Розділ 5 ЛЮДСЬКИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЯК ВАРТІСТЬ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Коло питань: Людський потенціал та чинники його формування. Індекс розвитку людського потенціалу. Якісні ха­рактеристики людського потенціалу. Соціобіологія: натуралістична інтерпретація людини.

Перехід техногенних суспільств до інформаційної цивілізації ґрунтується на взаємозалежності між економічним розвитком і стабільною демократією. Однак ця прогресивна тенденція не обов'язково корелює з моральним І соціальним поступом. Річ у тім, що сучасні ліберально- демократичні суспільства сповідують надмірний індивідуалізм, їхнє функціонування забезпечує прозора структура права та відповідні інституції. Така держава вимагає від індивідів лише бути раціональними й дотримуватися законів задля власних інтересів. А головною їхньою чеснотою має бути не доброчесність, а толерантність.

Концепція сталого розвитку зорієнтована на соціально- гуманітарні аспекти суспільного поступу. Головна цінність сталого розвитку суспільства - людина. Людські якості є

визначальними в забезпеченні сталого розвитку. Саме людина задіює всі решта ресурсів. Вона посідає особливе становище: без неї не було б ні розвитку, ні самого суспільства. Проте дотримування антропоцентричного принципу зумовило руйнацію не лише довкілля, а й людини. Як зазначає K. Маєр- Абіх, ми не тільки хибно діємо, керуючись хибними інтересами, а й хибно мислимо. Тому необхідний поворот у мисленні, щоб у своїй діяльності люди зважали на інших людей - на тих, хто живе нині, на прийдешніх і на померлих. "Теперішньому людству потрібно перейнятися відповідальністю за пам'ять померлих, за спадок прийдешніх і за те, щоб жодну людину не використовували тільки як "людський ресурс", що слугуватиме чужим інтересам, хай навіть й інтересам частини людства"^[102].

Тому невипадково у працях із питань сталого розвитку дедалі частіше вживають поняття "людського потенціалу" та аналізують умови його формування. "Людський потенціал" - поняття, яке корелює з ідеєю сталого розвитку людства, що виникла в 90-х роках XX ст. У 60-80-х роках використовували поняття "людські ресурси", "людський капітал" (розглядаючи людину як ресурс, який використовує суспільство), "рівень життя", "якість життя" (що репрезентують людину як споживача).

Під людським потенціалом розуміють здібності й компетенції особи, її фізичне, психічне і духовне здоров'я. Світоглядна переорієнтація на людський потенціал покликана розкрити самоцінність людини. Здібності - психічні властивості індивіда, які є передумовою успішного виконання певних видів діяльності (набуття знань, умінь і навичок та використання їх у праці). Компетенція виявляє здатність людини до самоствердження й самореалізації у різних сферах: від освітньо-культурної до соціальної й фахової. Спроможність індивіда ефективно розв'язувати соціальні та професійні завдання в реальному часі й просторі. Компетентність - якісна особистісна характеристика, що виявна в успішній результативній діяльності особи, вона визначає не лише міру прагматичності особи, а й мобілізаційну спрямованість її до самовдосконалення. Компетентність стосується всіх сфер буття людини: соціальної, професійної, екологічної, комунікативної, моральної тощо. Високий рівень компетенції є необхідною умовою динамічної адаптації особи до змін.

Важлива роль у формуванні людського потенціалу належить освіті. Демократичне суспільство зацікавлене щораз більше інвестувати в освіту, позаяк це інвестиції в розвиток особових здібностей і компетенцій, які характеризують якість людського потенціалу. Він істотно впливає на функціонування суспільства та його успішність.

У рамках Програми розвитку ООН (ПРООН) з 1990 р. публікують щорічні "Доповіді про розвиток людини". Аналогічні результати стосовно розвитку людського потенціалу в Україні друкують від 1996 р.

• індекс очікуваної тривалості життя;

• індекс рівня освіти, який визначають як комбінацію рівня грамотності дорослого населення і частки громадян віком до 24 років, які навчаються в початкових, середніх і вищих навчальних закладах;

• індекс рівня життя, що його визначає частка валового національного продукту (ВНП) на душу населення.

IP>1Π для кожного зокрема означає: прожити довге і здорове життя; здобути освіту; отримати доступ до засобів, які забезпечують належний життєвий рівень. Він враховує економічний розвиток країни та ефективність її соціальних інститутів, зокрема освіти й охорони здоров'я, оскільки вони найбільше сприяють збереженню і розвитку людського потенціалу. Введення чітко заданого параметра для кількісного аналізу слабоформалізованих процесів, безперечно, має наукову цінність. Простота розрахунку ІРЛП дає змогу порівнювати за ним різні країни.

Філософія, на відміну від науки, акцентує на якісних характеристиках буття людини, а тому прагне осягнути людське буття в його цілісності. Специфіка філософської інтерпретації людини полягає в тому, щоб з'ясувати природу та істотність людини, суцільність та межові умови її існування, а також життєве призначення людини.

Під природою людини розуміють стійкі, незмінні риси, загальні задатки та здатності, притаманні homo sapiens. Еволюція філософського розуміння природи людини йде в напрямі визнання її як істоти зі сталими біологічними, психічними та соціальними рисами. Сутність людини (істотність) - таке якісне поєднання людських рис, завдяки яким вона докорінно відрізняється від решти живих істот. Щодо розуміння єства людини в сучасній філософії є поліфонія поглядів, які з різних боків аналізують людський потенціал, перспективи його розвитку та можливі загрози його саморуйнації.

У другій половині XX ст. у зв'язку з бурхливим розвитком усього комплексу біологічних наук, і передусім генетики, виникла соціобіологія.

Головну мету соціобіології Е. Вілсон убачає в тому, щоб пояснити соціальну поведінку людини на основі аналізу еволюційно-біологічних передумов її формування. Соціобіологія прагне відповісти на широке коло запитань щодо сутності людини, її поведінки та еволюції, спираючись здебільшого на біологічні чинники становлення, функціонування та розвитку людини. На думку Е. Вілсона, люди, як і всі представники тваринного світу, є продуктами еволюції внаслідок природного добору, і це твердження не може бути предметом дискусії. Базуючись у своїх дослідженнях на дарвінізмі, соціобіологи прагнули подолати "філогенетичну безодню", яка відокремлює людину від інших форм життя.

За Е. Вілсоном, людина як біологічна істота є результатом не лише природного добору, бо з'являється внаслідок низки генетичних мутацій. Homo sapiens - типовий тваринний вид із поправкою на якість і величину генетичної відмінності, що впливає на поведінку. Гени людини зумовлюють спосіб формування людського розуму, а саме: які стимули особа сприймає, а які ні, яку інформацію опрацьовує, які види пам'яті легко викликати, які емоції пробудити тощо. Процеси, які створюють такі наслідки, він називає епігенетичними правилами. Ці правила вкорінені в особливій людській біології і впливають на способи вияву культурних форм. Така природа людини генетично зумовлює не лише біологічні, а й соціальні риси. Посередником між біологічним і соціальним у людині є епігенетичні правила, що закладені природним добором задля адаптації^[103]. Вони становлять психофізіологічний комплекс напівінстинктивних, напівсвідомих спонукальних імпульсів, що регулюють поведінку, попереджують про загрозу для існування, стримують від невластивих учинків.

