ГЛАВА 12 Страх як першофеномен архаїчної культури

Відштовхуючись від тези, що “Я-свідомість” приречена на постійне при­ручення і усвідомлення страху, спрямоване на створення соціокультурних фе­номенів і перетворення страху в його протилежність - Любов, можливо дослі­дити місце феномена страху в архаїчній культурі.

Психіка окремої людини несе в собі метафізичне воління “абсолютного Я”, і тому у світовідчутті людини можуть панувати трансцендентні спогади- відчуття, які мають екзистенційне значення для всього життя людини, особли­во в ранньоісторичний період її існування. Трансцендентне воління трансфор­мується в різноманітні нумінозні передвідчуття-образи, це може бути перед­чуттям смерті (О. Шпенглер), занедбаність (Ж.-П. Сартр), покинутість у світі (С. К’єркегор, Е. Фромм) або сприйняття свідомістю архетипів колективного позасвідомого (К.Г. Юнга) які взагалі об’єднуються афектом страху і пов’язаного з відчуттям самотності - приреченості людини пережити всі пере­раховані явища та своє життя самому. Вказана єдність самотності та страху була усвідомлена під час ранніх цивілізацій і відома нам з перших письмових джерел людства.

Отже, первісний період історії людства характеризується міфо-релігійною свідомістю - більш значним чуттєво-емоційним сприйняттям світу (синкретич­ним світовідчуттям). Гармонійна трансформація трансцендентального страху у цьому періоді проходить завдяки міфологічним та релігійним ритуалам (які отримали езотеричний характер), символам, догмам і, меншою мірою, у фор­мах державних, власно-правових та наукових установ.

Відчуття самотності та страху у світовідчутті первісної людини міфологіч­но пов’язувалося з процесом народження Космосу та Першолюдини як відгу­ку трансцендентної миті “вивертання” “абсолютного Я” в Дещо Інше. Від цьо­го весь подальший характер існування людини просякнутий двома цими відчуттями. Самотність, на думку Н. Хамітова, є “екзистенційною ситуацією людського буття, у межах якої відбувається зовнішнє чи внутрішнє відокрем­лення людини” [265, 260]. Такий процес відокремлення, ймовірно, відчувався первісною людиною вкрай болісно, з постійним відчуттям моторошності, туги та жаху. В якусь мить свого існування дикун усвідомив, що його тваринні ін­стинкти вже не визначали зумовленості його дій у світі. І його досконале тва­ринне заспокоєння у природному стані, за думкою Е. Кассирера “як немовля у своїй колисці” [114, 34], раптово скінчилося.

Самотність і страх стали первино-якісними елементами світовідчуття, які відрізняють людське існування від тваринного і усвідомлюються як болісні відчуття, яких треба позбутися. Ця закономірність простежуються не лише у філогенезі людства, айв окремому індивідуальному процесі становлення осо­бистості, як виривання зі своєї старої освоєної природи (онтогенезу). Тому людина екзистенційно підіймається над усіма загрозами і страхіттями оточую­чого середовища, адже вона повністю була підпорядкована та включена у при­родні біоценози й тому доленосно залежала від її вольових примх.

Але ж щоб оволодіти світом, зробити його своїм, огородити від жахаючо­го невідомого, дикуну одночасно потрібно було перебороти, “окультурити” внутрішню самотність та страх у межах свого “ось-буття”. Ці відчуття “не за­лишали” та “переслідували” первісну людину ніде, в тому числі, у сні. Сон є фізіологічною умовою для активного оволодіння природою і зняття психоло­гічного напруження. Ймовірно, тому найсуттєвішим “завданням” було “окуль­турення” сну, його розмежування з відчуттям страху. Французький знавець примітивних культур Л. Леві-Брюль вважав, що мислення первісної людини не настільки розвинене, щоб розрізняти сон і неспання. Бо до чуттєво-таємничої інформації снів люди первісної доби ставилися з великою повагою і довірою, адже будь-яке сновидіння означало перенесення в інший світ, “розмову” з ду­шами предків. Отже, будь-який сон міг стати, як і реальні об’єкти світу, жаха­ючою “зустріччю”, яку архаїчна людина постійно очікувала. Саме перманент­не чекання не давало дикуну спокою ні на мить, посилюючи відчуття тривоги та страху, які потребували психофізіологічної (соматичної) розрядки.

