2.4. Традиціоналістичні засади та проблеми соціальної організації українськогосуспільства

Утворення перспективного проекту організації України є важливим завданням, що стоїть перед сучасною українською наукою. Перманентні кризи лібералізму все частіше стають предметом дискусій у філософських наукових колах, активізуючи пошуки власного концептуального напряму для України.

Виникнення традиціоналістичних ідей стало рефлексією на кризу євро­пейської філософської думки, що не змогла завадити Першій світовій війні, під час якої зникають гуманістичні традиції Європи. Це була реакція на не­спроможність української еліти організувати результативну боротьбу, ставши на чолі визвольного руху. У побудові української держави не спрацювали соціалістичні та демократичні концепції В. Винниченка й М. Грушевського, монархічні ідеї В. Липинського, комуністичні М. Скрипника. Вже у 30-ті рр. ХХ ст. у Європі ідеї демократії програють в ідеологічному двобої з тоталітарними системами, чому й підпали під нищівну критику М. Сці­борського на шляху до вироблення соціальної реальності.

Загалом, у соціальній сфері життя суспільства, концепція демократії швидко захопила позиції, збагативши його культурним і цивілізаційним поступом. У господарській сфері капіталістична система створила блискучу епоху технічно-матеріального прогресу. Маючи підпору в лиці нових су­спільних верств, використовуючи винаходи та удосконалення, капіталізм все більш поширює свою експансію, будуючи нові форми матеріального життя.

Економічна еволюція викликала диференціацію суспільства, оперту на протилежності господарських інтересів і боротьби. Ознакою приналеж­ності до того чи іншого класу стали вже не умови народження, а спільність чи протилежність матеріального інтересу. «Капіталістична система відкидала і зневажала ідеї демократії, запроваджуючи в життя нерівність, безправність і антагонізми», – наголошує М. Сціборський [203, с. 20]. Після відмови від соціалістичної моделі устрою з отриманням незалежності, прийнявши капі­талізм у його найгіршій формі, сучасне українське суспільство отримало ті ж самі негативні наслідки – «соціальну нерівність та антагонізм».

Розчарованість в ідейній місії демократії найбільш яскраво прояви­лася у появі нового філософського напряму, нової концепції соціальної та суспільно-виробничої організації – соціалізму. У таких умовах концепція нічого не змогла протиставити силам, які її розкладають. Політична слабість і світоглядна розгубленість демократії особливо виразно позначилася після Першої світової війни, коли на підставі розроблених нею законів до участі у державному управлінні прийшли такі політичні течії, мета яких полягала у зруйнуванні держави і самої демократії. Висновок М. Сціборського щодо концепції демократії є однозначним: «вона неспроможна творити автори­тетну владу і непристосована до довготривалих проектів, особливо в кризо­вих умовах» [203, с. 21]. Незважаючи на вказані вади демократичного устрою суспільства, сьогодні такі висновки виглядають непевними, оскільки демо­кратія краще за інші соціальні системи показала свою витривалість у часі.

Нові авторитарні ідейно-філософські рухи, що виникли у ХХ ст., ста­ли реакцією на створений демократією кризовий стан. До повного зникнення демократія, на думку М. Сціборського, ще певний час може утриматися серед тих народів, традиції й характер яких вже підпали під асиміляцію її форм і впливів, а її перспективи залежатимуть від уміння піддати ревізії свій внутрішній зміст згідно викликів часу [203, с. 22]. Ґрунтовно дослідивши передумови появи соціалістичної ідеології в Європі М. Сціборський стверд­жує, що лібералізм і соціалізм мають прямий генетичний зв’язок між собою. Соціалістичне світосприйняття глибоко укорінене в раціоналістичності капіталізму. «Капіталізм і марксизм «ріднить матеріалістичний світогляд... обидва вони ставлять у центр світу техніку, науку, виробництво, «прибутко­вість» і «споживання», вони обидва одержимі економікою», визнає один із засновників традиціоналістичної теорії в Європі італійський філософ Ю. Евола [244].

Принципову ж розбіжність між соціалістичною та ліберальною ідео­логіями М. Сціборський убачав у поглядах на роль людини у суспільних процесах. Концепція демократії, висуваючи гасла економічної та політичної свободи, спирається на віру в досконалість людської природи. В її основі лежить переконання, що вільне суспільство само буде рухатися шляхом прогресу і вдосконалення. Марксівська соціалістична концепція, навпаки, розуміє суспільство як «арену безнастанних змагань і сплетений вузол анта­гоністичних відносин», як процес соціальної революції [203, с. 25]. Об’єк­тивно розглядаючи історичні обставини утворення й функціонування соці­алістичної концепції, що з’явилася в добу розвитку демократії, ідеолог націократії визнає, що причиною появи була не лише практична неспро­можність демократичних ідей задовольнити низку суперечливих проблем життя, але й духовно-психологічні умови. Демократичні й ліберальні теорії в боротьбі з укладом станової монархії зруйнували духовні та культурні основи, що базувалися на авторитеті влади і релігії [203, с.

