Розвиток системи управління у парадигмі філософії управління

Завданням цього підрозділу є поглянути з позицій філософії управління на перспективи саморозгортання управління соціальними системами, оскільки ми пройшли довгий шлях по проблемному полю нашого дослідження і маємо викласти вихід з нього у площину розвитку, оскільки функціонування і розвиток закономірні фази будь- якого процесу.

Протягом усієї історії людства багато мислителів і провидців намагались “зазирнути” в майбутнє, щоб мати уявлення про його

можливий подальший розвиток. Для цього використовували найрізноманітніші методи: від застосування різного роду хіромантії та чаклунства до астрологічних і науково-фантастичних прогнозів. Вони були суто суб’єктивними і не витримували жодної критики з боку природничих наук.

Виклики та загрози, які виникають у сучасному суспільстві, зумовлюють необхідність передбачення на об’єктивних засадах хоча б приблизних сценаріїв того, що відбудеться. Це потрібно для формування раціональної та безпомилкової стратегії розвитку будь- якої організованої спільноти (нації, країни, організації чи компанії) у світі, який постійно випробовує природа і у якому панує жорстка конкуренція. Сфера управління тут має бути попереду.

Своє бачення фази розвитку соціального управління ми викладемо з позицій філософії управління на основі ідеї М. Згуровського про технологічне передбачення майбутнього, поданої у статті “Сценарний аналіз як системна методологія передбачення”¹. На цю ідею працює й Державна науково-технічна програма “Технологічне передбачення як системна методологія інноваційного розвитку України”, що затверджена постановою Кабінету Міністрів України на 2002-2006 роки в рамках пріоритетного напряму розвитку науки і техніки “Проблеми демографічної політики розвитку людського потенціалу та формування громадського суспільства”^{[694] [695].}

Хоча ми чітко усвідомлюємо, що передбачати образ майбутнього управління соціальними організаціями, особливо у наш перехідний час, - завдання важке і невдячне, але необхідне.

Перші спроби здобути об’єктивні знання про майбутнє здебільшого пов’язані із розробленням нових і застосуванням традиційних методів математики та статистики. Унаслідок цього створено потужні методи, а саме: метод часових рядів, методи регресійного аналізу, як одновимірного, так і багатовимірного, методи імітаційного моделювання, економетричні моделі та ін.

Усі вони належать до так званих методів кількісного прогнозування, і застосовують їх для приблизного “визначення” майбутньої “поведінки” певної змінної величини або системи взаємопов’язаних змінних величин на заздалегідь визначеному часовому інтервалі.

Ці методи потребують величезних обчислювальних потужностей, однак їх практичне застосування принципово обмежене лише випадками опрацювання ретроспективних даних кількісного характеру, що монотонно змінюються, або, в окремих ситуаціях, так званих “розмитих” чи “нечітких”даних. Інакше кажучи, застосовуючи методи прогнозування, описують майбутнє, яке фактично є продовженням або екстраполяцією минулого. Це суттєво обмежує можливості таких методів. Насамперед тому, що ми живемо у світі, в якому постійно відбуваються якісно нові події, не властиві минулому, і тому їх не можна врахувати на основі ретроспективних даних. До них, насамперед, належать і різні злам- та стрибкоподібні зміни, які відбуваються з величезною швидкістю, тобто пов’язані з розривами монотонності процесів і є суто нелінійними явищами.

Наприклад, до таких явищ відносять розпад Радянського Союзу і “миттєву” зміну геополітичної рівноваги у світі або бурхливий розвиток інформаційного суспільства. Сьогодні до цих сценаріїв слід віднести низку кольорових революцій, що відбулися на теренах СНД, і карколомні події у Північній Африці.

Україні, буде мати вирішальне значення для майбутнього людства¹. У цьому ж дискурсі варто розглядати світовий рух молоді “Захопи Волстріт”, що незадоволена політикою великого капіталу у сфері розподілу прибутків, “Рух обурених” в Іспанії, Майдан в Україні, кольорові революції у країнах СНД, “Окупуй Абай” в Москві та сплески непокори населення у інших містах і регіонах Російській Федерації.

За допомогою будь-яких методів кількісного прогнозування такі явища передбачити неможливо. Тому прогнозування, надзвичайно популярне у 60-ті роки ХХ століття, з часом втратило довіру як універсальна методологія. Адже за допомогою методів прогнозування не вдалося передбачити світову нафтову кризу на початку 70-х років, її руйнівні наслідки і вибухоподібний розвиток інформаційних технологій у 90-х роках ХХ століття.

Визнання глобальних безладів в якості основного виклику нашого часу вимагає розуміння складних проблем. Але в цьому якраз і полягає головна слабкість й американського політичного середовища. Цей процес важко звести до дошкульних гасел, і, на відміну від тероризму, його не можна використати на інтуїтивному рівні для мобілізації американського суспільства. Його набагато важче персоналізувати за відсутністю якоїсь демонічної фігури, на зразок Усами бен Ладена. Його так само важко використати в цілях самопідвищення, як епічну конфронтацію між добром і злом за типом титанічної боротьби з нацизмом і комунізмом. Але залишати осторонь “глобальні безлади - означає ігнорувати головну реальність нашого часу: масове глобальне політичне пробудження людства і щораз глибше розуміння нестерпної нерівності умов життя людей”, - слушно зазначає Збігнев Бжезинський^{[696] [697].}

Тому в сучасних умовах актуальним є нове завдання - репрезентувати майбутнє, яке не можна інтерпретувати як звичайне

продовження минулого, тому що це майбутнє набуватиме принципово інших форм та структур.

Визначена проблема дістала назву передбачення (foresight)^[698]. Термін застосував ще наприкінці 50-х років ХХ ст. Гастон Бергер (Gaston Berger) у відомому журналі “Два світи”, але формування підходу до передбачення як окремої, самостійної проблеми відбулося лише на початку 90-х років XX ст.

Слід зауважити, що універсальних і завершених вирішень цієї проблеми на сьогодні немає, є лише спроби будувати можливі сценарії розвитку тих чи інших явищ у майбутньому. Але принциповою відмінністю при розв’язанні таких завдань є те, що використовувані для цього методи за своєю сутністю мають не кількісний, а якісний характер. До того ж, деякі з них відомі вже досить давно як такі, що розроблялись і використовувались для розв’язання спеціальних, предметно орієнтованих завдань. Наприклад, ще в 60-ті роки американська компанія Rand Corporation розробила метод, який дозволив полегшити так звану візуалізацію сценаріїв створення та застосування нової зброї в усіх технологічних аспектах. Цей метод назвали методом Делфі (Delphos) на честь грецького оракула.

Тут доречно згадати про проектно-ціннісну свідомість С.Кримського. Суть її полягає в розширенні сфер інженерно- конструкторської і комп’ютерно-програмної раціональності, які автоматично ведуть до універсалізації проектного підходу в засвоєнні соціальної реальності. Першими на цей шлях стали, як відомо, зарубіжні дослідники. Їм належать сценарії майбутнього. Найбільш відомі серед них: “практопія” (А. Тоффлера), “міф машини” (Л. Мемфілда), “технологічна республіка” (Дж. Бурстіна),

“комп’ютерна демократія” (Д. Мура), містичний сценарій “техната” (А. Маравалля), зрештою, універсальний проект єднання бога,

універсуму і машини (Тейяра де Шардена). Вітчизняні дослідники тут явно відстали від зарубіжних колег.

У широкому смислі проект висвітлює теоретичні горизонти функціонування самого “третього світу”, тобто духовно-практичного середовища людини, яке містить в собі і техніку, і культуру, і об’єктивоване знання.

Вперше, як відомо, гносеологічний аналіз актів конструювання і теоретико-пізнавальних засобів, завдяки яким створюється феномен проекту, був зроблений ще у ХѴІІІ столітті І. Кантом. Він показав, що між емпіричною і теоретичною діяльністю виступає творча сила продуктивного подання, що опосередковує ці когнітивні сфери актами конструювання. Виходячи з цього, ним був зроблений висновок про евристичну роль структур, креслень, схем, що містять цінність інтуїтивних чинників трансформації емпіричного на абстрактно-теоретичне і навпаки.

Вихід у ХІХ столітті на передній край матеріалістичної концепції поступального розвитку пізнавального процесу і зведення людської активності винятково до практики як вищого синтезу теоретичного і емпіричного, надовго відсунув на задній план ідеї І. Канта про якісно інший шлях осягнення істини. Це було цілком закономірно на етапі індустріальної фази розвитку людства.

Однак сьогодні, у зв’язку з настанням інформаційної фази, ми дедалі гостріше відчуваємо вихід на передній план актів реалізації гіпотез, різних мислиневих схем і теоретичних моделей, методологічного знання загалом. З огляду на бурхливу комп’ютеризацію нашого повсякденного життя, одержує пріоритет процес створення різних моделей соціальних об’єктів, що аж ніяк не зменшує ролі теоретичного знання.

Суть такого зрушення, як вважає С. Кримський, полягає в тому, що об’єкти сучасної науки втратили натуральність твердих тіл макрооточення людини і виступають (за прикладом квантово- механічних об’єктів) як сузір’я певних можливостей. Як бачимо,

об'єкти соціального світу є ідеальними зразками для наукового конструювання, проектування і прогнозування. Вивчення таких об'єктів якраз і є актуалізацією тих або інших ракурсів потенційного.

Таким чином, в ході дедуктивного способу засвоєння соціального світу інтеграція теоретичного знання і практичної дії досягається шляхом проміжної діяльності, яка вимагає спеціального соціотехнічного забезпечення.

Структурно така діяльність складається з кількох елементів, а саме: комплексу вихідних умов її здійснення; концептуальної, тобто системної основи, що є її організаційним стрижнем; технології моделювання соціального об'єкта; варіативного поля можливих шляхів реалізації проекту; нарешті, критеріальної бази для оцінки якості трансформації теоретичного на практичне.

Відомі й інші методи якісного характеру, які так чи інакше можна використовувати на окремих етапах передбачення явищ майбутнього. Але жоден із таких методів не розв'язує означеної проблеми в повному обсязі.

Ми вважаємо, що передбачення - це процес застосування окремих методів у певній послідовності із встановленням визначених взаємозв'язків між ними. Вказаний процес формується за допомогою універсальної методології, відомої під назвою системний аналіз, апаратом якого ми освоюємо своє проблемне поле впродовж усього дослідження, залишаючись на позиціях філософії управління.

Поглянемо на розвиток управління соціальними системами через категоріальний апарат філософії управління. Це означає, що ми повинні проаналізувати їх стан крізь призму гомеостазу, гомеорезу і гомеоклазу, оскільки вони тяжіють до “суб'єкт-суб'єктних” відносин, а це означає, що їх розділити принципово уже неможливо.

