­ється якраз найвиразніше у майже непомітній аґресив- ності християнської ідеї по боці організації громадсько­го життя. Ніякої подібности до суворої річевости та життєвого такту західнього християнства, що увіссало в себе організаційно надхнення римської душі. Там відродився політичний імперіялізм у майже непослаб- леній силі в живучості християнської ідеї, тут вона звер­тається до себе, вглиблюється у власну істоту і відри­вається цілком від життя, щоб завмерти в езотеричній безтілесності. Спіритуалізм східнього християнства, йо­го духова виключність і протижиттєва настроєність, це не тільки наслідок самого контемплятивного, медита­тивного душевного типу Сходу, тобто устроєвого, внут­рішнього стану суб’єкту, але й об'єктивних особливос­тей середовища, як власного так і чужого.

Динаміка римської державности на східньо-евро- пейських землях не досягнула ніколи ступня напруги та ширини зовнішнього впливу, як це було на Заході. Людський матеріал, мішанина різних орієнтальних расо­во-племінних відламів з перевагою грецьких етнічних елементів у середині, не мала суб’єктивних даних, щоб бути виконавцем політичних постулятів римського духа. Державно-політична влада трималась тут виключно си­лою бюрократично військового механізму з одного бо­ку та ледачістю політично здеґенерованих різноплемін­них груп місцевого населення з другого боку. Схід- ньо-римське цісарство тривало силами досконалої сис­теми політичної влади, вальорами методи й досвіду правління, а не чеснотами людських верстов, їх полі­тичною культурою, патріотизмом і державницьким су­б’єктивізмом. Між не-римлянами Східнього Цісарства таких людських груп не було, тому владу треба було сперти на механістичній функції зовнішньої норми, правної засади, адміністраційного примусу, формально­го наказу. Тут, у недостачі живої людської основи під­мету, здібного органічними власними силами творити зміст римської державности та форми політично-сус­пільного життя, лежить потенціально вся душа візанти- нізму, від релігійної аскези до політичного дефетизму.

В основі візантійської держави не жив і не тво­рив один центральний антропологічний тип. Це вирі­шило про синкретизм цілого життя східнього цісарства, про його пасивізм східнього християнства, формалізм та інтелектуалізм візантійської культури, яловість лі­тератури. Чи знаючи про недостачу такої систематич­но-душевної передумови, треба дивуватися, що життя східньо-римського цісарства — це властиво повільне конання в атмосфері найвищої штучности зовнішніх форм блиску, в яких уже не було тіні монументальної величі, простоти й силової дійсности римського духа. Візантійський імперіялізм — сполука цих двох слів бри­нить як ґротеска. Не знаємо нічого про великі воєнні подвиги Візантії, її загальний характер є збережно-обо- ронний. Упадок західнього цісарства наступив значно раніше, бо на заході Европи відбувався мандрівний рух народів, яких бойові хвилі вдаряли безнастанно об мури вічного міста, що вкінці знесилилось, вичерпало всі свої оборонні сили і перестало жити як столиця світової ім­перії. Північ Західньої Европи натискала концентрич­ними нападами на Рим, в додатку з інших сторін Ев­ропи, зі Сходу й Заходу тягнулись наїжені орди варва­рів, що не мали спокійного сну, доки не уявляли себе переможцями і наїздниками легендарного Риму. Столи­ця найбільшої держави стягала з усіх боків фалянґи людської голодної молодости, що мріяли про славу, ве­лич і багатство. Візантія ніколи не була таким атрак­ційним осередком для свого широкого оточення, але й воно не дорівнювало числом племен, войовничістю вда­чі і силою духа оточенню Західнього Цісарства. Там упадок політичної самостійности надзвичайно скріпив провідницькі амбіції Півдня в іншій царині — релігій­ній. Сталося так, немов цілковитий розгром і упадок на фронті державно-політичної суверенности відразу ре­генерувався і воскрес у цілій ширині на протилежному відтинку гегемонії духа. Таким чином ніби збереглася часова тяглість римського принципату та єдність істо­ричної верховної позиції Риму. Західня Церква дійсно доросла до висоти завдання і виконувала його впродовж багатьох століть.

