Тлумачення почуттів
Чарльз Тейлор зауважує: хоч би якими були почуття, тлумачення їх — засаднича річ[84]. Не буває «сирих» почуттів. Не завжди очевидно, в якому почуттєвому стані перебуває людина.
Дві особи можуть перебувати в на позір досить подібному стані, але послуговуватися різними характеристиками для його означення. Можна бути сумним, коли цей сум викликаний тим, що особі бракує зв’язку з іншим або вона відчуває ослаблення зв’язку, але в цій ситуації особа не використовуватиме слова «самотня». Можна прагнути мати друга, кохану людину або більшу соціальну заангажованість і називати це радше тугою, ніж самотністю. Якщо найближча нам людина помирає, ми воліємо, навіть коли мине тривалий період часу, описувати наше почуття як сум, а не самотність, хоч у цьому випадку критерію самотності було досягнуто. Межі між різними почуттєвими станами бувають дуже нечіткими. Можна, звичайно, прагнути до чіткіших відмінностей між почуттями і знайти визначення, яке задаватиме необхідні задовільні умови для того, щоб ми могли стверджувати: «X самотній, якщо, і тільки якщо...» Та далеко не всі явища надаються до визначення у такий спосіб, і коли ми маємо справу з почуттями загалом і самотністю зокрема, мусимо змиритися з деякою непевністю нашого об’єкта. Як зауважує Аристотель, «адже людині освіченій властиво домагатися точності для кожного роду [предметів] тією мірою, якою це допускає природа предмета»[85].Ми також не завжди можемо чітко знати, в якому почуттєвому стані перебуваємо. Є почуття, які пов’язані з соромом, і тоді ми не хочемо визнавати їх перед іншими; часто ми не будемо цього визнавати навіть перед самими собою. Добре відомо, що самотність часто пов’язана із соромом, до цього ми ще повернемося у розділі 8. Почуття самотності дає нам зрозуміти, що наше соціальне життя не задовольняє нас, і коли наш стан стає соціально видимим, почуття болю стає ще більшим.
Самотність — це те, що ми приховуємо. Ми також можемо приховувати її від самих себе.Іншим прикладом такого почуття є заздрість, яка змушує людину почуватися жалюгідно. Як зауважує Франсуа Ларошфуко: «Ми часто хвалимося своїми пристрастями, навіть найбільш злочинними; але заздрість — пристрасть упосліджених і вбогих, ми ніколи не наважимося зізнатися в ній»[86]. Почуття заздрості настільки невтішне для нашої самооцінки, що ми часто старатимемося знайти інше тлумачення цього почуття — наприклад, що ми відчуваємо обґрунтоване обурення щодо об’єкта почуття. У нас настільки добре розвинена здатність до самообману, що наші пояснення власних почуттєвих станів просто-таки непохибні.
Крім того, буває, що ми ретроспективно переглядаємо минулі почуттєві стани. Можна прийти додому з вечірки, під час якої нам здавалося, що свято просто чудове, але, повернувшись, ми зробимо висновок, що весь вечір страшенно нудилися. Можна озирнутися на якийсь період життя і сказати: «Тоді мені здавалося, що я щасливий, але насправді я був дуже нещасним». Аналогічно можна реагувати на минулі періоди життя і думати: «Напевно, я був дуже самотнім у той час, але сам цього не знав». Може здатися, що це створює труднощі для такого кута зору на самотність, який надає великої ваги твердженню, що самотність обертається навколо почуття, бо ж не можна мати почуття, якщо не відчуваєш його: почуття, якого не відчуваєш, не існує. До певної міри це так, але людина може проганяти від себе почуття, і тоді воно вже не перебуває у центрі уваги, або ж людина може розтлумачити й осмислити його як якесь інше почуття. Нема певності, що ми правильно ідентифікуємо почуття, коли воно у нас є, але для того, щоб стверджувати, що особа X має почуття Y в момент часу t, потрібно, щоб X принаймні в ретроспективі могла визнати Y як почуття, що його вона мала на момент часу t.
Для того щоб бути самотнім, потрібно почуватися самотнім. Бути самотнім означає мати визначене почуття, це почуття — певного роду печаль. Я можу думати, що самотній, не будучи при цьому самотнім, але я не можу почуватися самотнім, якщо я не самотній. Тож самотність особи X цілком і повністю визначається, виходячи з афективного стану, в якому перебуває X, і цей стан в основному не залежить від усіх об’єктивних показників: ізольована Х соціально чи ні, є в Х близькі люди, друзі, родина тощо.