2.3. Волюнтаризм Д. Донцова як основа українського традиціоналізму

Серед соціальних традиціоналістських концепцій філософії привертає до себе увагу вчення про волю. Волюнтаризм розглядає волю як найвищий принцип буття. Виставляючи на перший план волю у духовному бутті, во­люнтаризм протистоїть інтелектуалізму (раціоналізму) – ідеалістичним філософським системам, які вважають основою усього існуючого розум.

Передумовою виникнення модерного волюнтаризму стало вчення І. Канта про примат практичного розуму. Й. Фіхте бачив у волі основу осо-бистості, а у вольовій діяльності «Я» – абсолютний творчий принцип буття, джерело духовного самопородження миру. У наступних представників ні­мецької класичної філософії воля за своєю природою є джерелом здійснення морального початку. На противагу цим концепціям волі А. Шопенгауер, у філософії якого волюнтаризм оформлюється у самостійний напрямок, подає ірраціоналістичне бачення волі, як сліпої, нерозумної, безцільно діючої першооснови світу. Кантівську «річ у собі» А. Шопенгауер розтлумачує як волю, що проявляється на різних щаблях об’єктивації. Свідомості й інте­лекту він надає другорядного значення у прояві волі.

Філософський традиціоналізм, що формується на початку XX ст., активно залучає концепцію волі. Ці ідеї знаходять академічне поширення у Франції та політичний вплив в Італії й Німеччині у 30-ті рр. Прискорена урбанізація, індустріалізація, соціальні й національні конфлікти породили в інтелектуальному середовищі континентальної Європи різноманітні, за­сновані на волюнтаризмі, оборонні ідеології, які пропонувалися альтернати­вою викликам сучасного світу.

Серед провідних представників європейського традиціоналізму по­мітне місце посідає згадуваний у попередньому розділі український філософ Д. Донцов, творчість якого глибоко вплинула на формування ідеології укра­їнського національно-визвольного руху першої половини XX ст. З ним по­в’язана важлива доба в історії вітчизняної філософської думки. Погляди філософа пройшли шлях від марксизму до «чинного (вольового) націона­лізму», який трансформувався у доктрину національного традиціоналізму з релігійно-містичним забарвленням. Полеміка з українськими філософсько-ідеологічними концептами заохочувала до пошуку нових шляхів i засобів боротьби за національний ідеал. Інтелектуальний імпульс, що подають тра­диціоналістичні ідеї Д. Донцова, зберігає свою значимість як стимул розвитку сучасної вітчизняної філософської думки.

У творчості Д. Донцова багато уваги приділяється дослідженню фено­мену тоталітаризму. Філософом багато зроблено для розуміння специфіки російського комунізму, його традиційного підґрунтя. Він виявляє неспро­можність ліберальної демократії протистояти тоталітаризму. Ставить наголос на європейських засадах української культури та необхідності подолання психологічного відчуття провінціалізму, що гальмує розвиток української нації. В той же час, критикуючи «хуторянську філософію» романтизму, Д. Донцов апелює до романтичних морально-етичних категорій, як «честь», «гідність», «совість», «працелюбність». Волюнтаризму надається містичне, потойбічне значення.

Натхненника українського волюнтаризму часто звинувачують у над­мірному захопленні ірраціоналізмом, ідеалізмом, «експансіонізмом», «фана­тизмом та насильством». Дійсно, багато творів Д. Донцова свідчать про суперечність та контроверсійність його поглядів.

Одним із перших звернув увагу на суперечливість розвитку поглядів Д. Донцова відомий представник українського неомонархізму В. Липин­ський. У передмові до свого програмного твору «Листи до братiв-хлiборо­бiв» він виступив з нищівною критикою Д. Донцова [228, с. 5]. У 20–40 х рр. ХХ ст. виходить низка робіт націоналістичних авторів С. Ленкав­ського, О. Бабія, В. Мартинця та інших теоретиків націоналістичного руху, що не обмежувалися популяризацією думок Д. Донцова, а включали чимало критичних зауважень щодо окремих постулатів філософа. Їхня критика но­сить характер схематизму та спрощеності трактувань філософського доробку Д. Донцова. Критики вузько розуміли світоглядні настанови, дивлячись на них під кутом зору практичних завдань націоналістичного руху. Характер­ною рисою наукового осмислення спадщини Д. Донцова було співіснування двох протилежних тенденцій. З одного боку радянська традиція політично-заангажованої, вузько тенденційної інтерпретації філософського доробку Д. Донцова, а з іншого – у еміграційній літературі у напрямку наукового опрацювання ідеологічних концептів поглядів філософа.

Для закордонних критиків з української діаспори характерна значна поляризація оцінок творчості Д. Донцова та впливу його концепцій на укра­їнську дійсність. На думку більшості громадських діячів та науковців, лібе­рально-демократичної орієнтації, концепція «чинного націоналізму» Д. Донцова скомпрометувала себе своїми тісними ідейними зв’язками з то­талітарними доктринами фашизму та націонал-соціалізму. Американський дослідник українського націоналізму Дж. Армстронг визначив «чинний націоналізм» як типовий різновид європейського «інтегрального націона­лізму», який виявляє спорідненість з фашизмом та нацизмом. Український вчений I. Лисяк-Рудницький вважає Д. Донцова головним ідеологом україн­ського «інтегрального націоналізму». Дослідник зауважує, що корені укра­їнського націоналізму слід шукати не у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі – продуктах індустріальних i урбанізованих суспільств, а серед пар­тій цього типу – в аграрних, економічно відсталих регіонах Східної Європи.

