Розділ 6 СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ СУСПІЛЬСТВА СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Коло питань: Трансформація соціальних вартостей і норм в умовах глобалізації. Громадянське суспільство та вартості західної цивілізації. Поняття "соціального капіталу".

fl⅛'- учасна цивілізація перебуває на переломному етапі свого розвитку. Очевидно, що необхідно змінювати стратегію розвитку, доки людство ще має шанси запобігти екологічній катастрофі. Таку стратегію для XXI ст. вже запропонували - сталий розвиток. Цю стратегію репрезентують соціальні цінності, які санкціонують відповідні типи діяльності для досягнення мети. Тож питання про стратегію розвитку сучасної цивілізації трансформується в проблему базисних вартостей соціального життя та їх зміни.

Перехід техногенного суспільства до сталого розвитку не є спонтанним процесом. Він потребує злагодженої взаємодії з боку влади і неурядових організацій, які репрезентують громадянське суспільство. Людство має зробити вибір на

користь життя: обмежити свої потреби, щоб жити в злагоді з природою. Тобто треба переглянути засадничі соціальні вартості та з'ясувати, що необхідно змінити в цій системі цінностей.

Для сучасного етапу планетарного розвитку людства характерний перехід від індустріального до глобального інформаційного суспільства. Соціальний стан розвинених суспільств у контексті цього переходу проаналізував американський соціолог Френсис Фукуяма у праці "Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку". Безумовно, чимало переваг інформаційного суспільства очевидні. Науково-технологічний поступ та економічне зростання зумовили нову якість життя, вищий рівень медичного обслуговування, тривалість життя.

Виявлені в дослідженнях Ф. Фукуями негативні соціальні тенденції, що зумовлюють послаблення соціальних зв'язків і втрату довіри до державних інституцій, дали підстави стверджувати, що для переходу до інформаційного суспільства характерний крах суспільних вартостей, які переважали в індустріальну добу. Соціальні стосунки та соціальні норми охопила руйнація, аналогічна до руйнації, спричиненої технологічними змінами, яку економіст Джозеф Шумпетер назвав "творчою руйнацією" на ринку. Річ у тім, зазначає Ф. Фукуяма, що з 60-х років на Заході відбулася низка визвольних рухів, які прагнули звільнити людину від обмежень, накладених традиційними суспільними нормами й моральними правилами. Передовсім ідеться про сексуальну революцію, рух за звільнення жінок, феміністичний рух тощо. Кожен із цих рухів був спрямованим проти суспільних правил, норм і законів, які несправедливо обмежують можливості й вибір індивідів. Отже, висновує автор, "суттю центральних для Великого Краху змін у цінностях є зростання морального індивідуалізму та мініатюризації спільноти, яка за цим слідує"^[125]. Інакше кажучи, переходові від індустріального до постіндустріального суспільства притаманні втрати традиційних суспільних зв'язків, вартостей і норм, які є своєрідною платою за технологічний прогрес.

Проте зруйнований соціальний порядок виявляє тенденцію до повторного відновлення. Річ у тім, зазначає Ф. Фукуяма, що люди за своєю природою - істоти соціальні, і найголовніші їхні прагнення та інстинкти спонукають їх до формування моральних норм, які об'єднують їх у спільноти. Вони за природою також раціональні, і їхня раціональність дає їм змогу створювати різні способи спонтанної взаємодії. Ні релігія, ні сильна й багата держава не є умовами соціального порядку, а радше громадянське суспільство, яке впорядковується за допомогою великої кількості моральних норм. Отже, соціальний порядок постає не внаслідок розпоряджень влади, а внаслідок самоорганізації децентралізованих індивідів. Інакше кажучи, соціальний порядок постійно творять люди, у процесі своїх щоденних справ. Якщо вони знають, що змушені далі жити разом в одній спільноті, де винагороджуватимуть за тривку взаємодію, у них з'являється зацікавленість зміцнювати власну репутацію, а також контролювати й карати тих, хто порушує правила спільноти. Така самоорганізація притаманна не лише традиційним спільнотам, а й розвиненим суспільствам, а поведінка, "підпорядкована самоорганізації, проростає в самому серці сучасної високотехнологічної установи"^[126]. Ф. Фукуяма переконливо аргументує, що неофіційні норми та самоорганізація відіграватимуть вирішальну роль в інформаційному суспільстві.

Незважаючи на те, що перехід до інформаційного суспільства зруйнував соціальні норми, які цементували сім'ї, громади та нації, сучасне високотехнологічне суспільство не може жити без них. Саме концепція сталого розвитку і є відповіддю на вимогу виробити нові соціальні норми та створити новий соціальний порядок.

Успішне функціонування сучасних високорозвинених країн, наголошує Ф. Фукуяма, грунтується на фундаментальних організаційних принципах західної цивілізації: ліберальній демократії, ринковому капіталізмі та верховенстві права. Однак офіційне право, політичні й економічні інституції - необхідна, але недостатня умова, а отже, не гарантують процвітання сучасного суспільства.

................................................,. ⅛.. sss≈≈¾aaaa≈s≈as≈g≈≈⅛ політичних і правових інституцій не було ефективним, оскільки ці країни не мали головних чинників успішності США - громадянського суспільства й американського індивідуалізму. Громадянське суспільство є носієм соціальних вартостей, норм і культурних традицій, які сприяють ефективності функціонування демократичних інституцій та економіки. Щоправда, соціальні норми, які "працюють" в умовах одного історичного періоду, руйнуються в ситуації розвитку технологій та економіки, тож суспільство змушене вибудовувати нові норми для нових умов.

