5.1. КРИЗИ СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ У КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМАТИКИ НЕОЛІБЕРАЛЬНОГО ДИСКУРСУ

Кризи, що останнім часом охоплюють світ, суспільства, держави, розвиваються в об'єктивних для них умовах. Стратегії суспільного розвитку, які пропонуються в умовах інтеграції та глобалізації, перш за все на рівні теоретико-методологічного осмислення тенденцій та перспектив розвитку суспільств у сучасності та майбутньому (особливо футурологічні проекти, які передбачають уніфікацію та універсалізацію всіх сфер суспільного життя, всіх сфер життєдіяльності суспільства), далеко не завжди уможливлюють протистояння, ефективну протидію викликам, динаміка яких значно перевищує адаптив­ну здатність систем управління суспільним розвитком.

Для українського, втім, як і для більшості аналогічних суспільств та держав, що знаходяться на стадії становлення, характеризуючись транзитивністю, однією з найважливіших проблем стає відсутність власної платформи реіулювання проблемних ситуацій, що виникають у процесі розвитку сус­пільства та держави, прийняття та намагання реалізувати моделі, що пропонуються (у кращому разі будучи певною мірою апробованими на практиці, а в гіршому - як варіант апробації того або іншого теоретичного концепту) ∏ 343 h

іноземними державами або наднаціональними утвореннями. Це призводить до викривлень у зовнішній та внутрішній політиці держави, впливаючи на стан її стабільності. Виняткова увага до політичної, економічної, соціальної стабільності, які найчастіше розглядаються як самодостатні явища поза сукупністю взаємозв'язків основних сфер суспільного життя, значно звужує здатність державного управління ефективно реіулювати процеси суспільного розвитку. Важливим стає розуміння того факту, що зазначені форми стабільності є лише елементами суспільної стабільності як цілісного явища.

Стан сучасного українського суспільства є далеким від стабільного. Дестабілізоване і дезинтегроване суспільство формує підґрунтя для розвитку негативних явищ в усіх сферах соціального життя, деформуючи соцієтальний простір.

В умовах докорінної перебудови системи світового господарства, трансформації національних економік та змін в їх структурі, пов'язаних з необхідністю проведення реформ, держава залишається потужним реіулятором економіки. Це стосується, перш за все, країн з транзитивними економіками, що передбачає орієнтацію не на ліберальні цінності, не на досить умовні та віддалені позитивні наслідки глобалізації, а на вироблення державної економічної політики, спрямованої на запобігання розвитку негативних і кризових явищ у національній економіці, зменшення впливу кризових процесів у світовій економіці на національну. До цього ж належить і державний контроль у кредитно-фінансовій сфері, що обумовлює вироблення та прийняття одного з важливих рішень не тільки для розвитку економіки, але й усієї країни - монетар­ної політики, а також усієї сукупності заходів державного реіулювання економіки в умовах інтернаціоналізації світової економіки. У цьому контексті дійсно варто погодитися з тим, що "з кожним роком Україна опускається сходинками світових рейтингів конкурентоспроможності, відстаючи і від своїх найближчих сусідів. Це означає, що в умовах загострення глобальної конкуренції за ресурси і на тлі системних зрушень світового політико-економічного і суспільно-іуманітарного порядку, пов'язаних зі стрімким формуванням глобальної економіки і суспільства знань, Україна ризикує потрапити до класу так званих "держав, які не відбулися" (failed states). Розрив між рівнем складності глобальних процесів, в які втяіується або вже втягнута Україна, і тією картиною світу, тими інтелектуальними інструментами, якими користу­ється вітчизняна політична еліта, є дуже драматичним. І у міру поглиблення цього розриву зростатимуть програші держави у глобальній політичній та економічній грі" [ЗО].

Як підкреслюється з цього приводу дослідниками, "при розробці та реалізації реформ Україна припустилася грубої методологічної помилки. В основу трансформаційних процесів в Україні покладено запозичені моделі перетворень. Водночас були фактично проігноровані цивілізаційні та геополітичні особливості нашої держави, що потягло за собою розрив між державним майбутнім і національним минулим" [ЗО], оскільки "непослідовність і хаотичність державної політики змін", обумовлені "постійними коливаннями між ліберальною і дирижистською моделями реформ", поступово призвели до розгортання деструктивних процесів у суспільстві та державі, нівелювання реалізації альтернативних проектів та моделей суспільного розвитку.

Розвиток держав з транзитивним типом економіки в умо­вах міжнародної інтеграції та світової глобалізації пов'язаний з необхідністю визначення чітких і дієвих механізмів державного реіулювання і контролю в економічній сфері. Розвинені країни на державному рівні намагаються нав'язати країнам так званого другого і третього світу правила гри, що є зручними для їх власних інтересів, перш за все економічних. Важливим ідеологічним інструментом такого впливу на прийняття рішень у сфері державного реіулювання економіки стає неолібералізм, який прагне обґрунтувати цінності ринкової економіки, виступаючи проти будь-яких елементів плановості, що були притаманні соціалістичним країнам, навіть не зважаючи на якісно новий рівень економічного розвитку, що демонструється наразі тими країнами, які не відмовилися від ідей соціалізму і зберегли основні позитивні моменти соціалістичної системи господарювання.

Прагнення запобігання або подолання економічних криз, притаманне будь-якій державі, зіштовхується на практиці ∏ 346 h

з досить серйозними перепонами, які викликані не тільки реальним станом та тенденціями розвитку національної економіки країни, не тільки її потенціалом та здатністю до адаптивних змін, але й тими теоретичними моделями економічного розвитку, які пропонуються. І якщо для держав з розвиненою ринковою економікою вони є прийнятними (за певних умов сприяючи стабільному відтворенню, але все ж таки не надаючи можливості уникати криз, що мають об'єктивний характер), то проблеми країн з економіками транзитивного типу є гострими, їх стабільний розвиток залежить не тільки від економічної ситуації у світі, але й - і на певних етапах це виявляється визначальним - від ефективної державної політики економічного розвитку. В останньому випадку вітчизняній економіці активно пропонується ліберальна модель державного реіулювання економічного розвитку, яка має певні переваги, але й певні недоліки, що особливо підкреслила фінансова криза, в якій опинилася країна. Інструменти та механізми подолання цієї кризи та її наслідків, передбачені монетарною політикою держави, обумовлені ліберальним підходом, проблеми якого залишаються актуальними не тільки для транзитивної національної економіки, але й економік розвинених країн, отримуючи нове звучання в межах неолібералізму, суттєво впливаючи на монетарну політику та основні принципи державного реіулювання економіки. У цьому контексті проблема осмислення неолібералізму та його наслідків в умовах глобалізації для країн з перехідною економікою є досить актуальною, оскільки пов'язана з важливим для будь-якої держави процесом вироблення та впровадження економічної політики, особливо враховуючи світові економічні кризи, в яких опиняються не тільки слабкі, але й розвинені країни світу.