Цілком протилежний погляд на роль та місце Д. Донцова в розвитку української націоналістичної думки обстоювала група дослідників україн­ського націоналізму та націоналістичних публіцистів, до якої належали П. Мірчук, Г. Васькович, Б. Стебельський, А. Бедрiй, Р. Єндик, А. Княжин­ський. З їхнього погляду, Д. Донцов відіграв велику позитивну роль у ста­новленні ідеології українського вольового традиціоналізму. Помітною подією у вивченні творчого доробку Д. Донцова стала публікація у 1974 р. монографії М. Сосновського. Монографія має істотні прогалини методо­логічного характеру – однобічним уявляється трактування автором природи та характеру донцовського світогляду «чинного націоналізму». Дослідник поєднує його з фашизмом, ґрунтуючись на факті симпатій Д. Донцова до тогочасних авторитарних i тоталітарних європейських рухів. М. Соснов­ський не згадує про значні відмінності, що існували між світоглядом Д. Дон­цова і фашизмом, та іншими тоталітарними ідеологіями.

У кінці ХХ ст. відбуваються якісні зміни у дослідженні філософської спадщини Д. Донцова. Український науковець А. Почапський звертає увагу на актуальні сьогодні конструктивні моменти донцовського «чинного націо­налізму», вказуючи на те, що невірне тлумачення термінології, яку вживав Д. Донцов, давало привід зараховувати його до табору фашистів, називати ідеологом українського фашизму. Вийшла друком монографія українського філософа В. Лісового «Драгоманов i Донцов» [131]. На підставі порівняль­ного аналізу світоглядів двох «мислителів-антиподів» М. Драгоманова та Д. Донцова в європейському духовно-історичному контексті, автор робить низку висновків стосовно розбіжностей між ними. В. Лісовий акцентує увагу на тому, що своє державництво або консерватизм Д. Донцов обґрун­товував, апелюючи до західного політичного консерватизму [131, с. 84].

Комплекс соціалістичних та націоналістичних ідей становить відправ­ний пункт світоглядної еволюції Д. Донцова до праворадикальної ідеології. Важливу роль у цьому процесі відіграла філософія Ф.

Для Д. Донцова первинним принципом концепції традиціоналізму стає принцип волі. У процесі оформлення власних світоглядних позицій мислитель перебудував волюнтаристичний філософський напрямок із вико­ристанням новітніх здобутків світової філософської думки, залучивши філо­софів, які вивчали елементи національного характеру. У міжвоєнний період відбувається формування світогляду «чинного націоналізму» в контексті загальноєвропейських процесів 20–30-х рр. XX ст. Д. Донцов критично переосмислює їх судження й утворює власне розуміння поняття «волі».

Аналіз концепції тоталітарної спрямованості світогляду Д. Донцова виявив її хибність та внутрішню суперечливість. У зіставленні світогляду Д. Донцова й тоталітарних ідеологій, незважаючи на схожість деяких рис (апологія «творчого насильства», «фанатизму», «аморальності»), стає ще більш очевидною кардинальна розбіжність між ними. «Чинний націона­лізм» протилежний тоталітарним ідеологіям за своєю метою. Ідеалом Д. Дон­цова є національна держава з авторитарним ладом («консервативна демо­кратія») та ринковою економікою, а не світова імперія «вибраного народу».

Типово європейський традиціоналізм ідеолога істотно відрізняється від право-тоталітарних ідеологій, замішаних на расових та етноцентричних теоріях. Складовою частиною національної політики майбутньої україн­ської держави у нього виступає принцип територіального патріотизму. Бачення економічної системи витримані в дусі класичного лібералізму. Цілковита відсутність в «чинному націоналізмі» соціалістичного компо­ненту, знехтування Д. Донцовим соціальної демагогії, заперечення ідей пле­бейського соціалізму та охлократичної демократії (складників ідеологій тоталітарних партій), яскраво виражений духовний аристократизм («ідеолог-самітник») – риси, властиві донцовському світогляду, спростовують стерео­типний образ ідеолога українського фашизму. У той же час схожість між ідеологіями філософа та європейськими «революційними консерваторами» дає підстави стверджувати, що концептуально світогляд Д. Донцова гармо­нізує з ідеями, символами та формами європейської «консервативної рево­люції» міжвоєнної доби.

Світогляд Д. Донцова пройшов низку етапів, кожен з яких характери­зувався притаманною йому формою ідеології та типом світогляду. На нього вплинули філософські течії марксизму, ніцшеанства, християнської філо­софії. На всіх етапах простежується тенденція до поєднання революційних та консервативних ідеологій. Д. Донцов став засновником консервативно-революційного напрямку в українській філософській думці. Найціннішим внеском стала теорія національної революції, що утворилася в результаті органічного сприйняття на ґрунті вітчизняних традицій та ідей європейської «Консервативної революції».

