Взаємодія традицій та новаторства у сучасному суспільстві

Процес суспільного розвитку передбачає піднесення та удосконален­ня культури, створення нових духовних цінностей, виникнення традицій, що фіксують новий досвід, визнають об’єктивну форму суспільного розвит­ку.

На сучасному етапі розвитку філософія стикається з низкою соціальних протиріч, пов’язаних з функціонуванням та розвитком суспільства, власти­вих процесам модернізації. У соціальному розвитку відбувається неодмінне зіткнення двох антитез: традицій і новаторства як чергування діяльності відтворення та продукування. Вони взаємопроникають, утворюючи ціле, яке відображає внутрішнє протиріччя стабільного та мінливого станів у про­цесі розвитку. Протиріччя, як внутрішнє джерело розвитку, що поєднує тра­дицію та новаторство в діалектичному зв’язку, може виступати показником факторності певних явищ. Діалектичний взаємозв’язок традицій і новатор­ства є чинником саморозвитку рушійних сил суспільства, вважають україн­ські дослідники традицій В. Воловик та О. Шейко [230, с. 3].

Традиція та іновація, традиція та сучасність взаємопоєднані й взаємо­обумовлені явища, стверджує російський соціолог та етнолог С. Лур’є. Вона доводить це на прикладі індійських традиційних інститутів (касти), які раніше розглядали як найбільш стікі системи, що протиставлені сучасності й сучасному економічному розвитку. Вони не тільки не зникли, а й присто­сувалися до нових умов, видозмінилися й виступають у якості провідника сучасності у межах даної традиційної соціальної організації [134, с. 173]. Подібні твердження утворюють й обґрунтовують концепцію «перехідного суспільства» у якій традиційне суспільство під тиском модернізації еволю­ціонує у соціально-політичну систему нового перехідного зразка.

Дисонанс між «традиційним» і «сучасним» зіграв дуже важливу роль у «класичних» дослідженнях та сучасній науковій літературі. «Традиційне» суспільство найчастіше описувалося як статичне, якому властивий малий ступінь диференціації й спеціалізації, урбанізації й освіченості. «Сучасне» суспільство розглядалося як втілення високого рівня диференціації й урба­нізації, освіченості й доступності засобів масової інформації. «Традиційне» суспільство засноване на владі «традиційної» еліти, а «сучасне» суспільство на широкій участі мас, що не приймають традиційних принципів легітним­ності й правителів. «Традиційне» суспільство в силу самого визначення було обмежено культурними межами, затвердженими традицією, у той час як «сучасному» суспільству властива культурна динаміка й орієнтація на зміни й інновації.

Цей принцип протиставлення сучасного і традиційного, породив дуже спірне розуміння відносин між сучасними й традиційними елементами в процесі розвитку суспільства. Відповідно до цього розуміння, постійний розвиток і модернізація в різних інституціональних сферах залежать від ступеню руйнування всіх традиційних елементів або рівнозначні такому руй­нуванню. Зменшення впливу традицій посилює спроможність суспільства справлятися з викликами часу, соціальними силами й можливість розвивати власну інституціональну структуру.

Ізраїльський соціолог Ш. Ейзенштадт слушно зауважує, «чим сильні­ший компонент традиційної регуляції (родина, громада, політичний інсти­тут) піддається руйнуванню, тим більший ступінь дезорганізації, злочин­ності й хаосу, а не утвердження сучасного життєздатного порядку» [247, c. 209]. Сьогодення показало правильність цього твердження для ниніш­нього етапу проведення соціальної модернізації українського суспільства, яке протягом ХХ ст. деформувалося побудовою класового, а не громадян­ського суспільства.

Взаємодія традицій і новаторства є необхідною, об’єктивною умовою, що забезпечує розвиток та прогрес. Перехід суспільства на новий якісний рівень системної організації є наслідком функціонування спадкових зв’язків самоперетворення: самовідтворення незмінної діяльності у традиції та само­формування якісно удосконаленої діяльності новаторства. Розвиток вклю­чає в себе розгортання системного причинного відношення, тому зміни об’єктивних умов розвитку суспільства можуть стати причиною зміни взаємо­дії традицій та новаторства і привести до нового типу взаємозв’язку між ними.