Такими новими умовами для людства загалом є планетарна інформатизація суспільного життя. Якщо слаборозвинені країни - аутсайдери цього процесу, то високорозвинені країни - лідери утвердження суспільства знання та його соціальних вартостей і норм. "Суспільство, вибудоване довкола інформації, - пише Ф. Фукуяма, - більше схильне продукувати дві вельми поціновувані сучасною демократією речі: свободу і рівність. Стрімко зросла свобода вибору..., зазнають тиску і починають розпадатися ієрархічні структури всіх видів, як політичні, так і корпоративні. Великі, неповороткі бюрократичні структури, які за допомогою правил, контролю і примусу прагнули контролювати в своїх пенатах усе, потерпіли крах при переході до економіки, заснованої на знанні, яка навпаки, "уповноважувала" особу, надаючи їй повний доступ до інформації"^{[127] [128].}

Високий освітній ценз громадян західної цивілізації, високий рівень і якість життя вагомо вплинули на зміну норм і вартостей, особливістю яких тепер є зростання індивідуалізму™. Культура нестримного індивідуалізму, вважає Ф. Фукуяма, зумовила дві значні проблеми стосовно соціального порядку. Перша проблема - це порушення правил, що є єдиним правилом, яке ще діє. Індивіди прагнуть порушувати правила, які є несправедливими, нечесними, недоречними чи застарілими, щоб максимально збільшити особисту свободу. Така ситуація сприяє утвердженню переконань, що "все дозволено" та "меж немає". Тому руйнуються не лише застарілі зв'язки й технології, а й соціальні зв'язки, на яких базуються добровільні інституції, що їх так багато в сучасних спільнотах. Проте моральні вартості та соціальні норми - не просто випадкові обмеження індивідуального вибору. Вони є необхідною передумовою будь-якої спільної дії. Тож індивіди, лише за умов дотримання спільних правил, які обмежують їхню свободу, спроможні узгоджувати свої дії та досягати спільних цілей.

Друга проблема - те, що індивід втрачає зв'язки зі спільнотою. Річ у тім, що в сучасних суспільствах індивідуальний вибір набув особливої ваги, а взаємозв'язки та соціальні зобов'язання індивідів значною мірою послабилися. Одначе не слід забувати, що спільнота - не ситуативна єдність, вона не формується щоразу тоді, коли люди з тих чи тих причин взаємодіють одне з одним. Справжні спільноти, доводить Ф. Фукуяма, пов'язані вартостями, нормами та досвідом, які є спільними для їхніх членів. Проте багатьом людям компроміс між особистою свободою і спільнотою не видається очевидним чи необхідним.

У суспільствах, зазначає учений, де індивіди мають більшу свободу вибору, ніж будь-коли в історії, люди щораз частіше відкидають ту незначну кількість зв'язків, які їх поєднують. Небезпека для таких суспільств у тому, що люди раптом виявляють свою соціальну ізольованість, вони мають свободу спілкуватися з будь-ким, але не здатні взяти на себе моральні зобов'язання, які поєднають їх з іншими людьми у справжні спільноти.

Дискусії 90-х років щодо відновлення соціального порядку стосувалися реальності утворення й підтримання добровільних зв'язків, які уможливлюють колективні дії груп людей заради практичної чи заради духовної мети. З'ясувалося, що соціальний порядок і стабільність функціонування суспільства залежить від соціального капіталу, яким воно володіє. Термін "соціальний капітал" запровадили у 80-х роках минулого сторіччя соціолог Джеймс Коулмен і політолог Роберт Патнем.

Зазвичай під соціальним капіталом розуміють суму спільних суспільних вартостей, на підставі яких люди взаємодіють. Однак єдиної загальновизнаної дефініції немає. Дж. Коулмен вважає, що для соціального капіталу характерний потенціал взаємної довіри і взаємодопомоги, який доцільно формується в міжособистісних стосунках. Серед таких стосунків він виокремлює: інформаційні канали, соціальні норми, обов'язки й очікування. На думку автора, соціальний капітал дає користь суспільству загалом, тому це - суспільне благо. Соціальний капітал продукують сім'ї, церкви, благодійні організації та добровільні асоціації, які діють не заради грошей.

Соціальний капітал, за Р. Патнемом, характеризує ті особливості соціальної організації, що підвищують ефективність суспільства, полегшуючи координацію дій, а саме: довіра, норми та мережі громадської активності. Соціальний капітал - продукт організованої взаємодії, тому має суспільну, а не індивідуальну природу. Оскільки соціальний капітал гальмує корисливість, перешкоджає шахраюванню та обдурюванню, то його значення зростає разом із економічним розвитком. Щоб володіти соціальним капіталом, людина має перебувати в системі міжособистісних стосунків. Соціальний капітал належить до структури людських стосунків, тому він є загальним суспільним надбанням. Соціальний капітал можна виміряти за допомогою таких показників, як інтенсивність контактів, членство в громадських організаціях, задоволення від спілкування, почуття безпеки, дотримування норм взаємності, довіра до сусідів і соціальних інституцій.

Ф. Фукуяма визначає соціальний капітал як неофіційні норми, які сприяють взаємодії. Тому люди витворюють соціальний капітал і сьогодні, у середовищі найбільш високотехнологічних виробництв і установ. Інакше кажучи, соціальний капітал можуть витворювати приватні фірми, а також державні організації. Як стверджує Ф. Фукуяма, аналогічно до фізичного і людського капіталів, "соціальний капітал створює багатства, а тому має економічну цінність для національної економіки. Він також є необхідною передумовою будь-яких видів групових зусиль, наявних у сучасному суспільстві... Індивіди збільшують свої сили і здібності, дотримуючись спільних правил, які обмежують їхню свободу вибору, дають їм змогу спілкуватися з іншими та узгоджують їхні дії"^[130]. Такі соціальні чесноти, зазначає Ф. Фукуяма, як правдивість, взаємність і виконання зобов'язань, варті вибору не тільки як етичні цінності; вони мають також відчутну доларову вартість і допомагають групам, які їх дотримуються, досягати спільних цілей. Справді, якщо члени групи очікують від інших чесної й надійної поведінки, то вони починають довіряти одне одному. Відповідно, довіра сприяє ефективнішій організації спільної діяльності.

Довіра є головним побічним продуктом спільних со­ціальних норм, які становлять соціальний капітал. Якщо люди дотримуються зобов'язань, поважають норми взаємності, довіра зростає. Якщо люди згідні брати хабарі, обдурювати під час розрахунку в транспорті, фальсифікувати податкові декларації, тоді існуватиме менше об'єктивних підстав довіряти іншим. Зазначимо, що довіра не є моральною чеснотою сама собою. Вона виникає тоді, коли люди поділяють норми чесності й взаємності, а отже, здатні взаємодіяти одне з одним.

Зазвичай усі суспільства мають відповідний запас соціального капіталу. Однак між ними існують реальні відмінності щодо "радіуса довіри". Лоренс Гарісон першим ужив цей термін. Він означає, що спільні норми, такі як чесність і взаємність, можуть бути притаманними окремим групам людей, але їх не завжди поділяють інші групи цього суспільства.

У праці "Довіра" Ф. Фукуяма дослідив вплив культурних традицій на формування радіуса довіри. У китайських суспільствах радіус довіри обмежується сім'єю. Вона - головне джерело соціальних обов'язків, тому обов'язки щодо сім'ї перевищували обов'язки щодо держави. Це означало, що існували міцні зв'язки взаємодії в сім'ї і відносний брак довіри між незнайомцями, які не могли претендувати на родинні зв'язки.

