Традиції у функціонуванні соціальних систем

Сучасні соціальні процеси в українському суспільстві вимагають чіт­кого розуміння поняття «української національної культури», національної тожсамости. Нові моделі ідентичності у посткомуністичних суспільствах як ідентифікаційні парадигми стосуються не лише проблеми панівної орієнта­ції – на колектив чи на індивід, а й до самого змісту цієї ідентифікації, її природи – тоталітарної чи демократичної.

«Культуру» як поняття визначають за такими ознаками як мова, тра­диція, звичаї, ритуали, символи, мистецтво, фольклор, література, філософія та релігія. За Е. Гелнером існування високої культури є умовою народження нації. Національну культуру можна розуміти традиційно, як історичну тра­дицію, що виявляється в текстах, значеннях, цінностях i формах життя, спіль­них для нації. Більш широке значення в культури закладає С. Гол, за яким національна культура є дискурсом – способом конструювання значень, що впливають на націю, а також організовує дії та ідеї, що стосуються її. Ука­зане поняття польський культуролог О. Гнатюк доповнює такими елемента­ми, як пам’ять та виокремлення [45, с. 43]. У цьому розумінні потрібним є часовий вимір, оскільки національна культура є символічною ланкою з пра­щурами та їхньою спадщиною і не може існувати без колективної пам’яті (історична або національна пам’ять).

Німецький вчений Я. Ассман відрізняє поняття «пам’ять» та «тради­ція» у розумінні комунікативної й культурної пам’яті. Як і французький філософ М. Хальбвакс, він вивчає перехід живої згадки у різні форми писемної фіксації «історія» та «традиція». Окрім критичного розгляду та неупередженого архівування покинутих згадуванням областей («історія»), Я. Ассман виокремлює зацікавлення й збереження будь-якими засобами відбиток минулого, що невпинно віддаляється. У цьому випадку замість нових реконструкцій виникає стійка традиція. Вона звільнюється з контексту жи­вої комунікації й стає канонічним містилищем, яке увічнює спогади [10, c. 68].

Загалом, представники філософського напряму «історії пам’яті» (Х. Хаттон, П. Рікер, М. Фуко та інші) у відношенні до соціальної та істо­ричної спадщини виокремлюють декілька різновидів пам’яті: індивідуальна й колективна та історична пам’ять. Індивідуальна та колективна пам’ять є взаємодоповнюючою та взаємопроникаючою, носієм якої є індивід, та різні соціальні групи. Пам’ять, індивідуальна та колективна, збагачується історич­ним минулим, що збагачує суспільство та входить до особистісного виміру. Вивчення минулого, відкриття пам’ятників дозволяє відкрити й зберегти частки минулого та поступово інтегрувати історичну пам’ять у живу. Загад­ковість далекого минулого послаблюється з заповненням лакун особистими спогадами, що витісняють минуле коли стають більш ярко вираженими. Ви­никає прагнення до утворення інтегральної пам’яті, що поєднає індивіду­альну, колективну та історичну [10, c. 36].

Історична пам’ять охоплює як важливі, так і випадкові події, включа­ючи систематизовану інформацію через освіту та відповідно до зацікавлення особистості. Історична пам’ять є сфокусованою свідомістю, що відображає особливу значимість й актуальність інформації з минулого у тісному кон­такті з сьогоденням та майбутнім. Історична пам’ять не тільки актуалізована, але й вибіркова, вона часто робить акценти на окремі історичні події, ігно­руючи інші. Переважно це пов’язано зі значимістю історичного знання та історичного досвіду для сучасності й можливого його впливу на майбутнє.

