ЛИСТОПАДОВІ РЕФЛЕКСІЇ [72]

Минув час одного покоління, а сталося неймовір­но багато, відбулися події і зміни, що їх не легко об­няти думкою та виявити у проглядній черзі причин і наслідків. Недарма наша сучасність неспроможна від­найти свого родоводу і назватись певним іменням.

Тож буря небувала панує над землею десятки літ та уздовж і вширш вершить гори знищення і руїн. Жни­во двох світових воєн сталося хлібом щоденним люд­ського життя, а завтра вибухне вогонь третьої світової війни. Уже сьогодні спалахують пожежі на далекому Сході і кожний певний, що в усяку хвилину — десь на протилежному кінці світу — розітнеться новий вибух. Так, куди не поглянути — усюди хвилює лиховісним рухом земля, на кожному місці внутрішні струси про- рікають прориви нових вулканів. Нема ніде певности перед вогнем, війною і наглою смертю. Зелений і гус­тий колись ліс життя — прорідився і чорніє темними озерами пожарищ і попелу.

Історія на лезі ножа і вогню збувається як страш­ний суд уже довгі-довгі роки, а велика частина освіче­ного і цивілізованого людства ще не стямилась і не збагнула, що саме діється та який мусить бути кінець того всього. Чим сильна сучасна буря людська, звід­кіля віють пожежні вітри, де саме лежить оте підземел­ля інтриґ, змови і чорних мислей, хто мріє про світ, як одну велику загальну пожежу?! Питання оті на устах усіх, проте, відповіді падають мимоходом, уривково, не­дбало, невідповідально.

Справді, хто спроможний обійняти розумом і ду­хом усю гру сил, різноманітність людей і змін та до- глибно пережити безмір людської долі, що здійснилася на короткому протязі часу одного покоління! Ніби це вчорашній щолиш день, а такий далекий він, немов би поринув у сизу давнину казкової вже бувальщини. Гли­бина радикальних перемін, багатство нових форм жит­тя, ненадійний провал старих суспільних устроїв і по­літично-державних творів історії, монархій-імперій і но­вітніх диктатур, та вкінці основно змінене положення і становище сучасної людини-одиниці •— це все вчи­нило той вчорашній день сливе незрозумілим і дуже для нас далеким. Під вагою великої маси подій і змін він придушений і немов розчавлений, запався в темряву минулого і втратив чіткість форм та вираз свого облич­чя, змалів непомірно і приблід значенням, вартістю. Та перше безпосереднє враження його далекости і ніщот- ности не має сили втриматися і запанувати. Воно спо- видне і переходове, якщо пробувати поглянути ближче на нашу сучасність та оцінити її мірою людської жит­тєвої правди. Не дивлячись на численність і різно­манітність доконаних в останньому чвертьстолітті змін, людина корінно, а з нею і народи, залишились ті самі, і сьогодні в своїх починаннях, прагненнях виявляють свою незмінну, історично встановлену і закріплену при­роду. Під накладеною новою маскою криється добре відоме обличчя старого хижака, що подвоїв свою волю розбою і наживи, вишколив нові способи загарбництва, здобичі, полону і неволі. Хто того не бачить, як дико світяться очі вогнем старої пристрасти у наших хижаць­ких сусідів, пануючих чи поневолених! Жорстокий гін панування посилився нечувано в душі новітнього мос- ковства, що надумало вкінці здійснити стару свою мрію третього Риму на трупі і руїнах усіх Римів, імперій та народів. Небезпека світова, загальна стоїть ось перед очима сучасників прямим запитом «бути або не бути», життя або смерть. Та не тільки отой, на глупоті про­тивників і політичних союзників окріплий переможний світ евроазійського московства висуває свої старі довгі кігті до світового грабунку.

⅛

Українське серце! Сьогодні в тебе свято великих Роковин. Ти сповнене врочистого пригаду і поклону тіням лицарів 1-го Листопада 1918 р. Твоя пам’ять вірна і певна, як вірною і певною своїй нації була лю­бов тих, що цього пропам’ятного дня сколихнули мов­чазний дзвін української волі на заході України, що 600 літ не чула його чарівного рідного гомону. І ста­нули довкола державної дзвіниці ладом страрокняжої дружини та боронили її як довго стало сил. Де ти, в цей час листопадових днів, сьогодні не було б, ти, укра­їнське серце, маєш чарівну силу линути крізь простори світу і пітьму часу до світлої мети, до світильника 1 Ли­стопада, щоб біля нього святкувати Державний День Західньої України та з його святого чистого полум’я по­черпнути віри і сил для прийдешнього змагу — того останнього, що безконечну чергу невдач закінчить чи­ном тривкого визволу і перемоги своєї правди. У го­дину поминків тобі, українське серце, треба ще раз пе­режити героїчний епос боротьби і трагічний кінець упаду української державности на Заході України. Пе­режити і збагнути суцільність тих причин, що йшли від зовнішнього світу і складалися проти тебе, як теж усвідомити власний внутрішній стан, особливості укра­їнської природи, вдачі, характеру та старих недостач, що завсіди вирішали некорисний поворот власної долі.

З погляду пережитого досвіду останніх десяти­літь бачимо сьогодні 1 Листопад 1918 р. напричуд світ­лим почином, удалим проривом суверенної волі, насту­пом мужности і мужів, що пригадали хоробрих предків і поріднились із духом героїчно-лицарських епох в істо­рії України. З нутра власного буття прорвано тяжію­чий над ним довговіковий присуд чужородної історич­ної волі і відкрито тим чином вільний вияв і доступ до власних джерел та власної істоти. Змагова воля нашо­го Заходу воскресила собі потужну скарбницю духа власної землі і встановила зв’язок із перводжерельними основами історії. Галичина — то передовсім епоха ста- рокняжої державности, то Перемишль, Ярослав, Галич, Львів — осередки слави, багатства і величі. Свідомість історичного родоводу свого вносить в національне по­чуття нову складовину моральної натури, традиція ста- ється з книжково-формальної внутрішньою, живою, без­посередньо визначальною для діяння в сучасних умо- винах. Завдяки 1 Листопадові поглибився засяг діяння в час і ми почали думати і почувати живими органіч­ними категоріями власної історії. Сини іменитої землі зростали в підсонні дійсно величної бувальщини, що її політично відбудувати ставало основною заповіддю дер­жавницької ідеології. Опертя починів і зусиль на по­чатковому бігуні історичної осі скріпляло погуття ко- рінности і вкорінення, без чого важко будувати людині свою будучність. Велике виховне значення 1 Листопада як збройного і державно-політичного акту вивершуєть­ся його значенням переходового етапу до акту Собор­ности 22 Січня 1919 р., що є святом злуки і злиття двох віток українського народу і двох держав у єдину ці­лість. І коли доля наново розділила їх кордоном но­вого Андрусова, поневолене українство мало вже свіжу традицію політично-державної єдности та могло із скар­бниці вчорашнього дня черпати надхнення до боротьби, що розгорнулася на цілі десятки років і набула харак­теру ідейної і діяльної соборности.

⅛

Коротким шляхом війни з обома своїми історич­ними ворогами пробилася свідомість воюючого україн­ства до своєї єдиної національно-державної ідеї, яку ствердила фактом єдиної української Держави. Цей велетенський здобуток української Національної Рево­люції не зацілів фізично, але залишився нам світочем правди нашого буття, якою живемо сьогодні і до якої прямуємо своєю волею, думкою і чином. Тільки ми, українці, що мали своїх поетів — пророків Шевченка, Франка і Лесю Українку — уміємо збагнути чудо нашо­го духового і політично-ідейного відродження. Ши ста­лись нацією і не можемо вже думати і прагнути інакше, ніж думає і гинить державницька нація. Страта корот­ко тривалої самостійности нас не бентежить, ми розу­міємо власну історію та її заповіді, ми знаємо, наш іс- торигний ворог стався сьогодні ворогом цілого світу та лиховісною примарою заглади християнської цивіліза­ції. Сучасний стан загрози народам світу, їхній куль­турі і релігії від московського імперіалізму — це міра оціну нашій трагічній боротьбі в минулому, це показник правильности наших ідейних позицій у час визвольного змагу 1917 — 20 рр., це доказ нашої безприкладної жи- вучости як народу, що ще сьогодні, в умовинах повного поневолення і зруйновання, ставить опір страшній силі знищення і пробирається на голо хрестоносного походу проти земного царства Сатани.

Бадьорся, українське серце, силою власних под­вигів і не маловаж тієї потуги, що спочила в бутті укра­їнського народу — не досить пізнаного і не цілком виз­наного світом. Додай собі віри в перемогу над черво­ним дияволом, бо вже не довго, а полуда таки спаде з о гей світу і він побачить і розпізнає і Савла і Павла. Кому, як не тобі, чия історія як чаша сповнена по він­ця гірким питтям долі воїна, що на першій сторожі ста­вив чоло навалам степового Сходу, падав і знову здій­мався, сьогодні стояти твердинею духа серед царства гервоної Орди і закликати голосом пророгоії віщби до спам’яту. Тобі ж належить проректи велике слово об­нови і життя.

Духова спадщина 1 Листопада творилася на цілій українській землі, на заході і сході, на півночі і півдні. Відступ за Збруч Галицької Армії був не тільки виріше­ний мілітарною перевагою Польщі — що, як союзниця версальської Франції, користалася її всебічною зброй­ною допомогою, але й політичним положенням України взагалі, яка в світі переможців першої світової війни не була признана як держава і визнана як величезна по- тенціяльна сила проти воюючого большевизму червоної Москви. Україна боролася проти червоної навали вла­сними силами країни, що винесла на собі тягар 4 років світової війни. Участь Галицької Армії в цій боротьбі становить великої ваги чинник у сформованні соборниц- тва зброї і чину. Українська Армія була і залишила­ся досьогодні безпосереднім творцем традицій збройно­го національного визволу і державного будівництва. Нація і держава творили прапор, а не кляси і соціяльні інтереси. Треба підкреслено ствердити, що свідомість отих основних ідейних настанов український Захід мав у собі як природне своє добро, що його зберіг у своєму думанні і починах до наших днів. Досвід сучасности вчить, що ті гасла сталися чоловими і керівними в руках і подіях біжучої світової історії.

** *

Визвольний зрив українського народу 1917 — 20 років покінчився трагічно, одначе він створив ті мо­ральні, світоглядові і політичні основи, без яких ми сьогодні не були б спроможні встоятися як національна спільнота та відстояти своє право народу в світі. Слаб­кі сили, внутрішня боротьба, квола національна свідо­мість, убогість засобів організації, спротив зовнішньо­го середовища — переважили змагову волю воюючого українства, і ми ще раз сталися жертвою жорстокого присуду історії. Вона винесла його початково, здава­лося, для нас одних та, як бачимо, розгорнула згодом його широко і вкинула в безодню призначення не один великий нарід. Над світом повис закривавлений Дамо- клів мег! Дрижать найбільші потуги перед невідомим завтра, але і дрижить, повірмо, злочинна рука, що на­мірилася перервати нитку меча. Тож б’є для нас годи­на мужности і кличе відкрити шолом та прийняти ви­клик долі рішуче і відповідально. Тим разом усі, як один муж, мусимо станути в лаву там, де відкривається фронт отієї грядучої невблаганної боротьби. А він мож­ливий усюди, бо світ стався неподільний не лише як здобич і жертва пекельного зла, але і як бойовище за Бо­жу правду, живу в людях і народах. Найбільший змаг на землі відбудеться під прапором найвищих цінностей і найжорстокіших потуг, за владу над світом або за вільний світ. Третьої можливости немає.