Вихідною точкою є гомеостаз системи управління соціальним розвитком, що більш притаманний етапу сталого функціонування систем. Це такий стан системи управління, коли вона є зрілою і тому здатна впорядковувати організаційну взаємодію людей у просторі організації за принципом динамічної рівноваги. Розмір і характер

організації тут не має значення. Згідно з організаційною точкою зору, світ розглядається О. Богдановим як те, що знаходиться у постійній зміні, в ньому немає нічого постійного, усе суть зміни, дії і протидії. В результаті взаємодії елементів, що змінюються, спостерігач може виділити певні типи комплексів, що розрізняються за мірою їх організованості.

Організований комплекс визначається в тектології на основі принципу “ціле більше від суми своїх частин”, при цьому, чим більше ціле відрізняється від суми самих частин, тим більше воно організоване. У неорганізованих комплексах ціле менше від суми своїх частин. І зрештою, в нейтральних комплексах ціле дорівнює сумі своїх частин¹.

“Рішення” зводиться до нового поєднання елементів, яке “відповідає потребі” вирішального, його “цілям”, приймається ним як “доцільне”. Поняття ж “відповідність” і “доцільність” цілком організаційні”².

При цьому у соціальному цілому завершені усі процеси формоутворення, і усі наявні морфологічні органи і характеристики відповідають потребам суспільства. Нагадаємо, що за нашими гіпотезами серед процесів формоутворення заключним є організаційний метаболізм. Органоценоз має завершитись породженням гомеостату, як органу саморегуляції цілого.

Тригерним механізмом, що штовхає систему соціального управління до подальшого розвитку, є зміна умов, тобто характер і зміст зовнішнього середовища, що оновлюється, як правило, ускладнюється під тиском науково-технічного прогресу і порушення людиною екологічного балансу з природою або цілеспрямованою активністю людини у напрямі оволодіння Ближнім Космосом. Космос уже давно включено, до речі, планетарною спільнотою у пріоритети розширення її соціального середовища. Ю. Гагарін в 1961 р. своїм польотом остаточно завершив процес екстенсивного освоєння

¹ Див. : Богданов А. А. Тектология: (Всеобщая организационная наука) : [в 2 кн.] / А. А. Богданов. - М. : Экономика, 1989. - Кн. 1. - С. 9.

² Див. : Богданов А. А. Тектология: (Всеобщая организационная наука) : [в 2 кн.] / А. А. Богданов. - М. : Экономика, 1989. - Кн. 1. - С. 48.

людиною планети і формування територіальної єдності світової (глобальної) цивілізації. Сьогодні продаються білети на комерційні польоти у Космос. Інтернет і сучасні засоби комунікації - це вже інший аспект цієї епохи - інтенсивної глобалізації.

Філософія управління має відповісти на питання про якість об'єкта або матеріалу, на який має бути спрямований майбутній вплив соціального управління. Відповідь тут однозначна - розумна жива речовина, тобто не просто на людину, як живу істоту, а на особистість людини як джерела і носія: 1) організаційної (управлінської) свідомості - мисленнєве здійснення процесу управління; 2) управлінської діяльності, що являє собою реалізацію цілей і задач соціального управління; 3) споживача результатів управлінської діяльності.

У людини, як у найбільш розвиненого представника живої речовини, з'являються абсолютно нові якості, оскільки у кожного нейрона є поле, всі вони пов'язані й організовані провідниками. Так виникає польова форма живої речовини, яка не має механічних меж. “Вона може сидіти в білково-нуклеїновому житті, а може і вийти з нього”^[699], - пише В. Казначеєв. Момент виникнення польової форми у людини є принциповим переходом до пояснення власне природи соціального світу. “У поєднанні двох видів живої речовини біосфери Землі, - продовжує В. Казначеєв, - (до певного рівня еволюції) домінували властивості і її функції білково-нуклеїнової форми. Польова форма поєднувалася з першою, становила її невід'ємну частину, але не була функціонально домінуючою. У гомінід нейронна маса мозку зростає. Подальша психофізіологічна, інтелектуальна активність мозку не може реалізовуватися за рахунок лише існуючих нейронально-синаптичних зв'язків. Польова форма зв'язку нейронів стає необхідністю. Ті особини, у яких відбувається зміна функціональної домінанти форм живої речовини, з гомінід

перетворюються на попередників людини, а потім на людину (другий стрибок, за Я.Я.Рогинським, близько 40 тис. років тому)”¹.

Іншими словами, на думку В. Беха, “людина як розумна жива істота, не тільки опосередковує взаємний перехід матеріального і духовного в одній площині, але і починає виконувати в іншій площині функцію переведення універсуму з однієї фази руху в іншу. Людина починає функціонувати як орган загального механізму саморуху Всесвіту”^{[700] [701]. Раніше ми вже довели, що гомеостат формується саме у горизонті буття третьої природи.}

У тому, що особистість людини є єдиним представником розумної живої речовини, на матеріалі якого ми досліджуємо філософські засади соціального управління, нічого страшного немає, оскільки вона може достатньо ефектно презентувати усі атрибутивні властивості своєї субстанції. Картина може різко збагатитись у випадку “зустрічі” і взаємодії планетарного людства з представниками більш розвиненого інопланетного розуму.

Після масового нашестя НЛО в 1999-2000 роках присутність на Землі стороннього розуму офіційно визнав уряд Китаю. Зробив це і Папа Римський. У червні 2000 року Міжнародна реєстраційна палата інформаційно-інтелектуальної новизни видала патент № 000360 на відкриття академікові Володимиру Ажаже про те, що Людство у Всесвіті не самотнє. Патент підписав академік А. Харитон. У пояснювальній записці щодо формули новизни зазначено: “Емпірично було показано: поява на планеті Земля і в навколоземному просторі, дії на людей, природу і техніку ІНШОГО, ніж людський, РОЗУМУ, що перевершує за технологічними можливостями рівень розвитку людської цивілізації, що проявляється у так званих НЛО і пов’язаних з ними феноменах, доводить - Людство у Всесвіті не самотнє”.

При цьому можна припустити, що вища точка розвитку спіралі, яка сходиться (точка “омега”, за П. Тейяром де Шарденом), означає,

що людина завдяки продукуванню сильного електромагнітного поля долає сили гравітації й починає вільно пересуватися в Космосі, підкоряючись законам розвитку спіралі, що розходиться, яку ввів у науковий обіг, як відомо, Гегель. Отже, ідея “променистого людства”, привнесена у світ науки К. Ціолковським, аж ніяк не є нісенітницею, як видається на перший погляд.

Цілком мав рацію К. Ясперс, коли писав, що наша свідомість спирається на несвідоме, вона весь час зростає з несвідомого і повертається до нього. Тут мається на увазі мікрорівень, на якому виявляються паростки свідомості і який вбирає в себе продукти планетарного Розуму.

Така картина є “потоком свідомості” в безкрайому Космосі, який за функціями схожий до течій і пасатів в океані або доріг на суші. При цьому, якщо останні зближують між собою континенти, міста і населені пункти, то “потік свідомості” зближує космічні світи. Ідея потоку свідомості, реалізована в романі Дж. Джойса “Улісс”¹, повторена у творчості В. Набокова^{[702] [703], К. Маккалоу[704], Л. Мартинова[705] і інших, аж до натуралізації ідеї “океану свідомості” в “Солярісі” фантаста Ст. Лема і однойменному кінофільмі А. Тарковського; а задовго до цього - у Ф. Достоєвського[706], Т. Шевченка[707], Овідія[708], Софокла[709] і Есхіла[710]. Сьогодні у працях А. Головіна - це ідея “способу думки, зростання асоціацій, їх поєднання, загалом, виразу властивостей таємничого інтелекту, його самоорганізації і самореалізації, у ХХ столітті отримує дедалі більше визнання не стільки в художній літературі, скільки в методології - філософії}

мистецтва, науки і науково-технічного прогресу, культури в цілому. Неочікувані її повороти у світобаченні, історичному потоці концепцій “трьох світів”^[711].

Отже, розвиток системи управління, і організації у цілому в силу їх генетичної взаємозалежності може відбуватися за двома сценаріями: а) позитивним - це те, що вище ми уже назвали гомеорезом і б) негативним - тоді це має бути гомеоклаз.

Почнемо з аналізу гомеореза, оскільки це збігається з провідною тенденцією саморозгортання соціального світу. Кількість організацій у світі неупинно зростає. Структура їх ускладнюється і віртуалізується, світ стає дедалі більш упорядкованим і управління лягає на плечі потужних інформаційно-аналітичних мереж і Електронних Урядів.

Морфологічна структура соціального світу полімеризується (від - греч. πολυμερης - що складається з багатьох частин) і стає більш однорідною, що робить її простір сприятливим для становлення світового органу управління - так званого Світового Уряду. Показовим в цьому відношенні є той факт, що якщо в XX століття людство вступило, маючи, з певними обмовками, не менше десяти великих держав, то до початку Другої світової війни їх залишилося вже як мінімум на третину менше; потім всього дві, а після закінчення “холодної війни” - одна. Логічним буде припущення, що глобалізація встановить межу і її історичному часу.

Наочним показником того, що світ у XX ст. став глобальним, є прийняття світовою спільнотою християнського літочислення в якості єдиної системи відліку часу, хоча в межах своїх ойкумен продовжують діяти і китайський, і ісламський календарі. Проте і в Пекіні, і в Тегерані літаки злітають і приземляються не за китайським або місячним календарем, а за християнським. Угоди на постачання товарів, поштові відправлення, політичні зустрічі, міжнародні конгреси, симпозіуми, конференції проходять сьогодні усе в тій же єдиній системі координат, незалежно від того, подобається це комусь

чи ні, чи зачіпає чиїсь інтереси, почуття, національне самолюбство і т. ін.^[712]”.

Н. Луман стверджує, що “відмінності в причетності до модернізації світового суспільства і в ступені залежності від неї дають імпульс уявно-анахронічним тенденціям, передусім, у сфері релігії і етнічних рухів, що розвиваються в національних державах. Універсалізація функціональних систем, що оперують на рівні світового суспільства, не лише не виключає найрізноманітніші партикуляризму але якраз і дає їм поштовх. Легкість, з якою світове суспільство міняє структури, компенсується глибоко вкоріненими або, у будь-якому разі, жорстко ізоляційними зв'язками.

Як і раніше, безумовно, виявляються проблеми міжкультурної комунікації на рівні інтеракцій, мовні труднощі розуміння і мовні непорозуміння. І все-таки, це не має нічого спільного з виникненням світового суспільства; цього і варто було б очікувати від усіх культурних контактів. Адже те, що різноманіття культур спільно з різноманіттям їх етноцентризмів сьогодні може розглядатися як даність, і те, що проблеми взаєморозуміння з цієї причини меншою мірою, ніж раніше, можуть приписуватися етноцентричному комплексу чужого, є підтверджуваною гіпотезою.

