ВЗАЄМОДІЯ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА ЯК ДЖЕРЕЛО РОЗВИТКУ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Визначення методології дослідження людини як основи саморозгортання цивілізації нового типу дає можливість проаналізувати філософський аспект проблеми, звернувшись до теорій та гіпотез, у яких розробляється досліджуване питання прибічниками різних філософських течій сьогодення.

Проблема взаємодії людини та суспільства у процесі становлення певного типу цивілізації займає досить важливе місце у філософському доробку сучасних дослідників. Але серед усього різноманіття течій філософії та соціальної філософії зокрема, звернемося лише до деяких з них, які, на нашу думку, є найхарактернішими та найбільш цікавими у вирішенні досліджуваної проблеми.

Намагання сформувати цілісну картину світу, визначивши єдині основи буття, робить певні філософські побудови дещо одноаспектними. Визначаючу роль при цьому відіграє особиста позиція дослідника, який послідовно відстоює погляди раціоналізму чи ірраціоналізму, матеріалізму або ідеалізму.

Існування різноманіття у підходах до вирішення філософських проблем та у теоретичних побудовах має своє онтологічне коріння, яке полягає в існуючій множині потенційних та реальних форм буття складних систем, що розвиваються. Тому сам світ “відрізняється у самому собі, неоднородний, дискретний, суперечливий” ¹.

Дослідження людини як істоти, яка поєднує у собі такі суперечливі складові, як матеріальна та духовна, обумовлює наявність певних труднощів при їх аналізі, адже кожна з них вимагає застосування таких методів аналізу емпіричного матеріалу, які використовуються при створенні та теоретичному обгрунтуванні концепцій, ідеологічні засади яких дають можливість віднести їх до різних філософських течій, кожна з котрих суперечить певною мірою або повністю заперечує усі інші, прагнучи зайняти місце останньої інстанції у розв’язанні довічних філософських проблем.

Перехід людської спільноти до інформаційної фази розвитку, яка визначається домінуванням нематеріальних основ буття, доводить, що світ набагато складніший, ніж уявлялося досі.

Тому наступний крок у здійсненні дослідження генезису цивілізації як типу взаємодії людини та суспільства полягає в аналізі сучасних філософських поглядів щодо досліджуваної проблеми, які можна згрупувати відповідно до вирішення їх прибічниками основного філософського питання, зокрема, питання можливості пізнання світу (раціоналізм та ірраціоналізм), а також питання основних засад буття (матеріалізм та ідеалізм).

З питання можливості пізнання світу матеріал для аналізу ірраціонального підходу отримуємо на підставі дослідження екзистенціалізму; герменевтика надасть приклад філософських побудов раціонального характеру. Для дослідження матеріалістичної точки зору щодо проблеми формування певного типу зв’язку між людиною та суспільством оберемо марксизм як найбільш послідовну ^[110] філософську концепцію цієї течії; для ілюстрування її протилежності - ідеалістичного куту зору - релігійну філософію.

Поступове зростання ролі особистості у суспільному розвитку, коли людина починає усвідомлювати своє ведуче місце у процесі формування певного типу зв’язку у соціальному світі, знаходить свого відображення у сучасних філософських побудовах, зокрема, в поглядах екзистенціалістів, у яких людина являє собою головний чинник суспільного розвитку, відіграє вирішальну роль у формуванні суспільства та його характеристик.

Пояснюючи базове поняття екзистенції як сутності, що передує існуванню, екзистенціалісти вихідною умовою ставлять людину, яка спочатку уявляє певну річ, створюючи саму ідею цієї речі, а вже потім реалізує її певними засобами.

З цієї думки випливає важливий висновок для усіх інших філософських поглядів екзистенціалістів: людина створює саму себе, трансформуючи своє існування у сутність. А це означає, що тільки від самої людини залежить те, наскільки вона стає Людиною, несучи відповідальність за усе, що відбувається з нею та навколо неї, у першу чергу, перед самою собою. Тому великого значення у побудовах екзистенціалістів отримує воля як атрибут людського існування, завдяки якому вона здатна робити вибір між варіантами своєї поведінки. Цей вибір здійснюється суб’єктивно: у процесі його відбувається узгодження особистісного вибору з ідеальним образом в уявленні людини того, якою вона повинна бути, тобто згідно з цінностями людини, що вибирає.

