2.2. Традиції і формування української нації у концепціях українських традиціоналістів

Традиція кожної нації у світі є неповторною і невід’ємною складовою скарбниці світової культури. На історичний розвиток етнічної спільноти впливає широке коло чинників, таких як: особливості формування традицій та історичний шлях народу, виокремлення та взаємозв’язок з іншими наро­дами; соціальні, економічні, екологічні умови.

У важких геополітичних умовах першої половини ХХ ст., яскравий представник українського традиціоналізму Ю. Липа доходить висновку, що лише від мобілізації власних духовних сил український народ отримає перс­пективу власного всебічного розвитку. Через пізнання самих себе, свого «Я», свого минулого та традицій, глибин духовності необхідно позбавитися комплексу меншовартості. Ю. Липа стверджував, що в глибинах україн­ського етносу криється велика сила. Важливе значення має те, що українці є нацією органічною зі своїми традиціями, яка виникла й укоренилася на своїй власній території [120, с. 7].

Ю. Липа окреслив для науки низку важливих соціальних питань, го­ловним з яких є комплексний підхід до вивчення України як феномена. Він взявся за розробку концепції української духовності, чим засвідчив пошук шляхів поглиблення знань про свою націю.

У своїх традиціоналістичних поглядах Ю. Липа не був поодиноким. Цілком погоджується з такою позицією визначний український соціал-демократ В. Старосольський. Історична традиція, наголошує він, є рівно­часно голосом сучасності про минувшину, що залишає відзнаку у психології, настроях, мисленні народу. Традиції впливають на творення «народності», бо шляхом спогадів минуле стає сучасністю. Для цього потрібне почуття спорідненості, що поєднує минулі та нинішні покоління. А існування такої спільноти є запорукою історичної традиції, як чинника творення нації, як джерела та умови існування історичної національної традиції [173, с. 619].

Внутрішнє життя та доля нації є залежною від расових прикмет, вва­жає В. Старосольський. Будь-яка нація вважає себе «безмежно поширеною родиною». З чого випливає висновок, що почуття національного зв’язку є по своїй суті почуттям родинного зв’язку. Воно є поширенням власного «Я» на широкий загал нації, альтруїстичним злиттям індивіда з нацією [173, с. 619].

На основі порівняльного аналізу торкається цієї складної й Ю. Липа. Він піднімає питання проблеми співвідношення понять «раси» й «нації», та аргументує запровадження поняття «українська раса» [129, с. 95]. Поняття української нації дослідник називав «відносно новим» і початок вживання відносить до часів визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. По­няття «нації» та «державності», патріотизму, класів є виявами раси, її скла­довими. «Але всі вони далеко плиткіші від поняття «раса» і далеко менше дають підстав до зрозуміння процесів, що діялись в середині України. Су­часність України ніяк не може бути докладно окреслена без поняття «раса» [129, с.

Відкидаючи анатомічні чи антропологічні чинники, Ю. Липа ствер­джує, що «європейські раси характеризуються не типом черепів чи м’язів, а психологічними особливостями. Раса відрізняється одна від одної більше своєю психологією, своїми шляхами мислення й поведінки, навіть своїми духовними звичками більше, ніж будовою тіла» [129, с. 98]. Термін «раса», що вживався переважно у антропологічному значенні, у Ю. Липи набирає іншого значення. Це – спільнота людей, що мали тривале минуле із загаль­ними традиціями, звичаями та спільними думками. Отже, раса різниться одна від одної не так фізичною індивідуальністю, як духовною особистістю. Саме духовні риси Ю. Липа ставить як найважливіший об’єднувальний елемент раси. Проте він повністю не відкидає антропологічних елементів єдності раси. «Духовна єдність має свої підстави у єдності біологічної» [129, с. 98]. У своїх твердженнях про феномен «раси» український мисли­тель перегукується з ідеями засновника доктрини расизму Жозефом де Гобіно, який запропонував у творі «Досвід про нерівність людських рас» тезу про вплив расового складу суспільств, що досліджуються, на особливості їх культур, а в кінцевому варіанті на їх цивілізаційний успіх.