Утім Д. Донцов недооцінив небезпеку фашизму й нацизму, позитивно сприйнявши гасла відродження національних та європейських традицій. Крім цього, занепад традиційного стилю життя, девальвація та руйнування вікових цінностей української народу висувалися наперед такими стрімкими темпами, що традиціоналістично зорієнтована ідеологія втрачала під собою ґрунт. Спроба філософа модернізувати український консерватизм, пере­озброївши його макіавелістськими методами, не мала успіху. Запропонована романтично-елітарна ідеологія підвела його до небезпечного зближення з правим тоталітаризмом.

У досягненні національного відродження Д. Донцов шукає витоки в історії, традиції християнства, західної європейської культури і психології. У роботі «Підстави нашої політики» філософ формулює основні глобальні принципи [66, с. 91–242]. Українцям треба виробити чітку свідомість нації, з «волею творити націю» [66, с. 91]. На відміну від демократичної та соціа­лістичної ідеологічної концепції ідеєю незалежності українці не мають права жертвувати ні заради економічних вигод, чи соціальної рівності, чи космо­політичних та інтернаціональних химер. Другим принципом Д. Донцов де­кларує перевагу зовнішньої політики нації над внутрішньою. Усі зусилля, духовна і соціальна сфери життя нації мають бути спрямовані на осягнення незалежності та утвердження національної Правди. Те, що заважає – має бути залізною волею нації відкинуте. Війни між народами, зауважує філософ, «це не виплив кабінетних інтриг, лише наростаючих конфліктів між народами, конфліктів, що виростають із стратегічного і географічного положення на­цій, набираючи в певні моменти вибухової сили».

Третім принципом є принцип традиціоналізму. Д. Донцов висуває ак­туальні для сучасного як українського, так і світового суспільства, антропо­центричні ідеї сильної людини. Вже тоді він передбачив та заперечив роль людини-гвинтика у глобалізаційному процесі технічного прогресу та соці­альної модернізації, наголошуючи на важливості розвитку людини в гармо­нії з собою заснованої на споконвічній традиції. Культура української нації має ґрунтуватися на історії і духовності народу. Не новомодні «соціалізм», «комунізм», «матеріалізм», «лібералізм», «анархізм» та інші «ізми», з їх обездуховленням, затуманенням людини, з їх плеканням плебейських, тварин­них інстинктів і злоби. Не деградована від впливів індустріальної цивілізації людина – маленьке і жалюгідне «доповнення» до технічного «прогресу», а цілісна, з глибокою вірою і духом героїзму, вихована на культі величного, краси і гармонії, людини старого Середньовіччя. Виходячи з цих засад, Д. Донцов створює цілісну національну теорію піднесення й утвердження України на засадах традиціоналізму.

В одній з головних своїх праць «Націоналізм» філософ формулює власну філософську концепцію традиціоналізму. У ній визнаються головні філософські напрямки розвитку націоналізму, визначається шлях боротьби й утвердження національної ідеї. Він змальовує картину попереднього пе­ріоду українського націєтворення – періоду народництва і соціалістичних «химер», викриває негатив, що несе зловживання науковими теоріями з матеріалістичним мисленням, актуальною нині плебейською залежністю людини від матеріальних, економічних умов буття, стремлінням до задово­лення примітивних інстинктів, веде до безбожництва. Д. Донцов протистав­ляє цьому дух піднесеного ідеалізму, ірраціонального буття, героїзму, що піднімає на великі і шляхетні звершення. Завершену характеристику одер­жало малоpосійство, що автор називає «провансальством», показує його неспроможність, облудність і холуйство [66, с. 7].

«Націоналізм» посів визначне місце в розвитку української філософ­ської думки, його філософська парадигма оформила ідейне спрямування українського традиціоналістичного руху. У своїй праці Д. Донцов не дає завершеної ідеології українського націоналізму, чіткого розуміння україн­ської ідеї: «…хочу усталити поняття українського націоналізму, як я його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь на завдання нинішнього дня…, лише як світогляд» [66, с. 250]. Він сформував філософську концепцію, створив ідеологічну парадигму. Під поняттям «на­ціоналізм» розумів бунт проти особистого і гуртового егоїзму, ідеології атомізування, розпорошення суспільності, бунт в ім’я старих і вічних правд – праці, дисципліни, культу предків, власної крови і власної землі, церкви, бунт в ім’я організації проти засади дезорганізації [154, с. 420].

У своїй соціальній концепції філософ головною засадою визнає нації як природні субстанції. Нацією, як зазначає дослідник донцовського волюн­таризму Р. Єндик, є група людей з окремими тілесними і духовними прита­манностями, через яку кожний член, до неї приналежний, дістає одночасно разом зі своїм народженням і свою долю. Ця доля не є самоволею, вона є безпосередньою силою природи, яка виокремлюється з волі до життя і з найповнішого розросту серед інших, подібних до неї. Але через те, що кожна нація зустрічає на своєму шляху подібні волі з такими ж самими егоїстичними цілями, то поміж ними мусить доходити до конфлікту, який остаточно закінчується перемогою одної або другої волі, а разом із цим підпорядкуванням і підкоренням слабшої сильнішій [82, с. 17]. Звичайно, у сучасній європейській спільноті протягом десятиліть сформувалися уста­лені межі існування кожної з націй із розумінням необхідності мирного співіснування. Проте, в процесі уніфікації та глобалізації усіх сфер життя в Європі все частіше звертають увагу на необхідність активізації, визначеного Д. Донцовим як природного, процесу збереження традиційних національ­них ознак кожного народу.

