2.5. Український традиціоналізм у сучасному соціумі

Значення традиціоналізму у розвитку українського суспільства на ме­жі ХХ–ХХІ ст. у різних його проявах є предметом аналітичних рефлексій суміжних з соціальною філософією суспільствознавчих наук та знаходить відображення у різних методологічних підходах.

У першому підрозділі другого розділу роботи проведено обґрунтування особливої ролі українського письменництва ХIХ–ХХ ст. у творенні сучасної української національної ідентичності. Протягом цього часу, за браком ре­альних державотворчих сил, відродженням, модернізацією та впроваджен­ням традицій та культури займалося саме письменництво. Яскравими прик­ладами цього є: вагомість поезії Т. Шевченка, І. Франка й Лесі Українки в цьому процесі, модерніст В.

У своєму дискурсі культурна еліта використовує такі поняття: «нація», «культурна ідентичність», «національна ідентичність», «українська націо­нальна ідея», «традиція», «модерн». У сучасній науці категорії акультурації та контракультурації, є поширеними та певною мірою пов’язаними, тим ча­сом нативізм і націоналізм мають різні дефініції. На сьогодні головним моти­вом у дослідженні цих понять є трансформація національної ідентичності та культури.

Культура розвиненої нації динамічна. На кожному історичному етапі її розвитку одночасно діє декілька традицій, відмінних одна від одної аку­мульованим у них культурним матеріалом і способом його структурної ор­ганізації, вважає український філософ О. Забужко [84, с. 6]. Головними напрямами розвитку української суспільної думки протягом останнього сто­ліття були націоналізм, демократія, лібералізм, консерватизм, соціалізм, ко­мунізм та фашизм. Штучне згортання живого ідейного розмаїття до кількох складових марксизму закономірно виснажує «систему живлення» й самої маркситської філософії, унеможливлюючи її подальший розвиток.

Процес успадкування в царині духовної культури не є лінійним, і з плином часу для реставрації й активного функціонування в структурі нової традиції притягується матеріал, який досі не актуалізувався. Але, поруч із занепадом єдиної філософської традиції, вважає О. Забужко, таке вимивання історико-філософського ґрунту культури має негативні наслідки для соці­альної практики, оскільки сама культура ставить перед філософською тео­рією саме ті питання, на які ця теорія відповісти просто не в змозі [84, с.

Відродження традиції, силоміць перерваної й винесеної за межі куль­турної пам’яті (навіть інституційно через закриття доступу до першоджерел і вилучення з освітнього процесу), сприятиме як розширенню обріїв філо­софської рефлексії над затяжною духовною кризою, так і опосередковано шляхом відновлення цілісності української культури, ретроспективній ком­пенсації неповноти теоретичного самоусвідомлення української культури як об’єктивації буття українського народу [84, с. 7]. Такий синтетичний по­гляд на культурну спільноту як на єдиний, розгорнутий у соціальному часі й соціалізованому просторі контінуум і водночас як на суб’єкта всезагального процесу, О. Забужко називає терміном «національна ідея». Філософією націо­нальної ідеї вона вважає усі філософські рефлексії над національною ідеєю – від академічного трактування логіко-понятійного дискурсу до художньої літератури включно. До них відносять усі види словесної культури, у яких національна свідомість ставить собі смисложиттєві чи реальні питання, що зачіпають не лише інтелект, а цілу людську істоту, яка є насущною для буття національної спільноти в усій його ціннісно сприйнятій людиною конкретності.

Абстракція «національна ідея», яка для націоналістів є вектором істо­ричної континуальності культури та «духовним» змістом внутрішньої та зовнішньої політики національної держави, сьогодні безсила перед сучасни­ми змінами. Національна ідея потребує нового трансформаційного ідеоло­гічного наповнення, яке б відповідало цивілізаційним, технологічним, нау­ковим, інформаційним реаліям початку ХХІ ст., плюральності різних сфер суспільного життя українського соціуму [38, с. 382]. Зокрема, окрім тради­ційної етнокультурної складової, повинні постати такі соціальні чинники, які б відображали проблеми суспільного буття (природного довкілля, сис­темні кризи та інші цивілізаційні виклики). Щодо функціональних можли­востей тих чи інших націєцентричних постулатів як елементів локальної, регіональної «правди» серед інших смислових регуляторів цивілізаційного процесу варто зауважити таке: засвоєння та їхній «зміст» безпосередньо за­лежить від рівня розвитку суспільства, а також від його суспільних, еконо­мічних та інших потенціалів.