Збереження східньо - римського цісарства протя­гом наступних століть не діяло пробудно на живчик внутрішнього життя, навпаки, його успішніше розслаб­лювало і систематично приготовляло до певного розкла­ду. Державна суверенність, що встоювалась перед за­слабкими супротивниками, давала довгий час захист життю, що було позбавлене конструктивних ідей, зате вичерпувалось вакхічними веселощами занепадної доби. У візантійському цісарстві нічого враз не пропадало — і нічого на його місце не народжувалось. Тут, на пе­рехресті Европи й Азії, відбувався ліквідаційний процес останків великих життєвих рухів минувшини. Епіґо- нічна риса Візантії, не дивлячись на її пишноту зов­нішніх форм, велике мистецтво й архітектуру, пояснює, чому християнство сталося тут зовнішнім додатком до зрошеної самоцвітами корони візантійського цісарства, бо внутрішньо воно відступило на трансцендентні пози­ції самообмеженого соліпсизму з його прерізними від- тінями нездорового тісного маніяцтва. Відома серед східнього християнства єресиманія, буквоїдство, обряд- ництво та інші форми пересадного релігійного інтелек­туалізму не могли б вибуяти в умовах західньо-римсь- кої дійсности, від століть заплідненої буйнородним на­сінням активізму, патосу життя, гарячого темпераменту для дійсности та безпосередньої радости з реальної пра­ці. Але тут, у калейдоскопі орієнтально-гелленського культурного синкретизму було багато спонук і можли­востей до самоцільної діялектики поняттями, доґмами та іншими тонкощами логічної фінезії. Не диво, що при відомій засаді візантійського цезаропапізму насту­пальна сила східньо-християнської ідеї не могла навіть у слабкій долі дорівнювати експансії західньої Церкви. Вона не мала передусім тієї гистоти форми і свободи виступу, завдяки якому римська Церква опинилася на фронті сама проти всіх собі ворожих сил, що було для неї найкращим союзником, бо поставило її перед пробу її моральної сили, яку вона в дійсності проявила і тим започаткувала свою перемогу. Натомість злиття Цер­кви з державою на Сході чинило релігію підвладною та заражувало її моральною слабкістю політичної вла­ди. Тоді як християнство мало на Сході не менші мож­ливості експансії, було воно спаралізоване системою єдиновладдя Церкви і Держави та засуджене на функ­цію або зовнішнього обрядництва, або суб’єктивної ізо­ляції, що доводило до найбільш дивоглядних і виро­джених форм передчасно здушених невижитих ідей. Державність зі слабкими володарськими атрибутами не могла промостити шляху для поширення державної ре­лігії, натомість вона дивилася на неї як на джерела скріплення маєстату цісарської корони. У той спосіб східне християнство утратило свободу рухів, чистоту форми та організаційну цілість і вирівняність. Подіб­на позиція повторилася пізніше ще маркантніше в мос­ковському православ’ї, що в наші часи розкрило небу­валий приклад внутрішньої гнилі та безприкладний об­раз розкладу й морального занепаду.

Візантійська пишнота міниться на дереві серед­земноморської історії як перестиглий овоч, що впаде за кожним легшим подувом вітру. Зривався він уже з над­дніпрянських степів і меч північного варвара два рази вдаряв об брами цісарської Візантії, відперла його тех­нічна вищість візантійського воєнного мистецтва. Але історія не судила володарям княжого Києва увійти пе­реможно в мури світової столиці, подібно як колись ґотські і Германські вожді вступали воєнними витязя­ми в цісарський Рим.

Візантія не мала з півночі поважнішого ворога і Північ за час цілої історії аж до наших днів не станула завойовною ногою над Босфором — хоч дійти туди мріяли всі новіші правителі самодержавної Москви. Зна­менна особливість! Тоді, коли на Заході варварська Північ не перестає тягнутися на Південь і наставати на державну незалежність Риму, східні степовики немов не знають про казкові багатства візантійського цісар- ства і не мріють про золоту здобич на скривавлених списах. Географічне положення Чорного моря, що по­клалося впоперек шляху «з варяг у греки», оберігало Візантію від півночі, як «природня границя», так що труднощі доступу могли б важити, як чинник знеохоти. Але, як показує приклад Олега, не слід з другого боку перецінювати тієї перешкоди, головно тоді, коли вона могла б «відстрашувати» вікінґів, найсміливіших «ли­царів моря», яких знає історія. Причини, чому вар­варські народи Східньої Европи не поставили заповітною ціллю своїх імперіялістичних мрій завоювати східньо- римське цісарство, лежить у внутрішніх і зовнішніх умовах північно-степової дійсности.

III.