Спосіб трансляції культурної спадщини більшою мірою залежить не від змісту традицій, а від особливостей комунікативних технологій. Нині перехід до нових технологій комунікації є головною рушійною силою куль­турних змін. Проте, традиція більше ніж досвід, що просто зберігається в пам’яті. Французький філософ М. Хальбвакс проводить відмінність між колективною пам’яттю у власному змісті й традицією: першій відповідає комунікативно-спонтанна, а другій культурно-осмислена й концептуалізо­вана пам’ять. Традиція стає пам’яттю про вже інтерпретований досвід. М. Хальбвакс показав, що живий колективний спогад, закріплюючись, на­буває форми – історії (об’єктивного аналітичного спогаду) і традиції. На цьому етапі структура й соціальна динаміка традиції змінюються й перетво­рюються в культурне надбання суспільства, що об’єднує традиційну інфор­мацію в загальний фонд, де культурна пам’ять є загальним надбанням. Культурні суспільства різноманітні. В них можна простежити специфіку міжгенераційної комунікації залежно від володіння писемністю і місця, яке вона займає у закріпленні навичок і передачі вірувань, знань і цінностей. Необхідно бачити відмінність: між неписемними культурами, де функціонує усна традиція; культурами, у яких функції збереження та передачі етно­соціокультурної спадщини виконують усний переказ і писемність; культу­рами, де міжгенераційна комунікація ґрунтується на писемності та модерних формах комунікаційної взаємодії. Ритуали й звичаї є архаїчними формами традиції перейняті для забезпечення соціального зв’язку.

Діяльнісна сутність традиції відображена у формах її прояву в со­ціальній практиці й суспільній свідомості на різних умовних рівнях, як суспільної й міжособистісної взаємодії, суспільної й індивідуальної свідо­мості та символічного прояву традиції, вважає українська вчена О.

Традиція як діяльність суспільної й міжособистісної взаємодії через пізнання знаходить своє відображення на рівні суспільної та індивідуальної свідомості. У свідомості шляхом настанов здійснюється орієнтаційне спря­мування суспільства, особистості на залучення до традицій для задоволення своїх потреб та інтересів. Настанови формуються на основі ідей, вірувань, уявлень про традиції. Ідеали традицій є у свідомості як постулати і зразки діяльності матеріального і духовного змісту. На рівні свідомості відбува­ється утвердження цінностей і норм у ролі регуляторів діяльності шляхом дії абстрактних ідеальних уявлень.

Статична концепція національної пам’яті, в котрій об’єднавча для спільноти національна спадщина є постійною та незмінною, не охоплює практики актуалізації певних забутих складників історичної традиції. До такої практики зазвичай вдаються, коли намагаються консолідувати суспіль­ство, послуговуючись гомогенною концепцією національної ідентичності. Один із способів досягнення цього є вплив на формування традиції, тобто вибір певних елементів, звернення до конкретних символів. Традиції, голов­ними складниками якої є принцип історичної тяглості та супротив змінам, з огляду на свої іманентні риси може видаватися найстабільнішим елемен­том національної культури, який важко підлягає змінам та не піддається маніпуляціям.

Таке розуміння традиційного суспільства в опозиції до новаторства i традиції, протиставляється модерності, та формується за глибоко закоріне­ними кліше. Сучасна філософія відкинула таке розуміння традиціоналізму та протиставлення йому модерності як безперечно позитивної цінності. На­томість вони визнають, що актуалізація традиції відіграє засадничо важливу роль у суспільних трансформаціях та модернізаційних процесах. Усе ж не підпадає під сумнів те, що позиції щодо модернізації та традиції мають чітку тенденцію до ідеологізації. Ідеологічний підхід до модернізації чи модер­ності, з одного боку, і до традиції, з іншого, змушує до їх ціннісного проти­ставлення. Будь-які ідеології, що безпосередньо надають законної сили модернізації, є «культами карго». З іншого боку, знаходяться ідеології контр­модернізації, що їх відносять до нативістичних. Спільною рисою нативістів вважають захисну реафірмацію традиційних символів.

Традиція є формою фіксації й механізмом передачі культурних сенсів. Пройшовши процес раціоналізації у межах професійно створюваної культу­ри, традиція повертається до реального впровадження та може усвідомлено підтримуватися й трансформуватися діючими суб’єктами [1, с. 1047]. Ши­роке розуміння традиції дозволяє розглядати її як універсальну форму, механізм упорядкування та структурування. Пов’язуючи з минулим, закри­ваючи можливість ретроспективної сваволі, традиція відкриває перспективу волі в сьогоденні й майбутньому на основі минулого.