Релятивістична й раціоналістична ідея демократії не спромоглася створити адекватного світогляду. «Демократія розбудовувала власну цивілі­заційну систему, оперту на засаді кількісного поширення, при одночасній деградації її внутрішньої суті. Віру в абсолют, дух і мораль минулого засту­пили – скептичність, умовність і матеріалістичний розрахунок нової доби», – говорить М. Сціборський [203, с. 26]. Судження мислителя були підтверд­жені кризовими явищами вже на початку ХХІ ст., що були викликані споживацькою спрямованістю світової економічної та фінансової системи. Світоглядні ідеї демократії близькі до соціалістичних теорій, що, використо­вуючи її психологічні особливості, послідовно приходили до заперечення ідеалізму й духовності, переносячи увесь зміст і таємницю світобудови в площину матеріалістичної діалектики. Згідно ідей соціалізму, впевненість у досконалості людини безпідставна. Суспільне урівняння мало б прийти як наслідок трансформації людської натури й її суспільних інстинктів через усунення капіталістичної системи шляхом класової боротьби (соціальної революції).

Вважаючи державну організацію народів як перехідну фазу до здійс­нення інтернаціонального ідеалу бездержавного суспільства, концепція со­ціалізму проголошує диктатуру пролетаріату, з одночасним позбавленням прав інших верств суспільства. М. Сціборський зазначає, що «використову­ючи матеріалізовану сутність демократії, соціалізм однак спромігся надати власним теоріям характеру абсолюту. Монархічний суспільний, культурний і моральний устрій ґрунтувався на вірі в Бога й обов’язку служити церкві та владі. Соціалізм свою систему будував на месіанській ролі пролетаріату й соціальної революції» [203, с. 29].

Мислитель побачив, що внутрішні суперечності марксівського соціа­лізму виявляються вже з першого погляду на діалектичний матеріалізм, на якому базується світогляд соціалізму й комунізму. З одного боку діалектика відкидає ідеалізм, претендує на раціоналістичне значення. Вона сприймає життя, як невпинний рух, основою якого є протиріччя, що визначають бут­тя.

В автора націократичної концепції визріває висновок, що «для кон­структивної, провідної ролі марксова концепція соціалізму не була готова ні програмно, ні психологічно. Окрім тез про «універсальність», програма соціалізму виявляє однобічність і недовершеність: насамперед концепція розподілу вже існуючих матеріальних багатств, а не конкретний план їх творення» [203, с. 26]. Мислитель визнає, що ідеї марксівського соціалізму відіграли позитивну роль у боротьбі робітництва з капіталістичним визиском, за здобуття прав робітників на культурний, правовий і матеріальний розви­ток. Успіх соціалістичної концепції М. Сціборський пояснює поверховим сприйняттям мас його ідей, не заглиблюючись у їх філософську основу: «сама по собі спрощена, вульгарна концепція соціалізму при дотику з ма­сами ще більш примітивізувалася, часто стаючи чинником їх деморалізації» [203, с. 26].

Практичним завершенням соціалізму є ідейно-філософська концепція комунізму. Соціалізм й комунізм вийшли з доктрини марксизму, з її мате­ріалістичним розумінням історії, діалектикою, класовою боротьбою, соці­альною революцією та планом створення бездержавно-інтернаціонального соціалістичного суспільства. Згідно з концепцією творця класичного соці­алізму К.

Виходячи з засад марксівського соціалізму, у концепції комунізму ви­будовується інтернаціонально-бездержавне й безкласове суспільство з соці­алізованими засобами господарського виробництва та комуністичним роз­поділом матеріальних благ. Росія стала базою подальшого розгортання класо­вої боротьби пролетаріату, що мала знищити капіталізм в інших державах та поширити комунізм у світі. «На трьох засадах – диктатури, соціалізації продуктивних середників і господарського виробництва та комуністичного споживання матеріальних багатств, комунізм намагався здійснювати рефор­маторські завдання», – говорить мислитель [203, с. 39].

У 30-ті р. ХХ ст. комуністична філософська доктрина відходить від ідей марксівського соціалізму та ленінського комунізму і стає на шлях «ста­лінізму». Основою концепту комунізму є суспільний безкласовий колектив, зрівняний в умовах його матеріального існування. Здійснення ленінського комунізму залежало не так від механічного запровадження соціально-еконо­мічних форм, як від глибоких змін духовного змісту та психології індивіду­альності й цілого суспільства. Вагу цього психологічного моменту розумів і К. Маркс, але захоплений історично-матеріалістичним і діалектичним світо­глядом, він не міг інакше його оцінити, як у своїй, чисто механістичній, фор­мулі: «буття визначає свідомість». Недооцінка психологічних факторів у майбутньому катастрофічно відбилася на комуністичній доктрині. «Пояс­нюючи всі вияви життя самим діянням матеріалістичних факторів, прини­жуючи різноманітний світ ідей і зводячи найважніші проблеми людського духу до рівня «контрреволюції», комунізм обмежує в творчих можливостях фактор, що в дійсності є передумовою поступу – живу людину», – говорить М. Сціборський [203, с. 41]. Комунізм як явище не став методом розвитку й удосконалення життя, а самоціллю, що підпорядковує їй життя.

Своєрідною реакцією на раціоналізм концепцій лібералізму і соці­алізму М. Сціборський вважає доктрину фашизму. Якщо в ідеях демократії нація розглядається як механічне згуртування індивідів, то у фашизмі вважа­ється духовною й традиційно-історичною спільністю, основним чинником розвитку і поступу якої є її колективна воля. Приймаючи націю за найвищу цінність, доктрина фашизму висуває гасло національної солідарності та вер­ховенства держави над суспільними групами, класами або окремими інди­відами. «Фашистська концепція держави антиіндивідуалістична; фашизм визнає індивіда, оскільки він збігається з державою, що представляє універ­сальну свідомість і волю людини в її історичному існуванні», – написано у «Доктрині фашизму» Б. Муссоліні [151]. Побачивши небезпеку зведення суспільства до духовного примітивізму та профанації самої мети життя, ідеологи фашизму протиставили їм традиціоналістичну світоглядну систему. В основі демократичної теорії лежить надмірний культ розуму (раціоналізм, позитивізм), комуністичної та соціалістичної – матерія (історичний та діа­лектичний матеріалізм), а фашистської – визнання духу, волі та ідей (спіри­туалізм, волюнтаризм, ідеалізм), як вирішальних чинників історичного розвитку.

