2.1. Аналіз традицій в українській філософській думці

Україна протягом століть знаходилася під впливом загальноєвропей­ських тенденцій трансформації культурних традицій. У ХVІІІ ст. романтизм стає загальноєвропейським явищем, яке в різних країнах відзначається націо­нальною своєрідністю, оскільки формується під впливом національних особливостей.

Український романтизм став наслідком осмислення трагічних подій в історії народу ХVIII ст., коли були знищенні всі елементи державності, вибудувані у ході національно-визвольної війни ХVІІ ст. під проводом Гетьмана Б. Хмельницького. Це й ліквідація прав самоврядування на укра­їнських землях, руйнування Запорозької Січі, закріпачення сільського насе­лення, обмеження використання української мови. Усунення традиційних соціальних структур актуалізує повернення до першоджерел, збереження традицій, що є запорукою подальшого існування нації. Адже традиція як універсальна характеристика будь-якої культури зумовлює новації, існує в дiалектичнiй єдності з ними.

Ідеї народного романтизму своїм корінням ведуть до основ перед­романтизму, характерним представником якого є філософ Г. Сковорода. Репрезентуючи релігійно-філософську думку, він надає перевагу духовному, яке постає як моральне всупереч раціональному. Єдиним духовним визнається Бог. Збагнути єдине можна через самопізнання, коли людина відчує свою природу, наблизиться до Бога. А відчути природу живою вона може лише тоді, коли буде вірна своїй природі. Пантеїстичні, аксіологічні, антропо­центричні ідеї філософії Г. Сковороди гармонійно продовжують загальну філософську традицію українського народу. На перше місце мислитель ста­вить духовно-етичні принципи відповідності своїй природі та традиціям.

Основні ідеї передромантизму (національної самобутності мови, зви­чаїв) обґрунтовуються в передромантичнiй історіографії, основу якої стано­вили міфологія, народна поезія, народний епос. Найяскравіше вони прояви­лися в iсторико-художньому творі кінця ХVIII ст. «Історія Русів». У ньому автор ідеалізує окремі етапи української історії та протиставляє українську волелюбну традицію деспотичній дійсності. За умов занепаду національної та державницької думки у житті України на зламі XVIII–XIX ст. твір стає закликом до відродження мови, культури, державницьких традицій. Заці­кавлення козацько-старшинськими літописами ХVII–ХVIII ст. породжує появу дворянської інтелігенції на початку XIX ст., яка продовжує обґрунту­вання цих ідей у вигляді «Історії Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського, «Історії Малоросії» М. Маркевича, праці «Про причини i характер унії в Західній Росії» M. Костомарова [199].

Українська дослідниця А. Стешенко виокремлює фольклористичний передромантизм [199]. Головним предметом розгляду передромантизму стає фольклор як початкова, первісна поезія народу, в якій відображено справжню історію і представлено «природну» людину, її національний характер. Фольклористичний передромантизм отримав продовження у фольклорно-iсторичних творах зрілого романтизму 30–40-х рр. ХІХ ст. М. Максимовича, I. Срезневського, П. Кулiша, М. Маркевича, І. Нечуя-Левицького, в яких створювався ідеалізований образ України «козацьких часів». Передромантизм, як філософська течія, не став цiлiсною ідейно-художньою системою. Проте, закликаючи жити старовиною, шануючи сак­ральні непорушні одвiчнi традиції, заклав підґрунтя на якому сформувалися основні концептуальні ідеї українського традиціоналізму.

Романтика 20–30-х рр. XIX ст. репрезентована групою харківських романтиків I. Срезневським, А. Митлинським, Л. Боровиковським, О. Кор­суном. Цей культурно-просвітницький напрям, за словами О. Забужко, мав «інтелігентський характер» [83, с.