Отримати сенс цінності, обрати правильний варіант поведінки можна лише через іншу людину, яка теж має свою екзистенцію, свою свободу. Отже, роблячи вибір, людина повинна вибирати світ таким, яким би вона бажала, щоб його вибирали й інші. Тобто ідеальний образ світу, який існує в уявленні кожної людини, повинен мати цінність для інших людей. При цьому чим з більшою кількістю людей узгоджується цей вибір, тим більшу відповідальність вона несе, адже від цього залежить те, яким буде суспільство, людство в цілому - чи буде воно побудовано на засадах загальних цінностей, відповідальності кожного за свої вчинки, чи буде базуватися на сприйнятті людиною себе “як усі”, усвідомленні себе одною із багатьох.

Це означає, що від самої людини залежить те, яким буде людство взагалі, тому усвідомлення важливості цього положення у випадках, коли виникає суперечність між бажаним та дійсним, може викликати такі почуття, як страх, невпевненість, тривога тощо. Позбутися негативних реакцій можливо, якщо обрати “несправжнє буття”, тобто бути таким, як усі, позбувшись особистісного, унікального. Тоді людина звільняється від необхідності робити вибір, як і від відповідальності за вчинки (адже так роблять усі).

Але суперечливість полягає у тому, що суспільство, вважають екзистенціалісти, побудовано саме так, що вимагає існування саме однакових, слухняних, “як усі” людей, тим самим не дозволяючи їм самореалізуватися. Виникає ситуація, коли, з одного боку, існує суспільство, якому потрібні “однакові” люди, котрих можна передбачити, з іншого - “справжнє буття”, що детерміноване вільним вибором кожною людиною себе і бажаного суспільства взагалі. Це протиріччя між людиною та суспільством виявляється як відчуження.

Можливо, вважають екзистенціалісти, два варіанти розв’язання цього протиріччя. Один із них - пасивний - передбачає звертання до Бога, адже віра, на їх думку, все ж таки підтримує людину духовно, надаючи їй сили, надію. Інший варіант набагато складніший і досить не однозначний. Він базується на визначенні такого явища, як бунт.

Бунт являє собою своєрідну форму виявлення протиріччя між людиною, її уявленням про себе та застиглою формою суспільного устрою, яка суперечить цінностям людини. Це відбувається тоді, коли людина починає усвідомлювати ту межу, до якої вона ще дозволяє нехтувати собою, а далі - викликає, на думку А.Камю, бунт через те, що в людині здіймається протест проти принижуючого ставлення до неї як особистості, яка варта поваги, захисту та існування. У цьому випадку відбувається ототожнення людини з найціннішою частиною своєї істоти - духовною, цінність якої створюється лише за допомогою та через інших людей.

Особливість такого бунту полягає в тому, що людина захищає себе не такою, якою вона повинна бути, чи якою вона хоче бути, а такою, якою вона є насправді. І в цьому, на думку А. Камю, полягає позитивність бунту, який “відкриває в людині те, за що завжди треба боротися”^[111]. Без такого принципу у світі будуть панувати свавілля та злочин. Сам бунт виникає як вимога ясності та єдності.

Велику роль у цьому процесі відіграє мистецтво, яке залучає людину до витоків бунту, наділяючи формою цінності, які не можна зафіксувати через їх постійний розвиток, але які бачить митець.

Все це відбувається на тлі швидкого розвитку науки та техніки, які досягли такого ступеня розвитку, коли одна людина вже не може оволодіти сукупністю їх принципів і практичних навичок. Тому невідворотнім стає поділ праці, коли кожна людина виконує лише певну частину загального плану, не маючи уяви про загальне. Але з цього зовсім не виходить висновок про відмову від техніки. “Прялка віджила свій час. Машина є поганою лише з точки зору її сучасного використання, - зауважує А. Камю. - Треба звертати увагу на користь, яку вона приносить”^[112]. Справжня та нелюдська безмірність полягає, за автором, у поділі праці. Та і з цього становища є вихід. Через саму цю безмірність настає день, коли машина, яка виконує багато завдань і якою керує лише одна людина, виробляє одну річ. Тоді ця людина відчуває творчі сили, які у неї були ще за часів ремісницької цивілізації. А це вже наводить на думки про необхідність міри, певної межі самої свободи, свободи прикладання творчих зусиль. Вона (межа) повинна існувати там, де зустрічається з людиною. При чому ця межа є не що інше як право людини на бунт, на відстоювання власної особистості та свободи для себе, які не принижують іншої людини, її свободи та життя.

Розвиток виробництва, відмічають екзистенціалісти, призвів до того, що ця межа, відокремлюючи визнані традиційні форми пригноблення, які відомі людству, - пригноблення за допомогою зброї та за допомогою грошей, починає враховувати й третю - пригноблення посадою, яку обіймає людина. Воно характеризується функціону­ванням суспільства за новим принципом: якщо спочатку примушення мало силовий характер, потім - економічний, то тепер виникає примушення, що має духовний (інтелектуальний) характер: “Можна усунути протиріччя, - писала С.

