Розділ З СТАЛИЙ РОЗВИТОК ЯК ЕКОГУМАНІСТИЧНА ПЕРСПЕКТИВА ЛЮДСТВА

Коло питань: Конституювання ідеї сталого розвитку людства. Саміт

Землі "Ріо-92": стратегія справедливого глобального партнерства задля збереження довкілля. Зміст кате­горії "сталий розвиток".

Соціальна держава та соціальна справедливість. Синергетична методологія упередження екологічних ризиків. Глобальні сценарії розвитку людства.

Техногенна цивілізація, яку створив Захід і яка експансує світ, стала загрозливою для людства загалом. Вона спричинила справжню кризу в ставленні людини до довкілля. Завдяки інтенсивній економічно-господарській діяльності екосистема Землі вже втратила рівновагу: біосфера не спроможна компенсувати виснаженість ресурсів, надмір підходів та неконтрольоване забруднення довкілля. Стан взаємодії людства і довкілля, вважає колишній віце-президент Cl LIА Альберт Ґор, засвідчує духовну кризу сучасної цивілізації, яка породжена її внутрішньою пусткою та відсутністю великої духовної мети^[50].

Технологічні успіхи в опануванні природою зачаровують і сприяють подальшому утвердженню науково-технократичного світогляду. "Сучасна наука, - стверджує український філософ Володимир Мельник, - розвивається не як чинник самореалізації творчого потенціалу людини, а зовсім за іншим сценарієм - наука разом із технікою стає самовладним чинником, що використовує людські інтелектуально-духовні можливості для саморозвитку... Маємо унікальний феномен нашого часу - наукотехнократизм"⁵'. Небезпеку наукотехнократизму для долі людства усвідомили у 80-х роках XX ст. і почали шукати шляхи розв'язання дилеми виживання людства й збереження довкілля. На думку Е. Тофлера, настав доречний момент для формування в кожній високотехнологічній державі руху за повний самоперегляд, громадську самоперевірку, спрямовану на розширення й визначення цілей прогресу^{[51] [52].}

Головною проблемою для міжнародного співтовариства є розробка сценарію екологічно виваженої глобалізації, яка забезпечила б коеволюцію людства і довкілля. Упродовж 80-х років XX ст. щороку проводили форуми з проблем глобалізації та пошуку моделі бажаного суспільного розвитку. На першій конференції в Торонто (1980) "Крізь 80-ті: мислимо глобально, діємо локально" змінилися акценти в розв'язанні глобальних проблем: технологічний підхід поступився соціально-ціннісному. З'явилося усвідомлення, що сучасна технологія як така не створює проблем і не розв'язує їх. Усе залежить від соціальних чинників використання науково- технологічних досягнень (на благо чи на шкоду людині й людству), а також від ціннісних орієнтацій.

Активний процес пошуку стратегії розвитку людства на XXI ст. стимулювала доповідь "Наше спільне майбутнє" (1987), підготовлена Міжнародною комісією OOH з питань охорони довкілля та розвитку на чолі з прем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд. Саме в цій доповіді вперше сформульовано ідею сталого розвитку (sustainable development). Під ним розуміють розвиток, який дає змогу задовольняти потреби сьогодення, не наражаючи на небезпеку здатність майбутніх поколінь задовольняти власні потреби. Необхідність такого розвитку зумовлена тим, що людство зі ткнулося зі суперечностями між зростанням своїх потреб і неспроможністю біосфери задовольнити їх без саморуйнації. Розв'язання цієї суперечності можливе в процесі переходу до такого цивілізаційного розвитку, який не руйнує довкілля та гарантує людству можливість виживання й існування в майбутньому. Отже, світове співтовариство висунуло ідею сталого розвитку, в основі якої - стратегія оптимізації всієї діяльності людства в його взаємодії з довкіллям.

Дев'яності роки XX ст. були періодом активного пошуку людством шляхів і засобів розв'язання глобальних проблем сучасності, а саме: побудова без'ядерного світу, захист довкілля, освоєння космосу й ресурсів Світового океану, забезпечення високого рівня та якості життя тощо.

• Використання багатьох важливих ресурсів і масштаби багатьох видів забруднення вже вийшли поза межі ресурсно-екологічного потенціалу планети. Без істотного зменшення потоків сировини та енергоресурсів у наступні 50 років у світі неконтрольовано зменшиться виробництво продовольства й промислової продукції та споживання енергії на душу населення.

• Розбудова сталого суспільства поки що технічно та економічно можлива. Але перехід до сталого суспільства вимагає ретельного балансу між довготерміновими й короткотерміновими цілями та наголошення на якості життя, а не на обсягах виробництва. Сталий розвиток суспільства потребує більше, ніж просто радикального підвищення продуктивності використання ресурсів і технологічних новацій, він також вимагає загальної зрілості людської цивілізації.

Із тринадцяти досліджених сценаріїв лише у двох відбувався перехід до суспільства сталого розвитку, а в решті - занепад цивілізації. Важливо зазначити, що комп'ютерна симуляція на основі математичного моделювання й системного аналізу засвідчила, що суто технологічно-ринкова відповідь людства на виклики сьогодення не гарантує сталості розвитку. Технологічний ресурс та економічна гнучкість, безумовно, необхідні й важливі для досягнення сталого розвитку, та аж ніяк не достатні. Вирішальним чинником є ціннісна орієнтація людства, тобто його "мудрість". Обидва позитивні сценарії містили цю компоненту як основу для усвідомлення людей корекції своєї життєдіяльності.

Вихідною точкою нової ери людства була конференція OOH у Ріо-де-Жанейро (1992), відома як саміт "Планета Земля".

Головний документ "Порядок денний на XXI століття" - фактично, глобальна програма дій, яка передбачає інтеграцію економічних, соціальних та екологічних цілей. У програмі сформульовано імператив XXI сторіччя: сталий розвиток, який визначає стратегію глобалізації. У цьому документі встановлено принципи поведінки держав у сфері справедливого глобального партнерства зі збереження та відновлення довкілля. Зокрема зазначено: "Задовольняючи головні потреби людей та підвищуючи рівень життя для всіх, ми водночас повинні краще захищати й зберігати довкілля та ресурси нашої планети. Жодна країна не може досягти цього сама, але цього можна досягти спільними зусиллями и рамках всесвітньої співпраці з метою сталого розвитку"^[53]. Отже, стратегія сталого розвитку передбачає досягнення суспільного й міжнародного консенсусу щодо утримування економічної підсистеми людства у відповідних межах, що дає змогу природній системі Землі живити й підтримувати її. Ідея сталого розвитку задає стратегію діяльності держав та зміну їхніх і іріоритетів щодо довкілля: збереження та відтворення наявних екосистем, екологічної безпеки життєдіяльності, можливості збалансованого розвитку сьогодні і в майбутньому.

