Публічне і приватне

Розвиток комерційного суспільства, або ринкової економіки в умовах XVIII ст., окреслював нові форми відносин між традиційними верствами населення. Ріст міського виробництва передусім викликав до життя нові корпорації, невідомі раніше, та асоціації людей, вносив істотні зміни у відносини між ними (виробничі відносини) та в індиві­дуальні стосунки, взаємини, що набували дедалі зростаючого впливу соціальної свободи.

З іншого боку, нові ринкові відносини фрагментували населення країни на окремі соціальні групи з нібито формально різними публіч­ними інтересами. Звідси виникала потреба знайти нову "природну" підставу для соціальної інтеграції приватних індивідів, окремих корпо­рацій та інститутів, конкуруючих економічно.

Для теоретичної думки того часу новим було те, що індивідуаль­не - соціальне не було тотожним з приватним - публічним. Якщо від­мінності в межах першої пари могли усуватися, виходячи з антрополо­гічного підходу, згідно з яким людина та її природа визнавалися осно­вою соціальної єдності, то дихотомія приватне - публічне вносила чимало занепокоєння і непорозуміння.

Варто зауважити, що тривога Ферґюсона не була позбавлена соціального сенсу. Пізніша історія ХХ століття, на жаль, виявила назо­вні приховану небезпеку, коли світ "розколовся навпіл". Проте це прийшло з іншого боку суперечності між приватним і публічним - з бо­ку готовності руйнувати мури та забирати "забавки" тією соціальною групою, що позбавлена приватної власності. Ернст Ґеллнер вважав дану проблему серцевиною занепокоєння Ферґюсона. "Громадянське суспільство є дуже добре в самому собі, проте через розмежування влади-армії від цивільних, а ремесла громадян від ремесла вояків - хі­ба це не створює небезпеки переобрання влади групою останніх, які

зруйнують благотворний порядок..?"^[191] На думку Ферґюсона, загроза - від соціального поділу праці та спричиненої ним соціальної дифере­нціації, що порушує природні основи морально-розумової єдності. По­діл ремесла є позитивним, коли це примноження товарів для населен­ня, проте сепарація вмілості (arts), яка формує громадян і службовців (statesmen), та вмілості політики і війни руйнує людський характер і саме мистецтво соціальної єдності.

Е. Ґеллнер вважає, що розгляд підстав соціального розмежу­вання на основі поділу вмілості людей щодо сфер активності близький за смислом до концепції Е. Дюркгайма, висловленої понад століття піз­ніше, про розмежування механічної і органічної солідарності між лю­дьми. Подібно до Дюркгайма, Ферґюсон вважав соціополітичні наслід­ки поділу праці навіть важливішими за економічні^[192].

Поділ вміння і професійності вносив радикальні зміни в індиві­дуальне і соціальне життя. Ферґюсон зауважував позитивні і негативні сторони процесу. З одного боку, зріст товарного виробництва побіль­шував публічний інтерес до освіти і науки, сприяв розвиткові сталої мережі навчання; створювалася певна містерія навколо потреб профе­сійної підготовки індивіда. Проте, з іншого боку, "нація торговців" пе­ретворюється на населення, яке поза особливостями торгівлі "зовсім нехтує усіма людськими справами і може докладатися до збереження і поширення спільнотворення (commonwealth), лише допильновуючи власну вигоду щодо предметів свого зацікавлення й уваги"^[193]. Через створення вузької професійної зайнятості населення добробут нації може поліпшуватися, а скарбниця поповнюватися; але може бути і на­впаки. Тобто "розподіл вміння і професійності як джерело добробуту залишається відкритим"^[194] щодо перспектив розвитку народу загалом. Збільшення товарів ще не є ґарантією правдивого прогресу. Окрім то­го, розмежування вмінь і спеціалізація навичок на рівні загальнонаціо­нальному загрожує фрагментацією суспільству, коли спеціалізовані за родом зайнятості частини переслідуватимуть лише інтереси приватної влади кожного члена групи, залишаючись байдужими до спільної мети перебування в суспільстві. Остання мислиться Ферґюсоном як справа цивільного (civil) покращення людини і суспільства, полем зді- снення чого є формування належного публічного життя суспільства.