*⅛

*

Наш український вибір і наше місце давно від­криті і означені. Наші позиції ті самі сьогодні, що бу­ли вчора. Перерішувати нема чого, зате дуже й дуже нам треба перемогти на своєму внутрішньому фронті, щоб не йти в бій з негистою совістю і глушити її доко­ри диким вереском підозріло надхненних войовників. Хто в цьому грядучому бою думає змагатися за здобич, багатства або владу — той робить прислугу Сатані і чи­нить свідомо або несвідомо його волю. Долевий змаг будуччини виграє чиста жертовність і простота правед­ного серця. Це твердь людського буття і другої немає, щоб на ній зацілів людський світ і животворно діяв. Треба душею збагнути, чого жадає від нас сьогодні іс­торія. її поклик звучить: людина чиста серцем, дитин­но віддана життю, світові і Богові, душею безкорисної любови і посвятної невинности героя. Тільки йому, ге­роєві, призначена перемога, бо лише він справді знає, що на потребу і що найрозумніше. Він єдиний вільний від заблуду хитрощів, свару пристрастей і невгамованої жадоби сатанічних інстинктів влади, він єдиний не на­слідує в нічому сатани, але в цілості його не визнає. Герой віддає себе і посвячується і тим стверджує себе і освячує ідею жертовного життя. Сила його героїзму зупинить похід Сатани, бо його зламати може не регева потуга, але людська, яка формує вигляд і подобу лю­дей. Після довгих століть слухання слова про богопо- дібність людини надходить пора провірити животворну силу цього слова. Горе людям і світові, коли в Содомі сучасности не буде нащадків із племени воїнів Божих!

Ми бачили їх на кожному кроці ще вчора. Вони творили бойову лаву під Крутами і розписали пурпу­рово величний прапор на сніжних полях наших Термо- піл. Вони стояли в безконечному ряді 359 над влас­ною могилою під Базаром і словами національного гим- ну стелили собі ложе вічного спочинку. Вони створили 1 Листопад і несли бойовий прапор від Львова до Ки­єва, а друзі-побратими їх зберегли його в чужині і до­несли до... Парижа і Роттердаму. Простота серця і ге­роїчна відданість відкривали їм широкий шлях до пан­теону української землі, що соборна і неподільна на кожному місці і в кожній гостині як вігне тіло народу. Невже сьогодні перевелося серед нас плем’я мужів і по­гасло полум’я героїчного духа, — того, що горить в офіру і не питає ні влади, ні слави? Гряде не листопад, а судний день історії наближається, в огні його люд­ський світ або очиститься і витриває або пропаде в злид­нях неволі. Хіба ж не пізнали ми, в яку добу родилися і не розуміємо вимовних її знаків ? Це ж проба людини, за міру існування повинна вона покласти свою люд­ську довершеність спадкоємця і творця історії. Суворе і тяжке сталося життя. Хто більше ніж ми досвідчив його нещадні вдари, які спадають на того, що не спро- можен бути молотом долі. Не тим, що розчавлює нав- попад заскочену жертву, а тим, що кує власну подобу життя з найтвердшого матеріялу дійсности. Не мож­на ж бути тільки вігно покривдженим і неготовим. На суді не питають про можливості, але судять звершену дійсність. За себе треба відповісти і не чекати ні мило­сердя ні відречення присуду.

** *

Серед нас багато таких, які чекають повороту щасливих подій минувшини. Нічого не повторюється, бо історія постійно твориться на відповідальність твор­ця. Готових до вибору зразків творення історії нема ні­де і не було ніколи, ціла минувшина і суцільність жит­тя є тим первопочинним зразком, що входить у діло і формується в запалі ставання. Досконалість майстра не забезпечена згори, певним однак є успіх там, де тво­рець і чин нероздільні. Хто входить істотою своєю у твір — той уже залишиться, хто ж думає про нього як споживач — може замість хліба дочекатися каменя. Сказано — гиста жертовність зродить овоч перемоги у грядучому бою, і буде це дозрілий овоч життя — ви­стражданий в добі найстрашнішого лихоліття і породже­ний такою снагою любови і відданости, на які тільки спроможна людина, що всі свої сили й останню надію поклала у власне серце. Вона перетриває, бо бачить і знає, що світом лютує дика пожежа і нема місця, де могла б урятуватися з нагою душею. В огні родила­ся і зростала — тож не згорить, але силу нищильну зем­ного пекла стравить і почне день завтріїпній •— новий і світлий. Переможе світло вічної людини і з неї оно­виться життя. Завтра появиться і виросте лише те, що сьогодні посіяно — нехай же серце українське готовить зерно чисте, здорове і високоцінне, щоб нащадки узрі­ли щасливими, веселими очима лан пшениці і молили­ся в гаях вільної Батьківщини за душі батьків — сіва­чів дорідного життя.

⅛

Нам, сучасникам, далеко ще до тієї віри в пра­воту наших мислей і праведність наших сердець. He- трями понурої душі блукають примари злощадної ми­нувшини, злий дух невільничого буття обертає рідну ниву в дике поле і серед високого бур’яну глоне зерно і ломляться бліді колоски збіжжя. У присмерках лісу, тут і там, зринає ще кривава тінь Каїна — братовбив- ника і полошить спокій лицарських душ, що під віттям рідних дерев снять свій сон золотої волі. Так, життя наше кипить силами замкнутих пристрастей, ненависти, заздрости і славолюбности. України ми ще не любимо великою любов’ю сина, українці для нас ще не брати, а тільки суперники в поділі батьківського майна. Що, яку скарбницю зібралися ділити бездомні, нагі і голод­ні? Невже не відчувають, що скарбниця наша спільна і неподільна та лежить у серці і душі кожного? Що скарб власний треба щедро, батьківською рукою роз­дати, а тоді скарбниця родини буде повна?

Жити і діяти як родинна спільнота — така є со­борність наших днів. Сьогодні пізнаємо цю правду ми, — завтра теж інші народи освідомлять собі її як єдину конечність і порятунок перед загонами ошалілої люд­ської сарани. Боронитися перед нею означає — насту­пати лавою братніх когорт під прапором людини, що відчула своє післанництво Божого воїна і мусить зма­гатися до кінця своїх днів за ідею царства Божого! Жертовність чистого серця — це головна передумова, усе інше •— придасться.

⅝⅛ *

Листопадові думки року Божого 1950 позначені вольовим поривом у будучність — нашу українську і за­гально світову. Сучасне наше розсіяння в світі спри­яє віднайти себе і своє невмируще українство в умовах стичности із силами і вартостями найрізнородніших людських порід, типів і творив. Національне самопо­чуття наше може тільки зміцніти від того, думаємо, що стичність того свого з іншими народами повинні ми пе­реводити і формувати так, щоб правда нашого історич­ного буття виявилась і на ввесь зріст сталося очевидним, що історичний ворог України, якого червону переміну вона перша збагнула та вступила проти неї в бій, що ворог цей стався небезпекою смертельною і для цілого сучасного світу. Хіба можна бажати кориснішого зво­роту в нашій історичній недолі, ніж ота збіжність на­шої долі сьогодні з положенням найсильніших народів і світових потуг? Об’єктивно становище наше надзви­чайно сприятливе, не змарнувати цього успіху долі — тільки в наших силах і в нас самих.

Тяжка стопа історії ставляє свої кроки велетня певно, потужно, долево. Гомін цього могутнього походу чути на землі, океанах і в просторі. Ми, українці, чу­ємо його в душах від десятків років і наслухуємо уваж­но кожної хвилини, коли вкінці розітнеться простір від крику конаючого Сатани. Своєю боротьбою і найбіль­шими жертвами ми заслужили, щоб тієї хвилини доче­катися і крик такий почути. Однак, заслугу свою треба ще раз собі здобути! Підняти новий похід великий, вирядитися в нього справжнім лицарем, узяти в руки старий меч української історії, серце сповнити любов’ю, що жертвує себе ціле і не чекає заплати, а духа опромі­нити благословенням героїв і побоєвищ. Тоді день укра­їнського визволу прийде, а державна Україна пом’яне голосно пам’ять усіх поколінь змагу і всіх синівських жертов у живому пантеоні великодушного свого серця.

1 Листопаде 1918 року! Вісти ж і ти годину зри­ву, бою, суду і сонця. Будь на нашому похідному шля­ху зорею і йди разом з нами в новий, грядугий день перемоги!

ВОЮЮЧА УКРАЇНА[73]

І.

