ВЕЛИКДЕНЬ ДОБИ

Життя Сина Чоловічого було коротке. Тривало лиш стільки, щоб жертовно висловилося післанництво Сина Божого на землі і людській душі відкрився шлях у вічність. «Радісна новина» — квіт невмирущої моло­дости — розцвіла на устах безсмертним словом, поли­нула у грішний світ піснею — покликом до змагу за святість мислі, невинність серця і жертовність чину, зго- моніла акордом усіх звуків живого духа і...

Яких чарівних казок про лицарів і славні подви­ги не творила вже людська душа, куди не літала кри­лата уява на розкриття тайни величности і нескінченос- ти буття, скільки вимріяних героїв не кохало палке сер­це людське, спрагнене проявів божеської всепотужнос- ти, — проте, ще ніде і ніколи твором своїм людина не піднеслася до висоти, на якій вселенно видніє ясна пос­тать розп’ятого Спасителя. Голосний, наявний і зри- мий у світі, близький і рідний у душі, — проте, далекий і такий недосяжно високий у величі моральної зверше- ности, що серце людське тривожиться у розпині почу­вань своєї богоподібности і далекости від Бога.

Словом Сина Божого гомонить безупину людський час, Його образ ні на хвилину не зникає з обріїв світу, Він повсякчас на сторожі совісти, і нема того місця на землі, тієї пропасної глибини зла, куди не проникнуло б лагідне світло Його очей. Учитель землі любить її як господар, що знає потреби своєї ниви, яку оберігає теп­лом щоденної про неї журби. Всюдисущий і поготовий простягнути білу руку помочі без вийнятку всім, що в потребі. Незмірний тягар тієї Його важенности в житті людини, незбагнута сила Його значення в людському світі сповняють свідомість явою загадки, живим гудом і скарбом тагн, що в них думка стрічає непрохідну собі межу.

Загадка і межа Христової особливости не стоїть темним кордоном замкненого в собі кола перед ідучою людиною, яка завжди мусить тут зупинитися, але ніяк не спроможна перейти її на своїй дорозі лінійного жит­тєвого прямування.

І віруюгий, і сумнівний, і ворог — не мають спо­кійного сну, кожен бо непевен свого становища. Один боїться, чи витриває на вибраній дорозі і тягар повин­ности донесе до кінця, другого роз’їдають сумнів і не­спромога рішитися, а третій мучиться безнадійністю під­нятого змагу, у якому завсіди перемагає заперечений і вбитий. Дві тисячі літ людської віри, сумніву і злочин­ного безвірства колують довкола спільного осередка і живляться соками Його кореня невмирущости... — Ось і знову хвиля сумніву піднялась до рівня небезпечного заливу людського світу повінню духової і релігійної байдужости, сьогодні ж, як ніколи перед тим, меч вою­ючого безвірства глибоко проколов світ та багриться по рукоять праведною кров’ю. Сьогодні, загнаний у тем­ряву підземель дух, — зіткнувся там з коренем, набли­зився до основ і започав добу людської і світової обно­ви. Свій меч гострить життя на обидва боки, але до вирішного бою він буде готовий раніше, ніж думають власники кузень та арсеналів.

Долю людини, світу і життя вирішить не посідаг нової зброї, не власник світових засобів, не володар над світом.

Вегірній сумерк сугасности широко і далеко роз­кинув тіні смерти. Тож личить людині проти надтяга- ючої ночі бадьоритись світильною снагою всіх днів, сон­цем духа прозріння вщерть, і без супочинку та сну ча­тувати, аж Велика Ніч промине і згорить у пожежі Великого Дня. Назріває буряна доба жнив з минулих посівів людського буття на землі, — завітне літо світу підходить і несе у своєму лоні вагітність сплогеного га­су. Неуявна напруга сил укінці прорветься на яву і роз- ладується завтра ударами і вибухами, з яких кожен буде на міру кінцесвітнього грому. Історія кидала до­тепер щолиш зразки імпровізованої увертюри до великої драми людського буття. Вона незабаром почнеться. Уже пробив двократний ґонґ світових війн, що перекон­ливо заповідають близькість третього удару до вирі­шальної гри, яка буде виведена на похилому помості світового театру. У грядучій драмі всі будуть приявні в чинній ролі її героїв — глядагів дії, не буде. Скінчив­ся бо без вороття довгий час щасливого дитинства лю­дини. До дверей її затишного житла все частіше стукає темної ночі невідома рука звуком таємничих покликів. Злякалась цього стукоту людська дитина, прочуває в ньому провість недоброї для себе зміни.