Основою "теорії генокультурної коеволюцїї" є ідея взаємодії процесів органічної та культурної еволюції. Вона стверджує, що ні гени, ні культура самі собою не могли зумовити появу людського розуму, що соціокультурні та біологічні чинники взаємно доповнюють одне одного. Усе ж природу людини Е. Вілсон тлумачить суто з позицій біології, стверджуючи, що "більшість стереотипних форм поведінки людей притаманні ссавцям, а більш специфічні за своїм виявом форми - поведінці приматів, як передбачено загальною еволюційною теорією"^[104]. Отже, для Е. Вілсона людина, фактично, є радше природною, ніж соціальною.

Соціальні риси людини, на думку Е. Вілсона, з'явилися внаслідок біологічної еволюції. До них він зараховує альтруїзм, територіальність (прихильність до конкретного місця перебування), агресивність, дотримування відповідних форм сексуальної поведінки, непотизм (відданість родині або іншим внутрішньо популяційним спільнотам) та соціалізацію. Отже, природа людини у дзеркалі соціобіології є лише системою складних реакцій на чинники довкілля, які сформувалися в процесі еволюції людства.

Безперечно, на особовому рівні кожна людина має біологічну суверенність. Право на біологічну неповторність і недоторканість є вартістю західного суспільства. Проте сьогодні унікальна природа людини опинилася під загрозою завдяки успіхам генної інженерії. Справді, біомолекулярна революція, зазначає М. Кайку, відкриває значні можливості для конструювання людини. Вона дає змогу втручатися в генну структуру людини. Водночас постає слушне запитання: чи володіє людина всією необхідною інформацією про те, що саме вона має намір творити? Зокрема це стосується використання генної інженерії не лише для збереження людського роду, а й задля його поліпшення за власним проектом.

У контексті розвитку всього комплексу біологічних наук, і передовсім генетики, актуалізувалися питання євгеніки - удосконалення людського роду. Ідеї євгеніки пронизують усю культурну історію людства. "Науковий" етап у розвитку євгеніки пов'язаний з іменем англійського дослідника Френсіса Гальтона, який запропонував цей термін. У своїх міркуваннях він спирався на теорію Ч. Дарвіна про походження видів, їх еволюцію на основі природного добору. Завдяки передаванню у спадок найкращих ознак потомству кожен вид забезпечує виживання • найбільш пристосованих. Тільки людина, створивши культуру, вийшла з-під влади природного добору. Тепер людина неухильно наближається до повного виродження. Тому треба запровадити штучний добір, який виконував би в суспільстві ті самі функції, що й природний добір у природі.

Так сформульовано головну ідею євгеніки: провести в суспільстві селекцію, якої не здійснює природа. Євгеніка, на думку Ф. Гальтона, спроможна не просто оздоровити народонаселення, покращити його характеристики, а й зробити це швидко і гуманно.

Розрізняють позитивну та негативну євгеніку. Мета позитивної євгеніки - відтворення людського роду з цінними для суспільства рисами, зокрема без спадкових хвороб, фізично здорових, інтелектуально розвинутих. Мета негативної євгеніки - призупинити відтворення осіб, що мають спадкові дефекти, або тих, хто фізично і розумово неповноцінний.

Сучасну неоєвгеніку живлять дослідження в галузі генної інженерії, глибинної екології, які констатують ослаблення здоров'я населення через демографічний дисбаланс, розвиток біотехнологій і геномодифікованих продуктів.

Обов'язковим елементом євгенічного підходу є визнання здоров'я населення як суспільного блага. Євгеніка в конструюванні нової людини спирається, з одного боку, на знання того, що потрібно змінити (тобто чіткі уявлення про ідеал і мету втручання), а з іншого, - знання способів (тобто володіння технологічними засобами досягнення вибраного ідеалу). Якщо в добу Відродження таким знанням вважали астрологічний прогноз, то сьогодні це - геном людини. Усім євгенічним проектам притаманний біологізаторський підхід до людини. Найбільш відомі нині два проекти: "Геном людини" і "Генетичне розмаїття людини". Реалізація цих проектів має велике значення для фундаментальної науки, оскільки суттєво поглиблює і розширює знання про механізми передавання спадкової інформації. Євгенічна складова наявна у всіх геномних дослідженнях. І це не дає змоги генетиці відмежуватися від євгеніки. Практично цілковито збігаються їхні проблемні сфери. Тому євгеніка - не рудимент попереднього етапу розвитку науки, а сфера цілепокладання генетичних розробок, у межах яких визначають генеральну лінію розвитку генетики, описують межі, за які геномні дослідження не повинні виходити, якщо не хочуть втратити наукового статусу.

Прибічники генної інженерії вважають, що невдовзі завдяки маніпуляціям із генами homo sapiens створять новий вид - homo Supersapiens. У неї егоїзм на генетичному рівні урівноважуватиме товариська вдача, агресивність стримуватиме інстинкт належності до однієї групи, а жадання влади урівноважуватиме схильність до співпраці. Homo Supersapiens буде інтелігентною, дружелюбною і готовою до співпраці. Її поява ознаменує початок нової ери - постлюдства.

На думку Е. Ласло, ідеї неоєвгеніки абсолютно нереалістичні. По-перше, тому що людство не має достатньо знань про власні структури. По-друге, навіть генетичне створення індивіда з бажаними рисами не гарантує, що вони відтворюватимуться в наступних поколіннях. Передовсім через те, що індивід із суперінтелектом і неагресивністю не витримає життєвої конкуренції з егоїстичними й агресивними представниками людської раси. По-третє, особисті риси індивідів не виявляють однозначно порядку взаємодії індивідів, адже суспільне життя не є сумою характеристик його індивідів. Неагресивні й неегоїстичні індивіди не гарантують суспільству миролюбності^[106].

Крім того, удосконалення людського роду пов'язане з численними етичними проблемами. З одного боку, біотехнології і нейрофармакологічні препарати нового покоління здатні покращити пам'ять, когнітивні здібності, продовжити життя до ста двадцяти років тощо. З іншого - цілком імовірно, що багатьом людям ці технології будуть недоступні. Тоді стратифікація суспільства на багатих - бідних доповниться стратифікацією на гідних - негідних, залежно від фінансового стану людей. Не менш важливим є вибір "генерального селекціонера", тобто компетентної і наділеної владою особи, якій довірили б розмежування людей на гідних та негідних. Ще одна проблема -доля "вибракованих" людей. Крім того, методи євгеніки суперечать її меті, тому їх осуджують як неприйнятні в людській спільноті.