У "Декларації..." також зафіксовано чинники, які спри­чинюють навантаження на довкілля: бідність, зовнішній борг країн, що розвиваються, структури виробництва та споживання, які не відповідають концепції сталого розвитку, демографічний вибух і структура міжнародної економіки.

На перший погляд може видатися, що головне зроблено: план і ιa XXI ст. укладено й чільні принципи впровадження стратегії сталого розвитку визначено відповідно до актуальних умов. Однак документи такого ґатунку є вочевидь декларативними й радше окреслюють загальний сенс ідеї, пропонують загальну схему, а вже країни мають самі визначати конкретні способи і методи реалізації цих принципів на практиці.

Тоді ж, 1992 року, створено спеціальну комісію OOH зі сталого розвитку. Через 5 років, у червні 1997 року, у Нью- Йорку відбулася XIX спеціальна сесія Генеральної Асамблеї OOH із проблем довкілля та сталого розвитку - "Ріо+5". Вона констатувала незадовільне виконання рекомендацій "Ріо-92" більшістю держав світу, що зумовлено передусім декларативністю, тобто юридично незобов'язувальним статусом документів "Ріо-92". Серед інших причин нехтування принципів "Порядку денного на XXI століття" - загальний низький рівень екологічної свідомості та культури, відсутність у багатьох держав необхідних економічних і технологічних ресурсів.

Важливий внесок саміту "Планета Земля" - не тільки обговорення нагальних питань збереження довкілля, а й спонукання до теоретичного осмислення майбут ніх перспектив людства. Завдяки міжнародним дискусіям людство увійшло в XXI ст. з усвідомленням, що найбільш значущою вартістю є не просто життя як виживання, а гідне Людини життя. Суттю нової земної цивілізації в XXI ст. має стати глобальний гуманізм, а не монопольно найвища якість життя і розвитку лише для країн "золотого мільярда".

Водночас широке коло питань, яке охоплює стратегія сталого розвитку, та їх обговорення одержали назву "філософія сталого розвитку", яку запропонував американський економіст Джон Гал (2003).

Сьогодні є чимало літератури з проблем сталого розвитку, і робота дослідників у цьому напрямі триває. Зокрема поглиблюється науковий та філософський аналіз ідеї, завдяки творчим зусиллям Комісії OOH зі сталого розвитку, Міжнародного інституту сталого розвитку (Канада), Інституту сталого розвитку в Україні (президент - академік Ігор Юхновський), Міжнародної академії ноосфери (сталого розвитку) під керівництвом академіка Аркадія Урсула (Росія), Вір туального університету зі сталого розвитку та інших центрів досліджень. Теоретичні та практичні надбання сталого розвитку суспільства публікує журнал "Сталий розвиток" ("Sustainable Development"), який виходить із 1991 р.

Щоб успішно реалізувати стратегію сталого розвитку суспільства, насамперед необхідно з'ясувати: що таке сталий розвиток і в чому суть цієї сталості? Річ у тім, що базові міжнародні документи опубліковано англійською мовою, тому загальновизнаним є термін "sustainable development". Семантичне значення оригіналу словосполучення "sustainable development" - довготривалий розвиток, Який можна постійно підтримувати і продовжувати. Це доволі проста й приваблива ідея, добре зрозуміла на рівні буденної свідомості. Проте низка науковців вважає, що це словосполучення не відображає суті бажаного розвитку, позаяк констатує нульове економічне зростання. Сталий, як відомо, найчастіше означає постійний, незмінний і це вочевидь суперечить самій ідеї розвитку як постійній зміні. Тому нерідко замість прикметника "сталий" рекомендують вживати інші терміни - гармонійний, оптимальний, безперервний, довготривалий, збалансований тощо. Усі ці значення є, безумовно, слушними в контексті "sustainable development". У 90-х роках українські дослідники і іаголошували на невідповідності й навіть очевидній суперечності між значенням слова "сталий" та ідеєю змінюваності, якісного оновлення в понятті розвитку. Тому й уважали термін "сталий розвиток" невдалим і пропонували віддати перевагу точнішому- "всебічно збалансований розвиток".

Аргументи на користь словосполучення "сталий розвиток" наводить академік Едуард Семенюк, пропонуючи такий контраргумент: термінологічна традиція. Термінологія має власні закони розвитку, відмінні від правил використання загальновживаної мови. Тобто тепер, коли термін "сталий розвиток" почали використовувати в українській мові доволі систематично і він увійшов до багатьох офіційних документів (наприклад, "Концепції сталого розвитку України" в обох редакціях) та частини наукових праць, замінити його - недоречно і некоректної Зрештою, пише Е. Семенюк, є зміст поняття, а не його мовна оболонка - термін^[54].

Загальновідомо, що конференція "Ріо-92" не дала науково- конструктивного визначення терміна "сталий розвиток", а тому в національних концепціях сталого розвитку часто цитують Гру Харлем Брундтланд. Проте після саміту "Планета Земля" створили Раду Землі на чолі з Морісом Стронґом і Михайлом Горбачовим, яка запропонувала таке визначення сталості розвитку: "Сталий розвиток - проста концепція: жити справедливо в рамках наших екологічних можливостей". У змісті терміна виокремлено два імперативи: екологічної та соціально-економічної сталості. Сьогодні вимоги людства до природи перевищують її можливості, тому людство має зменшити використання природних ресурсів, своє споживання та продукування відходів. Окрім того, людство має нейтралізувати руйнівні конфлікти, породженні соціальною та економічною нерівністю між країнами і між поколіннями.

Президент Міжнародної академії ноосфери А. Урсул вважає, що поняття "сталого розвитку" необхідно визначати через дві головні ознаки: антропоцентричну і біосфероцентричну. Антропоцентрична ознака виявляє виживання людства (країни) та його здатність і надалі неперервно розвиватися, щоб наступні покоління мали не менше можливостей задовольняти свої потреби в екологічних умовах Землі й космосу. Біосфероцентрична ознака фіксує збереження біосфери як природної основи життя на Землі.