Одним із принципів розвитку суспільства є внутрішня самоорганіза­ція соціальних явищ і процесів під впливом зовнішнього середовища. Вона сприяє збереженню цілісності й упорядкованості суспільної системи. Взаємо­дія та функціональне навантаження традицій і новаторства проходить певні етапи характерні розвитку суспільства. На етапі становлення суспільство отримує характеристики внутрішньої цілісності та системності за рахунок створення стабільної основи у вигляді традиції, що забезпечує первинний порядок потенційного розвитку. Спочатку традиція функціонує як розріз­нені елементи новації. Згодом відбувається структурне оформлення змісто­вого ядра у вигляді способів і форм матеріальної й духовної діяльності, що засвідчили ефективність у процесі тривалої практичної апробації. Традиція підтримує інтеграцію її носія: соціального суб’єкта (групи, суспільства), ви­значає рольові (нормативні) моделі членів соціуму й здійснює контроль у сфері суспільних відносин.

Існує об’єктивний соціально-психологічний механізм взаємодії суспіль­ства та особистості в системі традиції. За допомогою механізму соціальної пам’яті накопичений соціальний досвід (традиція) зберігається, системати­зується, відтворюється і передається. Індивідуальність залучається до тра­дицій у процесі соціалізації, через спілкування. У процесі комунікативної взаємодії формуються уявлення про традиції та ставлення до них. У колек­тиві традиція зберігається і відтворюється у міжособистісній діяльності, за відсутності якої вона переходить у пасивну соціально-історичну спадщину [230, с. 12].

Стосунки індивідів у суспільстві стають динамічнішими, що викликає необхідність вироблення механізмів взаємодії особистості та сучасного суспільства. Традиційні етичні системи цінностей доповнюються новою технологією міжособистісних взаємин. Утворюється набір поведінкових процедур характерних суспільству в окремі етапи його розвитку, а тому включає можливість для всіх зацікавлених осіб обговорення, оцінки і ви­бору, а не тільки опори на деякі епістемологічно визнані установки [156].

Будь-яка соціальна схема пропонує індивіду ціннісну систему, бачення пріоритетів та основних чинників людського буття. Соціально значущі цінності означені у культурі, яка звільняє особистість від необхідності світоглядного пошуку. Культура визначає орієнтири не тільки у межах сьогодення, а й майбутнього, про можливості якого нічого не можна сказати заздалегідь. Справжня цінність світоглядної системи ставиться під сумнів тоді, коли вона вже не відповідає потребам функціонування самої системи. Так з’являється необхідність аналізу власних засад, що загрожує руйнуван­ням системи соціальної дії, на якій засноване суспільство. У соціальній сфері постає потреба повернутися до первинних цінностей, заснування яких започаткувало епоху соціальної дії [156]. Мотиви діяльності людини, ви­значені М. Вебером, можна звести до традиції чи до мети, а усіляка дія виступає як традиційна чи викликана раціонально усвідомленою метою – цілераціональною. Дії індивіда можна назвати цілераціональними, якщо в них усвідомленою є не тільки мета, а й засоби діяльності та її побічні результати [35, с. 635].

Вільні відносини, що диктує ринок, руйнують традиційну систему контролю – силу традицій та умовностей. Корпоративні структури (родина, гільдія чи церква) створені традиційним суспільством, уже не можуть ефективно обмежувати дії індивіда, головним мотивом якого є егоїстичний інтерес.

Наукова філософська думка деякий час була зосереджена на виявленні природи сучасного соціального порядку. Дискусії, з приводу якісних і орга­нізаційних характеристик сучасного суспільства, торкалися проблеми місця традиції в культурному й соціальному житті. Традиція розглядалася в проти­ставленні якісним і організаційним аспектам облаштування суспільства незалежно від змісту, який вкладався в традицію: як накопичені старожитні звичаї, як прихильність до минулого й некритичне прийняття колишнього досвіду й змістів, як легітимація діяльності з посиланням на минуле або ж надання минулому священного статусу. Посилення якісних характеристик сучасності часто сприймається як процес, рівнозначний занепаду традицій. Ерозія традиційних основ легітимності громадського порядку сприймалася як передумова розвитку свободи, утвердження принципів раціональності й «нетрадиційних» концепцій справедливості, які визначалися як найбільш істотні характеристики сучасного суспільства.

