1.1. Людина та цивілізація

Для того, щоб дослідити процес виникнення інформаційної цивілізації, основою якої є людина, насамперед, необхідно визначитися з тими поняттями, які допомогли б розкрити генезис взаємодій людини та суспільства, що на сучасному етапі історичного розвитку отримують інформаційного характеру.

Таким чином тема дослідження дозволить нам проаналізувати як атрибутивні якості людини, реалізація яких сприяє саморозгортанню якісно нової форми організації соціального життя людини (тобто суб’єктивної складової), так і особливості суспільства нового типу (тобто об’єктивної складової), синтезувавши їх у такому явищі, як інформаційна цивілізація.

Отже, аналіз понятійного апарату дослідження слід починати з визначення його головного поняття, яким є поняття цивілізації.

Аналіз літератури з питань блоку понять, пов’язаних з явищем цивілізації, звертає увагу на те, що цей термін має досить неоднозначне розуміння. Наявність найрізноманітніших і суперечливих точок зору тут пов’язана, по-перше, з полісемантичністю даного поняття, що відображає динамічне явище та різні форми його прояву, а також з конкретним колом проблем цивілізації, які являють собою царину наукових інтересів дослідників¹, - культурних, технологічних, територіальних, історичних, етнічних, що обумовлює і принцип відбору та визначення характерних ознак, особливостей, закономірностей розвитку певної цивілізації.

Перша найбільш систематизована концепція типів зв’язку між людиною та способом організації соціального буття належить П. Сорокіну. На його думку, “людське суспільство, вся культура та вся цивілізація в кінцевому рахунку є не що інше, як світ понять, застиглих у певній формі та в певних видах”^{[1] [2] [3], в залежності від яких визначається, за П. Сорокіним, домінантна форма інтеграції культур (тобто тип цивілізації). У відповідності з цим критерієм він аналізує три основних їх типи: ідеаціональний, що грунтується на “принципі надчуттєвості та надрозумності Бога, як єдиної реальності та цінності”, тобто побудований на засадах віри; ідеалістичний, що базується на принципі єдності надчуттєвого та чуттєвого в об’єктивній реальності, тобто єдності розуму та почуттів; чуттєвий, головним принципом якого є сенсорна основа об’єктивної дійсності та її сенсу, тобто з розум.}

Отже, П. Сорокін базує свою точку зору щодо існування різних форм інтеграції культур (тобто типів цивілізацій) на існуванні людських почуттів, які у сполученні із розумом являють собою основу об'єктивної реальності. Формою їх об'єктивного існування є певні поняття, у яких відображається переважно раціональний чи чуттєвий характер семантичної парадигми даної культури, і, таким чином, визначають формування певного її (культури) типу.

Дещо осторонь стоїть теорія етносів Л.М. Гумільова. Цивілізація, не знаходячись серед основних понять його дослідження, розглядається як одна із фаз у розвитку етносу. Не заглиблюючись у теорію етносоціогенезу, звернемо увагу на роль і місце цивілізації в існуванні етносів. Фаза цивілізації являє собою період закостеніння досягнутого рівня, застигання культури, згасання пристрастей та накопичення матеріальних благ.

Проблема цивілізації як явища, що існує у просторі та часі, у ХХ столітті дістала широкого обговорення у наукових колах. Цивілізації починають розумітися західними дослідниками як великі соціокультурні системи, що реально функціонують на засадах великомасштабних закономірностей, відмінних від закономірностей розвитку держави, нації. Ці закономірності мають вплив і на інші компоненти соціокультурної системи. Структуру цивілізації складають ціннісно-смислові й інституційні компоненти, які взаємодіють поміж собою та визначають самобутність кожної з них, що зберігаються під час трансформацій.

У визначенні кількості цивілізацій немає єдиної думки: у дослідженнях зустрічаються цифри від 30 до 20^[5]. При цьому кількість універсальних цивілізацій, що зберігають свою життєздатність у новий і новітній час, як відзначає Б.С. Єрасов, ще менша^[6].

Цивілізації мають певний “первісний символ і кінцеву цінність, які формуються у ході розвитку цивілізації та надають смисл, естетичну та стильову узгодженість і єдність іншим компонентам та елементам”^[7]. Вони являють собою динамічні явища, які проходять різні цикли, фази генезису, росту, визрівання, зів’яння, занепаду, розпаду.