З цього приводу В. Лісовий зазначає, що «способи мовлення пов’язані зі способом мислення: наївно припускати, що ті мовні засоби, з допомогою яких ми формулюємо свої ідеї, ніяк не впливають на зміст цих ідей чи на їхню «працездатність» [154, с. 594]. Це безпосередньо пов’язано з адаптацією широких верств населення, а в першу чергу інтелектуалів країни, представ­ників наукової, інформаційної та інших сфер діяльності до нового способу суспільного мислення, до фундаментальних змін у ціннісно-смисловому осягненні національного питання. Таке поєднання «уявних» (мова, культура, історична пам’ять, вірування, релігія) та «предметних» (держава, економіка, цивілізація) цінностей у сучасній культурі жодним чином не встановлює «бар’єр» між двома задекларованими векторами: збереження минулого і не­обхідність формування конструктивного майбутнього. Саме уявне є тим безперервним шлейфом, котрий через покоління зберігає етнокультурні ат­рибути, і саме предметне є тією необхідною «амфорою», «оболонкою», «формою», що зберігає етнічну автентичність, котра самоідентифікує су­спільство через звичаї та ментальність.

Закономірно, що довготривала відсутність державної незалежності України на рівні осмислення та подальшого формування модерністського фантому «національної ідеї» призвела до певного зміщення та дисбалансу у цьому понятті. Адже в багатьох сучасних роботах, присвячених націо­нальній ідеї, образ «держави» й надалі постає ілюзорним, таким, що плека­ється надією, а не реальним, конкретним, складним, функціональним ме­ханізмом, яким є будь-яка держава. Для націоналістів (Д. Донцов, Ю. Липа, М. Сціборський, Ю. Вассиян, Л. Ребет та інші) такий гіпертрофований ета­тизм набував символічної бінарності: суспільство як «Пекло» (адже активна, «свідома» меншість мусить виховувати «етнічну масу») і держава як «Рай» (химерний, ілюзорний, містичний фантом, де всім буде добре).

Необхідно зауважити, що в такому розумінні загальнопоширене по­няття «національна ідея», яке широко вживається в науковій сфері, є несучас­ним і непродуктивним.

Сучасний світ набуває нового полярного, конфронтаційного окрес­лення. Перед лицем зростаючих мультикультурних віянь західного євро­атлантичного світу, закономірно, в тих чи інших країнах цілком можливі незначні спалахи націоналістичних, ксенофобних реваншів, особливо це торкатиметься регіонів із «неповною», «фрагментарною» поліетнічністю, де одним територіям буде властива патріархально-етнічна цілісність, а іншим – культурна строкатість. Стратегія «сили» (націоналізм, шовінізм) і стратегія «взаємодії» (ліберальна багатоманітність, полікультурність) у таких суспіль­ствах та країнах надто довго шукатимуть суспільного консенсусу.

Націєцентричні постулати (які модерністи абстрактно називають «на­ціональною ідеєю») як організуючі чинники регіональних та більш глобаль­них соціокультурних об’єднань, поза сумнівом, мають безпосереднє відно­шення до прагнень та волевиявлення тієї чи іншої спільноти, а значить у її рамках поєднуються інші ідеї та принципи, що формувалися упродовж сто­літь. Утім абстракція «національна ідея» не є ретранслятором дійсності, а певним проектом впливу, певним об’єднавчим чинником «фрагментів» дійсності, особливо ж історичної пам’яті, яка в процесі такої «селекції» актуалізується, отеперішнюється.

Закономірно, що кожна нація (держава) задля власного процвітання повинна виробляти ті чи інші стратегії подальшого розвитку. У такому ви­падку вони класифікуються як інтернаціональні, оскільки вони властиві всім. Сьогодні в українській філософській думці існують різні підходи до культури, еліти, суспільства і національного розвитку, які, в свою чергу, передбачають різні семантичні, ідеологічні наповнення. Ці два комплекси тенденцій чи світоглядів, що знаходять своє відображення в чітких ідео­логічних доктринах, загально окреслюються поняттями «традиціоналізму» та «лібералізму», під якими слід розуміти не однойменні ідеології, й поста­ють їхніми «генетичними серцевинами». Їх можна визначити як полярні су­часні українські інтелектуальні тенденції, які аксіологізують різні підходи до питань національної ідеї, культури, національного розвитку, які перед­бачають різні ідеологічні наповнення цих понять.

Український дослідник А. Астаф’єв у традиціоналістичному тракту­ванні української національної ідеї уникає поняття «націоналізм» й говорить лише про націоналістичне вираження ліберальної, комуністичної, соціалі­стичної, консервативної чи навіть фашистської доктрин. Сучасний традиці­оналізм у вузькому значенні передбачає наявність розмови про суспільно-політичну доктрину початку XX ст., основними концептами якої є традиція, еліта, ієрархія, оновлення вмираючої Європи, враженої соціалістичними, комуністичними, ліберальними ідеями, яка аксіологізує расовий, національ­ний міф, римський, мілітарний дух і з якої генетично виокремилися фашизм, консервативна революція. У широкому розумінні сучасний традиціоналізм – це сукупність доктринально сумісних, еклектичних ідей і вчень різноманіт­ного діапазону, які великого значення надають історичним (етнічним, національним, расовим, духовним) тривалостям, проголошуючи їх найбіль­шими цінностями [12].

