VIII Про науковий сатанізм

Рівняння буржуа = єврей пропонує критичний аналіз і обіцяє осудження у вигляді сучасності. Всі науки, що існу­ють — біологія, соціологія, політична економія, педагогі­ка, генетика...

Убозтво міщанина — це не що інше, як єврейський за­непад, який став заразною хворобою. Підпорядковуючи звички споживання і праці імперативам ринку без кор­донів, економіка позбавляє “коренів” цілі народи, псує, а потім і знищує їх побут і звичаї. Коли цінність обміну під­порядкована тому, що політична економія атестує як цін­ність споживання (фактично звичаї), вона деморалізує і заміняє старі корені на мінливі моди. Замість вічного вона сакралізує ефемерне. Так соціологія протягом тривалого часу протиставляла “органічні” спільності — чиєю пара­дигмою й суттю була сім’я — і суспільство “механічне”, пов’язане зовнішніми стосунками за типом конкуренції. Спілки називають природними, коли основа їх єдності — це саме їх існування, що його супроводжують необхідні і достатні умови свого поступу: рідна мова, продовження ро­ду, виробництво.

Життя, мова, праця мають ціну для складових прин­ципів базових товариств: сім’я, місто, яке солідаризує по­водирів, батьківщина, де народ комунікує лінгвістично. Перші спілки пов’язані між собою зовнішніми зв’язками, які можуть бути мирними (торгівля) або ворожими (вій­ни). Оці зовнішні спільності відштовхують будь-якого об­мінювана, колективного чи індивідуального, до його влас­них егоцентричних інтересів. На противагу комунітарно- му зв’язку, соціальне суперництво налагоджує контакт між істотами, незалежними одна від одної. Це відносини між іноземцями. В середині нації воно утверджує себе як Громадянське Суспільство, де згідно з Адамом Смітом, “кожен є комерсантом”. Між націями з’являється Інтер­національне. Суспільство, яке не регулюється ніякою по­літичною владою.

Ставши домінуючими, зовнішні грошові відносини, притаманні “суспільствам” (Gesellschaft) руйнують звяз- ки внутрішні, які згуртовували спільноту (Gemeinshaft). Вся “зовнішня” торгівля відділяє селянина від його землі, ремісника від професії і навичок, підприємця — від відпо­відального ставлення до місцевих ресурсів і місцевих пот­реб. Починаючи із звичок кухні і спальні і закінчуючи службою божою, суспільство розгортало свою специфічну культуру (Kultur); його члени не втрачали почуття влас­ної непохитності: “Все, що є довірливого, інтимного, тако­го, що живе виключно у спільності, і сприймається як життя в суспільстві. (Саме так ми про це думаємо). Су­спільство — те, що є суспільного, воно є світ, воно пере­буває постійно в протиріччі із спілками, з усіма їхніми особливостями, починаючи з народження, пов’язаного з ними як добром так і злом. В суспільство входять, як на іноземну територію. — На сторожі проти поганого суспіль­ства ставлять підлітка, але вираз “погане суспільство” звучить як протиріччя. Саме так заручені знають, що для них шлюб — входження в цілковиту спілку життя (сош- munio totius vitae). Суспільство життя — вираз, що містить протиріччя в термінах. Суспільство підтримують. Ніхто не може сприймати одну спілку за іншу. — В релігійну спілку приймають; релігійні суспільства існують, як і інші асоці­ації, з визначеною метою, для Держави, і ця мета, теоре­тично, знаходиться поза ним.

В міру того, як міцніють колективи, початкова субор­динація, від соціального до комунітарного, мас тенденцію до інверсії. Місто виявляється тим місцем, де здійснюється вирішальний поворот. Село і середньовічний населений пункт утворювали “органічний” ансамбль, корпорації мо­делювали свою діяльність, спеціалізовану для визначених потреб їх гармонійної взаємозалежності. Зміна ієрархії ви­являється вирішальною. Велике урбаністичне місто — а ще більше мегаполіс майбутнього — соціалізує меш­канців, заміняючи їх “органічну” екс-солідарність мер­кантильним і “механічним” скупченням і їх самотностя- ми. Після заборони на земельну власність, виключений із культурної спільності, парія — скрізь, в себе — ніщо, з’яв­ляється бродячий єврей, призначений привести в рух і примножити грошові транскомунітарні потоки. Роблячи це, він “заражав” людський рід. Слід перечитати наших славетних соціологів минулого, які не визнавали в цій “со­ціалізації”, що позбавляла спільнот природності — нову редакцію єврейського прокляття, побоювання розпоро­шення у планетарній діаспорі?