Відомий вислів у літописі Нестора про факт за­просин варягів створити правний порядок у житті сло­в’янських племен над Дніпром — можливо тільки ви­гадка літописця. А проте, і в такій ролі він є багато­мовним знадібком до характеристики хаотичного, амор- фічного способу життя наших предків. Що саме такої вигадки вжив Нестор, із цього треба зробити висновок, до якого додумання засновків уже не робить ніяких труднощів: знавець душі свого народу не знаходив від­повіднішого пояснення панівного безладдя, як опові­дання про послів із своєї країни до варягів з прохан­ням, щоб вони прибули до них і встановили тверду вла­ду. Значить, літописець вив’язався із свого завдання оповідача-історика так, що початок державної влади у княжій Україні віддав у руки гужому елементові, до то­го ж запрошеному, не наїздному. Гіршого свідоцтва під адресою своїх земляків рідний історик не міг виста­вити. Не знайти серед себе можливости сформування правного ладу та їхати на далеку північ до чужих ва­рягів, щоб прибули і твердою рукою приборкали рідний хаос — що ж досадніше підкреслює брак усякого почут­тя власної гідности? За словами найстаршого нашого преподобного літописця, історія наша почалася сакра­ментальним моральним самосудом, що матеріяльно оз­начав зречення з найвищої функції, яка судилася лю­дині на землі — становити про себе самого, статися вла­дою, законодавчим чинником, володарем. Цей найцін­ніший скарб, владу, головний нерв цілої людської іс­торії, наші предки не завагалися віддати добровільно в руки чужих владик, заморським вікінґам, піратам, а собі залишити ролю слухняного раба. А яка мотива­ція! Багатство землі, на якій нема ладу, на якій живе скрайнє ледащий нарід, що не вміє навіть зробити зу­силля і видати із себе владу.

Заморські варяги прийшли і стали панувати. Пер­ші такти ритму нашої історії пише з великим розмахом лицарська рука вікінгів, ця увертюра заповідає могут­ню драму волевих зрушень. Відчитуємо в усьому рів­ний віддих мужеської волі, що сміливо перетинає уз­довж і впоперек дівичі простори наддніпрянського сте­пу. Варяги принесли із собою на українську землю ду­ха північної раси і посіяли на ній його здорові зерна. Та не довелось їм закріпити за собою переваги і волево- індивідуалістичний душевний устрій тої здобувчої і ак­тивної раси розслабила і розм’ягчила степова анархіч­на розчуленість. Сувора вдача лицарів снігової півночі розтанула в теплі південної соняшної Аркадії, розніжи­лася у хвилях надмірно сенситивної живловости. Нині знаємо, що властивою причиною тієї просто безслідної розпорошености ознак північної духовости була порів­няльно малочисельна поява варягів на півдні, отже, за­слаба потенційно домішка чужої крови, щоб стати ви­рішним типотворчим первнем психічної особовости. Мо­же в тій обставині, що заборчо-підприємницька туга ві­кінгів переважно спрямувалася морським шляхом на захід і південь Европи, треба шукати коріння невдач східньої київської держави. Бо чисельно сильніший на­плив варягів на південь міг тривало рішити питання психічного типу, завершити процес добору на користь північної раси та устійнити в Києві політичний осередок Сходу. Відома туга вікінгів за простором і величчю не зацвіли дужче на староруському дереві, тому аж див­но, яку малу участь відограла в їх політичних плинах найбагатша і найблискучіша держава Европи — Візан­тія. Насправді в самому початку — це майже символіч­не для долі варязького первня в нашій історії — робить Олег сміливі випади на Царгород та укладає з ним договори. Первісному зворотові варязького інстинкту на південь у напрямі природнього тяготіння наддніпрян­ської державности до Чорного моря і через нього до се­редземноморського цивілізаційного басейну завдячуємо єдину маніфестацію імперіялістичного росту завойов­ницької раси, що звертається власне в центральному напрямі, в бік найбільшої спадкоємної можливості!, бо східньоримського цісарства. Уже Святослав Завойов­ник тратить з очей Візантію, як основну безпосередню мету, і свій незрівняний хист полководця та високороз- винені чесноти воїна розгублює в авантюрніших похо­дах на другорядні, менше культурні в порівнянні з Ві­зантією племена. Поминаючи низку його політичних промахів, як наприклад послаблення і знищення хозар­ської держави, що могла якийсь час бути східнім за- боролом перед азійськими ордами, треба підкреслити в появі Святослава восіблений гін вікінґської крови до війни, здобичі і слави. Замість організувати довкола Києва міцний осередок державности, витривалий на грі­зні нальоти степовиків, а щолиш потім іти послідовно до опанування берегів Чорного моря, Святослав майже відрікається рідного Києва і поважно думає про ство­рення милого собі осередку в південній Болгарії. Як бачимо, час між Олегом і Володимиром виповнений ли­царським епосом блискучих військових перемог, що в наслідку спричинили ослаблення київського осередку. Доба Святослава не продовжує світлих традицій Олега і не підготовляє ґрунту для організаційно-державокон- солідаційної праці таких майбутніх талантів, як Воло­димир чи Ярослав. Обставина, що київський період на­шої історії не витворив ідеї переємности східньо-римсь- кої цивілізації та не сформував ідеології нового Риму для Києва, вимовно доказує, що цей державний твір був підмінований відосередніми прямуваннями, усоби­цями і не міг устоятися перед навалами степового хи­жацтва. Візантія була перед носом, з неї прийшло хри­стиянство на північ, однак вона не давала з культурою побудних, агресивних спонук, тим самим її роля була байдужна, пасивна, формальна. З другого боку, вели­кодержавні амбіції Києва кінчилися на чорноморсько­му степу, отже там, де властиво вони повинні були на­бирати віддиху до довгого зовнішньо-політичного про­цесу. Ідея експансії на південь, включно із здобуттям переваги і гегемонії над Візантією, могла дати старо­українській державі погінну силу політичного заповіту і таким чином зорієнтувати русло державної політики до активности територіяльних надбань, яких оконечна мета все ще дуже далека і тому обов'язує, дисциплінує, зберігає. Тимчасом брак великої зовнішньо-політичної ідеї не зосередив життєвих сил в одному державному центрі, навпаки, підтримував і скріплював панівні тоді всюди тенденції февдального устрою, що остаточно, з погляду великодержавних форм, тільки розслаблюва­ли, атомізували, впливали занепадницьки. Тяготіння до Риму спричинило на Заході створення великої Фран- конської держави. Карло Великий, той, що відновляє титул римського цісаря, тим самим мусить піддатися суґґестивній силі традиції величної імперії та органі­зувати в себе аналогічний державний твір, що бодай приблизно нагадував би минулу славу античного Пів­дня. Не можна при зустрічі з Римом не запалитися йо­го блиском і не пробувати наслідувати римські зразки політично-державної величі. А що твір Карла Великого не втримався через вибухову енергію племінних різниць і надто механічного спаяння різних територіяльних оди­ниць, що ні геофізично ні геополітично, а ще менше етнічно не могли із собою годитися і зливатися у ви­рівняну цілість, то це не доказ, що він не міг би про­триматися навіть при своїй внутрішній суперечності ще довгий час, якби існувала тоді велика зовнішня небез- пека з боку сусідньої держави. Брак такого безпосед- нього джерела загрози зовнішньої небезпеки дозволив, що франконська держава, залишена сама собі, викона­ла відрухово в силу безвладності! свій природний про­цес розпаду на три засадничі державні новотвори. Сло­в’янський світ у своїй формі київської держави напев­но був внутрішньо більше вирівняний від свого захід- нього попередника, майже ровесника, однак йому не доставало відповідно аґресивних спонук з боку схід- ньо-римської держави, а із свого боку він не мав від­повідно міцної психічної напруги до підбоїв та органі­зації, що їх зустрічаємо у племінному комплексі за- хідньо-европейського варварства.