Цікаво, що в деяких країнах провадять державну євгенічну політику: пропаганда "євгенічного" способу життя, встановлення заробітної плати залежно від расової цінності індивіда, захист материнства і дитинства тощо. Однак позитивна євгенічна політика має обмежену сферу дії і не є достатньою для оздоровлення нації. Більш дієвими з погляду завдань євгеніки є методи негативної євгеніки: сегрегація, стерилізація і евтаназія неповноцінних. Евтаназія - безболісне припровадження безнадійно хворого до смерті. Під сегрегацію (ізоляція в спеціальних колоніях за статтю) підпадають слабоумні, епілептики, п'яниці, ледацюги. Щодо стерилізації, то вона має бути обов'язковою для всіх категорій, що підпадають під сегрегацію, але ухиляються від неї.

Антиіуманність євгенічних способів селекції, їх суперечність загальновизнаним нормам європейської (християнської) моралі привели до ідеї перекласти відповідальність за проведення непопулярних євгенічних заходів на державу. Згубність такої практики продемонстрували євгенічні заходи в фашистській Німеччині. Досягнення расової чистоти було замислено як програму державного контролю за якістю народонаселення. Тільки в Німеччині євгеніці вдалося утворити альянс із режимом (1933-1945). Цим союзом євгеніка скомпрометувала себе. Хоча її чільники вважали, що це нацизм скористався її благородними ідеями для своїх антиіуманних цілей. Вони виправдовували євгеніку як таку, що не відповідає за справи свого партнера з альянсу. Однак євгеніка так само була зацікавлена у співпраці з владою, як і влада - у використанні ідеї оздоровлення раси. Тому за проведення масових акцій щодо знищення населення фактично повного мірою відповідальна і євгеніка.

Сьогодні принцип державного контролю представлено двома порівняно самостійними блоками: контроль за геномними розробками і проведення активної демографічної політики. Євгеніку ще називають якісною демографією.

Двадцять перше сторіччя ввійде в історію як сторіччя супертехнологій. За оцінками експертів, супертехнології витіснять на периферію традиційні технології і набудуть статусу базисних. Практики застосування нових технологій істотно змінять геном людини, її тілесність, нейросистему, інтелект, етико-онтологічне ставлення до свого буття, до природи, до майбутньої долі мегасоціуму. Цей процес перетворення людського буття, зазначає В. Лук'янець, іменують по-різному: "технологічна сингулярність", "антропогенна синіулярність", "гуманітарна революція"^[107]. Термін "сингулярність" запровадив математик Джон фон Нейман (1950). Він означає настільки стрімку зміну умов людського існування, що можливість адаптуватися до такої зміни буде сумнівною. Практика використання новітніх технологій перетворює людське життя на об'єкт зухвалих і ризикованих маніпуляцій. Тому синіулярність стає каталізатором екзистенційних тривог за долю людства.

Сьогодні синіулярність розглядають у контексті реалізації мегапроекту "Штучний суперінтелект". Нові технології наближають людину до стану синіулярності, у якому можливий еволюційний стрибок "людина - постлюдина". Термін "постлюдина" означає новий модус існування людини в новій реальності. Постлюдина - творець потужних нанотехнологій і їхній користувач.

Завдяки вторгненню постлюдини в фундаментальні першооснови буття антропності вона вже не еволюціонує "самопливом" і перетворюється на предмет турботи й культивування суб'єкта, що орудує потужними технологіями. Термін "антропність" позначає буття людини, що еволюціонує в усій її тотальності. Антропність відрізняється від усіх видів буття трьома особливостями:

- по-перше, здатністю самоусвідомлювати себе, презентувати себе різними мовами, створювати самообрази, самопрезентативи;

- по-друге, здатністю самоідентифікувати себе серед можливих типів життя;

- по-третє, здатністю піклуватися про свою прийдешність, передбачувати та змінювати її на власний розсуд^[108].

Трансформативні антропологічні практики, які не просто змінюють дещо в природі людини, а глибинно трансформують людську істоту, актуалізують питання сталості антропного буття. Чи його слід консервувати, чи поліпшувати, використовуючи всю потугу технологій XXI ст.? Поліпшувати онтологічне становище людини у світі, на думку експертів, - означає здійснити перетворення, що збільшують можливості окремих людей усвідомлено змінювати свій геном, своє тіло, свою нейросистему, своє життя відповідно до своїх інформаційних бажань. Саме постлюдина є результатом трансформативних практик. Наразі постлюдина не має дефініції, позаяк її ще не сконструювали, є лише прогнози.

С. Хорунжий виокремлює три види постлюдини: Кіборг, Мутант, Клон. їх поява гряде на основі супертехнологій. Першим типом є Кіборг. Його появу зумовлюють стратегії зрощування людини з комп'ютерною технікою. Комп'ютерні технології входять в антропологію, істотно розширюючи інтерфейс "мозок - машина" (IMM). Якщо він захопить критичну частину активності та здібностей людини, будуть підстави говорити про перетворення людини на гібрид людини і машини, тобто на Кіборга.

Формування Кіборга - двобічний процес. З одного боку, у тіло й мозок вживлюють різноманітні комп'ютерні імплантанти (актуальна кіборгізація). Вони підсилюють фізичні, сенсорні, когнітивні здібності людини, а в перспективі - заміна елементів мозку машинними елементами. З іншого боку, людина занурюється у світ комп'ютерного кіберпростору (віртуальна кіборгізація), втрачаючи зв'язок з актуальною реальністю.

Ще один вид постлюдини - Мутант. Його поява пов'язана зі стратегіями розвитку генотехнологій. Вони входять в антропологію, створюючи можливості практично маніпулювати генетичною програмою, геномом людини. Коли генетичні зміни перевершать критичну масу генетичного матеріалу людини, з'явиться жива істота, відмінна від людини, - Мутант. Під час цього процесу може виникнути генетичне дизайнерство, яке використовуватиме геноматеріал різних видів для проектування і виробництва мутантів. Вони можуть бути не лише не схожими на людину, а загалом виявитися "химерами", міжвидовими гібридами, істотами з фантастичною гіпертрофією окремих властивостей. Звідси - загроза самій людині. Слушно зазначає Ф. Фукуяма: "Ми змішаємо гени людини з генами багатьох видів, і вже не розумітимемо чітко, що ж є людина"^[109].

Генні технології уможливлюють появу ще одного екзотичного виду постлюдини - Клона, тобто точної генетичної копії будь-якого людського організму. Клон - генетично нормальна людська істота, не Мутант. Генетично Клон цілком ідентичний організмові донора. Ф. Фукуяма вважає клонування людей небезпечними й неприйнятними практиками: "Є речі, які потрібно заборонити беззастережно. Серед них - репродуктивне клонування, тобто клонування з наміром відтворити дитину"^[110]. З'ява Клона містить антропоекзистенційні небезпеки для людини: втрати унікальності та ідентичності, оскільки Клон - Двійник. Ix втрата для людини є психологічною травмою, наслідки якої наразі невідомі.