Протиставлення органічне — механічне чи комунітар- не — соціальне ні в якому разі не марксистські примхи. Якщо воно проходить крізь соціологічну думку і німецьку критику, воно не маніфестує ніякого специфічно німець­кого трайбалізму. Батьки французької соціології О.Конт і Сен-Сімон, протиставляли на початку XIX століття “ор­ганічні” періоди, де колективність була співзвучною епо­хам “критичним”, де вона руйнувалася. Сьогодні в своєму бажанні реконструювати “Gemeinschaft ” радикальний іс­ламізм використовує ту саму батарею концептів: “Араби легко і регулярно практикують рух туди-назад між кате­горіями, визначеними в наш час Теннісом, Морганом, Дюркгеймом, Грамші: солідарність органічна — солідар­ність механічна; спільнота — суспільство. (...) Загальним рушієм всіх цих рухів є боротьба проти зіпсуття звичаїв, декадансу і проект застосування шаріату як засобу від усіх бід (зрозуміло, заповіданих Заходом)...” (Б.Етьєн).

З двох боків Рейну війна 14-18 рр. була ідеологізацією на підмостках гігантомахії, де Культура і Цивілізація над­силали одне одному виклик і ультиматум. В кінці великого дослідження “Геній війни і німецька війна” (Des Genius des Krieges und den Deutshen Krieg”, яке було видано єдиний раз — 1915 року) відомий соціолог Макс Шел ер склав таблицю опозицій термінів двох духовних таборів, що розділили Європу. Ось кілька перлів:

і, звичайно, Gemeinschaft проти Gesellschaft.

Батареї концептів трансформуються в арсенали напа­док. Але чотки образ ще не дозволяють говорити про інтегризм. Мобілізацію умів, безумовно, вели по обидва боки берегів Рейну, інтелектуали радісно приносили в жертву свій інтелект на вівтар батьківщини. Відповідь па­стуха пастушці: Андре Суарес в 1916 році вимірює “без­одню, яка розділяє культуру і цивілізацію”. В ім’я другої, він веде справедливу війну проти першої, яка висиджує і покриває варварство: “Німецька Імперія... виставляє на загальний огляд жахливі наслідки культури без цивіліза­ції”. “Неусувні” супротивники черпають наввипередки із загальної скарбниці наукових крайностей і образ. “Ця вій­на — війна індивіда проти мурашника, живої свободи про­ти машини і, одне слово, мистецтва проти науки”. Макс Шелер і Томас Манн могли б підписатися під лайкою, яку Суарес кинув їм в обличчя. Вишукана і освічена Європа вербувала мистецтво і знання на службу войовничим при­страстям, пристрастям безглуздо необумовленим і необу­мовлено безглуздим. Вона попрямувала в ідеологічне пек­ло. Інтегризм її переслідував, його ментальні продукти да­валися взнаки. Не вистачало лише найменшого непорозу­міння, щоб ринутися найпростішим шляхом в жахливу ре­альність.

Інтегрист проповідує свою експропріацію. Він отримав “удар кинджала в спину”. Він мав схилитися, капітулю­вати, він зазнав поразки.

Він “знедолений” (Е.В.Саломон). Якщо це німець, він принижений “з боку Версаля”, це мотив гітлерівських пі­сеньок. Якщо це росіянин, то він був “слабким кільцем” сучасності, втілюючи Європу неписьменну, що плента­ється в кінці історії, ображений і сумний він намагається обернути своє відставання на чесноту, бунт, революцію. Якщо мусульманин, то він починає розливати ще стрімкі­ший потік образ проти створення держави Ізраїль, прига­дувати колонізацію, хрестові походи і навіть навала мон­голів. Солдат “Великої війни” боровся за те, чим він був, інтегрист бореться, щоб бути. Його приниження онтоло­гічне: він думає як мусульманин, але досягнувши можли­вості, не досягає того, щоб жити в якості такого, його сут­ність відкидає його існування і навпаки. Відступ назад від­різано. Минув час Імперії Бісмарка. Слава каліфів випа­рувалась. Майбутнє зникає, а теперішнє знесилює. “Сис­тема” й імперіалізм облягають як інтер’єр, так і екстер’єр! Рана моральна, соціальна, тотальна передує, фарбуючи часткові пояснення військового, який великодушно нади­хається модними теоріями актуальністю, що зникає.

Сатанізація юдо-американського Заходу обумовлює можливість глобальної, непростимої кінцевої агресії. Ко­лишній пакт більше не існує — бальзаківський герой ви­находив різні стратегії, аби досягти вершин глибоко воро­жого йому світу, воїни 14-го року, впевнені, що живуть в колізії двох світів Культури і Цивілізації, втрачали свої сили, сподіваючись добром витіснити із серця зло. В інтег- риста нічого цього більше немає, він знає лише єдиний світ, по своїй сутності спотворений. Він стоїть проти нього, рекламуючи відсутність, він повинен знищити універсаль­ну несприятливість раніше, ніж досягти будь-якої гавані світу. Велика Війна здається йому ще недостатньо світо­вою, вона розділяє простір на два табори, а він відділяє час: треба знищити вчора і сьогодні, щоб настало завтра.

Інтегрист не створює теорії про свої наміри. Його по­зитивна амбіція бере участь в ігровому змішуванні тради­ції і сучасності. Без точності й узгодженості економічне, соціальне і культурне майбутнє залишається туманним і ли­ше портрети супротивника уже виявлено і кадровано. Огор­нений туманом, посилаючись на свою обездолену непристо­сованість, інтегрист видає себе через інверсії образу терориз­му, який він приписує своїм абсолютним гонителям.