Будучи генетично первинною формою впорядкування й структуру­вання соціокультурного досвіду й діяльності соціальних об’єктів, традиція виступає основою для виникнення соціокультурних норм. Однак у розвине­них соціальних системах традиція сама може бути розглянута як особливий тип нормативного регулювання. З іншого боку норми, стереотипізуючись у діяльності суб’єктів, втрачають необхідність у постійній інституціональній підтримці й можуть еволюціонувати у традицію. Регулювання соціальних систем головним чином на основі традиції або інноваційної норми є одним із критеріїв розрізнення традиційних і сучасних суспільств. У сучасних індустріальних і постіндустріальних суспільствах сфера діяльності традиції звужується, серед самих традицій зростає вага «вторинних» традицій. Вона стає предметом інтелектуальних операцій з метою обґрунтування поводжен­ня через посилання на авторитет минулого. Однак і в цих суспільствах роль традиції як незамінного механізму розвитку культури зберігається.

Філософування на тему модернізації, модерності, а нині глобалізації, супроводжує питання про те, чи не призведуть ці процеси до відмови від власної культурної, національної та навіть політичної тожсамості. Однак нації, що перебувають у визначенні власної культурної ідентичності, мають розуміти, що співіснування старого з новим виявляється незрівнянно пози­тивним. Звернення до традиції, зокрема реафірмація традиційних символів, відіграє особливу роль у творенні спільноти та намаганнях унезалежнення. Нерідко по здобутті незалежності традиційні символи втрачають своє зна­чення та силу, яка об’єднує суспільство. Їх замінюють упровадженням куль­турної політики, що вибірково апелює до старих символів і творить нові, наповнює новим змістом історичну та суспільну освіту. Важливими у цьому процесі є суспільні процеси, у яких відбувається переоцінка форм ідентич­ності та традиції, на які спирається суспільство. Відбувається актуалізація однієї частини традиції та дезактуалізацiя іншої. Внаслідок цього складно збудована суспільна структура ускладнює сприйняття автентичних тради­цій, до яких апелюють певні частини суспільства, вони стають набором взаємно суперечливих цінностей, а не монолітною системою цінностей, з якими ототожнюють суспільство загалом.

Вцілому, автентичними є традиції, що відповідають об’єктивним умо­вам і цілям розвитку суспільства, які відображають пріоритетні інтереси його актуального стану, вважає дослідниця традиції О. Шейко. Виникнення автентичних традицій зумовлене соціальною потребою у створенні сталої первинної бази діяльності, необхідної для збереження сутнісних характе­ристик соціальної системи, з метою її подальшого якісного удосконалення. Автентичність визначається передумовами становлення традиції в суспіль­стві, що випливають із закономірностей етапів його розвитку, через що їм належить вирішальна роль у соціальному саморозвитку.

Е. Гобсбаум запропонував нову точку зору щодо розуміння традиції, яка дає змогу уточнити спроби конструювання гомогенних концепцій ко­лективної ідентичності [36]. Винайдені традиції, як і Е. Гобсбаум, О. Гна­тюк розуміє як низку практик ритуального або символічного характеру, зазвичай обумовлених прямо чи опосередковано прийнятими правилами, які намагаються прищепити певні цінності й норми поведінки через повто­рюваність, що автоматично передбачає зв’язок з минулим [45, с. 47]. Винай­деними (неавтентичними) є традиції, що суперечать об’єктивним умовам розвитку суспільства, але продовжують своє функціонування, доповнює Е. Гобсбаума О. Шейко [230, c. 10]. Вони створюються штучно і виступа­ють як декларовані норми, які ще не підтвердили своєї ціннісної природи в ході суспільної практики. Такі традиції творяться свідомо, виходячи з соці­ального замовлення, і викликана ідеологічними потребами чи інтересами панівних соціальних груп. У суспільній практиці вона виступає як «аксіома­тичне» положення й спрямована на управління, маніпулювання діяльністю і свідомістю людей з метою досягнення певних цілей.