Суцільний погляд на історію української землі вивершиться в справедливий висновок про неї, коли зву­чатиме: Марсове поле Сходу. Ніякого перебільшення дійсности ані сліду надуманої пози її людського чинни­ка, але тільки співмірний об'яктивному станові оцін історичної правди міститиме в собі ця почесна, славетна назва нашої землі. Вона вирита як на її обличчі фізично­го краєвиду так і впродовж її внутрішнього тривання, як часової індивідуальности, вимовними рисами її природи, що немов з передустановленого призначення, цілими ві­ками збувалася однозначно і врешті збулася у визвуч- ний епілог понурої теперішности. Нема особливих при­чин радіти лицарським і гордим призначенням рідної землі; нема теж оправданої конечности смутитися тра­гічною долею людського буття у цій благословенній і водночас приреченій країні. Не самим почуттям — самозакоханої радости чи кволого смутку — можна і треба людині тут визначити свою повну життєву сут­ність. Відношення до рідної землі передусім сповнитись повинно моральної свідомости, якою людина признаєть­ся до своєї батьківщини та сприймає її такою, якою вона насправді історично є. Тоді вирішальним момен­том відношення не будуть окремі вподобання і дотичні афекти, але внутрішню його тривкість становитиме любов у долєвій повноті життя, де дійсність зобов’язує однаково, як факт і повинність. Із неї, як із життєвої цілости, нічого не вдасться відокремити і згідно впо­доби привласнити та засвоїти, як теж не буде можливим свою людську повинність супроти батьківщини визначи­ти засадою найменшої відсоткової стопи. Доля не лю­бить рахунку, а намагання рахівників звести себе до прозорої системи скінчених величин в найменш для них сподіваній хвилині перекреслює генієм незбагнутої мети, який забирає не лише дрібні відсотки людського лихварства, але достаток цілого життя і самого лихва­ря. Є в поворотах долевої крайности своєрідна доглиб- на справедливість неписаного ладу буття, який відкри­вається не раз до самих своїх основ — немов би для пригаду, що є неподільний, вігний і єдиний. Неперечна переконливість таких «доказів» долі ледве дозволяє жертві спам’ятатися та спіймати глузд несподіваного відкриття, — звичайно недостає часу і фізичної спро­моги боронитися перед наступом призначення. Могти в подібній хвилині думати ще про якийсь надійний за­хист означало б спроможність відокремлення існування в іншому пляні ніж той, що саме розкрився як єдиний і дійсний. Він є одинокий справжній захист і тоді, коли пригадує людині, що своєю дочасністю і смертністю вона є в ньому жива і невмируща. Не можна жити й будувати своєї особовости засобами і шляхами, що противні і протилежні істоті єдиного буття. Хіба мож­ливо було б у рідному собі світі не жити його спадщи­ною батьківських сил, не становлячись в черзі часової тяглости і переємности самому вислідом живої спадщини для грядучих нащадків? Ні, вибитися із струму непро- ривного живого часу, попливти осторонь і заціліти від­окремлено десь на бічному острові немисленно ДЛЯ того, хто здібність думання й існування органічно розвинув на безумовості основ та ідей цілости. Не в здогадних можливостях утопійної острівности зможе його жива думка заціліти і ствердити космігну якість своєї при­роди, але в безпосередній тверді материка, в суходолі єдиного буття досягне сила живої індивідуальности най­більшого самоздійснення. Найкоротший, бо прямий, шлях життєвого становлення іде лінією внутрішньої всутности і освідомляється, як ідея неодмінного ладу буття, що в ньому найшляосетніша творгість відбуваєть­ся, як ідейна саможертовність. Свідома в ньому при­четність людини творить зразковий момент, можна б сказати, приймає вид духової расовости, що потверди­лася життєво у можливо повній мірі. Згода думки і буття, життя і духа досягнула плястичної наглядности живої ідеї і представляє собою зразок удатної життєвої повноти. Ідея сталася ніби природою, закономірність дій дістала вираз внутрішньої свободи, світ думок по­глибився до коренів і пройнявся чаром буття та красою творчої органічности. На обличчі живих подоб лежить незгасне сяйво радісного потвердження і чар живого духа такий глибоко дійсний і вимовний, що не сходить навіть з облич померлих. Смерть відчинила всі двері навстіж, і немає вже задніх мислей. Які ж в її обличчі може ще мати життя, коли крізь усі виходи видно тіль­ки до нього, а кожною могилою смерть накликає завсі- ди говорити тільки саму правду — без прикрас і при­хованих тіней. Головна, найбільша тінь сама розсту­пилася, сталася прозорим широким отвором чи радше тим ідеальним дзеркалом, щоб у ньому життя оглядало свій вічний образ. Для цього треба йому глибинного зору, що далі основ і висот наближує до себе так довго, аж вони зійдуться в його совісті словом правди. Бо метою всякого бачення є правдива єдина дійсність, вільна від умовности місця і часу, така, яка ні ділиться, ні двоїться в дійсність і правду, але є тільки і єдино дійсною правдою.

На Марсовому полі Сходу, на боєвищі безконеч­ного змагу, головна битва ще не відбулася, ще не впало рішення, який нарід на останній карті тисячелітнього воєнного літопису запише своє переможне ім’я творця нової історії і законодавця людського життєвого ладу. На легендарному боєвищі вершиться руками незримої долі зрима небосяжна людська гекатомба — пам’ятник жертовного життя. Велетенська піраміда мертвих спо­чила твердо на чотирьох рогах благословенного чорно­зему і славиться його священним Пантеоном, що в ньо­му як у нездобутому кивоті, замкнутий дух землі, який незборною силою оживляє лицарське тіло мільйонів по- ляглих воїнів — жертов. Нерукотворний український жертовний вівтар світить внутрішнім горінням рідного духа і кидає довкруги сяйво багряної авреолі. Мармур всенароднього мавзолею цвітує рубіном крови, і цей криштально чистий квіт кровного дару лякає сучасних фараонів своєю нездоланністю і незламною живугістю. Осатанівши з безсилля — вбити невмируще, загасити палюче світло вічного життя, проляли вони море живої крови, проте ненависний світич не гасне, але дужчає в насиченні і виразнішає в чистоті барви. Очищується внутрішньо і ладний ось за хвилину світляну силу пере­лити в чистий звук голосного дзвону та на всі сторони попливти пророчим гомоном нового слова життя. Пере­можці — фараони будували собі піраміду слави, влад­ними руками укладали черепи побитих і рівняли стіни мурів, а дух нескорної землі перетоплював у жарі рідні кості на бронзу і виливав свій дзвін голосної ідеї. Мо­гутня тінь його не вступається з обрію, ідея згустилася в понуре видиво навислої кари, і її бояться фараони, що безсильні схопити її руками і задавити в стисках катівських долонь. То вігна, незрима Україна не даєть­ся досвідченим хижакам упіймати на аркан і здавити в певно зав’язаній петлі. її вони шукають усюди, най- радше прагнули б застукати її у «Великому Льохові», щоб там убити її на самоті, неспостережно, без розго­лосу у глуху, темну ніч. Проте, хоч перекопали і пере­рили всі підземні сховища і ходи, ні «Великого Льоху», ні її в ньому не знайшли. Здається, вже й з душ живих нащадків випололи усяке старе коріння і наляли там свого дурманного зілля, а все ж видно, як із якихось глибів проростає чарівна ростина української землі і квітне так, як не квітне ніяке відоме зілля. Україна вічна і це та Воююга Україна, животворча своєю прав­дою, що її ніяким робом не вбити, не закувати в полон, не перевиховати і не перетворити відомими засобами діялектичної біології та всіх знахарських практик все- потужного діямату.

Багато й надто основно просякнене невмирущою силою первовіку життя коріння тієї внутрішньої Украї­ни, щоб з нею удатно боротись засобами модерного на- родовбивства. Заприсяжений ворог доцінює силу поне­воленого супротивника і ніяк не дозволяє собі на роз­коші дешевої перемоги над українством звуженням його ідеї до матеріально обмеженого числа носіїв. Навпаки, під обстріл своєї зоркої смертоносної уваги бере він цілість та особливо витонченим засобом психологічної «терапії» піддає найчисленнішу масу потенціяльного українства, себто сам етнічний масив уважає природним підґрунтям національної ідеї, всяко намагається процес такого невхильного зростання її перервати, зупинити, або найкраще забурити нащепленням на фізичнім орга­нізмі лябораторних резчинів. Як світоглядовий теоре­тичний матеріяліст, виявив він, ворог наш, у підході до явищ, питань і потреб біжучого суспільного процесу подивугідну оборотність і тонкість психолога-тактика, що не забуває за ніяку дрібничку, бере до уваги най­дальші сфери впливу, не переочує дослівно нічого. Прояви українства він стверджує всюди, де лише можна їх багити, а «хвороботворні» заразки націоналізму від­криває і там, де вони згідно зі своєю природою не лише не можуть множитись, але мусять нидіти і гинути. Обережність, здавалося б, пересадна й безосновна, одна­че, з погляду ворожого засуду української національ­ної ідеї, як для державно імперіалістичних інтересів московства небезпечної «недуги» — засіб радикально рішучий і не завжди безуспішний.

Міродатним для становища ворога є не пропа- ґандивна знеціль націоналізму тавром суспільно назад­ницького і політичного проти-народнього вчення, отже, не розкричана «хворобливість» явища, але дбайливо за- мовгувана його сила, здоров’я та ідейна будугність — про що хіба достатньо свідчить запеклість, завзяття і послідовність його боротьби з ним. Вона, як кожна боротьба із живою ідеєю, не дасться розіграти в кіль­кох переможних битвах і вкінці вирішити і припечата­ти брутальним притиском поліційного чобота. Затяж­ний змаг треба поглибити ідейно й духово та з боєвища прямих збройних зударів перенести у ґрунт життя, зро­бити його головним предметом буднів із свідомим ра­хунком, що несприятлива життєва дійсність роздробить сили, здушить стремлівну наснаженість та замулить основні джерела ідейної енергії. Цей простір далекого окраїнного змагання закроїв ворог розвинем своєї дия­вольської стратегії життя так одважно і несподівано, що застукана жертва опинилася в грузькому трясовинні існування і останками сил добувається із пастки. Тягар її уваги непомітно для неї перемістився з вогнища зма- тової постави за ідею на збереження свого злиденного буття в середовищі, яке скидається на темряву, паву­тинням засновану закутину. Кожний черговий рух тут повільніший і схоплена жертва своїми порухами заплу­тується щораз тісніше в сітях невхильного загину. Про­те, майстерно виконана тканина новітнього лябіринту не забезпечує його перед зривами вітру, що ймовірні в силу спонтанної природи життя, і кожної хвилини мо­жуть змести з поверхні дбайливо уладжену систему ла­ду, який свідомо знехтував законами історії і очеви­дячки прямує проти течії природнього розвитку. Вияв­ляється, що нагальність перечення потверджує перече- не вкінці найвидатніше тим, що дає йому посвід і санкцію факту такої основної ваги, якої не можна ні на хвилину залишити без уваги. Нетерпимість до во­рожої ідеї прокидає потвердження власної і доводить до випрямлення змагової площі за принципом однород­ности. Проти себе взаємно стоять ідеї національної якости і змагаються за першість в історіотворчому по­чині. Обставина хвилевої політичної переваги однієї не вменшує ні внутрішньої гідности, ні виглядности дру­гої, — однородність забезпечує засадничу рівноряд- ність упродовж часу, доки ідеї живі і займають на обрії людського буття панівне становище головної вартости і норми. Теоретично спертий на ідею світового кому­ністичного ладу революційний большевизм мусів уреш­ті показати своє правдиве оригінальне життєве обличчя і признатися до власних органічних основ, що є істо­ричними традиціями національного московства. Вири­нула власне потреба тривкої буттєвої підстави, постійні­шої за придумані концепції суспільного ладу і такої підстави, якої не треба б було щолиш творити та виду­мувати, але яка сама голосилася б щораз владніше і проступала б на передовий шлях, як дійсність основна і первозаконна.

Віковігна природа ґрунту, немов скельна твердь, піднялася серед пливкої маси хвилюючої стихії і цього вирину її на поверхню було досить, щоб свавільне море відчуло, що спочиває в міцній орбіті буття. Голос влас­ної природи не натрапляє на сумнів і спротив, прлмість самопотвердження, самозрозуміла погодженість із со­бою, швидке віднайдення себе в своїй «органічній фор­мі». Прислівна «широкість» московської душі означає передусім силовий спрям себе в простір, безоглядне по­твердження себе в світі, як єдино правдивої людської природи, одним словом — буттєвий абсолютизм своєї життєвої істоти. Ця навіть не догматична, а своєрідно позаментальна стихійність самовияву, зрозуміло, не до­пускає критики і дискусії про себе, натомість з усією безоглядністю честилюбного самопочуття своєї единос­ти звертається проти всього поза собою, роз’їдає аналі- зою, нігілізує виводами і торощить фізичною силою. Московський динамізм і імперіалізм не потребують скла­дних доказів обоснування — політична теорія імперії, лі­тература та вкінці ціла доба большевизму є одним внутрішньо пов’язаним ланцюгом органічного зростан­ня, окресленої людської породи, яка од віків плекає думу про своє виклюгнє післанництво на землі. Гряду­ча «третя світова війна» розгорне на материках, водах і повітряних вилетах Грандіозний змаг, у якому, як сьогодні вже без усякого сумніву видно, народи й дер­жави будуть тільки боронити загроженого існування і спасати своє майно і життя, а лише один нарід змага­тися буде за першість у світі та неподільну владу над ним. У поставі до життя, у способі розуміння своїх зав­дань в історії і чинного викладу своєї змагової волі роз­кривається катастрофальна пропасть різниці, якої не притемнить ані не затре ніякий слоений оптимізм. Жит­тєвий змаг носить незмінне обличчя вічного життя і відбувається завсіди стихійно — у повній згоді з основ­ними дійовими силами існувань. Той, що рушав з місця і робив перший крок уперед до своєї будуччини, був долею «покликаний» — розкрити заслону прийдешнього для себе. За нею він міг побачити провалля і свій близький загин, проте, в даній хвилині перевага зали­шалася не по його боці в силу рішень — намірений крок виконати, іти. Одначе, зірвати печать часу і спов­нити його власним живим змістом торувала завсіди над голосами обмежености, застережливости і вирахованос- ти, а питання небезпеки і можливої смерти було в ній «справлене» в сенсі всутньої життю самозрозумілости, що не має сили вмоститися в ньому на правах окремої рації і норми для нього.