У 30-ті рр. XIX ст. романтичний рух поширюється й у Галичині, де М. Шашкевич, I. Вагилевич i Я. Головацький засновують осередок «Руська Трійця». У брошурі «Азбука і абецадло» 1836 р. М. Шашкевич полемізує з тезою Й. Лозинського про необхідність переведення української абетки на польську [179, с. 139]. Провідний діяч «Руської Трійці» наголошує на небез­пеці для українських традицій та мови, яка є найважливішою ознакою на­ціональної самобутності. У цьому ж році М. Шашкевич складає українську «Читанку», яка мала стати методологічною основою для викладання мови. Складовою вивчення мови мислитель вважає фольклорний матеріал, в якому закодовано етнопсихологію українського народу, який є джерелом кон­стант, що відкривають історичне минуле. В альманасі М. Шашкевича «Ру­салка Дністрова» акцентується увага на значенні навколишньої природи, пов’язаних з нею міфів, символів у національному становленні.

Природа є джерелом давніх культів та традицій, що відображені у на­родному епосі та звичаях. Романтизм актуалізував традиційне розуміння природних явищ через надання їй анімістичних якостей, її тотожності із циклом людського буття, а головне оформив його у філософські погляди. Природа, за М. Шашкевичем, є джерелом символів, які несуть певну сталу інформацію від покоління до покоління. Вони мають функцію забезпечення неперервності передавання досвіду в спільноті, яке робить можливим її майбутнє існування. Історичне минуле, доводив він, уособлюється також у символах, алегоричних образах, втілених у народних міфах. Антропо­морфний образ «бандуриста», зооморфні образи «солов’я», «орла», низка реальних історичних постатей взяті М. Шашкевичем із культової народної традиції. Через романтичне світорозуміння М.

З другої половини 40-х рр. XІX ст. А. Стешенко виокремлює новий етап українського романтизму. Цей період представлений багатим творчим доробком із виразним політичним характером. Його пов’язують з київськи­ми романтиками на чолі з М. Максимовичем, до яких згодом долучилися М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Забіла [199]. Київські романтики прониклися християнським світоглядом, поборником якого стає Кирило-Мефодіївське Братство. Ідеологія братчиків акумулюється у романтично-християнськiй програмі, викладеній у костомарiвській «Книзі буття україн­ського народу» [119]. Погляди кирило-мефодіївців – це злиття елементів романтичної традиції, національно-політичних і релігійних мотивів. Д. Чи­жевський зауважує, що християнство братчиків характеризується гострим почуттям соціальних та національних проблем. Українське Відродження, засноване на засадах християнства, «дало світові новий моральний дух». Головним критерієм стає відповідність християнським традиціям: «введення засад християнської моралі до політичного й суспільного життя закладає підвалини для нового майбутнього» [119, с. 9]. Це підтверджує орієнтацію українських романтиків на внутрішнє, духовне продовження традиційної спрямованості української філософської думки. Так відбувалося поєднання в їх творчості історії, етнографії, фольклористики й літератури.

На думку Д. Чижевського, історію треба вивчати за народними джере­лами, бо саме в народній творчості народ є таким, яким він є насправді. На­родні пісні становлять літопис минулих подій, картини народного побуту, внутрішньої історії, відображають неповторне уявлення народу про самого себе.

Для романтиків минуле не достовірна історична реальність, а сфера втілення певного ідеалу, осягнути який можна, уточнюючи міфи. У творі «Слов’янська міфологія» М. Костомаров виходить також із того, що міфо­логічна символіка як явище донаціональне несе в собі вічні проблеми буття і в художній формі передає їх наступним поколінням, формуючи духовну субстанцію етносу. А дотримання традицій забезпечує цей процес, утворю­ючи цілісну національну самосвідомість [118]. У його етнопсихологічному дослідженні «Дві руські народності» аргументовано доводиться ідея само­бутності української народності, яка не є ідентичною російській, бо має свої неповторні, особливі риси.

М. Костомаров привніс у народознавство дух традиції, тоді як біль­шість його сучасників розглядали етнографію як науку про минуле, що вивчає лише реліктові явища народного життя. Він повертає етнографію об­личчям до теперішнього та ставить у центр уваги не зовнішні атрибути побуту, а сучасне життя нації [199]. Основний зміст історичного знання по­лягає у поясненні сучасного через минуле та у передбаченні майбутнього розвитку. Це є ключем до розуміння діалектичної єдності феноменів тради­ції та новації. Єднальною ланкою між минулим, теперішнім і майбутнім є своєрідність історичного місця і культури кожного народу, його націо­нальний дух. А українська нація має самобутній національний характер, неповторні традиції.