Для практичної реалізації ідеї сталого розвитку конференція "Ріо-92" запропонувала всім країнам розробити національні концепції сталого розвитку, які мають ґрунтуватися на двох головних засадах:

- Принцип справедливості у задоволенні потреб. Згідно з цим принципом, сталим є лише такий роз­виток, який забезпечує потреби нинішніх поколінь, не загрожуючи життю й здоров'ю прийдешніх поколінь. Його ще називають принципом рівних можливостей поколінь. За цим принципом, майбутні покоління мають такий самий морально-правовий статус, як і нинішні.

- Принцип екологічних обмежень. Він передбачає, що, ухвалюючи економічні рішення, потрібно постійного враховувати екологічні обмеження. На технологічні новації та економічне зростання людства треба накладати обмеження задля збереження довкілля. Необхідно враховувати також можливості біосфери відновлювати свій потенціал, що зазнав антропогенного впливу.

Отже, сенс ідеї сталого розвитку - справедливе облашту­вання суспільного життя людства загалом і кожної країни, щоб людство провадило далі свою історію поступу, не руйнуючи довкілля. Інакше кажучи, сталий розвиток - ідея революційного переходу від системи економічного зростання до сталого розвитку суспільства, що базується на оцінці прогресу не за кількісними параметрами економічного зростання (головним і юказником якого є неухильне зростання валового національного продукту - ВНП), а за параметрами якості людського життя і ст ану довкілля. Ідея сталого розвитку відкриває перспективу побудови нових моделей розвитку глобалізованого світу, а саме: повороту від технократ изму як принципу самоорганізації суспільства до реального гуманізму.

Визначення принципів екологічно безпечної цивілізації не гарантує їхнього практичного втілення. Адже людство не лише живе у вимірах глобальної капіталістичної економіки, а й керується прихованим "економічним міфом", що характерний для ідеалу зростання. Згідно з ним, поведінка людей базується на прагненні максимальної вигоди. Оскільки природні ресурси Землі обмежені, то необхідно докорінно змінити економіку зростання на еко-ефективну і звільнити її від диктату споживання.

Крім того, людство живе в полоні технологічної культури, яка обіцяє задовольнити будь-які потреби та інтереси. "Ми повсякчас потураємо забаганкам свого покоління за рахунок усіх, хто прийде за нами, - наголошує А. Ґор. - Ми взяли самих себе як одиницю етичного виміру, не тільки виразно відокремлену від природного світу, а й позбавлену почуття обов'язку перед іншими - і то не лише перед кимось у майбутніх поколіннях, але й дедалі більше перед сучасниками"^[55].

Як альтернативу сучасному марнотратному розвитку А. Ґор висунув "нову спільну мету" для людства, яка полягає в тому, що збереження довкілля має стати головним організаційним принципом техногенної цивілізації^[56]. Для відновлення природної рівноваги нашої планети необхідні кардинальні зміни у свідомості та діях. Вони потрібні для подальшого забезпечення таких суспільних вартостей, як соціальна справедливість, демократія, ринкова економіка й відповідальність перед майбутніми поколіннями. А процвітання кожної країни буде пов'язане з її участю у всесвітній екологічній революції та її здатністю виробляти для світового ринку нову продукцію і технології, що сприятимуть економічному прогресу без руйнації довкілля. На думку А. Гора, успіх у порятунку глобальної екологічної системи значною мірою залежатиме від того, чи зможемо ми знову навчитися шанувати довкілля як цілісність^[57].

А. Ґор запропонував "Глобальний план Маршала", який передбачає перегляд усіма країнами ставлення до природи - як джерела ресурсів і як середовища проживання. За умови спільних зусиль людства втілити його можливо, так само як реальністю сьогодні є об'єднана Європа, що постала завдяки виконанню повоєнного "Плану Маршала".

Глобальний план Маршала складається з п'яти стра­тегічних завдань: *

• Стабілізація населення світу. їй притаманна стійка рівновага між низьким рівнем народжуваності та дитячої смертності. Вона властива високорозвиненим країнам і фактично відсутня у слаборозвинених.

• Швидке створення і розвиток природоощадних технологій. Ix призначення - забезпечити економічний розвиток без одночасного руйнування довкілля. Ці технології треба надати слаборозвиненим країнам, які візьмуть на себе зобов'язання в рамках Глобального плану Маршала.

• Всеохопна і повсюдна зміна економічних "правил гри". Запровадження системи економічної звітності, яка оцінюватиме екологічні наслідки ринкового вибору і на рівні компаній, і на рівні держав.

• Укладання нової генерації міжнародних угод. Вони визначатимуть міжнародно-правову систему регулювання, стимули, санкції та взаємні зобов'язання, необхідні для успіху плану.

• Створення системи екологічної освіти громадян. Її мета - сприяти утвердженню нового розуміння взаємовідносин цивілізації і глобального довкілля^[58].

Реалізація Глобального плану Маршала вимагатиме, щоб високорозвинені країни фінансували передавання екологічно безпечних технологій слаборозвиненим країнам, допомогли їм стабілізувати чисельність населення та перейти до сталого економічного розвитку. Водночас і самі високорозвинені країни мають трансформуватися та бути готовими до широкомасштабної співпраці.

Концепція сталого розвитку дає якісну характеристику перспектив розвитку людства, проте вона не спирається на кількісні параметри. Глобалістика в цьому напрямі зробила революційний крок. Вона вперше внесла в концепцію сталого розвитку кількісні критерії допустимого навантаження на довкілля й допустиму соціально-економічну дисгармонію: індекс сталого розвитку та індекс соціально-економічної дисгармонії.

Індекс сталого розвитку визначає реальне антропогенне навантаження на біосферу щодо допустимого. Розвиток вважають сталим, якщо індекс менший від одиниці, і несталим, якщо індекс - понад одиницю. На саміті Всесвітнього економічного форуму в Давосі презентовано індекс екологічної сталості (IEC). Він дає змогу оцінювати прогрес країн на шляху до сталого суспільства за 22 комплексними індикаторами. Вони відображають п'ять груп чинників, що визначають рівень сталості:

• стан довкілля, зокрема повітря, води, ґрунтів, біо- розмаїття та інших екосистем;

• антропогенний тиск, зокрема виснаження природних ресурсів, обсяги викидів у довкілля різних відходів і забруднювачів;

• вразливість життя людини, зокрема забезпечення продуктами харчування та питною водою, дитяча смертність від хвороб, спричинених екологічними проблемами;

• суспільно-інституційний потенціал, розвиток науки і техніки, еко-ефективність господарства, рівень економічної свободи, суспільна відповідальність бізнесу, громадянські та політичні свободи, рівень корупції;

• участь у міжнародних зусиллях, зокрема дотримання екологічних угод, вплив на глобальні ресурси та їх охорона, участь у роботі міжнародних організацій.