Ці аргументи на користь світового суспільства можуть бути цілком обґрунтовані емпірично. Відсутня лише теорія, яка б могла їх увібрати в себе і опрацювати. Часто обговорюваний концепт світової капіталістичної системи, розроблений Імануїлом Валлерстайном, виходить з примату капіталістичного господарства і недооцінює, тим самим, вклад інших функціональних систем, передусім, науки і массмедійних комунікацій. Цей недолік не можна повністю виправити зверненням до розрізнення, що здійснювалося у ХІХ столітті, коли культура протиставлялася господарству, що мало на увазі їх співвіднесеність з певними соціальними прошарками.

Лише якщо наочно продемонструвати ці надзвичайно різні тенденції глобалізації в окремих системах в їх сукупності, то можна

осягнути масштаби громадських змін в зіставленні з усіма традиційними суспільствами. На тлі таких різнорідних джерел “глобалізації” відсутнє єдине поняття суспільства, системно­теоретична концепція суспільства як операційно закритої, аутопойезисної соціальної системи, що включає усі інші соціальні системи, тобто що вбирає в себе усі комунікації, прагне заповнити цю прогалину¹”.

Водночас політолог і автор стратегії американської зовнішньої політики З. Бжезинський у відомій праці “Выбор мировое господство или глобальное лидерство” зазначає, що “загальні інтереси усієї світової спільноти не слід плутати зі світовим урядом. На цьому історичному етапі ідея світового уряду позбавлена практичного сенсу. У світі, де відсутня навіть мінімальна згода, необхідна для загального уряду, Америка, безумовно, не може поступитися своїм суверенітетом на користь якоїсь наднаціональної влади, і вона не повинна цього робити. Сьогодні єдиним можливим (в дуже приблизному сенсі цього поняття) “Світовим урядом” може бути тільки американська глобальна диктатура, але це буде дуже нестабільна і врешті-решт хибна затія, яка сама себе згубить. Світовий уряд може або залишитися прекраснодушною мрією, або стати кошмаром, але ще упродовж життя декількох поколінь він не стане серйозним проектом”^{[713] [714].}

З іншого боку, спільність інтересів світової спільноти не лише бажана, але вона вже пробиває собі дорогу. “Усім нам потрібно усвідомити той факт, що немає іншого шляху, окрім як колективно управляти світом для того, щоб покласти край нинішнім безладам, тиранії і дискримінації по усій планеті”, - сказав президент Ірану Махмуда Ахмадинежада з трибуни ООН 22 вересня 2011 року^[715]”.

Після закінчення виступу Ахмадинежада в залі Генасамблеї пролунали оплески.

У. Бек у праці “Что такое Глобализация?” пише, що “ми давно вже живемо в світовому суспільстві¹”. Частково це результат спонтанного процесу, властивого динаміці глобалізації, частково наслідок цілеспрямованих зусиль, насамперед з боку Сполучених Штатів і Євросоюзу, зі створення цілісної і усеосяжної системи міжнародної співпраці. Двосторонні і багатосторонні угоди про вільну торгівлю, регіональні політичні форуми і формальні союзи - усе це сприяє створенню системи взаємозалежних стосунків, на цьому етапі більшою мірою на регіональному рівні, але з тенденцією до розширення глобальної співпраці. У сукупності усе це складає природний процес еволюції міждержавних відносин у напрямі створення міжнародної неофіційної системи управління.

Цей процес потрібно заохочувати, розширювати і інституціалізувати і тим самим зміцнювати уявлення про загальну долю людства. Загальні інтереси припускають баланс вигод і відповідальності, означають передачу повноважень, а не диктат. “Америка має унікальну можливість очолити цей процес, оскільки вона одночасно могутня і демократична за системою правління. Оскільки егоїстична гегемонія неминуче породжує протидію, а демократія - копіювання, елементарний здоровий глузд підказує, що Америка повинна відповісти на цей заклик, - зазначає З. Бжезинський^{[716] [717]”}

На наш погляд, становлення світового або глобалізованого громадянського суспільства, поява світового уряду і час так званого нового світового порядку -питання, які потребують лише часу. У теоретичному відношенні сумнівів щодо їх легітимності у нас немає.

Сьогодні ж зворотний зв'язок у міжнародному дискурсі можна вивчати на основі функціонування легітимно існуючих органів

управління, що регулюють відносини між країнами або групами країн. До них ми відносимо, як засновану у 1949 році ООН та низку її інститутів, наприклад, Раду Безпеки та інші, так і новостворені віртуальні колективні органи на кшталт Великої сімки, що трансформувалась після розпаду СРСР у Велику вісімку, Давоський економічний форум, Антитерористичну коаліцію та ін.

Відомій дослідник комунікативних технологій С. Бір визначає “зворотний зв'язок” як повернення вихідної інформації, яка потім змінюється, на її початок. Позитивний зворотний зв'язок стимулює збільшення рівня сигналу на виході та, відповідно, на вході; негативний зворотний зв'язок при збільшенні сигналу на виході викликає зменшення сигналу на вході і, таким чином, у принципі є стабілізуючим фактором комунікації¹.

Г. Почепцов пропонує наступне визначення цього поняття: “Зворотний зв'язок” - це реакція на повідомлення з боку адресата, що повертається до автора. У звичайній комунікації зворотний зв'язок - це потужний засіб, який не дозволяє переходити на теми нецікаві для співрозмовника, незрозумілі для нього^{[718] [719]”.}

Практично ж, під зворотним зв'язком розуміють будь-яку інформацію із середовища, яка забезпечує можливість порівняння між параметрами поточного і бажаного стану. У термінах теорії - це порівняння моделі результату і програми дії (критерію співвіднесення) з реальними результатами (перцептивним входом).

Саме з метою мати сталий зворотний зв'язок з іншими країнами за аналогією з Росією, у створенні Антитерористичної коаліції і у підтримці її у робочому стані, зацікавлені насамперед США. Причини такої зацікавленості багато в чому повторюють російські, тільки в інших масштабах. Це - виправдання воєнних дій щодо країн-ворогів, список яких вже нараховує понад 60 країн, з почесним місцем Іраку серед них, поширення апологетичної ідеології в міжнародній суспільній думці, відновлення “підмоченого” реноме за рахунок

демонстрації військової сили у світовому масштабі і, зрештою, збільшення доступу до розвідувальної інформації інших країн під приводом боротьби з тероризмом. Головне ж, США одержують можливість, за підтримки соратників з Антитерористичної коаліції, розпочати після Афганістану нібито легітимно скидати ворожі і просто невгодні режими за принципом доміно. Події на Півночі Африки протягом 2011 року довели небезпеку і масштаби використання інформації отриманої цими каналами.

Події останньої часу, особливо безпорадність США у встановленні місцеперебування Усами бен Ладена і Муаммара Каддафі у свій час, переконливо довели, що найпотужнішою зброєю сьогодні є розвідувальна інформація. За короткий термін США - вже не загальновизнаний лідер, тому що їхні найскладніші електронні системи спостереження та могутні правоохоронні інститути не спромоглися забезпечити випереджувальну інформацію про вересневі напади, та і подальший інформаційний супровід був явно недостатнім. Тому нині США гостро потребують радикального збільшення доступу до розвідінформації. Терміновість цього була такою, що США звернулися по допомогу навіть до країн, котрі до цього розглядалися як ворожі (Китай, Іран). Звідси виросла сама Антитерористична коаліція, набагато важливіша для США, ніж різні аморфні дипломатичні та військові альянси.

Можна і далі набирати факти і вказувати на чинники, що працюють на нашу робочу гіпотезу про становлення організаційної матриці соціального світу і укрупнення системи управління ним. Але філософія управління повертає нас до оцінки типової динамічної форми розвитку - гомеорезу.

Для цього ми відпрацюємо певне число гіпотез про те, що:

а) режим гомеорезу детермінується всезагальним законом біології;

б) глибинним механізмом перетворень є використання людиною принципу стійкої нерівноважності, до якого прагне жива система внаслідок спонтанного вивільнення енергії; в) продуктом такого розвитку є цілеспрямоване поліпшення структури і збагачення

ноосфери; г) розвиток системи управління забезпечується

механізмами смислотворчості і смислопородження людини.

Для цього спочатку уточнимо, що то за явище - гомеорез і чим воно відрізняється від гомеостазу. Гомеорез (спрямованість, каналізованість) - термін, який у 1957 р. запропонував англійський біолог Конрад Хел Уоддінгтон, що означає підтримку сталості у системах, які розвиваються; існування певних онтогенетичних шляхів, що приводять до виникнення стандартних фенотипів незалежно від зовнішнього середовища і генетичних впливів; деякі автори гомеорез використовують у філогенетичному аналізі, зокрема; є основним елементом моделі каріотипової ортоселекції; внутрішній механізм, що забезпечує закономірну зміну істотних параметрів у процесі розвитку системи; гомеорез підтримується регуляторними процесами, які відновлюють фазові траєкторії при відхиленнях, викликаних змінами умов.

Принцип стійкої неврівноваженості більше відповідає стану гомеорезу, ніж гомеостазу. У порівнянні з гомеостазом гомеорез є досконалішою формою самоорганізації і саморегуляції. Якщо гомеостаз є динамічно рівноважний стан регуляції, то самоорганізація типу гомеорезу є неврівноважений стан, що обов’язково включає новоутворення або перетворення.

З огляду на визначення самоорганізації як вищої форми самозбереження живого представляють інтерес наступні розмежування саморегуляції і самоорганізації, запропоновані В. Пушкіним: “У еволюції біосистем доцільно розрізняти принаймні два рівні пристосування до середовища - саморегуляцію і самоорганізацію. Для підтримки рівноваги з середовищем (що є найбільш поширеною і надійною формою пристосування) досить гомеостатичних механізмів, які вводять різного роду відхилення в нормальне русло. У більш загальному плані цей рівень пристосування можна назвати рівнем саморегуляції. На цьому рівні пристосування забезпечується стабілізацією істотних змінних.

На більш високому рівні пристосування до середовища - рівні самоорганізації - система не стільки стабілізується, скільки

саморозвивається. Точніше кажучи, в системах, що саморозвиваються, саморегуляція підпорядкована чинникам самоорганізації, що є найбільш складною формою відношення до середовища, коли система, витягаючи необхідне з оточення (енергію, інформацію і т. д.), дістає можливість виділитися з середовища і протиставити себе оточенню¹”.

Що стосується співвідношення понять збереження і стійкості, то вони багато в чому тотожні. Тому цілком правомірне визначення одного через інше. “Стійкість живих систем в широкому сенсі, - пише П. Водоп'янов, - є не що інше, як притаманна їм здатність до збереження основних атрибутивних функцій життєдіяльності, здатність відтворювати життєвий процес з покоління в покоління^{[720] [721]”. Водночас між ними існують і відмінності. Збереження “за своїм змістом є більш широким поняттям, ніж стійкість. Однак на відміну від збереження стійкість має активний характер, тобто висловлює момент спротиву, що здійснює система щодо зовнішнього впливу[722]”.}

Ідея екологічного гомеорезу розробляється вченими^[723] у формі концепції про еволюційний розвиток живих систем як входження у відповідність з екологічними чинниками систем гомеостазу на популяційному, видовому і міжвидовому рівнях. Пусковим механізмом екологічного гомеорезу є екологічний стрес. Сюди можна віднести дію природних і штучних катаклізмів, переселення популяцій в екстремальні зони, впровадження у біоценоз нових видів з органічного світу, формування і заповнення екологічних ніш. Рушійними силами формування екологічного гомеорезу є: адаптація, відбір (природний або штучний), генно- і фенотипові модифікації).