Визначне місце серед київських романтиків займає П. Куліш. Його «хуторянська» філософія у збірці художніх творів «Хуторская философия и удаленная от света поэзия» є філософією буття, яка формується у типових і цілком природних обставинах повсякденної діяльності українців, визнача­ючи їхній національний характер.

З селом, хутором письменник пов’язує морально-етичний зміст таких категорій, як «любов», «честь», «гідність», «совість», «працелюбність», «шанобливе ставлення до батьків». Ці цінності визначають зміст україн­ських національних традицій, а вони завжди забезпечують передачу аксіо­логічних констант. У збірці художніх творів «Хуторская философия и уда­ленная от света поэзия» цінності визнаються П. Кулішем основним змістом традиції. Вона є життєздатною, коли передає від покоління до покоління перевірений досвід, сукупність вічних цінностей, дотримуючись яких нація може існувати та будувати своє майбутнє.

На відміну від історичності М. Фуко, що розглянуто у другому під­розділі першого розділу, історизмом П. Куліша, через дослідження минулого й тяглості традиції, пояснюється сучасний стан політичного і соціального буття українського народу. Саме через це з’являється можливість зрозуміти співвідношення традицій та новацій у творчості П. Куліша. В його розумінні історія постає у поєднанні минулого i сучасного, як поступальна взаємодія традицій та новацій. За твердженням П. Куліша історія ніколи не відступала від законів наслідування між старовиною і новим часом. «Хуторянська» філо­софія П. Куліша, сформульована у його збірці художніх творів, розкриває сутність спадкоємності через дотримання одвічних народних традицій. Вічні цінності минулого є змістовним наповненням традицій. Збереження тради­ційної моралі роду, що здавна характерне українській свідомості, стає умо­вою майбутнього існування.

Філософія українського романтизму передбачила необхідність усві­домлення національних традицій. Вони стали головним джерелом націо­нального самопізнання, а їх збереження умовою подальшого існування етносу. Минуле для романтиків не є достовірною історичною реальністю. Минуле є сферою реалізації ідеалу, осягнути який можна через дослідження міфів, фольклору, мови, традицій. Ці явища мають характер донаціональ­них, несуть вічні проблеми буття та передають їх наступним поколінням, формуючи духовну субстанцію етносу. Дотримання традицій сприяє ста­новленню цілісної національної свідомості [180, с. 763].

У ХХІ ст. звернення до філософського концепту П. Куліша допомагає окреслити напрями у відродженні традиційних основ українського суспіль­ства, його моральності та духовності, коригує межі сучасної соціальної мо­дернізації задля убезпечення від знищення у добу постіндустріального су­спільства. Безсумнівним є те, що село як явище, що протягом століть було основою українського суспільства, нині може безперешкодно відроджува­тися й існувати в умовах інформаційного суспільства залишаючись при цьому носієм традицій. Взаємодія традиційних основ народу та сучасних соціальних модернізаційних процесів є необхідною умовою розвитку будь-якого суспільства.

Романтичний період національної культури досить ґрунтовно дослі­дила український філософ О. Забужко. Узагальнивши його назвою «фран­ківський період» вона визначила головні здобутки місії відродження цілого покоління інтелігенції 70-х й 80-х рр. ХІХ ст. та передачі свого досвіду «Молодій Україні». Саме нова хвиля письменництва кінця ХІХ ст., що от­римала у О. Забужко назву «Молода Україна», виносила ідею української політичної незалежності й оголосила її синтезою усіх своїх устремлінь [84, с. 20]. Така спадкоємна тяглість, загалом не притаманна українській куль­турній історії (дискретній та позначеній регулярними розривами традиції), мусила принести свої результати, забезпечивши якісний стрибок. Характер­ною добі є й новий якісний ступінь відкритості національної культури, кон­сервативно націлений на збереження мови, звичаїв, моралі тощо.