В оцінці значення традицій для суспільства існують відмінні ідео­логічні позиції. Консерватори відстоювали важливість традиції. Ліберали наголошували на можливості звільнення людини і суспільства від традиції показуючи перспективи, що відкриваються на такому шляху розвитку суспіль­ства. Революціонери розглядали лібералів як прихованих традиціоналістів. Проте, незалежно від ідеологічної установки щодо традиції, загальна пози­ція полягала у тому, що відносна значущість традиції є одним із найважли­віших критеріїв, що відрізняють досучасне суспільство від сучасного. У се­редині ХХ ст. наростає критика ранніх теорій модернізації, що підірвала більшість її положень. Об’єктом критики стала нездатність пояснити роз­маїття перехідних суспільств, властивої їм внутрішньої динаміки, можливості самостійного розвитку сучасних диференційованих політичних і економіч­них комплексів. Критика ранніх підходів спрямована проти дихотомії тра­диція – сучасність, на виявлення неісторичності й західного вектора цієї мо­делі. Інший напрям критики спрямований на базові теоретичні та аналітичні передумови цієї моделі, передумову «розвитку» як еволюційного процесу, «функціонально-структурної» схеми аналізу облаштування суспільства [156].

Напрямом критики стало виявлення значної розмаїтості традиційних суспільств за ступенем того, наскільки традиції затримували або полегшу­вали перехід до сучасності. Не менш важливим елементом критики стало підкреслення розходження між традицією й традиціоналізмом. У роботах Е. Шилза, В. Хозелиця й інших учених традиціоналізм визначається як крайня, негативна реакція на вторгнення сил сучасності [232]. Традиція установлювалася як накопичувач форм поведінки й значень даного суспіль­ства. Критика лунала і до «нового відкриття» факту сталості у сучасних суспільствах і тих, що модернізуються, традицій, обов’язкових форм пове­дінки, що йдуть із минулого. Інша тема критики розкривала, що традиційні інститути й групи, виявлялися здатними до ефективного перетворення свого функціонування в сучасних умовах. Останнім напрямом стало визнання того, що слідом за початковими фазами незалежного розвитку, коли нові еліти орієнтувалися на «сучасні» (західні) моделі, починають знову проявлятися колишні, традиційні принципи й моделі.

Критика призвела до утвердження декількох аспектів варіативності інституціональних сторін модернізації. Це визнання можливості того, що модернізація може мати частковий характер, тобто формування нових інсти­тутів або сучасних організаційних принципів не обов’язково приводить до цілісного відновлення суспільства, а може навіть супроводжуватися зміцнен­ням традиційних систем через вплив нових форм організації. Усе більше ви­знавалася системна життєздатність перехідних суспільств через створення своїх особливих механізмів стабільності й самозбереження. Одержало ви­знання положення щодо логіки й типу розвитку, які обумовлені аспектами традиційного облаштування суспільства й повинні тлумачитися у зв’язку з ними. Визнання значення історичних сил привело до виявлення відносної самостійності символічної сфери відносно структурних аспектів соціальної регуляції. Цей процес отримав особливе значення для переоцінки місця традицій у суспільному житті.

Звинувачення у неісторичності моделі модернізації розгорталося у двох напрямах [245, с. 473]. В одному підкреслювалася необхідність розгляду процесів сучасного розвитку в різних суспільствах не як передбачуваного руху до кінцевої стадії, а як розгортання традиційних сил, властивих даному суспільству. В іншому напрямі підкреслювалася специфіка і унікальність історичного досвіду й обставин процесу модернізації. Процес модернізації не має універсального характеру, він не властивий природі кожного суспіль­ства. Цей процес відбиває унікальну історичну ситуацію, пов’язану з поши­ренням західної культури в усьому світі, що доповнюються спробами країн, що розвиваються, запозичити ранні моделі індустріалізації, суспільної уніфікації.