Індивідуалізм неолібералізму, який виправдовується Ф.фон Хайєком [43-45], поряд з постулюванням принципу "Iaissez faire", фактично не тільки не сприяє розвитку свободи, але й саме завдяки розмиванню змісту самої свободи призво­дить до нівелювання власне основного постулату економічного лібералізму: зв'язок між індивідуальною свободою, приватною власністю та рівнем економічної ефективності суспільства.

Звичайно, можна апелювати у цьому разі до бюрократичної структури держави та державного апарату. Але вирішення проблема все одно не отримує. Наприклад, постулюючи релятивні інновації, що протиставляються бюрократизму як наслідку посилення ролі держави в економічних процесах, Д.Мізес вважає [26,27], що саме вільний ринок відповідає демократичним принципам, оскільки ґрунтується на винятковій значущості приватної власності у процесах забезпечення індивідуальної свободи в економіці (останнє було спрямоване на зміцнення позиції критики соціалізму та планової економіки). На думку Д.Мізеса, в умовах вільного ринку споживач є центром економічної системи, а його грошовий дохід визначає необхідність того чи іншого товару, що визначає структуру суспільного виробництва. Тільки в умовах вільного ринку, вважає він, економічні суб'єкти максимізують свій добробут, оскільки мають свободу вибору альтернативних можливостей. При цьому свобода вибору свідчить про поваїу до особистості людини, а сама ринкова система передбачає високі темпи економічного зростання, забезпечуючи найбільший рівень добробуту.

Але чомусь, незважаючи на такі очевидні переваги, капіталістична система викликає постійне незадоволення не тільки в країнах, що розвиваються, але й навіть у розвинених країнах, економіка яких ґрунтується на реалізації ринкових принципів господарювання. Для Л.Мізеса, який наслідує ідеї И. Шумпетера, відповіддю стає незадоволене честолюбство, пов'язане з гіпертрофованим індивідуалізмом особистості, яка в умовах ринкової економіки, у разі неспроможності задовольнити власні бажання, звинувачує будь-що та будь- кого, крім себе.

Інтуїтивно Ф.фон Хайєк, розуміючи складність вирішення цієї проблеми, наближається до синергетичного розуміння економічного розвитку, вказуючи на спонтанність економіч­ного порядку. Розводячи поняття ринку та господарства, він вже не заперечує плановість економіки в частині розподілу та перерозподілу ресурсів, залишаючи все ж таки базовим прин­цип раціональності. Ринок, на відміну від Л.Мізеса, не є вже та­ким, що повністю реалізує індивідуальні прагнення споживачів та суб'єктів економіки, оскільки він не гарантує обов'язкового задоволення потреб в їх ієрархічності, що обумовлено обмеженістю інформації про потреби та можливості кожного з соціальних суб'єктів, але вона значно розширюється, якщо ці суб'єкти стають учасниками ринку. Проте і в цьому разі проблема залишається невирішеною: навіть якщо враховувати прагнення виключно організатора економічної системи, який визначає можливу ієрархію цінностей, які мають бути задоволені в першу черіу та які не підлягають задоволенню взагалі, притаманні економічним моделям соціалізму (перш за все, утопічного соціалізму та наукового комунізму, проти яких виступають представники неолібералізму), гарантування задоволення інтересів і потреб в умовах ринку може з легкістю диктуватися не тільки попитом, але й пропозицією, оскільки для цього існують ефективні та випробувані методи і засоби. Виробник у капіталістичній системі, в умовах ринку вже не орієнтується на потреби споживачів, він ці потреби формує так, як це вигідно йому. І в цьому руйнується та свобода, яку відстоює лібералізм, оскільки принцип "Iaissez faire" діє як в прямому (споживач), так і зворотному (виробник) напрямах, а отже, неможливим стає ствердження пріоритетності будь- якої системи економічних відносин, оскільки будь-яка система обмежує свободу.

Ф.фон Хайєк виходить з цієї ситуації, пропонуючи в якості універсального (до речі, компромісного) реіулятора ціну. І саме механізм цін стає фактором, який обмежує необхідність адміністративного втручання в процеси реіулювання економічного розвитку, перш за все адміністративного регулювання цінової політики. Навіть підприємець не може контролювати ціни, а може й повинен лише враховувати їх. Відтак ціна та система цін набувають статусу об'єктивного регулятора економічних і навіть суспільних відносин, відобра­жаючи можливий ступінь задоволення потреб і реалізації свобод, починаючи з свободи вибору, на основі власного змісту - знань. Тим самим ціна сприяє утворенню суспільства знань, в якому знання набувають вищої цінності тільки завдяки тому, що вони є знаннями про ціни, тобто про певну міру свободи, якої має позбавитися (або досягнути) споживач, щоб задовольнити свої потреби. Натяку на кількість затраченої праці немає і близько, адже сам товар перетворюється не на джерело збагачення власника засобів виробництва, а на засіб маніпулювання суспільною та індивідуальною свідомістю, що визнає будь-яку систему цінностей як найбільш пріоритетну та важливу в кожному конкретному випадку. Г рати на пристрастях простіше, коли вони ототожнюються зі свободою, яка постійно народжує бажання нового.

Нове, в якості інновацій, стає об'єктом конкуренції, механізм якої для Ф.фон Хайєка забезпечує динаміку економічного розвитку. Пропонуючи суспільству щось завжди нове, людина реалізує не тільки власну індивідуальність, але й нав'язує суспільству власний індивідуалізм: не ціле визначає одиничне, а навпаки - одиничне диктує цілому напрям розвитку, відтворюючи суб'єктивне в системі, що рухається в об'єктивному процесі розвитку.