Світогляд і устрій концепції фашизму не відкидає зв’язків з уже утво­реним укладом духовного, культурного, морального, звичаєвого й суспільно-господарського існування. М. Сціборський вважає, що фашизм ставить собі завданням оновити цей устрій, пристосувати його до змінених умов життя, шляхом повернення до призабутих уже принципів ідеалізму та реконструк­ції застарілих традиційних соціальних засад [203, с. 48]. Використовуючи позитивні надбання минулого й традицій, ідеологи фашизму знаходить у них джерело свого новаторства, посилюючи та змінюючи їхні зміст і зовнішні форми, ослаблені чи деформовані часом й обставинами.

Доктрина фашизму, на думку М. Сціборського, ґрунтується на тради­ційності й органічності нації, але крайній централізм суспільного устрою є шкідливим для її розвитку. Ідеалізм і волюнтаризм доктрина фашизму зо­середжує в одному центрі: у власній нації. Нація є абсолютною цінністю, якій підпорядковується другорядне. Всупереч концепції демократії, що має тенденцію розглядати націю як механічний збір відповідної кількості інди­відів, пов’язаних між собою насамперед реальними інтересами, у доктрині фашизму нація приймається за найвищу історичну, духовну, традиціона­лістичну й реальну спільноту, у межах якої проходять процеси існування й творчості цілих поколінь.

Ставлячи в основу своїх ідеалів націю, фашизм ототожнює її з держа­вою, як формою, що найкраще забезпечує національний розвиток. Фашизм визнає імперіалізм вирішальним чинником існування й росту держави-нації [203, с. 49]. Консолідацію нації навколо спільної мети та усунення міжкла­сових протиріч можна досягти лише за умови тих антисуспільних факторів, що є в капіталістичному устрої. М. Сціборський вважає, що соціальні відно­сини, зокрема відносини праці й капіталу, фашизм позв’язує не між партій­ною, міжкласовою й парламентарною боротьбою – як це робить демократія, а методами національної солідарності, що виявляються в узгодженні цілей і співпраці підприємців та працівників [203, с. 51].

Звертаючись до елітаристських теорій, мислитель говорить, що «твор­чість нації визначає й реалізує меншість, «аристократія» духу» [203, с. 52]. Ця провідна меншість своїм ідейним багатством, активністю, пристрасною волею та здібностями має творити життя, досягати здобутків, а користува­тися ними повинен цілий народ. Диктатура для фашизму – фундаментальний елемент державного устрою. Фашистська доктрина ґрунтується на розумінні органічності нації, пов’язаності її окремих соціальних складників як тих атрибутів, що необхідні для здорового розвитку цілого національного орга­нізму. Не обмежуючись на проголошенні цієї засади в теорії, доктрина фа­шизму на практиці мала реконструктивний соціально-господарський план, базований на співпраці класів, позапартійності й корпоративності устрою.

Інакше ставлення у М. Сціборського до суспільного ладу концепції фашизму. Він вважає, що диктатура для доктрини фашизму є стабільним еле­ментом устрою й випливає з певних рис фашистської ідеології, що творить культ сильної одиниці – вождя, і провідної меншості, при одночасній не­довірі до майбутньої ролі народних мас. «Формула фашизму – провідна еліта творить і наказує, а маси виконують і підкоряються. Сила доктрини фашизму в тому, що на місці хаотичної безликої дійсності було запропоновано по­тужну ідею. Слабкість – у надмірному урядовому централізмі його системи та антинародних соціальних ідеях, що стримують процес творчої свободи громадянина», говорить мислитель [203, с. 56]. У теорії енергії еліти ідеолог націократії побачив можливість самоконсервації на прикладі комуністичної структури, що деградувала, а згодом й зникла взагалі.

Загалом, сутність соціальної концепції теорії еліт полягає у природ­ному розподілі на владу та підвладну їй більшість основоположниками якої були Конфуцій, Н. Маккіавелі, Т. Карлейлья, Ф. Ніцше, В. Парето, Х. Орте­га-і-Гассет, Г. Моска та інші мислителі. Існують різні інтерпретації терміну «еліта»: оригінальність еліти забезпечується аристократичним походжен­ням, інші зараховують до неї багатих або найбільш здібних. Вважається, що входження в еліту є функцією особистих заслуг та якостей. Платон порів­нював політичну нерівність з духовними якостями, що характерні певним соціальним групам населення. А Конфуцій поділив суспільство на «шляхет­них людей» та «низьких людей» в залежності сповідування ними моральних та соціальних якостей. В той же час Г. Моска та В. Парето припускають, що у залученні до еліти важливим є соціальне походження людини, а тільки потім симпатія чи антипатія лідера. Вказані концепції засновувалися на різно­манітних релігійних та моральних поглядах. Першими хто збудував концеп­цію еліт емпіричним шляхом на реальних політичних подіях були представ­ники італійської маккіавеліанської школи політичної соціології: Г. Моска, В. Парето, Ж. Сорель, Р. Міхельс. Проте, в основу європейських тоталітар­них режимів фашизму та нацизму були покладені ідеї надлюдини Ф. Ніцше докладно розглянуті у попередньому підрозділі.