Аналогічна ситуація - у країнах Латинської Америки, де радіус довіри теж обмежений сім'єю і найближчими особистими друзями. Економіку таких країн, як Мексика, Перу, Болівія, Венесуела, контролює кілька десятків могутніх родин. Наслідком цього є непотизм^[131] і всепроникна громадська корупція, вважає Ф. Фукуяма. У таких суспільствах існує високий рівень державної корупції, бо державну службу часто розглядають як можливість красти заради сім'ї.

Перехід України до ринкової економіки за умов відсутності громадянського суспільства зумовив існування найбільшого радіуса довіри в сім'ї. У ньому - причина того, чому майже кожен бізнес в Україні теж починався як сімейний. Радіус довіри поза межами сім'ї зменшується. Тому рівень чесності й кооперування в громадському житті значно нижчий.

Довіру руйнує надмірний егоїзм. Зростання інди­відуалізму веде до зменшення радіуса довіри, за Ф. Фукуямою. Хоча безпосередньо виміряти рівень егоїзму важко, однак опитування підтверджують, що українці тепер більш егоїстичні. За інформацією опитування Українського центру економічних і політичних досліджень, в Україні (2008 р.) наявний величезний розрив між довірою людей до людей і довірою до інституцій. Зокрема існує тотальна недовіра до влади, до громадських організацій довіра сягає 10%, а до політичних партій - 3%.

Соціальний капітал має переваги, які виходять далеко за межі економічної сфери. Він необхідний для створення здорового громадянського суспільства, тобто сукупності груп і асоціацій, що перебувають між сім'єю і державою. Соціальний капітал уможливлює об'єднання громадян у різні групи для захисту своїх інтересів, які інакше держава проігнорувала б. Аналізуючи громадську активність, Р. Патнем висновує, що члени громадянського суспільства пов'язані через взаємодію та співпрацю на основі рівних прав. їм притаманні солідарність, довіра й толерантність. Саме громадські асоціації виховують у громадян відчуття співпраці, громадського патріотизму та підвищують рівень взаєморозуміння^[132].

Соціальний капітал, наголошує Ф. Фукуяма, не є рідкісним культурним скарбом, який передають від покоління до покоління і якщо його втрачено, то його вже ніколи не повернути. Навпаки, його постійно творять люди у процесі своїх щоденних справ. Окремі особи можуть витворювати соціальний капітал, керуючись власними егоїстичними інтересами. Але, уже витворений, він має безліч корисних наслідків для ширшого суспільства. Соціальний капітал творили в традиційних суспільствах, і його генерують щодня індивіди й організації в сучасному капіталістичному суспільстві. Соціальний капітал виникає спонтанно через розширення порядку людської взаємодії, тобто загальної суми правил, норм, вартостей і спільних типів поведінки, які дають змогу індивідам разом працювати в капіталістичному суспільстві. Нині такими спільними вартостями, що творять соціальний капітал демократичних суспільств, є толерантність, ненасильство, екологічна безпека, солідарність тощо.

Проте не будь-які спільні вартості й норми самі собою витворюють соціальний капітал. Наприклад, для мафіозних структур характерний надзвичайно стійкий внутрішній кодекс поведінки. Проте ці норми не діють за межами невеликого кола мафіозі. Такі норми не сприяють соціальній взаємодії й негативно впливають на політичний та економічний розвиток суспільства.

Соціальний капітал, як і соціальний порядок, може поставати з низки джерел - від ієрархічних та централізованих видів влади до повністю децентралізованої і спонтанної взаємодії індивідів. Норми, створені спонтанно, зазвичай неформалізовані, тобто не записані й не опубліковані. А норми і правила, створені ієрархічними джерелами влади, найчастіше зафіксовано у форматі писаних законів, конституцій, інструкцій, статутів тощо. Хоча влада здатна витворювати соціальний капітал, вона також може руйнувати його. Якщо держава не спроможна гарантувати громадську безпеку або стабільні права власності, то соціальний капітал занепадає, бо громадяни не лише не довіряють уряду, а й одні одним.

Джерелом соціального капіталу є соціальні мережі - сукупність суспільних неформальних і формальних об'єднань, які функціонують на основі спільних неофіційних норм або вартостей, інтересів чи уподобань. Соціальні мережі репрезентують взаємини в сім'ї, стосунки між членами культурних, релігійних об'єднань, клубів за інтересами тощо. У соціальних мережах люди взаємодіють безпосередньо, вони беруть участь у взаємообміні ресурсами, надають послуги, не чекаючи негайних послуг у відповідь. У стосунках обміну не передбачено одночасність, а тим паче розрахунок витрат і прибутків. Соціальні мережі люди творять свідомо на основі спільних норм чи вартостей, тому вони є моральними стосунками довіри.

У зв'язку з розвитком інтернет-мережевих технологій, поряд із реальними соціальними мережами з'явилися віртуальні мережі. Хоча вони не створюють соціального капіталу, однак спілкування у віртуальних мережах активізує ресурси учасників для співпраці, взаємодопомоги, довіри між людьми, слугуючи кооперації та спільним діям.

Одним із найважливіших джерел соціального капіталу в сучасних суспільствах є система освіти, яку в більшості країн держава забезпечує як суспільне благо. Освітні інституції не тільки дають учням знання та вміння, а й прагнуть соціалізувати їх через засвоєння культурних вартостей і норм. Одним із перших філософів, який аргументував потребу в освіті задля соціального порядку, був американський філософ /Джон Д'юї. Освіта, на його думку, має слугувати досягненню більшої соціальної згоди. Для американського суспільства не втратило актуальності завдання, яке Дж. Д'юї сформулював майже століття тому: школа мусить утверджувати місце кожної особи в суспільстві, узгоджувати впливи, що їх чинять на особу в межах спільнот, бо одні правила можуть функціонувати в сім'ї, інші - на вулиці, ще інші - в майстерні чи релігійній громаді. Тому є велика загроза для особи, яка входить у кожну з цих спільнот і живе за різними нормами емоційного реагування тощо, загубити своє "я", розщепитися на шматочки. Саме ця небезпека зумовлює постійне завдання школи об'єднувати суспільство.