За Е. Гобсбаумом, явище «винайдення» традицій найчастіше можна спостерігати у суспільствах, що переживають трансформаційні періоди свого існування, під час яких постає потреба в нових методах управління та засо­бах об’єднання спільноти. За таких умов традиції підлягають дезактуаліза­ції чи ліквідації або втрачають своє значення старі інституції, які є носієм цих традицій. Стратегією адаптації старих моделей (застосування у новому контексті для досягнення нових цілей) користувалися протягом двох остан­ніх століть, щоб знайти відповідь викликам модернізації суспільств. Зв’язок цих зразків з минулим великою мірою є уявним зв’язком. Винайдені традиції можуть бути використані для заповнення прогалин у суспільній тяглостi завдяки зв’язку минулого з новими умовами та потребами. Винайдені тради­ції поділяють на встановлені, або такі, що символізують суспільну єдність чи членство в групі, установчі, що ґрунтуються на заснуванні або легітима­ції інституцій, їхнього статусу та авторитету, а також такі, що мають на меті долучити групу до певної системи цінностей, переконань, кодів і конвенцій.

Згадана концепція допомагає збагнути сутність «суспільної інженерії». Конструювання й відтворення традицій та національних міфів є частиною процесу формування колективної спільноти. У Європі цей спосіб зміни тра­диції та водночас модифікування тожсамості відомий уже досить давно. Зацікавлення традицією, що відбувається у Центрально-Схiднiй Європі, є реакцією на радянські процеси модернізації, впровадження елементів модер­ності та заміну традиційних суспільних зв’язків новими зв’язками, завдяки яким також виникає почуття спільноти. Протиставлення такій «модернізації та пошук або відродження власних традицій є спробою не так повернути минуле, як створити конкурентну, привабливу модель ідентичності, що могла б замінити існуючу модель» [45, с. 48]. Польський культуролог О. Гна­тюк говорить про формування завдяки традиції певної ідеологічної моделі (національної ідеї) трансформації суспільства. Вживати поняття «винай­дених традицій», «уявленої» спільноти чи національної культури як дис­курсу, звісно, не означає визнавати їх за продукт чиєїсь уяви, спритному застосовуванні у суспільному житті для досягнення більш чи менш благо­родної мети. Дискурс, який конструює або «винаходить» традицію, завжди має послуговуватися наявними елементами традиції чи фрагментами націо­нальних дискурсів. Тож винайдена традиція ніколи не буває новим, оригі­нальним витвором – вона постає внаслiдок процесів для ефективної зміни наявної суспільної реальності.

Особливими за своїм соціальним характером є негативні традиції, за­сновані не на утвердженні яких-небудь культурних здобутків, а на запере­ченні неприйнятних для даної культури або суб’єктів цінностей. «Негативна традиція будується на прикладі того, на що не потрібно орієнтуватися. Тим самим вона виявляється залежною від свого «супротивника», несвідомо сприяє закріпленню, збереженню й трансляції тих значень, з якими намага­ється боротися. Не потрапляє в поле дії традиції тільки явно або неявно неоцінене – ціннісно-нейтральне, яке не актуалізується, замовчується й по­мирає. Втрата цінності в традиції приводить до припинення дії, неможли­вістю розвитку в даному напрямку. Пов’язані із цією цінністю явища випа­дають із системи трансляції, перестають існувати», вважає білоруський вчений В. Абушенко [1, с. 1047].

Серед соціальних проявів традиції у суспільстві існує й соціально-історична спадщина, що на думку О. Шейко є «сукупністю акумульованого усвідомленого минулого соціального досвіду властивого певним етапам розвитку, який не функціонує в сьогоденні та втратив актуальність своєї дії через якісні зміни об’єктивних умов існування суспільства» [230, c. 10]. Соціально-історична спадщина є пасивом минулих традицій і базою для утворення нових традицій.