Взаємодія між цивілізаціями, що грунтується на принципі самовизначення, може прискорити чи загальмувати, збагатити чи збіднити розвиток. У ході взаємодії кожна цивілізація сприймає тільки ті елементи, які найбільше відповідають їй і не порушують її власну індивідуальність^[8].

Таким чином увага дослідників виявилася зверненою переважно до дослідження локальних цивілізацій, обмежених у своєму існуванні географічними, культурними, часовими тощо рамками.

Усе сучасне різноманіття позицій вітчизняних дослідників щодо проблеми цивілізації як типу взаємодії людини та суспільства можна поділити на кілька основних течій.

Започатківцем однієї з них став науковець із світовою відомістю В.І. Вернадський, який ще на початку ХХ століття визначив цивілізацію “культурного людства” як форму організації нової геологічної сили, яка утворилася у біосфері. Одним із атрибутивних її якостей він вважав неможливість переривання та знищення, “тому що це є велике природне явище, яке відповідає історично, вірніше, геологічно, організованості біосфери, що склалася”^[9]. Іншими словами, В.І. Вернадському належить ідея про об’єктивну закономірність виникнення людської цивілізації, обумовленого розвитком Землі як космічного тіла. Трохи пізніше цій закономірності виникнення розумної людської істоти як атрактору еволюції універсуму В.В. Налімов дасть назву принципу антропності. Згідно з ним, глобальний еволюціонізм, який визначає як розвиток біосфери, так і ноосфери, стає можливим тому, що на Землі та у космосі в цілому здійснилися унікальні зовнішні умови, а у глибинах Космосу виявилися закладеними потенційні можливості семантичної Природи, які у цих умовах могли розкриватися через багатоманіття живих текстів, якими являються усі живі істоти, включаючи рослини, бактерії тощо. Людина у такому паттерні виступає у єдності з усім Космосом, у невідокремленості з ним. Таким чином, згідно з принципом антропності, фактор, що дає життя, знаходиться у центрі усього механізму та конструює світ ^{[10] [11].}

Друга течія має традиційний напрямок: цивілізація - це високий рівень, який досягнуто в розвитку соціальної форми руху матерії¹¹. Такий підхід демонструє, наприклад, Л.Г. Олех. У його трактовці цивілізація являє собою етап у розвитку культури, при цьому вона залучена до історично певної системи суспільних відносин і несе в собі формаційну специфіку; разом з тим накопичується загальнолюдський зміст. Сутність цивілізації “у її космічному плані полягає у здатності живих істот виробляти систему позабіологічних засобів і механізмів, які дозволяють адаптуватися до середовища та підтримувати у нормальному стані своє колективне життя”^[12].

Як критерій цивілізації та цивілізованості Л.Г. Олех пропонує ступінь “зрілості суспільних відносин та імманентну якість цих відносин”. При цьому автор підкреслює, що саме поняття акцентує увагу на сходячому розвитку людства. “Можна сказати, - пише Л.Г. Олех, - що цивілізація - це міра соціалізації людства, яка відбувається зараз у масштабах світового співтовариства”^[13].

У цьому ж руслі знаходиться і визначення цивілізації, яке пропонують природознавчі науки. Вони виходять з того, що цивілізація - це система розумних істот, які можуть обмінюватися інформацією, енергією та речовиною як між собою, так і з зовнішнім середовищем з метою вироблення дій та засобів, що будуть підтримувати їх життя та прогресивний розвиток.

Погоджуючись у цілому з цією позицією, треба все ж таки зауважити, що розуміння цивілізації як рівня розвитку соціальності людини не дає змоги визначити об'єктивний критерій визначення початку цивілізації, певні етапи у її розвитку та його напрямок, відокремити поняття цивілізації від поняття культури.

Крім того, акцентування у визначенні цивілізації на прогресивному характері цього явища викликає досить вагомі аргументи проти подібного твердження, адже не завжди поняття цивілізації та прогресу доречно ставити поруч, бо не всі досягнення людської цивілізації можна вважати прогресивними (наприклад, явище фашизму, створення ядерної зброї тощо).