Стихійна спрямованість походу, неподільно ціла хвиля в русі вперед — представляє клясигну форму життя в стані його творгого самостановлення. Історія записала найрізнородніші вияви такого поступу, проте, усіх їх характеризує спільний гін здобувгої волі — дар­ма, що в одному випадку він зосереджувався на прямий підбій простору і спішно виснажував свою енергію, а в іншому творив углиб і вшир розгорнену систему, за­вершену вартостями культури в стилі духової монумен­тальности. Зайво пригадувати, що характер найпотуж­ніших життьових форм історії з природи національний, тобто формувався з коріння їхньої родової індивідуаль- ности в той спосіб, щоб потверджував і зберігав її в ролі постійного панівного чинника. Окремої уваги та на­світлення домагаються питання вершинного етапу форм, коли вони повністю визріли, осягнули вік своєї нужности і вже немов не проявляють більше ростової снаги. Подібність їхнього розвитку з ростом організмів, зрозуміло, умовна та не повинна дотримуватись в кож­ному випадку дослівної наподоби. Цілісно спостерігати явище росту особнів і спільноти не можна з того самого глядного місця, бо це був би процес апріорного детер­мінізму життєвих факторів, зразково подуманого гля­дачем ідеєю «росту». Будова і стан фактів зобов'язують безумовно і їхньої дійсности не вдається насилувати якостями ніякої ідеї. Для тверезого спостерігача вони завсіди залишаються «собою», а коли він справді вдум­ливий і не схильний робити скороспілих висновків спро­щення явищ, — певно віднайде те «місце», що в ньому «ідея» і життя сутньо тожсамі і не даються думати на­різно і протибіжно. Потужний вираз духовости прогля­датиме із живих форм як посвід їхньої найвищої спов- нености. Перед образом подібної довершености буття послабне всяка критична стриманість і застережність, а місце скептично наставленої аналізи займе почуття захоплення і внутрішнього споріднення з явищем. В та­кій хвилині даному глядачеві найменше можливим було б проміняти свою безпосередню радість на прозору формулу знання, від якої він, річ ясна, не одмовиться взагалі, однак шукатиме для неї відповідних виразових засобів. Вкінці він устійнить своє відношення дослід­ника до предмету за спільними внутрішніми якостями і бачитиме людську історію у вимірах буттєвої повноти. Смуги особливої творчої буйности він позначить назва­ми «весни», «відродження», «об’явлення». Вияви най- могутнішого життєвого розмаху будуть прикладами найбільшого духового насичення та ідейного пориву, одначе, не в розумінні послуху на службі абстрактно і самобутньо установленій ідеї, але в значенні її сутнос- ти та життєвої прямости.

Дотичні історіотворчі формації — бувають ними з правила народи — звичайно навіть не усвідомлюють собі, яку «ідею» вони саме своїм збудженням і на твор­чий чин спрямованим єством життєво здійснюють. Для пізнавчого визначення її потрібна відповідна віддаль,

— перспектива історичного бачення, що утворюється після того, як події відбулись і завершилися в замкне­ний в собі цикл, набрали часової глибини і відрухами своєї значенности тривають на обріях вічно живої і чин­ної людської теперішности. В безпосередності дій, ска­зати б, у творчому оригіналі життьових актів, неслідне їхнє зріднення в тривкий ідейний побуд і змінну викоп­ну чинність. Будова життєвої хвилі суцільна, повнотна, монолітна. Рух її спрямований з нутра, визначений нею цілою і не дається зобразити рівнобігом ідеї і життя, мети і засобу. Цілість уставлена метово, життя здійс­нюється ідейно з безпосередності власних повнотворно наставлених основ. Трудність вдуматися в подібний «стан» пояснюється саме суцільністю його будови, якої не сила пляново утворити з теоретичних даних свідо- мости, але навпаки, можна її зустрінути тільки зором інтуїції в неписаній книзі історії і щолиш в обличчі оригіналу впіймати його неподільну сутність. Набли­зившись і споріднившись із нею, людина-дослідник по­чинає розуміти історію не як пляновий похід до свідо­мого здійснення установлених завдань вибраної догма­тично пануючої ідеї, але починає переживати їі як справжню живу дійсність, в усіх плянах, вимірах і ви­явах її буттєвсп доконаности. Вона надто різнородна, щоб далася без спору і суперечности вмістити в озна­чений плян, проте космічність її буттєва, повнота для живого духа така безпосередньо наявна, що він ні однієї хвилини не сумнівається в її реальність живої правди, розписаної геніяльним почерком творця великого світу можливостей, а не закресленої межами розуму того скупого мисленника, що прагне дати її вимір однією мірою своєї думки. Заповітність тієї вимірности думкою

— не пересуд і не дитинний забаг людського розуму, у постійності такого його зусилля спочиває вимовний глузд единости, що, одначе, не осяжна ціною однієї думки, але внаявнюється в багатстві цілого життя. Пе- рекрійний чи, вірніш, пляновий скорот буття практично завжди кінчиться каліцтвом його нормального оригіна­лу, що в наслідок скоротних знаків, довільних підкрес­лень і затемнень, утрачає свою первісну подобу косміч­ної повноти та прокидає враження калічности і духової сваволі.

Відношення до світу, з погляду теорії, можливе різновимірно, отже — способом лінійним, площинним, об’ємним, проте сутньо найближчим і природним є від­ношення дійсне, — не творене і не здійснюване вторним умощуванням себе на позиціях змінних «кривої життя» та ловленням найбільш сприятливої для себе «конюнк- тури». Дійсне або стихійне відношення — основно пер­вісне, себто здійснене і звершене цілим чаром буття, в якому кожна поодинока поява є ним «обнята» на правах інтегральної односутности, без огляду на силу і спосіб усвідомлення собі фундаментальности такого стану. Ду­хово збуджена людина опиняється навіч перехресних можливостей і може вибирати напрям самоздійснення та вміцнювати своє «становище» в світі на подобу недо­ступної твердині. Проте виглядність «окопання» не зро­стає з процесом звужування і відокремлення. Кращих наслідків доможеться вона на відкритих шляхах поши- ру і поглибу своїх зв’язків з різними ланками силової системи світу, бо в цьому випадку не буде непотрібно витрачати зусиль на рух «проти течії» та намагатися зупинити чи навіть заперечити дійову силу, що в ній самій жива безпосередньо. її вторне, свідомо устійню- ване, відношення до світу, буде насправді віднаходжен­ням себе в об'явлюваних пізнанням глибах світового буття, постійним назустрігним приблизом людини і сві­ту, що нарешті опиняться в спільних межах однієї сут- ности. Для вторного відношення, формованого на рівні однозначности будови буття, характеристичний своєрід­ний настрій потвердження і примирности з присудами долі, які ніколи не бувають надто суворі для свідомих носіїв долевої невхильности у власному серці. їхнє піз-- нання не збагачується гисленністю здобутків, з цього погляду воно може й навпаки — щораз більше біднішає в рахунок набування особливого вміння — бачити в по­вені нових постатей, форм і облич — одне незмінне об- лиггя вігного. Поступ тим шляхом веде нехибно до однієї думки, яка не прагне сама бути мірою всього, але тільки пригадом і натяком, що ідея повноти буття не збувається в одноразовий факт на духову власність до­часної людини. Вона, ця ідея, є всюди сущим добром невмирущого життя. І якщо людині, що живе, почуває, думає, творить і чинить у категоріях індивідуальносте, особливости і вартосте, неможливо відв’язатися від ос­новних форм своєї природи, то нічого не змушує її три­вати нерішенно на розпутті або падати в безодню ніщо- ти. В такому положенні саме найближчим і природним для неї кроком буде поширити важливість згаданих нормативних засад поза себе і в самопочутті власного буття статись самій часовим звучанням вічної мелодії. Тоді вона доцінить світ мірою його справжньої рідности для себе, а сама станеться гідною своїм існуванням в ньому, від чого буде вже недалеко до останнього її сло­ва. Буде воно її твором та власністю її духа такою мі­рою, якою овоч є плодом дерева, одначе в дійсності на­лежить життю і землі, що чекають поживи і родного зерна.

Дозріти для відданої роздагі себе животворним зерном у світовий ґрунт — це той неписаний закон по­винности, що жертовно здійснюється в живому світі за­гально і без упину, та, що збувається саможертовно тіль­ки з найбільшим зусиллям людської самоперемоги. Лю­дина ще не вповні дозріла «жити задля світу» — він є засобом для неї. А втім, крихкість її смертного життя звучить як насміх долі над убогістю такого самоціль­ного людського існування. Як легко зраджує свою сла­босилість голосна «ціль», коли з усім вдається до світу, всього шукає в ньому, все дістає і бере від нього, а сама є тільки хіба кричущим «голодом», що вкінці вмирає від слабкости голосу і в’ялости старечих рук. Як часто зривається з її дрижачих уст одчайний поклик по бать­ківську поміч, у часі, коли вона такого самого звуку майже ніколи «не чує» з боку світу! Доки серце її буде дзвоном, що б'є на тривогу і гуде в порожнечу власної душі виттям голодних пристрастей, світ залишиться пе­черою розбійників і замість поживи блисне голодному в очі кровожадним ножем. Бо доба життєвого синівства людини минає в дозвіллі вживання доступних щедрот,

— без ніякої журби, що ось завтра батьківська скарб­ниця світу вичерпається і людина-син стане спрагнений у берега висохлої криниці. Що вчинить він — той, що слова материнської молитви забув, а свого життя не пе­релив на вівтар батьківської жертви і власної молитви не створив? В темну челюсть глухої криниці він кине хіба свій камінь важкого прокльону, а сам подасться у світову пустелю — шукати цілющого джерела. У блис­кучих очах понесе відступник безодню ненависти і ніч помсти. Кого зустріне на шляху, що стелиться з його нерозкаяної душі проваллям гріху, та що вчинить із ним

— кажуть вимовно його очі, очі окаянного.