Загалом, сучасному суспільству характерна дія живої традиції, що по­єднує в собі автентичні та неавтентичні традиції і соціально-історичну спад­щину в забезпеченні спадковості соціального розвитку з попередніми його етапами. Спрямованість соціальних процесів визначається збалансованістю функціонування вказаних типів традицій і пріоритетами суспільства по від­ношенню до них. При виборі політики підтримки автентичних традицій у суспільстві формується стабільна база для його подальшого прогресивного розвитку. Автентичні традиції відповідають об’єктивним умовам, входження інновацій (процесів, що ведуть до появи нового) до їх складу не суперечить актуальним суспільним тенденціям й інтересам.

Спроби примусового відновлення неавтентичних традицій можуть привести до гальмування соціального розвитку – невідповідність об’єктив­ним умовам притаманним для конкретного суспільства породжує протиріччя в процесі створення інновацій і характерна у період соціальної трансформа­ції. Для встановлення певного рівня порядку суспільною ідеологією частіше використовуються консервативні неавтентичні традиції. Об’єднання соціаль­них сил на основі «неживих» образів минулого може знижувати колективний потенціал новаторства, що працює на перспективу, і поглиблює стан загаль­ної кризи.

Ціннісно-нормативне навантаження неавтентичних традицій супере­чить змінам об’єктивних умов: воно було втрачене в більш ранній період або його нормативне введення ще не апробовано на практиці. У таких умовах основна функція традиції – підтримка стабільності і порядку в суспільстві, не виконується. Насильницька стимуляція функціонування неавтентичних традицій, виходячи з інтересів окремих соціальних груп, без урахування актуальних тенденцій і майбутніх перспектив розвитку суспільства в ціло­му, може призвести до негативних наслідків [230, c. 16].

Соціальна функція традиції, що проявляється у різних формах соціаль­ної поведінки, полягає у прийнятому досвіді, передана через «уявлення, що зберігають наступність із минулим», як «консенсус підтриманий у часі». Структура наступності традиційних уявлень і діяльності може сама пере­творитися у символічне уявлення й стати легітимною підставою для її збереження. Вона приймається через покликання на її присутність у мину­лому. Американський вчений Е. Шилз говорить, що «сам по собі «статис­тичний» критерій повторюваності недостатній навіть якщо встановити прийнятний критичний мінімум повторюваності для встановлення традиції» [232, c. 240]. Частота повторень – істотний елемент, проте він недостатній для прийняття традиційного уявлення чи дії. Тому що прийняття у сьогоден­ні не є функцією біологічної структури або генетичного надбання, воно про­ходить через сприйняття минулого, що має причинний зв’язок із сьогоденням.

Деякі уявлення протягом поколінь відтворюються у силу необхідності розв’язувати проблеми, що виникають у повсякденному житті. Цілком оправдано можна не розглядати такі уявлення як традиційні. Так релігійні потреби людей можуть стимулювати соціальний досвід у кожному новому поколінні й породжувати подібне «сакральне знання». Традиція затверджу­ється через міжчасову наступність уявлень, яка означає передачу спадщини. Передачі підлягають не дії, а тільки їхні зразки, норми й принципи легітим­ності. Проте наступність має на увазі не тільки передачу, але й сприйняття цієї спадщини. Передача і сприйняття можуть бути обумовлені різними мо­тивами. Однак наявність виразної тенденції мотивувується сприйняттям легітимності авторитету, прийнятого як передавача, зв’язком цієї легітим­ності із традиційністю авторитет, нормами, які він підтримує або затверджує. Саме в механізмі передачі традиційних вірувань, їхнього прийняття склада­ється відмінність традиційних уявлень. Отже, традиційним можна вважати уявлення, яке приймається на основі того критерію, що функціонував раніше.

Неможливим є нерефлексивне або «несвідоме» сприйняття уявлень, що за своїм змістом цілком раціональні. Наукові й технічні уявлення най­частіше приймаються некритично, без оцінки їхніх підвалин. Уявлення, що отримують раціональне обґрунтування, входять до складу традицій. Їхня традиційність полягає у їх змісті, у легітимності інститутів, які затверджують ці уявлення. Це сфера раціонального й емпіричного знання. Складні взаємо­зв’язки між раціональним, емпіричним і «традиційним» началами в тради­ціях становлять важливу проблему в їхньому дослідженні [232, c. 242].

