Розділ 4 КОНЦЕПЦІЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ: ВІД ПРИРОДИ ДО СПІЛЬНОСВІТУ

Коло питань: Категоріальна структура концепції сталого розвитку:

"людство-технологія-довкілля". Довкілля та його со­ціальні функції. Концепт "природного спільносвіту".

Технологічні ноу-гау як ресурси сталого розвитку. Електронно-мережеві ресурси інформаційного сус­пільства. Національна концепція сталого розвитку для України.

^ЖІкюдство, за своєю природою, не може існувати, не «-О обмінюючись із довкіллям речовиною, енергією та інформацією. Як і все живе, людина здійснювала такий обмін, не порушуючи рівноваги природної екосистеми. У збалансованій екосистемі відбувалося стале відновлення енергії та сировини, і цей процес поглинав у безперервному циклі речовини навіть після їх використання як елементів живлення. Створена західною цивілізацією система науково-технічного капіталізму (НТК) порушила цей баланс. Вона настільки бурхливо розвинула людську спроможність трансформувати природу, що, з одного боку, зростає кількість відходів, які екосистема не в змозі поглинути, а з іншого, - використання природних ресурсів спричинює їх виснаження та вичерпання.

Економічна система капіталізму визначає свою ефективність на основі співвіднесення витрат і прибутків, не враховуючи прискореного руйнування довкілля. Показником прогресу в економічній діяльності є динаміка ВНП, у якому не враховано деградації екосистем.

Сучасне суспільство споживання, зазначає Ервін Ласло у своїй праці "Макрозсув", керується фундаментальним принципом: що більше люди споживають, то краще вони живуть. Згідно з цим принципом, зростання виробництва прямо пропорційно пов'язане з ростом споживання. Сучасна техногенна цивілізація не лише перетворила споживання на спосіб життя, а й за п'ятдесят попередніх років спожила стільки товарів і послуг, скільки всі попередні покоління разом.

"Доводиться визнати, - пише А. Ґор, - що наша економічна система частково сліпа, деякі речі вона бачить, а деякі ні. Вона ретельно вимірює й звертає увагу на вартість найважливіших для покупців та продавців речей, як-от продовольство, одяг, виробництво товарів, робота та гроші. Але в її заплутаних розрахунках часто повністю нехтується вартість інших речей, які важче купити чи продати: свіжої води, чистого повітря, краси гір, різноманітності форм життя у лісі тощо"^[71]. Фактично, часткова сліпота нашої сьогоднішньої економічної системи, переконаний А. Ґор, є результатом абсурдних припущень, що природні ресурси - невичерпні "безкоштовні блага".

Високорозвинені суспільства найпершими зіткнулися з еколого-економічною дилемою^[72] - суперечністю між економічним зростанням і техноантропогенною експансією екосистеми. Високотехнологічна економіка, нарощуючи темпи, потребує щораз більше сировини та енергії, що зворотно впливає на погіршення стану екосистеми. Економічне зростання підпорядковане ринковому закону - щоразу повнішого задоволення потреб. Водночас ринок формує надмір штучних потреб. А відтак марнотратність високотехнологічних суспільств не має меж.

Бельгійський філософ Етьєн Фермеерс наголошує: "Запровадивши аспект "безмежності" в усі виміри нашого існування та діяльності, порушивши рівновагу, яка базується на взаємному обмеженні й скінченності, ми спричинили тиск на нашу екосистему і тим самим зумовили її розпад. Прискореними темпами починають зникати види тваринного та рослинного світу: їх біотоп порушений, вони стають жертвою забруднень, а інколи їх безглуздо або цілеспрямовано винищують. Здається, що людина, яка сама є породженням чудесної творчості життя, що у мільйонах розмаїтих форм перетворила поверхню Землі на біосферу, не знайшла нічого кращого, як замінити цю різноманітність на однотонність, а там, де буяли краса та надія, витворити порожнечу та самітність"^[73].

Економічне зростання уже в 70-х роках XX ст.

Сталий розвиток - не нова ідея. Людство й раніше усвідомлювало, що Земля - система з дуже обмеженими ресурсами. Відповідно, конче потрібно встановлювати збалансовані відносини між людиною та довкіллям. Від їхньої специфіки залежить добробут, безпека, зрештою, і саме виживання людини.

Модель суспільства масового споживання розглядала людину та її потреби як пріоритетні чинники економічного зростання. Споживання перетворилося на головний зміст і мечу соціального життя високорозвинених країн. Орієнтацію і іа споживання задає система вартостей, у якій пріоритетними є перманентний вибір товару, його придбання та регулярне оновлення. Телереклама нав'язує людині, що і як споживати, інтерпретуючи споживання як особисте щастя. Водночас руйнівні наслідки економіки, що забезпечує добробут і комфорт, ігнорували. Вважали, що природні обмеження, зокрема запаси прісної води, чистого повітря, джерел сировини й енергії компенсує технологічний прогрес, який живить невичерпна винахідливість людського розуму. З'ясувалося, що система ІІТК, з одного боку, забезпечує світовий цивілізаційний поступ і зростання добробуту, спираючись на ідею рівноправності, а з іншого, - генерує внутрішні суперечності: а) прагнення до надмірного споживання, яке не відповідає вимогам довкілля; б) фактичну нерівноправність реального задоволення і ютреб^[74].

Насправді, зазначає німецький філософ Клаус Mi- хаель Маєр-Абіх, високорозвинені країни забезпечують свій добробут, нехтуючи добробут слаборозвинених країн, прийдешніх поколінь і стан довкілля. Сучасне людство ст руктуроване у вигляді національних держав із суттєво різними рівнями соціально-економічного розвитку і різним впливом на довкілля.

Концепція сталого розвитку пропонує розглядати людство й довкілля як паритетні чинники існування планетарної цивілізації. Змістовно концепція ґрунтується на тріаді: дюдство-технологія-довкілля. Зазначимо, що людство виконує три головні функції щодо довкілля: відтворення його потенціалу та самовідтворення власного потенціалу, креативну - перетворення й використання довкілля через розвиток техніки і технології та захисну - збереження й облагородження довкілля.