У 20–30 рр. ХХ ст., в умовах кризи демократії, диктатура була чи не найбільш актуальною системою суспільного устрою. Вона зароджується із системи доцільності, а не як самоціль. Цілком протилежно представляється внутрішній і реальний зміст диктатури фашизму та інших авторитарних ру­хів. Диктатура для фашизму не лише спосіб політичного керування, синтез його суспільного світогляду, що здатність до керівництва визнає лише за індивідуальністю й провідною меншістю. Підходячи до критичного обго­ворення проблем диктатури, провідної меншості й народної маси, М. Сці­борський відзначає, що в аспекті історії вони не є новими. Він підкреслює раціональність тези фашизму про величезну, конструктивну роль творчої індивідуальності в процесах життя. Геній, воля, традиція, духовна сила, ро­зумова вищість, моральність, активність людської особистості завжди були двигунами ідей, культури й прогресу, у побудові нових епох. М. Сцібор­ський висловлює чітку позицію: «заперечення творчих здібностей народних мас приведе до заперечення значної частини історії культури людства» [203, с. 59].

На думку мислителя, конструктивізм мас не обмежується ділянками народного побуту, традиції й культури, а стає джерелом нових ідей та твор­чих здобутків. З іншого боку, народна більшість, на думку мислителя, з огляду на свою масовість і неоформленість мало придатна до головної, планової, систематичної ролі в широкому державному масштабі. «Виявляючись у ви­рішальних моментах у вигляді стихійних здвигів і зривів, її енергія розпоро­шується. Координація цієї енергії, уложення її в певну, постійно й правильно діючу систему, свідомість цілей і способів їх досягнення належить уже еліті, провідній меншості нації», – говорить М. Сціборський [203, с. 60].

Паралізуючи в реальному житті всі прояви народної ініціативи, кри­тичності й самодіяльності, зобов’язуючи всіх лише до сліпого послуху та виконання волі одиниці, унеможливлюючи суспільне виховання мас і при­вчаючи їх орієнтуватися виключно на вказівки пануючої касти, концепція диктатури руйнує умови, у яких утворюється тип сильної, активної, ініціа­тивної людини. М. Сціборський упевнений, що доктрина фашизму та інші рухи засновані на традиціоналістичній парадигмі відкрили забутий світ ве­ликих ідей і традицій. В основу своєї чинності вони поклали здорові прин­ципи авторитарності проводу нації, ієрархії, обов’язку й дисципліни. У цих умовах диктатура є тим мобілізуючим і виховним фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скеровує її до розбудови духовних і ре­альних цінностей [203, с. 65].

На основі ґрунтовного аналізу згаданих ідеологій, наголошенні на не прийнятності негативних, з огляду на соціальну практику, ідеях цих кон­цепцій, М. Сціборський вибудовує власний проект майбутнього України – націократію, головним замислом якої є державність українського народу. І в цьому він був не поодиноким. На думку українського соціал-демократа В. Старосольського задля задоволення інтересів нації, будь-то індивідуаль­них чи колективних, необхідно оволодіти наймогутнішим суспільним меха­нізмом – державністю. Визнавши націю самостійним центром надособових інтересів та кінцевою інстанцією розвитку суспільства, В. Старосольський наголошує, що тільки нація є «природнім власником держави», центром її інтересів. «Державна суверенність» є тотожною «суверенності нації» [173, с. 629]. Устремління до державної незалежності В. Старосольський пояснює раціональним елементом, оскільки воля сама по собі є безмежною цінністю. Тому намагання частини нації, що знаходиться під чужим пануванням, до злиття з державною її частиною має раціональний характер.

Відзначається своєрідністю розуміння понять «держава» та «нація» у монархіста В. Липинського. Ставлячи знак рівності між державою і націо­нальною приналежністю, він орієнтується на ідеї європейської політичної думки кінця XX ст. «Нація – це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним українцем є всякий, хто живе на Землі Укра­їни і хто працює заради неї» [173, с. 330]. Він вважає, що українську націю можна б найкраще сконсолідувати на основі «територіального патріотизму» – почуття любові до рідного краю як органічної цілісності в усіх постійних мешканців української землі, незважаючи на їх соціальну належність, віро­сповідання, етнічне походження, мову, культуру. Водночас він звертає увагу на екзистенційні основи нації, застерігає від штучності її творення. Коли відродження нації, наголошує В. Липинський, відбувається без любові до корінної нації в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того романтичного захоплення образом повної волі й незалежності нації, що йшло в парі з відродженням в усіх європейських народів, – то з самого поняття «нація» викидається весь його живий творчий зміст. Залиша­ється тільки форма – мертва шкаралупина без зерна.

Філософським підґрунтям націократії є уявлення про націю як орга­нічну, але диференційовану спільність. Нація для М. Сціборського є найви­щою формою людського співжиття. Виходячи з цього, вона є абсолютною, насамперед духовною цінністю. Важливо зазначити, що ідеолог націократії розумів націю не стільки як етнічно та культурно-гомогенну групу, що меш­кає на певній історичній території, скільки як духовну спільноту. Він вважає «головними підставами й двигунами життя нації... її дух і волю до творчості та боротьби» [203, с. 66]. Етнічна ж спільність не подається як єдина основа нації. Визначаючи ідеологічні підстави нації, мислитель чітко визначає принципи і методи формування української нації. Український націоналізм ставить за мету створення соціального та господарського ладу самостійної української держави на принципах націократії.