Уявлення можуть бути прийняті й на підставі харизматичних власти­востей їх носіїв. У структурному плані уявлення про священне є частково традиційними, частково раціональними й частково харизматичними, пов’яза­ними з особливими властивостями тих, хто їх «запроваджує». Однак ця ха­ризма здебільшого також передається через традицію на основі прийняття цих уявлень у минулому. У багатьох випадках сама харизма випливає з ми­нулого, тобто з тієї обставини, що ті або інші події мали місце в минулому.

Не частота повторень, не зв’язок з минулим пояснюють прихильність до традицій. Важливим є особливе відношення до свого минулого. Уявлення про зв’язок з минулим є необхідною умовою звернення до традиції, її прий­няття як обов’язкової моделі поводження. «Минуле» видається джерелом авторитету, незалежним від думки сучасників. Традиційні уявлення й дії є справою пасивного прийняття вже встановленого. Існує активний пошук традицій як форми зв’язку з минулим, якщо установлені традиційні уяв­лення виявляються неприйнятними. Часом «минуле створюється» для легі­тимізації дій тими, хто в сьогоденні не знаходить такої основи.

Традиційними є уявлення, що утверджують прихильність до минулого, до певного часу в минулому, до всієї соціальної системи, до певного інсти­туту, що існував у минулому. У цих уявленнях утверджується моральна правота або перевага минулих інститутів або ж суспільства в цілому, а також необхідність наслідування минулим зразкам в уявленнях чи поведінці. Такі уявлення можуть бути застосовані до будь-якого типу суспільства, інсти­туту або віри, що пересувають у минуле. Вони характерні республіканському ладу, що затверджує принципи індивідуалізму.

Модифікація є неминучою частиною традиційних уявлень. Суспіль­ство не може залишатися незмінним протягом декількох поколінь. Зміни можуть мати випадковий характер, що згодом приводять до видимих змін. Нагромадження нових елементів може не мати очевидного або навмисного характеру. Але модифікації можуть проводитися й навмисно, хоча носії та­ких модифікацій можуть розглядати їх як такі, що відповідають «духу» традицій [232, c. 244].

Отже, термін «традиційний» використовується на позначення су­спільств, з відносно повільними змінами, або ж суспільств, яким властива тенденція легітимації діяльності через посилання на те, що вони вже мали місце в минулому. Загалом, значення соціальних функцій традицій мали низку особливостей: зміст традицій визначається соціально-економічними умовами тієї чи іншої епохи, типом виробничих відносин. У процесі розвитку суспільства функції традицій змінювались. Якщо на ранніх етапах історич­ного розвитку традиції були універсальною формою закріплення соціальної організації і розвитку культури, то з розвитком суспільства й ускладненням його структури їх попередня значущість звужується.

У сучасному суспільстві традиції використовують як форму збере­ження й передавання наступним поколінням духовної культури, важливий елемент виховання народу. Набуває ваги ідеологічний аспект функціону­вання традиції. Проте, це не тільки спосіб реалізації ідеологічних відносин, це спосіб відтворення цих відносин кількома поколіннями. Реалізація су­спільного відношення, включеного в систему звичаю чи традиції, це діяль­ність, в процесі якої виробляються духовні та фізичні риси, яких потребує певне відношення. Набуття в процесі діяльності якостей особистості (ідей, переконань, звичок, ідеалів) стає важливою умовою реалізації ідеологічних відносин у відповідному напрямі.

Процес історичного розвитку засобів реалізації ідеологічно-суспіль­них відносин, який спричинив виникнення поряд зі звичаями системи народ­них традицій – рух від простих, стереотипно повторюваних, до складніших. У своєму індивідуальному розвитку людина, подібно до історичного роз­витку людства, проходить шлях від простих до більш складних суспільних відносин. Подібно до того, як в історії суспільства люди засвоювали нагро­маджений досвід соціальної поведінки шляхом сприйняття традицій, людина в індивідуальному розвитку послідовно проходить шлях від засвоєння прос­тих звичаїв суспільства, а згодом – системи традицій. Так людина вступає у складну систему суспільних відносин.