193

194

Комерційне суспільство змінює критерії публічної оцінки люди­ни. Поширення цивільної форми зайнятості та диференціація профе­сійних умінь створюють публічну ситуацію, де люди постають по- різному у світлі своїх придатностей, на які суспільство має попит. "Продукування винахідливості виноситься на ринок, і люди охоче пла­тять за все, що може інформувати чи розважати"^[195]. За таких умов "і ледарство, і зайнятість" по-своєму сприяють просуванню "прогресу вмілостей" (arts) і дарують "витонченим націям такий клімат верховен­ства винахідливості, за якого вони, схоже, досягають цілей, що вже були переслідувані дикунами в їхніх лісах, знаннях, порядках і багатс- тві"^[196]. Проблема полягає в тому, що комерційна активність носить по- своєму прилюдний характер і відрізняється від інших аспектів публіч­ного життя, зате приватний інтерес кожен мусить допильновувати са­мостійно, до того ж у таємниці від публіки. Такий стан речей вносив нові і серйозні суперечності в суспільне життя. Оскільки збагачення власників, що не мали спадкового походження, супроводжувалося збідненням працівників "на зарплату", найнятих власниками, то підри­валися загальні принципи організації людей в асоціації і товариства, властиві для попередньої історії виживання людства. По-перше, це стосувалося добровільності, яка тепер обмежувалася для всіх, хто му­сів коритися винятково комерційному, корисливому інтересові. По­друге, було піддано сумніву розуміння людиною її доброї волі загалом (гадаємо, що саме з нього виводили природу людини шотландські просвітники).

По суті, Ферґюсон фіксує дві різноспрямовані етичності, в кон­тексті яких складаються різні патерни, чи стандарти поведінки і які по- різному позначаються на соціальній єдності людей. Ферґюсон вважає, що існує стан піднесеності, природний для людини, завдяки якому на­віть у брутальному суспільстві вона навчається бути інакшою залежно від того, якого роду необхідність спонуковує її інтерес: а) "вона могла б діяти лише від серця в його заангажованості дружбою чи суперницт­вом; б) вона могла б зберігатися лише перед оказією небезпеки чи труднощів і облишити повсякденні турботи навколо кволості й дого­джання [the weak or the servile]"^[198]. Що більше, поняття індивіда про ницість і гідність регулюється таким самим розумінням. Так, прагнення уникати злиденності в "суспільстві блиску" змушує приховувати стосу­нки, що пов'язані власне із самозбереженням. За його оцінками, "жеб­рак, який залежить від милостині; працівник, який трудиться заради харчів; механік, чиє вміння не вимагає жодного вияву таланту, - де­градують через предмети свого воління і через засоби, якими такі предмети здобуваються"^[199]. Фаховість, однак, потребує більше обізна­ності, навчання, які, своєю чергою, ведуть до визнання, а також до прибутку, що в публічних умовах перемішують два роди мотивів: а) сентиментів серця і б) публічного схвалення, - складаються нові су­спільні стосунки. "Останні є станом, який, розрізняючи між вільною людиною і рабом, громадяни кожної античної республіки домагалися досягнути і підтримати для самих себе"^[200].

Далі Ферґюсон запроваджує дихотомію, роз'яснення якої буде траплятися від Геґеля до Г. Арендт. Він розділяє соціальні ролі "жінок чи рабів", які перебували окремо від вільних людей античності, за їх­нім призначенням до хатньої роботи чи фізичної праці; тоді як "вільні повинні розглядатися як такі, хто не має жодного предмета зацікав­лення поза політичною і військовою активністю"^[201].