Хоча філософсько-теоретичні здобутки «Молодої України» були більш скромні порівняно з попередниками українським романтизмом (більшість яких працювало й у цей період), їх рефлексії були спрямовані на практично-історичне самоствердження українського народу. Головним змістом доби «Молодої України», на думку О. Забужко, було витворення у поза держав­них умовах зрілої, адекватної капіталістичним темпам суспільного розвитку української політичної нації як окремішнього, свідомого й самосвідомого суб’єкта історії. Сенс і призначення свого існування тодішня інтелігенція вбачала хоч і в далекосяжній, безтерміновій, але все ж прагматично орієн­тованій роботі з масами, з тим, щоб зробити з них реальну політичну силу [84, с. 21].

З початком ХХ ст., перехворівши на різноманітні соціально-політичні й ідеологічні течії, ідеї українського традиціоналізму отримують розвиток у вигляді більш радикального прояву – «чинного (інтегрального) націона­лізму». Український інтегральний націоналізм став вираженням ідей тради­ціоналістичної парадигми. У націоналістичній ідеології, як і у більшості традиціоналістичних рухів Європи, за мету ставилося утворення національ­них держав на основі відродження споконвічної традиції. Однією з основ ідеологічного традиціоналізму є ідея національного суспільства та пов’яза­на з нею ідея національного служіння. Ідея «народу» є несвідомим виявом гіпотези про єдність «Традиції–Цивілізації», не тільки етнокультурної єд­ності, що скріпляється державними інститутами, а священному родовому зародку, походження якого можна простежити через символи кровної спо­рідненості, єдиної мови, історичного сусідства й загальної долі. Етнокуль­турна складова націоналістичної ієрархії знаходиться поруч символами Бога, Церкви, Держави. «Ідеї націоналізму тісно пов’язані з комплексом традиціоналістичних поглядів – з ієрархічною єдністю, органічною спіль­ністю, патримоніальним спадкоємством і канонічною волею, які виявлені в традиції», – говорить дослідник традиціоналізму В. Аверьянов [3].

У наукових колах розгортається дискусія про зміст «інтегрального націоналізму» та європейські традиціоналістичні основи українського на­ціоналізму. У «Малій енциклопедії етнодержавознавства» ідеологом інте­грального націоналізму в Україні називається Д. Донцов [137, с. 739]. В енциклопедії зазначається, що інтегральний націоналізм виступає проти іноземних впливів, ставить націю над людиною, пропагує завоювання на­ціональної незалежності мілітарними засобами. Націоналізм – це напрямок, що орієнтований насамперед на ідеї нації. Справедливий соціальний устрій позначається не з погляду особистої свободи як у лібералізмі, не як повна соціальна рівність (комунізм, соціалізм), а лише у зв’язку з повним держав­ним унезалежненням нації на основі віковічних традицій. Загалом, науковці відводять Д. Донцову особливе місце у формуванні та встановленні україн­ської національної свідомості й ідеології [48, с. 348].

Український вчений Я. Дашкевич підкреслює, що семантика даного прикметника не є ясною, адже можна знайти безліч трактувань терміну «інтегральний» від негативних до цілком позитивних [66, с. 9]. Дослідник теорій націоналізму Г. Касьянов говорить, що термін «інтегральний» піді­браний невдало і до його тлумачення слід підходити обережно [93, с. 40]. Одне трактування визначає, що інтегральний – це всюдипроникаючий, всю­дисущий, єдинодопустимий. Інше показує, що це – радикальний, екстреміст­ський, войовничий, агресивно-експансіоністський, реакційний, правий націо­налізм [137, с. 739]. Якщо у першому трактуванні знайти аналогію чинного націоналізму Д. Донцова та пропонованого інтегрального важко, то в дру­гому визначенні можна вказати на близькість радикального, войовничого та чинного націоналізмів.

На початку XX ст. поняття «інтегрального націоналізму» вводить в обіг французький публіцист Ш. Моррас, характеризуючи його як наголос на національну політику, абсолютну підтримку національної могутності. Він пропагував цей тип націоналізму як замінювач релігії, основою якого був містичний культ землі та померлих, що вимагав абсолютної відданості та самопожертви. Ш. Моррас запроваджує монархічні принципи, відкидаючи філософські засади республіки і французької революції. Монархія має уособ­лювати єдність, суверенність і непорушність [137, с. 15; с. 252].