Режим гомеорезу соціальних систем ще ніколи не був предметом аналізу соціальних філософів. І неврівноваженість ніколи ще не використовувалася для пояснення соціальних явищ, а тому ми змушені проаналізувати у цій площині напрацювання біологічної науки.

До речі, свого часу Е. Бауер звернув увагу на парадокс принципу розвитку. У дискурсі нашого дослідження він полягає у тому, що зруйновані соціальні системи є рушійною силою еволюції соціального світу і живого загалом. “Цю думку можна виразити і таким чином, - пояснює Е. Бауер: “виживання пристосованих організмів в боротьбі за існування є консервативним чинником, що зберігає види. Навпаки, невиживання в боротьбі за існування - є рушійним, чинником еволюції, що створює види. Матеріал для еволюції поставляють не переможці в боротьбі за існування, а переможені. Організми, що збереглися, були при своєму виникненні пристосовані до довкілля, адже інакше вони не могли б зберегтися¹”.

Велич думки Дарвіна і полягала саме в тому, що з цього абсолютно не виходить, що виникають тільки пристосовані організми. Виникають у великій кількості і менш пристосовані (чи зовсім не пристосовані) організми, а збереження пристосованих є результатом відбору. Але між виникненням різних варіантів і процесом відбору ні Дарвін, ні сучасна біологія не бачать ніякого зв'язку. Виникнення спадкових змін є, на їх думку, процесом, раз і назавжди даним і незалежним від процесу відбору і виживання. Наші ж міркування приводять до висновку, що існує причинна залежність, яка є наслідком загальних законів руху живої матерії. Саме остільки і тому з'являються нові спадкові варіанти, оскільки і чому виникають не лише пристосовані організми.

Гомеорез як явище неможливо осягнути без уточнення сутності явища живого. Отож, ми маємо виходити з трьох вимог до живого, які сформульовані Е. Бауером^{[724] [725]. На думку цього дослідника, перша}

вимога до живих систем полягала в тому, що живі системи при незмінному довкіллі не повинні знаходитися в рівновазі, але повинні мати різниці потенціалу, які вирівнюються без зовнішнього сприяння, тобто вони мають бути здатними виконувати роботу.

Друга умова вимагала, щоб за будь-якої дії ззовні, отже, за будь- якої зміни стану довкілля система повинна виконати роботу, яка впливала б на зміни стану, викликані цією зовнішньою дією, і змінювала б їх.

Третя вимога говорить: робота живих систем за будь-якого довкілля спрямована проти рівноваги, яка повинна була б настати у цьому довкіллі за цього первинного стану системи. Слід зазначити, що ця вимога, як і інші дві, жодним чином не суперечить законам фізики, особливо термодинаміки.

Щодо визначення сутності живих систем, цей дослідник писав: “Ми стверджуємо, що матеріальні системи, позначені нами як живі, і в цьому відношенні мають характерну властивість - стійку неврівноваженість, і ми називаємо живими тільки такі системи, які цю властивість мають.

Цю властивість ми сформулюємо таким чином: щоб позначити систему живою, ми вимагаємо від неї, щоб вона витрачала свою працездатність, тобто свою вільну енергію, яку вона має за незміненого довкіллі, завжди на таку роботу, яка приводить за цього довкілля до змін в умовах системи, що підвищують її працездатність.

Інакше кажучи, в системі повинні існувати пристосування (властивості - авт.), що сприяють тому, щоб працездатність системи і за незмінного довкілля завжди витрачалася на такі роботи, які підвищують працездатність самої системи. Словом, працездатність має бути використана в інтересах власної працездатності.

Оскільки система тільки тоді буває працездатною, коли вона не знаходиться в рівновазі, оскільки при рівновазі в ній не може відбуватися без зовнішнього сприяння за незмінених зовнішніх умов ніяких змін, то ми можемо формулювати нашу вимогу ще і таким чином: в живих системах мають завжди бути пристосування (властивості - авт.), які перетворюють працездатність системи за

незміненого довкілля на роботу проти рівноваги, яка настала б за цього довкілля і за цього стану системи.

Цим ми поставили умову і відносно виду і напряму роботи, яка має бути використана за незміненого довкілля. При зовнішніх діях, тобто при змінах стану довкілля, ми знаходимо обов’язковим в нашій другій вимозі, щоб система виконала роботу, що змінює ефект зовнішньої дії. Для даного випадку відносно роду і напряму роботи ми ставимо таку ж вимогу. Тут ми повинні згадати, що цю вимогу ми ставили не безумовно за будь-якої зовнішньої дії, а вимагали лише, щоб такі роботи, що змінюють ефект зовнішньою дії, взагалі відбувались.

Тоді наша третя вимога для того випадку виразиться таким чином: якщо відбувається зовнішній вплив на живу систему і остання виконує роботу, що впливає на очікуваний від цієї дії і від первинного стану системи ефект, то робота системи полягає у такій зміні ефекту, в результаті якої за цієї зовнішньої дії, за зміненого довкілля працездатність системи підвищилася, або, іншими словами, у разі, якщо система за зовнішньої дії виконує роботу, то ця робота спрямована проти рівноваги, яка настала б за зміненого довкілля і первинному стані системи^[726]”.

Позитивний зворотний зв’язок, від вивчення якого ми нібито відхилились, якраз і пояснює поведінку соціальних систем, що знаходяться у стані гомеорезу. До сьогоднішнього дня дослідники замовчували сутність цього явища, а спілкувалися один з одним і, до речі, розуміли про що йдеться, спираючись на інстинктивно- емпіричне розмежування його з гомеостазом. Водночас соціальний розвиток досяг такого рівня і напруги, що політики усього світу заговорили в один голос про потребу забезпечити суспільству сталий соціальний розвиток у ХХІ столітті. Вирішити цю проблему означає перевести розвиток соціального світу у режим гомеорезу і регулювати його позитивним зворотним зв’язком.

Позитивний зворотний зв'язок репрезентує на поверхні життя у сфері соціального менеджменту діяльність принципу стійкої неврівноваженості. Цей висновок ми робимо на основі всезагального закону біології, який свідчить, що: “усе і тільки живі системи ніколи не бувають в рівновазі і виконують за рахунок своєї вільної енергії постійно роботу проти рівноваги, потрібної законами фізики і хімії за існуючих зовнішніх умов^[727]”.

Визнавши цей закон, як дійсний, ми можемо застосовувати його у будь-якому окремому випадку, тобто за будь-якого життєвого явища будь-якої живої істоти, зокрема й до соціальних систем, причому, виходячи з його правильності, можемо вказувати, що це життєве явище являє фактично спеціальний випадок цього закону і не суперечить йому. Подібний загальний закон, оскільки він правильний і веде у кожному окремому випадку до вірних фактів, що не суперечать, ставиться завжди на чільне місце будь-якого дослідження, називається принципом. Так, наприклад, кажуть “принцип Д'Аламбера”, “принцип Гамільтона”, “принцип інерції” і т. ін. в механіці, “принцип збереження енергії” в термодинаміці і т.ін.

Отже, за позитивним зворотним зв'язком на поверхні організаційної взаємодії виступав механізм дії основного закону біології у формі “принципу стійкої нерівноважності” живих систем. Вищенаведене пояснення чітко виражає сенс принципу і характерні з погляду термодинаміки ознаки живих систем. Як стійка рівновага характеризується тим, що, будучи порушеною, завжди настає знову, так і у живих систем неврівноважний стан зберігається постійно і має усі ознаки стійкості. Принцип виражає також в короткій формі характерну властивість живих систем, оскільки ми не знаємо жодної неживої системи, у якої неврівноважний стан мав би ознаки стійкості.

Наведений принцип говорить тільки про загальну поведінку соціальних систем і про напрям процесів, що протікають в них; він, проте, не містить жодних кількісних характеристик. Тому ми повинні доповнити його так, щоб він отримав і кількісне вираження. Ми

стверджуємо, що соціальна система завжди перетворює усю свою вільну енергію на роботу проти очікуваної рівноваги. Це вираження кількісне, і його правильність може бути експериментально перевірена за допомогою вимірів. Кількісний принцип повинен, звичайно, бути виражений формулою.

Постає закономірне питання про те, звідки соціальна система, перебуваючи у режимі гомеорезу, бере вільну енергію і для якої роботи її використовує? Відповідь на першу частину питання ми знаходимо у працях В. Беха, а саме: у монографії “Генезис соціального організму країни”. Цей дослідник пише: “Якісна вузлуватість” универсуму... точно визначена, як ми тепер вже розуміємо, терміном “життєдіяльність”, у даному випадку людського організму. При цьому інгредієнт “життя”. відбиває взаємодію матеріального і духовного, а “діяльність” відбиває продукування вільної енергії, здатної здійснювати роботу по формуванню соціального середовища¹”.

У іншому місці він дає філософське визначення категорії “інтелектуальне”, визначаючи її сутність “як засіб виробництва вільної енергії, здатної чинити роботу поза людським організмом. При цьому людський організм стає знаряддям виробництва • • • • о ∙∙∙2^">

соціального світу, що засновується на інтелектуальній енергії.

Далі він зазначає, що “вільна енергія, яка викидається людством у космічне середовище, при досягненні критичних розмірів, що зумовлюються силами зовнішнього стискання, в умовах Землі породжує якісно нову форму загальнопланетарного життя, яку слід називати соціальною. Остання є продуктом інтеграції індивідуальних полів, що пульсують ”. ^{[728] [729] [730]}

Е. Бауер назвав цю енергію “структурною енергією”¹. На його думку, “в живих системах всяка робота усередині них або спрямована проти їх зміни може вироблятися тільки за рахунок структурної енергії, тобто системними силами^{[731] [732]”. Для підтримки неврівноваженості, збудженого стану працездатних структурних елементів живої системи усі вони мають бути настільки взаємозалежними, що жива система може розглядатися як багаторівнева когерентна система.}

“Структурна енергія” відповідно до того визначення, що наведене вище, а також спосіб її використання принципово відрізняються від тих, що характерні для неживої природи, точніше - техносфери. Джерела енергії для виконання роботи машинами і неживими природними системами (наприклад, водоспад) лежать поза ними, а самі вони служать пасивними трансформаторами її в зовнішню роботу. Навпаки, живі системи завдяки неврівноважному стану своїх структур самі є джерелами енергії, яку вони використовують тільки для збереження цього стану.

