Самотність і сенс життя
Встановлено, що і хронічна самотність, і експериментально викликана соціальна ізоляція пов’язані з нижчим рівнем досвідчення сенсу життя, а це означає, що зв’язок з іншими є ключовим для відчуття, що життя має сенс[38].
Сенс життя, очевидно, можна вивчати під різними кутами зору, але, видається, для них є дещо спільне — вирішальну роль відіграють взаємини особи з іншими людьми[39]. Відсутність цих стосунків руйнує наше існування. Як влучно зауважує Вільям Джеймс:Жорстокішого покарання — якщо б щось подібне було фізично можливе — не придумати, ніж те, щоб перебувати у суспільстві і залишатися непоміченим для інших. Якби ніхто не обертався, коли ми приходимо, не відповідав, коли ми щось запитуємо, або не переймався тим, що ми робимо, якби кожна людина, яку ми зустрічаємо, ставилася до нас як до мертвого і поводилася так, наче нас не існує, то на нас навернулася б така лють і безсилий відчай, що найжорстокіші фізичні тортури були б полегшенням, тому що через них ми б відчували, хоч би яким нестерпним було наше становище, та ми ще не впали настільки глибоко, щоб бути негідними чиєїсь уваги[40].
Жити у світі, в якому твоє існування, твоє буття або не-буття для інших не має значення, — нестерпно. Як пише у Достоєвського чоловік з підпілля: «В той час мені було всього двадцять чотири роки. Вже тоді моє життя було вражене похмурою, безладною, якоюсь здичавілою самотністю. Я ні з ким не спілкувався, уникав навіть говорити з кимось, і дедалі більше забивався у свій кут»[41]. Він відчуває, що його колеги дивляться на нього з відразою, і сам розглядає їх зі страхом і презирством. Навіть встановлюючи цю відстань, він відчайдушно прагне, щоб його взагалі помітили, і намагається почати бійку лише для того, щоб хтось звернув на нього увагу.
За формулювання К’єркегора, «я» — це стосунок відносно самого себе[42], але він також стосується «я» інших, які мають стосунок до самих себе.
Нам властиво думати про те, що інші думають про нас, оцінка інших має для нас значення. Тож не бути вартим уваги інших також є руйнівним для стосунку до себе. Людина — і про це не дискутують — за своєю суттю істота соціальна. У дослідженнях суб’єктивного благополуччя партнер і друзі мають значно більший вплив, ніж багатство і слава. Як побачимо, соціальна ізольованість дуже негативно впливає і на психічне, і на соматичне здоров’я. Вигнання з общини вважалось одним із найсуворіших покарань для людини, в давнину воно вважалося майже настільки ж серйозним, як смертна кара. У сучасних в’язницях багато хто вважає ізольованість жорстоким покаранням.Адам Сміт пише про те, як «the horror of solitude» (жах самотності) змушує нас зближуватися з іншими людьми, навіть коли ми, наприклад, соромимось і відчуваємо бажання уникнути оцінюючих поглядів інших[43]. Він підкреслює, що той, хто виростатиме в самотності, ніколи не навчиться пізнавати себе[44]. І той, хто живе в самотності, буде недооцінювати себе і переоцінювати як зроблені ним добрі справи, так і завдану йому кривду[45]. Нам потрібен погляд інших. Британській філософії доби Просвітництва властиве акцентування на похмурих і деструктивних аспектах самотності. Шефтсбері пише, що серед усіх створінь людина має найменшу здатність переносити самотність[46]. Едмунд Берк описує цілковиту самотність як найбільший біль, який лише можна уявити, тому що прожите в такому стані життя суперечить самій меті нашого існування[47]. Джон Локк однозначний у своїй оцінці самотності як неприродного стану людини. Бог створив людину такою, що вона мусить перебувати в товаристві з іншими собі подібними[48]. Самотність описується як небезпечний стан, коли почуття легко можуть взяти гору над розумом[49]. Про те ж пише Девід Г’юм:
Цілковита самотність є, мабуть, найбільшим покаранням, що його ми можемо зазнати. Усяка радість блякне, якщо нам доводиться насолоджуватися нею наодинці, й усякий біль стає ще жорстокішим і нестерпнішим.
Незалежно від того, якій пристрасті ми піддалися: гордості, честолюбству, ненаситності, цікавості, прагненню помсти чи похоті, — душею чи рушійною силою цих пристрастей є співчуття, і вони втратять усю свою силу, якщо ми відокремимо їх від думок і почуттів інших людей. Якщо б усі сили і стихії природи об’єдналися, щоб служити одній-єдиній людині і слухатися її; якщо б сонце сходило і заходило за її наказом; якщо б моря і річки текли саме так, як вона воліла б, і земля давала їй усе, що мало би бути корисним або приємним, — все одно людина була б нещасною, якщо у неї не залишилося б принаймні когось, з ким можна розділити радість і чиєю повагою і дружбою можна насолоджуватися[50].Самотність, яку вихваляли релігійні мислителі, Г’юм уважає відверто неприродною, подібно до целібату, посту та іншого[51].
Існують еволюційні пояснення самотності, які підкреслюють, що ми розвинулися для життя в групах, разом з іншими[52]. Безсумнівно, є добрі еволюційні причини для життя в групах: у такому разі людина має кращий захист від хижаків і спільно користується ресурсами. Проте можна також навести доречні еволюційні причини для пояснення того, чому людина не повинна належати до групи — тоді їй легше ховатися від хижаків, можна уникнути поділу ресурсів і вона не потребує боротися за місце в ієрархії групи[53]. Ми бачимо також, що деякі види тісніше пов’язані в групах, наприклад, що примати шимпанзе — групові тварини значно більшою мірою, ніж орангутанги. Дивлячись крізь біологічні окуляри, можна завжди сказати, що для нас, людей, «природно» шукати соціальної спільноти, але це не означає, що бажання бути наодинці — «неприродне» або що бути дуже самотнім обов’язково має негативне значення. Це залежить від ставлення людини до свого становища.
Для більшості буде правильним твердження, що наш зв’язок із кількома нечисленними людьми становить значну частину сенсу нашого життя. Крім того, справджується й те, що значна частина сенсу існування, здається, зникає, коли ми втрачаємо когось із найближчих.
На жаль, часто ми розуміємо, наскільки сенс нашого життя залежить від стосунку до близьких, лише після їхньої втрати. Джон Боулбі пише: «Інтимні зв’язки з іншими людьми — це вісь, навколо якої обертається життя особи, і не лише тоді, коли вона є немовлям, дитиною чи підлітком, а й у пубертатний період і далі — до років зрілості, а тоді аж до старості. Саме завдяки цим зв’язкам особа здобуває свою силу і життєву радість…»[54] Імовірно, Боулбі дещо категоричніший, аніж потрібно, оскільки дехто дозволяє життю обертатися навколо чогось іншого, а не пов’язаності з іншими людьми, — наприклад, дослідник, який присвячує майже весь свій час і увагу об’єктові дослідження, або музикант, який набагато більше пов’язаний зі своїм інструментом, ніж із будь-якою іншою людиною. Та для більшості з нас опис Боулбі все-таки досить справедливий. Тому ми так болісно переживаємо невдачі у створенні й підтримці таких зв’язків.