На відміну від українського теоретика монархізму В. Липинського, Д. Донцов не бачив Україну монархією та виступав за суцільну трансфор­мацію і формування нового духу. З Ш. Моррасом Д. Донцов сходиться у за­переченні старих засадничих принципів, трансформації свідомості, побудові нового суспільства та вимагає абсолютної відданості та самопожертви.

Видатний французький президент Шарль де Голль усе життя був при­хильником ідей Ш. Морраса. Ш. де Голь вважав, що у суспільно-економіч­них процесах національний чинник має пріоритет, що нація є базовою і природною структуроутворюючою спільнотою [237, с. 69]. У зовнішній політиці завжди діє «залізний закон національних інтересів». Ш. де Голль ототожнює Францію з мадонною, яку необхідно захищати від негод. Про­слідковується аналогія з традицію ставлення до України як до матері, «зем­ної Мадонни» починаючи від М. Гоголя та Т. Шевченка і закінчуючи Є. Маланюком, В. Сосюрою та В. Симоненком.

Бразильський психолог П. Фрейре трактує термін «інтегральний» як здатність пристосовувати себе до реальності, критична здатність робити ви­бір та трансформувати цю реальність, чим збігається з думкою Д. Донцова. Без здатності пристосування і найголовніше критично мислити та робити вибір і трансформовувати реальність не буде руху вперед, суспільного прог­ресу і розвитку суспільства. Історія не стоїть на місці, а творять її особистості. Історична фатальність існує тільки для боягузів, історія у великі хвилини тримає у владі лише тих людей, які здатні спрямовувати хід подій, правильно мислити і діяти [213, с. 20]. П. Фрейре говорить, наскільки людина втрачає свою здатність робити вибір і підпадає під вплив інших, настільки її рішен­ня стають не її власними, настільки вона вже не є інтегрованою. Д. Донцов нещадно критикував таких людей, називаючи їх провансальцями та пропа­гував культ «сильної людини» здатної самостійно приймати рішення. Необ­хідно зауважити, що український націоналізм був спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить її відвоювати. Викладені у творах Д. Донцова ідеї є закономірністю, необхідністю продовження тра­диції існування нації.

Дослідниця «чинного націоналізму» Г. Дичковська вважає інтеграль­ний націоналізм Д. Донцова, який доводять І. Лисяк-Рудницький та С. Ліне­цький, у дійсності ультранаціоналізмом [56]. Націоналізм, який був най­більш потужним та характерним політичним рухом 20–50-х рр. ХХ ст., дослідниця не бере до уваги та ототожнює з ідеологією Д. Донцова та ОУН, націоналізму та ультранаціоналізму [233, с. 23]. Націоналізм та ультра­націоналізм є різними напрямами, які різняться не лише ідеологічно, а й методологічно – підходами розв’язання проблем суспільного життя. Можна прослідкувати, що ці види націоналізму вбачали різні цілі діяльності, за­значає інший дослідник націоналізму І. Шліхта [233, с. 24]. Націоналізм Д. Донцова на основі українських традицій ставив виховну мету, ідеолог не займався розробкою програмно-устроєвих питань. Другий націоналістич­ний напрям ставив за мету практичного втілення концепції незалежності України.

Ідеї Д. Донцова були покладені в основу таких базових документів Організації українських націоналістів, як «Декалог українського націона­ліста», «Дванадцять прикмет характеру українського націоналіста», «Сорок чотири правила українського націоналіста». У роки Другої світової війни відбувся поступовий відхід ОУН від традиційної ідеології Д. Донцова. Ре­візія охопила інтелектуальні кола Організації, що розуміла необхідність зміни ідеологічної доктрини відповідно до нових вимог часу. Д. Донцов негативно відреагував на ці процеси і продовжував сповідувати традиціона­лізм. В той час можна було спостерігати співпрацю ідеології націоналізму та ультранаціоналізму, оскільки вимоги того часу та стан, в якому пере­бувала українська нація, Європа та світ потребували надзвичайних заходів, які містилися в ідеях Д. Донцова [233, с. 26]. Таким чином, у трактуванні терміну «інтегральний націоналізм» необхідно звернутись до запропонова­ного терміну ультранаціоналізм, оскільки він більшою мірою відповідає класифікації методів здійснення політичної діяльності в боротьбі за владу як мілітарний спосіб боротьби.