Джерелом соціального капіталу є громадянське суспільство та його поступ. Воно демократизує суспільне життя на основі цивілізаційних вартостей - рівності й свободи. Американський філософ і соціолог Толкот Парсонс (1902-1979) розглядав громадянське суспільство як соціальну спільноту, що витворюється навколо модерної тріади: свободи, рівності й солідарності. Рівень організації такої спільноти визначає принцип асоціації громадян, визнання свободи й добровільності соціальних ролей, а також солідарних взаємин між ними. Тому основою громадянського суспільства може бути лише довіра між людьми й пов'язані з нею солідарні форми взаємовизнання. Соціальний компонент громадянства (соціальний капітал) полягає не в правах, формально проголошених конституцією, а залежить від наявності солідарних ресурсів і можливостей суспільства. Найважливіша форма існування солідарності - консенсус.

За Т. Парсонсом, існує дві "моделі солідарності: та, що виникає в процесі дискусії й раціональної аргументації, й та, що виникає як консенсус на основі норм і цінностей, які не завжди є прозорими й очевидними"^[133]. Він застерігає від надмірної раціоналізації консенсусних дій, які виходять з-під впливу культурних чинників. Коли згода не має під собою жодної соціокультурної компоненти, то на консенсус найбільше впливають гроші і влада, позбавляючи дії людей свободи й добровільності, руйнуючи довіру й взаємоповагу.

Громадянське суспільство та його соціальний капітал є передумовами вияву людської свободи. З 80-х років XX ст. громадянське суспільство як конкретизацію людської свободи досліджує американський філософ Джордж Маклін. Громадянське суспільство ініціює дії людей задля досягнення деякої мети. У цьому виявляється людська свобода. Однак особа, що виявляє ініціативу, має належати до відповідної спільноти з притаманними їй солідарністю й субсидіарністю. Річ у тім, що члени суспільства не просто живуть разом, поруч один з одним, а також турбуються про долю один одного і спільно відповідають за здійснення соціального рівня життя та індивідуальної свободи. Отже, наголошує Дж. Маклін, щоб з'ясувати природу громадянського суспільства, необхідно розкрити солідарність і субсидіарність спільноти з огляду на участь її членів у врядуванні життям^[134]. Субсидіарність (доповнювальність) індивідів і соціальних груп в умовах позитивного взаємозацікавлення створюють потужну мережу взаємної довіри і соціальної самоорганізації. Доповнюваність є формою децентралізації влади через залучення до управління кожного громадянина і кожної місцевої громади для найповнішого вияву й урахування їхніх потреб, інтересів і здібностей.

Характеристику солідарності як світу без насильства про­понує український філософ Анатолій Карась. На його думку, громадянське суспільство орієнтується на такі правові норми, що найкраще гарантують вияв свободи людини та заохочують добровільну і благодійну поведінку. Громадянське суспільство як мережа відношень і стосунків між людьми конституює соціальний простір для дій. Сукупність добровільних дій у відповідному соціальному просторі без примусу державної влади творить взаєморозуміння й сприяє солідарним взаєминам. Інакше кажучи, філософ визначає солідарність як такий стан взаємодії між людьми, у якому виникає злагоджене розуміння й сприйняття світу без насильства. У такому світі життя людини приймають за найвищу вартість, яка не обумовлена нічим, окрім свободи^[135].

Солідарність, вважає А. Карась, формується в таких точках зустрічі між людьми, коли вони зацікавлені безпосередньо один одним, а не лише можливими вигодами від зустрічі. У такі миті життя солідарність відіграє фундаментальну роль для суспільної єдності і взаємопідтримки. Крім того, солідарність спрямована до майбутнього, бо вона є спільним зусиллям задля збереження життя й продовження його в майбутньому. Ця спрямованість солідарності надає значення сучасному життю й суспільству. Річ у тім, що майбутнє виникає як віртуальне значення, щодо якого усвідомлюють минуле і, що важливо, висвітлюють, інтерпретують нові, кращі альтернативи або здатності до самоздійснення. Проте без реальної відповідальності за теперішнє і минуле неможлива солідарна впевненість у майбутньому.

Розвиненому громадянському суспільству, зазначає А. Карась, притаманний приріст "соціального капіталу", для якого характерна міра взаємодовіри, здатність співпрацювати разом за принципами рівності і справедливості. Соціальний капітал є "моральним ресурсом", міра якого в процесі викори­стання не зменшується, а зростає. Він зумовлений особливостями горизонтальних зв'язків, які виникають між людьми стихійно в кожному суспільстві. Горизонтальні взаємини між людьми можливі тільки на основі рівності й правдивості; саме вони створюють відповідне "поле тяжіння" в напрямі рівних і щирих стосунків. Важлива риса горизонтальних взаємин - максимальна відкритість інформації, якою обмінюються уча­сники і яка необхідна для ухвалення правильних рішень. Мережі горизонтальних зв'язків, що встановлюються в "малих групах", визначають демократичну інтенцію громадської активності, а люди, які взаємодіють у павутинні горизонтально налаштованої мережі, здатні взаємовигідно співпрацювати.

Солідарність як феномен не тотожна допомозі, пос­лузі чи навіть доброчинності. Чеський філософ Ян Паточка ідентифікував солідарність як феномен зворушення (спан- теличення), що виникає під впливом усвідомлення факту насильства і порушення людських прав. Проте солідарність не є простою реакцією на насильство, а радше сподіванням і відкритістю людини до прийдешньої радості, у контексті якої те, що суперечить її можливості, свідомість виокремлює як насильство і знущання. Тобто солідарність набуває свого значення в історії лише поступово, виконуючи функцію соціальної надії на краще^[136].

Соціальний капітал конституює світ без насильства, який репрезентують феномени толерантності і терпимості. Толерантність - готовність людини визнавати, прихильно сприймати поведінку, переконання, погляди інших людей, які відрізняються від її власних. Терпимість стосується колективної та індивідуальної ненасильницької поведінки, що базується на консенсусі. Вона означає недопустимість переслідування людей, чиї способи дій і мислення не схвалюють.

Вимірювання соціального капіталу пов'язане зі значними труднощами, кількісними і якісними. "Адекватна міра соціального капіталу повинна враховувати природу колективної дії, на яку спроможна група, - притаманну їй складність, вартість досягнутих результатів, чи може ця дія бути виконана за несприятливих обставин тощо"^[137]. Не менш важливими характеристиками соціального капіталу є користь або витрати, які припадають тим, хто поза межами цієї діяльності. Наприклад, забруднення довкілля - класичний випадок витрат, які відшкодовують люди, не причетні до самого забруднення.