Важливим напрямом для наукової критики є ідеї марксистської філо­софської концепції. У ній показується необхідність врахування характеру поширення капіталізму й міжнародної системи відносин, що включає па­нівні й підлеглі суспільства. У марксистській теорії говориться, що найваж­ливіша причина розходжень у стані сучасних і традиційних, розвинених і слаборозвинених суспільств, у нерівності відносин, що створюються імпе­ріалізмом і колоніалізмом та супроводжуються експлуатацією й залеж­ністю. Традиційні суспільства, як і розвинені, не позбавлені підприємни­цької орієнтації, спеціалізації й диференціації, необхідних для розвитку. Проте суспільства, що раніше процвітали є тепер слаборозвиненими в ре­зультаті втручання імперіалістичних інтересів у їхню економіку. Розвиток торгівлі й «допомоги» розширює матеріальну прірву між багатими і бідни­ми націями. Короткозорість теоретиків модернізації, якщо вона не випливає з їхніх ідеологічних установок, є результатом їхнього прагнення розглядати суспільства в стані статичної ізоляції й нездатності враховувати характер міжнародних відносин як в історичному плані, так і в сучасних умовах. Відповідно до концепції структурної недорозвиненості до предмету розгляду мають увійти структура й функціонування єдиної міжнародної системи господарства [245, с. 475].

Нова цивілізаційна тенденція, що почала розвиватися в Західній Єв­ропі у XІХ ст., поширилася по світу, створюючи нову міжнародну еконо­мічну й культурну систему. Сили цієї системи спочатку в Європі й Америці, потім у Росії і Японії, постійно впливають на світові цивілізації й суспіль­ства, породжуючи в них різні реакції. Проблеми, з якими зіткнулися ці суспільства, були подібні тим, що виникали у ході європейського розвитку. Загальні умови відрізнялися від тих, у яких формувався новий соціальний характер Західної Європи. Модернізація мала ендогенний характер у Захід­ній Європі, у той час як її поширення в Центральній і Східній Європі, в Азії та Африці, частково у Латинській Америці стало результатом впливу зовніш­ніх сил на традиційні суспільства й цивілізації. Вплив мав певні форми. Він підривав традиційні основи господарської, політичної й соціальної організа­ції. Сили західної модернізації створювали новий міжнародний порядок, у якому головним фактором, що визначає місце в міжнародному порядку, стала економічна та політична потенція. Сили сучасності створювали у традицій­них суспільствах потребу зростання участі громадян у справах центру.

У багатьох незахідних суспільствах не існувало сильних самостійних утворень, асоційованих з європейським розумінням «держави» і «суспіль­ства». Далеко не скрізь був присутній структурний центр нав’язаний ззовні або створений під впливом внутрішніх сил. У рідкісних випадках спостері­галися гомогенні етнічні й національні спільноти. Навіть у суспільствах імперського або патримоніального типу, у яких безсумнівним була наявність специфічного центру й держапарату, величезна відмінність від Західної Єв­ропи полягала у слабкості плюралістичних елементів. У культурному плані виклик сучасності сприймався в тих кодах, які переважали в цих суспіль­ствах у межах зразків, що утворилися як історичний здобуток цих цивілі­зацій [245, с. 473].

Реакція на вплив нового ніколи не була однаковою. Щоб зрозуміти варіації у типах реакції як у рамках кожної цивілізації, так і в міжцивіліза­ційному зіставленні, варто звернутися до веберівського аналізу місця релі­гійних орієнтацій та рухів. Релігійна гетеродоксія й реформаторські рухи в незахідних країнах мали ще більше значення в динаміці змін ніж у Європі, через те, що сама зустріч із Європою породжувала інтенсивні рухи протесту. Особливе значення політичної сфери приводило до того, що основні орієн­тації рухів протесту й тенденції до формування інститутів були зосереджені в цій сфері. Тому особлива увага повинна приділятися аналізу не стільки гос­подарської, скільки суспільної етики та її впливу на формування інститутів.