Морозний подих суворої доби руйнування вартос­тей захопив людину не готовою з кожного погляду. Ні свого думання не поставила вона на правильний спрям, ні не розвинула потрібних форм життєвого вміння, щоб у слушний час могла попередити назріваючий вибух і вкоротити глибокий віддих злої потвори, що набирала сили до діяльного виступу. Ще й досьогодні загроженій жертві не прояснилося ні її дійсне положення, ні справ­жнє покликання її буття в світі. Навіть не набула вона свідомости про той, здавалося б, такий прозорий і прос­тий висновок для себе, який лежить готовий у самих заповідях її віри і немов допрошується бути відчитаним правовірною душею. Бож сувора наша доба давно про­речена, змістово визначена і названа Сином Божим. З Його почину ідея життєвого синівства набула неодмін­ного глузду і сталася долевою віссю історії. Вимовно відкрита кривавим хрещенням від свого Об'явника та стверджена Його смертю на хресті.

Тисячліття жила людська дитина відгомоном ве­ликої трагічної події, збудувала собі величний храм ві­ри, вивела ґотичну стрункість пов’язаного вчення і на- містилася в світі як його вибранець, пан і мета. Най- чарівнішу із лицарських казок вона взаконнила непо­рушним викладом її змісту власне в напрямі своєї виб­раності і щасливості. Здавалось людській дитині, що вона повністю виконала забезпечені передумови цен­ности свого буття і становища в світі, коли повірила в довігність людського дитинства під невпинною опікою і ласкою Небесного Батька.

Далеко відбіг від свого Божого празразка образ людської дитини, що звикла жити на правах безжур­носте і користолюбности, а сливе призабула свої обов’яз­ки сина. Не хто інший, а вона — одушевлена словом живого Бога — здвигнула колись величний храм віри, підійняла зі своєї душі видиво світу від днів творення до його сповнення, поклала на Христовому камені мо­гутню «воюючу церкву», у якій служила воїном-жерцем. У ті великі дні походу своєї правди та в ночі чорної сму­ти і смерти за неї — була вже сином, який не знав ва­гань і йшов до кінця Христовим шляхом. Де поділа велич духового первородства свого, у глибині якого грі­ховного занепаду втопила талан душі, що вміла бути во­їном, жерцем і святим в одному житті, на що розміняла­ся, що її світ стрункого ладу в двопостаті землі і неба — запався і ледве ще видний своїми звалищами в ду­ховій мілині сучасного її животіння! Не витримала напруги започатого росту у височінь і не зберегла ду­шевної самовлади на час важчий від усіх минулих проб. Стоїть сьогодні розгублена і бездомна з власної вини, бо талану сина в собі не зростила і на сором своєму ро­дові та на глум власній історії запобігає нині ласки в...диявола, в руки якого зрадно видала світ. Він може бути зруйнований, якщо людина не оновиться з кореня власнт природи і не приверне своєму існуванню рівно­ваги між обов'язками і правами. Не в той, зрозуміло, спосіб, щоб правом пожирала світ, а обов’язки ліпила з окрушин неспожитих на життєвому бенкеті благ. Вза­галі мусить з оманної осі розуму зійти в живу землю буття та відчути, що розум — ані життя, ані міра, а «ро­зумність» — не та єдина чеснота та ідея, що на потребу. Є чеснота, якою висловлюється ціла людина, це — пря­муючий у пороги вічної Батьківщини людський син. Його життя у повноті своїй — надхненна чеснота, від якої ясно в душі і тепло в світі. Взаємністю обох, світ­ла і тепла, душі і світу, і розум визволиться з блудного кола нескінчености та зупинить безнадійне намагання розірвати замкнений автоматизм думання у випрямлену лінію поступу, якому завсіди бракує початкового і кін­цевого наголосу. У стані буттєвої повномірности розум віднайдеться в притаманній собі ролі творчого зв’язку, «без чого життя людське не досягнуло б ніколи самосві- домости в постаті моральної особовости. В цілому йде про суверенну поставу внутрішньої людини, що має тіль­ки один можливий спосіб потвердитися — через такий вияв себе, який будує і творить.