Бунт як протест проти нівелювання особистості передує формуванню цивілізації, яка являє собою оптимальний устрій суспільства. Розмірковуючи над моделлю майбутньої цивілізації, А. Камю приходить до висновку, що необхідною для людини є така, що побудована за принципом невідокремленості загальних інтересів та уваги до праці від інтересів та уваги до її результатів. Лише у цьому випадку цивілізація визнає за всіма та кожним гідність, яку відстоює бунт, базуючись на перших його цінностях - спілкуванні та почутті співпричетності.

Таким чином, ведуча роль у філософських побудовах екзистенціалістів належить людині, від якої залежить не тільки її особистий розвиток, але й розвиток суспільства взагалі, у чому знаходить своє втілення відомий філософський імператив І. Канта, коли від вчинків кожної людини залежить якість стосунків у всьому суспільстві. У той же час, отримання сенсу життєво важливого для особистості буття можливе лише за умов існування у суспільстві, де вона має змогу реалізувати свої творчі сили. Найголовнішою цінністю при цьому стає сама особистість, її вільний вибір, який не обмежує свободи особистості іншого, а головним філософським принципом її соціальної життєдіяльності - діяльність, спрямована на отримання сенсу життя, який, за А. Камю, полягає у зменшенні вірогідності смерті навколо людини.

Отже, екзистенціалізм, пояснюючи генетичний зв’язок між людиною та суспільством, акцентує увагу на ролі людини у розвитку суспільства, а також на формуванні загального принципу побудови останнього. При цьому важливим для здійснення нашого дослідження є положення про те, що у процесі діяльності великого значення отримує смислова складова, тобто семантика як ідеальний образ, що виникає в уявленні людини та згодом отримує своєї матеріалізованої форми.

Виникнення протиріччя між потенційним соціальним світом - ідеалом - та об’єктивними реаліями соціального буття, досконалість якого визначається мірою реалізації узагальненого ідеалу суспільного устрою, зумовлює зміни, спрямовані на встановлення відповідності між ідеальним та реальним.

Формою узгодження цієї суперечливості стає бунт, у якому людина відстоює власну особистість, її свободу та право на існування, таким чином, спрямовуючи суспільний розвиток до формування цивілізації як оптимального устрою суспільства, побудованого на засадах загальнолюдських цінностей та самоцінності особистості.

Онтологічну цінність раціоналістичного підходу до обгрунтування головної гіпотези дослідження мають погляди філософської герменевтики, що звертається до аналізу зовнішньої (формальної) сторони інформації та інформаційних процесів - теорії та практики тлумачення текстів. Це пояснюється тим зростаючим значенням у суспільстві, що виникає, інформації та вірогіднісної смислової парадигми, зречевленими засобами передачі яких стають знакові системи, а одною із форм існування - тексти.

До того ж, особливої уваги герменевтиці приділяється також у зв’язку із проблемою створення штучного інтелекту, коли постає завдання вироблення варіативної форми поведінки машини, функціонування якої оптимально узгоджується не тільки із об’єктивною ситуацією, але і з ціннісною парадигмою людини.

Отже, у проблемі тлумачення герменевтика виділяє два аспекти. Перший аспект має гносеологічний характер, вирішуючи питання самого механізму розуміння, інший пов’язаний з вирішенням онтологічного питання щодо розглядання буття, сутність якого полягає у розумінні, тобто дослідження буття як процесу розпаковування смислів (такою проблематикою займається і відомий сучасний дослідник соціальних процесів В.В. Налімов).

Другий аспект торкається розуміння герменевтики у вузькому смислі - як розкриття семантики стародавніх текстів. Проблема тлумачення полягає тут у наступному. Коли це завдання здійснюється звичними для нас логічними засобами, то виникають порушення, викривлення, які обумовлені парадигмою нашої культури. Це означає, що сприйняття давніх текстів відбувається з точки зору не тієї культури, в межах якої він виник, а з позицій сучасних поглядів, уявлень, з позицій принципово іншої онтологічної парадигми. Тому саме у цьому випадку найдоцільніше було б використання вірогіднісної логіки для адекватного розуміння текстів минулого.

У світі нашого дослідження найбільш цікавим виявляється саме цей - онтологічний - аспект герменевтики, адже аналізу тут підлягають засади буття людини у її зв’язку із світом, яке спирається на поняття розуміння, положеності та мови. Таке семантичне поле у вирішенні проблем герменевтики розгортається у роботах започатківця екзистенціалізму М. Хайдеггера, зокрема, у його програмній праці “Буття та час”, де герменевтика постає як феноменологія людського буття.