Таким механізмом розрядки (соціокультурним феноменом), як відповідь на постійне психологічне напруження, був зойк, крик-слово, а надалі - ритуальна пісня (колискова, молитва). Поруч із цим, мимовільні моторні рухи переросли в ритуальний танець-закляття із застосуванням моторошної маски, які трансформували внутрішній світ дикуна зовні, розкриваючи таким проек­ційним засобом свої відчуття для колективного споглядання-заспокоєння. По­єднував усі перераховані первісні соціокультурні явища інтегруючий феномен - річ, яка формувалась як міфотворчість, що “пояснювала”, “заповнювала” пус­тоту, незрозумілість оточуючого середовища та внутрішнього світу. І таким чином, усі перераховані соціокультурні явища знижували нестерпне і постійно присутнє відчуття страху.

Крик витворює минуле тварино-дісве захоплення істоти, що повстала таєм­ничим образом із деякої безодні Ніщо до рівня усвідомлення величі світу. Крик - це мить припинення дії часу і простору й короткочасне примирення та зливання людського єства, її розуму з природою, зі своєю смертною долею. Зойк врівноважує втрачений людиною зв’язок природного з народженою людяністю. Тому крик набуває в культурі людства значення страхітливо-радісного символу незмінної присутності людини у світі. Завдяки цьому і досі крик залишається пси- хо-естетичним поняттям, що затвердилося в традиційній культурі і мистецтві й використовується в сучасній субкультурі.

Будь-яка якість крику (радісна чи жахаючого відчаю) знижує психологіч­не напруження людини. Поступово крик трансформується в іншу, менш дієву, шокуючу для інших членів роду форму, феномен культури - колективну молит­ву чи пісню, які психологічно неможливо відокремити від відчуття амбівален­тного страху та надії [158, 798]. У якій би формі молитва не промовлялася, це є спасінням від страху та станом страху перед Космосом, ймовірною можливі­стю відмови у проханні. Молитва (афективно вимовлене слово) й танець (як предметно-дієве висловлення позасвідомого відчуття люті та страху) [46, 84] ви­водило колективне, а слід за ним індивідуальне життя з фізичних та буденних меж, підносило людину до рівня нескінченного та вічності існування і, водно­час, магічно заклинало довкілля і саму людину, спрямовувало її на позитивно- люблячі відношення та дії.

Поєднання крику, танцю з маскою - це позасвідомий спогад, трансформа­ція, “вивертання” трансцендентного жаху в межах ось-буття людини, де риту­альне “одягання” людини в Жах-маску (сакральний образ тотема, Духу), роби­ло саму людини залученою до цих спопеляючих відчуттів-образів. Людина під час ритуального танцю з маскою перетворювалася на частину Космічної сили (Мана) і цим повертала свої почуття від страху до надії та любові. Таким чи­ном, чуттєво пізнавала та приближалася до трансцендентного горіння “абсо­лютного Я” і знижувала болісне відчуття страху, що переслідувало дикуна.

Також слід додати, що перші соматично ритуальні дії, які знімали ди­стресові стани і надавали тривалу психологічну стійкість усьому роду, відігра­вали позитивну роль у збереженні репродуктивної функції людини. Тобто ефективні та гнучкі ритуальні дії, які виробили первісне суспільство, надавали їй культурний механізм виживання. Отже, ритуальні дії збільшували адапта­ційні можливості людини і тому розповсюджувалися та зберігалися в первіс­ній культурі й надалі.

Найсуттєвішою прерогативою первісної свідомості було усвідомлення се­бе як істоти, що постійно знаходиться у безперервному контакті з надприрод­ними силами, й раніш за все, з мерцями (пізніше - з їх духами) свого роду. Мертві відчувались як невидимі сили, що присутні в “цьому світі”. Для архаїч­ної (як і для сучасної) людини все, що нагадує “життя” померлого у світі, не­се тавро небуття і хаосу, викликає страх і образу. Це можуть бути різні види руху, дивним образом видозмінені в темряві, які несвідомо, символічно нага­дують людині процес гниття і розкладання трупа. Це тремтіння аморфної ма­си, в’язкість болота, бродіння і бульбашкообразне підняття топі, драговини жиру, людські фекалії. Нескладні безхребетні організми своїми аморфними формами, судошністю також можуть нагадувати людині про процес гниття трупа. Мабуть, тому деякі комахи - черви, глисти, гусінь, багатоніжки, різно­манітні види тарганів - досі викликають огиду у сучасних дітей і майже не згадуються у класичної міфології. Адже ці істоти замінюються водно- хтонічними образами - зміями, жабами, мишами, павуками і крабами, які, як правило, персоніфікували темряву і хаос, являючись представниками іншого світу, носіями злого початку для людини. Вони знаходяться у просторі, недо­ступному для живих, їх рух також, як і безхребетних, загадковий та потойбіч­ний, і тому вони всі належали до світу мерців - були страхітливими символами смерті.