Ситуації модернізації характерна стійка структурна дуальність як на­явність комплексу конфронтуючих соціокультурних тенденцій і орієнтації у поєднанні з низькою ефективністю центральних інститутів. Однією з істот­них характеристик цієї дуальності стає зниження рівня структурної органі­зації, що призводить до порушення взаємодії між різними групами населення. Відбувається розростання ненормативних відносин, орієнтовнаних на під­тримку партикулярних інтересів, що розходяться з інтересами суспільства в цілому. У суспільствах зростають внутрішні конфлікти, що призводить до прямих зіткнень, до прихованої ворожості або ж породжує різного роду рухи – соціальні, культурні, національні, що виходять за межі колишніх структур регуляції. Разом з тим, виникають і екстремістські форми протесту сектантського й інших типів. Рухи протесту можуть виходити й за внутрішні рамки суспільства на міжнародну арену.

Вивчення умов, у яких відбувалися революції ХХ ст. у Західній та Східній Європі, дозволяє встановити між ними істотні ознаки подібності [245, с. 476]. Європейські суспільства відносилися до великих світових тра­дицій або цивілізацій, основою яких є добре виражені, підтримані особли­вими групами й інститутами, культурні моделі, у яких затверджуються уні­версальні орієнтації, що виходять за межі національних і регіональних спільнот. Цивілізації мали низку загальних основних культурних орієнтацій й кодів. Вони вирізнялися високим рівнем автономії й виокремленості кос­мічного (релігійного) і соціального порядків, але разом з тим визнавали їхню взаємну співвіднесеність і необхідність контакту між трансцендентним і мирським порядками через різні форми діяльності. Ознакою є й імперсько-феодальний тип суспільства. Для нього характерні високий рівень окреміш­ності центру й впливу центру на периферію, самостійний доступ окремих прошарків до різних елементів космічного й соціального порядку, а також тенденції впливу, принаймні якоїсь частини периферії, на справи центру або центрів [245, с. 476].

Мотиви протесту й радикалізму, що черпають із революційних перед­умов перших європейських революцій, були включені у вихідні орієнтації сучасної цивілізації. Це приводить до постійної зміни базових понять цієї цивілізації. Сила революційної символіки в цивілізації сучасності проявля­ється у поширенні по усьому світі революційних і радикальних рухів взагалі, у яких ця ідеологія й символіка кристалізуються найбільш повно і отримує найбільш повну інтелектуальну розробку [245, с. 477]. Соціалізм і комунізм були рухами протесту або інтелектуальної єресі, у якій ідеологічні програми об’єднувалися з науковим і філософським світоглядом. Як рухи протесту, соціалізм і комунізм поєдналися в орієнтації на заколот, потоками інте­лектуальної критики й тенденціями формування центрів та інститутів, чим зобов’язані європейській традиції.

Ш. Ейзенштадт виділяє основні культурні орієнтації властиві соці­алізму й комунізму: це сильна орієнтація на співвідношення майбутнього із сьогоденням, і концентровані місіонерські зусилля на впровадження такої орієнтації. Усіляке підкреслення провідної ролі колективного начала й соці­альної справедливості у поєднанні із запереченням індивідуалістських підхо­дів. Соціалізм і комунізм запозичили у свої традиції й символіку, есхато­логічні елементи християнства, його бачення історії й звільнення, поділ між «Градом людським» і «Градом Божим». Ранні соціалістичні рухи розвива­лися в загальних межах ідейних напрямів європейської сучасності, підкрес­люючи значення національної держави, з одного боку, а з іншого боку – напружених відносин між державою, суспільством і класовою боротьбою. Ця традиція вплинула на соціалістичне й комуністичне бачення історії, сформувала в них сильну установку на мирські виміри людського буття, активістську орієнтацію й характерні наукові й місіонерські компоненти. Соціалістичне вчення про класове суспільство також пов’язане з європей­ською традицією, особливо з ідеєю автономності станів і активної участі широких груп і верств населення в соціальній регуляції.

Соціалістичні рухи не являли собою простого продовження колишніх традицій. Вони скептично ставилися до великих інтелектуальних рухів су­часної Європи – Просвітництва й наукової революції, переймаючи від них окремі ідеї й поглиблюючи стосовно них критику. На відміну від англій­ської, французької й американської революцій, соціалістичні рухи стали першими сучасними рухами протесту, спрямованими не тільки проти влад­них підвалин традиційної системи, але також і проти сучасних державних, економічних та ідеологічних інститутів, що сформувалися на ранніх етапах сучасної історії Західної Європи.