Синівство є станом наймогутніше заявленої жит­тєвої істотности людини, син сповнений заповіддю самої повинности, він щира будучність і цілий жертва, він ду­хове тіло і жива дорога, що твориться з усієї правди йо­го буття. Куди спрямований жертовний шлях — знає грядучий уперед певніше, ніж — звідкіля йде. Синові спішно до Батька, день бо його хмарний і вже зарання віщує близькість бурі і темноти. Уся надія світиться в чистих його очах, — то надхненна душа горить у них похідним світлом, щоб ідучий не збився і не блукав. До­рога сина до батька, як безконечний ліс, що в ньому більше небезпек ніж дерев, бо він цілий — одна на всі сторони розлита небезпека. Тут дні страшніші ночей, і горе тому, хто спасається з лісу вірою, що зможе вийти з нього в країну сонця, зір і полів. Чиє серце від роду не світить сонцем духа, той засуджений на вічну тривогу втікага, який шукатиме захисту в тих, що чекають від нього бадьорого слова. Людині поза собою захисту не­ма, мужнє серце її найпевніший щит. Не для оборони І заслони перед ворожим мечем, але для промінювання світлом у темряву! В душі сина збудилося і світить його призначення — творити день. Не той, що чужим світлом і теплом борониться одчайно перед холодом тем­ноти, щоб укінці проти напливу ночі не встояти і погас­нути.

Із погину сина розповитий день сповнений власної життєтворної снаги, яка не вичерпується змагом, але по­стійним перемаганням спротиву смерти могутніє і ввіч­нюється. Пощо в братній родині смертників було б ро­дитись важкому дневі вмирущим, як вони, та сіяти між братів такий сумерк зневіри, який передчасно вбиває їх­ню видющість, ще заки вона розгорнулася і зібрала си­ли проти ночі! Ні, день той настав не для того, щоб мати своє полуднє і свій вечір і захід. Йому судилося звичну черговість змін відвернути і пригадати, що до­рога справжнього життя — напротивна, і свій здви- говий спрям починає із великої ногі. її нечулу кам’я- нгсть сокрушити і пробудити, її холодом мертвоти скуту безпросвітність зогріти й оживити, тиснучу владу її слі­поти зупинити та визволити із життя — таку заповідь провіщає зоря сина. В існуванні людського світу він — кінець дитинства і зворот буття на батьківський шлях.

Доби людської історії — це ті невмирущі дні, що одійшли в тінь світової ночі та ще й у мертвому сні зберегли на своєму лиці рум’яний відсвіт дитинства. Нев'янучим квітом віри свідчить вона про їхній родовід із безсмертної родини під опікою вігного батька. Спочилі дні братньо туляться один до одного, ніби взаємно шу­кали в собі захисту і близістю до себе перемагали спіль­ний страх перед маревом небуття і ніщоти. На їхніх сонних обличчях проступає таємничий змаг тіні і сяй­ва. Ніч не скорила дня, радше він перемагає її непо­рушну мертвість сном дитинства про осяйний воскрес­шій світанок. Поклик великого дня живий, — його чу­ють усі дні, його напружено слухає велика ніг, і безпа­м'ятній смерті він ще присниться. Божий час не спі­шиться, він терпеливий до пристрасної мови життя, не каже від себе останнього слова, але радше схильний почути його із людських уст.