Третій напрямок у розумінні цивілізації пов'язаний із її тлумаченням як способу соціальної організації діяльності людини, який виявляється у процесах виробництва та відтворення соціального життя та самої людини.

Прибічником такої позиції є також М.М. Мойсєєв - автор багатьох досліджень у галузі проблем цивілізації, цивілізаційних розломів і ноосфери^[15]. Але співіснування різних типів цивілізації дає йому можливість стверджувати, що цивілізація, являючи собою певну спільноту людей, “яка характеризується визначеним набором цінностей (у тому числі, і технологіями, і навичками), системою загальних забобонів, схожістю (але не тотожністю) духовних світів тощо” не може бути єдиною через поступове накопичення та “зростання різноманіття форм організації життя, у тому числі “цивілізаційних різноманіть”. Саме це обумовлює те, що “цивілізація ніколи не була і не буде єдиною, не зважаючи на поєднуючу людство технологічну спільність”^[16].

Безумовно, така концепція має право на існування, й ідея про повне ототожнення різних культур навряд чи продуктивна. Ми можемо говорити лише про відносну їх схожість. Певно, ми не маємо підстав заперечувати і факт “цивілізаційного різноманіття”, яке залишає місце для варіативного розвитку окремих етносів, народів тощо, але і заплющувати очі на реально існуючі інтегративні процеси та явища (наприклад, система загальнолюдських цінностей, глобальні комунікативні мережі, міжнародні організації тощо), які визначають єдність людської цивілізації, теж не виявляється можливим.

Четвертий напрямок у розумінні явища цивілізації пов'язаний із розробкою техніко-технологічного аспекту його дослідження. У відповідності з ним цивілізація визначається, згідно, наприклад, С. С. Гудожника, певним рівнем розвитку техніки та суспільно- виробничої технології, у якій вона виражається, та відповідним типом культури^[17], що, таким чином, відображає формаційний підхід до цивілізації і не враховує належним чином суб’єктивну сторону цього явища.

П’ятий напрямок дослідження цивілізації пов’язаний із визначенням цивілізацій за спільністю духовного життя, який пропонує, зокрема, Б.С. Єрасов, визначаючи при цьому специфічні риси цивілізації. По-перше, це наявність загального соціокультурного зв’язку, що обумовлює єдність духовного життя великої спільноти на певній території і тривалою спадкоємністю. У відповідності з цим цивілізація - це “подолання природного та етнічного початків у людському суспільстві”, тому вона ототожнюється з громадянським суспільством, у той час як формація відображає “сутнісний соціально- економічний зміст суспільства”^[18]. По-друге, це диференціація духовного життя у межах даної спільноти, у відповідності з яким “поняття цивілізації розкриває локальні та конкретні, випадкові та другорядні характеристики суспільства, а формація - його загальнотипологічні властивості”^[19]. По-третє, це підтримання спадкоємності в існуванні суспільства протягом тривалого часу: формаційний тип розвитку передбачає, за Б.С. Єрасовим, “стадіальність, переривання поступовості та боротьбу

протилежностей..., а цивілізаційний тип розвитку передбачає спадкоємність, зберігання та передачу культури, що сприяє регуляції життєдіяльності суспільства та уникнення конфліктів”^[20].

Звідси виходить, що головним критерієм визначення цивілізації є особливості духовного виробництва - вірувань, ритуалів, нормативної моралі, права, естетики, соціальних вчень та відповідних інститутів, що регулювали відносини з приводу духовних факторів^[21]. Але використання цього критерію дозволяє виділяти типи цивілізацій на певному відтинку історичного розвитку, відрізняючи, наприклад, західну та східну цивілізації, зміни у світоглядних парадигмах яких відбуваються дуже повільно, тому їх суперечливість відмічається протягом тривалого часу.

Усе різноманіття представлених течій визначає явище цивілізації у загальнопланетарному масштабі, але при цьому поза увагою дослідників залишається проблема зв’язку людини та суспільства у формуванні певного типу цивілізації як форми організації соціального життя людини, що зазнає змін відповідно до становлення особистості. Формулювання визначення цивілізації, яке б відображало цю залежність, стає можливим за умов філософського аналізу досліджуваного явища.