На думку Ф. Фукуями, щоб проаналізувати, збільшується чи зменшується запас соціального капіталу будь-якого суспільства, немає достатньої соціологічної бази. Тому він пропонує альтернативний підхід: вимірювати відсутність соціального капіталу через показники соціальних негараздів. На його думку, між соціальним капіталом і злочинністю існує тісний взаємозв'язок. Якщо визначити соціальний капітал як об'єднувальну норму, що вкорінилася у відносинах груп людей, тоді злочинність - це відсутність соціального капіталу, оскільки є порушенням норм спільноти.

Зазвичай спільноти мають і офіційні, й неофіційні засоби утвердження норм та контролювання чи покарання відхилень. Офіційне кримінальне право визначає мінімальний набір соціальних правил, яким люди погоджуються підкорятися в суспільстві. Порушення закону є провиною не лише стосовно індивідуальної жертви злочину, а й щодо більшої спільноти та її системи норм. От чому в кримінальному праві не індивід, а держава втручається, щоб затримати й покарати порушників. Однак ідеально найкращою формою контролю за злочинністю є не великі і репресивні поліцейські сили, а суспільство, яке соціалізує своїх молодих громадян, щоб вони передовсім підкорялися закону, а також скеровували порушників назад у головне суспільне русло за допомогою неформальних громадських засобів впливу.

Натомість у тоталітарних суспільствах домінують офіційні засоби контролю над злочинністю. У таких суспільствах люди часто суворіше дотримуються норм права, ніж такі самі люди в демократичних суспільствах. Ними керує страх перед драконівськими покараннями, встановленими репресивною державою. Коли ж держава розпадається, злочинність зростає. Так сталося у всьому колишньому комуністичному світі. Рівень злочинності різко зріс після падіння Берлінської стіни 1989 року. Така ситуація - наслідок того, що рівень соціального капіталу в посткомуністичних країнах дуже низький, оскільки в них не існувало громадянського суспільства.

Україна не є винятком. Постійні корупційні скандали у всіх гілках влади засвідчують відсутність соціального капіталу. Вони сенсаційні не лише для засобів масової інформації, а й для пересічних громадян, а отже, впливають на соціальну довіру до державних інституцій.

На відміну від західних розвинених країн, ситуація в Азії істотно відрізняється. У чотирьох найбагатших країнах - Японії, Кореї, Сінгапурі й Гонконзі - рівень злочинності нижчий, ніж практично у всіх європейських країнах. У Японії, зокрема, він є найнижчим. Підтвердження цього - поведінка людей під час трагічних подій 11 березня 2011 р. в Японії, коли стався сильний землетрус, потужне цунамі та аварія на атомній станції Фукусімі.

У контексті утвердження сталого розвитку необхідно досліджувати злочинність проти довкілля, яка посягає не просто на майно, гідність чи здоров'я особи та громад, а на життя загалом - людства і майбутніх поколінь. Надзвичайно актуальним є випрацювання законодавства, яке запобігало б злочинним діям стосовно довкілля. У високорозвинених суспільствах діє не лише екологічне законодавство, а й екологічний соціальний капітал. Збереження та відновлення довкілля в цих країнах - наслідок не тільки дотримання законодавства, а й функціонування громадянського суспільства.

Для відтворення соціального капіталу важлива роль належить сім'ї. Не випадково Дж. Коулмен визначив соціальний капітал як "набір можливостей, які притаманні сімейним відносинам і громадським організаціям і які є корисними для пізнавального чи соціального розвитку дитини"^[138]. Сім'я виконує важливі функції соціалізації та виховання дітей. Завдяки цим функціям відтворюється соціальний капітал. Проте, як довів Ф. Фукуяма, найбільш разючі зміни в соціальних нормах пов'язані з сім'єю, взаєминами між статями і народженням дітей. Ці зміни засвідчують занепад соціального капіталу, загрожуючи стабільному розвитку суспільств.

За статистикою, від 60-х років XX ст. у всіх високорозвинених країнах відбувається процес зменшення кількості населення, якому притаманні дві тенденції. З одного боку, населення старіє, а з іншого, - знижується рівень народжуваності. У таких країнах, як Іспанія, Італія та Японія, рівень народжуваності нижчий від компенсаційної межі. Тобто там щопокоління кількість населення зменшуватиметься на 30%. Ці тенденції позначаються на соціальному капіталі. Сім'ї стають меншими, послаблюються родинні зв'язки, а отже, занепадає соціальний капітал, носієм якого була сім'я.

Зазначимо, що у високорозвинених країнах досягнуто рівноваги між рівнем народжуваності та смертності, що дало змогу підтримувати стабільну кількість населення. Натомість у більшості слаборозвинених країн від 60-х років рівень смертності знизився, а рівень народжуваності й далі стабільно високий.

Водночас прогрес у біології надав безпрецедентну мож­ливість протидіяти біохімічним процесам старіння і збільшити тривалість життя. Здається, пише Г. Йонас, смерть уже не є неодмінним атрибутом усього живого, а органічною помилкою, яку в принципі можна виправити, продовживши життя на невизначений термін. Але перед науковцями постало запитання: "Якою мірою це бажано для індивіда і для суспільства?" Воно стосується балансу між смертю і продовженням роду, що має практичні наслідки стосовно сталого розвитку людства. Крім того, виникають такі практичні запитання: кому надати доступ до такої благодаті: видатним особам із надзвичайними заслугами, особам високого суспільного статусу і ваги? Тим, хто за це може заплатити? Кожному? Однак за це треба заплатити на протилежному кінці, джерелом життя. Адже в масштабі всього народонаселення ціною для подовження віку людей є пропорційне зменшення частки нового життя. У підсумку це призвело б до зміни пропорції, у якій кількість людей похилого віку збільшувалася б стосовно молоді^[139].

Уявімо граничну ситуацію, пропонує Г. Йонас: якщо подолаємо смерть, будемо змушені припинити й розмноження, оскільки розмноження і є відповіддю на смерть, отже, ми мали б світ похилих людей без молоді, світ уже відомих індивідів, позбавлений сюрпризів появи тих, хто ще не існував. Однак може саме у фатальній долі нашої смертності і полягає мудрість: одвічно й постійно обіцяє вона нам щось нове, пов'язане з безпосередністю, новаторством та завзяттям юності.

Роль memento mori потрібно переосмислити і стосовно окремого індивіда, і щодо суспільства, а саме: до чого призвело б її відкладання на невизначений термін? Які загрози чатують на цьому шляху на людину?