Вивчення проблем традиції у функціонуванні соціальних систем обумовлює необхідність проведення досліджень не тільки соціальною філо­софією, а й філософською антропологією і соціальною психологією. Не задовольняючись простим осудом антифеодальних революцій і чисто тео­ретичним рівнем тематизації проблеми новацій, традиціоналісти поставили мету – виявлення онтологічних підстав множинності станів сфери реального взагалі й культури зокрема. Розриви в природній або культурній сферах приймаються ними, як наслідок прояву якогось нижчого «тіньового» начала, що протистоїть вищому «світлому». Протилежності у традиціоналізмі мають трансцендентні відповідності. Оскільки трансцендентне не може бути вира­жене у всій повноті, то мова метафізики оголошується мовою символів, образів і парадоксів. При цьому джерелом «сакральної» діалектики й мета­фізики слугує гностичний дуалізм, який об’єднав два типи дуалістичних концепцій гнозиса – есхатологічну (зороастризм, маніхейство) і діалектичну (платонізм, веданта). Він же – джерело антиперсоналізму й холізму традиці­оналістичної соціальної філософії. Відповідно до цієї архаїчної концепції, рух завжди регресивний через наростання деструктивних сил кількості та внаслідок об’єктивної закономірності («циклічні закони»). Час історії, як символ такого руху, поступово «з’їдає» простір, вважають науковці А. Ма­каров та А. Пігальов [135, с. 185]. Всесвіт, колись почавши свій рух, тим самим деградує, «твердне», так що процес розвитку людства супроводжу­ється неухильним наростанням «матеріалізації». Тому періодично відбува­ються природно-соціальні катаклізми, у результаті яких істини, раніше доступні людству, стають усе більше прихованими й недосяжними. Метою руху всесвіту, згідно традиціоналізму є «епоха пітьми».

Тут варто згадати погляди М. Фуко, що протиставив поняття «істо­ричність» відносно вже традиційного «історизму». Кожна історична епоха має свою історію, що відкривається на початку її існування та закривається в її закінченні. На думку М. Фуко, «кожна нова епоха не має зобов’язань перед минулою й нічого не передає наступній, тому, що історію характери­зує радикальна перервність» [214]. Конструювання культурних змістів, згідно М. Фуко, відбувається шляхом ексклюзії альтернативних способів розуміння. Таким чином, традиція ґрунтується на ексклюзії з культурної пам’яті всього того, що залишається за межею стійких форм.

Заперечує позицію циклічності польський соціолог П. Штомпка, що наголошує: «суспільство знаходиться в постійному русі від минулого до майбутнього» [242, с. 86]. Природа суспільства є такою, що попередні етапи причинно пов’язані з сьогоденням, а нинішня фаза формує основу майбут­ньої. Зв’язок сьогодення з минулим складає основу традиції. Проблема тра­диції не виникала, якби різноманітні соціальні процеси були дискретними, переривчастими, коли процеси повністю завершуються перед початком но­вих. Минуле не зникає повністю, його фрагменти залишаються для забезпе­чення продовження процесів. Подібні соціальні та психологічні механізми пояснюють факт безперервності. Соціальні зміни ніколи не були абсолют­ними. З іншого боку, безперервність теж ніколи не була абсолютною – здо­бутки минулого модифікуються та збагачуються, кожний наступний момент життя суспільства не є таким як попередній [242, с. 89]. У «Філософському енциклопедичному словнику» поняття «історизму» представляється як «принцип, концепція розгляду явищ, згідно з якими останні виникають, змі­нюються (розвиваються) впродовж їхнього існування та зумовлені всією сукупністю своїх попередніх трансформацій» [211, с. 253-254].

Традиціоналісти акцентують увагу на тому, що на антропологічному рівні розвиток людства супроводжується неухильним зменшенням трива­лості життя, руйнуванням моральних цінностей і збіднінням розуму: тор­жеством раціоналізму, сцієнтизму, індивідуалізму, демократії, а наприкінці циклу наступає повний розпад. На основі цієї теорії складається сотеріоло­гічна проблематика виходу із плину історії, внаслідок чого проблеми істин­ності пізнання, формування традиціоналістичної еліти, збереження тради­ційної спадщини розробляються у межах моделі «повернення до джерел». Діапазон таких розробок досить широкий – від аналізу архаїчних ініціатич­них технік «повернення в материнське лоно» і платонічної теорії «спогад» до психоаналітичної ідеї реактуалізації подій раннього дитинства.