У системі вартостей західної цивілізації пріоритетною була і є креативна функція. Західна людина вбачає цивілізаційний прогрес у техніко-технологічному перетворенні природи задля задоволення власних потреб та інтересів. Безперечно, зазначає російський філософ В. Стьопін, людина й надалі змінюватиме природу, а подолання екологічної кризи буде пов'язане не зі збереженням дикої природи в планетарному масштабі, а з розширенням окультуреного довкілля. У цьому процесі важлива роль належатиме не лише природоохоронним заходам, не тільки збереженню тих чи тих природних локальних екосистем, а й створенню нових біоценозів, які забезпечували б необхідне різноманіття як умову сталості біосфери. За таким сценарієм довкілля щоразу більше набуватиме рис штучно створеного парку чи саду, який не зможе відтворюватися без доцільної діяльності людини^[75]. Отже, пріоритетності набуває відтворення потенціалу довкілля та самовідтворення людського потенціалу.

Під довкіллям зазвичай розуміють ту частину природи^[76], яку залучено до сфери життєдіяльності людини.

• економічну як об'єкт науково обґрунтованої господарської діяльності;

• сировинно-енергетичну як арсенал корисних копалин і речовин, що мають суспільно-виробничу цінність;

• екологічну як об'єктивне середовище, фізичну передумову життя та функціонування суспільства;

• морально-естетичну, задовольняючи духовні потреби людини;

• рекреаційну, забезпечуючи відтворення фізичного та психічного здоров'я людини.

Однак з'ясувалося, що науково-технічний капіталізм (НТК), розвиваючи техніку й технологію, використовував довкілля без огляду на його ресурсний та екологічний потенціал. Керуючись суто економічною доцільністю, HTK набув ознак загрозливості щодо довкілля, людини та життя на Землі.

Людство, констатує К. Маєр-Абіх, "потураючи своїм по гребам, так розчистило землю від видів і форм життя, які утворюють його спільносвіт, що життєвий простір людини незмірно розширився. Нині, натомість, питання полягає радше в тому, наскільки за теперішнього стану людського самоствердження інші живі істоти також можуть знайти своє місце на землі. Уже тривалий час не природа загрожує нам, а ми - їй. Відповідно до ситуації, що змінилася, нам тепер треба інакше розуміти і природу, і самих себе"^[77]. Тому, на думку філософа, ми зможемо вийти із небезпечного функціонального кола тільки тоді, коли разом із хибною діяльністю, яка загрожує основам життя, відмовимося й від хибного способу мислення.

Індустріальне суспільство, наголошує К. Маєр-Абіх, хибно розуміє взаємозв'язок людини й довкілля: начебто весь світ є тільки людським життєвим простором. Понад те, довкілля трактують суто як ресурс - сукупність природних умов існування людини, з якою пов'язана її господарська діяльність. Саме тому людство спіткала криза взаємин із природою. Однак довкілля як життєве середовище людини має не лише економічну, а й екологічну значущість для особи. "Сьогодні, - пише А. Ґор, - надто легковажно вважати Землю сукупністю ресурсів, що становлять цінність не більшу, аніж та, яку може дати їхнє використання в даний момент.

Тобто індустріальне господарство руйнує довкілля через хибність інструментально-технологічного мислення. Тож передовсім необхідно змінити мислення від інструментального до екологічного, у межах якого пояснювати належність людини до природи і значення людського життя в природі загалом. Для розуміння екологічних проблем і шляхів їх розв'язання К. Маєр-Абіх запропонував два концепти: довкілля (Umwelt) та природний спільносвіт (Mitwelt).

На думку К. Маєр-Абіха, екологічний поворот у мисленні починається з визнання того, що інші живі істоти існують у світі не тільки задля нас, а й разом із нами. Кожна жива істота потребує власного довкілля, свого специфічного життєвого простору. Наше довкілля, наголошує філософ, - тільки одне з багатьох довкіль, людський життєвий простір - тільки частина природного універсуму. Не звертаючи увагу на інші довкілля в їхній самобутності, людина розглядає живі істоти тільки з перспективи свого життєвого простору. Людина не бачить їх цінності в природному цілому, а тому ставиться до живих істот гак, начебто вони існують тільки для нас. А звідси - й хибне розуміння довкілля як такого, що належить лише людям та існує задля людей^[79]. Отже, сучасна людина схильна вважати себе чимось ліпшим від природи. Насправді вид homo sapiens є лише ланкою природної еволюції. Історія природи свідчить про природну спорідненість людини з тваринами й рослинами. Саме ця природна спорідненість людини з іншими видами живих істот є в основі концепту "природного спільносвіту" К. Маєр-Абіха.

В умовах екологічної кризи, наголошує учений, потрібно окреслити розрізнення, якого не було в попередній історії, а саме: розрізнення між, по-перше, цілістю, до якої ми, а також решта світу однаковою мірою належимо, і, по-друге, рештою світу. Цілісність, частиною якої є й людина, філософ тгазиваьтіриродию,'атих,хі’ор'а'зомтзнами'належить донеї, - природним спільносвітом. Цілість (природа) є чимось більшим від суми її частин -людства й природного спільносвіту, а саме - живим порядком всесвіту. Він є одним у всьому: у тваринах, рослинах, горах і річках, у морі та вітрі. Усі вони належать до природи, бо завдяки єдиній природі вони є тим, чим вони є; однак ніщо окремо з них не є власне природою. Отже, природа не тотожна природному спільносвіту. Цей концепт характеризує спільнобуття людини й решти світу. Він спонукає до перегляду керівного принципу індустріальної цивілізації, що позалюдський світ є лише резервуаром ресурсів для самореалізаціїлюдини. Його місце має заступити принцип культивування самоцінності природного спільносвіту в цілості природи.

Філософ не просто пропонує повернутися до природи, тобто до такого світу, в якому людей начебто й не було, або задля збереження світу утримуватися від будь-яких дій. Розвиваючи діалектичну тріаду: єдність з природою - втрата єдності (екологічна криза) - відновлення єдності на вищому рівні через розум і культуру, філософ аріументує тезу, що "культура є тим, завдяки чому природа продовжується нами, тим, що завдяки людям приходить у світ і що природний спільносвіт сам створити не в змозі". Людина як особливе творіння Боже сама здатна до творчості, а людська культура є її внеском в історію природи^[80]. Отже, К. Маєр-Абіх вважає людину істотою, потенційно спроможною збагачувати природу. Завдяки людині природа розвивається, і водночас людина відповідальна за те, якою мірою їй це вдаватиметься надалі. Через людину і природний спільносвіт отримує піклування й опікування, якого без неї не мав би. Радше завдяки людині, ніж без неї, природа може стати ліпшою і красивішою.

На противагу довкіллю, природний спільносвіт людини - не функціональний, прагматичний (підручний) світ, що його використовують як ресурс або засіб, а світ, у якому людина живе разом з іншими Божими творіннями, які разом із нею належать до цілісності природи, а тому мають власну цінність і власну гідність. Саме з належності природного спільносвіту до цілісності природи, а не з його функціональної значущості для людини випливає необхідність його збереження та культурного облагородження.