Традиціоналізм передбачає, загалом, рефлексивно-історіософське по­вернення назад та культивування таких засад національної ідеї, в основі яких лежить генеалогічне (безперервне, субстантивне, континуальне) бачен­ня вітчизняної культури, історії, етнонаціональної динаміки. Цей світогляд передбачає формування такого дослідницького поля, яке концепти «нація», «національна ідея», «національна історія», «національна культура» бачить уніфіковано. Сучасне моделювання національного розвитку містить у собі низку розбіжностей, що пояснюються історичними обставинами, які часто тримали інтелектуальний та духовний потенціал в орбіті трагедії, катакліз­мів, історичної правди, а також необхідністю адаптації до реальних цивілі­заційних умов. Сьогодні важливим є поєднання традиціоналістичного та ліберального наповнення національної ідеї, вважає А. Астаф’єв.

Нинішній постмодернізм, представлений переважно ліберальними ідея­ми, є культурним еквівалентом постіндустріального суспільства, агресивно та нігілістично рефлексує за власною сутністю над кардинальною іншістю власного часу від попередніх стадій (модерну, націоналізму тощо), запере­чуючи, тим самим, національні цінності. Скепсис і оптимізм лібералів ґрун­туються на розумінні історичної процесуальності як постійної трансформації зла [12]. Якщо національна ідея в нинішніх умовах і надалі протікатиме в традиціоналістичному руслі, то й далі поглиблюватиме її кризу та відчу­ження від реальності. Сучасні українські традиціоналісти не бажають гово­рити про докорінну зміну в історичній динаміці, про початок нового етапу розвитку людства, зародження нового світовідчуття. Традиціоналісти зами­каються на внутрішньонаціональних проблемах «Схід-захід», активізуючи свої зусилля у гуманітарній сфері.

Складна цивілізаційна архітектура сучасної України є не лише чин­ником, що ускладнює проходження процесів консолідації і національно-культурного поступу, а й висуває можливості для знаходження адекватних відповідей на виклики, які поставила перед людством епоха глобалізації з її домінантами споживацького світовідношення, уніфікацією культурного простору, плюралізму і конформізму як ідеологічних настанов і самоцін­ностей. Ці обставини є сприятливими для виникнення передумов творення на історичних києворуських землях нової «цивілізаційної клітини», яка уві­брала би діалектичні протиріччя ціннісно-смислового універсуму, синтезу­ючи на осмисленій ідейно-символічній платформі засади гармонійного буття людей.

У цьому контексті, вважає публіцист Н. Кочура, доцільним є звернення до поняття «хліб», в якому покладено для народу України глибокий сим­волічний зміст, що органічно поєднує його традиції та приховані відповіді на духовно-матеріальні виклики глобалізованого сьогодення. Підґрунтям такого образу-символу є духовні морально-етичні й естетичні цінності, які перебувають в основі людської поведінки. Цінностям, як світоглядному підґрунтю культури, сучасна наукова практика відводить одне з важливих місць у розвитку суспільства і держави. Для розуміння цінностей, яке сим­волізує собою поняття «хліб», необхідне звернення до давніх історичних джерел і глибинних народних традицій. «Хліб» декларує братерство, свобо­ду, рівність, єднання людей, які визнають загальнолюдські моральні цін­ності (здоров’я, благополуччя, достатку). З давніх-давен «хліб» для українців є знаком дружби, приязні, довіри, благородства, чесності, продовження сі­мейного роду, миру, самого життя. За християнською традицією, «хліб» позначає основний смисл буття і є символом єднання християн. Ю. Липа твердить, що територія сучасної України є простором, де зародилася і по­тужно розвивалася давня хліборобська цивілізація [129]. В одвічних архети­пах українців закладено благоговіння до Землі, до Хліба – в цьому полягає природна основа ідеї-образу нації, чинник як гуманітарної, так і суспільної безпеки держави. Сьогодні кожен громадянин України, працюючи на своїй ниві, творить «хліб» духовний, матеріальний, естетичний, в чому полягає практичність та толерантність ідеї-образу нації як спільноти.

Таким чином, трансформаційний етап розвитку України, внаслідок етапних ціннісних біфуркацій, спричинив розпорошення і десакралізацію символічного капіталу влади. У такій ситуації актуальним капіталом постає національна ідея сформульована як архетипний образ-символ, що розкриває індивідуальність спільноти, витвореної і збереженої в процесі культурно-історичного розвитку, а також важливих проблем які постають перед сучас­ним суспільством. Саме завдяки символічному характеру ціннісного образу національної ідеї, яка сприймається почуттями, серцем, викликає широку гамму емоцій та естетичних почуттів можливе відродження українського суспільства.