На наш погляд, найбільш продуктивним у цьому відношенні є визначення цивілізації, яке пропонують Г.Г. Ділігенський, Г.П. Клімова, Ю.В. Яковець та інші представники цивілізаційного підходу. Так, наприклад, визначення цивілізації, що пропонує Г.П. Клімова, відображає у явищі цивілізації наступні моменти. По- перше, виникнення цивілізації пов’язується з появою власне соціального способу взаємодії людини з природним середовищем, що означає початок якісно нового етапу у розвитку людства; по-друге, цивілізація стає засобом та способом, яким розвивається суспільство, тобто це своєрідна форма, яку отримує соціальне буття людини в процесі розвитку і, в той же час, за допомогою якої воно трансформується надалі; по-третє, підкреслюється така властивість цивілізації, як здатність спадкоємної передачі, з одного боку, соціального досвіду людства, та з другого - універсальних матеріальних і духовних цінностей з метою забезпечення розвитку “внутрішніх сил” людини, тобто її сутнісних сил, а також, додамо, її Особистості.

Іншими словами, цивілізація у такому розумінні являє собою спосіб взаємодії людей з приводу спадкування соціального досвіду і забезпечення функціонування суспільства та розвитку інтелектуаль­ного та особистісного потенціалу людини.

Перевага такого тлумачення досліджуваного поняття полягає і в тому, що людина та цивілізація розглядаються як взаємопов’язані елементи, розвиток одного із яких закономірно викликає і зміни у другому. Але пріоритетною ланкою у цій зв’язці являється людина як продуцент певного типу зв’язку із суспільством, а цивілізація - як продукт, тобто саме спосіб цієї взаємодії. Така розстановка акцентів у визначенні одного із головних понять дослідження дозволяє абстрагуватися від конкретних проявів форм соціальної життєдіяльності людини та побачити саме те явище, дослідження якого ми здійснюємо.

Отже, серед характерних особливостей цивілізації можна визначити два напрямки їх групування. Перший із них стосується способу виробництва суспільного життя, який включає як матеріальне виробництво, так і виробництво суспільних відносин і самого соціального суб’єкта. Другий пов’язаний з наявністю у живих істот свідомості, розуму, здатності до ідеального відображення дійсності, з наявністю цілеполягаючої діяльності^[22], а також, додамо, і здатності передбачити результати цієї діяльності.

Визначення цивілізації як типу зв’язку між людиною та суспільством дозволяє автору відокремити його від поняття суспільства, у розумінні якого ми будемо спиратися на визначення, сформульоване К. Марксом, адже воно надає можливість для визначення якісної різниці між цими двома явищами. Тож суспільство, за К. Марксом, “не складається з індивідів, а відображає суму тих зв 'язків і відносин, у яких ці індивіди знаходяться по відношенню один до одного" (виділено нами. - С.М.)^[23]. При цьому суспільство являє собою продукт взаємодії людей (підкреслено нами. - С.М.)^[24]. Це означає, що суспільство виникає в результаті формування певних зв’язків між людьми, які вони утворюють і підтримують у процесі свого становлення та функціонування.

Автори “Сучасної західної соціології" пропонують включати у розуміння суспільства усю сукупність “способів взаємодії (підкреслено нами. - С.М.) та форм поєднання людей, у яких відображається їх всебічна залежність один від одного"^[25]. Але у такому випадку спостерігається порушення у диференціації кількісних і якісних характеристик тих зв’язків, що виникають між людиною та суспільством. Тому, на наш погляд, доцільніше визначати суму зв’язків між людьми, що вони утворюють у процесі своєї життєдіяльності як суспільство, а тип цих зв’язків, який відображається у способі їх здійснення, - як цивілізацію.

Але у такому контексті поняття цивілізації може бути використовуване як синонім цивілізованості, відображаючи високий рівень розвитку суспільства (у першу чергу його технологічних характеристик), тоді як ці два терміни визначають різнорівневі явища. Цивілізація, як зауважувалося, являє собою тип зв’язку між людиною та суспільством, що формується як спосіб відтворення соціальності людини. Відображення якісної характеристики ступеня залученості людини до процесів формування та здійснення зв’язків, що існують у певний відтинок часу між суспільством та особистістю, дозволяє ввести відповідний термін для визначення якісної залежності між рівнем розвитку людини та типом її зв’язку із суспільством. На наш погляд, найбільш точно цю залежність відображає саме термін “цивілізованість”, під яким розуміється міра володіння людиною суспільними відносинами, “повнота знання законів суспільного розвитку та використання цих законів в інтересах соціальної практики”^[26].