Системна криза стає неминучою, втім, як і у випадку пригнічення індивідуального начала, індивідуальної свободи. Об'єктивація конкуренції з точки зору непередбачуваності її результатів для суспільства - умовна цінність з точки зору прагнення системи бути стабільною. Це потребує не менш жорсткого реіулювання, і перш за все державного, економіки в капіталістичному суспільстві, ніж за умов соціалізму, метою чого залишається (до того ж в обох випадках) пригнічення індивідуального, здійснюваного в різних формах: вивищення колективного в соціалізмі та маніпулювання індивідуальним у

капіталізмі. Тому і не може Ф. фон Хайєк підтримувати тезу щодо можливості ринку забезпечити соціальну справедливість, що потребує рівномірного розподілу ресурсів, неможливого поза плановим підходом. Погоджуючись з необхідністю планування у цьому разі, він фактично заперечує основу лібералізму - індивідуалізм та індивідуальну свободу, які за будь-яких економічних умов пригнічуються. В іншому разі неможлива жодна справедливість, навіть якщо візьме верх "свобідна гра економічних сил", адже і вона виявляється реіульованою чимось іншим, ніж ідея про справедливість у соціалізмі.

Нейтральність ринку за таких умов є ефемерним здобут­ком. Вона також суперечить принципу індивідуальної свободи, якііншітипиекономічнихвідносищаджеврезультатіпередбачає не справедливість, а рівність усіх перед законом, встановленим всіма для держави і органів державної влади. Інакше, вважає Ф.фон Хайєк, виникає розподільна справедливість, що і являє собою на практиці ідея про справедливість соціальну, яка разом із державним реіулюванням економіки несумісна з верховенством права. Відлуння концепції природного права (мабуть, данина лондонської школи ідеям Гоббса і Локка), яке жорстко детермінує суспільство, набуває форми юридизму, яскраво представленого в західноєвропейській думці завдя­ки католицькій ідеології, дає можливість Ф.фон Хайєку стверджувати, що державний контроль економіки і розподільна справедливість носять вибірковий та дискримінаційний характер.

Цікаво, що пізнавально-пошукова функція ринку, постульована Л.Мізесом і Ф.фон Хайєком як одна з найбільших цінностей, спрямована на досягнення будь-чого, крім власне свободи у сучасній комунікативній ситуації. Відтак головною ∏ 352 h

функцією держави стає створення сприятливих умов для розвитку ринкових процесів, які потребують необмеженої свободи. Саме у цьому напрямі розвиває Д.Лавой [50] ідеї Л.Мізеса і Ф.фон Хайєка, кориіуючи їх з урахуванням ідей теорії ігор правом держави встановлювати правила гри для всіх учасників ринку як сфери реалізації свобод. А пріоритет конкуренції як головної умови ринку, але асоціальної за суттю, покладає на державу обов'язок реіулювати ті сфери, які цього потребують. Внаслідок цього ринок як система економічних відносин перетворюється на систему, що самоорганізується й не може реіулюватися з боку держави, за якою залишається певне право реіулятивного втручання лише в сфери розподілу "товарів колективного використання", якщо виникає загроза псевдосоціальним гаслам капіталістичної демократії, реалізації принципів яких, на думку Л.Мізеса, сприяє вільний ринок.

Збалансований розвиток суспільства обмежується в неолібералізмі дією механізму вільного ринку та вільної конкуренції, невід'ємним результатом яких є нібито рівність попиту і пропозиції. За таких обставин дійсно необхідно мінімізувати державне втручання в економічний розвиток, а завдання органів державної влади при цьому окреслюються створенням умов для вільної конкуренції як реалізації рівних можливостей всіх у суспільстві. До цього ж неолібералізм додає негативне ставлення щодо політики дешевих грошей і створення за рахунок бюджетних коштів робочих місць, що, на їх думку, загострює економічні проблеми, оскільки урядові рішення спрямовані на підтримку повної зайнятості на основі застосування механізму кредитної експансії та стимулювання сукупного попиту, наслідком чого стає відкрита інфляція, яка породжує ще більше безробіття. На цьому наполягає Ф.фон Хайєк, вважаючи, що саме інфляція призводить до дезорієнтації трудових ресурсів, і вбачаючи в забезпеченні додаткових робочих місць у тих видах діяльності, що стають привабливими, лише додаткові витрати. На його думку, відповідні робочі місця зникнуть разом із призупиненням інфляції, а штучно прискорене економічне зростання означає витрату ресурсів. Фактично виявляється, що витрачати ресурси на підтримку необхідного рівня зайнятості є справою недоцільною й неефективною, а відтак цим має займатися не держава, витрачаючи ресурси, які можуть бути перерозподілені між суб'єктами ринку, забезпечивши їм умови для вільної конкуренції, яка в результаті й сприятиме створенню нових робочих місць.

Це доволі відвертий висновок з праксеології австрійської школи [54]. Загалом, прагнення фрайбурзької школи обґрунтувати обмежене втручання держави в економічний розвиток задля усунення диспропорцій в економіці завдяки сприянню вільному та стабільному функціонуванню підприємництва на основі вже майже сакралізованої формули Л.Ерхарда "конкуренція всюди, де можливо, реіулювання - там, де необхідно" також зіштовхується з конкретними труднощами. Відома концепція В. Ойкена про соціально орієнтоване вільне ринкове господарство, основним принципом якого є вільний розвиток та вільне функціонування товарно-грошового господарства за умов відсутності монополії, в останній частині потребує навіть не кориіування, а повного перегляду. Об'єктивна монополізація та укрупнення капіталу не в межах однієї держави, а в межах світової економіки вщент суперечить соціально орієнтованій економіці. Підтримка політичних програм у цьому разі є конкретним механізмом маніпулювання споживачем та робітником (які, фактично, являють собою одне й те ж), механізмом формування необхідного попиту та створення відчуття свободи, яка зовні реалізується у вигляді необмеженого вибору. Насправді ж цей вибір жорстко реіулюється монопольними утвореннями, отримуючи підтримку з боку держави у вигляді монетарної політики, спрямованої на збільшення зовнішнього боріу. Державне втручання в процес захисту національної економіки від експансії з боку інших країн, що набирає форми власне захисту системи капіталістичних відносин з їх підкресленою вільною конкуренцією, обумовлює необхідність системи протекціонізму як системи захисту капіталістичної системи від самої конкуренції. Саме на це звертав уваїу ще К. Маркс, піддаючи критиці погляди Г. Kepi, і саме цим нехтує неолібе­ралізм, як, втім, і неокейнсіанство.