Дотримуючись поглядів екзистенціалістів щодо того, що існування людини передує її сутності, яка полягає у явищі розуміння, М. Хайдеггер йде далі, визначаючи умови, за яких можливий цей процес. Першим фактором для здійснення процесу розуміння, тлумачення є людина, яка існує у світі, усвідомлює при цьому своє існування і має розвинену здібність розуміти (тобто розпаковувати смисли). Другим фактором стає наявність іншої такої ж людини з такими ж здібностями, тобто теж відкритої для зовнішніх контактів. Це створює можливість для виникнення зв’язків між ними як формування певної значущості один для одного, як певний смисл. За визначенням М. Хайдеггера, смисл - це той “структурований упередженістю, передбаченням та передвирішенням... нарис, звідки стає зрозумілим дещо як дещо”^[114].

Для того, щоб зв’язки стали реальними, необхідна наявність третьої складової - мови, за допомогою якої певний смисл стає зрозумілим для інших. Способами її існування можуть бути як сам процес мовлення, так і мовчання, тобто особлива поведінка людини, яка у відповідному контексті (за певних обставин) здатна бути формою передачі смислів.

Таким чином, співіснування людей у суспільстві базується на тлумаченні, розпаковці смислів у процесі спілкування, які стають вирішаючими для соціального сприйняття чи відштовхування особистості на основі прийнятих норм діяльності.

Виходячи з цього, поведінка людини може бути поясненою як діяльність у певних межах, що дозволяють, з одного боку, кожному зберегти свою індивідуальність, а з іншого - відокремлюють норми людського співжиття (які мають усереднений характер) від закрайніх варіантів поведінки, знищуючи таким чином будь-яку виключність, незрозумілість, заохочуючи “зрівняння усіх буттєвих можливостей”^[115]. Це означає, що здійснюючи що-небудь, людина завжди повинна апелювати до інших, бути зрозумілою для них (тобто діяти у межах норми - певного смислового контінууму, розпакувати який може більшість. - С.М.). В іншому випадку, вважає М. Хайдеггер, її діяльність та результати цієї діяльності не будуть сприйматися, тим більше визнаватися (чим, доречі, пояснюється і незастосованість багатьох винаходів в історії людства, зроблених передчасно).

Таким чином, дотримуючись раціоналістичних позицій, філософська герменевтика звертається до питання залучення генерації, що вступає у життя, до системи суспільних зв’язків, здійснення чого відбувається за умов наявності середовища спілкування (тобто іншої людини), а також мови як звукової знакової системи, завдяки якій стає можливим обмін смислами та їх оцінювання.

В основі дії механізму підключення людини до системи суспільних відносин знаходиться розуміння як іманентна якість (атрибут) людини та одна з фундаментальних основ її буття (екзистенціалів) і буття самого суспільства, завдяки якій соціально значимі смисли переходять у процесі взаємодії людини з соціальним середовищем у суб’єктивовану форму існування, створюючи таким чином смислову парадигму особистості.

Рівень та якість розвитку розуміння як здібності володіти смислами обумовлює якість зв’язків людини із суспільством, що має власну смислову парадигму (соціальні норми, цінності тощо), з якою людина узгоджує та у відповідності з якою коректує свою поведінку.

Дослідження онтологічних засад людського буття відображається у двох течіях сучасної філософії, які ведуть довічну дискусію про співвідношення матеріального та духовного у людині та світі, відстоюючи при цьому позиції матеріалізму або ідеалізму. Ця суперечливість виявляється й у філософських побудовах щодо взаємозв’язку людини та суспільства у процесі формування цивілізації.

Найбільш послідовна та фундаментальна теорія щодо пояснення цього зв’язку належить марксизму. Доводячи, що саме людина стає рушійною силою розвитку суспільства, він звертається до аналізу їх діалектичної взаємодії, акцентуючи увагу при цьому на дії об’єктивних чинників, які, згідно з марксизмом, визначають розвиток суспільства в цілому та людини зокрема.

Виходячи з того, що перше ставлення людини до світу є активним, діяльнісним, тобто практично-перетворюючим, а не споглядальним, К. Маркс та Ф. Енгельс приходять до думки про те, що формування суспільства відбувається під час та в результаті трудової діяльності^[116], під якою розуміється не так чуттєве сприйняття чи інтелектуальна робота думки, як предметна діяльність по створенню матеріальних і духовних благ, тобто практика, яка перетворює навколишній світ.