Поширення соціалізму за межі Західної Європи було пов’язане з екс­пансією цивілізації сучасності й визнанням її фундаментальних протиріч. У цьому контексті сформувалися течії протесту й революційні рухи, що одержали ґрунтовну розробку експорту соціалістичних рухів та ідеології. З усіх традицій, ідеологій і рухів, що виникли в Західній і Центральній Єв­ропі, соціалізм поширився найбільше й був життєздатним довше всіх. Жоден інший рух не отримав широкого організаційного та ідеологічного поширен­ня. Причини поширення варто шукати в особливостях неєвропейських суспільств із сучасними течіями Західної Європи. У цьому процесі проводи­лася паралель між становищем робітничого класу в Європі відносно буржуа­зії та становищем нових націй у сучасній міжнародній системі. У такому зна­ченні класова боротьба отримує більше інтернаціональний, ніж внутрішньо­національний характер. «Третій прошарок» у цій міжнародній боротьбі становить пролетаріат. Реальна структура відносин між різними країнами світу відрізняється від класових відносин. Увага протесту спрямована на­самперед на міжнародну ідеологічну позицію, а не на поділ праці всередині суспільства [245, с. 477].

Привабливість соціалізму полягає у здатності брати активну участь у сучасній західній універсальній традиції, разом з тим заперечуючи деякі аспекти сучасності. Соціалізм дав можливість елітам неєвропейських країн залучати універсалістські елементи сучасності у свою нову, колективну ідентичність без відмови від специфічних компонентів своєї ідентичності та від негативного відношення до Заходу.

На сучасному етапі розвитку людство зіштовхнулося з низкою гло­бальних проблем, що потребують розв’язання на концептуальному та прак­тичному рівнях. Фактично можна говорити про безліч малих та великих криз у найрізноманітніших сферах життя: економіці, політиці, культурі, екології тощо. Всі вони є частинами загальної кризи сучасної цивілізації. Відбува­ється перехід до принципово нового світу, нового суспільства. Деякі дослід­ники називають його постіндустріальним (О. Белл), інші – суспільством третьої хвилі (Е. Тоффлер), або інформаційним суспільством. Світ вступає в принципово нову добу, добу постіндустріального суспільства, стверджує український дослідник проблем традиціоналізму Е. Юрченко [250]. Він вимальовує можливі варіації модернізації сучасного суспільства та ролі тра­диціоналізму в процесі утворення постіндустріального суспільства.

Цивілізаційні проблеми є породженням доби індустріального суспіль­ства. У сучасній науці сформулювано декілька підходів до проблем сучас­ності. Перший заснований на новоєвропейській прогресистській парадигмі та вірі в те, що проблеми будуть розв’язані в процесі суспільного і науково-технічного розвитку. Інший спирається на тотальну критику індустріальної доби та апологетику доіндустріального суспільства. Третій підхід лежить у порівняльному аналізі традиційного та постіндустріального суспільств та у виділенні спільних для них моментів [250].

Для кризи індустріального суспільства властиве пожвавлення анти­прогресистських ідей та прихильників доіндустріального традиційного ладу. Зростає конкуренція двох фундаментальних парадигм – прогресистської та традиціоналістичної. Прогресистська модель пропагує прискорення пере­ходу до нового постіндустріального ладу, а традиціоналістична закликає до відродження традиційного порядку, який витіснив індустріалізм. Прогре­систи покладають надії на вирішення сучасних проблем за допомогою науки та техніки, вдосконалення соціального ладу. Прогресисти обґрунто­вують свою позицію, виходячи з соціально-економічних реалій та об’єктив­них тенденцій у сучасному світі.

