2.6. ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ВИМІР ІНТЕГРАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ: "ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАПЕРЕЧЕННЯ"

Розглянуті вище два закони органічно пов'язані з третім законом - "заперечення заперечення", який розкриває напрям і спадкоємність у розвитку.

Розуміння процесу розвитку передбачає зокрема відповідь на питання: чи існує зв'язок між тим, що існувало раніше, і тим, що знову виникло? Що являє собою цей зв'язок? Чиє яка-небудь спрямованість у нескінченному числі змін світу? На ці питання й відповідає закон "заперечення заперечення", висловлюючи істотні, необхідні зв'язки та відносини між минулим і сьогоденням, сьогоденням та майбутнім, між етапами розвитку предмета.

Термін "заперечення" вживається не тільки у філософії, але й в інших науках, а також у повсякденному житті, означаючи спростування, а в більш загальному сенсі - знищення.

Будь-яка річ, явище рано чи пізно піддається знищенню, тобто заперечення, яке носить загальний характер. Цей момент визнається всіма філософськими школами. Однак далі думки діалектиків і метафізиків розходяться. Діалектика вважає, що основним змістом заперечення є два взаємопов'язаних моменти: знищення, відмирання старого, віджилого, яке не відповідає новим умовам і, у той же час, збереження того цінного, позитивного, що було в предметі. Обидва процеси йдуть одночасно, обумовлюючи зв'язок у розвитку, з одного боку, і самозаперечення речі - з іншого.

Збереження старого у новому в "знятому", тобто перетвореному вигляді виражається через категорію "наступність" (наприклад - цивілізаційна наступність культур).

На противаїу діалектиці, метафізика розуміє заперечення як просте знищення за принципом "або" - "або" (наприклад, цим страждала більшовицька теорія пролетарської культури).

У навколишньому світі, звичайно, є і просте знищення, і регрес, і кругообіг.

Вже просте спостереження приводить до переконання, що насправді розвиток не обмежується одним запереченням, а є цілим ланцюгом заперечень. Так, нове явище, яке піддало запереченню старе, з плином часу теж застаріває і в свою черіу заперечується. Знову виникає явище, яке ніби повторює той чи інший, раніше пройдений щабель. Зародок людини, наприклад, у своєму розвитку як би заново проходить основні етапи розвитку тваринного світу.

Механізм переходу від першого заперечення до другого і так далі в загальному один і той же й полягає в його внутрішній суперечливості. Результатом послідовної зміни діалектичних заперечень є поступальний розвиток, тобто збагачення змісту явища, що розвивається, новими якостями. Повторення пройденого в ході заперечення одних предметів іншими - не випадкове явище, а загальний закон розвитку. Розвиток ніби повторює пройдені вже щаблі, але повторює їх інакше, на вищій базі (заперечення заперечення), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій.

Саме спіраль є найбільш адекватна, наочна модель прогресивного розвитку. Вона відрізняється від накладення H 161Н

один на одного кіл тим, що поєднує у собі рух по колу з рухом поступальним.

Таким чином, суть закону полягає в тому, що на вищому щаблі розвитку відбувається ніби повернення до старого, повторення відомих рис, властивостей предмета, але вже у зміненому вигляді. Дію цього закону чітко видно в періодичному законі хімічних елементів, розвитку живих організмів, в їх онтогенезі й філогенезі; у суспільному житті - взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, зміні одного суспільно-політичного ладу іншим, а також у сучасних цивілізаційно-інтеграційних процесах. Наприклад, запровадження Шенгенської угоди не знищило взагалі національні кордони, алеутворило нову якість транскордонного співробітництва та зовнішнього кордону країн Європейського Союзу.

У 1974 р. з'явилася праця Д.Белла "Прихід постінду- стріального суспільства" [4]. Нове, постіндустріальне сус­пільство, за Д.Беллом, ґрунтується на теоретичному знанні, яке є його визначальним принципом, джерелом інновації та формування політики. В економіці це призводить до поступового занепаду виробництва товарів як основної форми економічної діяльності й заміни його виробництвом послуг. З'являється новий домінуючий клас - клас професіоналів. У всіх сферах - економічній, політичній і соціальній - основний вплив на прийняття рішень чинять нові інтелектуальні технології і новий інтелектуальний клас.

На ґрунті постіндустріального суспільства народжується нова цивілізація - інформаційне суспільство, але воно не заперечує досягнень прийдешніх епох, а, навпаки, створює нову якість суспільних відносин, базуючись на здобутках технічного прогресу з урахуванням ризиків і загроз тотальної індустріалізації.