Розвиток людської діяльності обумовлює зміни у способі організації соціального життя: родові зв’язки поступово змінюються виробничими стосунками та стають у залежність від них, формуючи таким чином цивілізацію, яка є, за зауваженням К. Маркса та Ф. Енгельса, тою сходинкою суспільного розвитку, “на якій поділ праці, обмін між окремими особами, який випливає з цього, та товарне виробництво, що поєднує обидва процеси, досягають повного розквіту і спричиняють переворот у всьому попередньому суспільстві”^[117], пов’язуючи таким чином процес виникнення цивілізації із досягненням певного економічного, соціального та культурного рівня розвитку первісною формацією.

Поняття цивілізації, вважає К. Маркс, характеризує єдність історичного процесу. Саме з неї починається власне історичний розвиток суспільства, тому що суспільне життя, його устрій здійснюється в процесі усвідомленої діяльності людей. В результаті самі люди починають усвідомлювати свою історію з початку цивілізації^[118], яка характеризується іншими принципами зв’язку індивідів у суспільстві, способом виявлення яких стає публічна влада^{[119] [120].}

Головна функція цивілізації - соціально-інтегративна. Вона реалізується державою або поза нею. Якщо ця функція не виконується, цивілізація гине через внутрішні протиріччя або настає стан кризи, який свідчить про виникнення нової стадії її розвитку. Стабільність цивілізації обумовлюється перевагою інтегративних сил над силами диференціації та конфронтації.

Цивілізація має свою структуру, елементами якої є наступні. В основі її знаходяться соціальні спільноти, які створюють суспільне багатство і де формується певний тип соціальних зв’язків. Поєднуючою ланкою є публічна влада, уособлена державою або органами самоврядування. Обов’язковим структурним елементом цивілізації, як зазначає В.І. Ленін, є засоби комунікації, які забезпечують обмін матеріальними та духовними цінностями, а також процеси управління¹¹.

Для збереження цивілізації людина змінює суспільні форми, якщо вони стають гальмом на шляху прогресу. Цей процес базується на зміні трьох основних соціальних форм багатства: натуральної форми багатства, капіталу та безпосередньо суспільної форми багатства (тобто знання. - С.М.). Їм відповідають, за В.І. Леніним, стадії розвитку світової цивілізації: докапіталістична, капіталістична та

комуністична^[121].

Але визначення таких характеристик цивілізації при усій їх повноті, на нашу думку, не можуть бути враховані як універсальні, адже вони являють собою критерії визначення цивілізації у тих країнах, які досягли високого щаблю розвитку суспільного життя, у першу чергу, його економічної та політичної організації. Якщо ж у відповідності з цими характеристиками аналізувати історію розвитку Сходу з його культурними традиціями та усталеними формами життя, де інституту держави як такого або багатства у його суспільній формі не існувало, то він виявляється вилученим із цивілізаційного процесу, що і вимагає уточнення запропонованих характеристик цивілізації у випадку їх використання у якості універсальних (наприклад, визначення комплексних характеристик, які б враховували як економічні, політичні, так і соціокультурні чинники).

Діалектична взаємодія людини і суспільства відображається, згідно з марксизмом, і на розвитку самої людини, що “оновлює саму себе такою ж мірою, якою вона оновлює і світ багатства, який створює”^[122], тому що основним джерелом будь-якого багатства є земля і сама людина як безпосередня продуктивна сила. Конкретно-історичні засоби їх поєднання, а також форми усуспільнення прибутку, мета та форми його реалізації визначають основні історичні типи багатства у його ставленні до людини, яким відповідають стадії розвитку світової цивілізації. При цьому, вважає К. Маркс, цивілізація принципово відрізняється від форм зв’язку між первісними спільнотами: власне соціальні форми зв’язків базуються на територіальній спільності, функціональному, а пізніше і соціальному поділі влади, з чого виходить і загальна форма зв’язку індивідів на основі суспільного інтересу^[123].

Отже, марксизм, досліджуючи природу цивілізації, важливого значення надає діяльності людини, яка активно перетворює не тільки навколишній світ, але й оновлює саму себе, встановлюючи соціальні зв’язки із навколишнім світом, що стає визначальною рисою процесу формування цивілізації.

Характер соціальних зв’язків, що встановлює людина, визначаєть­ся матеріальними умовами життя та діяльності, складаючи таким чином базис суспільства, у відповідності з яким формується система суспільних відносин (надбудова), а також спосіб взаємодії людини та суспільства, суперечлива єдність яких обумовлює процеси розвитку та трансформації системи виробничих відносин у відповідності з рівнем розвитку продуктивних сил (еволюційним або революційним шляхом).