Гомеорез як позитивний процес розвитку соціальної системи не може йти безкінечно в нікуди. Рано чи пізно він обов’язково завершується продуктом. На наш погляд, - це створення гомеостату - органу, що належить третій природі. Його призначення - оперування смислами, що належать третій природі, і наповнення каналів управління рішеннями. Гомеостат - це базисне функціональне поняття механізму обробки інформації. Він реалізується на різноманітних матеріальних носіях. Його моделі подані у працях

А. Степанова^[733] і М. Амосова^[734]. Далі ми більш детально подамо цей унікальний орган.

Наша робоча гіпотеза теоретично ґрунтується на концепції

В. Вернадського про єдність Всесвіту, що дедалі більше знаходить визнання у всьому світі, так як єдність насамперед проявляється у спільності механізмів організації і управління систем різної природи. При цьому враховується, що “всі ультраскладні системи (живі, соціальні, економічні та інші) є гомеостатичними, так як для їх стійкого існування необхідна підтримка стійкості життєво важливих параметрів і функцій¹”. Так в умовах інформаційного суспільства - комп’ютерної революції, про які говорить П. Гуревич у статті, розміщеній у доробку “Закономерности и социальные перспективы научно-технического прогресса”, є гомеостатичними, так як для їх стійкого існування необхідна підтримка стійкості життєво важливих параметрів і функцій^{[735] [736].}

Гомеостат (Homeostat) - структура управління матеріальними об’єктами, що містить прямі, зворотні і перехресні зв’язки, які забезпечують в процесі своєї роботи підтримання гомеостату, тобто динамічної постійності життєво важливих функцій і параметрів системи. Причиною появи такої структури є розшарування інформації на директивну і виконавчу, що призводить, в кінцевому підсумку, до роздвоєння соціальних систем на ту, якою управляють, і ту, яка управляє. Тому гомеостатична система - це система, що складається з частини, яка управляється і яка управляє, коли остання являє собою гомеостат.

Модель гомеостата і його властивості розроблені Ю. Горським і викладені в монографіях, численних публікаціях засідань школи - семінару з гомеостатики, на конференціях, міжнародних симпозіумах і конгресах. У живих системах гомеостат, на відміну від одиниці життя - клітини, виступає як інформаційна одиниця життя, тобто з

його наявністю тільки забезпечується кругообіг неожиття¹. При аналізі процесу саморегулювання соціального організму ми змушені використати гносеологічний апарат молодої науки гомеостатики, що системно освоює не тільки орган саморегулювання гомеостату, але і його функції.

Остання виникла на перетині таких наук і дисциплін, як кібернетика, системний аналіз, біологія, медицина, психологія, філософія, соціологія, штучний інтелект, екологія, економіка і інших. З-поміж тих, кому належить суттєвий внесок у розвиток названої науки, особливо слід відзначити У. Кеннона, К. Бернара, Р. Ешбі,

С. Біра, Р. Харді, Г. Кассіля, В. Дільмана, Д. Саркісова,

В. Новосєльцева, Ю. Горського, В. Астафьєва, А. Степанова та інших.

Суттю науки гомеостатики, є, за визначенням А. Степанова, “вивчення механізмів ієрархічного управління складними системами, що забезпечують підтримання динамічної усталеності життєво важливих функцій, параметрів, ритмів і трендів розвитку”^{[737] [738]. Основною її метою є вивчення загальних механізмів управління гомеостатичного типу, виявлення в них ролі кооперації, конкуренції і конфлікту і встановлення з управлінських позицій аналогій між системами різної природи”[739].}

Крім того, при постановці системою саморегулювання мети для соціального організму у останнього з’являється ефект подвійного існування. Суть його полягає в тому, що соціальний організм знаходиться в стані структурної напруги, викликаної виниклим протиріччям між наявним його станом і тим станом, до якого він має бути переведеним у майбутньому, і який визначається сенсом. Але соціальний організм не може водночас знаходитися у двох вимірах, тобто мати значні відмінності між морфологічними параметрами і характеристиками функціонування. Соціальний організм починає

вирішувати задачу їхнього суміщення, виходячи з тієї настанови, чи бажано це для нього, чи ні. Намагаючись позбавитися від напруги, що виникає, соціальний організм змушений переходити зі стану функціонування до фази еволюційного руху.

У горизонті соціального світу, тобто у другій природі, гомеорез матеріалізується, на думку деяких сучасних дослідників, становленням соціального інституту управління. Це принципова теза. Наша позиція полягає дещо у іншому. Ми вважаємо, що соціальним інститутом, що обслуговує цю сферу життєдіяльності світової спільноти, є соціальний інститут права, а формується відповідно до його вимог і потенційних властивостей система управління, що виходить із лона саморегуляції планетарного життя. Ми проводимо межу між соціальними інститутами і соціальними організмами або системами, на основі присутності у їх структурі людини. У соціальних інститутах їх немає, у той час як вони складають основу соціальних організмів.

Організація в менеджменті - це група людей, спільна діяльність яких свідомо нормується і спрямовується на досягнення спільних цілей. У кожній організації дійсно є внутрішнє і зовнішнє середовище. Внутрішнє середовище характеризується напруженою взаємодією формальної і неформальної структур. Формальні структури будуються шляхом розчленовування загального завдання на окремі підзадачі і закріплення за ними людей. Так виникають в організації децентралізація, розподіл праці і повноважень. Для координації дій функціонально розділених членів організації використовується взаємоузгодженість рівнів або ієрархія, що визнається важливою (якщо не основною) структурною ознакою управління.

Тому звернемося до інших дослідників, що наполягають на формуванні соціального інституту управління. О. Тихонов, приміром, наводить декілька причин для того, щоб звернутися до проблеми інституалізації управління^[740]. По-перше, серед регуляторів

“синкретичного трикутника” управління є єдиним інститутом, який відповідає за планування і проектування майбутнього, за конструювання нової реальності.

По-друге, управління розглядає владу і власність як ресурс для вирішення завдань цивілізаційного розвитку у мінливих умовах зовнішнього середовища.

По-третє, управління не стільки руйнує, скільки створює нові зв'язки і стосунки, прагнучи ввести спонтанні процеси самоорганізації в раціональні рамки керованості.

По-четверте, управління, на відміну від влади, не використовує методи насильства і маніпуляцій, а будується на участі усіх зацікавлених.

По-п'яте, на відміну від власників капіталів, управлінці відрізняються професійною підготовкою і здатністю до використання наукових знань, рекомендацій для раціоналізації соціальних стосунків на довготривалій основі.

По-шосте, управління користується соціальними технологіями, які можуть бути досліджені, реконструйовані і імплантовані в системи управління різних рівнів з урахуванням соціокультурних особливостей організаційного середовища.

По-сьоме, стосунки управління пронизують усі рівні суспільства (соцієтальний, інституціональний, регіональний, менеджерально- корпоративний і рівень місцевого самоуправління) і в цьому сенсі утворюють суперінститут, до діяльності в якому залучені усі активно діючі соціальні групи і прошарки.

“Ростити, пестити і леліяти цей суперінститут справа не лише політичного управління і широких верст населення, але і науково- педагогічних кадрів”^[741] - вважає О. Тихонов. Щоправда, стосунки між політичним класом і вітчизняною наукою поки що складаються не на користь науки. Як немає пророка у своїй вітчизні, так і немає замовлення від держави і бізнесу своїм ученим на дослідження в області соціогуманітарних проблем управління. За опублікованими

даними, якщо в 2005 році США¹ витратили на гуманітарні дослідження 1,93 млрд. доларів, а Німеччина 1,15 млрд., то Росія 0,090 млрд., а наші вітчизняні витрати і того менші.

У перехідний період, як це зазначав ще М. Бухарін^{[742] [743] [744], тимчасово руйнується багато з того, що було створено. Особливо це позначається на продуктивних силах, але передусім руйнуються зв'язки ієрархічного типу, тобто старі управлінські стосунки. Що і було сприйнято деякими теоретиками як сутність процесу перебудови.}

Завдання творчі так і не були сформульовані, а вони, поза сумнівом, пов'язані із створенням виробництва постіндустріального типу, з “осідланням” можливостей інформаційно-комп'ютерної революції. У сфері організаційної взаємодії - створення соціального

3 інституту управління.

Звертає на себе увагу не лише неопрацьованість в літературі часів перебудови управління як поняття і явища у співвіднесенні з перехідним процесом, але і відсутність теоретичного обґрунтування власне цього процесу, розуміння того, що в ньому піддається, а що не піддається цілеспрямованим перетворенням, що кероване, а що некероване, і чому.

На жаль, як про це пише А. Ахієзер, “загальний субстанціональний, інтелектуальний і моральний потенціал суспільства за минулі роки не піднявся відповідним чином”^[745]. Ми, як і раніше, думаємо і діємо так, начебто з нами, з нашою історією нічого особливого не сталося. А тим часом в цьому нашому святому невіданні причаїлася грізна небезпека щораз більше і далі відставати не лише від своїх сусідів, що пішли вперед, на Заході, але і від

активних, здатних до національної самомобілізації суспільств на Сході.

Ми невипадково надаємо управлінню, що цивілізує, розвідчуженого значення. Синкретизм влади, власності і управління зв’язує і деформує управління, перетворює його з фактора організаційного і погодженого з усіма учасниками рішення нагальних проблем різного рівня спільності, від геополітичних і соцієтальних до проблем місцевого самоуправління, на чинник тотального відчуження людини від природи, народу - від держави, чиновників - від виконання своїх прямих обов’язків, керівників - від підлеглих, виконавців - від змісту і сенсу своєї праці. Таке управління не може бути ефективним ні в соціально-економічному, ні в прямому, інструментальному значенні слова. Воно не може ні прогнозувати, ні адекватно проектувати майбутній стан керованого об'єкта або процесу і гарантувати утримання його у рамках керованості. СРСР - раніше, а сьогодні - Росія і Україна, що кілька разів наступали у своїй історії на одні і ті ж граблі насильницької модернізації, не можуть, щоб вижити і успішно розвиватися, не зайнятися питанням перебудови своєї соціальної організації, надаючи особливого значення в ній організації управління.

Соціальна реальність складається з актуальних взаємодій людей, з варіантів можливих станів або схильностей, і належних станів і уявлень, вироблених на основі моральних ідеалів соціокультурного походження. Люди, а не фатальні сили, роблять вибір і є відповідальними за нього і за його наслідки.

Соціальні інститути - це утворення, які не лише проектуються “згори”, але і проростають “знизу”, природним шляхом спонтанної самоорганізації різних соціальних груп і верств населення, що безпосередньо застосовують ті або інші норми і правила у повсякденній практиці. Останнє 20-ліття показало, що закони і рішення, які приймаються новими представницькими і виконавчими органами влади, напрацьовуються і реалізуються за старими схемами і технологіями адміністративно-командної системи. Основна маса населення як була, так і залишилася об’єктом відвертого

маніпулювання з боку роздутого бюрократичного апарату, що нахабно переслідує свій приватний інтерес, і самовладного командування нових власників. До речі, цим явищам сприяють і новий трудовий, і карний Кодекси.