Вивчаючи українську дійсність і причини програних визвольних зма­гань початку ХХ ст., Д. Донцов дійшов висновку, що головною проблемою, яка нищила націю був занепад волі з усіма його негативними наслідками й надмірний в українців сентименталізм та провансальський світогляд. Кри­тик ідей філософа В. Липинський звернув увагу на те, що браком волюта­ризму та поширенням соціального фаталізму в українській провідній верстві пояснюється нездатність до самовиховання, до самовдосконалення, до сві­домого вибору методів політичної творчості. Це певною мірою є характер­ним і для сучасної української еліти, що не може отримати розуміння і згоди у стратегічному процесі державо- та націєтворення. Результатом є нездатність до проводу і організації своєї нації, відповідно й нездатність нації до окремого індивідуального життя. Не тільки демократична україн­ська інтелігенція, а й інші верстви хворі на брак волюнтаризму, заражені гангреною соціального фаталізму [56, с. 114].

Вольову концепцію організації нації-держави висловлює й україн­ський соціал-демократ В. Старосольський. Він наголошує, що існування будь-якого суспільства є наслідком волі його членів. Воля є чинником, який певну кількість людей перетворює в гуртову цілісність з власним понад­одиничним буттям. Він виділяє два типи волі – «стихійна воля» та «свідома воля». Стихійна воля є безпосереднім, змістовним, історично первісним ти­пом волі. Така воля не знає і не має цілі, а має тільки напрям. ЇЇ істота ір­раціональна, бо джерелом є психічний стан, а не раціональне мислення. Протиставленням такого типу волі є «свідома воля». Вона вже не безпо­середній вислів почувань та настроїв, а наслідок праці думки, яка свідомо визначає і обирає цілі й засоби до їх реалізації. Вирішальну роль у цьому типі відіграє елемент раціональності [173, с. 614].

Як і В. Старосольський, український дослідник нації О. Бочковський розуміє націю як духовну спільність, що ґрунтується на національній свідо­мості та прагненні до волі. Національна свідомість формується з попередніх підсвідомих національних почувань. Вольовий момент у своєму житті нація найповніше виявляє у прагненні до утворення власної державності, пошире­ному серед найбільшої частини її представників. Підсвідомі почуття і праг­нення до волі та створення держави характеризують націю як органічну спіль­ність, що сформувалася на ґрунті природних сил і потреб, на відміну від спілки як статутне організованого об’єднання на основі розуму [173, с. 556].

Згідно з концепцією В. Липинського, саме держава повинна об’єднати мешканців території в органічну цілість. Цей організм як наслідок спільного життя та спільних інтересів породжує колективну свідомість і раціональне бажання суспільного самовираження у формі власної нації. Передумовою цього самовираження є існування держави, оскільки, на думку В. Липин­ського, ідея бажання, кінцевою метою якого є створення нації, може реа­лізуватися тільки в матеріальних формах держави. Цілком виправдано під вольовим елементом В. Липинський розумів принцип раціонального вибору найкращих методів здійснення стихійних прагнень [173, с. 328].

У Д. Донцова навпаки воля – ірраціональна стихійна сила, стихійне прагнення до експансії, до панування, до влади. Філософ запропонував при­щеплення волі до життя та волі до влади як відповідь на брак вольового імпульсу. На перенаголошуванні значення й ваги інтелекту, знання і раціо­налізму взагалі в житті людини – ірраціоналізм, романтизм, ілюзіонізм, як основні рушійні сили. На пацифізм – ідея боротьби, експансії, насильства. На скептицизм, брак віри, безхарактерність – фанатична віра у свою правду, догматизм, виключність, твердість. На партикуляризм, анархізм і демо­лібералізм – інтерес нації понад усе, ієрархія цінностей у політичному, гро­мадському і соціальному житті, підпорядкування особистого національному. На мораль міщанина-буржуа – аморальність людини чину, яка визнає мораль­ним і етичним тільки те, що скріплює силу нації та забезпечує її зростання. На потурання різним ідеологіям, що розкладають націю, – ідеологічна не­терпимість. На місце демократії – принцип ініціативної меншості й творчого насильства, як впорядкуючих сил [66, с. 345]. Ці ідеї лягли в основу концеп­ції «чинного націоналізму» Д. Донцова.

Основою розуміння ідеології «чинного націоналізму» є поняття «волі» та людської природи взагалі. Воля, за Д. Донцовим – це не є усвідомлене (раціональне) прагнення людини та її цілеспрямована дія з метою досягнути інтелектуально пізнаний об’єкт. Воля до життя, тотожна з волею до влади, стихійна, ірраціональна сила, безпричинна та безмотивна, ціль в собі, рух, що не залежить від об’єкта, але шукає його в собі. Воля є вічним устрем­лінням, що лише частково задовольняється, щоб знову стреміти вперед. Це стремління абстрактне, ірраціональне, щастя в собі. У ньому людське щастя, в цьому переході від бажання до задоволення, а від нього до нового бажання. У цій жадобі жити, розростатися, змагатися є суть життя, а не в її наслідках. У сліпому динамізмі, що не має імені та постаті, який усвідомлюється лише тоді, коли вибухає в нас. Головним двигуном вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви. Головним двигуном учинків є сліпа, некерована діяльність, що перебуває поруч із пізнанням [66, с. 351].