У цьому випадку досить закономірно може виникнути питання про те, чим відрізняється цивілізованість від соціалізації, якщо обидва терміни відображають міру привласнення суб’єктом системи суспільних відносин. Головна різниця полягає у тому, що соціалізація являє собою процес оволодіння людиною суспільними відносинами, нормами та цінностями даного суспільства. Процес і результат соціалізації може мати свої особливості в залежності від рівня розвитку та пріоритетних цінностей тої соціальної спільноти, до якої належить індивід. Цивілізованість - це результат, міра оволодіння людиною суспільними відносинами, які базуються на принципах гуманізму та загальнолюдських цінностях і нормах поведінки. Цивілізованість є безвідносною до конкретних етносів, народів, соціальних спільнот тощо. Як вважає Л.Г. Олех, “критерій... цивілізованості ми знаходимо у ступені зрілості суспільних відносин і в іманентній якості цих стосунків”^[27].

З цього боку поняття цивілізації та цивілізованості переплітаються з поняттям культури. Дійсним змістом такого явища, як культура є “самостворення людини у всьому різноманітті її діяльного існування”^[28]. І тут можливі два різних підходи у тлумаченні цього поняття. Це нормативне та дескриптивне розуміння культури. Нормативний вимір культури, “цементований абсолютним як всезагальною мірою людяності, протиставляє її варварству. Воно фіксує суспільно-діяльнісне самостворення людини, розглядаючи соціальність і її інтенції на здолання будь-яких форм відчуження людини. Дескриптивний аналіз культури зорієнтований на “олюднений” світ і його фактичному відчутті у всьому різноманітті форм соціальності, в контексті адекватних і трансформованих форм культурно-історичного процесу. У цьому випадку культура протистоїть не варварству, а природі”^[29]. Іншими словами, культура аналізується як всезагальна міра людяності (наближаючись у такому розумінні до поняття цивілізованості), або як предметне багатство суспільства.

В нашому контексті найбільш прийнятним було б таке визначення культури, яке б синтезувало в собі обидва підходи, підкреслюючи як загальну міру людяності, так і форми соціальності “у контексті адекватних і трансформованих форм культурно-історичного процесу”^[30]. Подібний синтез дозволить нам пов’язати поняття культури з поняттям цивілізації як способом соціальної організації життєдіяльності людини.

Будь-яка цивілізація як тип зв’язку між людиною та суспільством відображається у формі системи цінностей і норм, що стає регулюючою ланкою у взаємодії людини та соціального середовища, створюючи таким чином певний тип культури, який являє собою якісну характеристику суспільного життя, специфічний спосіб розвитку життєдіяльності людей, що знаходить своє вираження в результатах діяльності, в системі соціальних норм і соціальних інститутів. Разом з тим, культура обумовлює гуманістично-ціннісну спрямованість цивілізації^[31], регулює міжособистісні стосунки та відносини “суспільство - природа”, формує історично визначений тип особистості^[32].

Іншим не менш важливим питанням на сьогодні залишається і питання про співвідношення понять “цивілізація” та “формація”.

Базуючись на роботах К. Маркса та Ф. Енгельса, традиція поділення культурно-історичного процесу на формації має досить довгу історію і продуктивно застосовується у багатьох дослідженнях. Але у зв’язку із зміною загальнокультурної парадигми кінця ХХ століття пріоритети дещо змінюються. Так, немає необхідності протиставляти поняття цивілізації та формації, адже це явища різного рівня. Якщо цивілізація являє собою спосіб і засіб розвитку суспільства в його цілісності при виробництві та відтворенні суспільного життя і самої людини, то особливості організації системи суспільних відносин визначаються таким поняттям як формація, що являє собою тип суспільно-економічних відносин, який склався історично на певному етапі розвитку суспільства. Критерієм визначення різних формацій при цьому стає, як відомо, власність на засоби виробництва. Основною системоорганізуючою ознакою формації є спосіб виробництва, а для цивілізації, за зауваженням Г.П. Клімової, - взаємодія цілої низки соціокультурних складових^[33], серед яких можна визначити такі, як тип взаємодії людини та суспільства, спосіб задоволення потреб людини, особливості системи цінностей тощо.

