ГЛАВА 4 Страх - базова складова філогенезу людини

Сучасна наукова парадигма у своїй більшості спирається на еволюційну теорію, згідно з якою всі біофізіологічні організми на Землі розвиваються у постійній прогресії від простого до складного, від єдиного, нерозчиненого, природного до різноманітних форм життя.

Завдяки виникненню емоцій у процесі еволюції відбувся якісний стрибок в організації індивідуальних форм пристосування живого організму, що при­звів його до виходу з навколишнього середовища. Саме емоції були “перед- формою” людського мислення. Вони сягають своїм корінням найглибших ос­нов життя людського організму - його гомеостазу. Тому цей феномен буття є для людини апріорним. Людина як “носій” емоцій (афектів) постійно прибор­кує та усвідомлює їх для гармонізації свого суб’єктивного світу - світу приро­дно-тваринних інстинктів та бурхливого позасвідомого.

У біофізіології загальноприйнятим є погляд, згідно з яким у процесі ево­люції живі організми, які ще не мають емоцій, набувають первинної чуттєвос­ті. Відповідно до розвитку організмів, чуттєвість удосконалюється, чим утвер­джує центральну нервову систему та безумовний рефлекс. Останній став фізіологічною основою первинних механізмів регуляції поведінки тварин, які знаходяться на нижчих стадіях еволюційного розвитку. На його основі у тва­рин сформувалися інстинкти - спадково закріплені форми поведінки. Мотивом для появи інстинктів є окремі елементарні, біологічно важливі властивості.

Радянський психофізіолог П. Анохін вважав, що інстинкти та емоції ви­никають як продукт життєвого процесу еволюції, в якому чергуються два кар­динальні стани організму - стадії формування потреби і стадії задоволення потреби.

Проте варто згадати, що ця теорія радянських психофізіологіє є лише по­вторенням теорії чуттєвості й афектів Б. Спінози та Д. Г’юма. Останній заува­жував, що “головною пружиною і рушійним принципом людської души є за­доволення та біль; коли ці відчуття усуваються з наших думок або почувань, ми значною мірою втрачаємо здатність до афектів чи дій, до прагнення або волінь” [78, 240].

Продовжують теорію дихотомічності первинних емоцій представники психоаналізу К. Горні та В. Райх. Перший з них - К. Горні - усе психологічне багатство форм поведінки тварин визначала двома схематичними векторами - “до” та “від”. У першому випадку зовнішній сигнал викликає зближення, а у другому - віддалення від джерела стимуляції. В. Райх розглядав усіляке біоло­гічне розширення органів організму як задоволення (синдром насолоди), а стис­нення - як неприємне відчуття (синдром страху). Психоаналітик вважав, що синдроми страху і насолоди фізіологічно протистоять одне другому і є первіс­ною реакцією цілісного організму на подразники зовнішнього середовища. Як доказ цієї думки він наводить таблицю фізіологічних реакцій на два протилеж­но-єдині синдроми:

Таким чином, напрошується висновок, що еволюційно у фізіології тварин та людини склалося дихотомічне протистояння двох основних потреб - “насолоди” та “небезпеки”.

Диференціація згаданих подразників та їх закріплення в інстинкті відбу­вається за рахунок відчуттів. Відчуття, таким чином, розглядаються як вища форма чуттєвості, що здатна до суб’єктивного розпізнання властивостей по­дразника. Більшість біофізіологів схиляються до думки, що після виникнення відчуттів у живих організмах з’являються емоції як якийсь фізіологічний фон. Ця гіпотеза закріпилася в більшості сучасних підручників і енциклопедичних словниках із психології.

Зовсім протилежної думки, продовжуючи традицію Г. Спенсера і Т. Рібо, дотримуються К. Обуховський, С. Раппопорт і К. Платонов. Останній у своїх працях доводить філогенетичну й онтогенетичну первинність емоцій як більш ранньої форми відображення, ніж відчуття. Такі примітивні емоції тісно пов’язані з рухами, спрямованими на підвищення контакту з корисним об’єктом або на зниження контакту зі шкідливим об’єктом. Елементарні фор­ми емоцій майже не відрізняються від простішої потреби як відображення потре­би в чому-небудь, відображення порушення рівноваги між організмом і середо­вищем. Переживання потреби стає ефективним пусковим механізмом біологічно цілеспрямованої рухомої реакції. Разом із цим, емоції є тією основою, на якій роз­винулися відчуття - вищий вид відображення, який дає суб’єктивний образ об’єктивного світу. Іншими словами, емоції, за теорією психолога, - це “відобра­ження не самих феноменів, а їх об’єктивних відносин з потребами організму” [198, 92]. Тому первинні емоції - це субстрат узагальнення болю, голоду, заду­хи, спраги та їх полярності, тобто прагнення до уникання перерахованого. От­же, на фізіологічному рівні біль поєднується з емоцією страху як первинний сигнал про можливу небезпеку для організму.