Питома вага — участь варягів була заслаба, щоб опанувати східньо-европейський простір концепцією од­нієї великої держави, готової розбити завмираючий схі- дньо-римський державний твір і на довший час устано­вити в Києві політично-культурний осередок східньої Европи. Київській державі бракувало головної сили, суб'єктивного гинника експансії, висловленого в ідеї сві- тово-політигного царства, цебто, Київ не доріс до рівня, на якому народжується воля до світового панування. Інакше колонізація чорноморських степів відбулася б ще в старовину і Царгород ніколи не був би здобиччю переможного походу мусулманства, а Москва не мо­гла б уже кинути гасла «Третього Риму» і перебрати на себе місію організатора європейського Сходу.

Натуральний здобувчий похід візантійської циві­лізації був би з прийняттям християнства остаточно зо­середився цілим своїм культурним змістом у Києві і ми мали б сьогодні традицію велетенського культурного оригінального дорібку, замість перших зразків доволі ще механічного наслідування та пізнішої монголо-мос- ковської редакції візантійства, що істоту візантійського духа викривила, надбудовуючи на візантійських осно­вах незугарну, чужу виглядом будівлю татаро-фінсько- го духа. Бо завмираюча східньо-римська цивілізація у своїй, скажімо, гелленістичній редакції, могла — ана-

логічно як римська на Заході — знайти оживлення в дівичому організмі східніх варварів. Тимчасом Київ став тільки хвилевою — хоч тривало це кілька століть — зупинкою, що захопила і втягнула в себе дещо, однак ніколи не розбудував він широко-творчого річища куль­тури, бо зашвидко утратив він обличчя державної са­мостійности, якої донині — поза хвилевими успіхами — не здолав здобути. Отже, географічно сусідуючи з Візантією, Київ внутрішньо-психічно опізнився із ство­ренням ідеї переємства традиції світово-римської імпе­рії. Не виявивши суб’єктивних даних духа, щоб таку ідею зродити, поширити й етапами здійснити, держав­ний Київ не мав зовнішнього стимулу в історичній ме­ті — місії — сягнути по скипетр верховодства в південно- східній Европі.