Завдяки супертехнологіям уперше в історії в принципі технічно можлива повна трансформація природи людини та її конституції. У зв'язку з цим заново постають філософсько- антропологічні питання: про природу людини та можливості дефініції людини, визначення особи, її індивідуальної та колективної ідентичності, про вартості та моральні засади людського існування, про межі допустимих трансформацій тощо.

Революція супертехнологій відкрила доступ до фунда­ментальних першооснов антропності. Практику її перетворення називають "генетичним апгрейдом". На думку С. Гокінга, генетичний апгрейд неминучий не лише через спокусу вдосконалити людський генотип, людську тілесність, людську поведінку, а й через реалізацію проекту Штучного інтелекту. Тож цілком можливе машинне рабство. Учений попереджує: якщо людина бажає в майбутньому бути конкурентоспроможною зі створеними машинами, то мусить вдатися до генної інженерії. Людство має два шляхи запобігти машинному рабству: або практика вдосконалення людських генів, або створення могутніх технологій інтеграції комп'ютерів і людського мозку. "Найімовірніше, - зазначає він, - людству доведеться піти цим шляхом, якщо воно бажає, щоб біологічні організми, як і раніше, перевершували електронні машини"”¹.

Найпослідовніше стратегію генетичного апгрейду представлено в русі трансгуманізму”². Ініціатори руху вважають, що антропність не є абсолютною онтологічною константою. Нинішній стан антропності - найцінніший арт-витвір самої людини. Тому найголовнішою турботою про людину трансгуманісти вважають захист прав людини вдосконалювати себе на власний розсуд. Етико-онтологічний імператив трансгуманізму наголошує: не консервувати буття антропності у повноті всіх її нинішніх обмеженостей і патологій, а поліпшувати його, використовуючи всі можливості сучасних супертехнологій. Натомість гуманісти категорично вимагають накласти табу на будь-які втручання у фундаментальні першооснови людської природи.

Сучасні технології відкривають перед людством новий незнаний горизонт, але водночас цілком непередбачуваний. Цілком можливим є створення штучно сконструйованої людини. Звісно, істота, яку сконструює людина, не буде природною за походженням, а штучною людиною-анантропом. Тоді, вважає

^1,1 Хокинг С. Наука в следующем тысячелетии // Наука и религия, 1998. №12. С. 38.

¹¹² http://www.transhunanism.org; http://www.transhunanism.com/index.html А. Павленко, між штучною за сутністю людиною і штучним середовищем не буде жодних суперечностей. Якщо людина вибере шлях самоконструювання, самотворення, то екологічна проблема виявиться для неї псевдопроблемою’¹³. Немає сумніву, що вже провадять дослідження для конструювання штучної людини. Проте перед конструкторами постане запитання: чи мають вони всю необхідну інформацію про те, що мають намір створити? Звісно, ні. Тому людина ніколи не створить штучної людини в усій людській повноті.

Сьогодні наука й технологія розвиваються надміру стрімко. Суспільство не лише не встигає освоїти нову інформацію, а й не спроможне зрозуміти можливі загрози від новітніх наукових розробок. Ще прикріше, що самі науковці часто не встигають як слід осмислити й перевірити свої відкриття, а їх уже втілюють у технології і масово продукують у виробництві. Італійський філософ Е. Агаці стосовно цього пише, що хороша наука і хороша технологія тоді, якщо відповідає моральній вимозі не зрадити довіри, висловленої їм суспільством^[111].

Центральною філософською проблемою XX ст. була проб­лема психічного здоров'я людини та ЦІЛІСНОСТІ її психічного життя. Дослідження цих проблем започаткував класичний психоаналіз і його речник 3. Фройд. Проблему цілісності особи та її індивідуацію досліджували К. Юнг, Е. Берн, Е. Фром.

Психоаналітичну концепцію людини викладено в працях австрійського психіатра й філософа Зигмунда Фройда (1856-1939) "По той бік принципу задоволення", "Я і Воно", "Незадоволення культурою" та інших.

У розумінні людини 3. Фройд керується припущенням про те, що в живій природі діють дві сили: Ерос (інстинкт життя) і Танатос (інстинкт смерті). Ерос спрямований на збереження життя, на його оновлення, творення, прогрес. Танатос - на руйнацію життя. Тому, за 3. Фройдом, людину можна розглядати як поле протидії цих двох сил. Ерос виявний водночас як дія сексуального та агресивного інстинкту, Танатос - як деструкція, якій притаманна агресивність. Тому агресія є природно вкоріненою рисою людини. Так само сексуальність - природний інстинкт, притаманний людині від народження до смерті. Підтвердження своєї гіпотези 3. Фройд шукає в міфах, художній та історичній літературі. Давньогрецький міф про Едипа, на думку 3. Фройда, не тільки підтверджує, що сексуальні потяги є основою діяльності індивіда, а й що закладені в ньому з дитинства. Отже, природу людини становлять гонові потяги, такі як комплекс Едипа, комплекс Електри, сексуальні потяги, інстинкт самозбереження та насолоди.

Природну істотність людини 3. Фройд обґрунтовує через аналіз психіки індивіда. Він вважає, що душевне життя людини не можна обмежувати суто свідомістю. Свідомість - лише частина специфічної багаторівневої реальності, де існують і "несвідомі потяги", і "несвідомі бажання". Цією специфічною реальністю є психіка. Зовнішня реальність - не єдине, на що реагує психіка і чим вона живе. Зв'язок із зовнішнім світом людини, за 3. Фройдом, опосередкований дією несвідомих потягів, поривань та інстинктів як складових психіки. На основі цього він пропонує таку структуру психіки або власне людської особи: "BθHθ"(Id), "Я"(Ego), "Над-Я"(Super-ego)^[112].

"Воно" - глибинний пласт підсвідомих потягів та інстинктів, що функціонує за принципом задоволення, тобто за довільно вибраною програмою отримання максимального задоволення без уваги на соціальну реальність і навіть супроти неї. Оскільки індивід задовольняє свої пристрасті через зв'язок із реальністю, то в психіці актуалізується індивідуальне "Я", що формується у свідомості й покриває собою несвідоме, яке прагне врівноважити несвідомі потяги із соціальною реальністю. "Я", як посередник між "Воно" і зовнішнім світом, функціонує за принципом реальності й прагне зберегти добрі стосунки як із "Воно", так і зі зовнішнім світом. Хоча це не завжди вдається, бо аргументи розуму часом безсилі проти інстинктивних потягів. Тому в психіці актуалізується третій елемент структури - "Над-Я", який є моральним цензором, виявним передовсім як совість, що містить заповіді, заборони, владу, авторитет батьків тощо. Беручи за основу таку структуру психіки, 3. Фройд стверджує, що поведінка людини, вчинки, розмаїття взаємин зумовлено несвідомим й егоїстичним прагненням до насолоди, втіхи, задоволення.