Погляди традиціоналістів ґрунтуються на етнічності, релігійності та інших фундаментальних факторах, що вкорінені в людську екзистенцію. Виживання основ традиційного суспільства в індустріальну добу, що про­довжують впливати на суспільні процеси в умовах її закінчення, свідчить про життєздатність традиціоналізму. Побоювання поширення екстреміст­ських напрямів традиціоналістичного розвитку змусив прогресиста Е. Тоф­флера згадати про можливість повернення в темні століття, що охопили всю планету [206, с. 451]. Він негативно характеризує подібні тенденції, вбача­ючи у них ознаки деградації та повернення до середньовіччя. В умовах переходу від суспільної формації другої хвилі до доби третьої хвилі, людина наштовхується на психологічні проблеми пов’язані з адаптацією до нових змін. У цих умовах людина втрачає традиційну систему мотивацій та зму­шена реагувати на зміну ієрархії суспільних цінностей. У цій складній си­туації людина вдається до захисного психологічного механізму і знаходить захист у традиційних цінностях та уявленнях, які прогресисти назвали «пережитком» аграрної доби розвитку суспільства.

Послаблений індустріалізм не зміг запропонувати альтернативу тради­ційному порядку та породив постіндустріалізм. У ситуації «зіткнення хвиль», про що говорить Е. Тоффлер, світ зіштовхнеться з тотальними потрясіннями, які мали місце під час переходу від традиційного ладу до індустріального. На сьогодні ситуація ускладнюється існуванням вже трьох протилежних на­прямків: традиціоналізму, індустріалізму та постіндустріалізму. Конкуренція цивілізаційних форм зумовлює відродження традиціоналістичної парадигми соціальної модернізації під час переходу від індустріального суспільства до постіндустріального. У постіндустріальному суспільстві пануючим прошар­ком є інтелектуали, оскільки основною цінністю постіндустріального суспіль­ства є знання. Сьогодні знання ціняться більше за все, а класові відмінності характеризуються ступенем освіти [215, с. 116].

Володіння знанням зумовлює володіння владою. В міру трансфор­мації сучасного суспільства в постіндустріальне, компонент знання в тріаді влади підсилюватиметься. За першої хвилі основним «аргументом» влади була сила. У цивілізаційній формації другої хвилі домінував грошовий фак­тор. Владні структури постіндустріального суспільства акцентують свою увагу на інформації. Високоякісна влада передбачає ефективність – досяг­нення мети з мінімальним застосуванням влади [206, с. 37]. Прошарок інтелектуалів в управлінні суспільством буде змушений спиратися на управ­лінську верству, оскільки володіння теоретичним знанням ще не означає можливості реалізовувати його на практиці. Світська аристократія пост­індустріальної доби за своїми психологічними якостями схожа на феодаль­ний прошарок середньовічної доби. Звичайне матеріальне виробництво та сфера послуг, як і раніше, реалізовуватиметься більшістю населення. Але при цьому класовий поділ поступиться професійному [250].

Соціальна структура міцно пов’язана з питанням соціальної стабіль­ності. Інтелектуальний рівень в умовах постіндустріального суспільства зу­мовлює приналежність людини до когорти інтелектуалів. Інтелектуальні здібності, на відміну від матеріального багатства, не відчужуються від свого власника, присвоїти його знання неможливо. Головним фактором викори­стання інформації є специфіка особистих якостей людини, світогляду, умов розвитку, психологічних характеристик, здібності, такі, як пам’ять і здат­ність до навчання. Знання сконцентровані у вузькому колі людей, соціальну роль яких неможливо відкинути [89, с. 209].

Панівний прошарок буде все більш замикатися та стабілізуватися. Формування інтелектуальних здібностей людини відбувається за рахунок генетичних факторів та виховання в родині, який з часом буде вдосконалю­ватися та формувати панівний інтелектуальний прошарок. Стає можливим виникнення неокастовості, яка ґрунтуватиметься не на привілейованому становищі певних прошарків як у традиційному суспільстві, а на природних відмінностях між людьми. Управлінський прошарок перетвориться в замк­нуту соціальну групу. Такі якості, як воля та рішучість, постають з раннього дитинства. Відповідно замкнутість та стабільність в межах другого прошарку наростатиме так само, як і в першому прошарку інтелектуалів. Про збіль­шення цінності інформації Т. Сакайя твердить: «Конструктору потрібні стіл, олівці, косинці та інші інструменти для графічного втілення своїх ідей. Більшості програмістів для роботи достатньо невеличкого комп’ютера. Сьогодні ці інструменти реально придбати будь-якій людині» [182, с. 68]. У майбутньому постіндустріальному суспільстві приватну власність витіс­нять різноманітні форми колективної власності, а «середня ланка» підпри­ємств або розпадається на зовсім дрібні, або поглинається суперпотужними корпораціями. Таким чином, децентралізація в одних сферах поєднується з надцентралізацією в інших.