Візантія не виявила підбійного розмаху — хоч би в релігійно-культурній формі — у такому ступні, як це сталося на Заході, і до цієї анемічности достосованим відповідником була слов’янсько-варварська Північ, що навіть приблизно не дорівняла стихійній агресивності ґотсько-ґерманських племен, для яких Рим був вічною метою завойовничих мрій.

IV.

Єдиною формою політики молодого життя є «по­літика простору («Раумполітік»). Треба опановувати, щоб панувати, або бути самому опанованим, підбитим. Є тільки один напрям для проекції сил життя: назовні. Цей гін зазначився в варязькому періоді нашої історії незвичайно яскраво, однак це не була ще великодер­жавна політика свідомого себе суб’єкту, що прямує до держави-імперії. Підприємливим князям-вікінґам не бракувало ні добрих зав’язків війська-дружини, ні осо­бистих чеснот провідників-воїнів, однак вони не мали при тих вузьких особистих прикметах надособової за­сади, ідеї великодержавности, тієї домінанти політич­них творів людської історії, що є спільним дисципліну­ючим чинником династій аристократій, провідних вер- стов-станів народів.

З уваги на хронологічну позицію київської дер­жави, в даних умовах тодішньої політичної ситуації ті­єю засадою-ідеєю Києва могло бути, на нашу думку, прямування на південь з метою опанувати чорномор­ський басейн, а далі перейняття східньо-римської циві- лізаційної спадщини від Візантії. Тільки така висока смілива ціль сягнути по овоч античної величі могла ви­зволити дрімучі сили молодої, напівдикої ще раси і звер­нути їх у напрямі дисциплінуючого себе зусилля, зро­стання, координації сил.

Февдальний роздрібний індивідуалізм вікінґської крови могла зрівноважити тільки велика, на сторіччя обрахована зовнішньо-політична ціль — зайняти місце східньоримського цісарства, установляючи київську ім­перію як політичний і цивілізаційний осередок Сходу Европи. Це був би месіянізм княжої Руси, куди реаль­ніший і більш покликаний кинути ідею «Третього Ри­му», ніж це зробила пізніше в карикатурній формі Мос­ква, яка ще донині нічого не здійснила із своєї крикли­вої месіяністичної програми. Покищо дала вона тіль­ки «большевизм».

Політична ідея, що діє із силою традиції, це най- могутніший чинник інтеграції і синтези. Володимирська Русь осягнула форму політично-державного об’єднання всіх етнічно споріднених земель, отже, можна сказати, найвищий ступінь тодішнього «самовизначення». Од­нак це була тільки персональна політика князя Воло­димира, який преспокійно поділив свої землі, як своє особисте добро, поміж своїх синів і може свідомий був при тому, що вони почнуть взаємну братовбивчу гриз­ню за «уділи», подібно як це робив він сам, «Великий Каган Руської Землі».^[68]). Тут спостерігаємо велевладне значення засад февдалізму, перед якими мусить ціл­ком на задній плян відступити навіть марево ненависних зграй степових орд.

Київська держава не раз уже до тієї пори зазна­ла катастрофічних наслідків їхніх нападів. Ніхто ін­ший, тільки самий хоробрий Святослав, батько Володи­мира, згинув недалеко Києва з рук печенігів. Отже, відкрита від сходу степова границя для постійних нас­коків кочовиків творила для київської держави в най­вищій мірі джерело загрози. Не можна жалітися, що нашим предкам не доставало «негативного досвіду», цебто об’єктивної небезпеки, що чигала буквально без перерви на їхнє майно, разом із життям. Зовнішній чинник, що змушує до напруженої уваги, до безнастан­ного поготів’я, моральної мобілізації, внутрішнього ви­рівняння, готовости до удару, та що вкінці наводить на думку рішучу постанову з коренем знищити зовнішньо­го ворога і раз на завжди позбутися джерела постійно­го жаху — такого чинника не тільки не бракувало, але він був у нас яскравий, як ніде інде. Просто невбла­ганна змора долі нависла з боку азійського степу над державою Руриковичів і треба дивуватися, що ця об­ставина діяла радше роз’єднювально, ніж навпаки.