Дослідник Р. Мацюк дає порівняння визначень терміну «націоналізм». У виданні «Брокгауз» 1897 р. говориться, що Жанна д’Арк вперше дала просту і ясну формулу національного патріотизму – бути незалежним від чужоземців на своїй землі й мати з-посеред себе свого власного чільника. А далі подається роз’яснення: «основою деякої популярності, якою втіша­ється націоналізм, є його помилкове змішування з патріотизмом». Сучасний «Webster’s New International Dictionary» ототожнює націоналізм із патріо­тизмом: «ревна відданість власній нації або її ідеалам, патріотизм». Подібні тлумачення знаходимо в інших джерелах: «доктрина відданості національ­ним традиціям і пориванням» («Larouse»), «прагнення національного поступу чи незалежності, відданість інтересам власної нації» («Random House Dic­tionary»); «Душевний стан, почуття належності до великої групи зі спільною мовою, історією і прагненнями. Він залучає почуття відповідальності за до­лю нації і бажання допомагати у формуванні її майбуття. Націоналізм є най­сильнішою політичною і духовною силою, що керує народами в напрямі здобуття повної національної незалежності та кращої організації їхніх еко­номічних і культурних інтересів» («Encyclopaedia International») [142].

Світоглядно-філософський зміст можна зрозуміти з загальних визна­чень українського націоналізму у будь-якого авторитетного автора цієї ідео­логії. Д. Ткачук зауважує, що «націоналістична ідеологія – це не є штучно видумана теорія», а «це низка тісно з собою пов’язаних правд, що на їх під­ставі розвивається життя і, отже, життя нації» [25, с. 33]. У Д. Донцова це загальне положення українського націоналізму набирає центрального зна­чення головної ідеї, яку він пропагує все життя, – ідеї про засадничу відмін­ність націоналістичного світогляду від ідеалів європейського Просвітництва взагалі та його похідних у вигляді позитивізму, наукового соціалізму, нау­кового матеріалізму, зокрема. Саме за таку науковість він піддає нищівній критиці майже всіх відомих українофілів та українських демократів, почи­наючи з П. Куліша й закінчуючи М. Драгомановим та його численними послідовниками, яких за їхню соціально-просвітницьку та просоціалістичну орієнтацію презирливо нарікає «українським провансальством» [25, с. 33]. Д. Донцов самостійно розвиває думку про кризу європейської культури та європейської спільноти. Він вбачає причини такої кризи у світоглядній орієнтації Європи на ідеали Просвітництва та наукового Розуму, тобто в її раціоналізмі.

Д. Донцов робить висновки, що криза у Європі, яка в 1914 р. вибухну­ла Першою світовою війною, є наслідком визрівання національних життєвих світів, кризою, що спричинена зіткненням національних воль до самостверд­ження, виборюванням свого місця у світі, ґрунтуючись виключно на новіт­ній філософській традиції, яка прийняла самоназву «філософії волі», волюн­таризму або ірраціоналізму, він доводить, що граничною основою людського життя, світогляду, ідеології є не раціональна свідомість, а людське воління. Тому донцовська концепція отримує назву вольовий націоналізм [25, с. 33].

Націоналізм у історично усталеному визначенні поняття класиками української націоналістичної думки, є системою «вольових» істин щодо життя нації. Філософське розуміння волі та воління є загальною формою позначення реальної настанови на втілення у життя людських жадань, ба­жань, прагнень, або відбиває те справжнє воління до життя, яке міститься у всіх людських почуттях та переживаннях і яке у своїх витоках непідконт­рольне раціональним міркуванням, а мотивується усіма чинниками людської життєдіяльності. Тому для української нації, для якої стан нереалізованого воління до національно-буттєвого самоствердження є майже постійним, на­ціоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття. Проте, як воління та почуття у реаль­ному житті не можуть замінити розум, так само націоналізм не спроможний виконувати функції наукового знання чи теорії.