Свята і праведна спільнота великих військових обіця­нок дозволяє наблизитися до себе лише через помилку. Непорочне ментально і невмолиме морально, воно підтри­мує себе за допомогою жорстокої ворожості, яку воно про­тиставляє нещасним підробкам, що царюють і правлять. Моноочевидність “загального зла" живить фантазми “за­гального добра”, тим інтенсивніше бажаного, чим менше можна про нього сказати.

З точки зору яскраво вираженого антисеміта XIX сто­ліття, єврей поширює затримуючий дефіцит, у відношенні до якого він виступає одночасно як агент і жертва, напо­ловину посередник, наполовину повія. Новий мисливець на євреїв знову поновлює кліше і возводить його згідно з пояснювальним принципом XX століття. Єврей в своєму розвитку уподібнюється до ментального сніду або, з точки зору біологічних порівнянь епохи, до чумного щура, мік­роба, бацилоносія, який заражає все людство. Він стає як Анти-Бог, причиною самого себе. Наслідок космічного розпаду, який він віднині поширює, розповсюджується на дезінтегруючу владу, яку він втілює. І цей вік, часто ате­їстичний, виходить збирати знаки і симптоми кінця часу. Оскільки відсутній Творець, в якого він вірить все менше і менше, він клянеться, що Руйнівник існує, позаяк він не припиняє поповнювати перелік руйнувань. Вони ж кри­чать, що тільки зло зриме. Сокровенне — це влада, яка ними керує і робить їх здатними до сприйняття. Єврей яв­ний, той, який заважає своїм безконечним і жалюгідним блуканням, приховує єврея, який обертає це блукання в машину для війни і занурює світ в анархію заради того, щоб утвердити власний деспотизм. Інтегристське одкро­вення ілюструє відношення тих, хто сприймає суперструк- тури і тих, хто їх не сприймає, з допомогою оповіданнячок про змову. Розпалюючи революції і кризи, “Сіонські Муд­реці” ліквідують останні вогнища опору, які консерватив­на порядність, християнська віра або народний спалах на­магаються протиставити їх перевазі. В ієрархії більш праг­матичній “лоббі” утримують Біржу, збільшують мас-ме­діа, пожирають університети і видавництва, пожвавлюють торгівлю наркотиками і сексом. За цим прозорим хаосом працюють гегемонічні центри, які його заохочують до власної користі.

Щоб вивчити стратегію інтегристів, слід відокремити те, що вони приписують своєму супротивнику. Доктор Ма­бюз готується захопити владу з допомогою вогню і крові. Зачинений в своїй божевільні, він готує повстання покидь­ків і спрямовує “середовище” на приступ істеблішмента. Від фільму до фільму поглиблюючи свій персонаж, Фріц Ланг робить своєю мішенню Гітлера в період його найви­щого злету. Його дружина і сценаристка Tea фон Гарбу, слухняна націонал-соціалістка, надає своєму демонічному персонажеві зовсім іншу якість. Демократ і нацистка, про­те, гармонійно співпрацюють. Справді, це заворожує. Ко­ли Фріц Ланг бачить Гітлера, його дружина бачить єврея. Вони розігрують Мабюза проти Мабюза і причісують його перед дзеркалом. Обмежений, християнський, селянсь­кий, традиційний антисемітизм схибнувся на двозначному і архаїчному інфра-людстві, антисемітизм тоталітарний подвоює ставку. Він вірить, що виявить під елементом без­ладдя, яке вони люто створюють і намагаються його подо­вжити на тисячоліття, приховану владу цього безладдя. Єврейську підлюдську могутність в ній вони пізнають, надлюдську намагаються в ній виявити. На підмостках фі­нальної дуелі, якщо ви не стріляєте першим, то для вас все пропало! Міраж повсюдності Сіона дозволяє інтегристу уточнити своє владне бажання сильної тотальної влади. Це не обтяжливе об’єднання окремих інтересів, не збиран­ня по одній матеріальних і духовних ниток, за допомогою яких керують різними соціальними групами, бажана су­тичка між якими завойовує видимість вищого судді. Влада доказує свою істинність в анігіляції: необхідно повністю знищити те, що ми возводимо в абсолют. Претендуючи на те, щоб володіти, визначати і керувати суспільством, ін- тегризми його тоталізують не додатково, а лише деструк­тивно. “Зовсім нове — добре”, яке вони рекламують, не прив’язне до старого лахміття, його ніколи не збирають на руїнах, воно проявляється в тому, що руйнують.