Експерти передбачають, що зростання триватиме, й населення досягне 8 млрд. у 2025 р., 9 млрд. - у 2050,10 млрд. - у 2070. Можливо, що у XXII ст. кількість населення на планеті цілком стабілізується на рівні 12 мільярдів. Підставою для таких припущень є те, що кожна промислово розвинута країна вже стабілізувала своє населення. Наприклад, тридцять країн так званого "золотого мільярда" досягли стабільної чисельності населення. В умовах швидкого зростання кількості населення Землі, вважає А. Ґор, немає важливішого завдання для оздоровлення глобального довкілля, ніж стабілізація населення світу.

За новими прогнозами ООН, кількість населення подвоїться в 2100 р. Щоб утримати сьогоднішній середній рівень життя на всій планеті (а цього вимагає ідея сталого розвитку), необхідно подвоїти агропромислове виробництво. Отже, до 2100 р. на всій планеті потрібно досягнути такого рівня життя, який відповідає рівню розвинених промислових країн. Але, як засвідчують прогнози, на той час 9/10 усього населення проживатимуть у країнах, іцо розвиваються. Якщо земляни хочуть досягнути західного стандарту життя, то виробництво слід збільшити в 10 разів. Це за умови, що багаті країни матимуть нульовий економічний ріст. Бо якщо рівень життя Заходу зросте вдвічі за ці сто років, то світове виробництво треба буде збільшувати уже в 20 разів. Не потрібно багатої уяви, щоб зрозуміти, що таке навантаження на світову систему спричинить катастрофу^[140].

Сучасні демографічні моделі зосереджені на економічних аспектах розвитку людства. Зокрема в індустріальних країнах стабілізація пов'язана зі збільшенням доходів на душу населення, зростанням рівня та тривалості життя. Результати моделювання демографічних тенденцій засвідчують, з одного боку, збільшення загальної чисельності населення, а з іншого, - скорочення кількості працездатного населення. Науковці наголошують на катастрофічному старінні населення в західному світі і на стрімкому падінні народжуваності. Однак, зазначає Е. Фермеерс, серйозних аргументів вони не висловлюють. Найістотнішим є неможливість виплачувати пенсії, начебто сам факт існування великої кількості молоді є запорукою виплати пенсій. Насправді спроможність країни забезпечувати не лише пенсіонерів, а й добробут усього населення залежить суто від кількості виготовленого в країні товару. Завдяки автоматизації та роботизації можна виробляти той самий товар, постійно зменшуючи кількість працівників. Єдина вимога полягає в тому, щоб виробничий потенціал відповідав потребам країни. Усе решта - проблема розподілу.

Демографи й економісти не враховують екологічного виміру тих чи тих демографічних тенденцій. Тому програми сприяння економічному розвитку країн "третього світу" припускають, що наполегливе впровадження реіулювання народжуваності та підвищення національного доходу зрештою стабілізує темпи зростання населення. Але чимало цих програм пов'язують збільшення національного доходу з хижацькою експлуатацією природних ресурсів, які можна швидко продати на світовому ринку, що дедалі поглиблює зубожіння сільських районів. Тропічним країнам, наприклад, часго пропонують як стратегію розвитку вирубати їхні запаси вологих лісів і продати деревину, але більшість коштів осідає в руках кількох багатіїв (і на банківських рахунках в індустріальних країнах), становище звичайних людей навіть погіршується, бо їх позбавляють природних ресурсів, мізерно відшкодовуючи завдані збитки.

На думку А. Тора, для досягнення демографічної ста­білізації чисельності населення замало підвищити доходи на душу населення. Пріоритетними напрямами демографічної стабілізації він уважає: високий рівень письменності та освіченості, особливо для жінок (щойно вони прогресують інтелектуально й суспільно, то ухвалюють рішення про кількість дітей, яку бажають мати); низький рівень дитячої смертності, який дає батькам упевненість, що навіть якщо вони матимуть малу сім'ю, їхні діти досягнуть зрілості, нестимуть далі фамільне ім'я й гени (а за віруваннями деяких народів - духів предків) та забезпечать догляд за своїми батьками на старість; практично повсюдний доступ до різноманітних недорогих засобів регулювання народжуваності, що дає змогу батькам вибирати, коли і скільки народжувати дітей.

В умовах глобальної екологічної кризи оригінальну позицію обстоює сучасний бельгійський філософ Е. Фермеерс. Він сформулював етико-екологічну дилему: що більший відсоток населення планети живе в достатку, то вища загроза екосистемі; що більше екосистему охороняють, то вища загроза розширення межі бідності^[141].

В етико-екологічній дилемі переплетено проблеми народжуваності та морального й соціального прагнення до рівноправності, проблеми абсолютного зростання чисельності населення та якісних характеристик, цивілізаційного рівня життя й загальної орієнтації на споживання. Якщо перша теза еколого- етичної дилеми пов'язана з необхідністю припинити зростання народонаселення, то друга теза суголосна екологічному імперативу сталого розвитку: "наша світова система у своєму теперішньому стані розвитку зможе упередити екологічну катастрофу лише тією мірою, якою вона зречеться принципів рівноправності".^[142] Імператив сталого розвитку вимагає жити справедливо у рамках екологічних можливостей.

Очевидно, що дилема існуватиме завжди, річ у тому, як її оптимізувати. Якщо керуватися лише правом людини на життя, то не може бути жодних обмежень стосовно народжуваності, тим більше для високорозвинених країн, які гарантують своїм громадянам добробут, освіту, роботу тощо. Якщо ж опиратися на екологічні можливості -країн, то цілком слушною є думка Е. Фермеерса, що єдиною альтернативою є різке скорочення народжуваності. Справді, якщо на підставі принципу рівноправності чи прав людини сформулювати собі мету досягнутй на всій планеті рівня тривалості життя, як у Швеції чи Японії, то, очевидно, потрібні заходи, які змінили б статистику народжуваності.

"Деякі люди, - пише Е. Фермеерс, - з побоюванням ставляться до заходів, які по відношенню до народжуваності виявляють радикальний чи частково примусовий характер. Таке ставлення викликане тим, що "невід'ємне право" батьків мати дітей розглядається як цінність вища, ніж заходи по запобіганню безмежних страждань та безвиході, на які часто­густо ці діти наражатимуться"^[143].