Варто зважати і на те, що у російській науковій літературі склався цілий напрям, який розглядає управління як складний і багатофункціональний соціальний феномен. Сьогодні дослідження цього явища проводяться на соціально-філософському рівні, на рівні таких загальнонаукових дисциплін як системний аналіз, синергетичний підхід, і таких спеціальних дисциплін як соціологія, економіка і психологія. На жаль, цього не можна сказати щодо української філософії і науки загалом¹.

Свій помітний вклад в осмислення процесу перехідного періоду з позицій соціології організацій і управління вніс відомий російський методолог управління А. Пригожин^{[746] [747]. Під “поверненням вперед” він розуміє звернення до тих методів господарювання і управління, що раніше використовувалися, але були знехтувані. Прикладом може служити реабілітація досвіду побудови і управління народним господарством у часи НЕПу. Діалогічний тип управління, на думку А. Пригожина, - це розвиток форм соціального партнерства між керівниками і керованими (соціальне партнерство між працедавцями і профспілками; наприклад, різні форми участі трудящих в управлінні), перехід від суто державного, силового, “монологічного”, до державно-громадського, “діагностичного” типу управління.}

Зрештою, А. Пригожин називає конкретні механізми перехідного процесу, які треба розуміти як вбудовані в сам процес регулятори^[748]. Безперечно, що ці ідеї мають значення і для вирішення проблеми

інституціоналізації управління у наш час. Перший механізм - наявність центру перетворень, що володіє реальною владою. Оскільки апарат старої влади був причетний до прояву кризового стану суспільства, то реорганізація самої влади є умовою успіху усього комплексу заходів.

Другий механізм - запуск нових цілей-цінностей і їх імплементація в громадські рухи типу, що вже склалися: демократизація (володіння власністю, управління, робота засобів масової інформації), підвищення ефективності виробництва, підвищення рівня і якості життя, захист малозабезпечених верств населення, ветеранів і пенсіонерів і т. ін.

Третій механізм - окрім вивчення розстановки соціальних сил, актуалізації досліджень соціальної структури, необхідно цілеспрямовано вишукувати і гуртувати соціально активний елемент, який розкиданий по різних соціальних групах і може при відповідній організації здійснити ривок при переході до нових стандартів соціального управління.

Четвертий механізм - не вважати ворогами опозиційні групи, давати їм можливість проявити себе, доводити свої ідеали і плани до реального втілення, що зовні схоже на рух до абсурду. Так, слід проводити дебюрократизацію за участю бюрократичних груп, а не шляхом боротьби з ними. З наркоманією і проституцією легше боротися, якщо вони легалізовані, ніж тоді, коли заховані усередину. Втім, цей підхід не можна сприймати лінійно. Це явно має бути нелінійний процес.

Завершуючи аналіз розвитку соціальних систем у режимі гомеорезу, що настає після стадії функціонування, реалізується механізмами гомеостазу і підкоряється принципу динамічної рівноваги, варто зробити ще одне зауваження.

Воно полягає у тому, що принцип стійкої неврівноважності показує, що жива система при зміні довкілля виконуватиме таку роботу, яка спрямована проти рівноваги, очікуваної при цьому зміненому середовищі і за незмінених умов системи.

Між двома принципами - принципом динамічної рівноваги і принципом стійкої неврівноважності - є зовнішня схожість: обидва містять загальну вказівку, в якому напрямі відбуватиметься реакція, тобто зміна стану соціальної системи за будь-якої зміни стану довкілля.

Крім того, обидва принципи стверджують, що зміна стану соціальної системи спрямована у певному розумінні проти зміни стану довкілля. Фізичний сенс в обох випадках, проте, абсолютно різний і не має один до одного ніякого відношення. Незважаючи на це, іноді вважають, що між цими двома принципами є щось спільне, або що поведінку живих систем за змін стану довкілля слід було б виводити безпосередньо з принципу Ле-Шательє.

Ця помилкова аналогія спричиняє небажані наслідки, оскільки вона фізично неправильна і призводить до помилкових висновків, що не відповідають фактам. Щоб це зрозуміти, потрібно мати на увазі наступне. Принцип динамічної рівноваги відноситься до соціальних систем, що знаходяться в рівновазі, і зміна стану, тобто реакція системи, яку вимагає принцип при зміні довкілля, веде саме до очікуваної при цьому довкіллі рівноваги, інакше кажучи, принцип вказує, при якому саме напрямі реакції при цьому новому довкіллі наступить рівновага.

Принцип стійкої неврівноважності відноситься до систем, що не знаходяться в рівновазі, і зміна стану, інакше - реакція системи, яку цей принцип вимагає при зміні довкілля, полягає в роботі проти очікуваної при цьому довкіллі рівноваги, отже саме проти тієї зміни, якої слід було б очікувати за принципом Ле-Шательє, якби системи знаходилися в рівновазі.

Принцип Ле-Шательє є власне наслідком другого начала термодинаміки і може бути з нього виведений. Він може бути застосований і для живих систем, як і друге начало, і не суперечить принципу стійкої неврівноважності живих систем. Принцип стійкої неврівноважності виходить з дійсності другого начала і принципу Ле- Шательє, і саме при їх допомозі можливо заздалегідь сказати, які зміни стану повинні були б статися і при якому стані повинна була б

настати рівновага, отже, яка робота проти нього має бути виконана живою системою, і за рахунок яких її властивостей і механізмів.

До другого начала і до принципу Ле-Шательє принцип стійкої неврівноважності безпосереднього відношення не має: він не ідентичний їм, але і не знаходиться з ними в протиріччі; він вже припускає їх дійсність і по суті дає певні вказівки щодо умов структури і пристосувань живих систем.

Отже, соціальна система у гомеорезі повинна сама себе відтворювати шляхом накопичення структурної енергії, яку вона черпає з інтелектуальних джерел і не слід чекати спокійного життя у цій парадигмі, оскільки її витрати не завжди мають бути планомірними. У такому стані соціальна система своєчасно і дуже чутливо реагує на зміни у зовнішньому середовищі, наприклад, у політиці або економічній кон’юнктурі світового ринку. Це пов'язано з тим, що головними рисами живого взагалі є подразливість і збудження, наслідками яких є вибухові процеси у непередбачуваних частинах соціального організму, наприклад, як викиди потенційної соціальної енергії у країнах Північної Африки протягом 2011 року, у Російській Федерації 2012 року. При цьому зауважимо, що пусковим механізмом були малопомітні події, як, наприклад, вбивство окремої людини у Франції чи США або “третьою ходкою” у президенти РФ В. Путіна.

Гомеоклаз - діаметрально протилежний гомеорезу розвиток системи соціального управління. На думку В. Войтенко, “системи, нездатні до вирішення протиріч, що виникають, можна назвати організаційно кінцевими, а процес їхньої наростаючої дестабілізації - гомеоклазом^[749]”.

Тут також відпрацьовується безліч робочих гіпотез про те, що: а) режим гомеоклазу ґрунтується на другому законі термодинаміки і пов’язаний з законом збільшення ентропії; б) глибинним механізмом перетворень є насильницьке проявлення принципу зростання ентропії (П. Флоренський), що є саморозгортанням підстави соціального світу;

в) продуктом такого розвитку є руйнація існуючих соціальних систем, що розчищає шлях для розвитку матричних соціальних структур; г) позитивні і негативні зворотні зв'язки в системі знаходяться у стані перманентного конфлікту або цілком відсутні.

Гомеоклаз як явище соціального розвитку у парадигмі саморегуляції соціальних процесів здається взагалі ще не аналізувався філософами, політологами, соціологами,

культурологами, теоретиками управління з позицій системного підходу. У той же час методологічна призма системного аналізу виявляє якісно нові чинники і по-іншому пояснює негативні процеси, що завжди накопичуються і десятиліттями тліють у структурі соціального організму будь-якої країни, навіть найуспішнішої.

Зразків такого стану соціальних систем можна навести багато, наприклад, етнічний конфлікт у Канаді, йдеться про провінцію Квебек, Нагорний Карабах, поділені на дві частини Корея і Кіпр, рух басків у Великобританії, питання Тибету у дискурсі стратегічної політики комуністичного Китаю, поведінка талібів на кордоні з Пакистаном, претензії Японії до Російської Федерації з приводу приналежності далекосхідних островів та ін.

Визнання глобальних безладів в якості основного виклику нашого часу вимагає розуміння складних проблем. Але в цьому якраз і полягає головна слабкість й американського політичного середовища. Цей процес важко звести до дошкульних гасел, і, на відміну від тероризму, його не можна використати на інтуїтивному рівні для мобілізації американського суспільства. Його набагато важче персоналізувати за відсутності якоїсь демонічної фігури, на зразок Усами бен Ладена або норвезького вбивці Урвіка. Його так само важко використати як епічну конфронтацію між добром і злом на кшталт титанічної боротьби з нацизмом і комунізмом. Але залишати осторонь “глобальні безлади - означає ігнорувати головну реальність нашого часу: масове глобальне політичне пробудження людства і розуміння, що поглиблюється, нестерпної нерівності умов життя людей”, - слушно зазначає Збігнев Бжезинський^[750].

Особливістю ж сучасного розвитку є те, що інноваційна зміна у будь-якому громадському секторі неодмінно викликає резонансне збудження усієї громадської системи, навіть у тих сферах, де інновірування передчасне або навіть неможливе. У найзагальнішому сенсі - ця дія нелінійних зворотних зв'язків у складній системі, чинник самовпливу, самозастосування, самозростання (чи самопослаблення) процесів у складній системі (середовищі). Причому ці нелінійні позитивні (чи негативні) зворотні зв'язки (самовпливу) є не енергетичними, а селективними і конфігураційними: лише правильно топологічно організована резонансна дія призводить до значного посилення (чи послаблення) процесів у середовищі. Прикладом такого самовпливу може бути швидке зростання в економіці типу “капітал на капітал”, коли отриманий прибуток йде не на споживання, а знову вкладається у виробництво.

М'яке резонансне управління підштовхує систему на один з власних сприятливих шляхів розвитку для подальшого самоврядування, саморозкрутки і самопідтримки розвитку систем. У разі резонансного управління, зовнішня дія, що управляє, не вимагає великих зусиль на систему, великої інтенсивності і багато енергії, а вимагає незначної енергії і потужності сигналів, але воно має бути резонансним і топологічно правильно організованим. Замість великої енергії і інтенсивності сигналів, що управляють, потрібні малоенергетичні сигнали, тобто сигнали малої потужності, але які знаходяться в резонансі з керованою системою або об'єктом.

