Висновки
У теорії Т. Пейна соціально-політичний розвиток людства прямо узалежнюється з громадянським поступом народів. Останній здійснюється завдяки виведенню значення свободи з-під опіки державної влади й інтерпретації її в сенсі здобуття незалежності індивіда й конкретного народу передусім від політичної деспотії.
Здобуття політичної свободи і проголошення національного суверенітету є необхідною передумовою реалізації громадянських прав. З іншого боку, громадянські права можуть бути здійснені за умови відповідності (чи адекватності) напрямку громадянського поступу до врядування, яке має визначатися представництвом конкретного народу, який є суб'єктом цього поступу. Неадекватність між громадянським поступом і врядуванням свідчить про існування загарбницької влади, що діє силою примусу й авторитаризму. Навпаки, адекватність громадянського поступу спільноти, що визначений потребами свободи, чи природних прав народу, до інституцій врядування виступає в формі суверенітету демократичної національної республіки. Зачатки подібної ідеї знаходимо вже в А. Ферґюсона. Значною мірою близькими в Ферґюсона і Пейна є дискурс щодо свободи - гідності та означення тенденції громадянського поступу, що однаково протистоять "клієнталізму", або "рабським навичкам". Проте, на відміну від А. Ферґюсона, а особливо Е. Берка, Т. Пейн імплікує громадянський розвиток з революційним духом і розривом традицій.Т. Пейн чи не вперше поєднав соціальність громадянського суспільства з демократичними нормами політики і життя. Здобуття прав людини Пейн пов'язує з умовами солідарності, які мають довершуватися створенням національної держави. Окрім того, значення солідарності набуває виразних рис унезалежнення індивіда від проявів насильства і примусу, які виходять від державної влади. Солідарність стає проявом здійснення свободи людини, яка виражається в громадянських правах та національно визначеному соціальному ладові, відповідному до їх забезпечення.
Очевидно, не можна також погодитися з поглядами, які поширені в оцінках Пейна, ніби він цілковито заперечував потребу існування держави як інституції, що зазіхає на громадянські права. Т. Пейн дійсно заперечував майбутнє деспотичної, монархічної держави. Однак він дотримувався думки, що громадянські права можуть допильновуватися лише в соціальному просторі національного суверенітету.Теоретична інтерпретація громадянського суспільства у XVIII ст. увиразнює ще одну важливу ідею й відповідну соціальну дійсність. Вона полягає в тому, що свобода індивіда не стає фактом його дійсності автоматично, скажімо, після його звільнення від станових чи будь- яких інших, у тому числі й матеріальних, обме-жень. Як влучно зауважувала Г. Арендт, на додачу до визволення потрібне товариство інших людей, які були б у подібному становищі сприйняття свободи як можливості власного самоздійснення. Тобто має формуватися певний за- гальносприйнятий соціальний простір, і формується він заодно з належною дискурсивною практикою. Інакше кажучи, важливим є процес соціального і національного семіозу. Він складається щонайменше на трьох рівнях цивілізаційного процесу: а) внутрішніх психологічних механізмах самоконтролю, б) зовнішніх соціальних інституцій, учасниками яких є індивіди з розвиненим самоконтролем (або потребою свободи), в) належної дискурсивної практики, що обумовлюється відносинами між вільним і відповідальним індивідом та соціальними інституціями. Сюди належить мовно-мовленнєва практика з усіма створюваними текстами: від літературних до музичних. Таким чином, соціальна дійсність, у якій окреслюються інституції та чинники громадянського суспільства, по-перше, тісно пов'язується з процесами розвитку культури, а по-друге, політичний процес з первинного в догромадянському стані перетворюється на допоміжний у власне громадянському просторі. Тобто, політичні інституції є необхідною умовою закріплення громадянської соціальності, але не самодостатньою. Справді, там, де люди не створюють належної політичної структури, "поведінкою скеровує не свобода, а повсякденні потреби життя" (Г.
Арендт). Однак політична активність сама собою також не є достатньою для ствердження свободи людини в модерному суспільстві. Ідеалом свободи тут справді стає "суверенність" свободи волі, або "буття, незалежне від інших, а в кінцевому підсумку, панівне над ними". Саме Томас Пейн, за словами Г. Арендт, наполягав на тому, що "аби бути вільним, досить, щоб людина цього захотіла". Дану ідею Лафаєт використав стосовно сенсу революційного перетворення Франції в національну державу: "щоб народ став вільним, досить того, щоб він того захотів"[250]. Кажучи в дусі ідей ХХ століття, „якщо люди визначають ситуації як реальні, такі ситуації будуть дійсними за своїми наслідками".Соціальність, яка стає підґрунтям громадянського суспільства в сенсі солідарності автономних індивідів щодо розуміння свободи й потреби в ній, набуває національного характеру на основі синтезу власне дискурсивних практик. У зв'язку з цим слушною є думка, що соціальний лад, з якого "виростає" громадянське суспільство, історично набуває національного характеру й передує та зумовлює належні політичні інституції. Це також обумовлює застереження про можливість політичного "експорту" громадянського суспільства.
З іншого боку, неповнота громадянського суспільства, що позначається неповнотою дії принципів свободи і рівності, є виявом „феодального багажу". Такий стан соціальності неминуче супроводжується так званим „семіотичним зволіканням" у дискурсивних практиках, коли офіційна і неофіційна мова не знаходить нових значень термінів і слів для фіксації соціокультурних „зсувів". Консервація „феодального багажу" відбувається, в тому числі, й у свідомості на рівні семіотичного затримання знаків, значень і символів „феодального" характеру. Це стосується розрізнення соціального статусу між людьми, репродукуванням „нових" табелів про ранги, відзнак честі і гідності, дарованих владою чи самопроголошеними олігархічними узурпаторами „всенародного визнання", таємних і напівзакритих продуцентів сеньйорату, кавалерів, "людей року" тощо, які реалізують потребу чиношанування від імені гільдій, лож чи церкви. Затримування „феодального багажу" в індустріальну еру стає обернено пропорційним до розгортання дійсності рівних громадянських прав і свобод. Як компенсаційна форма фео- дальних пережитків та їх семіотичного зволікання викристалізовуються радикальні політичні ідеї та рухи ХІХ століття. З обґрунтуванням цієї думки можна познайомитися в книжці Адама Селігмана[251].
Таким чином, там, де частина населення, - а там могли перебувати не лише робітничий клас, але й цілі етнічні групи за умов імперської структури влади, - була відлучена від членства в національній спільноті або ж від повноцінного громадянського суспільства, виникала потужна революційна ідеологія здійснення націоналістичних і комуністичних (соціалістичних) проектів.
256