Існування людини - це психічна гармонія індивіда, яка реалізується через розв'язання конфлікту між "Воно" і "Я". На думку філософа, "Я" намагається узгодити ірраціональні імпульси з вимогами реальності й аргументами розуму, обмежити їх за допомогою захисних механізмів. Головними механізмами врівноваження психіки, за 3. Фройдом, є витіснення, раціоналізація ("виправдання") та сублімація. Витіснення - механізм психічного захисту у формі мимовільного забування конфліктних ситуацій, стресових випадків, яких людина воліла б не знати. Витіснений образ зберігає свою енергію і прагне зовнішньої реалізації. "Над-Я" чинить опір, унаслідок чого можуть виникати страх, почуття провини, муки сумління. Крім того, "Я" може сублімувати несвідомі потяги. Сублімація - це переключення енергії людських пристрастей і потягів на соціально доцільну діяльність та культурну творчість. За 3. Фройдом, завдяки сублімації моїутня сила "Воно" виявляє себе в бурхливій діяльності у сфері мистецтва, науки, політики тощо.

Антагонізм природного ("Воно") і культурного ("Я") в індивіді переростає в антагонізм індивідуальних прагнень та цілей розвитку культури. Культура, за 3. Фройдом, містить усю суму знань і вмінь, що дає змогу людям опанувати сили природи й задовольняти свої потреби, а також усі інституції, що регулюють людські взаємини. Однак щодо внутрішнього світу людини, то культура є дещо зовнішнє й необов'язкове для його формування. Культура, на думку 3. Фройда, - це гамівна сорочка для індивіда, яка функціонує в інтересах соціуму задля забезпечення спільної діяльності й обмеження антисоціальних потягів та агресивності індивідів. Культура постає як обмеження індивідуальної свободи. Повну свободу індивід має лише в дитинстві, коли в психіці панує принцип задоволення і відбувається безпосереднє вдоволення інстинктивних потягів. Призначення культури - гамувати потяги, а не забезпечувати щастя кожного індивіда, а призначення людини - бути щасливою. Щастя, за 3. Фройдом, - це відсутність незадоволення й переживання сильних почуттів насолоди і втіхи.

Оскільки культура, на думку філософа, є репресивною, то цілком зрозуміло, що людина не почувається щасливою. Проте культурна людина обміняла частину можливості досягнути щастя на частину захищеності.

У 3. Фройда були численні послідовники й учні, проте, опанувавши його вчення і досвід, жоден із них не поглиблював класичного психоаналізу. їхні оригінальні вчення про людину, її психіку об'єднують у широкий філософський напрям - неопсихоаналіз. Серед них виокремимо Карла Юнга, який започаткував аналітичну психологію, Еріка Берна - автора трансакційного аналізу та Epixa Фрома - автора гуманістичного психоаналізу.

Швайцарський психоаналітик і філософ Карл Густав Юнґ (1875-1961) відмовився від пансексуалізму 3. Фройда та розвинув учення про психосоціальну сутність людини. За К. Юнгом, психічне життя людини - складна взаємодія трьох рівнів: свідомості, особистого несвідомого та колективного несвідомого.

Свідомість цілком і повністю є особист им феноменом, що прагне забезпечувати цілісність психічного життя людини. Проте це позірна цілісність, оскільки зміст, який не вписується в ціле, або забувають, або витісняють у підсвідоме і заперечують. У такий спосіб, уважає К. Юнг, формуються чуттєві комплекси, які становлять зміст особистого несвідомого. Отже, особисте несвідоме є вмістилищем спогадів і переживань, які колись були свідомими, але згодом утратили свою інтенсивність, тому перебувають за порогом свідомості. Крім того, до його змісту входять усі свідомо витіснені й забуті думки та почуття, що спричиняли страждання. Оскільки вони не сумісні зі свідомістю, то є за її порогом.

Структура особистого несвідомого містить також автономні комплекси. Під ними К. Юнг розуміє будь-яке психічне утворення, яке першопочатково розвивається цілком несвідомо і вривається у свідомість лише тоді, коли набуває відповідної інтенсивності, щоб подолати поріг свідомості. Прикладом автономного комплексу є творчий задум художника та його визрівання. Коли автономний комплекс вривається у свідомість художника як осяяння, він усвідомлюється, але не асимілюється свідомістю. Комплекс виявляє свою автономність саме в тому, що виникає і зникає без вольових зусиль художника, за власними прихованими закономірностями.

У структурі психіки К. Юнґ виокремлює колективне несвідоме. Воно спільне для всіх людей як схеми ставлення до світу у формі узагальнених образів, які склалися в архаїчні часи. Колективне несвідоме ідентичне у всіх людей. Воно становить загальну основу душевного життя кожної людини^[113]. На відміну від особистого несвідомого, колективного несвідомого людина за звичних умов не усвідомлює, і жодна аналітична техніка не допоможе його "пригадати", адже його не було витіснено чи забуто. Проте колективне несвідоме з'являється у фантазіях і сновидіннях. У символічній формі воно пропонує розв'язання проблем, на які на рівні свідомості людина не знаходить відповіді.

Структуру колективного несвідомого успадковують. Механізм його функціонування нагадує дію інстинктів, що виявляються як імпульси до виконання дій із примусу, без мотивації, тобто без найменшого уявлення про результат дії, без обдумування та розуміння того, що ми робимо. Глибинний пласт колективного несвідомого становлять апріорні, вроджені форми інтуїції, а саме - архетипи сприймання та розуміння, що детермінують психічні процеси. Подібно до інстинктів, які спонукають людину до стандартних реакцій, архетипи схематизують способи бачення та розуміння, формуючи ставлення до світу у формі усталеного зразка.

Якщо інстинкти є типовими способами реакцій на дію середовища, то архетипи - типовими способами розуміння ситуацій. Архетипів стільки, скільки типових життєвих ситуацій. Нескінченне повторення закарбувало цей досвід у нашій психічній конституції, але не у формі заповнених змістом образів, а у вигляді форм, позбавлених змісту, що дає змогу конкретного способу сприймання та дії. Архетип активізується лише у відповідних ситуаціях, які сприяють його актуалізації, і він висправжнюється всупереч розуму й волі. Архетипи й інстинкти настільки тісно переплетені, що це дало підставу К. Юнґові визначити архетипи як моделі інстинктивної поведінки. Він найповніше охарактеризував ті архетипи колективного несвідомого, які надто часто турбують Я та впливають на нього, зокрема Персона, Тінь, Аніма, Анімус, Самість тощо.

Персона містить ті соціальні ролі, які виконує особа. Функціонування в соціумі вимагає від нас грати ту чи ту роль,, використовуючи прийоми, що властиві саме тій чи тій ролі. Аналогічно, як актори одягають маски, щоб окреслити роль, так само кожна особа має соціальні маски’¹⁷, що репрезентують її ролі. Маска - це лише компроміс між індивідом і суспільством стосовно того, якою має бути людина. Вона творить собі ім'я, здобуває титули та звання, виконує обов'язки. На перший погляд здається, що персона є індивідуалізацією особи. Проте на її створення більше впливають інші, ніж вона сама. Тому Персона лише симулює індивідуальність, спонукаючи інших і її власника повірити в таку позірну індивідуальність. Насправді власник тільки грає роль, через яку виявляється колективне несвідоме.