Так звані м'які резонансні управління надзвичайно ефективні тому, що відповідають внутрішнім тенденціям розвитку систем, не вимагають великих силових дій для самокерованого і самовідтворювального розвитку систем. Резонансний вплив - це вплив, що просторово розподілений. За допомогою резонансного управління можна генерувати бажані структури, що реалізовуються, у складній системі. При цьому можна багаторазово скоротити час і потужність сигналів, що управляють.

М'яке резонансне управління системою умовно можна порівняти з уколом хворому в потрібний час і в потрібне місце, коли можна використовувати мінімальну дозу ліків і вивести хворого з важкого стану.

Щоб забезпечити заданий спочатку рівень теоретичного аналізу гомеоклазу, треба під нього підвести такі ж складові, як ми зробили щодо гомеостазу і гомеорезу:

- по-перше, мова повинна йти про принцип, який проявляється у структурі соціальних систем за умов їх дезінтеграції;

- по-друге, - головний процес і продукт, які ми спостерігаємо ззовні соціальної реальності;

- по-третє, визначити форми реалізації гомеоклазу;

- по-четверте, вказати на руйнівні сили - суб'єкт або суб'єкти, що зацікавлений у конфліктогенному стані суспільних відносин;

- по-п'яте, визначити, зрештою, місце і роль у ньому позитивного і негативного зворотних зв'язків.

Не можна сказати, що гомеоклаз не віддзеркалений у сучасній літературі зовсім. Проблеми кризового суспільного розвитку постійно розглядаються під різними кутами зору. Достатньо поглянути на цю проблему крізь призму больових точок суспільства і перспектив їх розвитку у техногенній парадигмі, і виявиться, що майже у кожній праці, що здобула світове визнання, у центрі уваги є стан суспільства і його перспективи.

Гомеоклаз як етап розвитку соціальних систем постійно є у центрі уваги філософів, істориків і культурологів. До цієї проблеми звертались і надали його атрибутивні характеристики такі відомі дослідники, як: А. Дж. Тойнбі у відомій праці “Постижение истории”¹, Самюэль Хантінгтон у праці “Столкновение цивилизаций” (1993)^{[751] [752], У. Бек[753], П. Б'юкенен[754], Ж. Бодрийяр[755], О. Шпенглер у праці “Закат Европы” (1918)[756]}

До цих довільно обраних імен треба сміливо додати наступні праці і імена істориків, філософів, культурологів, політологів і соціологів: “Устроение общества” Ентоні Ґіденса^[757], “Современная наука об обществе” А. Фулье², “Система современных обществ”³, “О структуре социального действия”⁴, “О социальных системах”⁵ Т. Парсонса, “Дифференциация”⁶, “Общество как социальная система”⁷, “Социальные системы”⁸, “Эволюция”⁹ Нікласа Лумана, “Открытое общество и его враги” у двох томах Карла Поппера ¹⁰, “Конец истории”^[758] і “Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку”¹² Френсіса Фукоями, “Конец знакомого мира”¹³ Іммануеля Валлерстайна, “ХХ век в социологических теориях общества”¹⁴ Н. Полякової, “Миры”¹ А. Рудого, “Распад. Как он

назревал в “мировой системе социализма” ^{[759] [760] В. Медведева, Г. Греєфа “Общественный прогресс и регрес” (1896)[761].}

Остання праця заслуговує на особливу увагу у дискурсі предмета нашого дослідження, оскільки детально подає процес розпаду соціальних систем. З останніх праць, що висвітлюють гомеоклаз соціальних систем, є праця “Болезни государства”^[762] (2009), автори якої - С. Куріць і В. Водоп'янов.

Виняток на цьому обрії складає низка наукових праць дослідників кафедри управління та євроінтеграції Інституту соціології, психології та управління НПУ імені М. П. Драгоманова. Наприклад, колективні праці “Аутопоезис соціальних систем”^[763], “Саморегуляція соціального організму країни”^[764], “Громадські організації у дискурсі демократизації суспільства”^[765], концепція соціального організму В. Беха ^[766] та його наукової школи (О. Авєріна¹,

Н. Крохмаль², Л. Семененко³ та інші), де ця проблема розглядається як один із режимів функціонування соціальної системи.

Гомеоклаз генетично визріває у структурі соціальної системи незалежно від того, у якій формі вона діє - у гомеостазі чи гомеорезі. Він має, як мінімум, дві фази розвитку: латентну і відкриту. На першій - формуються мутації, а на другій - система впадає у кризу і вибирає шляхи розвитку, тобто біфуркує.

Дослідження математичної моделі гомеостазу показали, що він має свої больові точки і критичні зв'язки, впливаючи на які можливо створювати різні види патології: розрив прямих зв'язків - параліч, зворотних зв'язків - шок, перехресних зв'язків - колапс. У більшості випадків односторонній параліч є компенсуючим, і гомеостат продовжує виконувати свої функції.

Проте “ефект вірусу” вражає життєзабезпечення у результаті гіпертрофованої зміни “особистих цілей” на шкоду цілям системи чи навколишнього середовища. Під “ефектом вірусу” розуміються різні агенти, які, вторгаючись у гомеостат, цілеспрямовано породжують у ньому деградуючі тенденції: 1) повне чи часткове захоплення вірусом місця - регулятора; 2) повне чи часткове захоплення вірусом місця одного з регуляторів - виконавців; 3) ураження прямих, зворотних і перехресних зв'язків, при цьому втрачаючи живучість системи.

Для досягнення сформульованої вище мети продовжимо дослідження і запропонуємо принцип, на основі якого відбувається деградація структури і сходження з поля організаційної взаємодії усіх, навіть надзвичайно потужних у минулому, соціальних систем. На наш погляд, це принцип зростання ентропії (П. Флоренський). Він ґрунтується на другому законі термодинаміки і пов'язаний з законом

Функціональна модель особистості: пошуки полікультурних детермінант поведінки : монографія / В. П. Бех, Є. О. Шалімова - К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2009. - 255 с.; Бех В. П. Человек и Вселенная: когнитивный анализ : монография / В. П. Бех. - 2-е изд., доп. - Запоріжжя : Просвіта, 2007. - 148 с.

¹ Аверіна О. І. Мінливість соціальних систем: теоретико-методологічний аналіз : дис.... канд. філос. наук : 09.00.03 / Аверіна Ольга Іванівна. - К., 2009. - 200 с.

² Крохмаль Н. В. Історичні форми саморегуляції соціального процесу / Н. В. Крохмаль. - Запоріжжя : Просвіта, 2004. - 144 с.

³ Бех В. П. Генезис соціального організму навчального закладу : монографія / В. П. Бех, Л. М. Семененко. - К. : Вид-то НПУ імені М. П. Драгоманова, 2009. - 330 с.

збільшення ентропії. Ентропія породжується усіма процесами, вона пов'язана з втратою системи здатності здійснювати роботу. Зростання ентропії - стихійний процес. Якщо об'єм і енергія соціальної системи постійні, то будь-які зміни у системі збільшують ентропію (міру хаосу або міру порядку).

П. Флоренський вважав, як відомо, головним законом світу закон зростання ентропії, який розумів як закон зростання хаосу у всіх частина світу. Він висловив погляд на космос як на арену боротьби двох принципів - ентропії, загального зрівнювання (хаос) і ектропії (логос), причому особливі організуючі сили логосу бачив у культурі, яку визначав як органічно пов'язану систему засобів здійснення і розкриття певної безумовної цінності, що є предметом віри.

Усі зруйновані системи постраждали саме за умов розповсюдження надмірного хаосу у їх просторі, і лише одиниці з них були “зім'яті” зовнішньою силою, наприклад, у результаті військових дій. Але це швидше виключення, ніж правило. Тобто, нарощуванню невпорядкованості може сприяти однаковою мірою, як стан внутрішнього середовища системи, так і стан її зовнішнього середовища.

Згадаймо, що “ентропія” (від грец. Entropia - перетворення) розвивається у дисипативних структурах і являє собою міру внутрішньої невпорядкованості системи, міру невизначеності випадкової величини. Ентропія є свого роду “мірою ступеня невпорядкованості”, що вживається як синонім хаосу, дезорганізації і безладдя. Категорія “хаос” у дисипативних структурах соціальних систем - (від грецьк. Chaos - безладдя) - емпіричний і неупорядкований рух елементів, повний безлад; в інтерпретації хаосу соціальна система робить акцент не на аспекті відсутності наявної упорядкованості, а на аспекті потенційної еволюційної креативності, іманентної можливості становлення нового “порядку” (упорядкованості) у пошуках полікультурних детермінант поведінки,

- як зазначають В. Бех і Є. Шалімова у праці “Функціональна модель особистості: пошуки полікультурних детермінант поведінки”¹.

Найбільші сумніви можуть виникнути щодо тези про те, що гомеорез може призвести соціальну систему до занепаду. Але це так. Під час доповнення елементів до системи ентропія системи повинна зберігатися постійною, а для виконання цієї умови необхідне виокремлення негативної ентропії з навколишнього середовища, тобто додаткове включення енергії, інформації у систему, яка виражається у передачі накопиченої інформації із зовнішнього середовища у систему.

На організованість системи, тобто на її ентропію, впливають в основному два параметри: 1) інтенсивність зростання числа елементів; 2) інтенсивність використання елементів у процесі функціонування системи.

Зростання числа елементів у системі може привести систему у нестійкий стан і створити передумови для відбору найбільш цінних для її розвитку елементів. Чим вища інтенсивність зростання числа елементів у системі, тим швидше система прямує до нестійкого стану, наближаючи момент стрибкоподібних змін.

Перехід на новий якісний рівень структурної організації відбудеться лише тоді, коли інтенсивність використання відіграє роль організатора у системі, яка буде достатньо великою, щоб зменшити ентропію і перевести систему у новий стійкий стан, сприяти формуванню порядку з хаосу, - як зазначає І. Пригожин^{[767] [768].}

Так, наприклад, збільшення ентропії можна пов'язати з інтенсивністю зростання числа нових елементів-ознак у системі. Якщо флуктуації викликають інтенсивне зростання нових елементів і між ними не встигають створюватися зв'язки, організація системи порушується, ентропія зростає, система стає структурно - нестійкою. Існування нестійкості слід розглядати як результат флуктації, яка

спочатку була локалізована у незначній частині системи, а згодом привела до нового макроскопічного стану.

Той факт, що живі системи поступово вироджуються і вимирають, інколи пояснюють з позицій гомеокінезу, що близький за значенням до гомеостазу. Коротко пояснимо це явище. Для кожної системи існує стійкий стан динамічної рівноваги, якої вона намагається досягти. Процес введення енергії в систему і процес опрацювання інформації має за мету зупинити тенденцію переходу системи у стан з більшою ентропією. Ці процеси варто розглядати як спроби системи досягти стану рівноваги і зберегти її, перебуваючи у межах “гомеокінетичного плато”, яке слід розглядати як сферу нестійкого стану системи (схожого з гомеостазом), знаходячись у якій органічна система намагається прийти до саморегулювання.