Нічого їм сказати й у відповідь на таку, хльостку для сучасності з її глобалізаційними прагненнями, характеристику К. Маркса: "Державний борг, тобто відчуження держави... накладає свою печатку на капіталістичну еру. Єдина частка так званого національного багатства, яка дійсно знаходиться у загальному володінні сучасних народів, це - їх державні борги. Досить послідовна тому сучасна доктрина, що народ тим багатший, чим більше його заборгованість. Державний кредит стає символом віри капіталу. І з виникненням державної заборгованості смертним гріхом, якому немає прощення, стає вже не хула на духа святого, а порушення довіри до державного боріу" [22, с. 764]. Неолібералізм орієнтується лише на принцип, за яким реіулятиви ринкової економіки залежать від свободи капіталу, який часто межує зі свавіллям. Наприклад, критикуючи грошову теорію економічних криз, Л.Мізес вказував, що "випускаючи фідуціарні засоби, під якими мною розуміються банкноти без золотого забезпечення або поточні рахунки, які не в повному обсязі забезпечені золотими резервами, банки в змозі значно розширити свій кредит. Створення цих додаткових фідуціарних засобів дозволяє їм збільшувати кредитування, значно перевищуючи ліміт, обумовлений їх власними активами, а також фондами, довіреними їм банківськими клієнтами. Вони вступають на ринок у цій ситуації в ролі "постачальників" додаткового кредиту, створеного ними ж, чим викликають зниження ставки відсотку, яка знижується нижче того рівня, на якому знаходилася б без їх втручання. Зниження ставки відсотку стимулює економічну активність... Більш активна кон'юнктура веде до збільшення попиту на виробничі матеріали та робочу силу. Ціни на засоби виробництва та оплата праці зростають, а збільшення заробітної плати веде у свою черіу до збільшення цін на споживчі товари. Якщо б банки змушені були відмовитися від свого способу дій та обмежити себе тим, що вже зроблено, то бум швидко припинився б. Але банки не відхиляються від обраного ними курсу; вони продовжують дедалі більше і більше розширювати кредитування, а ціни і заробітна плата відповідно продовжують зростати... але таке розширення не може продовжуватися безмежно. Оскільки була здійснена спроба запобігти різкому припиненню руху вверх (і обвалу цін, який був би результатом) шляхом створення все більших і більших кредитів, результатом мало стати безперервне і навіть більш стрімке підвищення цін. Але інфляція і бум можуть продовжуватися без перепон лише до тих пір, поки громадськість вважає, що рух цін за наростаючою в найближчому майбутньому має припинитися. Як тільки громадській думці стане відомо, що немає жодного підґрунтя розраховувати на припинення інфляції, почнеться паніка" [25].

Монетаризм неоліберальної школи лише підкреслює значний потенціал деяких видів дефляції щодо забезпечення економічноїефективності та добробуту. Алечомужу такому разі світова фінансова криза пов'язується (наприклад, [39]) майже виключно з дефляційними процесами, особливо із застосу­ванням у деяких випадках конфіскаційної дефляції? Урядові рішення щодо механізмів підтримки та забезпечення безпеки національної економіки, у тому числі й банківсько-фінансової сфери, які нібито орієнтуються на реальний стан економіки, завжди в якості пріоритету ставлять інтереси монополій, кланів, зрощених з так званою політичною елітою бізнес-олігархії тощо. І ніякі соціальні цілі не зможуть приховати реального перебіїу подій та реального змісту політичних дій у сфері економіки - соціальна сфера є засобом забезпечення, утримання працездатного населення в тих межах, які дозволяють отри­мувати надприбутки за будь-яких внутрішніх і зовнішніх криз. Криза ж у соціальній сфері, незадоволення населення власним становищем, що межує інколи з революційною ситуацією, перетворюється на механізм перерозподілу всіх видів активів, у тому числі й державних. І дефляція в цій ситуації дуже доречна. Втім, як і заперечення її наявності в економіці країни. З точки ж зору глобальної перспективи дефляція, пов'язана із залученням зовнішніх інвестицій в економіку країни, стає кредитним повідком, на якому утримується і політична еліта, і сфера бізнесу.

Дж.Салерно, наприклад, не приймає реальності, яка свідчить про негативний зміст будь-якої форми дефляції. Він наводить таку влучну характеристику дефляції, надану Е.Ласкіним: "Якщо ночами вас мучить жах інфляції, заждіть, доки будете жити при дефляції. Ціни знижуються на все. Акції, нерухомість, зарплати, абсолютно все - ви стаєте потроху біднішим кожного дня. Але по-справжньому ви опиняєтесь у біді, коли доводиться виплачувати ті ж самі платежі по кредиту за нерухомість, навіть якщо ваш дім стає дешевшим з кожним місяцем. Але це не означає, що для кредиторів дефляція - манна небесна. Звісно, коли ціни різко падають, непогано отримувати фіксований потік грошових платежів, на які ви можете купляти більше яблук, скріпок і будинків. Але ви не отримаєте грошей, тому що позичальник оголосив дефолт" [39]. Ця характеристика лише оновлює й осучаснює думку К.Маркса, висловлену ще в середині XIX ст., а саме: "Власники капіталу будуть стимулювати робітничий клас купляти дедалі більше і більше коштовних товарів, будівель і техніки, штовхаючи їх тим самим для того, щоб вони брали дедалі дорожчі кредити, до тих пір, поки кредити не стануть невиплачуваними" [23].