На думку К. Маєр-Абіха, необхідно переглянути західний концепт приватної власності, доповнивши ідею соціальної відповідальності власності відповідальністю за природний спільносвіт у природній цілості. Філософ переконаний, іцо в майбутньому устрої Німеччини держава має бути не тільки соціальною державою, що інтегрує суспільство, а й природною державою, що інтегрує індустріальне суспільство до природи. Річ у тім, що реалізація запропонованого Фрайбурзькою школою економічної теорії концепту соціальної держави та соціального ринкового господарства дало змогу розв'язати питання соціальної справедливості. А екологічна криза свідчить про несправедливі стосунки людини з природою. Для її подолання держава має ввести господарство в культурні рамки: економіці потрібно встановити цілі та межі, які легітимує не сама економіка, а ті культурні рамки, які визначають, що є економічними здобутками, а що - ні^[81].

Пояснюючи свою позицію, К. Маєр-Абіх зазначає, що найбільшою перевагою індустріального господарства західного зразка є його здатність до пристосування, його гнучкість. Однак через цю перевагу індустріальне господарство не спроможне побачити безодню перед собою. Перевага здатності пристосовуватися перетворюється на здатність пристосовуватися до хибного розвитку, лише задля власних інтересів. Навіть в умовах екологічної кризи, коли підприємства змушені пристосовуватися до вимог захисту довкілля, вони прагнуть мати з цього зиск, а не уникати руйнівних процесів. Особливо парадоксальним прикладом вважає К. Маєр- Абіх вирощування стійких до промислового впливу дерев і навіть стійких до отруєння довкілля лісів; натомість варто позбутися самого отруєння. Тож, на думку К. Маєр-Абіха, доки господарству не встановити зовнішніх меж, доки воно не знатиме іншого масштабу, окрім самого себе, хибний розвиток економіки не сприйматимуть як хибний. Зовнішній масштаб, який потрібно встановити господарству, пов'язаний із його долученням до цілого природи. Він полягає у визнанні самоцінності природного спільносвіту в природній цілості, аби не використовувати його тільки як ресурс. Адже криза індустріального суспільства є кризою його відносин із природою.

У зв'язку з цим К. Маєр-Абіх наполягає на потребі доповнити перше просвітництво, про природну рівність людей, другим просвітництвом - про нашу природну спорідненість із рештою світу. Якщо перше просвітництво було спрямоване на витворення соціальних інституцій, покликаних забезпечувати рівність людей, то друге просвітництво інституційно має забезпечити справедливість у стосунках людини з природою.

"Екологічна перспектива починається з бачення цілого, з розуміння того, як різні частини природи взаємодіють у способи, що призводять до досягнення рівноваги і зберігаються тривалий час. Але в цій перспективі не можна трактувати Землю як щось окреме від людської цивілізації; ми теж частина цілого, і дивитися на ціле, зрештою, означає також дивитися на себе. І якщо ми не бачимо, що людина як частина природи все потужніше впливає на всю природу, що ми насправді є природною силою, як-от вітри чи припливи, то ми не зможемо побачити, наскільки небезпечно загрожуємо Землі порушенням рівноваги"^[82].

Усвідомлення екологічного виміру довкілля починається в останній чверті XX ст. Екологічне мислення західної людини сприяло подоланню науково-технологічного оптимізму. З'явилося усвідомлення, що прогрес науки і техніки не дає гарантії його людяності та соціального поступу. Як зазначає Е. Фермеерс, настає кінець "доктрини диявола" з її гаслом: "Що можна зробити, те треба зробити!"^[83]

Екологізація мислення поєднувалася з його глобалізацією. Тому результати діяльності людини в довкіллі необхідно визначати у їх взаємозв'язку, враховуючи довготривалість наслідків у планетарному масштабі. Наголошуючи на глобалізації мислення, Е. Фермеерс пише: "Землю необхідно розглядати як єдине ціле, як обмежену систему, у якій рослини, тварини і люди формують комплексну взаємодію з сонячним промінням, повітрям, водою та іншою сировиною, і порушення одного з компонентів може викликати різкі наслідки для цілого"^[84].

Довкілля є необхідною основою життєдіяльності людини. Вона перетворює довкілля відповідно до власних потреб та інтересів за допомогою технологій. Під технологією розуміють операційність людської діяльності та способи її здійснення. Характеризуючи сучасні технології, американський філософ Джон Нейсбіт зазначає, що вони мають особливий статус, оскільки в них убачають способи покращити добробут людей, гарантувати безпеку і стабільність, миттєву комунікацію тощо. Насправді впровадження нових технологій має й побічні негативні наслідки. "Для більшості технологія аж ніяк не нейтральна. Саме вона формує наш вибір, спрямовує наші дії і вчинки. Ми давно увійшли в ніким не досліджену сферу відносин із технологією, які постають як мішанина страху й захоплення"^[85].

Людство прагне надійно захистити себе від помилок і прорахунків сучасної технонауки, наслідки яких є планетарного масштабу. Тому, наголошує Е. Тофлер: "Нам потрібно перестати боятися систематичного соціального контролю над технологією. Відповідати за його здійснення громадські служби мають разом із корпораціями й лабораторіями, у яких народжуються технологічні новації"^[86]. Соціальний контроль зовсім не означає обмеження свободи для науковців провадити дослідження. Ідеться не про відкриття, а про його поширення, не про винахід, а про його застосування.

На думку Е. Тофлера, не варто ігнорувати застереження щодо надмірного контролю наукових досліджень. Проте наслідки недостатнього контролю можуть бути значно гіршими. Насправді наука й технологія ніколи не вільні в абсолютному сенсі. Винаходи й межі їхнього застосування перебувають під впливом цінностей та інституцій суспільства, яке їх формує. Фактично кожне суспільство перевіряє надійність технічних новацій, перш ніж їх широко використовувати.

Е. Тофлер цілком слушно зазначає, що розділяти відповідальність після події навряд чи достатньо. Надто важливою в сучасних умовах є перевірка екологічної безпеки. Проте, на його думку, потрібна система стимулів, що спонукала б розвиток технології, яка одночасно безпечна й соціально бажана.