Із 122 країн, що брали участь у рейтинговому оцінюванні, Україна опинилася на 110 місці (2001 p.). А до п'ятірки світових лідерів увійшли Фінляндія, Норвегія, Канада, Швеція і Швейцарія.

Індекс соціально-економічної дисгармонії визначає поляризацію суспільства, а отже, ступінь його сталості чи несталості, як відношення доходів найбагатших (20%) і найбідніших (20%) верств населення країни чи світу загалом. На основі цих індексів можна визначити сталий розвиток людства (країни) як керований і науково організований процес, необмежений у часі, який характеризує індекс екологічної сталості - менше одиниці та індекс соціально-економічної дисгармонії - менше 10-15.

Керуючись цими критеріями, можна простежити динаміку саморуйнації сучасного світу.

Табл. 1

Табл. 2

Індекс екологічної сталості зростає, що свідчить про те, що екологічна криза поглиблюється (табл. 1). Індекс соціально- економічної дисгармонії виявляє напруження всередині суспільства, матеріальне і духовне розшарування суспільства, наявність військових і релігійних конфліктів, тероризму, безробіття, деградації культури і людини. Якщо різниця в доходах і надалі зростатиме, то вона, на думку Т. Фрідмена, може виявитися ахіллесовою п'ятою глобалізації. "Цей світ, що його дедалі міцніше єднають технології, ринки й телекомунікації, але дедалі сильніше роздирають соціальні й економічні суперечності, - такий світ від самого початку несе в собі зародок нестабільності"^[59]. Згідно зі звітом OOH за 1999 рік, на 20 відсотків мешканців землі, що живуть у країнах із найвищими прибутками, припадає 86 відсотків загальносвітового ВНП. А 20 відсотків людства, що живуть у найбідніших країнах, мають у своєму розпорядженні лише приблизно 1 відсоток ВНП.

Цікаво, що індекс соціально-економічної дисгармонії в окремих країн значно нижчий, ніж на глобальному рівні. Наприклад, у Росії -14,55; США - 8,9; Китаї - 8,7; Німеччині - 6,5; Японії - 4,3. Ці відомості свідчать про те, що держави прагнуть стабілізувати внутрішню напруженість, жертвуючи зовнішньою. Фактично, у другій половині XX ст. значна частина творчої енергії людства трансформувалася в руйнівну - безсенсовна боротьба за світове панування й необмежене нагромадження матеріального багатства, а водночас - руйнування біосфери Землі.

Подані розрахунки корелюють із першим дослідженням Медовзів. Якщо тенденції не зміняться, то колапс традиційного світу настане 2025 р., як і передбачили Медовзи. Отже, перша чверть XXI ст. буде критичним моментом усієї людської історії, коли вирішуватиметься доля людства. Колапс світу прогнозують за двома різними критеріями: індекс екологічної сталості та індекс соціально-економічної дисгармонії. Вони зовні незалежні один від одного, але результати збігаються.

Соціально-економічна дисгармонія - наслідок того, що ринкові цінності проникають у всі сфери життя, усуваючи соціальні вартості та моральні обмеження. "Соціальні цінності, - наголошує Дж. Сорос, - виражають ставлення до інших. Вони підкреслюють, що кожен окремий індивід є членом спільноти: родини, племені, нації чи всього людства, інтереси якої мають перевищувати власні інтереси індивіда"^[60]. Тобто нова стратегія розвитку має забезпечити соціальну справедливість, враховуючи інтереси всіх прошарків суспільства. Тому утвердження принципу справедливого облаштування суспільства є необхідною умовою подолання соціально- економічної дисгармонії.

Ліберально-політичну концепцію соціальної справедливості запропонував американський філософ Джон Ролз (1921-2002) у праці "Політичний лібералізм". Для неї характерні три головні позиції:

• визначення основних прав, свобод і можливостей;

• надання особливого пріоритету цим правам, свободам і можливостям, з огляду на вимоги загального блага;

• заходи, які забезпечують усіх громадян усебічними засобами для дійового використання своїх свобод і можливостей^[61].

Принцип соціальної справедливості виявляє максимальну рівність і свободу для всіх громадян. Сучасною моделлю реалізації принципу соціальної справедливості можна вважати соціальну державу західної цивілізації. Вона забезпечує соціальну справедливість у двох напрямах:

• забезпечення рівних можливостей у рамках відкритого суспільства, у якому людина спроможна максимально розкрити всі свої задатки;

• забезпечення рівномірного розподілу матеріальних благ, ураховуючи потреби людини.

Отже, соціальна справедливість передбачає розподіл частини суспільного багатства між його членами через систему соціального забезпечення за їхніми потребами. Щодо іншої частини ресурсів, то її розподіляє ринковий механізм відповідно до підприємницької ініціативи та заслуг.

На переконання Дж. Ролза, соціальної справедливості можна досягти, запровадивши принцип максим. Його суть у тому, що нерівний розподіл благ у суспільстві допускають лише в такий спосіб, який максимізує соціальні позиції найбільш дискримінованих членів суспільства. Дж. Ролз визначає справедливість як чесно розподілені життєві шанси, спрямовані насамперед на захист найслабших членів суспільства. Найсуттєвіша запорука справедливості полягає в тому, що справи інших треба вирішувати як власні. Справедливості внутрішньо притаманна орієнтація на інших людей, сприйняття їхніх потреб, урахування інтересів, визнання за ними права та гідності. Тому для справедливості характерна діалогічність, комунікативність.

Аналогічні погляди висловлює німецький філософ Клаус Маєр-Абіх, уважаючи, що соціальна держава має не лише піклуватися про те, щоб господарство не порушувало людської гідності найслабших. Інші завдання, які первісно не пов'язані з піклуванням про бідних і незахищених, також належать до мети соціальної держави. Тобто в соціальній державі має панувати соціальна справедливість загалом. У другій половині XX ст. таким завданням є захист довкілля. Найбільше потерпають від заподіяної довкіллю шкоди пересічні громадяни. Держава має захищати їх від тих, хто отримує від цього високі прибутки. Руйнація основ життя дає відносну користь тільки окремим індивідам, а інтереси інших страждають, і зачіпає передусім суспільство загалом у його ставленні до решти світу. Мета соціальної держави - захист природи як цілості, враховуючи самоцінність людського й позалюдського життя^[62].