Класифікування типів цивілізації теж викликає певні складнощі, адже при цьому дослідники використовують найрізноманітніші критерії, вибір яких залежить від царини наукових інтересів і світоглядних основ самого науковця. Так, наприклад, М.Ю. Кобіщанов як основу диференціації цивілізацій пропонує рівень розвитку культури, і, у відповідності з ним, визначає декілька груп протоцивілізацій (південніше Сахари та у Міжозер’ї), “майже цивілізації” (ашанти, мосі в Західній Африці) і власне цивілізації (їх біля 20, серед них давньоєгипетська, римська та інші). Крім того, за формаційною ознакою вчений розділяє цивілізаційні цілісності, такі як первісність, феодалізм, що має ранню та зрілу фази, і капіталізм (який включає нетрадиційні суспільні форми нового та новітнього часів). Дослідник пропонує відрізняти цивілізації і за походженням: первинні, що виросли на первісному грунті, і вторинні, які з’явилися на уламках попередніх (первинних) цивілізацій^[34].

Пропонується цілий ряд інших критеріїв, включаючи ієрархічний, територіальний, технологічний та інші, комплексне використання яких все ж таки не дає змоги визначити залежність між людиною та типом її зв’язку із суспільством, адже класифікація типів цивілізації у її зв’язку із розвитком особистості є не розробленою.

Сьогодні з’являються нові напрямки як у розумінні самого явища цивілізації, виникнення яких пов’язане з усвідомленням єдності світового історичного процесу та відповідальності людства за долю світу, так і щодо критеріїв їх типологізації. У цьому руслі вже у другій половині ХХ століття виникають концепції, які відображають ті кардинальні зміни, що починають відбуватися на цивілізаційному рівні.

Інтерпретація цивілізації як форми організації соціального життя людини, яка залежить від розвитку особистості, виводить на перший план такий критерій визначення типів цивілізації, як ведучий спосіб задоволення людиною своїх потреб. У відповідності з цим критерієм визначення аграрного, індустріального та інформаційного типів цивілізації, яке пропонують науковці сьогодні^[35], виявляється найбільш продуктивним для визначення специфіки кожного типу цивілізації та дослідження процесу його виникнення.

Визначення цивілізації як типу зв’язку між людиною та суспільством дозволяє зробити припущення, що морфологія цього зв’язку полягає у суспільному поділі праці, який К. Маркс визначає як поділ занять у всьому суспільстві, тобто суспільну форму здійснення праці^[36]. Наявність такого поділу обумовлює існування різних професій і спеціальностей, а отже, і стає причиною виникнення залежності між людьми саме тою мірою, якою спеціалізована їх праця. У свою чергу, ця залежність сприяє виникненню певної кількості зв’язків між людиною та суспільством, що дозволяє окремій особистості більш повно задовольняти свої потреби, з іншого боку - вдосконалювати сам спосіб здійснення цих взаємодій.

Таким чином, базою для формування певного типу зв’язків між людиною та суспільством (у тому числі й інформаційного) являється суспільний поділ праці, під яким будемо розуміти диференціацію та співіснування у суспільстві різних соціальних функцій, видів діяльності, які виконують певні групи людей і відокремлення у зв’язку з цим різних сфер суспільства^[37].

Взаємодія людини та суспільства, а також здійснення зв’язків між ними забезпечується процесом соціального метаболізму, який являє собою процес виробництва, обміну, розподілу та споживання результатів функціонування різних сфер соціуму. Характер соціального метаболізму при цьому залежить від стратегічних цінностей суспільства, у якості котрих може виступати земля, капітал чи інформація. Відповідно, соціальний метаболізм відбувається як реалізація відносин між суб’єктами соціуму та здійснення їх інтересів через, переважно, натурально-продуктові, грошові або інформаційні потоки.