Від одного інтегризму до інших, початкове відношення не є ні впливом, ні спорідненістю душ, а швидше — дуб­люванням. Повітря спорідненості, яке вони афішують — дух запозичення та імітації, які вони часом використову­ють, обертаються на користь обставинам неспокутуваної зненависті і ще глибшої ворожості. Колізія китайських і радянських комуністів, кампучійських та іракських, си- рійських та в’єтнамських братів — які ще більше кози­ряться від того, що вважають себе нащадками одних і тих самих батьків-засновників, не повинна дивувати. Авель і Каїн. Етеокл і Полінік... Пригоди братів-ворогів мають ко­рені у ворогуючому братстві. Адепти з ідеологічними мен­тальними шорами фокусують всі нещастя, що їх сприйма­ють і уявляють за глуху активність однієї-однісінької при­чини. Як тільки інтегризм пристосовується до іншої, він її засуджує на смерть, за допомогою відкорегованого оптич­ного апарату відкидає, щоб перемінити фронт і летіти шкереберть крізь минулі альянси. Вожді примхливі. Фю- рери роздумують під спалахами химер. їх непередбачува- ність продиковано не випадковістю характеру чи психоло­гії, вона є продуктом інтегристського мислення і відношен­ня дублювання, яке її породжує. Інтер і інфра-інтегризм вихром крутяться у логіці всеохопності і самопожирання, універсальне відштовхування відштовхує від себе самого і від інших. Вони розповсюджуються від центру, де волода­рює зображення руйнівника, зіштовхуються різносутності і відскакують в хвилеподібному русі взірцево-показового моносатанізму. Вони здійснюють операцію, якою доріка­ють ворогові і дають хід першій фазі: Апокаліпсиса потопу. Зненависть до буржуазії на підйомі вводить другу дия- волізацію. Ні поет, ні синдикаліст кінця минулого століття не мали до власника великої поваги. Експлуататор народу і кровосос пролетаріату частенько згадувався в марксист­ських теревенях II Інтернаціоналу, папські булли, що за­суджували модернізм і лібералізм, були не менш уїдливі на їх адресу. Але це був час теоретичних компромісів і безцеремонного компрометування. В доктринальному соціалістичному попурі, протиріччя якого було зведено до мінімуму науковим способом, наголошували частіше на спорідненості, ніж на ворожості. Пролетаріат було названо швидше послідовником, ніж могильником буржуазії, по­кликаним в ім’я прогресу святкувати роди і загинути в їх процесі. Звичайно, єретики загострювали протиріччя і ра­зом з Розою Люксембург і Володимиром Іллічем, роблячи з мухи слона, втискували їх у величні і граничні альтер­нативи стилю “соціалізм або варварство”. Потрібна була Велика Війна, щоб їх слава досягла закутків кав’ярень на п’яти континентах. Коли III Інтернаціонал заспівав “клас проти класу”, щоб проповідувати насильство і терор, по­жежа здійнялася у тактичних інтересах моменту та місце­вих обставин. І над наївним запалом нових поколінь, що люто прагнуть демонтувати кволу славу і побілених сиви­ною Бонз Соціуму.

Переворот в душах виявився глибшим, ніж організа­ційна трансформація. І доказ цьому те, що троцькісти та іже з ними ставили на карб сталінському варварству, інак­ше кажучи, його передчасному обуржуазненню і теоре­тичному гріху відсутність радикального розриву зі стари­ми забобонами поважного ставлення до бюрократії і захід­ного керування. Коли Бенжамін насмілився випустити кілька стріл проти III Інтернаціоналу, він звинувачував його в подібності не лише з III Рейхом, його тодішнім со­юзником, але й ансамблем капіталістичних суспільств (де­мократичних або ні), сутнісним здійсненням і обов’язко- вим майбутнім яких виступає гітлерівська Німеччина. По­разка цього всього ні на йоту не змінила пункт ідентифі­кації тоталітаризму і буржуазного суспільства.

Нехай гітлерівський фашизм втілює останню стадію ім­періалізму, останій — вищу стадію капіталізму, нехай за­хідні відносини виробництва, власності й експлуатації не­минуче досягнуть бюрократично-авторитарних поліцей­ських і диктаторських режимів, ці припущення не вихо­дять за рамки вузликів на пам’ять юнацьких катехізисів. “Критично-критичні інтелектуали” і революціонери в пе­редчутті революції вишивають за цими схемами. Для франкфуртської школи — Адорно, Хоркхаймер для силь­них умів Парижа — Соціалізм і Варварство, для нової ан- гло-саксонської лівої, New Left і K^o як і для переконаних троцькістів, маоїстського Китаю, Афро-Кубинських ”кас- тристів" і еколого-фундаменталістів диявол має лише тіло і його ім’я — буржуазія. За поганьбленими масками катів всіх походжень унікальна система інтриг і пограбування перетворює в мученика всю планету і планує виключення здорового глузду, який її висліджує слідами її злочинів!