Зміст концепції сталого розвитку репрезентують усі аспекти життєдіяльності людства: екологічний, економічний, правовий, соціальний, національно-етнічний, релігійний, соціокультурний, світоглядний, етичний, психологічний, науковий, технічний, інформаційний тощо.

Сталий розвиток традиційно визначають як ідеальну модель бажаного майбутнього розвитку суспільства, наслідок довготривалої стратегії оптимізації всієї діяльності людства та його відносин із природним довкіллям. Коли йдеться про цілі людства, цілком доречною є синергетична методологія, мета якої, на думку її засновника Іллі Пригожина, - пошук механізмів виживання людства^[63].

Синергетика - теорія, що розкриває механізми самоорганізації систем, закономірності становлення, функціонування і руйнування організованих структур у відкритих, нестійких, нелінійних системах. Саме таким є сучасний соціально-економічний стан розвитку людства, що набув ознак прискореного руху до глобальної екокатастрофи. Незважаючи на те, що синергетика як методологія перебуває в процесі становлення, вона достатньо ефективна для успішного моделювання процесів самоорганізації і саморозвитку людиновимірних систем. Ізабела Стенгере визначає синергетику як новий світогляд, що закликає до нового діалоіу людини з природою. Людина має усвідомити свою роль і відповідальність у Всесвіті, необхідність підкорятися законам коеволюції.

Розвиток синергетики започаткували та розвивали дві наукові школи: німецька, яку очолив Герман Гакен (1927 р. н.), доктор філософії, професор Інстиіуту синергетики і теоретичної фізики (м. Штудгардт, Німеччина), і брюссельська, яку започаткував Ілля Пригожин (1917-2003), бельгійський фізик, Нобелівський лауреат, професор Брюссельського вільного університету.

Термін "синергія" означає "спільну узгоджену дію". Його запровадив у науковий ужиток Г. Гакен (1969). Він також започаткував синергетику як науковий напрям, що досліджує, як спільна дія елементів нелінійного середовища породжує нові структури, тобто як відбувається самоорганізація. Синергетика вивчає не лише процеси самоорганізації як виникнення порядку із хаосу, а й динамічного стійкого існування систем, що самоорганізуються через входження у стан детермінованого хаосу.

До нових ідей, запропонованих синергетикою, належать два взаємопов'язані відкриття. По-перше, уявлення про кооперативні ефекти, що визначають відтворення цілісної системи. Синергетика вивчає когерентність процесів самоорганізації в складних системах. По-друге, концепцію динамічного характеру, що розкриває механізми становлення нових рівнів організації, коли випадкові флуктуації в стані нестабільності призводять до формування атракторів у нелінійному середовищі з подальшим виникненням нових параметрів порядку.

Ще один напрям синергетичних досліджень пов'язаний із вивченням процесів самоорганізації як подолання ентропії. "На думку І. Пригожина та І. Стенгере, - констатує Е. Тофлер, - ентропія - безперестанне сповзання системи до стану, позбавленого будь-якої організації. За певних умов ентропія стає праматір'ю порядку"^[64]. Ентропія виявляє міру хаосомності макросистеми. Тоді виникнення в системі впорядкованої структури зумовлює зменшення ентропії. Упорядковані структури, що виникають і зберігаються у відкритих системах завдяки обміну енергією і речовиною з довкіллям, І. Пригожин називає дисипативними системами. Ізоляція дисипативної структури від довкілля спричинює її руйнацію. На основі відкриттів у галузі нерівноважної термодинаміки І. Пригожин довів, що у відкритих системах можливі ефекти, які призводять не до зростання ентропії та прагнення термодинамічної системи до стану рівноважного хаосу, а до спонтанного виникнення упорядкованих структур, до народження порядку з хаосу. І. Пригожин визнає, що в багатьох випадках доволі складно розмежувати такі поняття, як порядок і хаос. Наприклад, до якої системи треба зарахувати тропічний ліс: до впорядкованої чи хаотичної? Історія будь-якого виду тварин може здаватися випадковою, що залежить від інших видів і флуктуацій довкілля. Однак досить непросто позбутися враження, що загальна структура тропічного лісу, розмаїття видів флори і фауни відповідає якомусь архетипу порядку^[65].

Під впливом зовнішніх чинників чи внаслідок розвитку внутрішніх суперечностей стаціонарний стан системи завершується, вона втрачає внутрішню рівновагу і сталість. Параметри системи, за яких виникає кризовий стан, це - критична точка розвитку. Існує два потенційні шляхи виходу з кризи: деструктивний, що руйнує впорядковану систему, і конструктивний, що веде до сталості з вищим рівнем організації. Точку переходу в новий якісний стан системи називають біфуркацією. Кризовий стан системи засвідчує, що еволюційний етап її розвитку завершується. Виникає декілька потенційно можливих напрямів розвитку після виходу з кризи. "Вибір" одного з напрямів залежить від впливу на систему однієї з можливих флуктуацій (випадкові відхилення системи від її закономірного стану). Флуктуації, як майбутні альтернативи, конкурують, і перемагають найбільш життєздатні. Тому через флуктуації досягають порядку.

Синергетика як методологія постала на основі теорії систем і кібернетики. Вона спирається на них, зараховує їх методи до свого інструментарію, означуючи водночас межі їх застосування. Синергетиці, зазначає російський науковець Володимир Буданов, притаманна міждисциплінарна толерантність до нових методів і гіпотез. Поряд із девізом дисциплінарної науки "підтвердити або спростувати", вона пропонує девіз "знайти сферу застосування" цього методу, віднайти адекватний йому контекст. Вона акцентує увагу на засобах дослідження й опису.

На думку В. Буданова, будь-який еволюційний процес постає як шерега змін станів порядку й хаосу в системі, які поєднані фазами переходу до хаосу (загибелі структури) і виходу з хаосу (самоорганізації). Із цих чотирьох сгадій лише одна стабільна - гомеостаз системи. Зазвичай вона найтриваліша в часі. Три інші стадії пов'язані з хаосом і стосуються кризового стану системи. Відносна короткочасність глибоких криз пов'язана з тим, що природа містить запас еволюційної безпеки. Справді, тривала криза виснажує адаптивні можливості системи і вона гине, зникає її системна цілісність. Тому природа "воліє" еволюціонувати поступово^[66].