II.

Мег, плуг і пісня — три наголоси-удари життьо­вого віддиху, що виповнюють ритм історичної людини, бо

змаг, праця і слово творять триєдиний вимір люд­ської природи, бож

кров, земля і дух співдіють невідлучно у вічному чуді буття.

Вони не первні, що складають цілість, і не симво­ли тільки, що означають дійсність, але основні форми єдиної потуги, яка є і змагається за самопотвердження, поглиблює себе працею і вміцнює стан своїх творчих здобутків, і вкінці пізнає та цінує себе мірою найвищого ідеалу.

Існування людське, як невідомо з гого погата, сві­домо слухана і завсіди недосказана пряма розповідь, що всюди відкрита для можливого завершення вільним сло­вом живим. Між незліченних казок — творів уяви, оце єдина казка, яка твориться з цілостану буття, перейма­ючи в себе безпосередньо цілого творця, —- хто б він не був, що б не чинив та чого б не творив. Героєм тієї не­скінченної казки — несвідомо чи свідомо — є всякий рід, а доконечна розповідь її запевнена невхильним його кінцем. Герої відходять і зміняються, казка ж незмінно довжиться. Кожному з них вільно за правом власного буття свобідно в’язати живі слова аж до хвилини, коли останнім віддихом розповідна його дія змовкне. Рідний спадкоємець перейме після нього належну собі спадщину.

Герої життєвої казки останнього завіщання не пишуть самі, як теж не плетуть собі намогильного вінка. Це право і повинність спадкоємця і побратимів перейня­ти переймальне добро та зберегти в пам’яті ім'я жертов­ного добротворця-попередника.

Хто із власного життя не вичув іще, що є творцем єдиної казки — буде слухати чужих або складати собі для розваги власні так довго, доки одного дня не пере­стріне його на дорозі доля і не пригадає йому, що мусить творити свою правдиву живу казку як жертводавець сло­ва, праці і крови. Бо меч, плуг і пісня — не розділені засібні речі, що їх можна б до вподоби вибирати та до­вільно вживати. Зовнішньо проявні образом своєріднос- ти, вони внутрішньо переплетені в нерозв’язаний вузол- корінь, з якого виростає життєва цілість. І земля, і кра­євид, і підсоння, і порода доповнені вже в нерозгадному почині, що розгортається як признагення і доля. Хто схильний і здібний був би відмовитись від неї або не признатися до неї, коли своїм корінням спочиває в над­рах живого світу та росте силами і нормами загального ритму ставання, — будучи, таким чином, виразом і ви­разником, спадкоємцем і заповітником. Обидва обличчя лише із зовнішнього погляду напротивні, бачені ж із нутра — вони сутньо тожсамі. Людина підвладна долі тією самою мірою, якою становить її власним буттям у

відношенні до світу. Тому в точному розумінні спротив долі немисленний як у значенні ухилу перед її наступом від світу, так і невтральности творити і становити її від себе — уже самим фактом свого життя і діяльної прияви у світі. Зате ж «змаг за долю» найістотніше висловлює дійовість буття і він гідний повноту людської природи унаявити у стилі лицарської великости. Тільки свідо­мий доцін і життєве ствердження основного ладу буття в його сповненій взаємності закону і свободи, дійсности і повинности, творення і жертви, послуху і почину

чинить змаг людський морально вартісним, бо життєво повним. У божому світі нема місця як для сваволі все- владства і всевладних панів, так і для неволі рабства та під’яремних рабів. На обох скрайностях заперечуєть­ся органічна природа і правда дійсного світу, який пе­редусім є цілістю взаємности і спів дії сил, що одна од­ної потребують, одна з одної родяться, переймають нас- ліддя і передаються в спадщину — творять і згоряють у творенні. В ритмічному пливі ставання триває сама постійність долевого збування і вершения долі, яка ос­новно спільна і незмінна, — дарма, що в життєвих ви­явах міниться усім багатством раю і злиднями пекла. Доля не постановлена сторонньою силою як присуд жит­тю каратися в нескінченність без одного променя надії в ясну будучність. Ще ж ніхто розумом ні думкою не зміряв ваги свого буття, щоб міг наперед виректи оста­точний про нього присуд. Доки живе, похідний його шлях відкритий і доля не названа, бо саме йому перш за все застережений почин творчого її вершения, і він не так законно управнений, як радше внутрішньо, сво- бідно повинен на скрижаль долі власним духом життя як заповідь вписати. Не самим ім'ям залишити по собі слід, але через себе передати в спадщину світ, що його наслідки колись перейняв та своїм життям збагатив. Заки цього не сталося, передчасно вирікати людині при- судне слово про свою долю, яка саме ще й нічого з неї не взяла і не має, і є насправді чужа, непривітна, а мо­же й злонамірна і ворожа. Собі назустріч іти треба, а доля завсіди відкриється як та, що водногас від ідугого і від світу, що вже сповняється та ще не звершена. По­дорожньому і найстрашніший вигляд її не притьмить зору, бо його дорога моститься вислідно вперед, а не вривається нагло в провалля. Він бо живий і не вибив­ся ще із сил. Чує під ногами тверду землю, а над го­ловою соняшне небо.

Доля України похмура з вигляду, що однаково трагічний, — чи сприйняти його від світу, чи бачити його знутра, від себе. Хижий блиск пожежі і крик боє- вища зіллялися і захололи на тому обличчі виразом ні­мого болю. Затиснуті уста говорять, що в душі важить­ся змаг супротивних сил, — завмерлих у безрух напру­ги. Проти союзного тиску епох історії, що, як доконана дійсність, тягарем безвладности тисне зверху, немов сту­жавіла кам'яна плита, — горить і добувається назверх кипуча в скельному гробі заживо погребана сила. Вог­ненна сила розжарює і топить нагробну плиту свого по­лону. Наша доля змагається на грані життя і смерти — ціла в напрузі визвольної снаги, спрагнена народи­тися, увійти в ясні світлиці світу і там голосно назва­тися. Тому тепер вона мов гитъ, не гус, і не дивиться. Закриті очі певно повернуті кудись у глиб і шукають у лоні вічности джерел помічних собі сил, щоб одним ве­ликим зусиллям скинути важенну скелю, пробити на­скрізь темряву історичної ночі і глибоко вглянути в день грядущий.

Свою Голгофу з марою трьох хрестів переживає українська доля, розп'ята на хресті правди між двох розбійників, з яких один повертається в її бік лицем від­найденої віри, а другий перекосив обличчя насміхом блюзнірського глуму, відвернувся і потонув у челюсті ночі.

Свою чашу мук п’є наша доля на дорозі вмирання, яка скінчиться в гробі великої ночі перемогою Каїна і Юди, щоб

злочинно пролита кров ожила, а окаянна рука повернулася до зледенілих грудей і трикратним стуком визнаної вини збудила серце з оков гріха.

Аж тоді назріє для української долі заповітна хвилина визволу. Наперед мусять сповнитися вступні передумови душевної онови, якщо життєва сила має до­зріти до воскресного гину та започати свій новий день.

Він або розповиється з рідного світанку і настане, або буде задушений ворожою хмарою в пітьмі рідної но­чі, яка ніяким чудом уже не розвіється, і наша земля не оглядатиме ніколи сходу сонця української свободи. Тієї ночі скам'яніє обличчя рідної долі і вподобиться звітрілій скелі, на якій нічого не буде рости.

Не обдурюймо себе оманним сяйвом блудних вог­ників і блукаючих видив. То хворобливі виквіти на хмарному овиді, — зрадна червінь їхня розіллється смер­тельною блідістю раніш, ніж прокинеться соняшний день і розвіє густий туман. То холод їдкої імли стискає серце пронизливим жахом, і воно здригається останками своєї крови. Лебединим співом погасаючого життя квіт­не проти призначення, яке чорним покровом огортає його все тісніш. Туга кирея степу простерлась ніччю прокльо­ну і тисне в жилах землі рідну кров. Зупиняє біг її, не дає змогу вільним пливом очиститися з отрути істо­ричної спадщини, перехопити подих відкритого просто­ру та продуховитися освіжним світлом сонця. Підійня­тися у нагірні висоти, досягнути джерел духа, порідни­тися з ним у подружньому зв'язку слова. Вдуховитися в синівське слово прагне кровна пломінь, бо таким ла­дом роду і виросту збувається одвіку доля живого бут­тя. Де лоно земне пучнявіє животворною поживою, там має людська кров міцну колиску щасливого дитинства, над яким благословенно чатує зоряна покрівля батьків­ського неба. Воно заповідь і знак для крови, куди гор­нути їй живі хвилі і де знайти гирло свого вливу.

Червона ріка між корою земною і голубим небом, немов розтоплена в густий плин материнська снага бут­тя, — ціла в одному пориві досягнути другого берега, і там, — в обіймах батьківської ласки зазнати воскрес- ної обнови та радости вторного народження у звічнений день. Полум’яна ріка — то крута дорога життєвого си­нівства, яка у невпинному пливі вперед шукає свого моря, щоб збагатити його своїм достатком і самому змо­гу тніти від подиху його невмирущої величі. Станувший на шлях між світом і Богом, син відповідає за світ як його законний речник, як господар життя, повинний зберегти його ціну живої поживи — тої, що споживни- кові своєму дає силу не лише жити, але й статися са­мому жертовним хлібом, що гідний спочити на вівтарі в храмі Божого буття. Доки син жертовно творчим жит­тям своїм не сподібниться образові совершенного батька, — не знатиме, куди і як іти до Того, що є творцем і си­на і власного образу в ньому. Тоді померкне в очах і дорога, і провідний образ, погаснуть у темряві небесні зорі, а в душі земні надії, і земля з колиски станеться печерею, лігвом страшних великих потвор і дрібного гадючого поріддя. Як тоді вершитися буде доля люд­ського сина, — кажуть оті зміни, що сталися в ньому і поза ним. Тепер нехай він сам подумає над власною долею, ще доки не на все налягла темнота, доки люди­на не збилася цілком з дороги серця і спроможна ще думати ясно, і погувати добровільно, і гинити добро- творно.