Якщо беззастережно дотримуватися принципу рівно­правності та прав людини, які є цінностями західної циві­лізації, то етично-екологічні проблеми в умовах глобальної капіталістичної системи помножаться прямо пропорційно до чисельності населення. З одного боку, світ, у якому живемо, розглядає кожне нове життя як цінність, як джерело радості, якому віддаємо свої сили. Однак народжуваність є, фактично, найбільшою загрозою для сталого розвитку людства і власного щастя людей. Соціологічні дослідження зокрема засвідчують, що зростання валового національного продукту не позначається на життєвому рівні більшості населення. Навпаки, відбувається подальша поляризація всередині країн і у світі загалом. Сьогодні життєвий рівень меншості в 25 разів перевищує життєвий рівень бідної більшості.

Сучасна наука доводить, що земля може прогодувати 10 млрд. людей. Справді, це можливо, якщо люди задовольнятимуться рівнем сучасного китайця. Але якщо вони прагнуть до стандартів життя західного європейця чи американця? Наш світ не спроможний гарантувати сьогодні мільйонам людей навіть мінімальний життєвий рівень. На думку Е. Фермеерса, світова система за теперішнього стану розвитку зможе запобігти екологічній катастрофі лише настільки, наскільки вона зречеться принципів рівноправності.

Е. Фермеерс пише: "Людина має дотримуватися наступного правила: мій спосіб життя повинен стати таким, щоб і кожний ближній міг споживати таку ж кількість енергії та сировини, як і я, і це не порушувало б стаціонарного характеру системи. Разом з тим треба намагатися не створювати потреби, які не сумісні з відповідною організацією виробництва та споживання (наприклад, потреби, які стимулюють марнотратство)"^[144]. Власне, Е. Фермеерс перефразував етичне правило І. Канта: "Чиніть завжди так, щоби правила, якими ви керуєтеся, могли стати загальними правилами поведінки". Якщо так учинить кожний і чинитиме так далі, то наша Земля зможе й далі існувати неушкодженою. Якщо наслідки якогось учинку багатьох людей або однієї людини впродовж тривалого часу набудуть незворотності, то цей учинок суперечитиме моралі відповідального глобального мислення.

Найактуальнішою демографічною проблемою Е. Фермеерс вважає перенаселення високорозвинених країн. Він пропонує цілком новий підхід: зниження народжуваності та її стабілізація на низькому рівні (нижче рівня відтворюваності) є для всіх народів етичним і політичним пріоритетом. Для справді успішних заходів у цьому керунку можна було б виявити делікатний тиск на відповідні країни. Втручання в процес продовження роду не буде настільки жахливим, як катастрофи, що інакше можуть спіткати численні країни.

Якщо недавно моделі народження пропонували для окремих країн, ураховуючи їх демографічну ситуацію, то сьогодні дедалі частіше говорять про потребу єдиної моделі. "Той, хто мислить глобально,...не може знехтувати фактом, що народження дитини у багатому світі означає навантаження на довкілля (в галузі викидів, споживання енергії та сировини), яке в двадцять разів більше, ніж у країнах, що розвиваються... Те, що на Заході, передусім в Європі, появилася нова модель народжуваності, яка призводить до поступового зменшення народонаселення, можна вважати щастям"^[145]. Отож, і з екологічних, і з етичних міркувань в аспекті рівноправності людство збагне необхідність запровадити обмеження на народжуваність у цілому світі на рівні не більше двох дітей. Фактично, така модель уже функціонує в Європі, що веде до поступового зменшення народонаселення.

У контексті сталого розвитку цілком слушною є думка А. Ґора: "Кожна дитина, народжена з завищеним споживацьким ставленням до життя, що є таким звичним для індустріально розвинених країн, впливатиме на навколишнє середовище у ' значно більш руйнівний спосіб, ніж дитина, яка народилася в країні, що розвивається"^[146].

Опоненти концепції перенаселення, зокрема демографічні оптимісти, переконані, що розвиток науки і нових технологій у сільському господарстві дасть змоіу прогодувати 10 мільярдів людей. Справді, це можливо, якщо за взірець узяти стандарт життя країн, що розвиваються. Але в умовах глобальної інформатизації кожний захоче досягти рівня життя не просто пересічного, а власне заможного європейця чи американця. Наскільки можливо розв'язати цю проблему, враховуючи не лише продовольство, а й використання енергії, потребу в питній воді, чистому повітрі тощо? Цей оптимізм є сумнівним, оскільки на сьогодні для більшості 7-мільярдного населення планети найактуальнішими є проблеми голоду, питної води, медичного обслуговування та освіти.

На думку Ф. Фукуями, важливими чинниками, які впливають на скорочення народжуваності в розвинених країнах, є зростання добробуту, збільшення прибутків на душу населення. Крім того, підвищення технологічної складності економіки вимагає тривалішої підготовки та навчання молоді для участі в суспільному виробництві. Отже, в сучасному інформаційно орієнтованому світі прямі витрати й витрати внаслідок ухваленого рішення мати дитину надзвичайно зросли. Демографи здебільшого використовують для пояснення народжуваності економічні моделі. Батьки, пише Ф. Фукуяма, прагнуть дітей так само, як і інших економічних благ.^[147] Звісно, вони люблять і цінують їх, але не настільки, щоб відмовитися від усіх решти хороших речей у житті. Ціну дитини визначає низка компонентів: безпосередні витрати на годування, одяг, житло й освіту для дітей і втратами для батьків. Насамперед це стосується жінок. Для них втрати внаслідок кількарічної відпустки для догляду за дітьми можуть сягати десятків чи сотень тисяч доларів. Саме з економічними чинниками пов'язане зниження народжуваності. Річ у тім, що батьки розуміють, що їхнім дітям житиметься добре, тільки якщо вони матимуть навички, освіту й інші необхідні речі для життя в сучасному суспільстві.

Водночас ці міркування Ф. Фукуями підтверджують, що у високорозвинених країнах народження дитини значно збільшує тиск на довкілля. А в країнах третього світу він значно нижчий. Саме тому і заходи держави щодо стимулювання народжуваності не спрацьовують на її підвищення у високорозвинених країнах і не знижують народжуваності в слаборозвинених.

Річ у тім, що крім економічної моделі, чимало інших чинників впливає на народжуваність, зокрема й культурні, які важко визначити кількісно. Крім того, саме культура дуже часто

може переважати економічні аргументи. Цікаво, що в Європі впродовж останнього покоління зменшилася народжуваність не лише через суто економічні підрахунки витрат і втрачених заробітків. З'ясувалося, що для багатьох освічених європейців і американців народжувати дітей і створювати сім'ї тепер просто немодно.