Вибуховий розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій став визначальним чинником розвитку сучасного суспільства, яке отримало назву «інформаційне» або «гло­бальне інформаційне суспільство». Воно ще не сформоване повністю, і всі ми є учасниками процесу розвитку глобального інформаційного суспільства.

Інформаційно-телекомунікаційні технології є одним з найбільш важливих факторів, які впливають на формування суспільства XXI ст. Ix революційний вплив стосується способу життя людей, зокрема, і взаємодії уряду та громадянського суспільства. Безперечним фактом наразі є те, що інформація - це рушійна сила розвитку суспільства: „Хто володіє інформацією, той володіє світом".

Світова економіка все більше набуває електронного вигляду. Електронна комерція крім традиційних продаж охоплює такі види діяльності як Інтернет-магазини, електронні аукціони, операції з нерухомістю, банківські операції.

Окрім технології, науки, освіти й виховання, глобалізація інформаційних мереж змінює й фізичний спосіб роботи і навчання, додаючи до них префікс теле-, себто дистанційний. Таким чином, пошук роботи чи вступ до навчального закладу більше не означає зміну місця проживання. Мобільність інте­лектуального продукту створила підґрунтя для розвитку дистанційних трудових відносин.

Сучасні інформаційні та комунікаційні технології дають максимальній кількості громадян можливість оперативного доступу до законодавчої бази, законопроектів, взяти участь в їх обговоренні. На багатьох телеканалах створюються телепроекти, в яких в прямому ефірі проводяться дискусії політиків, державних діячів, залучається широка глядацька аудиторія. Глядачі можуть задавати телефоном запитання, а також голосувати в інтерактивному режимі, підтримуючи ту чи іншу позицію. Звичайно повноцінна реалізація цих можливостей інформаційного суспільства потребує вільного демократичного ладу в країні. Інформаційні технології спрощують, скорочують, оптимізують, роблять ефективнішими й ближчими до громадянина структури держави, її функції. Вони позбавляють громадян необхідності делеіувати доволі значну кількість своїх повноважень чиновникам чи обраним посадовцям. Так, для апарату це незручно й невигідно. Але, з іншого боку, це змусить багатьох людей шукати самореалізації у справах, більш значущих, ніж обмін папірцями, заповнення й перекладання їх.

У культурній сфері інформаційне суспільство сприяє взаємопроникненню культур, відкриває кожній людині, соціальній групі додаткові можливості самореалізації. Одним з найбільш наочних прикладів є переміщення до віртуальної реальності світових культури й мистецтва. Причому тут відбу­вається подвійний процес - одночасно виникають специфічні мережеві види культурної та мистецької діяльності, що можливі лише у гіперпросторі, і створюються он- чи оф-лайнові версії (себто в Мережі чи на дисках або інших носіях інформації відповідно) реально існуючих музичних творів, виставок, музеїв, бібліотек, пам'ятників тощо.

Основними ознаками, які дають підстави називати суспільство інформаційним суспільством, є [60]:

- розвиток техніки і технології збору, обробки, збері­гання, передачі інформації, доступу до неї досяг якісно нового рівня (інформаційні та телекому­нікаційні системи);

- доступність і масовість інформації якісно змінили процеси самоорганізації суспільства. Реакція сус­пільства на виклики і події стала більш масовою і більш швидкою;

- велика кількість людей задіяна у сфері інформацій­них та комунікаційних технологій. Значна частина суспільства живе за рахунок вироблення і продажу інформації;

- розвинена інформаційна сфера дозволяє суспільству залучати до обговорення суспільних викликів, важливих проектів і таке інше значну частину громадян, виробляти правильні рішення в інтересах усього суспільства;

- розвинена інформаційна сфера сприяє прозорості влади, взаємодії та взаємному впливу між грома­дянами і владою;

- оскільки сучасний рівень інформаційних та кому­нікаційних технологій породжує потужні технології впливу, які можуть використовуватися не на користь громадян, держава повинна здійснювати цілеспрямовану інформаційну політику в інтересах усього суспільства.

Сучасне інформаційне суспільство характеризується як все більш і більш глобалізоване. Ввібравши в себе інтелектуальне надбання всіх етапів людської цивілізації, воно зберегло це надбання в надрах себе самого, але самим своїм існуванням і розвитком заперечує попередній цивілізаційний етап.