На думку К. Юнга, кожен із нас має "супутника впродовж життя" - архетип Тінь. Тінь організовує і структурує навколо себе всі витіснені бажання, спогади й досвід, які несумісні з персоною і суперечать соціальним стандартам та ідеалам. Тінь - це наша власна примітивність, непристосованість, незручність, що протистоїть Я. Тінь - це примітивна людина з її бажаннями та емоціями, яка є в кожній людині. Тінь настільки більша, наскільки менша її присутність у свідомому житті людини. Якщо матеріал із Тіні повертається у свідомість, Тінь втрачає значну частину своїх примітивних і жахливих рис. Вона найбільш небезпечна тоді, коли невпізнана. Тіні непросто позбутися - її треба виявити в собі, а це потребує чималих моральних зусиль. Завдяки інсайту та добрій волі деякі риси Тіні можна асимілювати у свідому особистість. Водночас є й такі риси, які чинять шалений опір моральному контролю. Зазвичай вони пов'язані з проекціями, що їх не визнано за особистісні якості, а як риси іншої людини.

Функції несвідомих реіуляторів взаємин між чоловіками й жінками виконують архетипи Анімата Анімус^{[114] [115]. Аніма означає персоніфікацію жіночої природи чоловічого несвідомого, Анімус утілює чоловічий аспект жіночого несвідомого. Кожен чоловік має в собі образ жінки відповідного типу, так само кожна жінка - образ чоловіка відповідного типу. Проектуючи Аніму (Анімуса) на реальних об'єктів, Я потрапляє під їхній вплив. Наприклад, образ Аніми чи Анімуса несвідомо проектують на кохану людину і він є однією з причин пристрасного захоплення нею чи зневаги. Ці архетипи, на думку К. Юнга, - ключ до творчості. Наприклад, креативний вплив Аніми виявний у художників, які малювали своїх муз як богинь.}

На відміну від вчення 3. Фройда про перманентний конфлікт свідомості та несвідомого, К. Юнг висуває гіпотезу про те, що несвідоме перебуває в компенсаторній взаємодії зі свідомістю. Взаємодоповнюючи одне одного, вони утворюють суцільність, яку він називає Самістю. Обіймаючи не лише свідому, а й несвідому психіку, Самість виявляє неповторність особистості, її центр. До К. Юнга стрижнем особистості вважали Я (ego) - самосвідомість. Відтепер Я є центром поля свідомості й лише в його межах має свободу вибору. За межами поля свідомості Я (ego) втрачає свої функції. Воно не тільки не може нічого вдіяти зі Самістю, а й само суттєво змінюється під її впливом, іноді й асимілюється несвідомими компонентами особи. Самість - це архетип центрованості, який утілює гармонію і баланс протилежних елементів психіки, їхню щораз сильнішу інтеграцію в окремій особі, її індивідуацію, мета якої - цілісна особа (homo totus). Індивідуація - процес внутрішнього переродження^[116], символами якої є великі духовні вчителі людства, такі як Христос, Магомет, Будда.

Кожна з головних рис особи є архетипом. Вони слуїують їй за взірець ідентифікації та самоідентифікації. Тому призначення людини, за К. Юнгом, - у саморозвитку, в індивідуації, яка є винятково особистим прагненням. Однак цей процес реалізується через зв'язки з іншими людьми. К. Юнг наголошував, що ніхто не може дізнатися про свою індивідуальність, доки не набуде тісних і взаємних зв'язків зі своїми побратимами. Прагнучи віднайти себе, людина ніколи не повертається в пустелю егоїзму. Тільки тоді, коли вона пов'язана з величезною кількістю людей, вона має змогу порівнювати себе з ними й вирізняти себе з-поміж них. Лише за таких умов індивідуація реалізується в адекватній соціальній ідентифікації та психологічній самоідентифікації. Разом вони забезпечують не тільки цілісність особи, а й успішну її соціальну адаптацію та психологічне здоров'я.

Головні ідеї трансакційного аналізу сформулював у 40-х роках XX ст. психолог і філософ Ерік Берн (1910-1970). Трансакція - це змістовна одиниця спілкування, а саме спілкування постає як обмін трансакціями. Спілкування є найістотнішою відмінністю людини від тварини. Воно не менш значуще для людини, ніж їжа, вода чи сон. Через способи структурування часу - ритуали, процедури та ігри - передають індивідуальний і колективний досвід від покоління до покоління.

На думку Е. Берна, істотні риси людини, як її поведінкові схеми, формуються через соціалізацію у віці від одного до семи років. Соціалізація - це освоєння життєвого сценарію^[117], який конструюється у формі взятих від батьків стандартів, ідеалів, норм, звичаїв, традицій, перейнятого від дідуся та бабусі ставлення до життя, репертуарів поведінки персонажів казок, міфів, близького оточення. У такий спосіб людина творить власний сценарій життя, що вдосконалюється впродовж подальшого життя. Е. Берн виокремлює три головні етапи видозмін життєвого сценарію.

Перший етап завершується у віці шести років. У цей період життєдіяльність дитини відбувається під контролем батьків і їхніх приписів (заборон). Зазвичай сценарії ґрунтуються на дитячих ілюзіях, які іноді зберігаються впродовж усього життя.

Другий етап охоплює підлітковий та юнацький вік. Тут сформовані в дитинстві сценарії адаптуються до нової ситуації. В юності більшість молодих людей кидаються від сценарію до антисценарію, і навпаки. У такий спосіб формується реалістичний сценарій життя.

Третій етап Е. Берн називає зрілістю. Людина узгоджує сценарій з життєвими обставинами та усвідомлює, наскільки він реалістичний щодо сформульованої життєвої мети. Як наслідок, часто сценарій виявляється життєвою драмою.

Наявність сценарію - це своєрідна перепустка в соціальне життя, саме він допомагає адаптуватися до життєвих обставин, упорядковувати свою.діяльність, формувати відповідні способи поведінки, спілкування й адекватні емоційні реакції, що й дає змогу людині здебільшого уникати помилок.

Сценарій, за Е. Берном, - це три стійкі комплекси оцінок, цінностей, норм, життєвих реакцій, схем поведінки тощо. Вони формуються в процесі соціалізації, засвоюються і стають набутком сфери несвідомого. Дослідник умовно позначає їх "Дитина", "Батьки", "Дорослий". Кожен із цих структурних елементів особи надзвичайно важливий для людини впродовж усього її життя.

