Самотність і здоров’я
У засобах масової інформації самотність часто обговорюється в значенні поширеного захворювання або проблеми зі здоров’ям. Однак самотність — не хвороба, а загальнолюдське явище.
Відчуття такого соціального голоду — а це і є самотність — саме по собі настільки незначний симптом захворювання, як і відчуття фізичного голоду через те, що ми не поїли. Проте прогресування самотності може викликати різке підвищення ризику як психічних, так і соматичних розладів. Самотнім властивий вищий рівень користання з медичної допомоги, ніж несамотнім[63]. Метааналіз 148 досліджень взаємозв’язку самотності та здоров’я показав, що самотність — вагомий провісник смертності, навіть якщо з методологічних міркувань не враховувати випадків смерті внаслідок самогубства[64]. Такий вплив можна порівняти з курінням 10—15 сигарет на день, він сильніший за наслідки ожиріння і відсутності фізичної активності. Самотність впливає на кров’яний тиск та імунну систему, викликає підвищення в організмі рівня гормонів стресу[65]. Це збільшує ризик розвитку хвороби Альцгеймера і на тривалий час викликає загальне ослаблення когнітивних навиків. Також схоже на те, що самотність прискорює процес старіння[66]. Сон самотніх за тривалістю такий самий, як і сон несамотніх, але якість сну перших гірша і вони частіше прокидаються вночі[67]. Як було сказано, саме суб’єктивне почуття самотності, а не фактичний обсяг соціальної підтримки корелюється з порушеннями психічного та соматичного здоров’я[68]. Отже, для передбачення негативних наслідків для здоров’я суб’єктивна соціальна ізоляція — тобто коли особа відчуває себе самотньою — набагато точніша змінна за об’єктивну соціальну ізоляцію — коли особа перебуває наодинці.Самотність — не психіатричний діагноз і навряд чи повинна ним бути. Самотність може стати патологічною, коли вона переростає в хронічне і болісне відчуття неможливості по-справжньому бути пов’язаним із кимось, коли кожні стосунки з іншими в основному досвідчуються як відсутність прив’язаності, але самотність як така не повинна вважатися патологічним явищем, так само як усі вияви сором’язливості не слід розглядати як соціальну тривожність.
Я не буду вести дискусію про самотність у розумінні психіатричних діагнозів як про соціальну тривожність або юнгіанське розмежування інтровертної та екстравертної особистості[69]. Проте коротко зауважу, що високий ступінь самотності має значне співвідношення з критеріями депресії, але навіть у такому випадку незрозуміло, що є причиною, а що — результатом або чи у цьому є причинно-наслідковий зв’язок. Однак виявляється, що можна передбачити збільшення симптомів депресії виходячи з самотності, але не збільшення самотності з симптомів депресії[70]. Зрештою, йдеться про два окремих стани; можна бути самотнім, не будучи в депресії, і бути в депресії, не будучи самотнім. Крім того, є сильне взаємовідношення між самотністю і думками про самогубство та суїцидальною поведінкою[71]. Як сказано у вірші «Карін Бойє знайдена мертвою» Галдіс Мурен Весос, «самотня перейшла від самотності до свого кінця».Самотність також має наслідки для щоденної життєдіяльності людини. Психологи Рой Баумайстер і Джин Твендж провели низку експериментів, щоб дослідити вплив переживання соціального виключення[72]. В одному з експериментів студентів зібрали в невеликі групи і дали їм п’ятнадцять хвилин на знайомство одне з одним. Потім їх розділили і попросили записати імена двох людей, з якими вони хотіли б працювати у групі, де щойно зустрілися. Тоді всіх студентів довільно поділили на дві групи, і одній групі повідомили, що всі хотіли з ними працювати, а другій сказали, що з ними працювати не хотів ніхто. В іншому експерименті провели тести особистостей студентів, а потім одній групі сказали, що вони мали б прожити життя, щедре на хороші відносини, друзів і сім’ю, тоді як другій сказали, що вони приречені на самотність. Третій групі, яка мала виступити контрольною, сказали, що їхнє життя мало би бути сповнене невдач. Баумайстер і Твендж також підготували низку інших подібних експериментів. Питання тепер у тому, як вплинуло на студентів почуте, що вони були або будуть соціально виключені.
Отож: 1) вони стали агресивнішими не тільки щодо людей, які їх образили, а й до решти; 2) вони прийняли кілька рішень, які виявилися на шкоду їм самим; 3) вони мали гірші результати у тестах із раціональних навиків; 4) вони швидше відмовлялися від завдань з високими вимогами. Баумайстер і Твендж дійшли висновку, що соціальне виключення ослаблює здатність до саморегулювання. Таке саморегулювання, звичайно, посідає центральне місце у наших відносинах з іншими людьми, і послаблення цих відносин — або навіть думка про подібне послаблення — завдає шкоди здатності або бажанню до саморегулювання. Також доведено, що люди, які відчувають себе самотніми на роботі, виконують завдання гірше за тих, хто самотнім не почувається[73].Самотність сама по собі не повинна розглядатись як хворобливий стан, бо її, практично кажучи, час від часу відчувають усі, і тому самотність можна вважати природною частиною нашої емоційної системи зажисту. Подібно до того як відчуття страху саме по собі не є хворобливим станом, відчуття самотності як таке не є чимось патологічним. Але так само як страх може розвиватися в патологічному напрямі, якщо людина боїться настільки сильно, що страх спричиняє суттєві функціональні порушення, так і самотність може розвинутися подібним чином. Тоді самотність матиме серйозні наслідки для психічного і соматичного здоров’я людини.