Реальною альтернативою заперечення світового поряд­ку XX ст. може стати т.зв. „новий світовий порядок". Крах біполярної структури міжнародних відносин привів не до багатополюсного світу, а до однополярної міжнародної структури, монопольного становища в ній Сполучених Штатів Америки. У цих умовах статус і місце великих держав у міжнародному ранжуванні стали ще більш заплутаними і невизначеними. Якщо США здатні здійснювати вирішальний вплив на формування та функціонування міжнародної системи, вибір моделі реіулювання, то вони, до речі, і є єдиною великою державою світу. А усі решта держав, навіть такі, що йдуть безпосередньо за американцями (але з великим відривом, якщо взяти за точку відліку розмір ВВП), є країнами другого порядку, статус яких за формальними критеріями важко віднести до великодержавного. У результаті виникає парадоксальна ситуація. З одного боку, процес глобалізації девальвує статус національної держави, а з другого - однополярність, що виникла (в умовах усе тієї ж глобалізації), піднімає статус національної держави.

Hi66h

У сучасних умовах, відзначених демократизацією міжнародних відносин, важко собі уявити, щоб будь-яка держава могла чи навіть хотіла б узяти на себе імперські функції, стати над усіма і нав'язувати усім іншим країнам своє бачення світу, наявних у ньому проблем і засобів їх вирішення. З цим просто ніхто б не погодився, і вже точно з цим ніхто б не впорався, а система міжнародних відносин, яка функціонує на такій основі, постійно давала би збої. Таким чином, Сполучені Штати Америки, навіть якщо вони хочуть провести свою лінію у питаннях світореіулювання і створення нового світопорядку, не можуть ігнорувати думку інших держав, насамперед, зрозуміло, своїх партнерів: "Взаємодія Сполучених Штатів і Європи є центральним елементом американських зусиль щодо формування нового світового порядку" [66].

Таким чином, у сучасних умовах США можуть бути світовим лідером (здатним вести за собою інші держави, лише враховуючи їх інтереси і прагнення. Але вони не в змозі бути абсолютним гегемоном, котрий має монопольне право на істину. І, передусім, вони змушені рахуватися з великими державами (попри всі тенденції до глобалізації і демократи­зації міжнародних відносин, що проявляються), без підтримки яких США не зможе бути лідером, у тому числі й тому, що саме великі держави найбільш близькі лідеру за духом і розумінням міжнародної відповідальності, яку він на себе бере.

Мабуть, тому ніхто (окрім Росії) в системі міжнародних відносин відкрито не наважується кинути виклик сучасному американському лідерству. Втім, і російське політичне мислення доволі наближене до того, щоб зайняти аналогічну США позицію. Більше того, подібне становище не тільки відповідає історичній традиції (вище вже відзначалося, що кожна епоха, кожне століття мали свого лідера), а й відповідає сучасним реаліям - жодна держава в інтелектуальному плані не готова узяти на себе тягар керувати сучасним світом.

Одне з фундаментальних теоретичних посилань полі­тичного реалізму полягає у тому, що поява на міжнародній арені сили, яка переважає за своїми масштабами інші чи їх можливі коаліції, автоматично веде до утворення єдиного фронту протидіючих їй держав, сьогодні не спрацьовує.

Між тим, роль великих держав сьогодні у формуванні нових підходів до світореіулювання, світового порядку значною мірою зростає і у зв'язку з кризою ООН. Сьогодні в діяльності цієї організації такі актуальні міжнародні проблеми, як етнополітичні (цивілізаційні) конфлікти, миротворчість, примус до миру (силою) набирає дедалі більшого значення. Але, по-перше, OOH не може здійснювати свою миротворчу діяльність без санкції великих держав і без їх одноголосної згоди у Раді Безпеки, не говорячи вже про те, що використання військової сили на міжнародній арені з метою примусу може бути санкціоновано тільки Радою Безпеки ООН, тобто, насамперед, великими державами. А їхня одностайність із цього питання досягається, як правило, важко. По-друге, фінансування миротворчих операцій усе дорожчає. По- третє, формування самих миротворчих сил. Раніше вони створювались переважно із збройних підрозділів нейтральних (незацікавлених) країн і оплачувались самою ООН. Тепер їх формування і використання дедалі частіше оплачується тими державами, які виділяють свої військові контингенти до складу миротворчих сил. Але якщо ці держави платять, то вони хочуть платити своїм солдатам і офіцерам. Тому сьогодні миротворчі контингенти, хоча і діють від імені OOH і носять блакитні шоломи, часто переслідують цільові установки не тільки цієї всесвітньої організації, а й більш вузькі інтереси країни, до якої вони належать. Можна сказати, що нинішня слабкість OOH не тільки відбиває слабкість міжнародної системи, а й поглиблює її.