Продовжив дискусію про значення болю і страху та їх взаємовідношення В. Вілюнас. На його думку, емоція “простішого страху” з’являється пізніше і тісно пов’язується з болем, а точніше, з потребою уберегти себе від болю [52, 105-106]. Підтверджував гіпотезу К. Платонова І. Фейгенберг, який вважав, що біль і страх взаємопов’язані - біль може викликати почуття страху, і, нав­паки, у стані страху відчуття болю може виникнути під впливом таких подраз­ників, які звичайно не викликають болю [247,98, 101]. Аналогічний погляд висловлював американський психолог О. Маурер, який доводив, що страх - це передчуття болю. Він розглядав страх як рефлекторне явище, зумовлене став­ленням до больових реакцій [270, 83]. 3. Фройд теж пов’язував страх із почут­тям болю і пояснював це неможливістю “Я” позбавитися боязні.

Примітивні форми емоцій однаковою мірою властиві як тваринам, так і людині й мають відношення до інстинктивної діяльності [82, 102]. У цьому випадку страх вважається фізіологічно зумовленим феноменом життя людини, який впливає як на життя окремого суб’єкта, так і на суспільний настрій в ці­лому. Цей феномен на цьому теоретичному рівні деякі вчені термінологічно визначають як інстинкт, драйв, базальну емоцію, незалежно від свого місця, примітивна форма страху входить до складного механізму інстинктів або роз­винутих безумовних рефлексів людини.

Виходячи з цього, припускаємо, що в біофізіологічному житті людини страх та біль виконують охоронну й мотиваційну функції. У первісний період філогенезу людини (слід згадати, що філогенез людини, за різними оцінками, почався від 6 до 2 мільйонів років тому) вони можуть бути єдиним та нерозрив­ним зв’язком між первісною емоцією та чуттєвістю, яка є фізіологічною осно­вою первинних механізмів регуляції поведінки людини і дієвим механізмом при зіткненні зі шкідливо-небезпечними подразниками. Цей стан єдності страху та болю залишається деякий час дієвим у первісної людини і дітей.

Ще одним прикладом пари первісного інстинкту самозбереження людини може бути емоція страху та почуття голоду, яке спонукає суб’єкта задовольни­ти його будь-якими засобами. На цьому рівні психологічного життя людини феномен страху, швидше виступає як неспокій, занепокоєння чи тривога. Але коли людина чи спільнота упродовж тривалого часу відчуває голод, вона втра­чає психологічну рівновагу і входить у стан афекту. Нестача їжі викликає три­вогу за своє існування, за відсутність сил, необхідних для життя.

Біофізіологічні чинники страху закладені в теорії стресу Г. Сельє, який вважав, що будь-яка потреба організму (біохімічна, фізіологічна, психологіч­на) викликає гостре психічне напруження. Це можуть бути перепади темпера­тури, голод, відсутність кисню тощо. Такі подразники викликають страх (три­вогу), що є лише першою дієвою стадією стресу. Таким чином, стрес є філогенетичною відповіддю, системною реакцією живих організмів на процес адаптації до вимог середовища. Однак не будь-яка вимога середовища викли­кає стрес, а лише та, що оцінюється як загрозлива і порушує фізіологічну та соціальну адаптацію, перешкоджає самоактивізації. Очевидно, що стрес (а з ним і страх) охоплює всі рівні буття людини, починаючи з біофізіологічної і завершуючи соціальною та трансцендентною сферами. Канадський біолог по­діляв процес виникнення і розвиток стресу на три стадії: тривоги, резистент­ності та виснаження. Реакція тривоги виникає при раптовій або часто повто­рюваній дії стресора і наближається до фази шоку, вона може призвести організм до загибелі [235, 152] як неспроможності організму адаптуватися перш за все, до афекту, страху (тривоги). Тому одним із головних фізіологіч­них завдань живого організму взагалі й первинної людини зокрема було вироб­лення механізму подолання стресу-страху.

Отже, можна вважати, що страх є філогенетичною первісною емоцією, притаманною людині, яка стоїть поруч із чуттєвістю і є обов’язковим елемен­том первісних інстинктів (інстинкт самозбереження, біль, голод тощо). Водно­час страх входить до біофізіологічної (а згодом і соціальної) дихотомії інстин­ктів (насолода - небезпека), суспільно-свідомої дихотомії (зовнішньо - “свої” - “чужі”, внутрішньо - система покарань та нагород ) та естетичних пар (низь­ке - піднесе, трагічне - комічне). Саме з таких позицій і вивчався страх у пер­ших теоріях походження емоцій та їх природи.