"Дитина" - постійне джерело творчості та інтуїції, вона виражає несхематизований, нестандартизований погляд на речі. Недаремно стверджують, що великі поети, художники зберегли дитячий погляд на світ. "Дитина" своєю природністю, невимушеністю, спонтанністю дає змогу радіти життю. Гі життя - це гра творчих сил і задоволення від неї.

"Батьки" є вмістищем моральних максим, ідеалів, норм, що особливо необхідні людині під час формування власної родини та виховання дітей. Цей елемент виявляється безпосередньо, коли людина наслідує одного з батьків, або опосередковано, коли пристосовується до їхніх вимог. Особливо важливо наголосити, що людина, яка росла без батьків або в неповній сім'ї, не має засвоєного сценарію поведінки в сім'ї, родинних взаємин і виховання дітей.

"Дорослий" - це цінності, оцінки, ставлення до світу, що ґрунтуються на незалежному погляді на речі. На основі цього структурного елемента особа об'єктивно переробляє інформацію та формує способи ефективної взаємодії з навколишнім світом.

Саме завдяки цим елементам структури особи життя людини є плідним і повноцінним. Усі вони є спосібом пристосуватися до вимог реальності. Причому адаптивну функцію вони виконують не одночасно, а почергово, залежно від зміни життєвих ситуацій. Наприклад, елемент "Батьки" ідеальний, коли потрібний контроль за новими ситуаціями, небажаною поведінкою, переборення страхів. "Дорослий" необхідний для прогнозування та планування. "Дитина" - незамінний елемент особи під час розробки нових ідей, реалізації нестандартних дій.

Сформований сценарій є для людини її життєвою долею. Він передовсім містить ставлення до свіїу, до життя. Загалом сце­нарій виглядає так: світ поганий, усе у світі зле і недобре, а отже, там немає місця для добра і гуманних вчинків, або ж - світ пре­красний, добрий, тоді його можна зробити ще кращим, а людей - ще добрішими. Тобто кожен сценарій у згорнутому вигляді міс­тить сенси життя конкретної людини, її призначення у світі.

Оригінальну функціональну концепцію людини розробив речник гуманістичного психоаналізу, німецько- американський філософ і психолог Epix Фром (1900-1980). Філософсько-психологічну інтерпретацію людини він виклав у таких працях: "Втеча від свободи", "Людина для себе", "Душа людини" та інших.

Аналізуючи становище сучасної людини, Е. Фром наголошує, що впродовж двох останніх сторіч західна культура жила духом гордості та оптимізму: гордості за розум як інструмент пізнання людини самої себе і підкорення природи та оптимістичної віри у здійснення найпотаємніших сподівань людства у можливість щастя для більшості людей. Цивілізаційні здобутки, безперечно, вражають, тому є всі підстави пишатися ними й бути впевненими у майбутньому всього людства. Та чому сучасна людина, запитує він, стурбована й розгублена? Відповідаючи на сформульоване запитання, філософ стверджує, що людина, завойовуючи природу, створила техніку і стала її рабом. Людина здобула широкі знання, але досі є невігласом у фундаментальних питаннях людського існування, а саме: що таке людина, як вона має жити, як виявити і плідно використати на благо людини її ж величезні можливості^[118].

Існування людини, за Е. Фромом, постає як процес задоволення фізіологічних, психологічних і соціальних потреб. Фізіологічні потреби - це потреби самозбереження. Людині необхідно спати, їсти, пити, захищатися від ворогів і т. ін. Щоб мати таку можливість, вона змушена працювати і забезпечувати умови свого існування. Умови праці залежать від суспільства, у якому людина народилася й живе.

Не менш важливою для людини є соціальна потреба уникнення самотності. Е. Фром розглядає два види самотності: фізичну й моральну. Фізична самотність означає відсутність безпосередніх контактів і взаємин із людьми та світом. Вона схожа з фізичним голодом і може призвести до розумового розладу. Моральна самотність - це відсутність зв'язку індивіда з цінностями, символами, соціальними нормами. Індивід може бути фізично самотнім, але через ідеї, моральні цінності та соціальні стандарти почуватиметься належним до відповідної спільноти. І навпаки, індивід може жити в оточенні чималої кількості людей і почуватися в цілковитій ізоляції. Філософ вважає, що моральна самотність нестерпніша, ніж фізична.

Існування людини є суперечливим. З одного боку, це - індивідуальний процес розвитку особистості, реалізації власного вибору й свободи, а з іншого, - усамітнення й відчуження людини від природи й інших людей. На думку Е. Фрома, саме ця іманентна буттю суперечність і визначає істотність людини. Він називає її дилемою людського буття. У чому ж її суть? По-перше, людина, на відміну від тварини, біологічно недостатня істота. Під час народження людина чи не найбільш безпорадна з усіх тварин. Вона не має природних механізмів адаптації до середовища, яке постійно змінюється. Тому людина як розумна істота виходить за межі інстинктивного пристосування до довкілля. Її адаптація ґрунтується на навчанні. Щоб вижити, вона створила мову та інструменти, які є потужними засобами перетворення довкілля та пристосування його до людини.

По-друге, людина, як і тварина, істота розумна, тобто здатна досягати безпосередньо практичну мету. Наша здатність мислити є одночасно і благом, і прокляттям. З одного боку, вона дає нам змогу виживати, а з іншого, - спонукає до пошуку відповідей на запитання, на які немає відповіді, - це так звані "екзистенційні дихотомії". Вони вкорінені в існування людини і визначають її життя. Причиною екзистенційних дихотомій є те, що людина перебуває в постійному розладі зі собою, оскільки "відірвана" від природи й водночас усвідомлює це.

По-третє, те, чим людина докорінно відрізняється від тварини, є її духовність. Тільки людина спроможна рефлектувати своє життя, підноситися над ним, виявляти ставлення до себе й до інших людей. Отож, суть дилеми в тому, що людина, завдяки свідомості та самосвідомості, виокремлює себе з природи, усвідомлює власну ізольованість від природи і від решти людей. Завдяки цьому вона усвідомлює свою самотність у світі, безпорадність, скінченність власного життя '^τ'~ ^r,^' *Tb^τY½⅛TIrιy41VTloⁱ Livicy 11.

Головна екзистенційна дихотомія - життя і смерті. Розум стверджує, що ми смертні: рано чи пізно покинемо цей світ. Усвідомлення факту смерті суттєво впливає на життя людини. Ми наполегливо прагнемо заперечити цю істину через віру в життя після смерті - віру, яка не може змінити факту, що смерть рано чи пізно перерве наше земне існування. Віра не убезпечує нас від смерті.

Водночас ця дихотомія породжує іншу дихотомію - прагнення особистості до повної самореалізації в умовах скінченності життя, яке занадто коротке. Скінченність людського життя не дає змоги реалізувати закладені в людині потенції навіть у найсприятливіших умовах. Інакше кажучи, життя людини перебуває в постійному конфлікті з потенційно закладеним у кожному індивіді його призначенням. Крім того, людина чітко не розуміє, що вона спроможна реалізувати і що реалізує насправді.