Для фази порядку, стабільного функціонування системи характерні такі принципи: гомеостатичність та ієрархічність. Гомеостаз - підтримка програми функціонування системи у відповідних межах, які дають змогу системі прямувати до своєї мети. Згідно з Н. Вінером, будь-яка система телеологічна, тобто має мету існування. Водночас від мети (реальної чи уявної) система отримує сигнали корегування, що не дають змоги системі відхилятися від напряму функціонування. Таке корегування відбувається на основі обернених зв'язків, які придушують будь-яке відхилення в програмі поведінки, що виникає під впливом довкілля. Саме так упродовж тривалого часу поводяться всі живі системи. Мету-програму поведінки системи в стані гомеостазу в синергетиці називають атрактором. У просторі станів системи атрактор є множиною, до якої спрямовані близькі стани системи. Сферу притягання атрактора називають його басейном. Атрактори існують лише у відкритих дисипативних системах, тобто таких, що розсіюють енергію, речовину та інформацію. Вони описують фінальну поведінку системи, яка зазвичай значно простіша за перехідні процеси.

Синергетика керується тим, що світ ієрархізований за багатьма ознаками. Крім того, те, що для нижчого рівня є структурою-порядком, для вищого-безструктурним елементом хаосу. Об'єднуючись у структуру, елементи передають їй частину своїх функцій, ступенів свободи, які тепер характерні для всієї системи як параметри її порядку. Вони описують поведінку системи та її цілі-атрактори. Така ієрархічна система функціонує за принципом підпорядкування. Тобто зміна параметрів порядку синхронно диригує поведінкою множини елементів нижчого рівня організації системи. Когерентність поведінки елементів, їх взаємоузгоджене існування називають самоорганізацією системи.

Принцип підпорядкування, на думку В. Буданова, не слід абсолютизувати. З'ясувалося, що не завжди можна окреслити спосіб виникнення параметра порядку чи керівного параметра зі змінних нижчого порядку. Наприклад, більшість процесів на Землі так чи так пов'язані з добовими, річними й місячними циклами, тобто ці періоди є керівними параметрами для планети, її біосфери, хоча земні події практично не впливають на них. Ці параметри порядку виникли ще на етапі становлення Сонячної системи.

Для фази трансформації, оновлення системи, її проходження послідовно стадіями загибелі старого порядку, хаосу, випробовування альтернатив і народження нового порядку характерні такі принципи: нелінійність, нестійкість, незамкнутість, динамічна іерархічність.

Зазначимо, що будь-яка система поводиться лінійно поблизу станів рівноваги. Головною властивістю лінійної системи є принцип суперпозиції: результат сумарної дії на систему дорівнює сумі результатів. Інакше кажучи, система прямо пропорційно реагує на дію. Нелінійність - порушення принципу суперпозиції в явищі, а саме: результат суми впливів на систему не дорівнює сумі результатів цих впливів.

Будь-яка межа цілісності об'єкта, його руйнації передбачає нелінійні ефекти. Можна стверджувати, що нелінійність яскраво виявляється поблизу межових станів існування системи. Загалом перехід від одного стану гомеостазу до іншого відбувається на межі нелінійності. Радикальна перебудова системи поблизу глибокого гомеостазу потребує значних зусиль. Наприклад, людським стосункам теж притаманна нелінійність. Адже існують межі почуттів, емоцій, пристрастей, поблизу яких поведінка стає "неадекватною". Крім того, колективні дії не є простою сумою індивідуальних незалежних дій.

Відкритість (незамкнутість) характеризує взаємодію системи з довкіллям. У природі немає замкнутих систем. Класична наука радикально спрощувала реальні системи, що дало змогу відкрити фундаментальні закони збереження енергії, імпульсу, моменту імпульсу. Для замкнутих систем справджується другий закон термодинаміки, згідно з яким ентропія (міра хаосу) з часом зростає або є сталою. Тобто хаос у замкнутій системі може лише зростати, тому порядок неминуче зникне. Інакше кажучи, замкнута система не може збільшити свій порядок. Тому якщо розглядати Всесвіт як замкнуту систему, це означало б неминучу теплову смерть. Звісно, людину як розумну істоту, що впорядковує світ, така перспектива не влаштовує. Але, як зазначає В. Буданов, закон є закон, і живі організми, і людська цивілізація створюють порядок у собі й довкола себе, збільшуючи загальний безлад, ентропію планети й космосу. Живі системи і суспільство - відкриті, споживають речовину, енергію та інформацію. До них не застосовний другий закон термодинаміки. Тож у них ентропія може зменшуватися. Саме відкритість дає змогу таким системам еволюціонувати, ускладнюючи свою структуру.

Найцікавішими є такі гомеостатичні структури, які не перебувають у рівновазі з довкіллям, тобто не володіють максимально можливою ентропією. Вони можуть існувати лише у відкритих, дисипативних системах. їх називають сталими нерівно важними структурами, які підтримують себе завдяки зовнішнім потокам. З'ясувалося, що під час переходу від одного стану гомеостазу до іншого в околі сильної нелінійності система обов'язково стає відкритою в точках нестійкості.

Нестійкими називають стан, траєкторію чи програму системи, коли будь-які малі відхилення від них у часі збільшуються. У точці несталості система відкривається, реагує на дію інших рівнів. Стан несталості системи, вибору траєкторії чи програми дій називають точками біфуркації. Значення точок біфуркації ще й у тому, що в них можна несиловим інформаційним способом, тобто слабкими діями вплинути на вибір системою поведінки.

Динамічна ієрархічність (емерджентність) - головний принцип проходження системою точок біфуркації, її становлення, народження та загибелі ієрархічних рівнів. Процес зникнення старих і народження нових станів у точці біфуркації вдалося описати мовою трьох рівнів. У точці біфуркації параметри порядку макрорівня повертають свої ступені свободи в хаос мікрорівня, розпорошуються у ньому, збільшуючи його хаотичність. Потім у процесі безпосередньої взаємодії мега- і мікрорівнів народжуються нові параметри порядку оновлення макрорівня.