В умовах планетарної ринкової економіки неможливий ефективний соціальний контроль за використанням нових наукомістких технологій. Суспільство замало контролює їх практичне застосування. Якщо вони дають прибуток, їх дуже швидко поширюють. Попередження про те, що вони містять загрози для еко-майбутнього планетарного соціуму, зазвичай ігнорують. А. Толстоухов вважає, що інститут експертів, який виконував би роль посередника між сферою знання та соціальною практикою, не поліпшить ситуації. Сучасна наука, яку іменують "технонаукою", бере участь у продукуванні мега-ризиків, породжуючи невпевненість і передчуття мега- небезпек^[87].

Високорозвинені країни досягли добробуту саме завдяки науці й технології. Пізнавальна та технологічна функції водночас забезпечили модернізацію індустріальних суспільств і їх соціально-економічний поступ. Технологічна функція науки сприяє прикладним науковим дослідженням, а їх впровадження нарощують техносферу суспільства. Науковці прогнозують прихід нової ери не лише в поглибленні наукових досліджень, а й у використанні їх досягнень на благо людини. "Сьогодні, - зазначає М. Кайку, - ми впритул наблизилися до епохальної зміни - з пасивних споглядачів Природи ми можемо перетворитися на її активних хореографів"^.

Невід'ємним компонентом технології є інструментально- апаратні засоби-, знаряддя, інструменти, обладнання, що їх сгворила людина, а також механізми і машини. Цей компонент технології зазвичай називають технікою. Створивши перші знаряддя та інструменти, людина стала їх заручником, оскільки відтепер "приречена" на співжиття з технікою. Зрозуміло, що т ехніка, як і технологія, амбівалентна: її можна використати і на користь, і на шкоду людині та людству.

Для ефективного функціонування і розвитку технологій необхідні ресурси: природні й людські. Будь-яка частина довкілля - ґрунт, вода, відкриті луки, ліси, дикі тварини, мінерали тощо, які людина може і використовує для поліпшення свого добробуту, є природним ресурсом. Однак це не означає, що і юзалюдський світ - тільки резервуар ресурсів для самореалізації людини, а тому людина може використовувати їх без жодних обмежень. Як наголошує К. Маєр-Абіх, згодом нам доведеться зрозуміти, що багатства, завдяки яким ми живемо, не треба використовувати бездумно, якщо ми їх потребуємо надалі.

Людство володіє величезним запасом природних ресурсів - об'єкти і явища, які використовують нині, в минулому і майбутньому, для прямого і непрямого споживання, які сприяють створенню матеріальних благ, відтворення трудових

^m Клику М. Візії: як наука змінить XXI сторіччя. Львів: Літопис, 2004. С. 19. ресурсів, підтримання умов існування людства й удосконалення якості життя. Природні ресурси дуже різноманітні за кількістю, мінливістю і можливістю їх повторно застосувати. Передовсім до них належать невичерпні ресурси: вітрова, сонячна, атомна енергії, які суттєво не змінюються під час їх використання. Високорозвинені країни вже застосовують екологічно чисту сонячну енергію. Єдиною проблемою поки що є виробництво дешевих високоефективних сонячних елементів.

Підраховано, що економічно вигідно інвестувати капітал у вітроенергетику. Якби гроші, витрачені на купівлю нафти за один 2000 рік (приблизно 756 млрд. доларів), інвестувати у виготовлення вітросилових установок, вироблена ними енергія покрила б 1/5 світових потреб. У середньому одна вітрова турбіна USW 56-100, встановлена в Криму, за рік виробляє 180 тисяч кіловат-годин електроенергії. Українська сім'я в середньому споживає 2 тисячі кіловат-годин за рік. Отже, вітрові електростанції як місцеве джерело енергії мають для Криму величезне значення, у перспективі їх можна споруджувати і в передгір'ях Карпат, і там, де вітер принаймні 3-4 м/с.

Потенційно невичерпним джерелом ресурсів є ландшафт, атмосфера, вода океанів, озер і річок. Наразі їм не загрожує повне виснаження, але нераціональне використання може позначитися на їхній якості. Річ у тім, що ресурси не можна вилучати швидше, ніж вони відновлюються і нагромаджуються.

Наука відкрила для людини запаси вичерпних, але від- новлювальних ресурсів. До них належать живі (біотичні) або динамічні ресурси, неперервне використання яких залежить від належного планування і регулювання людиною - прісна вода, родючість грунту, сільськогосподарські продукти, ліси, кормові угіддя, дикі тварини й птахи, продукція океану, озер, рік і водосховищ. Незважаючи на можливість їх відновлення, людина має пам'ятати, що зберегти їх, зазвичай, значно легше, ніж регенерувати заново після втрати.

Проте більшість ресурсів є невідновлюваними. Наприклад, види диких тварин, які безслідно зникли. Первісні ділянки природи, зокрема праліси. Навіть упродовж життя декількох поколінь людей неможливо відтворити первісну природу. Звісно, серед невідновлюваних ресурсів є такі, які дають змогу використовувати їх багато разів: коштовності й самоцвіти, рубіни, смарагди; метали: золото, платина, срібло, залізо, мідь алюміній тощо. Проте більшість корисних копалин є вичерпними: нафта, газ, вугілля, мінерали, кварцовий пісок, гіпс тощо. Зокрема поклади нафти і природного газу вичерпуються швидкими темпами. Єдиним розумним застосуванням цих корисних копалин було б обмежене й дуже економне їх використання. Натомість найпоширенішим є їх спалювання заради обігріву погано ізольованих будинків. Нераціонально використовувати нафту й газ на транспорті, позаяк це лише нарощує незворотне забруднення довкілля. Отже, науково- технічний капіталізм спричинив безупинну експансію людини в довкілля. Вона може спричинити енергетичний дефіцит, вичерпання сировини, забруднення довкілля та винищення тваринного і рослинного світу. І врешті-решт, під загрозу потрапляє існування самої людини.

Нині господарство високорозвинених країн і передовсім західних розвивається на тлі ущемлення інтересів країн третього світу, світу прийдешніх поколінь і природи. Звісно, таке становище влаштовує меншість людей, адже тільки одна частина може жити завдяки цілому. "І це просто аморально! - наголошує K. Maep-Абіх. - Та, на щастя, вже віднайдено технічні та економічні шляхи до того, щоб завдяки відповіднішим довкіллю, раціональнішим і безпечнішим технологіям жити в добробут і, не завдаючи шкоди всьому загалу. Проте ми рушимо цими шляхами тільки усвідомивши себе синами та доньками землі в природній спільноті і сприйнявши позалюдську природу як наш природний спільносвітп"^[88].