Танатократична буржуазія радісно сусідує поруч з усе знищуючим єврейством в стінних шафах сучасної демоно­логії. Нацист, при нагоді, ототожнює цих двох монстрів, тимчасом як уми делікатніші турбуються про те, щоб від­різнити варварське покликання і наукові характеристики каналізаційної системи, де західна історія повина побачи­ти себе такою, якою вона є насправді. В кінцевій фазі циві­лізація повинна задихнутися і загинути під власними по­кидьками, в похоронній процесії, на вибір, великої еко­номічної кризи, військового вибуху або електро-ядерної катастрофи. Вульгарний антисеміт має ту перевагу, що він не приховує свого походження, він високо і чітко вистав­ляє напоказ первісний фантазм про єврейське піддання смерті всіх речей. Навпаки, економіст, соціолог, освічений еколог, методологічно обгрунтовує щось протилежне тій інтуїції, яка їх веде так, ніби “неупереджений” аналіз “си­стеми” і її суперечностей викликає необхідність в її незво- ротній і швидкій загибелі. Уникаючи того, щоб брати на себе грубу версію, яку антисеміт приймає як безпосередній досвід перед тим, як її осмислити, антибуржуа вибудовує радикальне заперечення на основі об’єктивного вивчення буржуазії, яке він цим пропонує. Роблячи це, він опиня­ється в порочному колі, припускаючи свій висновок в по­шуках можливості дедуктивно вивести ці припущення. Саме в світлі катастрофічного повалення, одностороннього і глобального, оскільки він внаслідок ретропроекту пропо­нує одномірність буржуазному світові, який, власне, ро­бить незворотним і недвозначним його поховання.

Теолог доказує, що Бог існує, бо він досконалий, і що існування містить в собі досконалість. Це називається он­тологічним доказом. Найкритичніший експерт доводить, що буржуазне суспільство має зникнути, позаяк воно не­досконале і, отже, його власні протиріччя його ж і підто­чують. Ідентичність буття і досконалість, як між іншим, недосконалість і неіснування, передбачають схоже випе­реджання принципу: цей нерв доказу не може без зловжи­вання бути доказаним через доказ. Якщо гітлеро-сталін- ська або ядерно-тоталітарна влада складає існування одк­ровення і зобов’язана західному Way of life, на цьому три­мається еколого-революційна думка, і немає необхідності ще раз прив’язувати очевидність подібного контрапофеозу до аргументу, яким він керує.

Вивести або описати тотальне зникнення спільноти, ча­стину якої ми складаємо, методом паралогізму так само логічно важко, як не осягнувши нашої смертності, посади­ти нас за життя біля власного узголів’я. Тобто відновлення омріяної чистоти відбуватиметься в особі тією мірою, якою вона буде знищувати буржуа, єврея, Захід в собі. Теоре­тичне викриття американізму бере свій початок у засуд­женні на смерть травесті у сертифікаті смерті. Критик мріє уникнути логічного кола, приписуючи його об’єкту власну в’їдливість. АмериКККа може бути живою смертю і мер­твою життєвістю; вона надає можливість одночасно бачи­ти себе, як “присмеркову” систему і присмерк системи. З першого разу оглядач, який неупереджено стверджує себе, має обмежені можливості діяти. Але існує одна кричуща проблема: зникнення не хоче зникати! Воно навіть запов­нює все створене, повнота його присутності робить його невловимим. Якщо повірити, що світ перетворюється в труп, то можна додати, що цей труп робиться світом з мо­лодим кипінням життєвої сили. Науковій критиці залиша­ється декретувати, що подібне буяння є лише чистою ви­димістю і що ця видимість видихає останнє повітря свого буття. Америка робить наявним і пропагує руйнування змісту, попереду маячить знак голого самовипаровування без слів. Паралогізм могильних робіт, в такому випадку, стає невиправданим, бо обмежується тим, що віддзерка­лює безглуздість речі як такої.

Будь-який зміст робить подвійну артикуляцію і пере­дбачає присутність на бойових позиціях дуельних пар: ду­ха і письма, позначеного і того, хто означає, ідеї і речі, знака і його референта. Американська культура прихо­дить, щоб анігілювати будь-яку культуру, знищити її кон­ститутивні дуалізми. Такими були б наслідки знаменитої формули Мак Лугана “медіум є повідомлення”. їй надали статус філософського “сезам, відкрийся”, що відхиляє завісу таємниці нового континенту. Там відкрито простір, “крива якого не є більше ні кривою реальності, ні кривою істини, еру симуляції відкрито, таким чином, ліквідацією всіх систем відліку...” Бадрійар піддає анафемі суспіль­ство, де сенс став видимістю і симуляцією внаслідок замі­ни реальності її знаками. Про це ж сказав Умберто Еко: “Американська уява хоче справжньої речі і має досягти Хибного Абсолюту, щоб її отримати”. Приносячи в жертву будь-якій відмінності гіперреальність, “все істинне ото­тожнюється з усім помилковим, абсолютна ірреальність сприймається як реальна присутність”. Нездатність дифе­ренціювати світ реальний і його уявний костюм, затавро­вана сьогодні як загальна “діснейлендизація”, уже давно жахала освічених європейців: “Кінематограф заміняє все, містить скорочення всього... 1 ця жахлива машина, уск­ладнена здивуванням, сяйвом, музикою, людськими голо­сами, ця машина одурювання і розпаду вважається сьо­годні однією з найдивніших світових сил. Я стверджую, що народ протягом півстоліття, підкорений існуючим ре­жимом американських фільмів, потягнеться до найгіршого з декадансів. Я стверджую, що народ, одурманений швид­коплинними епідермічними задоволеннями, отриманими без найменшого інтелектуального зусилля, я стверджую, що такий народ одного разу виявиться нездатним зрозу­міти витвір великого духу і хоч трішки піднятися над со­бою енергією думки” (Дюамель).