Трудність жити людиною в сучасному світі пере­росла нормальну міру небезпек та завдань стихійного життьового змагу і сталася наймовірно могутньою, не­зборною потугою, що до неї не знати як підійти, де її знайти та якою зброєю її перемогти. Наочність похилої площі спаду людського рівня така загальна та у виявах яскрава, що з видовища цього зринає вбивчий сумнів, чи була колинебудь людина тим, за кого себе вважала, або ким прагнула статися, чи взагалі звук «людина» має якийсь окремий, своєрідно тонований глузд у світі. До­відний дух людський розкрив перед нашими очима світ, і ми бачимо, що він найпевніше дійсний тоді, коли роз­битий і зруйнований. Повірити в розбитість світу — пряма дорога і заохота його дійсно розбити. А як зву­чать перестороги і поклики до дальшої світобудови, ми вже бачили, бачимо тепер і ще будемо бачити. Живемо бо справді, як самовільно вируючі атоми, і покищо тра­диційним способом убиваємо себе, або живцем себе вза­ємно пожираємо. Таємниця вмілого розбивання живих атомів, на щастя, ще не зовсім у наших руках, тоді б гинули масово не лише розбиті офіри, але й самі роз­бивані, — слуги сатанічного культу чорної магії. У го- ловокружному русі повалено старі дороговкази, затерто шляхи і перетоптано стежки так, що й не знати, куди хто прямує, а чи тільки навмань, із замкнутими очима, біжить перед себе. Імовірно, що наш сучасний світ ні­куди не йде, до нічого не прямує, але тільки на місці шаліє в собі та всякими отрутами бичує свою природу до танкового божевілля і розкошів самозабуття, само- вбивання і вмирання. Спокійній думці нема вже місця, свідомість не знаходить змоги, кому б виявити і передати свої надбання, а збуджена серед оргій цивілізації ду­хова людина — безрадніє і не має де подітися. Бо само­стійний атом -— засуджений самітньо споживати дар сво­єї свободи, доки його найближчий сусід- «побратим» не вкоротить і «розбиттям» не спасе від власної долі. А втім світом стрясають іуди святкувань, серед виття си­рен і громових вибухів дикої радости на підвищених міс­цях появляються резники і проголошують зібраним сло­ва радісної правди про єдність ідей та ідеалів, спільноту людського роду і щасливе життя і безконегний поступ людини. Речники кидають у людську масу заздалегідь зготовані набої розривного слова як у смирний вулькан у своїх стіп, щоб зірвати його до дії і кинути в зброй­ний табір окопаного суперника, — для визволу його мас від оков неправди і кривди та залучення їх у єдине ста­до «спасенних». Ні самі речники, ні тим більше зібрані для слухання їхні маси, — не відчувають, що стоять над прірвою справжнього вулькана, у яку зваляться найперше самі, — якщо розпутають людську природу до кінця та «визволять» людину з усіх шляхетних пере­ніе їг віковігнбг людяности. Після такого «визволу» за­лишиться «на свободі» гола розбита подоба, не здібна вже сама жити, а хіба ще розпряжним відрухом звільне­них з органічного вузла сил вдаряти і вбивати поблизу стоячих живих.

Доба розбитого атому сходиться з добою розбитої душі. Невипадкова ця зустріч знетворених облич ма­терії і духа, приблиз їхній зливається в образ руїни, що, чорним прапором лиховісно піднятий на життєвий овид світу, кидає далеко тінь приречення і заглади, — як на тих, що говорять і вирішають, так і на тих, що мов­чать і слухають. Із речників ніхто вже не говорить з ду­ші та кожний діє із само- і славолюбства, зате ж слу­хаюча маса занадто зацькована, знедолена, занедбана в своїй людській гідності, щоб вільною душею могла слухати і почуту мову сприймати, бо тоді вона загово­рила б з... душі та виявила б, що вічний скарб її люд- ськости живий ще в ній і відгукнеться на кожний по­клик братнього голосу. Людську масу скликають під крик сурм, що б’ють на тривогу перед заливом пожежі, яка ось котить яру свою повінь І ЗБОЯМИ хижих зміїв оперізує по черзі квітучі селища людські. Не для ря- тунку перед нищівним вогнем зогроженого дому збира­ють сурмачі-ворохобники людську масу, а на те, щоб незвичним видовищем потрясти її, розпалити уяву та розбурхати дрімаючу її жадобу — грабувати, палити, руйнувати. Лиховісна зграя злочинних паліїв має «на оці» завсіди чуже добро, що його треба перемінити в згарища, якщо не сила заволодіти ним на свою влас­ність. Скаженіє вона на радощах кожного вибуху при­страстей масового божевілля і «Геростратовим шляхом» мостить собі дорогу на верхів’я слави, звідки завтра оки­не зором гордого переможця жертовну масу світової ґе- генни. Нічого бо в людській душі не росте жадніше і не перещеплюється самочинно поза себе швидше від сто- ногої язви зла, яка не стрічає впину з боку закону і ка-

ральної руки. Безкарність служить підсонням починам злого, дає розмах і буяння злочинові і злочинцям.

Оргіястична розпряженість життя стоїть сьогод­ні в зеніті свого насилення. Ще один великий вибух і спалах, і діло руїни людського світу буде завершене. Та не випереджуймо уявного образу майбутнього, не дивімося в страхітне обличчя «дня судного»! Радіймо від ласкавого тепла надійної думки своєї, яка каже, що завтрішній страшний день імовірний лише, але не нев- хильний. Покріпна ота думка квітне на обрії біжучої днини в осяйній авреолі провісної новини. Серце наше розхилилось, розгорнулося в чашу, дає колиску і пе­люшки для чарівної зорі, що народилася з нього, — з людського серця. Виносило воно свій дорогий плід упродовж довгої історичної ночі так, щоб кожний жер­товний його стукіт, кожний зойк болю, кожний крик відчаю, подих любови і порух віри, щоб кожна крапли­на крови, пролита і офірно згорівша, — позначилися і збереглися — в дитині. Глибоке її родове зачаття, довга і багата доба дозрівання та велике призначення в далеку будучність. Бути бо творчою, творцем життя і животворити заповіджено дитині, що родилася на бо- євищі і побойовому перехресті похідних шляхів, що здій­нялася з духа змагу і жертви.

Про яке ж «народження» йде тут мова, коли, роз­глядаючись довкола у власній дійсності, — не бачимо ні вийнятковоі людини, ні не схоплюємо діяння якоїсь ду­хової потуги. Із цілости нашої, із долевого буття нашої батьківщини — землі, народу, і духа історії, — підно­ситься воля, родиться духовий погин і наочно поступає на життєвий плян ідея. Немов рожевінь заграви, яка провіщає сонце і день, рожевіють на нашій землі ново- родні проблиски, починає дніти в нашому житті. Спрям нашого існування в світі саме тим і погинається, що жит­тя повинно розгортатися і виглядати так, як власне праг­немо й уявляємо, як бачимо його в образі творчої сві­домосте, як удивляємось у нього очима пророчої душі. Із нутра, із серця, душі і духа — родиться дійсність чер­гового дня. Тільки такий спосіб народив через само­вияв, тільки виключно цей шлях з духового погину є сутньо реальним і здійсненним у значенні нової життє­вої доби в українській історії. Не даруючи жертовних дарів власної душі на вівтар існувань, не стаюгись ре­ально животворним хлібом, не можемо надіятись ніяких змін в обличчі дня поточного і прийдешнього. Щоб він був кровно і духово наш, для цього треба нам статися його змістом, налити його собою щільно і повно. Нехай він, як повна чаша, розливається з нутра назверх — у світ. Продовжити теоретичну гру поняттями про «ідею», «визвіл», «націю», «державу», чинити в безко­нечність непоправний гріх рідного «словоблудства» — від того всього наша чаша не вислизне магічним ви- совгом з рук нового хана, що п’є із неї вино живої крови.

В земній чаші нашого буття живого вина змен­шилося. В добу буйного дозрівання вино наше то роз­ливалося гарячою росою духа, благословило його на грядучий ріст потомної лози, на дорідні грона і достат­ні винозбори, то в нестямі підданчих гонів шукало влад­них уст і... находило челюсть молоха — кровопивця, щоб у череві його розпалювати спрагу і жадобу нена- ситу, то безпричинно бурилось у собі, варилось у без­цільному сварі і вигоряло без сліду. Сьогодні, в печер­ній сутіні, померкли чіткі форми прекрасної чаші. Отой чарівно вилитий земний дзбан не пишається, як бувало, в променях соняшного світла розквітлим буянням жи­вої краси. Він щільно оплетений пружистими ЗБОЯМИ потвори, що схопила казкову здобич у довічний полон, — як животворчу, невисихаючу криницю — джерело цілющого молока. Так, либонь, чаша наша не висохла, хоч із-за темряви мрячної обителі та могутньої тіні на- ляглого на неї потворного тіла не видно, чи чаша від­крита, чи горить в ній рубін вина, чи крізь порожняву блимає сухість кам’яносірого дна. Та мусить бути вона жива і бездонна, — коли смертельні звої давуна затис­каються довкола все дужче, — дарма, що в чаші тиша і голос утробних її діянь назверх не доходить. Хто по- винен знати, хто може збагнути та хто врешті голосно і певно розкриє скарби таємничої чаші і живим словом виявить її справжній стан?

Живе об'явлення чинити покликані всі, що в чаші, всі, що з її живого тіла і духа, всі, що з неї родились і повним насліддям її віковічного буття стались невід’єм­ними первозаконними носіями і творцями її перво- і віч- нородної природи. Усі, що є гашею в найбезпосередні- шій, у прямій формі її дійсної сутности, мають неписане «право голосу», є вкожночас «на черзі» сказати своє живе слово і становити живу правду української долі. Хто б між нами був такий, який не почував би цього права, набутого своєю приявою в містичному горнилі української чаші, хто бодай думкою, коли ще не цілим серцем, — не тягнувся б за покликом рідної крови і не прагнув би вершити історичного склепіння чаші та не звершитися вкінці самому безпосередньо в неї? В жи­вому світі нема такого «атому», який не був би носієм світової сутности, а належав би виключно «собі». Та­кого відокремленого «собі» — нема, воно й неможливе в основі, — дарма, що в буденному досвіді на поверхні життя оте «собі» таке зорово наочне і переконливо «дійсне». Власне життя є отой непомильний учитель, що завсіди знайде відповідну нагоду повчити опірного учня і справити його дикі вибрики і забіги. Воно вреш­ті пересвідчить недосвідченого, що «життєва мудрість» це — спільний скарб, дідичений справедливо охочими жертовно його збагачувати.

Нехай ніхто, що збудився живий у теремі криш­тальних стін української чаші, не думає, що є він її виклюгним власником, господарем і суддею. Чаша на­шого життя завсіди старша від поодинокої людини, вона береже у своїх стінах старе вино, що його походження і віку не означити ніяким астрономічним рахунком. Тож не призначене воно у власність нікому, що б насоло­джуватися питтям, а не думати, що повинен найперше лозу ростити. Бож він — не проходячий гість у гужій винниці, але сіваг і огородник у рідній, спільній, спокон­вічній. Тут земля — не раб у підданстві хижої людини, що надумала кровопійно виссати її божі соки, пожерти її розкішні плоди і нещадно висушити саму її плідність. Земля рідної винниці насичена потом і кров’ю непро­глядної черги поколінь виноградарів і бережена добрим генієм творчого виноградарства. Грабіжник, що вдереть­ся до неї завойовничим мечем, натрапить у ній на «свій» камінь, об який зломить меча і... руну. Чого ж то у рід­ну винницю скрадаються вночі її власні діти та вигос­треним ножем спішно стинають дорідні лози — немов би у рідного батька крали неналежне собі добро? Далеко не винесуть із неї знівечених паростей і не знайдуть безпечного місця, де змогли б спожити овоч нарізаного гілля. Слід грабіжника зрадний — не вкриється перед завидющим оком голодного здобичника-«побратима», який добуде ножа і без надуми заріже необачного влас­ника, що розсівся в тіні огорожі рідної винниці, щоб на самоті спожити злочинно здобуте добро. Краще було б йому, нещасному, не родитися, коли мусить гинути га­небною смертю через добро, що його міг би вдень зір­вати із живої деревини на очах рідного батька ■— гос­подаря винниці.