Прискорений розвиток науки і технологій у XXI ст. неминуче позначиться на добробуті націй і на їхньому рівні життя. Упродовж трьох минулих сторіч збагачувалися здебільшого ті нації, яким доля подарувала багаті природні ресурси або які зуміли нагромадити значний обсяг капіталу. Розквіт великих держав Європи у XIX ст. та Сполучених Штатів Америки у ХХ-му цілком відповідає цьому класичному принципові.

У сучасному високотехнологічному суспільстві зростає роль людського капіталу - освіченості й професійної компетентності. Завдяки безперервній освіті інтелектуалізуються людські ресурси. Технології й людські ресурси розвиваються через взаємне "поглинання", що слугує технічній модернізації та розвитку людини.

У XXI ст. ключем до багатства і добробуту будуть розумові здібності й уява, винаходи й організація нових технологій. Багато націй, за прогнозами американського економіста Лестера Турова, які щедро обдаровано природними ресурсами, втратять значну частку свого теперішнього добробуту, оскільки на ринку майбутнього товари будуть дешеві, торгівля стане глобальною, а окремі ринки з'єднаються між собою електронним способом. Процвітатимуть нації, які зробили ставку на технології, що зможуть забезпечити їм конкурентоспроможність на глобальному ринку.

Тому деякі країни склали перелік основних технологій, які забезпечать їм багатство і добробут у XXI ст. До таких технологій належать: мікроелектроніка; комп'ютеризація; цифрові технології; біотехнології; нано-, піко-, фемтотехнології; супутниковий зв'язок, оптичні волокна та Інтернет.

Кожен без винятку різновид технологій, які відіграватимуть провідну роль у XXI ст., тісно пов'язаний із квантовою, комп'ютерною та бімолекулярною революціями. Завдяки науковим революціям у XX ст. здійснено прориви в дослідженні мікро- і мегасвіту, штучного інтелекту та генетичного коду життя. Значущість згаданих вище наукових відкриттів у тому, що вони докорінно змінюють технологічну основу життя людства загалом. Переможцями, очевидно, будуть ті держави, які повністю усвідомлять надзвичайну важливість цих трьох наукових революцій^[89].

Насамперед, зазначає американський учений Мічіо Кайку, сьогодні розпочався процес повсюдної комп'ютеризації, який сягне апогею до 2020 року. Цей процес пов'язаний зі зниженням ціни на мікросхеми, що дасть поштовх до виникнення цілих індустрій, які не мають аналогів на сучасному ринку. Коли ціна комп'ютерного чіпа становитиме лише один цент, то виникне величезний фінансовий стимул встановлювати їх усюди - від побутових приладів до меблів, автомобілів тощо. Фактично, [і компанії, які не вміщатимуть у свої продукти по декілька комп'ютерних чіпів, стануть неконкурентоспроможними^[90].

Наступним кроком буде оснащення мереж програмами зі штучним інтелектом, що матимуть логіку, здоровий глузд і вмітимуть розпізнавати мову. Завдяки цьому комп'ютеризація перетвориться на спілкування з Інтернетом, наче він - розумна істота.

Технології дуже швидко модифікують і змінюють завдяки взаємодії з наукою, технікою й виробництвом. Безпрецедентний поступ у технології від Інтернету до супутникових телекомунікацій відбувся в останньому десятиріччі XX ст. Він дав змогу дедалі численнішій масі людей, які мають удома щораз більше комп'ютерів, модемів, стільникових телефонів, кабельних мереж та під'єднань до Інтернету, спілкуватися й обмінюватися інформацією з дедалі більшою кількістю людей у різних країнах, швидко та дешево.

Справжніми переможцями у XXI ст. будуть нації, які стратегічно інвестуватимуть у науку й технології. У сучасному світі, вважає В. Мельник, технологія стала визначальним чинником не тільки новітніх форм соціальної організації суспільства, а й чинником кристалізації та вибору цілей соціального розвитку. Нові технології відкривають раніше не бачені можливості соціального поступу. Вчений наголошує, що технологічні інновації мають стати не самоціллю, а сприяти створенню відповідних умов духовного вдосконалення людини та інституалізації людством ефективних соціальних форм своєї організації для досягнення людиновимірних цілей"^[91].

На думку Б. Гаврилишина, саме людина, той суспільний лад, який вона провадить, - головна детермінанта суспільної ефективності. Тому ресурси не є обмежувальним чинником розвитку. Сьогодні наявність природних ресурсів не обов'язкова. Економічний розвиток забезпечує людина, і найреволюційніша зміна відбулася в останній чверті XX ст. завдяки розвитку технологій. Звісно, враховуючи зростання цінності ресурсів у зв'язку з вичерпуваністю їх запасів, економічні перспективи розвитку країни настільки кращі, наскільки більші природні багатства вона має. Проте історія свідчить, що наявності ресурсів замало, аби започаткувати й підтримувати економічний розвиток. Такі країни, як Японія і Швейцарія, переконливо довели, що вдале поєднання наснаги до праці й майстерності людей може компенсувати відсутність ресурсів. Натомість найважливішим ресурсом є наснага до праці. На неї впливають релігійні вірування, сприйняття праці як необхідності або форми зобов'язання перед сім'єю, соціальною групою, нацією, як способу задоволення матеріальних і соціальних потреб або способу самореалізацїї. Наснага до праці, вважає Б. Гаврилишин, обов'язково має доповнюватися постійним удосконаленням ноу- гау (технологій)^[92]. Існують дві категорії ноу-гау:

• технічні, що дають змоіу людині управляти силами природи для свого блага. Технічні ноу-гау мають універсальне застосування; за певного рівня освіти й бажання вчитися їх можна і треба імпортувати та застосовувати. Наприклад, альтернативні джерела енергії. У Японії 1998 р. встановлено 7 тис. дахових сонячних батарей. У Німеччині уряд 1998 р. оголосив програму встановлення 100 тис. сонячних дахів, в Італії - 10 тис.;

• соціально-організаційні, що забезпечують створення й підтримання ефективних структур. Вони зумовлені розвитком культури та вимагають гармонійного поєднання зі світоглядом людей. Тому мають бути здебільшого місцевого походження.

Щоб економічний розвиток став стійким процесом, наснага до праці та ноу-гау потрібно доповнювати технікою й інвестуванням в обладнання, матеріальні та сервісні структури. Інституційна структура, суспільний лад мають бути досконалими, аби стимулювати потребу і бажання людей працювати, творити, поширювати й застосовувати ноу-гау для і іідтримання адекватних рівнів інвестицій.