Подібні тривожні попередження свідчать про незруч­ності буття, які викликані швидше зафіксованим об’єк­том, аніж злободенністю, закладеною в них. В ту епоху (1930), коли у Жоржа Дюамеля викликали занепокоєння “сцени із майбутнього життя”, етнологи збільшували пе­релік аналогічних інтелектуальних недоліків у сценах життя минулого, приписуючи “первісній людині” доло- гічну ментальність, яка вперто намагалася змішати ідею і річ, ім’я і референта, уяву і реальність: до-Європеєць жив у сновидіннях як пост-Європеєць, захоплений і полонений кінематографічним чи телевізійним екраном. Леві-Строс, однак, сказав з приводу тотемізму: уявні дикуни не сприй­мали себе як папуг, навіть коли вони у тих запозичували ім’я; швидше дологічна ментальність була властива етно­логові, неспроможному зрозуміти туземні дистинкції між символічними класифікаціями і уявними ідентифікаціями. Прихильники вестернів, чорних фільмів і поліцейських романів побіжно відзначать, що Янкі, як і Індієць Ама- зонії, навпаки, здаються фанатиками відмінності між ви­димістю і тим, що вона приховує, тому що нагальна не­обхідність зірвати маски і пробитися крізь брехню загост­рює інтриги і організує сценарії, які вони полюбляють.

Ризик змішати образ і річ не має нічого специфічно американського, він визначав кіч з точки зору віденської інтелігенції в 1960-му році; він витлумачений як ідолопо­клонство войовничими іконоборцями Візантії; він харак­теризує універсум софістів в епоху сократівських Афін. Антиамериканізм не розриває, не винаходить небезпеки життя у видимості і для видимості небезпеки, якої не спро­можна позбутися жодна цивілізація в своєму помешканні, але він додає, що обрив фатальний і що Америка втілює неосвічений розвиток західної культури. Чим менше він бачить того, кого проклинає, тим переконаніший у своїй правоті.

Повернення до халупи розподіляє: прокляття антиєв- рейське, антиамериканське, антибуржуазне містять за­гальний логічний і семіологічний статус. Пророцтво під­тверджується як таке, теоретично-терористичний перфор­матив не описує, не створює знака, а розрубує і захоплює. Так само як обіцянка диктує альянс в любовній заяві “ти будеш моєю дружиною”, критик-інтегрист вдається до во­рожості в декларації про війну: ти неосвічений, небезпеч­ний для суспільства, липкий щур, ти в кінці сувою, якщо ти приймеш виклик, ти утвердишся як ворог, якщо ти втримаєшся, ти ставиш підпис під своєю поразкою. De profundis.

Було б помилкою дозволити собі застосовувати епісто- мологічні етикетки або публіцистичні оцінки, які відрізня­ють шкаралущу численних інтегризмів. В своїй основі во­ни всі роблять — без будь-якого відношення до науки або уваги до традиції — трупну апперцепцію. 1 хто б не був той, кому було інкриміновано вину (єврей, буржуа, Аме- риккка або вчений, який є одночасно всіма трьома) ми знаходимося в “ері гріха, повністю здійсненого”, як вис­ловився сімдесят років тому юний месіанець єврей Г.Лу- кач, який пройшов шлях від марксизму до сталінізму. Формула, яку століттям раніше утверджував Фіхте, не псує символи віри, поширені в Тегерані, Алжирі або Ісла­мабаді. Віч-на-віч із сатанинським чародійством, благають першого-ліпшого про чарівні ліки у вигляді “класу-месії світової історії”. Лукач знайшов його в пролетаріаті. Інші — в обраному народі або обраній расі, ще інші — в новій чи оновленій релігії.

Протиставляючи умираючій реальності спокутний міф, теоретично або догматично лакований, інтегризм розпо­відає історію і надає можливість помріяти. Призначений народним комісаром Освіти у пору ефемерної комуністич­ної революції Бели Куна (1919), Лукач декретує, як обов’язкове читання, казки про фей в школах і педіатрич­них клініках Угорщини. Різними є злочини людожера, ви­сокими — вимоги дітей; Білосніжка чи Спляча Красуня змінюють, навпаки, бажання впертого населення підкоря­тися або контролювати, від колиски до могили.

Холодно-завбачливий, коли від нього чекають сенти­ментальностей, ірраціональний для того, хто намагається змусити його слухати голос розуму, здебільшого авантю­рист, але хитрий адепт ухильництва, — інтегрист загад­ково культивує ці парадокси. Він залишається невловним для того, хто нехтує його бажанням самодостатнього апо­каліпсиса. Громадянин країни Ніде, він поміщає себе в точці перетину пекла, яке само себе знищує, і підвішеного раю; він чіпляється до жертовної миті, коли світова історія здається тонкою, як аркуш паперу, де лицьова і зворотна сторони, позитивні і негативні характеристики взаємно протистоять і перекривають одна одну так, що ніколи не зустрічаються. Верх і низ війни, яку він веде постійно, його агресивні блискавки, його хоробрі вилазки і його па­діння стають зрозумілими, як тільки відкривається, що всі його дії заради побічного. Зло повинно боротися зі злом і зробити місце чистим, воно має приборкати само себе, в той час як добро розливається і займає місця шляхом са­мовдосконалення. Побачений з середини, інтегризм — віч­на агресія, педагогічна провінція в безконечній експансії.