Ще одна дихотомія людського існування зумовлена процесом індивідуалізації, який, за Е. Фромом, є розвитком і збагаченням особистості людини, її власного "Я". Але цей процес передбачає водночас втрату ідентичності з іншими людьми. Ми усвідомлюємо, що відокремлені один від одного, але також розуміємо, що наше щастя залежить від об'єднання з іншими. Суть дихотомії в тому, що ми абсолютно самотні, проте не можемо існувати один без одного, не можемо жити без співпраці з іншими людьми.

Дихотомії засвідчують, що існування людини є відчуженим. Джерело відчуження - у самій особистості, в її розумі, що вивищує людину над природою. Людина приречена бути частиною природи, однак вона вже вийшла з тваринного світу, зі світу інстинктивної адаптації. Перейшовши межу природи, людина, проте, ніколи її не покидає; вона - частина природи, але, колись відірвавшись від неї, уже не може повернутися до природи на основі інстинктивної гармонії.

Усвідомлення екзистенційної дихотомії породжує в людини почуття самотності, ізоляції та безпритульності. Щоб позбутися цих почуттів, вона прагне знову поєднатися з природою й іншими людьми. "Людина будь-якої епохи і будь-якої культури стикається з тим самим запитанням: як подолати самотність, як відновити втрачену єдність?"^[119].

Якщо існування людини визначають екзистенційні дихотомії, то її істотність - спосіб їх розв'язати. Саме в цьому виявляється духовне єство людини, її ціннісні орієнтації та свобода. Е. Фром розглядає два шляхи розв'язання дихотомій життя: продуктивний і непродуктивний.

Продуктивний спосіб формується на основі любові, праці й пізнання. Він виявляє прогресивний розвиток особистості та її автономності. Продуктивний спосіб передбачає активну солідарність із іншими людьми, спонтанну діяльність і любов до праці. Психічно здорова людина, вважає він, краще віднаходить спосіб поєднатися з природою та іншими людьми.

Непродуктивний спосіб постає на основі влади й підкорення, як спроба заволодіти людьми та речами, почуттями й думками. Форми його вияву можуть бути різними: від накопичення - грошей, речей, сексуальних контактів тощо, до маніпулювання людьми та купівлі-продажу будь-чого - фізичної сили, знання, вміння, навичок, почуттів і навіть усмішки. Непродуктивний спосіб виявляє регресивний розвиток особистості, руйнацію її гуманістичних цінностей. Орієнтуючи людину на задоволення своїх фізіологічних потреб: голоду, спраги, сексу, безпеки тощо, такий спосіб не в змозі розв'язати дилему. Людина потребує почуття єднання з іншими людьми, а не панування чи підкорення.

Виявлятися непродуктивний спосіб може в готовності людини відмовитися від своєї індивідуальності і стати такою, як інші. У сучасному суспільстві "нормальний" спосіб уникнути самотності - перетворитися на робота. Проте це лише ілюзія подолання самотності. Втрата індивідуальності людини збільшує її егоцентризм, тобто вона стає одновимірною. Орієнтація на егоїзм посилює індивідуалізм і втрату критеріїв колективності, аж до ненависті до "чужого".

На думку філософа, лише специфічно екзистенційні потреби можуть спрямовувати людину на шлях продуктивного поєднання з природою та іншими людьми. До них належать: потреби у встановленні зв'язків, у самопоборенні, у почутті вкоріненості, у самоідентичності, у системі цінностей. Мета, яку формулює людина на цьому шляху, - бути собою, а умова досягнення мети - бути людиною для себе^[120], тобто наповнити життя сенсом і стати щасливою завдяки повній самореалізації в спонтанній діяльності на благо та в ім'я людства. Цей шлях репрезентують месійні варіанти - вчення, життя і діяння Icyca Христа, Заратустри, Магомета.

Спонтанна діяльність - єдиний реально існуючий спосіб, за допомогою якого людина може подолати почуття страху самотності, не руйнуючи цілісності особистості. Тому що будь-яка спонтанність базується на любові, добровільній і рівноправній. Любов допомагає людині подолати почуття самотності та відчуження, й водночас дає їй змогу бути самою собою, зберегти свою цілісність. Парадокс любові в тому, що дві істоти становлять єдине ціле, але й надалі є двома істотами, не обмежуючи розвитку можливостей одна одної. Любити людину плідно, наголошує Е. Фром, - означає турбуватися про неї і почувати відповідальність за її життя не лише в сенсі фізичного існування, а й за розвиток усіх її людських рис.

Ще одна складова спонтанності - праця. Праця не як примусова діяльність, мета якої - уникнути ізоляції, а як творчий процес, який об'єднує людину з природою в єдине ціле. Така праця не нівелює людину, а навпаки, сприяє розвитку унікальності та різнобічності особистості.

Отже, людина як духовна істота формується в процесі усвідомлення та розв'язання екзистенційних дихотомій життя. Спосіб їхнього розв'язання залежить, з одного боку, від ціннісних орієнтацій людини, а з іншого, - від соціально- економічних і політичних відносин у суспільстві. Звідси - потреба в гуманістичному суспільстві, де немає панування і підкорення. Бо лише в такому суспільстві може сповна реалізуватися спонтанна любов і творча праця, що забезпечує духовну цілісність особистості.

Пumanna дла самоконтролю

1. Що таке "людський потенціал"?

2. Який зміст індексу розвитку людського потенціалу?

3. Як соціобіологія інтерпретує природу людини?

4. Яка проблематика неоєвгеніки?

5. Що таке “постлюдина”?

6. Яка структура особи, за К. Юн/ом?

7. Які головні елементи структури особи виокремлює Е. Берн?

8. Які головні екзистенційні дихотомії визначають існування людини, за Е. Фромом ?

9. Охарактеризуйте продуктивний спосіб розв'язання екзистенційних дихотомій.

Література

1. Берн Э. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих взаимоотношений. Люди, которые играют в игры. Психология человеческой судьбы. M.: Прогресс, 1988. 400 с.

2. Лук’янецъ В. Технології XXl століття: новий режим еволюції мегасоціуму // Схід, 2005. № 5 (71). С. 102-107.

3. Аук'янець В. Фундаментальна наука і науковий світогляд у перспективі XXI сторіччя // Філософська думка, 2006. № 3. С. 18-19.

4. ФрейдЗ.Яи Оно. M.: МПО "МЕТТЭМ", 1990. 56 с.

5. Фромм Э. Бегство от свободы. Человек для себя. Мн.: Попурри, 2000. 672 с.

6. Фукуяма Ф. Наше постчеловеческое будущее: Последствия биотехнологической революции. M.: ООО "Издательство ACT"; ОАО "ЛЮКС", 2004. 349 с.

7. Юнг К. Сознательное и бессознательное. СПб.: Университетская книга, 1997. 537 с.

8. Wilson Е. Human Nature. Camb., МА: Harvard Univ. Press, 1978. 200 p.