Такі погляди поділяють експерти в різних галузях економіки. Американський експерт Т. Фрідмен наголошує, що сьогодні країна не мусить бути заручником своїх природних ресурсів, географії чи історії. У сучасній системі глобалізації кожна країна може під'єднатися до Мережі, набиратися знання від інших і розвивати свої освітні системи; кожна країна може знайти інвесторів із будь-якої іншої країни, щоб ті вкладали капітал у підприємства, шахти, дороги тощо^[93].

Майкл Портер, професор Гарвардської ділової школи, стверджує: "Багатство нації сьогодні залежить передовсім від їх власного колективного вибору. Ні географічне положення, ні природні ресурси, ні навіть військова міць тепер не мають вирішального значення. Натомість тепер національні достатки визначатиме те, як ця держава та її громадяни облаштовують свою економіку, як вони порядкуватимуть нею, які інституції вони запровадять і куди вони - поосібно та колективно - вкладатимуть свій капітал"^[94].

Ефективність економіки залежить від рівня її інтегрованості, який визначають за пропускною спроможністю країни: наскільки швидко поширюється інформація в суспільстві, наскільки тісний зв'язок влади з народом. Робочі місця, високі технології та економічне зростання, наголошує Т. Фрідмен, тяжіють до найінтегрованіших суспільств, що мають найбільше мереж і найбільшу пропускну спроможність, адже ці країни мають найвищі можливості нагромаджувати, використовувати й розподіляти знання, щоб проектувати, винаходити, продавати, пропонувати послуги, спілкуватися, навчатися й розважатися^[95].

Більшість експертів із Кремнієвої Долини вважає, що в інтернет-економіці процвітатимуть країни, що першими здогадаються про значення пропускної спроможності й електронізуються ще до того, як решта збагне доконечність змін. У міру того, як Інтернет звільниться від шкаралупи настільного комп'ютера й поселятиметься в різноманітних інформаційних пристроях, наближатиметься доба Всюдинету. Він надасть змоіу кожному бути постійно онлайн.

Оцінюючи країни, пише Т. Фрідмен, ми дедалі більше зважатимемо на те, наскільки вони наблизилися до абсолютної інтегрованості. Головним критерієм буде близькість країни до межі, коли всі її громадяни перебувають у режимі онлайн. Однак, веде далі Т. Фрідмен, могутність прийде не просто до тих, хто найбільш електронізований, а до тих, що виявляють найбільше творчих здібностей, поєднуючи фірми, уряди, капітал, інформацію, споживачів та свій хисту мережеві коаліції, щоб створювати вартість. В очолюваній корпораціями коаліції, яка продукуватиме економічну вартість. Або в підпорядкованій державі коаліції, що створюватиме геополітичну вартість. Чи в коаліції під проводом активістів, яка створюватиме й боронитиме загальнолюдські вартості - як-от права робітників, права людини або чисте довкілля.

Ефективність країн, урядів, компаній залежить від того, яку роль вони виконують у світовому товаристві: форматора чи адаптера, за термінологією Джона Гейгела. Форматори - компанії, країни й активісти, що диктують правила та способи взаємодії у відповідних царинах діяльності всюдинетового світу, - хай то царина комерції, політики чи оборони людських прав. Адаптери - компанії, що засвоюють правила, способи взаємодії, сформовані іншими і вчаться користати з них, знаходячи для себе ніші. Уже сьогодні бачимо, як повсюди у світі точиться боротьба за те, яка країна, компанія, організація споживачів- активістів буде форматором якихось правил або стандартів. Адже якщо ви створили новий стандарт в електронному світі без стін, то сфера дії цього стандарту може бути величезною.

Найцікавіше і для багатьох найменш очевидне те, як принцип форматорів і адаптерів реально застосувати до царини прав людини, соціальних кампаній, доброчинності та охорони довкілля. Проте чимало активістів недобачає цих можливостей для соціального підприємництва. На думку Т. Фрідмена, сьогодні кожен має змогу стати форматором, створюючи ланцюжки нарощення людських вартостей. Уже як форматор коаліції, що обстоюватиме людські вартості, ви побачите, наскільки багато спроможні зробити для кращого глобального нрядування навіть без глобальної влади. Звісно, будуть потрібні нові підходи, зокрема у використанні потенціалу Мережі та колективного впливу споживачів на THK.

За часів глобалізації триває диференціація між країнами, бо одні країни обирають процвітання, електронізуються, стають форматорами й засвоюють звички ефективних країн, а інші цього не роблять. Компанії-форматори на ринку нових технологій постійно дбають про перспективу та швидкість оновлення. Біл Ґейтс любить повторювати, що вони в "Майкрософтѣ' постійно думають про те, що за чотири роки будь-який їх виріб уже стане реліктом. Питання хіба в тім, хто зробить його реліктом: якщо "Майкрософт" - тоді все гаразд. Якщо хтось із конкурентів, то компанія матиме клопіт. Біл Ґейтс мало не зробив таким реліктом власну компанію, коли заявив, що Інтернет - безперспективний шлях розвитку технології. На щастя, він схаменувся раніше, ніж за чотири роки.

Сторіччя тому ключем до багатства було те, наскільки вдало ви захоплюєте території, обороняєте їх й одержуєте звідти весь можливий зиск. Сьогодні ключ до багатства - те, наскільки вправно ваша країна чи компанія збирає, розподіляє й запасає знання. Річ у тім, що в інформаційному суспільстві найважливішим ресурсом є знання, вони - найцінніший скарб. Нині, зазначав колишній голова "Ситібенку" Болтер Рістон, уже ніхто не бореться за найкращі землі й копальні, тепер усі борються за найповніші й найдосконаліші відомості. Справді, апетити до загарбання земель уже вгамовано, і великі держави самі відмовляються від колись загарбаних територій... Виникли нові механізми створення багатства. Упродовж кількох найближчих десятиріч саме принадження й освоєння інтелектуальних капіталів визначатиме, яка компанія чи країна житиме й процвітатиме, а яка ні^[96].

Електронізація конче потрібна, але її самої замало. Країна також має ефективно збирати знання й ефективно ним розпоряджатися. В умовах глобалізації інформація виконує важливу соціальну роль. Людям потрібна поінформованість не лише про всі сфери життя суспільства, а про світовий контекст. Вони мають насамперед добре розуміти небезпеку, цілковито її усвідомлювати, тому їм треба чимало знати. Традиційних методів здобування інформації замало. Потрібні новітні інформаційно-комунікативні технології: комп'ютерна техніка, програмне забезпечення й мережі колективного користування.