Монетаризм чиказької школи неолібералізму, насліду­ючи ідеї М.Фрідмена [42], пов'язані з переосмисленням емпі­ричної кривої Філліпса, постулює її нестабільність внаслі­док нестабільної ситуації в економіці багатьох країн, обумов­лений зростанням інфляції поряд із зростанням безробіття. В результаті пріоритет отримував грошовий фактор (значення грошей, грошової маси, грошовий обіг в економічних про­цесах розвитку держав). "Реальний монетаризм" як форма дер­жавного втручання в економіку, запропонований чиказькою школою неолібералізму, став найбільш ефективним під час так званої рейганоміки, створивши підґрунтя для зниження інфляції при одночасному посиленні національної валюти США.

Монетаризм у неоліберальній концепції М.Фрідмена характеризується жорсткою грошовою політикою, пов'язаною з поняттям природної норми безробіття, яка досягається через постійний і стабільний темп зростання кількості грошей у розмірі 3-4 % на рік незалежно від стану кон'юнктури. Для розрахунків у цій концепції враховувалася динаміка середніх темпів зростання ВНП, на основі чого встановлювався максимально можливий рівень національної економіки. Відтак наслідком концепції М.Фрідмена дійсно можна вважати розвиток інституційних і правових засад державного реіулювання економіки, оскільки саме інституційні та законодавчі детермінанти обґрунтовують мінімальний рівень безробіття, за яких протягом певного періоду часу інфляція неможлива, тобто можна не тільки спрогнозувати цей період, але й забезпечити її відсутність у ньому.

Проблема керованості та реіульованості економіки в цьому разі також не вирішується, але набуває нових теоретичних і практичних вимірів. Наприклад, певною мірою орієнтуючись на ідеї теорії моделювання економічної політики Я.Тінбергена, дослідники зазначають, що "нестабільність економічного середовища у певному сенсі замінює детермінізм, а ендогенність економічного зростання національної економіки може бути контрольованим процесом, підвладним цілеспрямованим діям, проте при цьому в економічній системі можливе виникнення непередбачуваних змін та біфуркаційних циклів" [10, с. 35].

Проблема керованого розвитку, яку синергетика і феноменологія зовсім не вилучають із теорії економічного зростання, доповнюється проблемою самокерованого розвитку багатокомпонентних структур з основою на модифіковану рефлексію та перевірку достовірностей ∏ 359 h

[10, с. 45]. Але, власне, проблема керованості завжди може бути вирішена безпосереднім втручанням держави, що осо­бливо чітко можна побачити в транзитивні або кризові періоди розвитку економіки. Хоча дійсно, в стані стабільності внутрішні механізми економічної системи, залишаючись без жорсткого контролю, будучи позбавлені реіуляторного впливу з боку держави, не здатні забезпечити системі умови для збереження динаміки стабільного розвитку.

У сучасній моделі монетарного реіулювання в Україні грошово-кредитна політика жорстко детермінується впливом екзогенних факторів. Це має певні наслідки для стабілізації національної економіки, що продовжує орієнтуватися на політику зміцнення національної грошової одиниці, зменшення коливань обмінного курсу гривні. Як підкреслюють дослідники, "значний притік іноземної валюти в результаті активізації експортної діяльності вітчизняних товаровиробників створив, з одного боку, сприятливі умови для стабілізації (а потім й для ревальвації) обмінного курсу гривні та нарощування валютних резервів, з іншого - поставив НБУ перед необхідністю збільшення грошової пропозиції майже виключно через валютний ринок" [29, с. 236-237]. Відтак висновком, з яким варто погодитися, є положення про те, що "існуюча модель монетарної політики в Україні фактично не стимулює зро­стання грошової пропозиції. Приріст грошової маси супро­воджується прямими та непрямими стерилізаційними заходами, внаслідок чого операційний попит на гроші зростає набагато швидше, підтримуючи високий рівень відсоткових ставок, гроші не встигають перетворитися на свою "довіу" форму через занадто високу вартість кредитних ресурсів. Така модель дозволяє запобігти інфляційним тенденціям, однак вона не здатна стимулювати економічне зростання" [29, с. 238]. Фактично ж, як свідчить сучасна фінансова криза, така модель не дає можливості й запобігти інфляційним тенденціям, оскільки висока вартість кредитних ресурсів за наявності зростання попиту на кредитні продукти стимулює підвищення рівня споживчого попиту, який, за умов низької динаміки економічного зростання на основі підвищення активності національного товаровиробника, орієнтується на динаміку експортно-імпортних операцій. При цьому імпорт, орієнтований на внутрішній ринок, дійсно не сприяє перетворенню грошей на їх "довіу" форму, що, при стимулюванні високого рівня попиту на гроші знецінює національну валюту, яка, залишаючись відносно стійкою, але не забезпечуючи довгострокового економічного зростання, посилює інфляційні тенденції.

Пошук шляхів вирішення проблеми дозволяє обґрун­тувати дефляцію, але й вона виявляється лише наслідком конкретної економічної політики держави. Об'єктивно дефляція в цьому разі є наслідком "виникнення умов, за яких вітчизняне виробництво вичерпало можливість реаіувати на зростання споживчого попиту за рахунок екстенсивного збільшення пропозиції. Значна частка коштів населення починає оминати офіційний оборот, потрапляючи на напів­легальний ринок, який, не відчуваючи дефіциту оборотних коштів, фіскального тиску та низки інституційних обмежень, "стерилізує" "надлишок" грошових доходів населення" [29, с. 233-234].

У цій ситуації розвиток фінансової та кредитної кризи пов'язаний ще й з тим, що, намагаючись забезпечити "стабільне збільшення кредитної пропозиції з метою підтримки повноцінного реаіування реального сектору економіки на зростаючий споживчий та інвестиційний попит", поетапне зниження облікової ставки та реанімація рефінансування комерційних банків поза врахуванням реальної динаміки збільшення або зменшення обсяіу безготівкових грошей не здатне забезпечити інвестиційні потреби виробництва. Профіцит кредитних продуктів, що утворився внаслідок збільшення попиту на них на ринку споживчих товарів і послуг, у сфері розширеного відтворення зіштовхується з дефіцитом безготівкових коштів, що не дає можливості суттєво збільшити кредитування. Сукупна пропозиція кредитних продуктів та рівень кредитування за таких умов залишаються недостатніми.