Об’єктивізуючись у людині, в її емоціях, почуваннях, інстинктах, прагненнях, воля до життя стає величезною соціальною силою, динамічним двигуном суспільства, що втримує його у житті, спричиняє піднесення. А. Шопенгауер говорить: «Вічне устремління, що складає сутність усіля­кого прояву волі, на найвищих щаблях об’єктивації знаходить свою першу й найбільш загальну основу в тому, що воля є тут сама у собі в ролі живого тіла та отримує веління наситити його; силу такому велінню дає саме те, що це тіло є сама об’єктивована воля до життя» [240]. Щоб перемогти в історії, не досить жити реальним життям, не досить вірити, що демократія, лібе­ральні ідеї, наука, світовий поступ забезпечать автоматично справжню націо­нальну свободу і суверенність. Ідеологічні теорії є поверхневими відносно того, що складає сутність руху рас і цивілізацій. У глибинах кожної нації, кожної великої культури вирує первинна сила енергії, романтичне захоп­лення й ідеал, що називаються містикою, національною волею. Збагнути своє покликання, відчути національну згуртованість, пробудити ритм пере­можного маршу, заглибити рухи власної землі, відкрити перед нею простір, надати динамічну форму національній культурі – означає опанувати містику національного життя. В соціальному житті воля є афектна сила, джерело всякого чину й подій. Інтелект залишається спрямовуючим чинником, си­лою, що діє в напрямку збереження роду, є воля, яка є синонімом бажання. Для волі не потрібна мотивація, бо вона є головною самостійною моторною силою в історії.

Визначення волі як природної сили є характерною першопричиною, має фундаментальне значення для розуміння Д. Донцовим волі до життя чи поняття «волі» взагалі. Тут добре видно зв’язок між поглядами Д. Донцова і розуміння феномену волі у А. Шопенгауера. Останній інтерпретував волю як основу буття, річ саму в собі, одиноку реальність, яка об’єктивізується в органічному і неорганічному світі, вважаючи, що найдосконалішою ця об’єктивізація волі є в людині, у її прагненнях, емоціях, почуттях, інстинктах. Його воля до життя така ж сліпа, ірраціональна сила, безпричинна і безмо­тивна, сама з себе, як причина причин у світі [240].

А. Шопенгауер називав волею принцип природи, розуміючи під цим не практичний розум І. Канта, а силу чи енергію, яка виявляється у природ­них силах та енергіях, у несвідомому інстинкті, в бажанні та почуванні. Ця воля є сліпою волею, безупинним стремлінням без раціональної мети, сліпий імпульс до самооб’єктивізації, до існування. Це не невичерпне стремління виявляється найвиразніше в людському житті, у вічному прагненні людини до щастя. Воля, макрокосмос об’єктивізується в кожному індивіді, мікро­космосі, а внутрішня природа індивіда виявляється в його фундаменталь­ному егоїзмі: це тому, що він є об’єктивізацією волі, фактично є сам цією волею [240].

Д. Донцов повторює за А. Шопенгауером, те, що ми сприймаємо нашим розумом – це лише різні форми проявлення того, що ми називаємо волею. Німецький філософ говорить: «Воля, як річ у собі, відмінна від свого прояву та цілком вільна від його форм, що вона приймає лише тоді, коли проявля­ється» [240]. Він зараховує до поняття «волі» всі вияви психофізіологічного стану людини, всі психічні процеси, темперамент людини та її характер. Воля – це своєрідний життєвий стан, який приневолює рослину рости, а ново­народжену дитину кричати, це особлива сила, що притягає камінь до землі, а землю до сонця. Воля Д. Донцова – насолода ризиком, небезпекою, рухом, творчістю, стремління змірятися силою з ворожим об’єктивним світом та підкорити його своїй владі, в агресивності та в експансивності. Його воля – єдина незмінна реальність у світі вічно змінних явищ, що схоплюються смислами і розумом. Всі ті, хто відкидає творчий чинник ірраціональної волі, приймають ці змінні явища за реальність. Правильну відповідь на пи­тання реальності дає волюнтаризм, який вчить, що тільки завдяки елемен­тові волі до життя, у процесі її об’єктивізації, атоми аморфної маси дістають відповідну форму, виявляються в дії, стають активними компонентами жит­тя. Такими безформними атомами, на думку Д. Донцова, є люди, доки воля до життя не переведе їх зі стану потенції у стан дії. Воля – щось самостійне, що стоїть понад явищами, є їхнім осередком і душею, що їх оживляє. А. Шо­пенгауер уточнює поняття «волі»: воля до життя не є наслідком пізнання життя, не щось вторинне, а перше й безумовне, основа усіх основ та одно­часно те, з чого повинна починатися філософія. Воля до життя не є похід­ною світу, а світ є похідним наслідком волі до життя [240].