Третій світ, німецький III Рейх, Московський третій Рим, третя позиція не зобов’язані волі випадку. Апокаліп­сичний кінець протиставляє Гога і Marora, перший і дру­гий світ, однаково знедолені, на користь третього грабіж­ника, який користується результатами їхнього взаємопо- жирання. Такої позиції, що “шматувала” його, ще в ЗО роки (аж до 40-го р.), надаючи свою більш-менш критичну підтримку Гітлеру стосовно старого континенту і німець­кого люду зокрема, дотримувався Хайдеггер, який, між ін­шим, писав: “Ця Європа в своїй невиліковній сліпоті зав­жди знаходиться в точці самогубства, і сьогодні опинилася в лабетах між Росією з одного боку і Америкою з іншого. Росія і Америка з історичної точки зору подібні: одне й те саме люте шаленство розкутої техніки і організації нор­малізованої людини без коренів... Ми затиснуті лещатами. Наш народ, який знаходиться посередині, зазнає най­більшого насильницького тиску, народ, який є найбагат- шим серед своїх сусідів, що теж опинилися у великій не­безпеці, як народи найбільш метафізичні.” Аналогічна ге- ополітична короткозорість дозволила III Інтернаціоналу поставити пліч-о-пліч два табори 14-18 рр., а потім на­цизм і “британський імперіалізм”, вичікуючи, доки Хру­щов відчував себе затиснутим між Вашінггоном і Пекіном. Що стосується Мао, то він стверджував, що Китай зади­хається між CPCP і Сполученими Штатами. І те саме клі­ше сприяє народженню шиїтського інтегризму, який роз­раховує на подвійний декаданс західної системи (в’єтнам­ський синдром) і радянську владу (кінець брєжневізму). Антизахідництво кінця століття підводить риску, відкри­ваючи “третій шлях”, і водночас заперечуючи соціаліс­тичні і буржуазні моделі.

Ця позиція “в лещатах” укладає соціологічну схему фундаменталістських вивержень. В країні Ісламу протягом десятиліть точилася жорстока дуель між “прозахідними” експертами, що схилялися до марксизму чи лібералізму і традиціоналістськими кадрами, в основному, релігійними. Офіційні представники і прихильники недавніх рухів роз­вернули оцю застояну суперечку в інший бік. Вони з мо­лодечою запальністю студентів висували інші, побачені ними можливості, які блокувалися застарілими ворогую­чими фракціями. Загнані в пастку щелепами оксидента- лізму — “незвичайні заморські краї” — розраховані на happy few і для інших із сфери паразитуючого традиціона­лізму, звичного другого світу, вони утікали, плутаючи і... і... з ні... ні... в фідеїстській мішанині. Мусульманські сту­денти знову відкривали з багатьох аспектів ситуацію з ро­сійською революційною інтелігенцією столітньої давності. Протискуючись між занадто ретроградними слов’янофі­лами і надміру елітарними західниками, “нові люди” йшли “в народ”. “Це дуже проста річ для тих, хто ефек­тивно любить народ, хто любить його не на словах, а всією глибиною своєї душі”. Оперуючи синтезом радикальної відмови (ні, ні) і піднесених амбіцій (і, і), вони намагалися позбутися за допомогою магії гучних слів історичного від­ставання, яке обтяжувало братовбивства старших. Черни- шевський прищеплював своєму поколінню, готовому пе­регризти собі глотку: “Ми покликані вести людство до но­вої долі, ми володіємо силою могутнішою і свіжішою, ніж інші народи, ми зрозуміємо і здобудемо більш швидко і легко, ніж інші народи, небачені блага, які Захід ще не інтегрував, і які він не здатен ні зрозуміти, ні надбати без нашої допомоги. Одне слово, якщо ми були і ще, можливо, на дуже короткий час залишимося учнями Заходу, то це не виключає того, що незабаром, ще в нашому поколінні, ми станемо його господарями і його вождями. Ця химера дуже поширена серед нас. Ми ще не зустріли західника, який би в глибині душі не розкривався як слов’янофіл, як­що вважати, що ознакою слов’янофільської утопії є покли­кання вести людство до майбутнього прогресу”.