Джерелом життя, істини, порядку традиціоналізм розглядає примор­діальну традицію, історично обумовленими формами якої є ортодоксальні релігійні традиції Сходу й Заходу. Пізнання символів невимовної традиції виробляється у традиціоналізмі за допомогою особливого «символічного методу» аналогій, що припускає осягнення сутності феноменів за допомогою аналізу переживань, що є результатом інтенціонального виходу суб’єкта до якихось символічних об’єктів («архетипів», «традиційних принципів»). У результаті з різних історико-культурних традицій виділяються позаісто­ричні структури, що імпліцитно містять зміст, який проголошується загаль­ним характером і гарантує осмислену людську творчість.

Культурні традиції утворюють історичну основу сучасного існування народу, фіксують джерела його буття. Під культурними традиціями розумі­ються духовні цінності, стійкі стандарти світосприймання й поведінки, нор­ми моралі, стереотипи мислення, політичні, правові й філософські ідеї, есте­тичні уявлення [209, c. 211]. Культурна спадщина сучасного Сходу набагато актуальніша, ніж європейська, що пояснюється міфологізацією традицій. Східний тип цивілізації, або тип циклічного розуміння розвитку, досить широ­ко розповсюджений в Азії, Африці, Америці. Культурна традиція є елемен­том духовної, культурної спадщини, що передається від покоління до поко­ління й зберігається протягом тривалого історичного періоду [209, c. 211].

По відношенню до культурних традицій можна визначити два під­ходи: «традиціоналізм» і «модернізм». «Традиціоналісти» розглядають націо­нальну культуру у світлі традиційних уявлень та інститутів, заперечуючи можливість і необхідність їхньої зміни й перебудови, відкидаючи тенденції новаторства в будь-якій області культури. Вони проголошують релігійну ідеологію визначальною силою, що зберігає незмінними традиції в постійно мінливому світі [209, c. 213].

Сучасне розуміння поняття «модернізм» виражає комплекс явищ, полярних «традиціоналізму властивий культурі країн, що розвиваються». Для прихильників модернізму характерне ігнорування національних культурних традицій. Вони виступають за перебудову культури виключно на основі запозичення й засвоєння сучасних змін у культурі. При цьому намагаються штучно пристосувати ці явища й принципи до вже сформова­ної духовної атмосфери [209, c. 214].

Нині відбувається перехід до більш глибокого діалектичного тракту­вання співвідношення «модернізму» і «традиціоналізму». Утверджується прагнення максимально пристосувати бачення розвитку національної куль­тури до вимог, що висуває досягнення сучасної науково-технічної револю­ції. На Заході йде процес захопленням східною містикою й нетрадиційними віруваннями в рамках контркультури, що стимулює прагнення східної інте­лігенції підняти свою національну культурну спадщину, протиставити його «меркантильним-прагматичним» і «бездуховним» принципам і нормам захід­них культурних орієнтацій. Однак така лінія часто обертається збільшенням ролі й апологією релігії. Напрямок зведення східних релігій у ранг визна­чальної основи культурної спадщини народів Сходу підтримують на Заході, де зацікавленість містикою відволікає від вирішення соціальних проблем.

Таким чином, традиція займає важливе місце у соціальній організації сучасного суспільства. Протягом історичного процесу зміст традицій визна­чався соціально-економічними умовами. На ранніх етапах історичного роз­витку традиції були універсальною формою закріплення соціальної органі­зації і розвитку культури, а з розвитком суспільства й ускладненням його структури їх значимість звужується. Сучасному суспільству характерна традиція, що поєднує в собі автентичні та неавтентичні традиції і соціально-історичну спадщину в забезпеченні спадковості соціального розвитку з по­передніми його етапами.

1.2.