Якщо екзистенціалізм та герменевтика в системі “людина - суспільство” підкреслюють активний, діяльнісний характер людини по відношенню до суспільства, важливого значення у якому має її духовність, смисли, марксизм досліджує матеріальні засади існування цивілізації, то релігійна філософія першість віддає якимось ірреальним силам, Богу, якому підкоряється або під впливом якого діє людина.

Аналізуючи історію розвитку людства, Тейяр де Шарден зазначає, що з утворенням твердої маси гомінізованої субстанції через психічну прозорість окремих її елементів спостерігається так зване збудження свідомості, наслідком чого стає поширення зони індивідуальної активності людства, яке відбулося за допомогою досягнень науки у галузі техніки, а також відкриття електромагнітних хвиль. Наука таким чином стає засобом оволодіння людиною світом, більше того, напрямок її руху знаходиться на шляху завойювання матерії, яка стає на службу духові (свідомості). В кінцевому рахунку пануючим виявляється гасло “більше діяти, щоб повніше існувати”^[124].

Зовнішня дія космічних сил у поєднанні з виключно високою здатністю до зростання мислячих душ діє у напрямку концентрації свідомості. Це посилює тенденції до єднання (прикладів якого у світовому співтоваристві ми бачимо безліч. - С.М.), що виявляється закономірним процесом у загальній еволюції Землі, починаючи від атомів, які групуються у молекули, клітин, де молекули складають певну систему, і закінчуючи так званим мегасинтезом, якому сьогодні індивідуально та колективно підкоряються усі розумні елементи Землі.

Гармонізована спільність свідомостей являє собою так звану надсвідомість, яка виникає з міліардів окремих думок, але обіймає земну кулю єдиною мислячою оболонкою, створюючи ноосферу, або Дух Землі. За своєю структурою ноосфера і світ взагалі - це певна сукупність, яка має центр, що обіймає усі напрямки ліній сфер світу. При чому, чим більша ця сфера, тим багатішою, а отже, і більш свідомою виявляється точка, де концентрується увесь “обсяг буття” - точка Омега^[125]: в ній збирається свідомість окремих індивідів, кожна з яких продовжує усвідомлювати себе, ставати самою собою, тобто більше відрізнятися від інших з наближенням до Омеги. У цьому автономному, за Тейяр де Шарденом, пункті спостерігається одночасно поєднання, групування елементів (окремих свідомостей) без їх змішування. Тоді точка Омега стає “чітким центром, який сяє у центрі системи центрів”^[126]. Індивідуальність у цьому випадку являє собою крок назад до множинності, до матерії, де вона губиться. Щоб повністю бути самим собою, перспективним є зворотний шлях - у напрямку конвергенції з іншими, тому що вершина нашої оригінальності полягає не в індивідуальності, а в особистості, яку можна знайти лише у поєднанні з іншими на засадах любові, що можливе за умов персоніфікації універсуму в образі точки Омега, чия космічна функція полягає у створенні єдності мислячих часток світу та підтримці її своїм впливом.

У результаті достатньої концентрації свідомості розвиток досягає такої інтенсивності і такої якості, що для подальшого свого розвитку людство повинно буде усвідомити себе як цілісність. Це буде означати, вважає Тейяр де Шарден, що Дух Землі прийшов до фіналу (в релігії він визначається як кінець світу), що буде символом внутрішнього “повернення до себе усієї ноосфери, яка досягла одночасно межі своєї складності та сконцентрованості”^[127]. У той же час це буде відокремленням свідомості від своєї матеріальної форми, та її уособлення в точці Омега.

Таким чином, шлях до надлюдства знаходиться у тому напрямку, де “під тиском усіх разом і... всі разом можуть об’єднатися та закінчити духовне оновлення Землі”^[128]. Людство у такому контексті являє собою дух - здатність до синтезу та організації, що виникає в результаті концентрації людської свідомості, який можна зрозуміти лише за умов виходу за межі його тілесних конструкцій.

Отже, релігійна філософія у взаємодіях людини та суспільства звертає увагу на духовний аспект цих зв’язків, поступове зростання та наступне домінування яких обумовлює ідеальний характер нового типу зв’язку між людиною та суспільством, що виникає. При цьому переважання духовного над матеріальним відкриває можливість для нової форми існування людства, яка має духовно-енергетичну природу.