У контексті наведених міркувань можна було б припустити, що інфляція має позитивні переваги для економічного зростання, як це роблять представники ліберального монетаризму, але варто уточнити, яка саме інфляція. Якщо йдеться, наприклад, про інфляцію витрат, яка розвивається на фоні дефляції споживчих цін, то справедливим є твердження про погіршення умов ведення бізнесу та негативні тенденції у фіскальній політиці, коли бюджет використо­вується як механізм стерилізації грошової маси, стимулюючи дефляційні процеси та гальмуючи економічну активність завдяки штучному наповненню бюджету механізмами, які в середньо- та довгостроковій перспективі обмежують фіскальні можливості держави, а економічна політика підкорюється короткостроковим фіскальним цілям [29]. При цьому ремонетизація товарно-грошового обіїу, втрачаючи свій стимулюючий ефект, у макроекономічному аспекті свідчить про те, що "українська економіка набула властивість погли­нати більше грошей внаслідок істотного розширення сфери грошового обіїу (збільшення платних послуг, зростання масштабів перерозподілу ліквідних ресурсів через бюджет, зменшення питомої ваги бартерних розрахунків, збільшення ліквідності комерційних банків тощо). Це призвело до зниження реальної швидкості обернення грошей, яке перевищило темпи збільшення грошової пропозиції, що обумовило виникнення дефіциту ресурсів на ринку безготівкових коштів" [29, с. 239- 240]. А через скорочення можливості подальшого збільшення грошової пропозиції зростає ймовірність виникнення "моне­тарного пату", "характерною ознакою якого є випереджаючі темпи зростання готівкових грошей в обіїу, ринок яких більш насичений і в змозі забезпечити значно більшу швидкість обернення. Основним споживачем приросту готівкових коштів залишається тіньовий сектор економіки".

Дійсно, поступове збільшення грошової пропозиції, зокрема пропозиції безготівкових коштів, ще більше підсилив темпи активності тіньового сектору, який відтягнув на себе значну частку готівкових коштів споживачів, оскільки значна частка реального сектору економіки задовольнялася збільше-ною пропозицією кредитних продуктів на фоні дефляції споживчих цін. В іншому разі, пов'язаному з детінізацією економіки, виведення готівкових коштів з тіньового сектору може суттєво вплинути на зменшення пропозиції безготівкових коштів, обсяги яких можуть перерозподілятися не на задоволення споживчого попиту, а на підвищення інвестиційної активності, на розширене відтворення. Відтак одне з головних положень монетаризму про те, що нестача грошової маси є причиною криз, фактично не враховує частку коштів, що знаходяться в тіньовому секторі економіки, а також наслідки детінізації, що можуть призвести до значного збільшення грошової маси, дестабілізуючи економіку, й на фоні дефляції споживчих цін

та відставання виробництва (а цей ефект може бути наслідком випереджаючого приросту грошової маси над зростанням обсягів виробництва, необхідність чого стверджує монетарна теорія) стримувати економічне зростання. Приймаючи посту­лат про самореіульованість економіки, українська монетарна модель водночас залишає за державою значний потенціал втручання у процеси економічного розвитку, який реалізу­ється через бюджет як механізм досягнення короткостроко­вих фіскальних цілей економічної політики держави.

У будь-якому разі монетарні пріоритети у сфері вироблення та реалізації економічної політики держави переважно спрямовані на реіулювання зовнішньоекономічних операцій з метою урівноваження платіжного балансу. Це вима­гає відповідних урядових дій у сфері реіулювання економічного розвитку, які в межах монетарної політики визначають пріоритет фіксованого валютного курсу над валютним курсом, що коливається. І якщо в останньому випадку можливим є урівноваження платіжного балансу (хоча потенціал щодо дестабілізації міжнародної торгівлі залишається), то підтримка стабільного пропорційного відношення національної грошової одиниці до іноземної валюти за умов застосування інтервенції держави на валютний ринок нівелює стабільність платіжного балансу навіть при фіксованому валютному курсі. Пріоритети економічної безпеки, безпеки міжнародної торгівлі та руху платежів у цьому разі фактично стримують економічне зростання.

Особливо чітко це проявляється у випадку розщеплення валютного курсу, девальвації та ревальвації національної валюти, притаманних сучасній моделі зовнішньоекономічної діяльності, в якій відбувається експорт важливої з точки зору ∏ 364 h

макроекономіки проблеми зайнятості через застосування механізму девальвації національної валюти (зменшення вартості національного продукту на зовнішніх ринках і подорожчання імпорту) з метою підвищення зайнятості в національній економіці через зростання експорту та заміщення імпорту вітчизняними товарами. У свою черіу ревальвація розглядається як механізм збільшення вартості національного продукту на зовнішніх ринках поряд із здешевленням імпорту, але має наслідком негативні тенденції в балансі зобов'язань за експортно-імпортними операціями. Ревальвація виявляється наслідком не економічної політики та пріоритетів економічного зростання, а політичним механізмом поліпшення соціальної ситуації в країні, стабілізації сфери реальних відносин обміну і підвищення добробуту. Насправді ж успіх від стимулювання економічного розвитку (тим більше зростання) через отримання зовнішньоторговельного сальдо виявився сумнівним, і схожу долю спіткали намагання стабілізувати економічну ситуацію шляхом інтервенцій держави на валютному ринку, коли штучне заниження валютного курсу мало наслідком не стабілізацію національної грошової одиниці, а зменшення валютних запасів країни, адже досягнення тимчасового успіху інколи виявляється майже буйнівним для довгострокової перспективи утримання економічної рівноваги.

Денаціоналізація галузей національних економік, що передбачається неолібералізмом на практиці, вийшовши з-під контролю держави і навіть будучи виведеною зі сфери контролю держави, сприяла лише розвиненим країнам. Причому більшість з них, незважаючи на мінімізацію сфери державного економічного впливу, рівною мірою опинилися в кризовому стані з країнами, що розвиваються, або країнами з транзитивною ∏ 365 h економікою. Лібералізація виявляється позитивною лише на етапах сталого розвитку, дійсно оживляючи деякі галузі національної економіки, макро- і мікропроцеси в ній, але стає руйнівною за умов розвитку системних криз, потребуючи обов'язкового, а в інших випадках і жорсткого державного реіулювання економічної сфери.