Чи не найбільшою загрозою екологічній системі Землі є неконтрольований ріст населення у слаборозвинених країнах. Наразі сучасне екологічне й глобальне мислення залишає поза увагою проблему нереіульованості народжуваності. Безумовно, що у скінченному світі рано чи пізно доведеться обмежити зростання народонаселення. Однак, на думку Е. Фермеерса, було б доцільніше реалізувати цей проект із такою кількістю населення, яка не руйнує довкілля. Поки що факти засвідчують, що за умов сучасного рівня техніки й стандартів якості життя цей оптимум людство вже давно переступило. "Важко визнати, - пише автор, - але ми, люди, давно перестали бути функціонуючим компонентом збалансованої екосистеми, ми скидаємося більше на ракові клітини: вони всесильні і успішно розмножуються, та щойно вони знищать організм, як гинуть самі"^[148].

Сім'я - не лише соціальний інститут відтворення людського капіталу, а й джерело соціального капіталу. Щоправда, вплив змін, які відбулися в західних сім'ях, на соціальний капітал є складним і неоднозначним.

В умовах західної демократії сімейні стосунки будуються на основі рівності прав і обов'язків, за таких стосунків та на основі спілкування виникає обопільна повага, суттєвою рисою якої є розуміння один одного. "Стосунки функціонують якнайкраще, зазначає Е. Ґіденс, якщо люди не приховують одне від одного забагатл - тут має існувати обопільна довіра.Отож над довірою aa??≈≈??≈?a???B?as≈?a?≈?≈ss???β?a??≈?s?≈?≈?≈aα?a?s???i≈≈≈≈?a?≈???≈s??a≈s≈???≈???≈??≈?s?βiβai???≈β??a≈?s?≈?≈a6a≈≈?ai потрібно працювати; її не слід брати як щось доведене"^[149]. Звісно, соціальний капітал витворюється у тих сім'ях, де немає деспотизму, присилування або насильства.

Трансформація традиційних сімей, безумовно, зменшує соціальний капітал, репрезентований самими сім'ями, але мають дещо позитивний вплив на довіру й соціальні зв'язки поза межами сім'ї. Тому соціально орієнтовані держави реалізують різноманітні програми підтримки сім'ї. За взірець можуть слуїувати західноєвропейські країни. Щоправда, аналізуючи демографічні тенденції в західних суспільствах, Ф. Фукуяма звертає увагу на те, що почастішання розпаду сімей і низька народжуваність зумовлені хибними стимулами, створеними самою державою загального добробуту. Для прикладу, перша американська соціальна програма була адресована лише одиноким матерям, тому карала матерів, які вийшли заміж за батьків своїх дітей. Аналогічний підхід було законодавчо закріплено і в колишньому CPCP, де соціальні пільги надавали не повноцінним молодим сім'ям, а навпаки - неповним сім'ям. Натомість саме повноцінна сім'я демонструє взірці взаємоповаги та довіри. Вона слугує формуванню людського й соціального капіталів. Батьки є важливими рольовими моделями для своїх дітей. Більшість людей на рівні здорового глузду знають, що саме батьки найсильніше впливають на майбутню позитивну чи негативну поведінку своїх дітей через сімейні конфлікти, власну ненормативну поведінку тощо.

На думку Ф. Фукуями, держава загального добробуту не розв'язала головної соціальної проблеми: розпаду сімей. Держава просто взяла на себе роль батька, забезпечуючи матір із дітьми засобами для їх захисту і виховання. Держава загального добробуту не ліквідує соціальних витрат, зумовлених розпадом сім'ї, а радше перекладає їх з індивідів на платників податків. У такий спосіб держава витворює моральний ризик, бо заохочує саме таку поведінку, на яку вона планувала вплинути. Крім того, виникає сумнів, чи може держава бути адекватним замінником батька, який не тільки забезпечує ресурси, а й відіграє важливу роль у соціалізації та вихованні.

Неефективними є програми сприяння народжуваності й в Україні. Виплати під час народження дітей базуються на економічній моделі розширеного відтворення населення, а не на соціально-екологічній. Тому для демографічної ситуації в Україні характерна тенденція до зростання смертності над народжуваністю. Ми швидко старіємо і швидко вмираємо, констатує академік Інституту геронтології Володимир Фролькис. З 1991 р. Україна в Європі посідає перше місце за рівнем смертності загалом, а рівень дитячої смертності в Україні - найвищий у світі. Смертність працездатного населення зросла в 4 рази. Найвищі показники смертності і найнижчі показники народжуваності - у Чернігівській, Сумській, Кіровоградській, Донецькій, Луганській, Вінницькій, Черкаській областях.

Чисельність населення України знизилася з 52 млн. у 1991 р. до 50,5 млн. у 1996 р., до 48 млн. у 2002 р. За прогнозами експертів, ця тенденція прогресуватиме, і 2025 р. населення країни, за оптимістичними прогнозами, становитиме 46 млн., а за песимістичними - 25 млн. осіб. Такі демографічні тенденції зумовлені міграційними процесами. Значна частина працездатного населення виїхала на заробітки до країн Євросоюзу, США і Росії. Через економічну скруту більшість українських сімей розпалася.

Пumaння дла самоконтролю

1. Розкрийте зміст поняття "соціальний капітал".

2. Як впливає урбанізація на соціальний капітал?

3. Як взаємопов'язані соціальний капітал і громадянське суспільство?

4. Що таке солідарність та які її джерела?

5. Охарактеризуйте демографічні проблеми сучасності.

6. Яка демографічна ситуація в Україні?

7. У чому суть еколого-етичної дилеми сталого розвитку?

8. Які шляхи оптимізаціїеколого-етичноїдилеми, за Е. Фермеерсом?

Література

1. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях. К.-Львів: Видавничий центр ДНУ імені Івана Франка, 2003. 520 с.

2. Карась А. Свобода і дійсність громадянського суспільства // Схід. Аналітично-інформаційний журнал. Донецьк, 2002, № 6 (49). С. 49-55.

3. Коулман Дж. Капитал социальный и человеческий // Общест­венные науки и современность, 2001. №3. С. 122-139.

4. Патнем Р. Процветающая комьюнити, социальный капитал и общественная жизнь // Мировая экономика и международные отношения, 1995. №4. С. 77-86.

5. Соціальний капітал України: тебретико-методологічні основи формування. K.: РВПС України HAH України, 2010. 210 с.

6. Фермеерс Е. Очі панди. Філософське есе про довкілля. Львів: Стрім, 2000. 72 с.

7. Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку. Львів: Кальварія, 2005. 380 с.

8. Фукуяма Ф. Сильное государство: управление и мировой порядок в XXI веке. M.: ACT: ACT Москва: Хранитель, 2007. 220 с.