У своєму розумінні поняття «нація», український традиціоналізм спо­ріднений з тогочасними європейськими традиціоналістичними рухами. «Нація є найвищою органічною формою людського співжиття, з власним непов­торним внутрішнім і духовним змістом, що виходить з традицій на підставі природних властивостей даної людської спільності, її моральної єдності та стремління здійснювати свої власні історичні завдання», – говорить мисли­тель [203, с. 66]. «Коріння нації виростають із глибини віків, а традиція пря­мує в незбагненну прийдешність» [203, с. 75]. Націоналістичне розуміння нації ґрунтується на спіритуально-волюнтаристичному світогляді Д. Донцо­ва, такому, що «головними підставами й двигунами життя нації уважає її дух (ідеї) і волю до творчості та боротьби».

Кожна нація збільшує свої духовні та фізичні сили, перебуваючи в ста­ні невпинного зростання. Коли цього не відбувається, нація перебуває на шляху занепаду та деградації. До певного часу засоби зростання є інтен­сивним використанням внутрішніх ресурсів. Коли ресурсів не вистачає, перед нацією постає питання: або зупиняти розвиток, або шукати зовнішніх, екстенсивних чинників своєї енергії утворюючи імперіалізм. «Національно-державницький імперіалізм – це неминучий прояв історії», – говорить М. Сціборський [203, с. 68]. Національний імперіалізм, повторює за ним В. Старосольський, проявляється найяскравіше, коли нація вступає в стадію довершення свого внутрішнього формування. Тотожним за своєю соціаль­ною суттю є прояв месіанізму. В цих проявах вимальовується життєва сила, енергія, самовпевненість спільноти чи індивіда не тільки в моменти успіхів та підйому, а й у часи лихоліття та невдач [173, с. 615].

«Основою життя є противенства, боротьба і сила. Будь-яка національна ідея й національний інтерес є запереченням ідей та інтересів. Концепція українського традиціоналізму будується на максималізмі, егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до ворожого» [203, с. 70]. При обранні засобів визво­лення української нації М. Сціборський не обмежує себе ніякими «загально­людськими» нормами «справедливості», милосердя та гуманізму, вважаючи, що вони можливі до здійснення тільки в умовах взаємності.

М. Сціборський зазначає, що передумовою забезпечення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світовому оточенні є власна держава [203, с. 71]. Державна організація узгоджує взаємозалежність та вільний розвиток сил нації. Факт існування нації не зумовлюється її державною незалежністю, проте тільки через державу нація стає творчим чинником. Основне завдання нації мислитель бачить у розширенні державних кордонів у межах етнографічного простору. Неможливість досягти свого державного об’єднання позбавляє націю належного розвитку. М. Сціборський вважає, що «нація є підставою людської спільноти й джерелом духової та матері­альної творчості, а держава життєвим здійсненням нації, засобом, що забез­печує, удосконалює й збагачує її існування» [203, с. 73].

На думку мислителя, не внутрішня боротьба часткових інтересів, а тільки солідарні, узгоджені зусилля всього суспільства, спрямовані на за­безпечення сили й ладу держави, можуть гарантувати в лоні нації всім її прошаркам внутрішній мир, охорону, працю, законність, соціальну справед­ливість і розвиток [203, с. 74]. Державний устрій, згідно концепції націона­лізму М. Сціборського, засновано на авторитеті влади й організованій на органічному принципі участі в державному керівництві працюючих верств української нації. Тільки творчі, продуктивні соціальні складові нації, вважає мислитель, є гідними до керування державою. На цих принципах будується концепція системного устрою українського націоналізму, що її мислитель називає націократією.

Певною мірою з поглядами М. Сціборського погоджується монархіст В. Липинський. Однією із основних тез його концепції є те, що державу можна будувати за ініціативою провідної верстви або аристократії. Саме цій верстві він відводить особливу роль «провідної верстви», «панства», «націо­нальної аристократії», «еліти» без огляду на її походження. Вона мислиться як основа, організатор, правитель і керманич нації. Прикметами національної аристократії постають матеріальна сила, моральний авторитет і воля до вла­ди та консерватизм. «Без національної аристократії без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування немає і не може бути нації». Передумовою провідної ролі аристократії є її праг­нення влади, готовність до боротьби за цю владу. Тобто аристократія мусить бути «стихійно імперіалістичною» [173, с. 330].

В. Липинський усвідомлював і повністю сприймав потребу й немину­чість далекосяжних соціальних змін. Але він вважав, що аристократія мала б стати єднальною ланкою між «старою» і «новою» Україною і завдяки цьому забезпечити тяглість національного життя, розвиток якого характери­зується високим ступенем перервності. Він не дивився на аристократію як на замкнену суспільну верству або касту: аристократія є активною меншістю, яка об’єднує найкращих і найактивніших членів усіх класів. Саме вона тво­рить матеріальні й духовні цінності, які стають власністю всього суспільства.

До політично-творчого фактора В. Липипський відносив. тих, хто без­посередньо стимулював розвиток економіки. Інтелігенція – не є продуцентом у цьому плані. В суспільно-політичній структурі вона покликана бути по­середником між суспільними класами завдяки культурній та інтелектуальній праці. На думку В. Липинського, інтелігенція не повинна займатися створен­ням ідеології, партійною роботою, будуванням і керівництвом державою. Власна держава можлива тільки на ґрунті компромісу, між українськими класами в ім’я бажаного всіма законного ладу і спокійної праці. Така дер­жава можлива за умови спільної для усіх класів національної культури, спільної оборони своєї території і спільного для усіх права нації на самови­значення. Тобто йшлося про суверенність на своїй землі, якою користува­лися, на думку В. Липинського, європейські нації. Політика, у його розумінні, є вмінням обрати такий метод здобуття та організації влади і організації гро­мадянства, який би уможливив будову і збереження окремої держави на українські землі і забезпечив існування та розвиток української нації.