Знання та інформаційні технології дають змогу економити не лише природні ресурси, а й людську працю. Однак вони потребують відкритості економіки і країни. За часів глобалізації відкритість є запорукою економічного зростання. Тому країни й компанії, найсприйнятливіші до всього нового, найтолерантніші, творчі і неоднорідні, найлегше призвичаюються до глобалізації, а найбільш закриті, інертні, до всього ворожі, самозаглиблені й традиційні країни та компанії адаптуються до системи повільно. Прикладом може слугувати Кремнієва Долина. Її феномен-неймовірна відкритість кордонів між технологічними фірмами, інвестиційними й банківськими організаціями, університетською дослідницькою спільнотою та місцевою владою.

В еру глобалізації, наголошує Т. Фрідмен, не менш важливим є вміння зносити стіни всередині своєї країни. Дійова, прозора й справедлива правова система, коли громадяни докладно ознайомлені з діяльністю і політичними цілями влади, коли інвестори певні, що влада поважатиме приватну власність та ігпелектуальне новаторство і створить правила гри, більш-менш рівні для всіх, - доконечна умова стабільного й інтенсивного розвитку.

Перехід до інформаційного суспільства не розв'язує еколого- економічну дилему. Ринок є ефективним механізмом для розподілу ресурсів та врівноваження попиту з пропозицією, але він не враховує порогів сталого видобутку ресурсів із природних екосистем. Річ у тому, що навіть в умовах екологічної кризи ринкове господарство керується принципом пріоритетності економічних інтересів над соціально-екологічними. Ринкове господарство не знає жодного іншого масштабу, окрім самого себе. Спосіб життя, світогляд якого визначають ринкові вартості, руйнує основи життя. Тому необхідна зміна світоглядних орієнтацій, задля оптимізації еколого-економічної дилеми.

Зміну світоглядних орієнтацій задає стратегія сталого розвитку, яка передбачує досягнення міжнародного консенсусу щодо втримування економічної підсистеми людства у відповідних межах, що давало б змогу природній системі Землі живити її і підтримувати. Сталий розвиток не є стаціонарним станом, що дає нульове економічне зростання. Не є він і стійким економічним зростанням, головний показник якого - зростання ВНП. Сталий розвиток суспільства базується на оцінці прогресу не за кількісними параметрами економічного зростання, а за параметрами якості людського життя та стану довкілля.

Мета концепції сталого розвитку техногенного суспільства - змінити західну модель виробництва та споживання на таку, що не створювала б загрози для екосистеми. Звісно, така система виробництва й споживання аж ніяк не означає застою чи аскетичного способу життя. Екологічні форми виробництва, коли відновлюють цінні властивості сировини й економно використовують енергію, не заперечують розмаїття товарів широкого вжитку^[97]. Еко-виробництво змінить деякі аспекти нашого способу життя. Пріоритетними будуть екологічні, а не економічні вартості. На думку К. Маєр-Абіха, homo oeconomicus, яку витворило суспільство споживання, є беззахисною перед пропозицією товарів та послуг і прагне лише дедалі більше мати. Вона неспроможна сказати "ні", якщо чогось не хоче. А отже, кожний споживач причетний до руйнації довкілля. Натомість homo ekologicus не прагне мати більше від інших. Власну самоцінність екологічна людина не пов'язує з надмірним споживанням, а із суверенністю та самостійним вибором. Її цікавлять товари й послуги тією мірою, якою вони збагачують життя. Що свідоміша людина, то менше її відчуття власної самоцінності ґрунтується на тому, аби мати більше благ, ніж решта. Якщо громадяни ставатимуть суверенними споживачами, то є всі шанси врятувати основи життя. Тому філософ пропонує ненасильницьке повстання суверенних споживачів через спротив марнотратному господарству, щоб зупинити руйнацію довкілля. Мета цього повстання - загальна справедливість, або мир із природою як злагода частини з цілим у світовому універсумі. До цього повстання може долучитися кожен. Необхідно звільнитися від застарілого мислення і його єдності з руйнівною діяльністю. Цьому слугуватиме зміна критеріїв діяльності та споживання в екологічному напрямі. Якщо діяльність кожного "не набуде такого спрямування, а основи життя й далі зазнаватимуть руйнування, це станеться не тому, що суспільство не може протидіяти руйнівним силам, а тому, що воно не хоче цього робити. Той, хто стверджує, що руйнаціям треба покласти край, водночас безтурботно потураючи їм власною поведінкою, не усвідомлює хибності свого вибору"^[98].

Справді, доки геть усе жваво купують і геть усе, що продукують, вважають благом, доти триватиме екологічна криза. Таке становище тільки на перший погляд пов'язане з владою підприємців. Насправді саме споживачі, тобто всі ті, хто підтримує це господарство, уможливлюють функціонування небезпечного для життя господарства. Бо споживачі безпосередньо розпоряджаються майже двома третинами всіх ресурсів, витрачаючи їх день у день і рік у рік, не замислюючись над наслідками щодо умов життя та можливостей майбутніх поколінь.

На думку Е. Фермеерса, потрібно буде дотримуватися такого правила: "Мій спосіб життя повинен стати таким, щоб і кожний ближній міг споживати таку ж кількість енергії та сировини, як я, і це не порушувало б стаціонарного характеру системи"^[99]. Він перефразував етичний імператив І. Канта, який вимагає чинити завжди так, щоб правила, якими ви керуєтеся, могли стати загальними правилами поведінки. Ідеться про те, що треба намагатися не витворювати потреби, які несумісні з відповідною організацією виробництва і споживання (наприклад, потреби, які стимулюють марнотратство).

На жаль, констатує К. Маєр-Абіх, суверенітет споживачів формується надто повільно, крім того, господарство й реклама пропонують усі можливі спокуси, аби позбавити громадян здатності самостійно ухвалювати економічні рішення і скеровувати їхню поведінку зовні. Визнаючи потребу захищати довкілля, люди, проте, не можуть здолати тісного поєднання руйнівної діяльності з відповідним способом мислення.

На саміті "Планета Земля" запропоновано кожній країні розробити власну концепцію сталого розвитку. Звісно, вони різнитимуться, бо промислово розвинені країни не вправі нав'язувати країнам, що розвиваються, якісь обмеження стосовно рівня та якості життя. Однак кожна концепція має ґрунтуватися на імперативах екологічної сталості й соціально- економічної збалансованості.