У синергетиці креативна тріада постає як процес самоорганізації, народження параметрів порядку, структур із хаосу мікрорівня. У точці біфуркації макрорівень зникає, виникає прямий контакт мікро- і мегарівнів, породжуючи макрорівень із новими якісними параметрами. Мить між минулим і майбутнім - точка біфуркації на мега-, макро- і мікрорівні - кризова епоха змін-трансформацій. Саме тут відбувається вибір, точніше, еволюційний добір альтернатив розвитку макрорівня.

Синергетика переорієнтовується на вивчення можливостей управління самоорганізацією, співіснування самоорганізації та організації, з'ясування ролі людського чинника, його здатності протистояти хаосу, випадковості, біфуркації шляхів належного вибору, тобто відповідного атрактора. Річ у тім, що суспільство час від часу переходить до хаотичного стану. Тоді воно надзвичайно чутливе до будь-якої флуктуації (зміни), до кожної нової ідеї, до нових думок і дій. Зрештою, хаос суспільства означає свободу людини - свободу змінювати інституції та структури свого життя. Завдяки хаосу утворюється простір для індивідуальної творчості. На відміну від суспільства, яке нестабільне, люди порівняно стабільні й мають розум. Вони спроможні мислити, планувати й розглядати альтернативні варіанти дій. Тому люди повинні вирішувати, яким буде сценарій розвитку.

Загалом, існує тенденція до ускладнення суспільного розвитку, до появи численних рівнів організації, динамізму та тіснішої взаємодії людини з довкіллям. Тобто постсучасне суспільство буде глобально інтегрованим і технологічно високорозвиненим. На думку Ервіна Ласло, створити таке суспільство можна різними способами: воно могло б бути ієрархією, керованою згори, яка нав'язує своїм численним частинам та елементам наперед задану єдність, або могло б бути голархією, у якій різні частини й елементи беруть участь у визначенні цілей і завдань та спільними зусиллями їх реалізують. Людство має технології для міжособистісних комунікацій і консультацій, щоб створити еволюційне суспільство на основі добровільної співпраці, порозуміння й солідарності. Водночас людство може розпоряджатися технологіями для створення глобального суспільства, яке обмежує й контролює дії членів суспільства. Тобто людство має змогу вибрати між головними альтернативами в біфуркаційному стані: або хаос, анархія та регрес суспільної системи, або багаторівнева, динамічна, інтегрована система, що еволюціонує. Еволюційний напрям може набувати ієрархічності або голархічності^[67].

Е. Ласло переконаний, що саме на основі синергетичної методології можна запропонувати гуманістичну еволюційну стратегію. Її головна мета - спрямувати людство на шлях, що веде до глобальної голархії. На цьому шляху глобальні взаємозв'язки й надалі будуть необхідними компонентами постсучасного світу. Але вони не домінуватимуть над людством, а слугуватимуть йому. Вони мають стати інструментами ефективного самоуправління для кожного індивіда в гармонії з іншими членами суспільства і природою на нашій планеті. Суспільство майбутнього, на думку Е. Ласло, буде голархічною системою з локальною автономією та глобальною координацією. Щоб зрозуміти, як могла б функціонувати така система, її необхідно змоделювати. Однак потрібні моделі відрізнятимуться від соціальних моделей, які домінували в XX ст., бо їх надихала західна культура і західний тип раціональності. Застосування методології синергетизму до розвитку суспільства та людства загалом зумовило появу низки моделей розвитку, які орієнтуються і на західну, і на східну культури та враховують чинники динамічної самоорганізації.

Дослідження, проведені Інститутом всесвітнього спостереження щодо поступу розвинених суспільств до сталого розвитку, підтверджують, що впродовж 90-х років XX ст. глобальні економічні тенденції були безумовно сприятливими, а екологічні - згубними. Економічна система, яка добре працювала в минулому, коли потреби економіки вільно реалізовувалися в межах продуктивності земних екосистем, уже не працює так само добре. "Виклик полягає в тому, щоб змінити економічну систему таким чином, щоб вона не руйнувала природних систем, які є її опорою, з тим, щоб економічний розвиток міг продовжуватися", - зазначає американський учений Лестер Браун^[68].

Натомість практика засвідчує, що будь-які пропозиції щодо "розумного обмеження" і "справедливого перерозподілу ресурсів" приречені на провал. Так само, як і рекомендації населецню країн третього світу відмовитися від намагань досягнути західного життєвого рівня або провадити радикальну демографічну політику.

Ураховуючи світові тенденції поступу людства, Всесвітня бізнесова рада сталого розвитку (Женева, 1996) розробила три базові сценарії розвитку до 2050 року, в яких з'ясовували критичні пороги використання природи та наскільки еластичною є глобальна екосистема. Чи зможе людство завчасно розпізнати точки незворотної деградації екосистеми? Сценарій FROG базується на припущенні, що люди й надалі ігноруватимуть соціальні та екологічні загрози, покладаючи надії на динаміку економічного зростання й технологічні новації. Економічне зростання пріоритетне для більшості країн, а перехід до сталого розвитку визнають лише на словах, але не розглядають як нагальну проблему. Практичних рекомендацій глобальних самітів не реалізовують. Країни, що розвиваються, вважають за доцільне спершу пришвидшити своє зростання (First Raise Our Growth), а тоді переходити до сталого розвитку.

За цим сценарієм, людство реалізує тільки локальні заходи щодо поліпшення довкілля, зменшення викидів в атмосферу, запроваджує нові технології й екологічну освіту. Поширюють уявлення про поліпшення стану довкілля, але на глобальному рівні ситуація тільки погіршується. До 2030 року економічне зростання та збільшення кількості населення набувають загрозливих ознак. Однак проблем не розв'язують, а сперечаються, як на них реагувати. До 2050 року, за цим сценарієм, здійсняться найгірші прогнози про занепад глобальної екосистеми та катастрофічне виснаження ресурсів. Урбанізація та соціальна нерівність посилюють напруження до критичної межі. Усе це загрожує загибеллю екосистеми і людства загалом.

Висновок із цього сценарію такий: традиційної довіри до технологічних новацій і ринкових сил може виявитися замало для розв'язання довготривалих екологічних і соціальних проблем.