Внутрішній поділ нації на окремі складники, щодо їх суспільних форм і функцій протягом історичного процесу змінювався. За М. Сціборським, у ході історичного розвитку нація набуває все більш складної соціальної структури. Це є наслідком поглиблення поділу праці, що супроводжує нау­ково-технічний прогрес. Утворюються класи, соціальні групи, різниця між якими дедалі поглиблюється, виходячи за межі суто професійних відмін­ностей у культурну площину. Зростаюча диференціація потребує більших зусиль і можливостей щодо координації соціальної системи та гармонізації суспільних відносин.

Проблеми соціальних груп, їх взаємозалежності та відношення до на­ції й держави належать до актуальних проблем сучасності. Тут лежить вузол боротьби ідей і суспільних антагонізмів, що породили соціальні конфлікти й революційні рухи. «Кожна національна спільнота має дві сторони свого буття: духовну й матеріальну. Як духовна творчість підлягає законам якіс­ної, індивідуальної градації, так і матеріальна чинність суспільства базується на виробничій градації, що диктується життєвою доцільністю й називається суспільно-господарським поділом праці» [203, с. 76]. Закон розшарування суспільства відповідає різноманітності й градації самого життя, що ніколи не укладається в однотипні схеми. Виходячи з принципів якості, творчого обов’язку та національної етики, націократія сповідує устрій, здатний забез­печити кожному продукуючому членові суспільства всебічний розвиток, правове положення й справедливу винагороду його праці [203, с. 79].

Мислитель вважає, що у середині нації проявляються певні розбіж­ності інтересів окремих суспільних груп. Основою внутрішнього устрою є духовно-вольові фактори, проте він не заперечує вплив і матеріальних чин­ників. Гармонійне співробітництво соціальних груп порушується в умовах застарілої суспільно-виробничої структури нації. За основу своєї суспільно-виробничої будови націократична концепція бере творчі групи: селянство, робітництво й інтелігенцію, що є лідером перших двох на шляху у творче майбутнє соціальної злагоди й солідарності. Соціально-економічні засади націократії є панування нації у власній державі, що здійснюється владою соціально-корисних верств. Солідаризація й пріоритет узагальнених інтере­сів нації можливі за здійснення в умовах суспільно-виробничої модернізації держави, що спирається на надкласову суть націократії, яка б забезпечила регулювання соціально-економічних розбіжностей.

Солідаризм як соціально-економічна течія набула особливого поши­рення у Франції, де її найвiдомiшими представниками були Ш. Жид, Е. Дюрк­гейм, Л. Буржуа [238]. Вони розглядали механізми соціальної організації та самоорганiзацiї як несумісні з основними принципами державницького со­цiалiзму, який пізніше набув найбільшого розповсюдження у Росії. Якщо Е. Дюркгейм уважав головною формою реалізації принципу солідарності профспілки як особливі форми асоціації виробників, то Ш. Жид, який на­друкував в 1909 р. програмну роботу «Кооперація», – відповідно органи споживчої кооперації. Варто згадати ідеї видатного українського економіста i соціолога М. Туган-Барановського та його фундаментальну працю «Про соціальні основи кооперації», яка перебуває у руслі філософської концепції солiдаризму, проти якої саме з позицій затятого етатизму виступив Ленiн. Між іншим, ідеї трудової споживчої кооперації мали не тільки великий вплив на теоретиків українського нацiоналiзму, але й відіграли неабияку роль в утвердженні економічної складової ідеології [238]. У праці соратника М. Сціборського П. Боярського «Національний солiдаризм» здійснюється результативна спроба обґрунтування необхідності стабільного функціону­вання солiдаристського суспільства як єдності ліберально-ринкової, державно-капiталiстичної та корпоративної соціальних парадигм за домінування на­ціонального чинника [32]. У цілому різноманітні теоретичні напрями як європейських, так і національних українських ідей об’єднує спільна опозиція до державницького капiталiзму i граничного лiбералiзму з притаманним їм утилiтаризмом та космополiтизмом.

Концепція націократії соціально-економічну сферу будує на критич­ному досвіді й поєднанні старих доцільних елементів із новими формами та завданнями суспільного життя. Життєздатні принципи капіталізму ідео­логія використовує в реформованих суспільно-виробничих умовах. М. Сці­борський не заперечує приватну власність, економічну свободу й прагнення господарського зиску. Він вважає, що приватна власність та ініціатива, пра­во на зиск – проблеми не лише економічні, але й психологічні, що є рушійни­ми силами господарського розвитку. Націократія повертає цим рушійним силам втрачений при капіталізмі властивий вміст. Для збереження рівно­ваги націократія надає соціально-економічній системі комбінований харак­тер, де приватна власність і економічна свобода поєднаються із здійснюва­ними державою принципами господарського планового контролю й з різними видами колективної власності там, де вона обумовлюється самим характе­ром господарства [203, с. 84].