Переходячи до методу окреслення поняття «раси» Ю. Липа виокрем­лює найважливіші характеристики.

Наближаючись до визначення раси, Ю. Липа бере до уваги поєднання історії з протоісторією, антропобіологією та психологією. «Раса – це ціліс­ність населення з духовними ознаками, прихованими й явними (традиції, звичаї, мова), а також антропобіологічними рисами, що становлять виразну цілісність упродовж історії» [129, с. 100]. До формули окреслення україн­ської раси мислитель бере такі ознаки: геополітичні прикмети української території, рік, морів, зародження осілого людського життя, історія україн­ських торговельних вузлів. Через аналіз цих історичних процесів він отримує єдність рис великодержавності, релігії, культури й цивілізації. Ю. Липа роз­криває значення домішок та історичної селекції типів расової активності. До формули української раси він додає історію ідей її еліти, бо вони є ду­ховними явищами, що формують расу [129, с. 100].

Втім Ю. Липа розуміє, що протиставлення понять «раса» та «нація» може викликати термінологічний хаос. Він стверджує, що поняття «нація», «клас», «державність», «патріотизм» є проявами раси, яка їх у собі синтезує. На його думку, вони є розмитими відносно поняття «раса» та дають менше підстав до зрозуміння історичних процесів, що проходили в Україні. Проте, незважаючи на складність і ємність такого поняття як «українська раса», сучасність України не може бути окреслена цим терміном, оскільки ідеї ра­сової винятковості протягом століть довели свою соціальну неспроможність.

Применшуючи значення матеріальних цінностей, важливим елементом розвитку народу мислитель вважав зміцнення власних духовних цінностей. Поняття «духовності» дослідник чітко не визначав, але у співвідношенні із свідомістю включав у його зміст більше компонентів. Духовність розумі­ється Ю. Липою як багатокомпонентна сформована упродовж віків постійна ознака народу, а свідомість як перехідна змінювана властивість протягом певного історичного періоду, що виявляється у відповідних кожному етапові формах. Він піднімає проблему самосвідомості українців, хоча цього терміну не вживав, а говорив про необхідність погляду на світ із «власного нутра», критикуючи українських представників романтизму ХIX ст., які дивилися на Україну «ззовні». Як приклад, він наводить П. Куліша, що говорив своєму народові «народе без пуття». Свідомість українських романтиків характе­ризується песимізмом. Ю. Липа наголошує, що вироблення самосвідомості є вмінням побачити величність українського народу та оцінити із середини своє «Я», можливості та ресурси духовності народу.

Найважнішим завданням єдності нації Ю. Липа бачить збереження кожної її одиниці, незалежно від переконань [129, с. 13]. Їх характеризує моральна та духовна винятковість, власний окремий енергетичний ритм, інстинкт самозбереження, що виявляється у великій вірі у свою кровну спільноту. Почуття ворожості до чужих – один з основних елементів у ро­зумінні поняття «нація» вважає Ю. Липа. Коли етнічні кордони як поняття не можуть бути постійним, коли власна місія еліти нації не відчувається у реальному часі, то «нехіть до чужих» є найвиразнішою умовою існування кожного народу.

На думку Ю. Липи, поняття «чужий» є сильнішим та вкоріненим у свідомості народу, найголовнішою функцією якого є окреслення «свого». «Своє» є підсвідомим, що прийшло від тисячоліть і було упродовж трива­лого часу виразним велінням, свідомою традицією. Воно сильніше стає під­свідомим тоді, коли перестає бути свідомим і стає мораллю поведінки» [129, с. 14]. Категорії «своє» не надавали такої ваги, а інколи й ігнорували, ліберальні та соціалістичні ідеологічні концепції. Нині, у вирі глобалізацій­них тенденцій та формування постіндустріального суспільства, ігнорування категорії «своє» може привести до загибелі власної духовності.