Визначний український дослідник націоналізму В. Лісовий виокрем­лює ліберальний, реформаторський та інтегральний націоналізм. Під поняттям ліберальний він розуміє соціальний устрій ґрунтований на правах людини, для якого національна держава не є самоціллю й заснована на конституцій­ній демократії. Головною ознакою реформаторського націоналізму є зна­ходження поєднання деяких здобутків західної думки і культури (передусім соціально-економічного й політичного життя) зі збереженням культурної самобутності (національної ідентичності). Для інтегрального націоналізму нація є найвищою цінністю, абсолютом. Культ нації стає самоціллю. Нація, яка у ворожому оточенні виявиться дужчою і пристосованішою, здатна утвердити себе і вижити. Заради мобілізації нації у боротьбі за виживання супроти ворожого оточення, необхідне поєднання усіх воль в одну волю, підпорядкування усіх індивідуальних інтересів цій меті можливе тільки шляхом суворої дисципліни. [132, с. 105]. На думку українського дослідника Є. Бистрицького, націоналізм та націоналістична ідеологія не є системою поглядів заснованою на свідомості або розумі. Націоналізм ґрунтується на позанауковому явищі воління не пов’язаному з попередньою дією розуму, «волі нації». «Ця воля – це головна прикмета нації і основна точка у націо­налістичній ідеології» [25, с. 34].

Найбільшою проблемою у науковому дослідженні теорії нації й на­ціоналізму, зазначає Г. Касьянов, є «термінологічне безладдя, нерідко просто хаос; головною проблемою стає вибір дефініції, яка б відповідала концепту­альному підходу до проблеми» [94, с. 13]. Завдяки такому хаосу нині сприй­няття націоналізму в українському суспільстві має однозначно негативний заполітизований характер. Проте, за цим криється нерозуміння сутності даної проблеми. В українському науково-публіцистичному обігу термін «націоналізм» з’являється у 80–90-ті рр. XIX ст. Він не мав специфічного ідеологічного забарвлення, ототожнювався з певними почуттями, культур­ною ідентичністю або ж діяльністю, спрямованою на захист культурних прав нації. У полеміці Б. Грінченка і М. Драгоманова щодо проблем україн­ського руху, «український націоналізм» згадувався у цьому контексті, як альтернатива «шовінізмові». Б. Грінченко у «Листах з України Наддніп­рянської» вирізняє серед українських діячів «формальних націоналістів», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі, – але й тільки...», та «свідомих українських націоналів-народолюбців».

З початком ХХ ст. поділ українського національного руху на конкуру­ючі течії призводить до ідеологізації та політизації поняття «націоналізм». Українські соціал-демократи цілком починають ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» (виникає поняття «український буржуазний націоналізм»). Представник українських соціал-демократів Л. Юркевич писав у 1910 р. про те, що з відродженням неісторичних націй, з національною самоорганізацією в них клас – національна буржуазія, яка називає себе «інтелігенцією», намагається стати на чолі народу, прикрива­ється патріотичною ідеологією, котрою зодушевлює «інтелігенція» народ на сліпу їй службу. Тогочасна українська ліберально-демократична інтелі­генція (поступовці), яку соціал-демократи охрестили «буржуазно-націона­лістичною», також відмежовувалася від «націоналізму», ідентифікуючи його з радикально-націоналістичною ідеологією, шовінізмом. У аналогічно­му значенні вживав термін «націоналізм» М. Грушевський у своїх публі­цистичних працях.

Термін «націоналізм», відносно своїх ідеологічних уподобань, вжива­ли представники українського руху радикально-націоналістичного настрою, представником якого є М. Міхновський, що у 1902 р. створив Народну українську партію. Головною причиною державотворчих невдач україн­ської нації, вважав М. Міхновський, був брак націоналізму серед широкого загалу. Термін «націоналізм» у даному випадку вживався як відповідник «національної свідомості». З тієї пори в свідомості української інтелігенції виокремлюється розуміння «українського націоналізму» як радикальної ідеологічної течії й політичного руху з виразними елементами національної винятковості, агресивності та ксенофобії.