Духовне життя у традиційному суспільстві базується на традиції, мі­фології та релігії. Матеріалізм для нього є глибоко чужим поняттям. Соці­альна структура традиційного суспільства зумовлює панування соціальних прошарків, що керуються нематеріалістичною системою цінностей, а про­шарок виробників матеріальних цінностей перебуває в підпорядкованому стані і наслідує загальноприйняту ідеологію. Сакральне пронизує всі сфери буття традиційного суспільства – від науки та мистецтв до політики та еко­номіки. Традиційне суспільство не знає інтелігенції у сучасному розумінні цього слова, так само, як і духовенства, зосередженого на вузьких релігій­них потребах.

У постіндустріальному суспільстві відбувається глибока ціннісна транс­формація: матеріалістична система цінностей поступається місцем постма­теріалістичній. Можливість самореалізації у професійній діяльності займає перші місця в шкалі цінностей представників американського середнього класу, розміри заробітної плати виявились на п’ятому місці [89, с. 101]. Якщо раніше більшість людей керувалась мотивами матеріального збага­чення, то у майбутньому їх зацікавлять можливості самореалізації та утверд­ження амбіцій. Для постіндустріального суспільства характерний релігій­ний ренесанс, зростання зацікавленості до традиційних форм релігійності, як відродження католицького та православного християнства у Східній та Західній Європі або активне звернення до мусульманської релігійної тради­ції на Близькому Сході, що іноді набуває характеру релігійної нетерпимості. Не можна ставити поряд зацікавленість людей у власній самореалізації та сакральність традиційного суспільства. Варто відзначити, що формування постіндустріального суспільства ще не завершене і напевно не можна стверд­жувати, якою буде духовна атмосфера в зрілому постіндустріальному су­спільстві. Однією з головних причин цієї зміни в духовному житті є зміна соціальної структури. Більшого економічного значення набуває соціальний прошарок інтелектуалів, які за визначенням не можуть сповідувати винят­ково матеріалістичні цінності буржуазно-пролетарського взірця. Все це дає підстави говорити про прихід постматеріалістичної доби.

Як і традиційне, постіндустріальне суспільство докорінно відрізня­ється від масового. Традиційне суспільство було мозаїкою регіональних та станових спільнот але не мало ознак централізованої держави. Реальна вла­да концентрувалася на місцях або на наднаціональному рівні. Характерною рисою інтеграції Європи стало зростання ваги регіонів. Означився рух від Європи держав до Європи регіонів, що може водночас нести у собі небез­пеку національним інтересам деяких країн та сприяти регіональному спів­робітництву [115, с. 7]. Зростаючий тиск глобалізації породжує реакцію у вигляді етнічного націоналізму. Але сучасний націоналізм докорінно від­різняється від націоналізму доби французької революції, він є етнічним, а не державним. Нерідко неонаціоналізм перетинається з ідеями «расизму» та «континентального патріотизму». Прикладом є сучасні європейські крайні праві, що відстоюють чистоту етносу і водночас готові поступитися сувере­нітетом своїх держав в ім’я «європейської єдності» або «расової солідар­ності білих». Напрошується висновок, що регіони в цивілізаційних об’єд­наннях більш вірогідні, ніж регіони в глобальному світі.

Отже, проблеми дихотомії традиціоналізму та модернізму зумовлені станом, в якому перебуває сучасний світ і породжують волю до об’єднання споріднених цивілізаційними засадами країн. Світовий устрій заснований на національних державах індустріального зразка відходить у минуле, і на їх місце приходять більш децентралізовані утворення, що нагадують фео­дальні європейські держави доби середньовіччя.

1.3.