Між визначенням шопенгауерівської волі й тим, як з’ясовує та інтер­претує волю до життя Д. Донцов у праці «Націоналізм», існують аналогії у термінології та самому розумінні феномену волі, яка в обох випадках є qualitas occulta, щось, що не вміщається в мову понять [154, с. 404–405]. Сучасний український філософ В. Лісовий зауважив, що волюнтаризм, з одного боку, найкраще відповідав наміченому завданню – критики «про­вансальства», а з іншого – духовній структурі самого Д. Донцова, його динамізмові, активістичному світосприйманню та замилуванню у динамічно-барвистих моментах життя [154, с. 350–386].

Дослідник донцовської філософської спадщини Г. Васькович заува­жує, що ідеалістична основа ідеології філософа не полягає у волюнтаризмі як філософському напрямку, бо Д. Донцов поняттям «воля» окреслює лише особливу суть самої душі, що виявляється під різними видами. Донцов бу­дує свою ідеологію не на волі як метафізичному принципі світу, а на душі як нематеріальній і складовій частині буття. Це стосується питання людської природи та психології людини. Воля є складником психологічного життя, яке має такі властивості: прямування, пізнання та почуття. Кожна з них ви­ступає в подвійній формі – у прямуванні вирізняються намагання і свідомі хотіння або воля, в почуттях – смислові почуття та почуття духові, в пізнанні – пасивне сприймання й активне мислення. Властивість душі, яку Д. Донцов назвав волею жити та панувати, є не чим іншим як природним намаганням. Д. Донцов підкреслив важливість двох головних якостей намагань – забез­печувати життя і ріст особистості та народу. Прагнення збереження життя відповідає шопенгауерівській волі до життя, а стремління володіти відпові­дає ніцшеанській волі до влади. Устремління є важливою властивістю психо­логічного життя, вони випливають з недослідженої метафізичної душевної сили до життя. Психологи називають ці намагання «імпульсами телеологіч­ної динаміки, які є вітальними спричинниками рухів» [34, с. 165].

Д. Донцов вказав на суттєвий чинник природи, що існує в кожній лю­дині та в кожному народові для збереження його існування. Цей чинник зіграв свою роль у кінці ХХ ст. коли українці отримали незалежну державу. Він вказав на нову силу, що відіграє одну з найголовніших ролей у змаганні націй за незалежність і тим зробив перелом у психічній настанові українців. На підставі першої засади про волю як закон життя Д. Донцов визначає й інші засади концепції «чинного націоналізму» – романтизм, догматизм, ілюзіо­нізм, фанатизм, аморальність, творче насильство та ініціативну меншість.

«Романтизм – це готовність одиниці піднятися понад власне «Я», стати до змагань за власний світ, за власну правду, для якої треба пожертвувати всіма вигодами життя. Найважливішими цінностями є національна місія, міцність держави. Романтизм – це наявність міфів про месіанізм та винятко­вість нації, що спонукають одиницю діяти інтересами нації, примножувати її могутність. Догматизм – це безапеляційне сприйняття доктрини «чинного націоналізму». Вона не може бути предметом дискусії, обговорення, що ви­магає розуміння світогляду як теореми без необхідності доведення – аксіоми. Ілюзіонізм – передавання ідей у формі легенд, міфів, переказів. Це синтез романтизму і догматизму, що породжує уявлення про те, що нація справді обрана, неповторна, одиниця супроти нації – ніщо і повинна віддати своє життя на вівтар національної перемоги. Це зумовлює войовничість, анти­пацифістичність. Фанатизм – це коли ідея як розумова абстракція захоплює народні маси, стає нетерпимою до інших ідей, приймає релігійний характер, перетворюється в предмет віри. Аморальність – це коли добре є все те, що зміцнює силу нації, а зле, що таку силу підриває», наголошує мислитель [63, с. 165].

Д. Донцов говорить, що «національна ідея мусить бути аморальна, вона не повинна керуватись мораллю, коли на першому місці є засада влас­ного щастя і власного «я». Творче насильство та ініціативна меншість по­винні бути в кожнім суспільстві. Перемога національної ідеї неможлива без поділу на тих, хто буде планувати й здійснювати національну політику, і тих, хто буде виконувати накази. Перемога, прогрес, досягнення в будь-якій ділянці не приходять автоматично, до них треба прагнути в організованій формі, в ім’я цього необхідно уміти застосувати творче насильство» [63, с. 187]. В умовах регіональної поліетнічності сучасного українського соціуму подібні ідеї у національній політиці держави навряд чи є вдалими з огляду на можливі негативні соціальні наслідки таких дій. У той же час виправда­ним є поширення деяких елементів романтизму філософа. А саме підняти інтереси суспільства над власним «Я», волею до боротьби за «Правду» та міцність держави, пожертви вигодами життя в ім’я цих цінностей.