Шлях гріха і кари — кривий, безвихідний, у собі замкнений шлях смерти, доки ідучий ним не прозріє силою власної видющости, саможертовно не прорве його і кривини його не впрямить у струнку промінну дорогу животворности. Сонце треба збудити в собі, тоді з влас­ного серця простелиться пряма ясна дорога у рідну вин­ницю, яка рясно проквітне і щедро зародить.

Світло душі на дорогу явного чину!

III.

Сторіччя зрушень, зламів і руїни справедливо ува­жають незвичайним і з кожного погляду вийнятковим. В черзі дослідів не бракує спроб показати його законо­мірним явищем історичного ґрунту та звести до прозо­рої формули причини-наслідку. Намаганням викласти природу сторіччя — його зміст, форму і стиль життя — як наскрізь залежний наслідок причинодійного поступу годі відмовити формального права і теоретичного зна­чення. В числі різних способів підходів та насвітлення дійсности і ця метода причинового викладу історії за зразком засад клясичного природознавства не позбав­лена своєї ціни в загальному образі багатогранної роз­в'язки питання. Можна навіть твердити, що природо- писний підхід зберігає в собі тривку основність природи думання і залишився актуальний в усіх відношеннях можливого досліду дійсности, в тому теж і явищ духо­вого та історичного порядку. Нема нічого більш звич­ного і природнього в пізнавчій чинності, як зведення всякої дійсности до стану пригинонаслідного рівняння. За найрізнородніших умовин досліджування згадана формула потверджується як найпростіша і вимогам та настроєві пізнаючої людини найбільш близька та задо­вільна розв’язка. Пізнати різні явища дійсного рівня­ється фактові їхнього опанування шляхом виявлення пригини їхньої появи. І ті, що несхитно вірять у стій­кість причинового ладу існування, як і ті, що висновка­ми свого пізнання вкінці захитали в основах монумен­тальну будівлю людської науки — насправді в поступі своєї розумової діяльности проявляють спільний непо­слабний патос стихійної пригиновости, — дарма, що одним дійсність уклалась без решти в основний стан пригини — закону, а другим цілий дорібок знання про дотеперішню наукову стислість і несхитність законів при­роди зрушився з твердої підстави, розплився і подівся у хвилях несхопної живої дійсности. Одначе, їхня по­става сумніву не заторкає самої засади причиновости, ані не зрікаються вони єдиности причини, але тільки заперечують безумовність дотепер визначених і визна­ваних причин, відмовляючи їм спромоги безумовно нор­муючого дійсність закону.

У становищі сучасної стислої науки знецінилась досьогочасна, догматично незрушна, основа природо­знавства за рахунок потвердження творчої істоти дій­сности, яка дуже вимовно внаявилася передусім у спро­мозі духа до свобідного її досліду та багатого викладу. Безвладно тяжіючий масив традиційного світогляду до- основно зрушився, і висока монолітна гать догматизму прорвалася в різних місцях, щоб відкрити вільний виг­ляд у якийсь багатовимірний світ з бентежливо новими обріями. Колись, перед століттями, подібно могутній і радикальний прорив стався в межах християнського світогляду, коли то на кордонах замкненого в собі хрис­тиянського світу безоглядна людська думка пробила глибокі вирви, крізь які вона поглянула в головокруж- ну безконечність простору і в нескінченність світів. На­слідків такого важливого відкриття для дальшого ходу цілого розвитку і життьової долі людини не міг би при­ховати і не признати найзапекліший звеличник перемо­женої старовини, бож доконана зміна промовила до людської природи, — до розуму, духа і почуття — зро­зумілою мовою найприроднішого явища і зразу захопи­ла та здобула цілу людину на свій бік. Нашвидко вжи­тися в нововідкритий стан справді не було легко, одначе, поклик новини збігався з пробудженою снагою природ­ного духового росту людини, що внутрішньо дозріла вийти у світ широких можливостей, та після довгого і не завсіди добровільного мовчання, — розгорнула по­тужно свою буйну творчість.

Драматичні перебої крізь природний спротив ґрунту, традицій і звички — оце дорога і змаговий стиль пробудженого духа в розвитку поодиноких етапів свого на довгий віддих піднятого лету. В основі він був CBO- бідний і зумів роз-гор-ну-ти-ся та навіть укінці прого­лосити себе в постаті суверенного розуму одиноким дже­релом правди і права. Розвиток його сили проходить не за наперед устійненими незмінними засадами, на­прямними і вартостями. Навпаки, він власне має пере­важно вимінний, відкривчий і освідомний характер. Ні­коли, річ ясна, не бракує тут зусиль законодатного по­чину устійнення світоглядових підстав і настанови жит­тьових домінант. Догма і догматизм, де тільки можна, вступають у своє «право до життя», проте кольорит ці- лого краєвиду великої «доби розгорнення» виявляє без­конечно мінливу гаму живих барв і відтінів, яка ніде не дається схопити як статичний образ. Повінь творчо­го вияву розливає таке багатство зразків, форм і тонів, що споглядач цих вибухових об’явлень творчого генія вже не сприймає їх суцільно до свідомости. Схоплений у вир свавільної гри хвиль, він сахається критичної гра­ні залому, на якій розколеться і почне «визволятися від себе» в хаос нестями, божевілля і кінця.

Цілий життьовий і духовий зміст вчорашньої до­би не дається інакше зрозуміти, як стихійний вияв себе людини в усій розтяглості своєї космічної природи та в пориві росту. Вияв, — не постановлений, не наказаний і не вимушений, — але свобідний вислів живої душі, за­коханої в саму чинність вияви себе та поганськи від­даної пристрасній радості існування в світі, що його вона відкрила, розбудовує, опановує і в цілості споживає. Нічого основного не поминено і в краєвиді посиленої культури одиниці — особи, коли мова йде про доосеред- ню життьову спрямованість і цілебічну людську щасли­вість. У ставленні вимог оборони особистих людських прав, працьовитости і посвяти для розбудови рідного вогнища, та вкінці, у творенні засобів споживання і роз­кошів виживання — досягнено значно більше, ніж у котрійнебудь іншій добі людської історії. Та найвелич- ніше розкрився в «добі розгорнення» її фавстівський дух, що багатив скарбницю культури все новим твор­чим духом, немов на те, щоб цвіла вона на світовому небі смугою незгасної веселки, що в ній спалахнули і горять всі барви життя.

Не нараз розповилось із хмарних завоїв буття ча­рівне видиво веселчаної творчости. Час його розгортан­ня довжився століттями, а в кожному проступала вперед своєрідна йому барва і підкреслювала собою панівний тон музичної цілости. Подив людської потомности для творчої величі духа тієї доби, щоправда, не вигасав до- сьогодні, одначе, безпосередність зв’язку з його творами помітно слабне, дедалі переривається в уяві їхня орга­нічна суцільність та затирається в душі враження сві- жости і запаху оригіналу. А він гідний станути поза гасом і з трансцендентного пляну чарувати живу люд­ську свідомість поглядом завжди приявного свідка, який говорить мовою, що її творило потужне плем’я люд­ських геніїв для безсмертної вічности. Бо людині в її дочасній долі потрібна передусім непослабна пам’ять про цю велику добу, що справедливо заслуговує не тільки її подиву й пошани, але головно синівської Лю­бови як найближга гі духова батьківщина. Можливо, що подібно могутній порив творчого духа в людській історії вже не повториться, і людина у своєму дальшому існуванні не зазнає рівно міцних почувань радости від власного духового пробуду і росту. Тим більше вона повинна вживатися і переживати матірню добу свого існування, та тільки не як пильний дослідник, що за­цікавлений призбирати багатющий матеріял та укласти його у пов’язану в собі систему. Бо вірне відтворення образу вчорашнього світу не виступить у прозорому дзеркалі системи, — утворений об’єктив буде, імовірно, незвичайним досягненням дослідного мистецтва, проте, він не буде живим твором та не прокине враження справ­жнього пережиття великої бувальщини. її не пощастить конструкційно утворити, викликати, випарувати — вос­кресити в собі як ідейно собі співзвучну рідну дійсність. Не буде це, зрозуміло, повторний виступ оригіналу, але тільки відчуття внутрішнього з ним зв’язку, стверджен­ня себе в краєвиді корінно спільної духовости. Тут стає на чергу питання вічних основ і вартостей, зринає пе­куча потреба перевести провір сутньої одности живого часу.

Відношення до минувшини за методою вибору в ній найбільш собі співзвучного не в силі в засаді про­яснити справи та уможливити розв’язку загадки, — чи буття і світ пронизує на всьому просторі їхнього триван­ня спільна, незмінна, єдина суть, чи нічого постійного в них нема, а кожний час та всяка хвилина говорить лише про себе, для себе і змагається за себе. — Вихід­ний початковий стан уявляється для думки саме образом безконечної всячини, яку вистачало б довільно сприй­мати і стверджувати її дійсну прияву, якщо вона, — ця «всяченність» — мала б бути словом кінцевої мудрости пізнавання. Та роля людської думки непомірно більша за сприйняття безпосереднього стану, який її не задоволь­няє, і вона, вже першим порухом своїм, намагається про­никнути крізь строкату поверхню світу до його надрів і глибів. «Гін до основ» за всяких умовин витримується в рівній напрузі духового спряму, і ніякі суперечності у висновках не зупиняють людини в поході цим її за- садничим шляхом. Свої, на цьому досягнені різнородні, незгідливі у звучанні та суперечні значенням, надбання, схильна вона викласти радше як скріплений доказ од- ности основи, ніж як її заперечення. Разюча незгідність різних тверджень є щолиш чергою проявів у процесі жи­вого думання, що в його основі триває підметова жива суть, несповнена — розірваність думок і думання зці­лити ідеєю, суперечності в житті та існуванні перемага­ти правдою свого намагання, — в одності основи об’яви­ти глузд і буття. Мисленник застає дійсність у стані не­схитної нарізности, що вперто протистоїть його спробам поєднання в однозначну цілину, і після складних про­цесів зведення в одність зберігає свою первісну подобу. Переможець «хаосу» різноти не має враження, що явис- ну різноманітність справді пробійним актом думки пе­реміг та опинився отак внутрі тривкої однозначної сут- ности. Він свідомий, що досягненнями своєї думки не змінив свого становища і перебуває далі навнутр однієї дійсности з двома обличчями: тим зовнішнім, у нескін­ченність мінливим, що не вступається з овиду свідомос- ти, і тим внутрішнім, волевим, що в постаті ідеалу піз­нання не перестає пробиватися вперед. Живий мисленник ніколи не знехтує реалізмом котрогось із них, але до- цінить кожне належною мірою — станом цілости. Тоді перше — отой великий світ невичерпної всячини, не вий­де в образі пізнання збіднілий, безбарвний, одноманіт­ний, а друге — не розпливеться в кривому дзеркалі сві­ту в безформну масу. Душа думаючої людини не прий­ме до відома твердження про неправдивість і оманність зовнішньої дійсности, як теж не визнає своїм такого ідеалу пізнання, який предмет пізнання звужує, збід­нює і знетворює. В обох випадках наочної руїни дій­сности вона відкриває те саме джерело розкладу — відірваний розум, що засадою і мірою правди визнав навіть не себе безпосередньо, бо сам подався слідом ло­гічного формалізму і в ідеальній ніякості абсолюту «знайшов» загальне, правдиве, сутнє. Того роду почи­нанням «самозаконного» розуму мусить жива душа ста­нути на спротив, прочуваючи, що становище «визволе­ного» розуму криє в собі ту саму небезпеку невхильної сваволі висновків, яка в кожному напрямі доведе до ніщоти в постаті якогось радикального «ізму». їхню появу, чергування і змаг за першість, за необмежену владу треба, одначе, розглядати не як довільні почини згаданого розуму, який, хоч і тримався голосної заяви про власну виключність та управненість єдиного судді і роз’ємника в питанні пізнання правди, — не був справ­ді цілком одірваний і свобідний у рішеннях. Причетний у різних випадках способом формальної тотожности, формував розум кожну чергову світоглядову подобу підо впливом положення і настрою дійсного життя, з яким завсіди був у якійсь мірі зв’язаний. Тому й «ізми» його не є дослівним повторенням провідного мотиву в одмін- ній формальній стилізації. Всюди падає наголос на якусь своєрідність і підкресленням все іншої особливости в об­разі загальної дійсности виникає між світоглядовими відмінами стан напруги і спротиву. Чому б він, — «сво- єзаконний розум», — потребував перекидатися на про­тилежний бігун, якщо він справді був би єдиним дже­релом правди? Поясняльна основа його невсипущого руху й мандрівки «ґльобом можливостей» не спочиває безпосередньо в ньому самому, себто не є висловом по­треб розуму в стані найбільшої його самостійности, від­межування самочинности.