Наша доба вегірнього сумерку скидається на мо­торошний похід озброєних людських мас у ніч. Дим небосяжних вибухів, згар чорніючих після пожеж руїн і чад похідних смолоскипів наповнюють простір, що роз­крився в бездонну западину могили, над якою життя відбуває безконечну тризну-оргію та чинить якийсь ди­кий самосуд. З погасаючого дня і його соняшної сла­ви знущається осатаніла юрба і ревом радости супрово­дить його скін. Обдертий з небесних риз, знекровлений і знеславлений день стоїть на суді немов той, що не виправдав себе та не находить слова на свою обо­рону. Висить мовчазний на хресті світу, ніби сам на ньому розп’явся, щоб умерти, — одійти разом із своїм насліддям у невість і заснути безіменно. Так виріка­ють сучасні чорнокнижники викладаючи подію в напря­мі природної смерти оманних ідей про духа, божеськість існування і Бога. Вони, поклонники ночі, проголосили настанову нової доби, що сильна запереченням своєї попередниці і спроможна без помочі її духового наслід- дя, розгорнути із себе нову щасливу дійсність. Своє «вчення» подають чорнокнижники владно як єдино зо­бов’язуючу правду, однак уживають усіх засобів і під­ступу, щоб панівне її становище в людському світі ви- могти та його довічно запевнити. Жорстока виключ­ність таких їхніх намагань свідчить про вибух у люди­ні ворохобних нищівних сил, що прямують до безумов­ної влади в світі. За одну ніч підійнялася з його під­земель тьма озброєних полчищ, розпутала повінь тем­них прапорів і в тіні навислої хмари втопила ранок люд­ської днини. Зупинила день життя і без упину горне із своїх челюстей нові сили на підмогу ночі.

У бойовому таборі поклонників ночі кипить сьо­годні пристрасна воля перемоги, а в світі стоїть пекель­ний гук лютого муравлища, зрушеного до местної дії. Кого помстити прагне зворохоблена людина і на кому надумала вона спочити вигостреним ножем местника? Питання цього вона не поставила собі сама, чорні все- віди навчили її азбуки безбожности, беззаконня і без­домности. Перетявши зв’язки її з Богом, землею і на­родом, вони викорінили її із живого горнила батьківщи­ни та вчинили скитальною, — приналежною до кочово­го стада бездушних тварин. У подачі засад «нового вчення» йшло чорнокнижникам найперше про вирван- ня з людської душі її вічної зброї, після чого безборон­на людина вже не ставлятиме спротиву своїй долі раба, що залишений тепер на «ласку» погонича-опричника. Почалось із святого гніву «гнаних і голодних», яким показано багатий світ як їхню власність, названо на­сильників та дозволено за злочини помститися злочин­но. Пущена в рух «вирівнююча» діялектика як холод­на ґільотина, домагалась усе дальших жертов, що їх довелось шукати вже на руїнах і цвинтарищах старого, але вибирати з кола «покривджених». «Нове вчення» цінує людину не згідно з її незмінними якостями, але виключно з погляду потреб хвилини і положення, ----------------------------------------------------------------

навіть не стада як такого, але рацій влади над ним, інтересів його правлячих верхів. Хтось, що вчора про­славлений був кращим сином і героєм, зазнав сьогодні без усякої видної вини із свого боку, найгіршого на­клепу і горлової кари. Проти сваволі такого «правосуд­дя» нема нині відклику, бож учора зрушено і повалено всякі авторитети, а відклик до «найпершого» в людсько­му стаді даремний, коли власне він — «найперший» —- є його найбільшим катом. Так скінчитися мусів «пере- оцін цінностей», доконаний з постави всевладного само­любства людини: її бунт проти Бога не витримав і од­нієї днини, щоб у грузькій мілині особистої нікчемности не ставляти ідола з власною подобою і не почати культу самообожания.

Одноступнева будова життя утратила висотну перспективність і прямувальним своїм силам не дає від­пливу в нагірний світ ідеалу, душить униз і збільшує стан безвладности. Затьмлений день, злочинно знехту­ване право соняшного дозрівання метиться на людині, як тій, що спроневірилась творчому покликанню, доз­волила поневолити свій талан, потоптати свою гідність і зганьбила своє ім'я «божого сина». Тому приречена вона жити в півтіні, не знаючи ні днів творчої радости, ні ночей спочинку. Безнадійна сірість її існування тем­нітиме непомітно для неї в ніч, якщо вона вчасно всією істотою не прокинеться та не станеться внутрішньо го­това — вийти із смерку довгої історичної ночі на світ­ло денне.

Сучасна людина стоїть перед завданням онови­тися із власних джерел живого духа та розгорнути своє життя в ідею, достойну Божого імени. Пробила для неї вирішальна година станути до змагу за будучність люд­ського світу.

Завтрішній «Великдень Доби» гряде.