Іншим важливим елементом ідеології «чинного націоналізму» є ідеал сильної, вольової людини. Цей ідеал тяжіє до волюнтаризму Ф. Ніцше [157]. Ніцшеанівська надлюдина найкраще мала б виявити волю до влади. «Життя не має інших цінностей, окрім ступеня влади, якщо ми уявимо, що саме життя є волею до влади», – говорить німецький філософ. Д. Донцов, творячи ідеал сильної людини, поєднав волю до життя А. Шопенгауера та волю до влади Ф. Ніцше. Проте образ сильної людини Д. Донцова відріз­няється від надлюдини Ф. Ніцше. Сильна людина – «це справді велична білокура бестія, яка з жадобою шукає наживи і перемог, розкошує власною силою й відчуває найвище вдоволення, коли застосовує насильство над слабшими, над масами. Ця людина гордує інстинктами юрби, відкидає кон­формізм, всякі загальноприйняті моральні засади та релігію. Вона неспокійна і агресивна, готова завжди випхати нижчих у боротьбі за буття, визнає тільки право сили, вона завжди жадібна до влади, вона хоче панувати над оточен­ням, хоче за його рахунок збільшувати власну силу». Ідеал сильної людини тісно поєднується з апофеозом ірраціонального елементу, «сліпої діяль­ності», нічим не контрольованих емоцій. Ця людина не потребує ніякої мотивації для своїх вчинків, бо в неї психологія спортсмена, що прагне боротьби для боротьби [196, с. 167].

Серед мотиваційних чинників воління, які цілком актуальними є і в сучасному українському соціумі, Ф. Ніцше бачив волю до збереження й розвитку традиції: «Найбільш сильно підірвані в наш час інстинкт і воля до традиції: усі уставки, зобов’язані своїм виникненням цьому інстинкту, суперечать смаку сучасної людини… Щоб не робили й не думали нині, в усьому бачать тільки одну мету: з коренем вирвати цей нахил до старовини, до наслідуваності. У традиції бачать тяжку безвихідь: її вивчають, визнають (як наслідуваність), але її не хочуть. Напруження волі націлене на майбуття, підбір умов і оцінок, що дають владу над сотнями років уперед – усе це у вищій мірі несучасно. Звідси висновок, що характер нашої епохи визнача­ється дезорганізуючими принципами [157]. Саме в цій ситуації стають нині актуальними романтичні принципи Д. Донцова пожертви власними виго­дами заради суспільних інтересів та звернення до споконвічної традиції.

«Чинний націоналізм» не заперечує синтезу різних засад, він прихо­дить до синтезу універсалізму і націоналізму, інстинкту й розуму, традиції й нового, реалізму та ідеалізму, народу і меншості, життя і волі. Проте ідео­логія Д. Донцова відчуває нестачу правильного визначення мотивації діяль­ності людини, правильного визначення співвідношення в житті людини елементів раціонального та ірраціонального порядку. Характерною рисою цієї ідеології є зменшення значення інтелекту, свідомої й цілеспрямованої діяльності й одночасно перенаголошуванні важливості сліпої, безмотивної акції, чину для чину. Справедливо критикуючи філософів XIX–XX ст. за над­мірний раціоналізм та інтелектуалізм, за знецінювання вольового елементу, Д. Донцов потрапляє в протилежну крайність – ірраціоналізм, перебільше­ного волюнтаризму та емоціоалізму з недооцінюванням значення інтелекту й раціонального елементу в індивідуальному та суспільному житті. Воля до життя – це своєрідна біологізація психологічного життя, вольові вчинки лю­дини, опосередковані її розумовими процесами.

Поведінку людини на початковому етапі розвитку зумовлюють специ-фічні фізіологічні потреби й бажання, властиві кожному біологічному орга­нізмові. Вони не визначають характер людини, остаточно його не формують. У процесі життєдіяльності на людину впливають інші фактори, що стиму­люють її духовний розвиток, людина постійно змінюється, удосконалю­ється, формується особистість, що не визначається тільки біологічними та психічними моментами. У формуванні світогляду людини беруть участь мислення, почуття, воля. У Д. Донцова вони випливали з його розуміння волі як містерійного чинника, що не входить до сфери понять. Філософ пра­вильно оцінив значення й важливість емоційного елементу як основи люд­ської динаміки, без якого немислиме формування переконань, вказуючи на те, що ідеї тоді стають реальністю, коли приймуть релігійний характер. Проте, він не врахував того факту, що формування переконань і світогляду відбуваються не тільки у вияві її емоційного ставлення до тих чи інших об’єктів, але й у вияві знання про даний об’єкт, без чого людина не може усвідомити собі його важливості, а тим самим зробити вибір. У цьому про­цесі необхідною є активна взаємодія інтелекту – передумови, яку Д. Донцов взагалі відкидав, керуючись засадами волюнтаризму, який заперечує дану істину, що знання є необхідним фундаментом психологічного життя і що ні бажання, ні афекти неможливі без попереднього знання.

Отже, у соціальній концепції «чинного націоналізму» Д. Донцов указав на суттєвий чинник природи, що існує в кожній людині та кожному народі для збереження його існування. Цим чинником є природне стремління всіх живих істот, що є науково дослідженим та доведеним явищем. На індивіду­альну та національну волю звернули увагу давно. Д. Донцов вказав на по­требу зміцнення волі до життя, влади та експансії – він усвідомив дефіцит цієї природної сили в українській дійсності, вказав на новий момент і нову силу, що відіграла головну роль у змаганнях за незалежність, чим зробив злам психологічної свідомості українців. Яскрава алогічна термінологія – воля до життя, від’ємний момент, романтизм, догматизм, ілюзіонізм, фана­тизм, «аморальність», творче насильство, ініціативна меншість закликає відмовитись від розуму й звернутись до віри та почуттів [63, с. 167]. Як говорить український літературознавець С. Квіт, вражений характерною для XX ст. хворобою насильства, філософ не знехтував християнської традиції, а утверджував її попри крайні тенденції, не стояв над прірвами нігілізму, а плекав ясність духу [96].