Упевненість у тому, що державне втручання в економіку є стримуючим фактором економічного зростання, є доволі поширеною, але неоднозначною, оскільки, на відміну від об'єктивної ситуації, коли недостатній рівень сукупних витрат призводить до зниження реальних темпів зростання порівняно з потенційно можливими, він має виражений суб'єктивний характер для економіки певної країни. Так само можна інтерпретувати і стримуючий вплив, наприклад, ресурсних обмежень, оскільки більшість факторів має непрямий вплив на економічне зростання, якщо, звісно, ототожнювати його із зростанням продуктивності праці. Хоча екстенсивний та інтенсивний шляхи економічного зростання свідчать про інше: динаміка відтворення, раціональний розподіл та перерозподіл ресурсів на основі науково-технічного прогресу, інституціоналізованого в процесі державного реіулювання навіть за умов недостатньої ресурсної бази можуть сприяти економічному зростанню, зберігаючи при цьому тенденцію до збільшення кількості зайнятих і фізичного обсяіу капіталу.

Як правило, економічне зростання пов'язується з випе­реджаючим зростанням національного доходу порівняно із зростанням чисельності населення, тобто зростання рівня соціально-економічного забезпечення населення країни, рівня її добробуту ставиться в залежність від динаміки зростання національного доходу. Можна вказати й на певні фактори, що H 366 H

стримують процес економічного зростання країни, та які за будь-яких умов господарювання, не зважаючи на їх об'єктивний чи суб'єктивний характер, активно впливають на формування зовнішньоекономічної політики держави. До таких факторів належать: політична нестабільність, слабка економічна політика, високий рівень корупції та тінізації економіки, низький соціально-економічний рівень життя населення та обмеженість внутрішнього ринку, спад виробництва та виробничого споживання, деконцентрація капіталу в країні, неефективна монетарна та фіскальна політика держави, дезинтеграційний характер сталої інфраструктури. Виникає закономірне питання, пов'язане з механізмами ефективного розвитку економіки та її монетарного реіулювання за наявності внутрішніх і зовнішніх впливів, яке в неолібералізмі розглядається крізь призму вільного ринку.

Зовсім іншого змісту набуває неолібералізм в умовах глобалізації. П.Бродель і Д.Дельфюс, наприклад, вважають, що глобалізація є одним з етапів розвитку капіталізму. Для І.Валлерстайна фактом є те, що глобалізація охоплює історію всієї "капіталістичної світ-економіки". П.Друкер, Т./Іевітт, К.Оме вважають, що глобалізація почалася з транснаціоналізації фінансових ринків. Як би там не було, більшість дослідників згодна в одному - глобалізація безпо­середньо пов'язана з капіталізмом, зі змінами, що відбуваються в цьому типі економічних відносин, та наслідками промислової і науково-технічної революції, народженої історичним процесом розвитку капіталізму, який значно загострив суспільні проблеми наприкінці XX - на початку XXI ст. До таких наслідків впевнено можна віднести посилення соціальної нерівності, поглиблення розриву в економічному розвитку між різними країнами світу, експансію комунікативності, зорієнтованої на вивищення пріоритету інформації як вищої цінності тощо.

Глобалізм можна вважати вищою стадією імперіалізму. Аргументом для цього стає думка В.Леніна, який вказував, що економічний імперіалізм є вищим ступенем розвитку капіталізму, саме таким, коли виробництво стало настільки крупним й крупнішим, що свободу конкуренції змінює монополія. У цьому міститься економічна сутність імперіалізму. Монополія проявляється і в трестах, синдикатах, і у всесиллі гігантських банків, і у скуповуванні джерел сировини, і в концентрації банківського капіталу тощо [21]. Як одну з особли­востей імперіалізму він підкреслював "панування якраз не промислового, а фінансового капіталу, прагнення до аннексій не тільки аграрних, але всіляких країн".

Дійсно, постколоніальний світ, зіткнувшись з наслідками дезинтеграції Радянського Союзу в економічній сфері, змушений був внести певні корективи у процес розбудови світової економіки [32]. Ці корективи є жорсткими для країн, що розвиваються, або ж характеризуються транзитивним типом економіки. Пом'якшення егоїзму відбувається в процесі реалізації реальних прагнень розвинених країн світу в межах нав'язування ліберальних цінностей, лібералізації економічних процесів в інших країнах, навіть не враховуючи історичні умови та особливості їх розвитку. Але досить часто за ліберальними теоріями і концепціями приховується досить просте бажання прищепити певній країні ті економічні, правові й культурні норми, які б давали можливість розвиненим країнам легко опановувати потрібні для власного розвитку джерела ресурсів, ринки тощо. А тому другорядною й неважливою намагаються

представити адепти неолібералізму та глобалізму проблему несправедливого розподілу всіх видів ресурсів, система якої активно розвивається.

Неолібералізм у поєднанні з глобалізмом вказує на зовсім інші здобутки процесів інтернаціоналізації світової економіки. Він захоплено пропонує відмовитися від ідей соціальної справедливості, загалом від соціалізму на користь переходу до якісно нового технологічного способу виробництва, комунікаційного та інформаційного, загалом економічного базису суспільства. В межах глобалізації світової торгівлі та неоліберального монетаризму найбільшими перевагами виявляється [40, 41]: збільшення обсягів операцій на основних валютних ринках світу до 1,5 трлн, доларів за добу, що перевищує обсяги вироблення промислової продукції за той же період; зростання оборотів міжнародної торгівлі, які перевищують середньорічні темпи зростання обсягів світового виробництва тощо. Такі привабливі аріументи сприяють відтворенню позитивного образу глобалізації для держав, обумовлюючи відповідні прагнення до об'єднання національних економік.