Душа людини в живому світі змушувала розум рівнятися на дійсність і повнити в ній притаманну со­бі ролю органу свідомого самостановлення, а не йти проти неї на обмеження її, а з нею і себе самого в по­одиноких «ізмах». Вона була бо виразником та показ­ником стану цілости, і в плесо тієї повноти найголовні­ші самозванчі заяви розуму тонули без звуку, якщо не звучали її силою, не були живим словом. Сказаного не треба розуміти в той спосіб, що в спорі і змагу перема­гає вкінці душа як органічний речник дійсности, тоді як розум опанував положення лише в хвилини її по- слабу і кризи. Такого далекойдучого роздробу душев­ного життя у воюючі між собою осередки, зрозуміло, допускати не можна, — в цілі уточнення вказано го­ворити про душу в цілому засягу її істоти — від най- абстрактніших актів чистого розуму до найелементар­ніших порухів змисловости. У ритмі діяння душа спро­можна виявити безліч подоб, та в кожній вона буде собою, і навіть в осудженій і запереченій намагатиметь­ся рятувати вияв своєї особовости, хоча б така оборона кінчалась на суді долі найвищою її покарою. Душа відповідальна за себе повного мірою самопочуття і гото­ва признатися до себе і там, де укрити свою рідність означало б чашу горя минути. Однак зректись в чо- мунебудь себе, опустити один власний порух у забуття — повна зрада і злочин добровільного самогубства. Бу­ла б цим захитана не лиш самосвідомість, але й запе­речно вдарена сутність душі, — власне виявлена не- сутність буття. Безумовна і безоглядна відповідаль­ність, виразніше — абсолютне життєве самопочуття ду­ші, яка нічого не зрікається, — відкриває вгляд у внут­рішню! світ.

В бутті ніщо не є випадком, а все — долею. Бо нічого не діється тут скінчено і завершено для себе, але в наслідку прояснюється собі причина і в ньому вкож- ночас стверджує свій стан безконечно діяльної спро­моги як сутність буття. Цей безупинно дійсний стан не вказує від себе і не виказує в собі діяння сторонньої си- ли, що його установила від себе означено таким. Він свобідний безумовно, себто вповні відповідальний, що означає готовість, не лиш діяльно, причинотворно, жит­тям вершити, але й повноту звершеного наслідно сприй­мати і жертовно собою продовжувати. Моральна допов- неність свободи і повинности є стремівним рушієм до­левого уладу життя, що в ньому душа освідомляється як його творчий носій і жертовний сподвижник. Під­ставлення природознавчого закону конечности не охоп­лювало б тут повноти життя саме в рішальному його стані, коли то душа на рівні моральних висот творить свій зразок ідеалу, буття, чим переносить наголос із факту існування на повинність творчого його вершения. Закид, немов би духовим вартостям та моральним нор­мам не доставало стислих ознак загально обов’язуючих та об’єктивних законів природознавства, — націлений похибно, тому він неспроможний домогтися їхнього зне- цілу. Якщо навіть вкінці образ пізнаного світу вияв­ляв би остаточний і вже критично неспірний розвин дійсности за головними засадами природознавчого сві­тогляду, в життєвій поставі людини не сталися б в на­слідок цього ніякі основні зміни, хіба тільки зросла б її снага духового виросту. Бо саме тоді вона справді опинилася б перед наглою вимогою — завершити себе внутрішньо згідно із моральними наказами, що їх до­тепер радше пропонувала, ніж здійсняла! Вона від­чула б посилений тиск усіх відкладених нею питань, що ось врешті діждались «своєї години» і поступають на чергу для Невідкличного вже вирішення. А пізнана природа увійшла б у душу в ролі засібної сили, чи того особливого покорму, який підтримує життьовий віддих її і сам не спотребовується, бо стався ніби вдуховленим і водночас переймає трагічний у своїй постійній непев­ності і розірваності час безнадійного шукання розв’яз­ки — раз у собі і в дусі, то знову поза собою — у світі і природі. Та найважливіший досяг спочив би у самому факті закінчення доби природознавчого думання, бо цьо­го явища не можна б було викласти інакше як у напря­мі зрілости людського життя — перейти від переважа­ючого досі поземого типу існування, до збірного, вислід- ного. Коли вчора увага зверталася назовні — до предме­ту, сьогодні людина зацікавлена собою сполучно з пізна­ним світом у предметовому аспекті. Тут підкреслені спрям, глузд і мета існування не в досьогочасному ха­рактері теоретичної розмови про їхню можливість, але в іменному значенні безпосереднього особистого виросту.

Доба «внутрішнього насилення» роститиме свої ідеали й чесноти не так для життя, як його змаговий засіб і стилеву окраску виступу, але радше формувати­ме безпосередньо саме життя так, щоб не відбігало — як давніше — від досконалости зразка, і на виправдан­ня себе не свідчилося ним, але завсіди собою прямо. У своєвартості, плеканій з чистого почуття гідности, дія­тиме могутній чинник динаміки життєвого процесу, що окрім рації морально-духового звершення не матиме ні­яких інших рівнорядно міцних спонук. Пересув уваги і вартісний наголос спочине на культі внутрішньої лю­дини порядком невхильности такої черги в ході історії. Ще найменше тривким часово в ролі причини і впливу треба б уважати зменшування і знегіднювання людини сьогодні, натомість найсильнішим, поруч згаданого по­чуття гідности, поштовхом у добі духового росту буде профетична — Upopoza орієнтація життя, духовий ви- прям живого часу в... Бога. Вирішальний у «добі роз­горнення» голос природи послабне, а може й затихне і відступить з вогнища уваги як переможене і засвоєне становище. Природа разом із культурою змагу за іс­нування станеться «обнята», а місце ©середньої напрям­ної займе «воля до Бога». Думаний, віровизнанні! і слав­лений Бог зійде з трансцендентних висот і станеться ближчим світові та життю, не як далекий держень не­досяжних досконалостей, але як «роздавшися в життя» задля його бого-спрямівної невмирущости. Релігійність будучности змогутніє, поглибиться в життя як його па­нівний вираз у прямому значенні, а саме ■— прокине вона із себе ідею життя, що в ній абсолютним завданням творчого зусилля і здійснення буде Бог.

Нічого зі сказаного не є новістю, як теж ніякої нема певности, як піде дальший розвиток та яким зміс­том сповниться завтрішня днина. В долевому уладі іс­нування рахунки і передбачення залишаються тільки по­бажаннями. Найважливіший здобуток — відчути scar рактер уладу і впевнитися, що він не сповидний і не оманний. Тоді людина віднайде себе, прийме стійку по­ставу, набуде несхитну мужність і певно стоятиме на суді долі.

Спроба уявити обличчя завтрішнього світу в нія­кому відношенні не означає революційного зруху та докорінного вириву життя з його матірного ґрунту. Навпаки, ідучи за провідною ідеєю одноти буття, думка визнала її живим носієм душу, сповнену безумовної від- повідальности, — душу, яка не може відректися від ні­якого вияву дійсности, але визнає його своїм і тоді, коли він осудний і не є безпосередньо наслідком її свідомої волі. Моральна великість душі, готової перейняти тя­гар відповідальности за повноту, є саме передумовою того, що мова про нерозривність і одність буття стано­виться висловом дійсности, а не є лише теоретичним міркуванням. Бо світ, у якому відбувається голий, безо­глядний змаг за існування — поза загальним взаємним видиранням спірної здобичі та її споживанням — не знає ніякого іншого собі призначення. Цілістю є він хіба лише як здобич, постійно допадана і шматована тіч- нями різношерстих хижаків. Про його одність, можуть, річ ясна думати та єхидно твердити в безконечність вла­сне його щоденні напасники, мучителі і пожирачі, проте їхні «теорії» не закриють похмурої правди про світового Прометея, що приречений на безконечний пожир жив­цем несамовитими виродками. Про цей, ненажерливій жадобі їхній, виданий світ складатимуть вони солодкаві «теодіцеї», як про «найліпший з можливих», і не заїк­нуться прирахувати і себе самих до ряду його видатних прикмет і окрас. Невже в обличчі такої нагости долі і явности повсюдного та явного розбою не звучатиме глумом і блюзнірством пустослова проповідь про одність буття, односутність світу, богоподібність людини? Звід­кіль одвага і право устрявати людині своїм словом туди, де доля топить у крові ріки й гори? Не так одвага і право кажуть їй піднести свій голос. Бо важчим за правоту і мужність змістом налилося людське слово, і не сама кров тужавіла в ньому зерном, що дозріло для об’яви, сівби і росту.

Людині підійшла пора виректи своє слово на міру прометейського гину, їй вибила година гинити в ім’я прометеїгного і вігного світу.

**

Не можна думати, що з появою якоїсь великої і логічно досконалої системи філософічного або теоло­гічного світогляду, замикається для людини ланцюг проблем і їй залишається вже тільки засвоїти собі сис­тему та дожити до своєї смерти. Ні, кожне нове життя приносить і прокидає собою цілий ряд питань, і це в усій їх живій повноті. І кожна людина наново переживає драматичні дні народження ідей, боротьбу за їх сфор­мування і здійснення, трагічні хвилини їх упадку і смерти. Здається — в житті все вже було, одначе, за- ки це скажемо, все до тої хвилини є нове і свіже.