Особливістю донцовського стилю є екзистенціальні ідеї. Така форма запропонованих ідей виявилась вдалою для тодішньої духовної атмосфери українського суспільства, де панували розпач та зневіра. Екзистенціалізм завжди був притаманний українському національному мисленню. Проти­ставивши власне «Я» навколишньому несприятливому середовищу, «захо­вавшись» від нього, українець вів боротьбу за свою національність, за свою гідність і безсмертну душу. Тоталітаризм у Д. Донцова не був самоцінною вартістю. Головним джерелом тих ідей, що пропагував Д. Донцов, виступає потреба відстоювання українських інтересів, чим пояснюється зацікавлення тогочасними європейськими активістичними та елітариськими концепціями, які були актуальними та адекватними для того часу. Його доктрина стала щепленням на українському ґрунті традиції неспокою і здобування. Мен­тальність сусідніх народів, скалічена імперською традицією, негативно впливає на українську, відводячи українській культурі місце провінційної. Д. Донцов відмежовував та протиставляв їм український духовно-інтелекту­альний світ. «На думку Донцова, українське – це щось самодостатнє й само­вартісне, ніяк не залежне від російського чи польського», – говорить україн­ський літературознавець С. Квіт [98, с. 73].

Значення соціальних ідей Д. Донцова не тільки в усвідомленні реаль­ності феномена боротьби, скільки в катарсисному очищенні свідомості від бачення світу крізь призму соціальної справедливості й економічного опти­містичного фаталізму, від віри в те, що соціалізм обов’язково подарує все­осяжну справедливість. Більш виважений В. Липинський неодноразово вказував на соціальний детермінізм, як на вкрай деструктивну в процесі державотворення ідею. Однак стримані, майже науково витримані, висновки В. Липинського не мають такого впливу, як яскраві філософські концепції Д. Донцова. В. Липинський вважає, що саме соціальний фаталізм стає на заваді українській еліті у процесі творчої організації нації, що зумовлювало протягом десятиліть неспроможність витворити окреме державне життя.

Першопричиною ворожнечі ідеологічних концепцій соціал-лібералізму та ультранаціоналізму стало намагання зменшити важливість ціннісного орієнтиру соціальної справедливості. Це стало головним мотивом неприй­няття філософської концепції Д. Донцова. Ідеал дуже часто бачиться людьми як власне внутрішнє «Я», і його руйнування психологічно тотожне руйну­ванню особистості. Подолати цей стереотип у сприйманні філософських кон­цепцій ультранаціоналізму як негативу і соціал-демократизму як позитиву можна пізнавши її не фрагментарно, а комплексно. Адже гіпертрофія псевдо­цінностей одних викликає гіпертрофію заперечення інших, певною мірою урівноважуючи ситуацію.

Можна заперечити, що соціальна справедливість ніколи не була псевдо­цінністю. Але псевдоцінністю є бездіяльна надія на те, що хтось здійснить абсолютно духовний рай. У тих соціально-історичних умовах Д. Донцов зробив спробу знищити детермінантність поняття «соціальна справедли­вість», не побачивши цієї доволі тонкої філософсько-теоретичної різниці, починає знищувати саме поняття і цінність соціальної справедливості. Проте, осягнення філософських істин здійснюється не однією особою, а проходить певні етапи у творчості великої кількості мислителів. Небагатьом вдається одночасно оцінити часткові істини та поєднати їх в абсолютній правді. Так, щоб заперечити маніпуляційну функцію християнської церкви, Ф. Ніцше приходить до заперечення самого християнства. Соціалізм, заперечуючи експлуатацію, виводить «за межу» приватну власність. Космополітизм, на­магаючись побороти ксенофобію, приходить до заперечення національного суспільства загалом. Недаремно у творчості Д. Донцова так часто звучать шопенгауерівсько-ніцшеанські мотиви [56, с. 135].

Підсумовуючи, варто відзначити, що донцовський волюнтаризм по­сідає особливе місце в української філософії XX ст. Погляди філософа дуже вплинули на сучасників та відіграли велику соціальну роль у період підго­товки та проведення національно-визвольної боротьби, а також створення незалежної української держави наприкінці ХХ ст. Філософська традиціо­налістично-волюнтаристська концепція сформувалась як реакція на тодішній стан, в якому перебувала Україна, на яку вплинула тодішня європейська та українська філософська думка. Волюнтаристський концепт Д. Донцова мав багато спільного з тодішніми фашистськими рухами, проте його не можна з ними ототожнювати. Ідеологія Д. Донцова була окремим явищем, яке тільки містило подібні елементи, але мало інші цінності, мету та характер. На сучас­ному етапі розвитку українського суспільства волюнтаризм є цікавим перш за все як наукова філософська течія, що збагатила вітчизняну філософію.