У цьому контексті цікава думка В. Вундта, який припускав, що перші уявлення про душі в архаїчній свідомості складаються у процесі спостережен­ня за розкладанням померлого.

Для суспільного життя архаїчного періоду занадто активні інстинкти са­мозбереження і його еволюційні форми - біль та страх - могли бути згубними в силу індивідуальної егоїстичності та дій, пов’язаних із цим. Тому первісне суспільство створює соціокультурні механізми та інститути самоприборкання та самообмеження природних інстинктів дикуна, заради єдності та стабільного життя суспільства. Одним із таких давніх інститутів є ритуал ініціації.

Ініціація (архаїчне свято) - це ритуальна церемонія, під час якої молода людина була зобов’язана пройти ряд довготривалих, моторошних іспитів (пе­ренести сильний стрес), виявляючи при цьому максимальне володіння собою - зовнішнє та внутрішнє. Ініціація як ’’ритуал переходу” у світ дорослих була закодована, а процес підготовки і проведення її проходив у штучно створеній атмосфері таємниці, що збільшувало ефект над тим, кого випробовують.

Стресовий стан штучно створювався численними засобами - від психіч­ного ефекту особистих умов до прямого впливу на центральну нервову систе­му та гормональний стан мозку (за рахунок виснаження, болю, ізоляції, вико­ристання психотропних засобів). Як правило, два-три місяці до ініціації неофіти існують відокремлено від родичів, ні з ким, крім наставників, не спіл­куючись. їм заборонено грати і сміятися. Харчувалися вони тільки травами та коріннями, здійснювали небезпечні доручення - пройти поодинці у безмісячну ніч крізь кладовище чи присмеркові джунглі у сусіднє селище, “вбігти” у спе­ціально підпалену домівку і винести звідти якийсь предмет, залишений там злим “духом” [11, 149].

Далі наступає власне ритуал ініціації, під час якої юнак, що пройшов низ­ку іспитів, піддавався акту нанесення тілесного каліцтва (іспит на “приручен­ня” страху і болю): від найлегшого - неглибокого надрізу на тілі чи вибивання зубів - до жахливого і небезпечного, такого як скарифікація та субінцизія - підрізання (глибокий надріз уздовж статевого чоловічого органа). Звичайно, що відчуття страху іноді таке велике, що у юнака не спрацьовували м’язи сфін­ктеру [1, 12].

Юнак, який проходив ініціацію, переживав сильне психологічне потря­сіння, яке змінювало аксіологічні вектори свідомого та позасвідомого. Ритуал “придушував” інстинкт самозбереження, об’єктивував первісний страх люди­ни завдяки штучно створеній процедурі проходження соціокультурних “бар’єрів”. Подолання цих перешкод та переборення при цьому болісного від­чуття страху зміцнюють індивідуальну свідомість, стають особистою цінністю і закладаються в пам’ять. Отже, створюється соціокультурний механізм “зада­них” і “необхідних” суспільству форм страху, які є значимими для нього. Тоб­то соціалізована людина (яка пройшла ряд ініціацій) переміщує інстинктивний страх у ієрархії психологічного життя “нижче” і здатна терпіти біль заради “вищих” суспільних цінностей. Вона здатна діяти позитивно, сприймаючи щось нове, раніше невідоме, з метою розширення свого культурного кола та користі свого роду.

Проте є ще один тваринно-людський стан, який здатний руйнувати суспіль­ну єдність - це відчуття голоду. Цей стан призводить до неадекватних суспіль­них дій, які можуть перерости у масову агресію чи суспільну регресію (за­стиглості, зачарування голодом є передчуттям, символом бездонності Ніщо, зміною вектора людини на небуття, у смерть), що руйнує внутрішню єдність будь-якого суспільства незалежно від історичної епохи розвитку людства, ставить питання про його існування взагалі. Історії відомо багато прикладів бунтів проти голодомору, які в деяких випадках ставали одним із приводів кровопролитних соціальних зрушень. Варто лише згадати початки Великої французької та ро­сійської лютневої революцій. Але також історії відомі приклади масової “за­стиглості” перед голодом - події в Україні 1932-1933 років.