Таким чином, філософське осмислення проблеми генезису цивілізації як певного типу зв’язку між людиною та суспільством пов’язано із аналізом матеріальних та духовних засад їх існування, а також розумінням людини як рушійної сили суспільного розвитку, дослідження взаємозв’язку між якими стає можливим за умов урахування доробку кожної з філософських течій. Так, наприклад, теологія, зробивши важливі поступки сучасним науковим поглядам на феномен людини, обгрунтовує першість людського духу, свідомості, формування Духу Землі як основи майбутнього людства. Марксизм, на противагу теології, пояснює генезис цивілізації, зокрема взаємодію людини та суспільства, цілком матеріальними умовами буття, ставлячи в основу соціального життя людини особистий інтерес. Екзистенціалісти звертаються до аналізу смислової парадигми особистості, що впливатиме на формування певного типу суспільства. Герменевтика досліджує проблеми розуміння та інтерпретації як важливих умов співіснування людей у суспільстві.

Авторський підхід до дослідження проблеми взаємодії людини (як суб’єктивованої форми існування соціального світу) та соціуму (як його об’єктивованої форми) у процесі формування інформаційного типу цивілізації, який пов’язаний із підвищенням ролі нематеріальних засад людського існування, базується на необхідності врахування філософського доробку представників різних точок зору, що відображають в цілому фундаментальну дихотомію матерії та свідомості і можуть бути теоретично визначені через діалектичну взаємодію об’єктивного та суб’єктивного. Це надає можливість використовувати адекватний інструментарій для аналізу як раціональної сторони засад цивілізації інформаційного типу, так і його ірраціонального аспекту, як матеріальних, так і духовних основ формування інформаційного способу організації соціального буття. Здійснення подібного синтезу стає можливим за умов переходу онтологічної парадигми дослідження від монізму до плюралізму в аналізі емпіричного матеріалу, що зумовлює ймовірнісний стиль мислення.

Тому обгрунтовуючи філософські засади дослідження, треба пояснити, по-перше, світоглядні основи аналізу проблеми людини та ролі її духовних атрибутів у процесі формування інформаційної цивілізації, по-друге, обрати ідеологічну настанову, на якій буде базуватися логіка міркувань.

Філософська традиція, коли відбувалося протиставлення ідеї та матерії, інформації та речовини, починає трансформуватися під впливом тих об’єктивних змін, які спостерігаються сьогодні. Якщо раніше головна увага не тільки науковців, але й людства взагалі була зосереджена на констатуванні та розробці матеріалістичних засад людського буття, то тепер на їх місце починають приходити інші, семантичні засади^[129]. Відбувається процес, який визначається як розв’язання дилемми “бути чи мати?” на користь “бути”. Іншими словами, ми стаємо свідками зміни онтологічних основ буття людини, коли пріоритет отримують духовні засади людського існування, від яких починає залежати матеріальна база людства. Тому досить природно, що виникають концепції, які намагаються синтезувати два діаметрально протилежних напрямки філософії, доводячи, що і матеріальне, і духовне існують у суперечливій єдності.

Однією із таких теорій є концепція, яку пропонує В.П. Бех. Науковець висуває гіпотезу, згідно з якою Всесвіт являє собою квантовий вакуум, що при виході з основи роздвоюється на матеріальне та семантичне поля^[130], обумовлюючи можливість існування матеріального (тобто фізичного) та ідеального (або інформаційного) світів, єдність буття та розуму, можливість реалізації якої передбачали В.І. Вернадський, Тейяр де Шарден та інші у ноосфері.

Цю ж точку зору відстоює й інший дослідник проблем філософії С.Б. Кримський. Аналізуючи предметне середовище філософії, він акцентує увагу на правомірності існування самої ідеї єдності буття та розуму в ноосфері, що означає принциповий перехід від монізму у вирішенні основного питання філософії до плюралізму: “Замість дилемми вибору між монізмом матерії або духу вимальовується їх складне опосередкування в певних рангах реальності - від стихійної позалюдської об’єктивності до віртуального буття опредметнених думкоформ. В останньому випадку йдеться про особливий тип реальності, який виникає в компьютерно-імітаційних системах”^[131].

Таким чином, глобальні зміни у способах організації соціального життя людства викликають і зміни у світосприйнятті людини, у визначенні онтологічних засад її життя, а отже, сприяють і виникненню нової парадигми дослідження нагальних проблем людського існування. Зокрема, вирішення проблеми відносин між людиною та природою через розуміння необхідності переходу від експлуатації її ресурсів до коеволюційного розвитку; проблема визначення критерію прогресу та ступеню прогресивного розвитку не як рівня розвитку продуктивних сил, а як стану особистості у суспільстві, показником чого може бути середня тривалість життя людини, що відображає ту ж ідею коеволюції, але вже стосовно співіснування людини з людиною; трансформація наукової картини світу у напрямку розуміння його багатоваріантності, нестабільності тощо.