У своїх ідеях М. Сціборський не був поодиноким. Початок ХХ ст. породив у Європі безліч рухів і течій, доктрини яких неймовірно поєднували подекуди абсолютно протилежні ідеї та цінності. Першим і найбільш важ­ливим синтезом, що визначив розвиток політичних ідей на початку ХХ ст., вирішальних, а то й основних для появи фашизму, стало поєднання ідей «інтегрального націоналізму» Ш. Морраса і революційного синдикалізму Ж. Сореля. Антикапіталізм Ж. Сореля суворо лімітований політичними, інтелектуальними і моральними аспектами ліберальної буржуазної системи. Революція Ж. Сореля прагне зруйнувати теорію природних прав, усунути права людини, підірвати утилітарні, матеріалістичні засади демократичної політичної культури. Він прагнув відродити виробничий капіталізм замість паразитуючого капіталізму великого капіталу, бірж, фінансистів. Револю­ційна теорія глибоко прив’язана до ринкової економіки, в сферу якої держава не втручається. Як Ж. Сорель і Ш. Моррас М. Сціборський прагне революції моральної, інтелектуальної, політичної. Причини відносної невдачі подібних ідей криються у об’єктивний ситуації, що склалася під час та після Першої світової війни, та у розбіжностях самих доктрин. Водночас спроби поєднати революційний синдикалізм і націоналізм, здійснені на початку ХХ ст., не можна назвати повністю безуспішними. Згодом, з урахуванням цього досвіду буде формуватися італійський фашистський рух і рух нонконформістів у Франції. Ідеї синтезу націоналізму і синдикалізму знайдуть своїх прихиль­ників у багатьох країнах Європи.

Зберігаючи комбінований принцип колективного й приватного інте­ресу, економічна система націократії М. Сціборського ґрунтується на змі­шаних засадах націоналізованої, муніципальної, приватнокапіталістичної і кооперативної промисловості. Внутрішній зміст соціально-економічного устрою заснований на пріоритеті загальних інтересів нації й національної солідарності, що знаходять своє втілення у формі організації суспільства. Цією формою внутрішнього соціального поділу нації є державний синдика­лізм. На думку М. Сціборського, соціальні групи нації є органічними спіль­нотами, що в кожному конкретному історичному періоді надають структурі суспільства конкретних форм. Проблема соціального поділу нації є надзви­чайно складною, яку неможливо вирішувати методами класової реакції, що намагається стримати розвиток суспільних і господарських відносин, чи вузькоглядними догмами перманентної класової війни. Дійсність свідчить, що капіталізм і марксизм проявляються в соціальній площині в однакових за сутністю формах тому, що вони є класовими концепціями. «Націократія заперечує принцип класової боротьби та право окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства. Розгляда­ючи націю як живу природу, вона переносить розв’язку соціальних проблем у площину національної солідарності заснованої на принципі надкласо­вості» [203, с. 86].

Фактично, М. Сціборський ретранслює ідею Е. Дюркгейма про зв’язок розподілу праці й соціальної солідарності [90, с. 334]. Думки українського мислителя збігаються з судженнями Е. Дюркгейма у розумінні необхідності створення професійних груп (синдикатів) задля впровадження нових форм соціальної регуляції. В основі синдикалізму націократії лежить сприйняття членів суспільства як виробників певних матеріальних та духовних ціннос­тей – соціальна роль індивіда або групи визначається їхньою виробничою функцією. Державний контроль, за М. Сціборським, поширюється на про­відні галузі економіки, регуляції має підлягати цінова політика та певні сфе­ри торгівлі. Інші галузі економіки мають бути сферою приватної ініціативи.

Ідея синдикалізму обумовлена господарською спеціалізацією об’єднань людей задля охорони їхніх професійних інтересів. «Антисоціальні тенденції капіталізму, що загострювалися з розвитком промислового пролетаріату, породжуючи класову боротьбу, викликали появу нових форм професійних об’єднань – синдикати. Синдикалістичний рух проявився в кількох формах: революційний синдикалізм став інтернаціонально-класовою концепцією; революційний синдикалізм бачить своє завдання в об’єднанні й захисті ін­тересів окремих професійних груп, що мають творити автономні господар­ські організми у вигляді синдикатів», – говорить М. Сціборський [203, с. 87]. Від революційного синдикалізму, державний синдикалізм української націо­кратії різниться відмінністю світогляду й завдань суспільної реконструкції. Державний синдикалізм заміщає інтернаціонально-класову суть революцій­ного синдикалізму культом власної нації-держави. Державний синдикалізм розглядає всіх членів суспільства як виробників певних цінностей. Виробнича функція індивіда й груп стає вирішальною в означенні їх ролі в суспільстві.

Націократична концепція виробничу анархію змінює господарським планом. Соціальну структуру нації визначають її продуктивні групи. Кон­цепція націократії бере синдикалізм за основу свого суспільно-економічного устрою, перетворюючи саму державу в спілку працюючих, де кожний гро­мадянин і соціальні колективи співпрацюють на означених їхньою функцією місцях для досягнення загально-духовного й матеріального розвитку суспіль­ства. Виробничі групи мають бути зорганізовані в синдикати відповідно до своєї професії та господарських функцій. Основними групами, що репре­зентуватимуть у синдикатах інтелектуальну й фізичну працю нації, є продуку­юча інтелігенція. Синдикати окремої виробничої категорії мають гуртуватися згідно з адміністративно-територіальним поділом держави і принципом вер­тикальної централізації у вищі об’єднання – синдикалістичні союзи. «Держав­ний синдикалізм, виходячи з неподільної єдності нації, водночас рахується з органічністю її поділу на окремі складники та пов’язує ці останні функціо­нальною залежністю знову в єдність, реалізуючи в цей спосіб свій зміст режи­му панування цілої нації у власній державі», – вважає мислитель [203, с. 75].