Ю. Липа підкреслює особливості української духовності, відзначаючи давні хліборобські традиції. Він дослідив глибинні, вікові джерела «збірної духовності українців», сутність якої виявляється через головні, «генеральні ідеї». Незнання чи ігнорування цих ідей призводить до утвердження у сві­домості українців їх меншовартості. Головною ідею, що її сформулював Ю. Липа, є ідея України як цілісності з тисячолітньою історією та традиціями, і веде її початок з трипільської культури. Він вважає, що від трипільської культури українці взяли традиції, моральні норми, звичаї, предками яких є не тільки могили, ритуали, а й характерні риси духовності, що проявля­ються в сучасних українців. Розглядаючи трипільців, Ю. Липа формулює ланцюжок, що поєднує українців з найдавнішими землеробами, мешканця­ми сучасних українських етнічних територій. Варто відзначити, що ідея виведення коренів українського народу від трипільської культури має еклек­тичний характер поєднання недоведених теорій та поглядів на історичне формування українського етносу. Тут варто говорити не про історико-генетичну спорідненість цих народів, а про культурну й духовну тяглість (наслідуваність) народів, що існувала протягом століть на території сучас­ної України.

Українська духовність пов’язана не з нормандським характером «звіро­ловів», яким притаманні комуна та абсолютне панування батька-мисливця, а з хліборобською культурою підкреслює Ю. Липа. Для українців культура пшениці стала символом краю. Культура збіжжя, з біологічної точки зору, «симбіоз» людського поєднання з рослиною. Історія цього «симбіозу» – найстаріша історія осілого людства. Чи не найбільш давнім звичаєм україн­ців є ритуал символів різдвяної ночі, що святкується всіма європейськими народами як найбільше свято. Символом перемоги над злом і зимою є в українців не ялинка, як у Німеччині, а сніп пшениці та кутя, страва з вареної пшениці й меду.

Для української території більш характерною є культура пшениці й меншою мірою культура жита. Досліди радянського генетика М. Вавилова змушують трактувати жито як технічну рослину в пшениці, що при харак­терних кліматичних умовах забивала пшеницю. Культура пшениці є далеко давніша, ніж культура жита. Вона є символом давності української території з безперервним обробітком пшениці протягом тисячоліть та єдності україн­ських земель. Від культури пшениці, що існувала на українських землях протягом століть, мислитель виводить прив’язаність та любов до землі, від­вага, терпеливість і гідність, символ Великої Матері, що втілює образ вмі­лого ведення господарства, витривалості, бережливості, єднання родини. Матір Ю. Липа ставив вище від чоловічого та жіночого первнів, бо вона поєднує їх, виступає стабілізуючою силою в житті родини, яка піклується про кожного. Відданість родині як «раю на землі» характерна риса духов­ності українських матерів. Поклоніння Матері є виявом продовження тради­ції, початки якої Ю. Липа вбачав у трипільській культурі з її духовними символами Різдвяної ночі [129, с. 49].

Найважливішу роль у формуванні духовності українців мислитель відводив ідеї україноцентричності («серединності»). Для українця централь­ним пунктом світу є Україна. «Це є така ж нормальна річ для духовності визначати свій край за середину світу, як для одиниці фізично здорової ви­значати свій власний організм за найдовершеніший. Відчуття серединності свого духовного світу – велика річ» [129, с. 165]. Без цього неможливо пра­вильно оцінити зовнішній світ і з’ясувати стратегічні орієнтири усередині. Ю. Липа закликав українців до духовного єднання, щоб ніхто з них не почував себе вигнанцем як в самій Україні, так за її межами. Народ повинен навер­тати до себе як духовної спільноти кожну людську одиницю. Він передба­чав, що перехід до нижчих форм особистого життя призводить до зниження рівня духовності українців [129, с. 165].