Засада роздрібнювання земель щодалі то основ- ніше поглиблювала й помножувала забороло удільного патріотизму так, що доба після Ярослава стає карти­ною жахливого братовбивства і повної затрати живих цінностей батьківщини і держави. Сам Володимир, не­втомний збирач земель, політик і організатор, в обличчі «кочової небезпеки» не знаходить кращої розв’язки, ніж традиційним звичаєм батьків поділити велику суцільну державу, найбільшу простором у тодішній Европі, між синів і залишити їм у той спосіб у спадщині заповіт кривавої міжусобиці за уділи. У практичній спадщин- ній політиці наших князів нема місця на мову особис­того досвіду, на випробувані власним життям методи — усе йде по-старому рішенням якоїсь фатальної безвлад- ности звичаю. До того ж на півдні могутня ще й тоді візантійська держава з інституцією східньо-римського цісарства, — отже, приклад територіяльної постійнос- ти — а із сходу люті удари орд, як видно, промовисті мотиви за єдністю, централізацією і династичною тяг- лістю.

Ніякий європейський нарід не був у таких вий- няткових умовах «необліченої» зовнішньої ситуації, як наш, однак, ця особливість не дала в наслідку нічого оригінального⁵), навпаки, наша історія покотилася по похилій площі до свого розкладу. Прийшли розгром і руїна і на місці, де колись цвіла велика держава, про­стягалося «дике поле». Анархічна вдача русичів, що погнала їх на північ шукати для себе владик, тепер розманіжила їх невгнуту лицарську вдачу та заразила їх бактеріями своєї міжусобної психози.

V.

Чому ми аналізуємо історичні можливості, для яких не було даних у фактичному розвитку подій? Кри­тика історії? Що ж більше дитинне може бути в обсер­ваційних починаннях далеких нащадків, ніж таке «альс об» історії! А проте, наш вияв утрачених невикорис­таних можливостей має на меті викрити фатальний пси­хологічний комплекс раси, що не один тільки раз в іс­торії не вміла підняти влади, що лежала на землі, ніким не бережена. Це закон тієї землі приймати свого від­вічного господаря в гіпнозі братовбивчої війни за неї... аж до повної незрячости... аж до зрадництва, несвідомо­го здебільшого, своїх власних інтересів. Лятентна го­товість закликати чужих варягів до свого дому, щоб за­вели лад і панували, а потім бути проти кожної своєї влади, недовір’я у власні державнотворчі сили... і зрад- ^[69] ливі заклики нових варягів, щоб настановлену в себе владу повалити.

Заворожене коло, в якому нестерпний хаос між­усобиць зраджує тугу за ладом і рятується добровіль­ним підданням під накази покликаних варягів... на те, щоб пізніше підняти сліпий бунт проти дисциплінуючих норм правопорядку і знову в спілці з новими сторон­німи чинниками зруйнувати тяжкими зусиллями збу­дований лад. Якась до краю цинічна діялектика того самоцільного, садистичного владоборства, переслідує розвиток нашої історії, в якій ніколи не може устійни- тися українське життя в характері тривалого історич­ного суб’єкту з незмінним територіяльним осідком, з наладнаним промінюванням відосередніх впливів роз- ростової сили, тобто, з ясним визначенням своєї істо­ричної ролі на тлі зовнішньо-політичних прямувань. Температура внутрішнього кипіння цього життя настіль­ки висока, що п’янкі випари того самоспального горін­ня заслонюють життєвий овид ширшого середовища, як у розумінні простору так і часу, цебто духа доби. Ува­га, в’язнена виключно справами особистого суперниц­тва, не вибігає далеко назверх і не має можливости роз­винути в собі здібностей до творення даних правдивої великої політики.

Ми не дали світові ні одного першорядного іме- ни, не витворили ніякої завойовної ідеї, не збудували в себе монументальних пам’яток духової культури. Мо­жливо, що в українському народі лежать багаті покла­ди талановитости, може навіть тут і там ми проявили зразки геніяльного ступня, однак суцільно українці до- сьогодні невідомі світові через свою національно-дер­жавну нез’ясованість.⁶)

Українська історіографія стоїть сьогодні перед ду­же основним завданням просліду старокняжої доби на­шої історії, щоб могти безсторонньо накреслити оста­точно портрет національного розвитку від самих зав’яз­ків нації. Але не можна обмежитися до самого ствер­дження т. зв. «фактичного стану», бо ідеал такого само­цільного пізнання може присвічувати хіба тільки фа­ховій історичній критиці, що бажає знайти формулу історичного розвитку, в якому події і факти чергуються згідно із засадою достатньої основи.