Отже, проблема в тім, що традиційна публічна і визнавальна звичаєвість, створювана вільною людиною, потрапила в комерційному суспільстві під вплив приватно-корисливих інтересів та простуватих переживань і повсякденної чутливості, що залежала від грубих фізич­них потреб. Тобто Ферґюсон подав публічну сферу суспільства як аре­ну зіткнення економічних, соціальних, правових і моральних супереч­ностей. Іншими словами, моральні властивості взаємин не усувалися з публічності, а, навпаки, додавали істотної риси. Так, цивільність, ви­хованість, вишуканість узалежнювалися від моральних чинників і спі­льно з ними конституювали нову етичність громадянського суспільст­ва, головним діячем якої був не просто комерсант-торговець, а вільна людина з розвиненою і моральною сферою взаємин. Сукупність на­званих ознак, - публічних і моральних, що складаються на основі син­тезу стосунків, позначених пристрастями та приватними інтересами, - визначають громадянський простір комерційного суспільства. Сфера комерції стає невід'ємною частиною публічного життя і є водночас пов'язаною з врядуванням, яке набуває нових якостей, та моральними взаєминами, орієнтованими на вільну людину і вільну активність. На переконання Ферґюсона, економічний індивід модерного, комерційно­го суспільства не може перебувати поза політичною сферою. Загалом, публічна сфера, поєднуючи в собі комерційне, моральне і політичне, утворює своєрідну етичність властиво громадянського, ввічливого сус­пільства. Істотною рисою цієї етичності є підпорядкованість до неї суто приватного, егоцентричного інтересу та визначеність не приземленими потребами виживання людини, а суспільними потребами взаємовиз- нання та самостійності. Під впливом останніх, а також за участю до­стойних урядовців, сповнених гідності, суспільні звичаї можуть набу­вати ввічливого, вихованого, цивілізованого характеру і позитивно ре­гулювати "приватні недоліки" на користь "суспільного добра”. Саме тут, в етичності публічної сфери, проявляється дія так званої "невиди­мої' руки", про яку говорив А. Сміт. Важливим моментом ствердження громадянської етичності ставало взаємовизнання (чи невизнання) приватних інтересів і пристрастей, існування яких почало усвідомлю­ватися на рівні їх самостійної дії.

Складається розуміння, що активна і автономна поведінка лю­дини - поведінка, спрямована на здійснення автономії - передбачає на другому своєму крилі легальне публічне схвалення. Відтак публічна суспільна чи громадська сфера диференціюється від індивідуально- приватної суспільної сфери через розмежування значення юридичного закону і чесноти моральної. Публічна сфера в аспекті її значення для приватної особи (з моральними чеснотами) має підлягати спільним юридичним домовленостям і бути таким чином ними регульована. Сус­пільство, в якому взаємодіють за принципом доповнення юридично ре­гульована публічна сфера та індивідуально-автономна приватна сфе­ра, набуває значення громадянського.

Звідси визнання "природності" приватної автономії особи в рам­ках Шотландського просвітництва передбачало наявність такої соліда­рності, що складається за участю моральних почуттів, природних при­хильностей та дії розуму.

Для Шотландського просвітництва, на відміну від Лока, ідейні основи громадянського суспільства були вивільнені (або ж значно по­слаблені) від трансцендентальної пов'язаності, а значення універсаль­ного набуло значної реінтерпретації. Якщо для Лока (XVII ст.) джере­лом універсального був Бог, то для мислителів XVIII ст. - універсаль­ність перебувала в самому світі, а не поза ним.

Розмежування приватної і публічної сфери в Ферґюсона, за сло­вами Адама Селіґмана, є найсерйознішою проблемою, що "переносить нас до ядра образу громадянського суспільства в його моральному ба­ченні. Я хотів би довести, що унікальність класичного бачення грома­дянського суспільства полягала в тому, щоб розглядати соціальну сферу людської взаємодії як сферу моральну, - тобто вона не просто нейтральна арена обміну, а сфера, в якій моральні привнесення похо­дять з природи самої людини"^[202].

Адам Селіґман підкреслює, що окресленням суспільства з огляду на моральну сферу взаємин було покладено новий підхід до поняття "громадянського суспільства" Ферґюсона. Таким чином, етична інтер­претація громадянського суспільства виводила його дійсність у термі­нах світської логіки, а не трансцендентної реальності. Відповідно, уні­версальні джерела людського життя в межах його соціальної організа­ції також переміщалися з неба на землю до людей і пов'язувалися зі спільною основою розуму і чуттєвості, обґрунтованої Ферґюсоном. То була цілком відмінна стосовно поглядів Лока ідея.

1.2.2.