Як й ідеолог українського традиціоналізму ХХ ст. Д. Донцов, Ю. Липа приділяє велику увагу високим моральним якостям, духовності українців, в збагаченні якої визначальну роль відіграє християнська релігія. Проте ці погляди часто суперечать християнській парадигмі смиренності та боротьби з гординею. Віру кожного українця у власне призначення творити українську культуру – мислитель вважав важливим геополітичним фактором утверджен­ня України у світовому просторі. Деякі з ідей національного патріотизму Ю. Липи межують з поширеним у роки його літературної творчості ідеями шовінізму, а подекуди й повністю їх відображають. На відміну від націо­нального патріотизму, шовінізм характерний для панівної у конкретному часі нації. Раніше шовінізм було прийнято вважати формою націоналізму, але нині проведена межа між націоналізмом, що представляє собою амбі­валентну самоідентифікацію етносу, і шовінізмом, де самоідентифікація групи створюється «від протилежного».

Група, союзи груп, провідництво в групі були основою князівських з’їздів за часів Генеральної Ради Гетьманщини, корпоративності Старих Громад XIX ст. Це те саме, що в економічному житті колона чумаків і су­часний союз кооператив, братства і «Просвіти» в культурі, хори, цехи і мис­тецькі асоціації в мистецтві. Українському народу характерний солідаризм, договірні взаємовідносини українських груп, договір груп як вияв єдності народу [129, с. 218].

Аналогічно М. Сціборському, засновнику української націократичної теорії, Ю. Липа є прихильником синдикалістського типу устрою україн­ського суспільства [203, с. 87]. Він наводить ідеї А. Жука, який подав схему організації та впорядкування раси у 1909 p. на Просвітньо-Економічному Конгресі у Львові: «Кооперація зорганізує нас у націю. Коли розпорошена народна маса буде зорганізована в економічні та культурно-просвітні інсти­туції, коли вся сіть наших інституцій буде об’єднана в союзи і федерації, тоді наш народ прибере форму організму, нації. Форма, вигляд організму, сіть об’єднаних асоціативних груп – це є найстаріша українська традиція внутрішнього впорядкування. У «кооперативному націоналізмі» відродилося відчуття українських прастарих форм організації. Бо, прийнявши в себе зміст традиції, така система організації українців буде найбільш зближена до їх духовності» [129, с. 222].

Об’єднання українських груп всередині народу завжди відбувалося шляхом договору. «Чи то буде «спрягання» в праці, чи «загони» в війську, чи інші українські об’єднання – ніколи не буває гноблення української групи, лишень добровільне відступлення частини своєї сили й поваги для ство­рення надгрупового проводу» [238]. Це забезпечувало найбільшу продуктив­ність груп, а тим самим і цілісності. Ю. Липа стверджує, що в українському селі артіль перемогла комуну [129, с. 221]. Прикладом наводиться зростання сільськогосподарської кооперації на Україні у період 1922–1927 рр., сти­хійне утворення сільськогосподарських товариств, машинних товариств, товариств спільного обробітку землі. З цього робиться висновок, що форма кооперативної сільськогосподарської співпраці є спорідненою психології українського селянства. Українська артіль є основою українського села. Та­ким чином, українська асоціативна група, що стояла в основі українського народу, стоїть і донині як підґрунтя української організації. На українських землях в еліті існує індивідуальна ініціатива, але головну роль грає асоці­ативна група, існує єдність організації пов’язана з українським характером [129, с. 222].

Ю. Липа говорить, що «єдність історії України – це підстава, хліб на­сущний тих, що живуть нині. Все, що було досі на Україні, все є близьким сучасним українцям. Бо ж і нині, і вчора – це ж одно, це характер народу і його прояви. Все, що було, все є недалеке від сучасності, і в житті окремої людини, і в житті народу. Пізнавати свою історію – це просто пізнавати всі сили свого народу. Народ – це передусім сума здібностей і відчувань укра­їнців у віках. Українська історія – це не те, що перейшло, що проминуло це така ж сучасність і така ж майбутність, як те, що ми робимо нині» [129, с. 224]. Історія дає можливість розуміння власного характеру. Негативним виглядає такий виклад історії, коли українці не побачили свого характеру та величі протягом історії. З відчування єдності можна сформувати методи пошуку єдності, що є прагненням пройнятися українською історичністю. «Традиція є скрізь: за традиціями XVIII ст. бачимо історію традицій козаччини, Київ як вічне місто. Душа сильної людини мусить бути монолітна, і душа народу в історії – єдністю» [129, с. 228].