Ми ж маємо перед собою власну майбутність і тому минуле досліджуємо не з уваги на нього самого, але головно з уваги на спосіб вияву своєї волі в будові дальших ланок історії. Теперішність тяжить, ні, ду­шить нас своєю нездібністю бути на висоті завдань су­часної доби. Наша історія метиться сьогодні на нас утраченим тисячеліттям нездарности, що дозволила на українській землі зрости мільйоновим масам рабського матеріалу, що психічно цілком не різниться від леген­дарних русичів в оповіданні нашого преподобного літо­писця. Бо яка ж істотна різниця між запрошенням ва­рягів у старовину та приготуванням українцями ґрунту для приходу модерних вікінгів московської Півночі — большевиків — обдаруванням їх владою над собою і безмежним довір’ям до їхнього «спасенного», «справед­ливого» панування ? Ні, і тут зайвий доказ, що найтяж­че зміняється основний тип людських груп-спільнот, хіба, що надлюдське зусилля проломить фатальний за­кон мимовільного безвладного плодження поколінь, без усякої участи свідомого чинника культури особистости, типу, якости. Запускаємося сьогодні у пралісну гущу світанку нашої історії, щоб зрозуміти духову структуру власної землі і нею пояснити причинову основу укра­їнської історії. І також не з метою збагачення самого знання, навпаки, щоб виконати долевий пролім у нашій дійсності і звернути її в бажаному напрямі, одним сло­вом — узяти у власні руки своє життя і гартувати його на вогні переродних обновних задумів нової української дійсности, володарської, творчої, світлої. Тільки у зв’яз­ку з таким наставлениям душі можливо добачити гли­боку доцільність у розкритті можливостей, нездійсне­них тільки через яловість духа, кволість волі і раб- ськість вдачі.

Описана заповітна ідея зовнішньої політики кня­жої Руси була в межах можливосте здійснення, якщо мати на увазі згаданий рішальний психічний чинник, однак це була утопія з погляду відомого нам образу внутрішніх взаємин староукраїнської держави, що в за- ложенні не мала конструктивних первнів ладу і дисци­плінуючої сили начальної ідеї стати першою потугою на Сході Европи з кожного погляду. Чи це спасло б Київ перед навалами орд, що одні за одними випадали із степу й заливали хліборобську Україну морем по­жеж, руїни і крови? На це питання важко дати озна­чену відповідь, бо до її правдоподібносте бракує власне означеного ефекту діяльносте тих духових і політичних чинників, що їх недостачу в характері української ра­си ми стверджуємо.

Незалежно від того, чи, наприклад, останній орді, татарам, удалося б перемогти українські сили раз, чи більше разів, треба висунути недвозначне твердження, що київська держава під рукою сильних володарів, з надособовою месіяністичною ідеєю переємства велико­державної цивілізаційної ролі від східньо-римського ці- сарства, мала б у собі невичерпне джерело моральної сили з велетенськими організаційними можливостями. Тоді територіяльна політика Києва спрямувалася б все- ціло на забезпеку своїх східніх кордонів, а не на внут­рішні крамоли й міжусобиці з мрією загарбати якнай­більше «уділів», щоб їх знову поділити між своїх синів. Сильніший опір стихії степу був би вичерпував також її сили, можливо, що держава перейшла б у наступ, як на те показує сама історія, що за нашими військами записала поважне число великих перемог. І навіть як­би остаточно незліченні загони Батия таки зламали опір київської держави та вихром помчалися б на Захід Ев­ропи, то ця програма не мусіла б назавжди статися гро­бом київської державносте, бо досвід опанованої тата­рами Москви виявив укінці переможний фінал, в якому зламано силу татарської орди і зірвано ярмо татарської неволі. Не було ніяких об’єктивних даних, що зро­били б неможливим подібний тріюмф з боку старшої і сильнішої київської держави, тимбільше, що в запіллі наросла нова поважна мілітарна сила Галицько-волин­ської держави, що вкінці мусіла б у тій чи іншій фор­мі династичної політики зіллятися з київською Руссю в один великий державний твір.

Панування татарської орди, як експонента-аван- їарду монгольської держави на Сході Европи мало тіль­ки переходовий, хвилевий характер, як зрештою тимча­совою була ціла держава Джінґісхана, найбільша про­стором, яку знає всесвітня історія. Як великими не бу­ли б прориви в розвитку нашої культури, як глибоки­ми рани в організмі народу, татарське лихоліття зали­шилося б епізодом, щоправда найстрашнішим і руїнним у нашій історії, але все ж явищем проминальним, за­бутим у буйному розквіті відродженого життя. Рене­санс київської державности наступив би на кілька сто­літь раніше і державна традиція Києва не була б пе­рервана, а його роля — провідна, як перед тим. Бо українській землі не бракувало до державного існуван­ня нічого крім державнотворчого, амбітного антропо­логічного типу, і вона була немов призначена історією продовжувати лінію великодержавної політики та роз­вивати над Дніпром своєрідний тип культури, подібно як на заході Европи імперіяльна спадщина античної культурної і політичної величі перейшла до сусідніх з середземноморським басейном народів. Політичний тиск Півночі на Південь став після упадку римської імперії законом історичного діяння, бо це була найближча ко­нечність у витвореній системі укладу сил. Так само як неминучий був підбійний наступ південної культури і матеріальної цивілізації на варварські країни Півночі.

