Стадії громадянського поступу в Україні

Нещодавно тема громадянського суспільства опинилася в центрі дискусії про соціально-політичне прийдешнє України. Як можемо суди­ти зі змісту дедалі більшої кількості статей, що з'являються в засобах масової інформації й особливо - в мережі Інтернету, дискусія зосере­дилася навколо простих питань: чи на часі для України громадянське суспільство і чи не несе воно загрози для державного розвитку? В епі­центрі дискусії опинилася стаття американського професора Томаса Каротерса: "Подумаймо ще раз: громадянське суспільство", надруко­вана в зимовому номері "Foreign Policy Magazine" за 1999-2000 рр.

Застереження Каротерса не слід нехтувати, вдаючи аж надто глибоку обізнаність з проблемою, як то спостерігається в деяких відгу­ках - реагуваннях. Радше такі реагування несуть політичний підтекст парламентських виборів, аніж спокійну оцінку перспективи з погляду на внутрішній духовний і соціальний стан України, досвід історичного минулого та зовнішньополітичні пріоритети.

Проект розвитку громадянського суспільства актуальний для Західної цивілізації - регіону, де воно за означенням виникло. Проте зустрічаємо думки, що "громадянське суспільство як соціальний устрій ніколи не було втілене в дійсності, оскільки жодна емпірична реаль­ність повністю не поєднується з ним і не вичерпує його змісту"^[686]. Справді, є над чим поміркувати, адже коли громадянське суспільство вже склалося, то що тоді маємо на увазі під словами про його розви­ток? Цитована думка взята зі статті О. К. Шевченка, загалом ґрунто­вної і багато в чому слушної, зокрема в частині застережень проти іде­ологічного й міфологемного застосування в українській дійсності кон­цепту громадянського суспільства.

З часу від проголошення незалежності в 1991 р. Україна дедалі гостріше переживає несподіваний і дратівливий парадокс: зростає тривога, що посилення формальної української влади з року в рік все більш стає загрозою для української національно-культурної ідентич­ності. Рівночасно поглиблюється розкол між владою і народом, що ха­рактеризується посиленням недовіри до державних інституцій. Якщо таку тенденцію не усунути, то виникає цілком реальна загроза делеґі- тимації влади з боку суспільства. Легітимація, як протилежно спрямо­вана інтенція, це, за словами Є. Бистрицького та О. Білого, „складний процес збирання суспільства на основі спільних цінностей та водночас доведення здатності реалізувати колективну ідентичність з боку полі­тичної організації суспільства"^[687]. Супровідними до парадоксу „делегі- тимації" стають явища корупції, криміналізації, знедолення переважної більшості народу, масове вимушене заробітчанство через еміграцію, занедбання гуманітарних прав людини і, врешті, депопуляція спільно­ти. По суті, відбувається те, що свого часу Є. Дюркгайм характеризу­вав як поглиблення суспільної аномії, що є наслідком соціокультурного розпаду суспільства, атомізації його індивідів та соціальних груп. Зі зрозумілих причин у такій ситуації влада, намагаючись виправдати своє існування, буде вдаватися до нарощення авторитарних методів владарювання і займатиме агресивно-наступальну позицію щодо про­явів громадського спротиву.

З іншого боку, атомізоване суспільство й партикуляризована політична сфера зумовлюють марґіналізацію життя населення щодо рі­вня і якості сучасних показників світового розвитку. За таких умов за­мість суспільства як цілості існує розмаїтість регіонів, підприємств, мі­ністерств і відомств, які складають штучно зібрану мозаїку „скупин". Це типово постколоніальний стан соціального буття, властивий для країн "третього світу". Характерною рисою стає відсутність суспільних інтересів і громадської активності; громадянські домагання - не попу­лярні і не поширені. Натомість росте громадська недовіра, пасивність, страх втратити навіть те найменше, що людина може мати від соціум- му - працю. Усе це прямим чином впливає і на рівень економічного "незростання", і на представницьку демократію: влада стає чи не єди­ним надійним засобом "економічного" успіху вузького кола людей. По­літичний та економічний успіхи перестають розрізнятися.

Марґіналізованому суспільству з його домінуючим вертикальним типом відносин відповідатиме квазісоціальний тип держави. Це квазі- держава, що формується не автентичними політичними силами і не на основі публічно відкритих процедур прийняття спільних рішень, а за­собами "адміністративно-командного ресурсу". Зміст квазідержавних інституцій і марґіналізованої соціальності є аморфним, невизначеним вартісно, ідеологічно й культурно. Характерним стає міфотворчий стиль розуміння й пояснення, в основі якого процедури найменування, позначування, ярликування, самопроголошення бажаних явищ, по­нять, процесів та видавання їх за дійсні, правдиві. Скажімо, збирається вранці група небідних людей, яка до вечора оголошує себе єдиною правою політичною силою в квазідержаві, а усіх, хто міг би це поста­вити під сумнів, (зовсім просто!) не допускають до дискусії і засобів масової інформації. Або зібралася група ще багатших людей (за умов, коли 10 років тому всі були майже однаково незаможними) і, викорис­товуючи важелі влади, оголошує, що вони тепер будуть єдино істин­ними демократами.