Бажання позбутися голоду для людини та суспільства мало і має соціокуль- турне та психо-свідоме вагоме значення. Це прагнення набуло чуттєво- культурного забарвлення у суспільному житті архаїчної спільноти і має міфо­логічну природу пояснення. Вважається, що у міфологічній свідомості їжа сим­волізує дещо більше, ніж просто харчування. Голод та їжа є основною дієвою силою Космосу, богів та людства, символом існування людини, взаємообміну різних світів. Голод виступає як негативна сила хаосу, темна бездонність - її треба заповнити, знищити, тому що голод руйнує внутрішню рівновагу люди­ни з самою собою. їжа ж, навпаки, пов’язана з силою та життям, з Космічною гармонією структурності та упорядкованості.

Ритуальна їжа - бенкет - зближує, з’єднує первісну людину зі світом богів. Через жертовну їжу людина залучається до Вічності, до могутніх сил добробуту. Цей ритуальний акт у культурі людства є святом, тому що він пов’язаний із повер­ненням часу до Творіння, Уробоса [187, 42-44]. Це стан неподільності світу на протиборчі протилежності, час до-свідомого та життя першолюдини - Пуруши, !міра, тіла яких були ще не розчленованими. Час нерозчиненого стану “абсо­лютного Я”, де Воно ще не ущербно-гармонійне - Єдине. Це чуттєво-симво­лічне повернення до Раю, життя без страху та вини. Одночасно, ритуальний бенкет “примирює” мертвих, які постійно голодують, що руйнує роз’єднуючу силу смерті.

Але у повсякденному житті людині треба “захопити”, “вирвати” їжу з по­стійним напруженням сил світу, які протистоять їй. Голодомор породжує таєм­ний страх за розрив зв’язку людини з Космічними силами достатку, відсутніс­тю їх доброзичливості й талану. Відчуваючи небезпеку за своє майбутнє, космічну причетність до свого існування, людина створює запаси їжі, які іноді значно перебільшують її потреби. Це знижує її тривогу і дає відчуття стабіль­ності, упорядкованості та причетності до удачі. Такий стан у міфологічній сві­домості став ідеалом і знайшов своє відображення в уявленні про рай, де немає боротьби за їжу - вона постійно присутня. Символами перемоги над Ніщо під час бенкету є їжа, яка уособлювалась як причетність до вищого блага Космосу, вічної родючості, і взагалі до безсмертя.

Відтак, ми прагнемо зазначити, що будь-яка культурна річ або феномен, інформація, які історично були утворені людиною, несуть у собі відображення того психоемоційного стану, в якому вони створювались. Як один із базових інстинктів, відчуттів, страх є першеутворюючим мотивом, який підштовхував до створення стійких міфо-ритуальних інститутів, що існували в “ідейній” єд­ності. Тобто феномен страх тією чи іншою мірою відігравав роль “творця” або був обов’язковим компонентом багатьох архаїчних традицій, обрядів, ритуа­лів, культів, які згодом лягли в основу національних культур, ментальності та характеру того чи іншого народу.

Об’єктивізація своїх фантазій (створення неіснуючих у природі явищ), які знижували фізіологічно зумовлені страхи первісної людини, були дійсним культурним завоюванням людства. Але ж, знищуючи культурними феномена­ми негативну емоцію, людина потрапляла у полон новостворених загроз та жахів. Фантазування, перетворені у міфологічну картину світу, зобов’язували первісний колектив до суворого його дотримання. Під впливом катастрофіч­них явищ природи та інстинктивних проявів тваринної спадщини у суспільно­му житті людина створювала жахливі химери, які постійно страхали її. Таким чином, культурні механізми подолання первісних форм страху створювали, у свою чергу, нові форми, які теж вимагали свого усвідомлення та соціально- культурного переборення. При цьому фізіологічно зумовлені страхи були і залишаються діючими в суспільному житті кожної людини. Вони мають спад­коємність і характеризуються загальним правилом: чим вище людина підніма­ється по еволюційній драбині, тим складніші її емоції і тісніше вони зрощу­ються між собою [67, 240]. Це дає змогу вважати, що феномен страху під впливом часу не тільки змінював свої форми і види, але й безперервно усклад­нювався в культурі людства.