У своїй праці “Соціальний організм країни” В. Бех звертає увагу на те, що сфери позитивного зворотного зв'язку розташовані з кожної сторони від так званого “гомеокінетичного плато” і тому, маючи таке розташування, система наближається до межі сфери свого існування загалом. При цьому управління означене як внутрішня функція системи, яка спрямована на утримання її на гомеокінетичному плато впродовж значного терміну, який визначений максимально можливим часом. Отже, у разі гіперстабільності системи можна зробити припущення, що для забезпечення рівноваги властиве існування сталої у часі суперпозиції домінантного негативного зворотного зв'язку. Крім того, слід розуміти, що результуючий вплив зворотного зв'язку, з урахуванням того, що негативний зворотний зв'язок сильніший від позитивного, призводить до поступового затухання коливань у системі. Після чого продовження цього процесу натикається на нові запитання: де та межа і критерії, що її визначають?

Тому необхідно пояснити, що сфера стійкості системи немовби знаходиться між нижнім і верхнім порогами, які і повинні включати саме гомеокінетичне плато. Положення меж цієї сфери змінюється з еволюцією системи, тому будь-яка дія зі зміни системи впливає на положення і розмір сфери стійкості. Здатність системи знаходитися у

сфері стійкості називають живучістю систем, які є адаптованими. Адаптивними системами називаються системи, які змінюють свою поведінку навіть таким чином, щоб залишатися у сфері стійкості навіть при наявності зовнішніх впливів, гасяться коливання у системі і взагалі ліквідуються негативні ефекти. Отже, управління повинно бути і є кібернетичною системою зі зворотними зв'язками.

Шляхом певного вибору зворотного зв'язку система може бути переведена у стан стійкої рівноваги, у якому безробіття та інфляція, які подолати повністю майже неможливо, підтримуються хоча б на розумному рівні. Перший крок пов'язаний з вибором вотуму недовіри, що може вивести систему з рівноваги і привести до загибелі.

Сьогодні, коли різко зростають вимоги до забезпечення сталості соціальних систем, що у літературі віддзеркалюється проблемою вивчення так званого “сталого або стійкого розвитку”, у дискурсі якого гомеостатичне управління рефлектується з вирішенням методології вибору алгоритму врахування протиріччя, що управляє. Ідея сталого розвитку увійшла у лексикон науки після Ріо - 92 і через двадцять років отримала нове дихання у червні 2012 року на саміті країн світу у Бразилії.

Маємо відповісти на наше друге запитання, а саме: який при цьому відбувається процес і який при цьому ми отримуємо головний продукт, що ми спостерігаємо зовні соціальної реальності. Відповідь однозначна: йде процес деградації, деформації, наростання дисфункціональності у структурі соціальної системи. Продукт - самознищення або самосходження її з арени соціального розвитку. У кінцевому підсумку, старої системи вже немає, тобто вона втратила функціональну спроможність ставити мету і мобілізовувати засоби для її реалізації. Вона може паразитувати на авторитеті, як, наприклад, інститут королівства у Великобританії або Данії. Інститут монархічної влади на африканському континенті сьогодні потрапив, здається, у становище крайньої нестабільності і деградації.

Тож, як відбувається руйнація соціальних систем? Є декілька сценаріїв цього процесу. Як відомо, алгоритм сходження соціальних

систем з історичної арени життя теоретично обґрунтував Л. Гумільов через принцип пасіонарності, тобто енергетичного виснаження етносу. Він висуває концепцію етногенезу як складової частини антропосоціогенезу (походження окремих народів, етносів), форми життя етносу, через яку здійснюється зв'язок з природним середовищем, - простором і часом. Початок етногенезу пов'язаний з механізмом мутації - раптової зміни генофонду, що настає у результаті дії зовнішніх умов у певному місці і у певний час. Виникає особлива генетична ознака - пасіонарність - внаслідок мутації і певної кількості пасіонаріїв, що мають певну тягу до дії і сприяють формуванню нової етнічної чи культурної системи.

Проте розквіт культури водночас сприяє спаду пасіонарності, і суспільство прямує до стадії “надлому”. У результаті цих процесів настає стан видимої рівноваги на основі придбання нових цінностей - відбувається утворення великих держав, накопичення матеріальних благ, у суспільстві провідні позиції займають субпасіонарії - люди з пониженою пасіонарністю, які “порушують” все, створене раніше. Це фаза обскурації, коли процеси розпаду стають незворотними, далі настає меморіальна фаза, коли етнос зберігає пам'ять про своє минуле, згодом зникає пам'ять і настає фаза рівноваги з природою, коли завдяки космічним впливам енергії людство не зникне з планети Земля^[769].

Інакше кажучи, ентропія у структурі соціальної системи може розвиватися у декількох випадках: а) як під тиском негативного зворотного зв'язку, так і під напором позитивного зворотного зв'язку; б) у результаті боротьби між позитивним і негативним зворотними зв'язками, і у випадку рівності енергетичних потенціалів обох сил наступає рівновага, що сприяє застою і деградації, згадаймо СРСР і інші закриті суспільства; в) за відсутності зворотного зв'язку система також скочується до патології, кризи і краху організації.

Отже, причиною скочування соціальних систем у гомеоклаз нерідко є відсутність адекватного дійсності управлінського механізму, вибірковий прагматичний характер людського пізнання, невідповідність управлінсько-регулюючих дій природі об'єкта управління.

Таким чином, на світовій арені у сфері управління весь час відбувається боротьба позитивних і негативних тенденцій. Це і є суперечність у горизонті функціонування і розвитку системи управління соціальними системами. Які з них переможуть, у той бік і піде їх розвиток. Автори постійно подають пропозиції виходу з кризи управління у вигляді новацій. Вони стосуються як удосконалення морфології систем управління (А. Пригожин¹), так і функціонування, наприклад, розробки і обрання стратегій розвитку (І. Прангвішвілі^{[770] [771] [772]).}

Прагнення до переосмислення старих стереотипів і готовність до впровадження нових ідей і підходів складають основу управлінського оптимізму. “Ми усвідомили, - пишуть, наприклад, Ральф Е. Стейер і Джеймс А. Беласко, - що на заваді найбільше стояли старі парадигми управління (14 принципів А. Файоля. - авт.), яких ми дотримувались, і були змушені докорінно переглянути свою роль як керівників, --з

навчитися мислити по-новому.

У чому ж автори бачать нові принципи? Головних - всього три: 1) мислити стратегічно, тобто постійно пам'ятати про кінцевий результат; 2) створювати організацію, в якій люди знали б, яка грандіозна мета стоїть перед нею і особисто перед ними, і були б готові її досягти; 3) щоб не відстати від вимог часу і вчасно визначати цілі, треба постійно удосконалювати свої знання, притому випереджаючими темпами в порівнянні з дійсністю^[773].

Проаналізувавши ці принципи, можна зробити висновок, що феномен управління не зводиться до його інструментальної ролі.

Мета метою, але управління робить ще багато такого, що створює можливість постановки і досягнення мети, і це “щось” може бути за трудомісткістю і наслідками значніше, ніж очікуваний результат. Але щоб осмислити це, потрібно поетапно проаналізувати і оцінити увесь хід розвитку управлінської думки.

Пошук нової управлінської парадигми йде у нас досить широким фронтом: відбувається активне поглиблення в історію управлінської думки, управління зв’язується з цивілізаційними змінами і процесами глобалізації, з духовним відродженням суспільства і особи, з владою і політичною стабілізацією, з проблемами досягнення економічної ефективності і соціальній справедливості^[774]. Проте при усій плідності такої праці у ній поки що переважає постановка проблеми зміни парадигм управління над дослідженням того, що являє собою самоуправління в умовах тих процесів соцієтальної трансформації і глобалізації, що відбуваються в країні і у світі.

Отже, зробимо головні висновки з вищевикладеного матеріалу. По-перше, система соціального управління після фази функціонування переходить у фазу розвитку, що має здійснюватись як у позитивному алгоритмі, так і у негативному. Морфогенез системи соціального управління на цьому етапі отримує завершення, оскільки формується гомеостат - орган у горизонті третьої природи, що оперує логічними одиницями або смислами.

По-друге, у випадку позитивного варіанту система еволюціонує у режимі гомеорез, що розвивається за принципом стійкої

неврівноваженості і, як наслідок, вона збагачує себе підсистемою зворотного зв'язку і переходить у режим саморегуляції.

По-третє, якщо реалізується негативний алгоритм, що називається гомеоклазом, то вона сходить з соціальної арени. Принципом життєдіяльності соціальної системи є наростання ентропії. Негативний алгоритм має дві фази: латентну і відкриту. При переході від першої до другої система біфуркує і обирає новий горизонт розвитку.

По-четверте, наш аналіз довів, що влада дійсно є соціальним інститутом, оскільки явище має усі необхідні ознаки інституалізації, і він пройшов низку етапів, а саме: у соціальному організмі країни цілком природнім шляхом визріла потреба в наявності спільних організованих дій з наведення порядку у взаємовідносинах; формування загальних цілей діяльності; поява соціальних норм і правил у ході стихійної соціальної взаємодії у чотирьох основних сферах суспільства: економічній, соціальній, політичній та ідеологічній; поява процедур, що пов'язані з нормами і правилами прийняття рішень; інституалізація норм і правил, процедур, тобто їх прийняття та використання; встановлення системи санкцій для підтримки норм і правил, диференційованість їх використання в окремих випадках; створення системи статусів і ролей, що охоплюють усіх без винятку членів соціального процесу.

Цього переліку характеристик цілком достатньо, щоб визнати існування інституту влади як самостійного і незалежного, що у соціальному житті обслуговує специфічний вид діяльності людей. Об'єктивованим продуктом є система управління. Співвідношення їх таке, як між соціальним інститутом релігії і церквою, що є соціальною системою. Іншими прикладами можуть бути, на нашу думку, соціальний інститут шлюбу і соціальне утворення - сім'я, інститут освіти і система національної вищої професійної освіти та ін.

По-п'яте, формуються суперечності, які рухають систему соціального управління до удосконалення структури і функцій. На початковому етапі провідною суперечністю був розподіл влади, власності і управління. І це є питання не лише культури, але і

розподілу праці, прав і обов'язків між різними суб'єктами, що несуть самостійну відповідальність за виживання суспільства і конструювання його перспектив. При цьому, як ми вважаємо, влада неминуче поступиться управлінню домінуючою роллю в постіндустріальному типі соціальної організації, оскільки може бути змінений і сам принцип її утворення. Тому на завершальному етапі соціальна цілісність може підтримуватися і новим синкретизмом, синкретизмом організації і самоорганізації, управління і самоврядування.

Як це відбувається, і які тут механізми задіяні, нам має висвітлити останній етап нашого дослідження, що присвячений саморегуляції, а ширше - аутопоезису соціальних систем. Система соціального управління вийшла з системи саморегуляції, і наразі ми логічно її повинні повернути у своє природне лоно.