У цьому ж руслі знаходиться і проблема людини як основи саморозгортання інформаційної цивілізації, формування якої пов’язано із становленням особистості та усвідомленням її вирішаючої ролі у суспільному розвитку, у вирішенні нагальних проблем людського існування.

їх розв язання залежить повною мірою від розуміння нагальної необхідності у переорієнтації суспільного розвитку та формуванні принципово іншої системи цінностей у парадигмі нового бачення світу, де центральне місце належить особистості та реалізації її потенціалу як меті суспільного розвитку, адже співвідношення “людина для прогресу” не містить перспектив для самої людини, і вже через це викликає великі сумніви щодо необхідності такого прогресу, та і взагалі його сенсу.

Отже, дослідження людини як основи саморозгортання цивілізації нового типу, вимагає визначення ідеології соціально-філософського аналізу та відповідних ідеологем, за допомогою яких буде аналізуватися емпіричний матеріал, - тобто сформувати семантичний фільтр для відбору необхідної для розв’язання проблеми інформації з урахуванням філософського доробку сьогодення у галузі дослідження проблем цивілізації та її витоків.

Аналіз філософського доробку сучасних дослідників доводить, що взаємозв’язок людини та суспільства стає джерелом розвитку цивілізації. Ведуча роль у процесі її формування належить особистості. Вона являє собою чи не найскладнішу систему, яку ми можемо собі уявити, адже, згідно з останніми дослідженнями фахівців^[132], людина - це мікрокосм, голограма Всесвіту, де у стислому вигляді тримається уся інформація про процеси, що відбуваються у Космосі. Людина створює другу (та вже і третю) природу, оволодіває навколишнім середовищем, збагачує культуру, пізнає себе і світ навколо себе. І в кожній сфері її діяльності на перший план виступають певні іманентні її якості, потреби, суто людські уявлення про світ. Тому галузь дослідження, яка стосується людини, має дуже широкий простір для аналізу. Складність полягає у виявленні та відокремленні конкретного аспекту вивчення феномену людини та людського розуму.

Дослідження взаємодії людини та суспільства і встановлення певного типу їх зв’язку вимагає здійснення аналізу, який торкався б, у першу чергу, людини як вихідного пункту для запуску механізму розгортання відповідного способу відтворення її соціальності. Тому треба знайти такі семантичні фільтри у погляді на людину, які б дозволили нам відокремити ті її духовні атрибути, розвиток яких призводить до створення відповідної форми зв’язку у соціальному світі.

Особливо важливим це завдання виявляється сьогодні, коли ми стаємо свідками переходу не тільки від одного століття до іншого, від конфронтації держав до їх консолідації, але й спостерігаємо зміни загальнолюдського характеру у пріоритетах людини, її цінностях, що неодмінно викличе і трансформацію всієї людської цивілізації, яка означатиме перехід від еону превалювання чуттєвих цінностей і відповідної їм культури, започаткованої ще за часів Античності, до еону духовних цінностей, на порозі якого ми стоїмо.

Отже, виходячи з викладеного вище, філософські ідеологеми, у відповідності з якими буде здійснюватися подальше дослідження, можна сформулювати наступним чином:

- людина виступає активним початком у створенні певного типу соціальної організації своєї життєдіяльності;

- людина є суб’єктивною інформаційною системою, яка входить до об’єктивного загальноінформаційного поля Всесвіту;

- високий ступінь зрілості духовних потреб викликає до життя потреби перебудови устрою родового життя людини;

- духовні (інформаційні, зокрема) потреби людини є атрибутивними за походженням;

- інформаційна цивілізація виникає як спосіб задоволення духовних (у тому числі інформаційних) потреб духовно та інтелектуально зрілої людини.

Таким чином, особливості сучасного етапу розвитку людства, які визначають перехід до інформаційної фази, вимагають у вирішенні проблеми взаємодії людини та суспільства як джерела розвитку цивілізації, зокрема, її інформаційного типу, здійснення принципової зміни онтологічної парадигми - переходу від монізму у поясненні співвідношення матеріального та духовного, раціонального та ірраціонального до плюралізму, що надає потенційно рівні можливості для домінування тої чи іншої складової за певних умов. Така позиція відкриває шлях для обгрунтування вірогідності превалювання у домінуючому способі відтворення соціальності людини явищ духовного характеру, семантика яких визначає новий тип зв’язку людини та суспільства, що знаходиться зараз на стадії виникнення.

1.3