Але є й інша сторона глобалізації. Як підкреслюють Г.-П.Мартін і Х.Шуманн [24, с. 64], сучасний ринок не підтверджує впевненості неолібералів у тому, що інформаційні технології дозволяють безкінечно накопичувати багатства та задовольняти потреби, що постійно зростають. Також і економічна модернізація в рамках ліберальної моделі не сприяє зближенню різних країн на основі світового ринку та поширенню універсальної споживчої культури. Відбуваються зовсім інші процеси, в яких ринкова економіка залишається на практиці асоціальною, а лібералізація економічного розвитку країн в умовах глобалізації підсилює вимоги до прозорої ∏ 369 h

діяльності міжнародних фінансових установ, справедливого розподілу доходів, збільшення податків на імпорт та експорт капіталів, дотримання норм трудового права, зменшення залежності від зовнішнього кредитування країн, що розви­ваються тощо.

Варто звернути уваїу, що більшість таких вимог прита­манні не тільки країнам, що розвиваються, але й розвиненим країнам, оскільки відсутність вирішення цих проблем становить реальну загрозу навіть для економічно стабільної держави. Саме це сприяє не стільки вже ідеологічному, скільки реальному суспільно-політичному й економічному протистоянню соціалістичних та ліберально-глобалістських ідей. І навіть А. Тойнбі визнавав, що "на економічному рівні має бути рівність та обмеження жадібності... заради людської гідності ми будемо змушені погодитися на соціалістичний спосіб управління економічними справами людства" [11, с. 124-126.]. Він вважав, що глобальне іуманістичне суспільство буде соціалістичним на економічному рівні. Тим більшої актуальності набувають соціалістичні ідеї в умовах глобалізму.

Р.Вайцзеккер, А.Кінг, Е.Ласло, Д.Меддоуз, М.Месарович, Е.Пестель, А.Печчеі, Я.Тінберген, Дж.Форрестер, Б.Шнайдер, Е.Янг та інші члени Римського клубу активно закликають світову спільноту звернути уваїу на проблеми, що породжуються глобалізмом. Б. Шнайдер, наприклад, апелюючи до екологічної свідомості, що народжується стараннями глобалістської ідеології, свого часу наводив факти екологічної небезпеки і крайньої економічної неефективності застосування в країнах, що розвиваються, технологій з розвинених країн, звертаючи уваїу на те, що дійсно альтернативні та дійові моделі розвитку відсталих країн можуть народитися тільки в іущі їх народного життя, оскільки будуть відповідати місцевим традиціям,

навколишньому середовищу та культурі [55, с. 1-7]. Фактично йдеться про те, що випереджаючі технології несуть із собою не тільки блага прогресу і цивілізації, але й призводять до руйнування незалежності країни, спотворюючи навколишнє середовище, природне середовище існування людини, поставляючи і саму людину, і державу в залежність від цих розвинених країн, які починають пропонувати вже не технології, а засоби виживання в умовах застосування цих технологій.

На думку І.Кефелі, сьогодні глобалізм з'являється як процес становлення нового світового порядку, як сучасний етап колонізації світу. Глобалізм як ідеологія сучасного колоніалізму фактично приходить на зміну імперіалістичному колоніалізму початку XX ст., економічному неоколоніалізму 50-х рр. XX ст. Глобалізм кінця XX - початку XXI ст. розколов світ на "золотий мільярд" та іншу частину людства [17, с. 91]. Позбавлений національності, глобалізм в якості головного суб'єкта суспільного розвитку розглядає винятково транснаціональні корпорації, фінансова потужність яких легко забезпечує прийняття необхідних для реалізації економічних інтересів та створення потрібних ринкових умов політичних рішень. Ці рішення, як правило, майже зовсім не враховують інтересів реальних соціальних суб'єктів, інтересів цілих країн та народів - у будь-якому разі невдоволення можна легко приборкати, розв'язавши політично та ідеологічно обґрунтовану й визнану різноманітними міжнародними маріонетковими організаціями (типу ООН) війну під гаслами відстоювання міфічних демократичних або інших химерних принципів.

Саме в рамках глобалізму формується уявлення про новий тип економіки сучасного і майбутнього суспільства - концепція "фінансової економіки", яка відома також як "нова ∏371h

економіка", "неоекономіка", "турбокапіталізм", "економіка постіндустріального суспільства", що передбачає розгляд такої економіки як останньої та вищої стадії розвитку ринку. Реальне виробництво стає в цій концепції у кращому разі другорядним, оскільки суспільство нібито переорієнтовано на нову систему цінностей, головною з яких виступає знання. Відтак найбільшого пріоритету набуває та економічна сфера, в якій найбільш вигідно стає ці знання використовувати і реалізовувати - електронно-біржові спекуляції. Неолібералізм та загальна лібералізація парадигми глобалізму поступово сприяє переходу до саме такого типу економіки. Причому однією з найбільш виразних її особливостей стає вже не реальне домінування капіталу, як це було у К. Маркса, а глобальне, за якого праця сама по собі повністю поглинається капіталом, перетворюючись навіть не на товар, а на незначний об'єкт впливу самого капіталу. Хоча сам по собі труд актуальності не втрачає, оскільки є невід'ємним елементом у процесі переходу до нового типу економічних відносин і, враховуючи підвищення попиту на працю з боку капіталу, відбувається переструктурування ринку трудових ресурсів у межах нерівномірного глобального економічного простору, який має лише кілька центрів фінансового, економічного, політичного контролю. Це за умов обмеженості й відповідного прагнення збереження власних ресурсів розвиненими країнами, а також необхідності мінімізації витрат, призводить до диверсифікації виробництв за географічною ознакою, зміщення і перенесення центрів видобування та перероблення необхідних ресурсів у відсталі в економічному відношенні регіони, що відкриває реальні шляхи економічної, а через неї й політичної колонізації країн третього світу.

Ринкова економіка зовсім не прагне забезпечувати суспільний добробут, для неї чужими є будь-які ідеї соціальної справедливості, якщо тільки держава не "мотивує" певним чином власників капіталу використовувати його в інтере­сах всього суспільства. Але одразу ж і виникають заклики до реалізації ліберальної свободи, втім, лише за умов, якщо держава знову ж таки забезпечує власникам капіталу необхідний рівень безпеки. У цьому сенсі лібералізм дійсно сприяє розвитку соціально орієнтованої держави, але тільки не соціально орієнтованої економіки. Проблема полягає у виборі коректних заходів і механізмів застосування різних складових економічної політики з метою збереження цілісності, безпеки національної економіки поряд з перетворенням її на активного суб'єкта міжнародних економічних відносин.