Вже зараз бачення США, Китаєм, Росією, також і Євро­пейським Союзом принципів, на яких могло б ґрунтуватися сучасне світореіулювання, далеко не однозначне. Разом із цим плюралізм великодержавного світу навряд чи є неподоланною перепоною у будівництві нового світового порядку. Він якщо і виникне, то лише на ґрунті взаємодії різних сил, тенденцій, інтересів, вирівнюючи розвиток, цивілізаційну специфіку, наявних сьогодні у системі міжнародних відносин. Проте яка модель світореіулювання (силова, нормативна, якийсь їх симбіоз чи ще будь-яка, сьогодні не визначено) буде покладена в основу нового світового порядку, мабуть, усе-таки залежить від розстановки сил при вирішенні цього питання серед великих держав [29].

Завершуючи аналіз закону "заперечення заперечення", слід відзначити ще один важливий момент. Діалектичне заперечення є передумовою дії закону, але не він сам. Заперечення є у всякому процесі перетворення старої якості до нової, навіть там, де цей закон не діє. Наприклад, перетворення води в пару і пари у воду. Тут два заперечення, але повернення в первісний стан не виводить явище на більш високий рівень розвитку, навіть якщо ми десятки разів проведемо ці цикли. Спіралі в цьому процесі немає. Отже, ланцюжок заперечень ще не означає дію закону. Сутність закону в переході до більш високої основи, повернення назад, повторення пройденого, але на новому щаблі, тобто як би по спіралі.

Закон "заперечення заперечення" означає, що в будь- якому процесі розвитку кожен наступний щабель є, з одного боку, запереченням попереднього (через заперечення якихось властивостей і якостей), а з іншого - запереченням цього заперечення, так як відтворює зміну предмета на новому щаблі, в новій якості, деякі властивості та якості заперечуваного предмета. У процесі розвитку діалектично поєднуються моменти руйнування елементів старої системи і моменти спадкоємності, тобто збереження властивостей старої системи при збагаченні їх новою якістю.

Закон "заперечення заперечення" виступає насамперед як синтез, тобто досягнення нового якісного змісту не шляхом простого їх підсумовування, а за рахунок подолання суперечливих сторін предмета. Це дає підстави у більш загаль­ній формі позначати його як „закон діалектичного синтезу", який забезпечує, з одного боку, зміну і появу нового предмету, а з іншого - зберігає генетичний зв'язок з попередніми явищами і предметами.

Проаналізовані закони діалектики тісно взаємопов'язані, представляють сторони одного процесу розвитку і харак­теризують його з різних сторін. Ми не можемо говорити про перехід, наприклад, кількості в якість без розгляду питання про заперечення старої якості та виникнення нової, що, у свою черіу, не можна пояснити, не виявивши ті суперечливі тенденції, які закладені у будь-якому предметі та явищі. Закон єдності і боротьби протилежностей характеризує "джерело", імпульс розвитку; закон переходу кількості в якість - механізм виникнення нових якостей; закон заперечення заперечення - форму прогресивно спрямованих змін. Перший закон дає відповідь на питання, чому відбувається розвиток, другий - на

питання, як відбувається розвиток, третій - на питання, яка форма поступального розвитку. У результаті взаємодії всіх трьох зазначених законів діалектики виникає єдина система діалектичних зв'язків та переходів, у якій кожен елемент виконує свою особливу функцію, охоплюючи сукупною дією всю дійсність.

Разом з тим, виходячи з вищевикладеного, науковці вже давно зробили висновок, що діалектика є не тільки вченням про загальну, універсальну теорію зв'язку і розвитку, а й науковим підходом до пізнання, що дозволяє розкривати суть явищ і процесів. Діалектичний аналіз, як метод системного дослідження, неодмінно має застосовуватися для спостере­ження й пізнання процесів розвитку сучасної людської циві­лізації - регіональної та світової інтеграції національних державно-організованих спільнот і загальної тенденції до глобалізації суспільних відносин.

--------------------------------------------------------------------------------------- 11711------------