Мислитель наголошує, якщо для отримання єднання з недавньою історією не треба посередників, то для єдності з давніми віками необхідні історики із цілісним розумінням історичного процесу. Воля стає відповіддю на протидію недружнім обставинам [129, с. 230]. Відродженню сили україн­ців часто передувало знищення їх матеріальних можливостей. Упадок мате­ріальних цінностей визволяє душу народу. Надмір духовної сили в цих руй­націях і нещастях викличе потяг до релігії, до власного релігійного вира­ження. Побут та геополітичні традиції вкарбувалися до підсвідомості як в індивідуумі, так і у колективі. При першій можливості відродиться спокон­вічний український заповіт. Образ морального занепаду, викличе як реакцію потребу кристалізації моральних основ, в першу чергу в українській еліті. Єдність, власна релігія, власна мораль і одвічні геополітичні підвалини є визначними заповітами [129, с. 230].

Однією з головних ідей Ю. Липа ставить, у часи тотальних воєн на знищення, ідею солідарності. «Солідарність не зібрання, чи арифметична сума груп, це відчуття організму народу. Відчуття не як вибух ентузіазму як 1917 p., а як тривалість. На першому місці мислителя відчуття расового ор­ганізму, з постійною загрозою ззовні. Здатність раси до боротьби важливіша, ніж усі генеральні ідеї народу. Не на підставі ліберального ідеального типу людини з часів Руссо, чи комуністичної людини-автомата з теорій К. Маркса, а на підставі того, що є природнім народу. Метою будівничого має стати механізм пошуку здатності до суспільної будови, а не фантастичні «переви­ховування» [129, с. 235]. Таким чином, змістом впорядкування одвічних будівничих цінностей є велика українська культура і традиція, свідомість характеру народу, свідомість у державності.

Матеріальні й моральні обставини діють безжалісно та змушують до єдності народу й мобілізації українських «продуктивних форм енергії». Першою формою Ю. Липа визначає почуття «хліборобськості». «Хлібороб­ська енергія» є передусім збірна сумлінна праця, почуття відповідальності, вироблений тисячоліттями дух традиції. Стабілізуючий і завжди чинний ха­рактер хлібороба урівнює українців серед народів світу, до характеристик яких входять передусім форми праці, співжиття і керування» [129, с. 25].

«Опанування теренів» є другою формою української енергії, яка харак­теризувала українців в очах чужинців [129, с. 25]. До XIX ст. Україна не мала характеристики селянського народу серед сусідніх народів. З цим виявом українського характеру пов’язана «колонізаційна енергія». Оперуючи без­доказовими прикладами Ю. Липа твердить «у завойовництві та колонізації українцям характерні здібності до упорядкування незнайомої території та свого життя у новій колонії. Це є полем до висловлення готського відчуття самодисципліни та ферментації крови, можливостей для еллінських емоцій пошуку та відкриття зв’язку речей. Це «енергія» до творення нових україн­ських цінностей» [129, с 234].

Завойовництво і колонізаторство пов’язані з торгівлею. Все яснішає вага українських «форм енергії» чумацтва і кооперативізму, як одного з най­важливіших виразів українського народу. Торгівля є висловленням здатності до оцінювання найрізноманітніших обставин і людей, хліборобськості та за­войовництва, посередництво у «творенні». Окремо Ю. Липа виокремлює таку форму української «енергії» як інтелектуальна, що межує з іншими фор­мами енергії. Вона «разом із мистецькою «енергією» встановлює певність і рівновагу дії українських речей, усвідомлює традиції. Інтелектуальна енер­гія завершує структуру української солідаристської культури, яка базується на одвічних основах української землі та українського духа» [129, с. 234].