Свій визвольний шлях український традиціоналізм базує на націо­нальній революції. «Національна революція – це внутрішній, різноманітний у своїх виявах, ідейний, духовно-вольовий, визвольний і державно-творчий процес української нації, спрямований до її звільнення, скріплення, впоряд­кування та забезпечення для неї гідного існування», – говорить М. Сцібор­ський [203, с. 92]. У перехідному етапі революції ідеї націоналізму мають ґрунтуватися на принципах національної диктатури з революційно-військовим характером, а згодом, по закінченню національної революції, вона еволю­ціонуватиме на громадську базу. Історичний досвід Європи показав немож­ливість самостійного переходу диктаторських, та навіть авторитарних сис­тем, у мирне русло перетворення на громадянське суспільство. У цьому етапі завдання диктатури полягатимуть у скріпленні наслідків здобутої перемоги й підготуванні загальних умов переходу нації до нормального націократичного устрою. Проте, М. Сціборський розуміє, що «покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання, націоналізм водночас усві­домлює небезпеку її самоконсервації й застарілості» [203, с. 96].

Схожою за своїми глибинними цілями є консервативний аристократ­тизм В. Липинського. Він пропагував його задля утвердження в україн­ському націотворчому процесі організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади. За його словами, найкращих організаторів знайти і залучити до державної праці не може навіть найкраща виборна вла­да, оскільки вона понад усе рахується не з талантом, а з партійним цензом людини. Націотворчому процесу підпорядкований і монархізм В. Липин­ського, який мав стати об’єднуючим центром, загальновизнаним авторите­том у протистоянні, політичній конкуренції різних сил і груп, що могли б вплиинути на українську державність.

Постійний державний лад націократії має бути наслідком визвольних і підготовчо-реконструктивних зусиль національної диктатури та означа­тиме перехід нації до кінцевих, завершальних етапів національної революції. Запроваджуючи республіканський устрій, націократична концепція відкидає партійну систему, заміняючи їх синдикатами, об’єднаними у дорадчому ор­гані Всеукраїнській Господарській Раді. В той же час, адміністративний розподіл на краї з власними Краєвими Радами й урядами більше тяжіє до федералізму. Сьогодні в українському суспільстві йде дискусія навколо конституційної та територіально-адміністративної реформи. Запропонована схема державного устрою може бути корисною у впровадженні принципів перерозподілу усіх видів повноважень по осі «центр-регіони» й взаємо­контролю різних рівнів представницьких органів влади, та впровадження системи місцевого самоуправління.

Загальнодержавна законодавча влада має втілюватися у діяльності Державної Ради, члени якої обиратимуться шляхом голосування. Завданням голови держави ставиться координація дій законодавчої та виконавчої гілок влади, усуваючи можливі протиріччя між ними. Судова влада має стояти на сторожі законності та конституційності. Голову держави концепція М. Сці­борського наділяє сконцентрованою авторитарною природою націократичної держави, що сполучає у собі здорові елементи монократизму й відповідаль­ності. На його думку, Україна мала би бути авторитарною, але належною мірою й децентралізованою республікою, що всіма елементами свого устрою відповідала би істоті націократії як режиму панування нації у власній дер­жаві [203, с. 100]. Так мав би виглядати постійний державний лад націократії.

Таким чином, націократична концепція є утопічною системою суспіль­ного устрою з яскраво вираженими авторитарними рисами. Зберігаючи прин­цип виборності влади і розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, вона є безпартійною соціальною системою. Наявність краєвих урядів та ви­борність влади забезпечать достатній рівень децентралізації влади, щоб запобігти скочуванню до диктатури, а державне представництво і контроль на місцях забезпечать координованість загальнонаціональних і регіональних інтересів. Націократія є соціальним націоналізмом, перенесеним в економіку. Мислитель бачив націоналізм не як романтичний ідеал поета, а як систему доцільності, породжену соціальними потребами. У концепції М. Сцібор­ського солідарність є необхідною умовою здоров’я нації, її єдності і спро­можності творити своє майбутнє. Проте, в умовах регіональної поліетніч­ності сучасного українського суспільства виглядає нездійсненою сама сис­тема соціального націоналізму. Втратили свою актуальність й такі ідеї, як національна революція та диктатура, національна винятковість та нетерпи­мість. У той же час позитивним у концепції філософа є наголос на необхід­ності дослідження витоків українського народу, звернення та відродження споконвічної традиції. Важливими нині є такі елементи солідаристського концепту як збалансування приватної та державної власності в інтересах усього суспільства, заперечення принципу класової боротьби та права окре­мих соціальних груп на монопольне панування у суспільстві, реформування системи професійних організацій (спілок), яка сьогодні фактично не спро­можна до захисту працюючих, система перерозподілу влади між представ­ницькими органами різних рівнів.

Підсумовуючи, можна згадати іспанського філософа Х. Ортега-і-Гассета, який майже водночас зі М. Сціборським писав, що сутність нації, перш за все, полягає в участі у національному проекті та стимульованій цим згуртованості. «Державна міць народжується з самочинної і глибинної згурто­ваності «підданих», а не з спільності мови чи походження», – констатує Х. Ортега-і-Гассет [164, с. 167]. Практична цінність націократичної концеп­ції М. Сціборського полягає в тому, що він намагався застерегти українську еліту від сприйняття майбутньої соціальної організації України лише в коор­динатах популярних у ті часи концепцій «соціалізм-капіталізм».