Після невдач української революції 1917–1921 pp. термін «націона­лізм» монополізовано радикальними націоналістичними напрямами в ук­раїнському русі в етнічних українських землях та еміграції. Основами укра­їнського націоналізму закріпилася тріада принципів: соборність, незалеж­ність і державність української нації. Публікація у 20–30-ті рр. ХХ ст. книги «Націоналізм» Д. Донцова, праць ідеологів організованого націоналістич­ного руху Ю. Липи, М. Сціборського та інших підвели до ототожнення «українського націоналізму» з відповідним політичним рухом та ідеологією. Дослідники Дж. Армстронг та О. Мотиль ідентифікують «український на­ціоналізм» саме з радикальним націоналізмом відмінному від націоналізму ХІХ ст. І. Лисяк-Рудницький пропонував розрізняти націоналізм, як «понят­тя, однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом», та у вузькому розумінні, як поняття, що «набрало партійного забарвлення» з по­явою у 1920-ті рр. українського політичного руху. Він ототожнює поняття «український націоналізм» з терміном «інтегральний націоналізм» [95, с. 34].

Важливим питанням, яке виникає у зв’язку з дослідженням інтеграль­ного націоналізму, є питання про тотожність або відмінність інтегрального націоналізму та фашизму. На думку В. Лісового, інтегральний націоналізм був одним із джерел і складників націонал-соціалізму. Не дивлячись на це вони не є тотожними поняттями. У фашизмі вищою цінністю є порядок, що впроваджується волею вибраних осіб (еліти) з допомогою держави. Фашизм не можна розглядати навіть як крайність, яка виникає внаслідок зсуву ін­тегрального націоналізму вправо. Докладне дослідження обох течій виявляє різницю у їх загальному світогляді й практиці, їх передумовах і характері, як в ідеологічному так і соціологічному плані, вважає В. Лісовий [132, с. 109]

Термінологія «український буржуазний націоналізм» у радянській Україні запроваджується з початку 1920-х рр. і використовується в партій­них директивних документах, а згодом в офіційній та науковій публіцистиці. Під цей термін підганялися ідеологічні течії і політичні угруповання, що були конкурентами правлячої партії у сфері «національного питання». Тер­мін «буржуазний націоналізм» перетворився на знаряддя у боротьбі з виява­ми національної свідомості, культури, ідеологічними чи політичними напря­мами, які могли загрожувати комуністичній ідеології або стати основою для сепаратистських тенденцій. Під кліше «український націоналіст» потрапили представник консервативної філософської думки В. Липинський, ліберальні демократи М. Грушевський, С. Єфремов, соціал-демократи В. Винниченко, Л. Юркевич.

Отже, сьогодні українська наукова література немає усталеного ро­зуміння терміна. Сучасні науковці вживають конкретніші поняття: «націо­нальна свідомість», «національний» чи «національно-визвольний рух», «українство» тощо. Якщо в західному суспільствознавстві «хаос дефініцій» виник на основі методологічного плюралізму, то в Україні основною причи­ною непорозумінь є методологічна криза суспільствознавства, пов’язана з кра­хом офіційної ідеології радянських часів і вакуумом у категоріальній сфері [95, с. 35]. Почасти у наукових розвідках викристалізовуються підходи, що ґрунтуються на осмисленні «західних» теорій націоналізму та поширюється теза про багатовимірність поняття «націоналізм».

Підбиваючи підсумок, необхідно наголосити на тому, що український романтизм ХІХ ст. показав необхідність усвідомлення національних тради­цій, які розглядалися головним джерелом національного самопізнання, а їх збереження умовою подальшого існування та розвитку етносу. Для роман­тизму минуле стало сферою втілення істинного донаціонального ідеалу, осягнення якого відбувається з дослідженням міфів, фольклору, мови та традицій. Дотримання традицій сприяє становленню цілісної національної свідомості, формуючи духовну субстанцію етносу. І хоча українські роман­тики зверталися до дослідження традицій, сталих культурних констант, не можна прирівнювати українських романтиків до противників новаторства. Романтизм дає розуміння традиції як умови та основи новацій. Український романтизм став передвісником радикального прояву українського традиціо­налізму – націоналізму. У загальному плані український націоналізм – це світогляд, центральним елементом якого є визнання незаперечності, при­родності права на існування та легітимність націй загалом і української на­ції зокрема.