"Адміністративний ресурс” - це, звичайно, абстракція, за якою ховається "апарат бюрократів-чиновників”. Головний продукт їхньої праці - це продукування дискурсивно-ідеологічної підтримки влади, яка має ставати кращою тому, що її представники довше зберігатимуть посади. Ідеологічний продукт бюрократії цілком усвідомлено витісняє й усуває соціокультурну основу національного суверенітету, намагаю­чись відірвати державу від історичного сенсу їі утворення саме в кон­тексті культурної і територіальної референції. Простежується повна ло­гічна послідовність у тому, що суб'єктом стає не національно- орієнтована культурно-політична освічена група народу, який само- здійснює себе в свободі, а комбінація елітарних (за рівнем надприбут­ків) олігархів і номенклатури та їх сателітів з напівкримінальною і кри­мінальною підбивкою.

Додатковим чинником впливу і підтримки олігархічної влади в сучасному світі є посилення інтернаціоналізації зв'язків, коли за умови марґіналізації суспільства міжнародні групи, що перебувають поза на­ціональною територією квазідержави, можуть мати вирішальний вплив на її уряд з метою монопольної вигоди і геополітичної експансії. Оче­видно, що і марґіналізація суспільства, і його квазідержавна надбудова є виразною загрозою для свободи людини та її громадянського посту­пу. Не випадково дискусія про громадянське суспільство в Україні на­брала особливої гостроти. З одного боку, чуємо голоси тих, хто є при­бічниками розбудови громадянського суспільства як безальтернатив­ного шляху для поглиблення демократії та економічного процвітання. З іншого боку, говориться про те, що лише сильна держава може здій­снити місію розвитку громадянського суспільства. Також є частина людей, що взагалі відкидає ідею громадянського суспільства як невла­стиву і навіть шкідливу Україні, а то й "трьом братнім слов'янським на­родам”.

Наведена класифікація поглядів - це лише зовнішній бік про­блеми. Внутрішня її суть значно складніша і заплутаніша. Так, серед "прибічників” розбудови громадянського суспільства панує дещо по­верхове розуміння на рівні його "теплого” образу втілення справедли­вості. Як правило, тут громадянське суспільство редукується: а) до НУО; б) розглядається на рівні завдань, що стоять перед Європейсь­ким Союзом в сенсі орієнтації певного кола політиків на наднаціональ­ну форму європейської ідентичності. Однак Європа - це не Україна, де досі не доведена до завершення соціально-культурна модель націона­льного сувернітету, в контексті якої здійснювалася представницька демократія. Ініціювання громадянського суспільства згори, не врахо­вуючи універсальних норм його розвитку в Європі, національного ха­рактеру держав водночас "педалюючи" його винятково позанаціона- льний і позаісторичний характер, не приведе до головної мети - утвердження і примноження міри свободи, гідності і прав людини в конкретному соціальному середовищі.

Якщо громадянському поступу в Україні згори буде надане спрямування до позанаціонального, то немає сумніву, що 1) воно буде не безнаціональним, а лише позаукраїнським за соціально-культурною ідентичністю; 2) це буде не громадянське суспільство, а квазісуспільс- тво, адже флуктуаційна державна влада змушена буде не допускати відкритої опозиції з боку тих, хто й надалі опиратиметься асиміляції. Якщо суспільство України не матиме української політичної ідентично­сті, то воно опиниться не серед громадянських суспільств Європи, а серед новоутвореної наддержави Євразії з її традиційною імперською культурною ідентичністю.

Що стосується прибічників формули "сильна держава - сильне суспільство", то потрібно знову ж таки з'ясувати, чи не йдеться про сильну "квазідержаву"? Напевне, є рація в тому, що слабка держава піддає сумніву і ризику потребу людини бути захищеною і почуватися в безпеці. Тим можуть спричинятися форми взаємопідтримки на рівні посилення родинних кланів та творення мафіозних (добровільних!) структур з їх мережами вертикальних стосунків. Як відомо, такі "силь­ні" держави, як Італія Мусоліні, Німеччина Гітлера та Росія Сталіна під­корили криміналітет, правда, перебравши його стиль і методи на офі­ційну владу. Переконливішою виглядає формула: "сильне суспільств- во - міцна економіка; сильне суспільство - міцна держава"^[688].

У сучасній Україні маємо дещо своєрідне: квазідержаву з марґі- налізованим суспільством. Про це доклано написано у дослідженні Миколи Рябчука^[689]. Можна пропонувати варіанти пояснень, чому так сталося. Найтяжче знайти відповідь, яким чином визволитися.

10.2.2.