Візантійське цісарство творило для експансивних рухів варязької Руси загородний мур і ця обставина мо­гла тільки підтримувати вогонь володарських амбіцій молодої держави та впливати на її внутрішню консо­лідацію. Це, як уже сказано, спричинило б наростан­ня тривалих сил держави і наскоки східніх номадів за- стали б її подвійно сильною та відпорною. Сталося на­впаки, і Київ пропустив, можна сказати занапастив дер­жавне своє первородство, що більше, немов добровільно зрікся верховодної політичної ролі на сході Европи.

Середземноморський історичний цикл добігав до своєї природної смерти в наслідок виснаження сил і ви- яловіння духової творчости. На чергу прийшла серед­ньо-європейська смуга. Однак тоді, коли на Заході вже в IX столітті Карло Великий накладає на голову заліз­ну корону римського цісарства, на Сході на одне сто­ліття пізніше формується великий політичний твір, але ідея сягнути по корону візантійського цісаря тут ніко­ли не народжується, як пряма політична мета. Схід, цебто Київ, не використав сусідства з Візантією, не вди­хнув у себе ідеї римського імперіалізму. Так пройдено попри можливість світово-історичного значення і зде- ґрадовано себе на завжди до ролі «диких піль».

Тим часом у глибокому запіллі півазійська Мос­ква під твердою владою московських великих князів і навчена досвідом двістілітньої татарської кормиги ор­ганізується в міцний державний зв’язок з амбіціями пе­рейняти провідну ролю Києва, а потім зродити ідею «Третього Риму» і поступнево організувати велетенську імперію «білих православних царів». Як легко, як не­вибачно ледачо і нездарно заявив себе Київ, коли майже без більшого зусилля зрікся месіяністичного носійства та політичного примату в Східній Европі власне тоді, коли всі дані промовляли на його користь, за вийнят- ком головної, що була проти нього: суб’єктивної мобі­лізації. І хоч культурна перевага Києва глибоко заз­начилася на його політичних гегемонах — Литві й Москві^[70]) — то втрата політичного значення рішила на цілі століття його підрядну ролю, з якої він і досьогод- ні не піднявся. Причина лежить не в поганій методі, чи в бракові методи правління, тільки в органічних особ­ливостях самої людської раси, що не вміла відкрити своєї місії та прийняти кинений їй історією виклик! Він уперше пролунав у хвилині заіснування київської держави, зверненої обличчям до Півдня — до Чорного моря — куди тягнувся зір політичної снаги над Дні­пром, що немов показував природний напрям розвитку української потуги. Олег і почасти Святослав інстинк­том вікінгів відчували первородний ерос української землі, що тягнулася до подружньої зустрічі з півден­ним морем, — але їхніх наступників засліпила брато­вбивча гризня за «уділи» так, що вже ніколи не зроди­лась у душі українських володарів думка твердою сто­пою станути над Босфором.

У пізніших століттях було вже менше даних на таку експансію, бо з півночі та із заходу пішов тиск на українські землі. За Гетьманщини, коли над Босфо­ром уже надобре задомовилася нова мусулманська по­туга — якій не загородив шляху ніякий північний су­перник, що міг би відвернути експансію турків на Цар- город, останній відблиск римської імперії — треба було звертатися вже проти дошкульніших ворогів і шукати союзників на Півдні, у татар і турків. Боротьба з Пів­днем за опанування Чорного моря не мала тоді вигля­дів з двох причин: 1) турецької могутности та її добре зорганізованої армії, що сама була в ренесансовому на­строї здобувних походів на Европу і 2) безнастанної безпосередньої загрози із польського Заходу, що вже панував довший час на українських землях, і москов­ської Півночі, якій переяславським договором відкрито ворота для її месіяністичної ідеї «Третього Риму» в по­ході до Чорного моря і Царгороду. Супроти таких сил не було місця на широку територіяльну політику, тим- більше, що Гетьманщина повторила в зменшеному роз­мірі старокняжий партикуляризм, степовий анархізм і політичний примітивізм — усе те підкріплене душевним тлом сервілізму в бік обидвох історичних претендентів до панування над українськими землями.