За сценарієм GEOPOLITY, упродовж перших 20-ти ро­ків накопичуються і справжні, й уявні ознаки наближення екологічної та соціальної кризи. Домінантний "економічний міф" громадськість розглядатиме як надто прагматичний, особливо в країнах швидкого економічного зростання, що призводить до втрати традицій (Азія). Національні уряди втрачають довіру громадян. Відбувається переорієнтація на бізнесові структури і, зокрема, транснаціональні корпорації. Проте вони також не спроможні або не бажають адекватно реагувати на кризову ситуацію.

Оскільки ні уряди, ні бізнес не спроможні розв'язувати соціальні та екологічні проблеми, народи починають шукати інших лідерів, зокрема серед релігійних установ, і потребують нових соціальних інститутів для виходу з кризи. Усвідомлення потреби ефективних дій зумовлює новий глобальний консенсус щодо доцільності поєднання технократичних рішень, міжнародних санкцій і прямого контролю за ринками задля забезпечення екологічних та соціальних цінностей. Формуються нові міжнародні інституції, як Глобальна екологічна організація (GEO), які матимуть широкі повноваження з розробки та запровадження глобальних стандартів і заходів щодо збереження довкілля й запобігання суспільній деградації навіть у разі економічних втрат.

Приблизно після 2030 року національні уряди відновлять свою роль адміністративних центрів громадянського суспільства. Новий державний апарат разом із міжнародними інституціями очолить та спрямує перехід до сталого розвитку. Отже, за цим сценарієм, людство перейде до сталого розвитку, але з частковою затримкою й розбудовуючи нову структуру управління, що жорстко координує дії на міжнародному рівні. Щоправда, цей сценарій репрезентує систему мислення азійських держав, зокрема Китаю.

За сценарієм JAZZ, різноманітні незалежні гравці - бізнес, урядові органи, місцеві громади, неурядові органи - тісно співпрацюють і створюють низку спеціалізованих коаліцій для розв'язання соціальних і економічних проблем у максимально прагматичний спосіб. Головною в цьому сценарії є динамічна взаємодія різних суб'єктів, а його назва походить від джазової музики та її зовнішньої хаотичної структури, чергування імпровізацій і чіткої гри, коли солісти виходять на перший план і знову відходять, об'єднуються в грі й знову розходяться. Постає світ розгалуженої економіки знань і послуг, соціальних і технологічних новацій, експериментів, швидкої адаптації, широких зв'язків і потужного глобального ринку, який динамічно змінюється.

Нових екологічних і соціальних стандартів досягають здебільшого за допомогою такого потужного чинника, як власний інтерес. У цьому висококонкурентному і взаємопов'я­заному світі бізнес бачить власну стратегічну користь у поєднанні екологічної та економічної ефективності, у більшій соціальній відповідальності, а чимало бізнес-корпорацій стають лідерами переходу до сталого розвитку. За цим сценарієм, громадські організації та органи влади, поінформовані споживачі та бізнес діють разом як партнери, бо інакше разом програють. Вони всі разом вчаться інтегрувати екологічні та соціальні цінності в ринкові механізми.

У Йоганнесбурзі (2002) відбулася чергова конференція OOH зі сталого розвитку-Ріо+10. У доповідях та підсумкових документах підтверджено прихильність міжнародної спільноти до сталого розвитку, аргументовано необхідність створення іуманного, справедливого і турботливого глобального суспільства. Наголошено на необхідності взаємної відповідальності, глобального консенсусу та партнерства між усіма народами на і їлапеті. Наступні генерації мають успадкувати світ, вільний від приниження та ганьби, що їх спричинюють бідність, деградація довкілля та моделі нестійкого розвитку.

У доповіді Генерального секретаря OOH Кофі Анана сформульовано такі тези:

- необхідно усвідомлювати відповідальність один за одного, особливо за малозабезпечених і за майбутнє цивілізації. Природа - храм краси і джерело духовного збагачення;

- не варто далі замовчувати інформацію про загрозливий стан нашої планети. Лицемірством є твердження, що охорона довкілля - надто високозатратне заняття. Бездіяльність може призвести до ще більших збитків;

- якщо глянути правді у вічі, зрозуміло, що вигодами звичної для нас моделі розвитку користуються окремі країни й особи, а більшість людей від неї страждає. Прагнення до процвітання, що призводить до хижацької

експлуатації довкілля, невдовзі заведе людство в глухий κym^b9. Однак ухвалені резолюції сформульовано у вигляді побажань і завдань без визначення шляхів і засобів їх розв'язання.

На думку Е. Тофлера, настав час драматичного пере­оцінювання напрямів змін, переоцінювання, яке здійс­нюватимуть не політики, не соціологи, не духовенство, не революційна еліта, не техніки, не ректори коледжів, а всі люди разом. Нам потрібно, вважає філософ, ініціювати неперервний плебісцит стосовно майбутнього: "Який світ хочемо отримати через десять, двадцять чи тридцять років?"^{[69] [70] Поки що на порозі нового тисячоліття ми наосліп мчимо в майбутнє.}

Питаннядля самоконтролю

1. Де вперше подано дефініцію поняття "сталий розвиток"? Який його зміст?

2. Які принципи сталого розвитку задекларував Саміт Землі “Ріо-92"?

3. Чому ідею сталого розвитку визнано стратегією сучасної глобалізації?

4. Які п'ять завдань розвитку людства передбачає Глобальний план Маршала?

5. Що означає індекс соціально-економічної дисгармонії розвитку?

6. Дайте визначення синергетики як теорії та методології систем, що самоорганізуються.

7. Охарактеризуйте принципи синергетики.

8. Які можливі глобальні сценарії розвитку людства?

Літеpamypa

/. Бі/Зяной В. О методологии синергетики // Вопросы философии, 2006. №5. С. 79-94.

Гор А. Земля у рівновазі. Екологія і людський дух. К.: Інтелсфера, 2001.404 с.

,J. Кучуради И. Справедливость -социальная и глобальная //Вопросы философии, 2003. №9. С. 17-29.

4. Аасло Э. Век бифуркации: постижение изменяющегося мира // Путь, 1995. № 1. С. 3-129.

.5. Пригожин И., Стенгере И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой. M.: Прогресс, 1986. 432 с.

6. Ролз Дж. Політичний лібералізм. К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2000. 382 с.

7. Семенюк Е. Філософські засади сталого розвитку. Львів: Афіша, 20002. 200 с.

8. Стан світу 2000. K.: Інтелсфера, 2000. 312 с.

9. Урсул А. Путь в ноосферу (Концепция выживания и устойчивого развития цивилизации). M.: Луч, 1993.275 с.