Україна підписала "Декларацію..." в Ріо-де-Жанейро і здійснює правове забезпечення сталого розвитку. Підготовлено проект "Концепції сталого розвитку України" (1997, 2000). У ньому визнано доцільним перехід до сталого розвитку, що означатиме забезпечення збалансованого розв'язання соціально- економічних завдань, збереження сприятливого стану довкілля і природно-ресурсного потенціалу задля задоволення життєвих потреб нинішнього та майбутніх поколінь.

Автори другої редакції "Концепції сталого розвитку України" подають таке визначення: "Сталий розвиток - це процес розбудови держави на основі узгодження і гармонізації соціальної, економічної та екологічної складових з метою задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь". Отже, ідея сталого розвитку стосується не тільки сучасності; вона адресована і прийдешнім поколінням. Ідея рівноправності стосується всіх поколінь, усіх людей кожного покоління, справедливості та ефективного використання потенційних можливостей, збалансованості суспільного розвитку і збереження природи.

У 1997 р. на конференції "Ріо+5" українська делегація підтвердила прагнення йти шляхом сталого розвитку. Того самого року в Україні на державному рівні створено Національну комісію сталого розвитку, яка підготувала проект Концепції сталого розвитку України, що враховує національні інтереси та особливості розвитку.

Однак об'єктивні показники розвитку України дуже невтішні. За період 1991-1999 рр. ВНП скоротився на 60%, різко виріс зовнішній борг України, розмір якого на початку 2001 р. становив 11 млрд. доларів США. Незважаючи на те, що з 2001 р. зростає ВНП (його ще називають "національний прибуток"), соціально-економічний розвиток погіршується. Тобто сьогодні зростання "національного прибутку" (загалом чи на кожного) не є індикатором економічного прогресу. Справді, ВНП зріс завдяки експорту сировини, що веде до занепаду високотехнологічних галузей промисловості. В Україні функціонують гірничо-металургійні, паливно- енергетичні, хімічна та нафтохімічна промисловість, які найбільше забруднюють довкілля. Україна перетворюється на сировинно-індустріальний додаток до високорозвинених країн із найбільшими забруднювачами довкілля виробництвами.

Перехід України до сталого розвитку має забезпечити економічне процвітання, екологічний баланс та соціальну справедливість. Важлива складова цього переходу - стратегія еко-ефективності. На жаль, як зазначає заступник директора Інституту сталого розвитку, ми не маємо відповідального і мислячого національного бізнесу. В діях українських бізнесменів домінує вузькоутилітарний підхід, спрямований на швидке отримання надприбутків, без прогнозування наслідків. Вони не усвідомлюють, що в сучасному світі кращі ресурсні й екологічні показники підвищують конкурентоспроможність бізнесу на ринку, забезпечують доступ на більш екологізовані ринки розвинених країн. Цим зумовлено й те, що в Україні не створено національної Бізнесової ради сталого розвитку.

Незважаючи на двадцятилітній досвід трансформацій і національного відродження, Україна й далі балансує на межі двох цивілізацій: західноєвропейської та російсько-азійської. А тому не готова повноцінно й ефективно відповісти на глобальні виклики. Через вісімнадцять років після саміту в Ріо-де-Жанейро Верховна Рада не ухвалила "Концепцію сталого розвитку України". Тому не маємо загальновизнаної парадигми перебудови всіх сфер життя на засадах збалансованого розвитку.

Виконання сформульованих у проекті завдань передбачає, що його реалізація потребує суспільного контролю. Насамперед суспільство прагне скеровувати розвиток через державну політику, тобто через офіційне втручання державної влади задля досягнення бажаних екологічних наслідків. Водночас суспільство може впливати на екологізацію мислення та поведінку людей культурним шляхом, через дотримання правил і звичаїв збереження та облагородження довкілля.

Україні сьогодні найбільше бракує турботливого ставлення до довкілля загалом і ресурсів зокрема. Витворений сімдесятирічною історією новий тип людини - гомо совєтікус втратив почуття господаря своєї землі, тому всі соціально- екологічні проблеми вважає справою держави. Натомість свої дії не обмежує жодними рамками, керуючись суто егоїстич­ними інтересами.

Реалізація національних концепцій сталого розвитку, переконаний Е. Ласло, можлива тільки за умови співпраці щодо охорони довкілля, задля відновлення та збереження рівноваги біосфери. Річ у тім, що в сучасному глобалізованому сні ті суверенні нації-держави проголошують себе абсолютними власниками природних багатств на своїй території. Однак їх використання набуває форми насильства над природою. Натомість необхідно, щоб до власного довкілля вони ставилися як до коштовного джерела, довіреного людству. Тоді право людини на використання не міститиме права на зловживання™¹. I Ie претендуючи володіти природою на правах власника, людство розглядатиме всі природні багатства як колективний спадок, яким належить користуватися на благо теперішніх і майбутніх поколінь.

Пumanna для самоконтролю

1. Яка категоріальна структура концепції сталого розвитку?

2, У чому суть еколого-економічної дилеми сучасного суспільства?

3, Які функції довкілля у життєдіяльності суспільства?

4. Що таке “природний спільносвіт”?

5. Які три наукові революції визначають технологічні перспективи людства?

6. Які найважливіші ресурси суспільної ефективності, за Б. Гаврили- IIIUHUM?

7. Поясніть суть ненасильницького повстання суверенних споживачів,.irt К. Маєр-Абіхом.

И, Які головні напрями та пріоритети сталого розвитку в Україні?

^wΛicλo Э. Век бифуркации: постижение изменяющегося мира // Путь, 1995. N∣∣ I. С. 81-82.

Література

1. Гаврилишин Б. До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє. Доповідь Римському клубові. K.: Пульсари, 2009. 246 с.

2. Top А. Земля у рівновазі. Екологія і людський дух. K.: Інтелсфера, 2001.404 с.

3. Кайку М. Візії: як наука змінить XHI сторіччя. Львів: Літопис, 2004. 544 с.

4. Маєр-Абіх К. Повстання на захист природи. Від довкілля до спільносвіту. K.: Лібра, 2004.196 с.

5. Нейсбит Дж. Высокая технология, глубокая гуманность: Технологии и наши поиски смысла. M.: ACT: Транзиткнига, 2005. 381 с.

6. Толстоухов А. Глобальный социальный контекст и контуры эко­будущего Ц Вопросы философии, 2003. №8. С. 49-63.

7. Фермеерс Е. Очі панди. Філософське есе про довкілля. Львів: Стрім, 2000. 65 с.

8. Фрідмен Т. Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти глобалізацію. Львів: Б. в., 2002. 624 с.

9. Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку. Львів: Кальварія, 2005. 380 с.