Покоління за поколінням духовні і військові бунти ки­дали інтелігенцію у плинну ситуацію героїв Достоєвсько- го, яка сьогодні охопила поза-Середземномор’є: “Нові ін­телектуали живуть в перманентній напрузі між загостре­ною вимогою управління, навіть монополії на символічне, (тією мірою, якою вони дискваліфікували західних інте­лектуалів за відсутність аутентичності і фундаменталіст- ське угрупування УЛЕМАС за надмірний традиціоналізм і компрометуюче ставлення до ілегітимної влади) і неви­разністю лінії поділу з іншим, "неосвічєним” у термінах соціального або професіонального статусу. Освічений та­кож буде жити непрестижними професіями, він буде воді­єм таксі і нічним сторожем. Освіта не дає ні знання, ні влади, ні статуса. Саме з допомогою політичного і магіч­ного управління корпусу, який перейшов у спадщину від УЛЕМАС і концепцій, запозичених в інтелектуалів, яких освічені могли сподіватися знову набути у та за допомогою політичної проповіді, статусу, в якому держава їм відмов­ляє” (О.Рой). Напевно, важко уявити більшу розбіжність з атеїзмом наукового соціалізму, за яким Бог допомагає “тримати людей в рабстві”. Насправді революційний ен­тузіазм сяє німбом релігійності, запереченої або відстою­ваної, несміливої або яка святкує перемогу над будь-яким, сучасним повстанням.

Після 1789 року деякі соціальні реформатори не дуже вагалися щодо саморекламування (як Фур’є і Сен-Сімон) “нового християнства”, визначення якого рішуче запере­чували матеріалісти і спірітуалісти. Подібна напруга була характерною і для лівого “гегельянства”; даремно намага­ються обмежити “юного Маркса” містико-месіанським сентименталізмом, запозиченим у Фейербаха. Крім інших батьків “старий Маркс”, повністю обкладений науковими дефініціями, увічнює двозначність. Коли вибухає Паризь­ка Комуна, він спочатку засуджує це “шовіністичне” й анархічне кипіння, а потім співає велику месу новій Про­метеївській партії, що почала дертися в небо. Між релігі­єю науки, яку вимагають з криком, і реальною наукою, як новою релігією, соціалізм не перестає оперувати святи­ми синтезами. Починаючи з Огюста Конта і до Че Гевари та теологів Визволення.

Шиїти зустріли повернення Хомейні і падіння Шаха, як здійснення Обіцянки, і пов’язували його із явленням останнього імама. Духовний декор люто калькував подібне явище 1905 року в Росії, коли у вирі повстання пророку­вали “богошукачі”, “богобудівники” та інші покликані по­лум’яно захищати есхатологічну місію, і ніхто з них не сумнівався ні в місії, ні в майбутньому соціалістичного ро­сійського ладу. Мережковський, оточений поетами Блоком і Бєлим, письменниками Розановим, Чулковим та інши­ми, проповідував релігію Третього Євангелія. За першим, яке відкрило Бога світові, за другим, яке втілило Сина бо­жого, наступає Найновіше, яке маніфестує Бога в людстві і сягає людинобожості. В оточенні Бердяева здебільшого наполягають на Богові всесвітньому, але й там повторю­ють твердження про релігійну і містичну істину соціаліз­му. На другому крилі, атеїстичному, Горький, Богданов і Луначарський, радянський міністр аж до 1929 року, зага­няють Бога в тупик, але відновлюють головне — Святу Триєдність: в ім’я Отця, тобто виробничих сил, Сина — Пролетаріату і Святого Духа, яким є науковий соціалізм, “найбільш релігійний з усіх релігій”.

Луначарський робить із цього такий висновок: “Справ­жній соціал-демократ є людиною глибоко релігійною”. Ле­нін в своїй доктрині це заперечував, проте харизма, яку він шукав і здійснював, це підтверджує. Віра, яка возво­дить йому мавзолей, піднімає гори, будує Магнітогорськ — місто із криці, спричиняє голодомор в Україні, відкри­ває Гулаг, щоб зустріти свої сутінки в Чорнобилі. Саме ця віра, параноїчна, зобов’язана своїм розвитком не стільки антиклерикальному святенництву автора “Матеріалізму і емпіріокритицизму”, стільки вогню, який потрясає моло­дих інтелектуалів у кризі. “Я стверджую, що нині в Росії має народитися нова релігія, яка вихлюпується із моєї ду­ші і з душ сотень моїх товаришів”, — пророчо пише Лу­начарський в 1908 р.

Здійснити Велику Обіцянку всіма засобами, релігійни­ми чи ні, така “наукова” проповідь, яка проходить через ентузіастичні міленаристські дияволізації. Вони заснову­ють земну і небесну віру. Вони боряться на два фронти. Проти традиційних сомнамбулістських концепцій, що за­плуталися в табу боязливих і паралізованих (приймати пологи нової людини необхідно акушерськими щипцями). Вони запозичують зброю у двох таборів. Вони засуджують церкву, мечеті, храми і синагоги, щоб оспівати душу без­душного світу, без будь-якої спроби вдихнути її в нього. Проти прихильників атеїстичних програм вони працюють на манер К’єркегора і освітлюють велику лакуну “псі” в колективістських проектах, німих перед смертю, любов’ю і відчаєм. Розділення водночас визнано і подолано. Воно протиставляє тут — і — тепер, де людина людині вовк, заобрійному, де людина стає для людини Богом. Верти­кальне накладання сфер — земної і небесної — ковзає перехідними епохами. Розірваний простір примиряється з собою. Час досягнуто, інший народжується тоді, коли нова революційна релігія започатковується на трупі великого єврейського, американського, західного “вельзевула”.