Геополітичні тенденції України Ю. Липа визначає двигуни історії, що впливали на формування характеру українського народу. Не Схід і не Захід є джерелом традицій української народу. Основою її культури й світогляду від початків і до останніх часів був Південь. Звідти прийшло оформлення християнства. Південь, Дунай та Закавказзя були напрямами експансії київ­ських князів. Середземне море було напрямом політичної та торговельної експансії античного Понту. Визначення орієнтації на Схід чи на Захід буде нищенням традицій, характеру, духовності, що прийшли з Півдня. Другим напрямом українського народу є Північ – звідти прийшла династія норма­нів, як і з півдня, прийшли зиск торговельного посередництва, культурного обміну. Вісь Південь-Північ є українською віссю в античний період, київ­ський і козацький. Без утвердження цих напрямків, без виходу на півночі та півдні української території немає можливостей розбудови української перс­пективи, говорить Ю. Липа [129, с 239]. Геополітично для української дер­жавності потрібні щонайменше вихід у Чорне море і панування у верхів’ї Дніпра, що забезпечить повноцінне функціонування південно-північної вісі. Для сучасної української геополітичної думки стратегічно важливим залиша­ється відродження вісі Південь-Північ у напрямі соціокультурних, торгівель­них, регіонально-політичних відносин, що сприятиме пожвавленню актив­ності у всій Східній Європі.

Складною є роз’єднаність у християнському українському церковно-релігійному житті, що збереглася й до сьогодення. Ю. Липа називає її диле­ма «Схід-Захід» [129, с. 236]. Протиставлення цих проблем як контрастів в українському світогляді вигідне тим, хто прагне знищення солідаризму українського народу. Минуле не виправдовує цього протиставлення. Укра­їнці від початку християнства виявляли повагу як для християнського Риму, так і для християнського Єрусалиму чи Царгороду. Ворожість була спрямо­вана передусім проти тих чужих сил, що не раз прикривались східними чи західними церковними гаслами, маючи ворожі для українства політичні цілі.

З іншого боку, важко не відзначити важливість візантійського релігій­ного елементу для українського народу. Церковна традиція святого Андрія – це традиція боротьби за Українську Церкву. Сучасне українське суспільство стоїть на роздоріжжі релігійно-конфесійної роз’єднаності. Нині, як і в часи Ю. Липи, залишається актуальною необхідність втілення українського праг­нення про Українську Церкву, що сіятиме не роздор, не ворожнечу в укра­їнському суспільстві, а глибоку єдність і любов до ближнього. Відродженню релігійності українського народу допоможе відродження високої мораль­ності українства. Прагнення до чогось вищого, кращого, сильнішого довіку буде жити в народі, знаряддям чого має стати прагнення до моральності його буття. Духовні традиції народу є незнищимі, їх завжди можна відродити.

Підсумовуючи варто звернути увагу на актуальність деяких елементів українського традиціоналізму, зокрема у соціальній концепції Ю. Липи. Серед них дослідження проблем традиції, співвідношення української ду­ховності, національної свідомості та самосвідомості українців. Виявлені важливі риси характеру українського народу, які утворюють структуру української солідаристської культури, що стоїть на основах української землі та українського духа. Значною є геополітична стратегія українського наро­ду по вісі Північ-Південь. Зокрема, вигідне геополітичне розташування тор­гових шляхів, назрілим є економічне, сільськогосподарське та промислове поширення інтересів держави, важливим розповсюдження соціальних та культурних надбань українського народу. Незважаючи на те, що традиціо­налістична концепція Ю. Липи має певні невідповідності сучасним соціаль­ним процесам українського суспільства, як то расистські та шовіністичні ідеї, її позитивні елементи все одно мають практичне значення у дослідженні українського традиціоналізму.