Історичний розвиток поділу праці проходить декілька етапів. На першому з них поділ праці відбувається за статевовіковим принципом і підпорядковується завданню біологічного виживання індивіда у природному середовищі. Цим обумовлюється й особливість зв’язку між людиною та спільнотою, коли спостерігається повна підпорядкованість індивідуального колективному.

Становлення соціальності людини викликає до життя принципово інший тип взаємодії між людиною та суспільством, який, власне, і являє собою початок цивілізації як типу взаємодії людини та способу організації її соціального буття. Поділ праці, який виникає за нових умов, відрізняється тим, що він здійснюється як впорядкування зв’язків між людьми у їх відношенні до землі, яка являє собою головну цінність аграрної цивілізації і умовою задоволення вітальних потреб людини.

Трансформація системи взаємодій між людиною та суспільством відбувається за часів промислової революції, яка визначила новий етап становлення людини і розвиток суспільства індустріального типу, обумовлюючи, таким чином, виникнення іншого принципу зв’язку між людиною та суспільством. Суспільний поділ праці відбувається тепер як поділ, що базується на диференціюванні соціального статусу людей у їх відношенні до капіталу як умови здійснення матеріальних потреб особистості.

Наукова революція стає формою переходу від індустріального типу взаємодії між людиною та суспільством до інформаційного. При цьому суспільний поділ праці характеризується тим, що в його основі лежить інший принцип, згідно з яким соціальні функції, що виконує особистість, їх роль у загальному поділі праці визначається семантикою, або якісними характеристиками інформаційного обміну, до якого залучена людина в процесі задоволення своїх духовних потреб. За таких умов змін вимагає не тільки матеріальна база суспільства, але і вся система цінностей людства, адже невідповідність між досягнутим рівнем розвитку технічного устаткування та наукових досягнень загрожує знищенню людської популяції як такої.

Обгрунтування та реалізація заходів, необхідних для встановлення відповідності між певними нормами та критеріями суспільного прогресу із особливостями та вимогами продуктивного самоздійснення особистості у сучасних умовах переходу людства до інформаційної фази дістало у діяльності Римського клубу.

Головні результати його роботи полягають у розробці наступних положень та їх реалізації. Глобальна криза, перед якою опинилася людська цивілізація, має чітко визначені причини і може бути усунена через соціальну реконструкцію та культурну переорієнтацію суспільства на базі своєрідного суспільного договору. Його основою повинен стати інший, ніж існував до цього часу критерій прогресу суспільства. Якщо раніше ми говорили про прогрес, визначаючи його як ступінь оволодіння людиною силами природи, про що свідчить розвиток продуктивних сил, то тепер ситуація змінюється. “Безмежний” прогрес привів до екологічної кризи, яка загрожує тепер людству в цілому. Тому, як засторога можливих наслідків подальшого безконтрольного розвитку, виходить у світ книга члена Римського клубу Д. Мідоуза “Межі зростання”, а згодом і її перероблений та доповнений варіант “За межами припустимого”. Аналізуючи нагальні проблеми людства, Д.Мідоуз приходить до висновку, що усі вони мають культурний характер. Невідповідність між досягненнями людської цивілізації та їх реалізацією, що обумовлюють загострення глобальних проблем людства, пояснюється ще далеко не повним усвідомленням самою людиною того, що вона відкрила, та можливих наслідків цих наукових досягнень. Ще далека від ідеалу і політична культура членів світового співтовариства. Але все це можна виправити, якщо зміниться сам критерій прогресивного розвитку. Для подальшого існування світової цивілізації ним повинен стати інтегративний критерій прогресу, а саме - рівень гуманізації суспільства, тобто стан особистості у ньому^[38].

Цих же поглядів дотримуються сьогодні й інші науковці^[39], вважаючи, що шлях подальшого існування людини та людства знаходиться у напрямку пошуків коеволюційного варіанту співіснування не тільки людини та природи, але і людей між собою, що стає визначаючим принципом цивілізації нового типу, де людина являє собою мету суспільного розвитку.

Початок теоретичної розробки проблеми нового типу цивілізації, у напрямку якого рухається людство, пов’язаний із ім’ям Д. Белла, який залучив до наукового обігу поняття “постіндустріальне суспільство”, проаналізувавши ті зміни в економіці американського суспільства, що стали очевидними в середині ХХ століття (порівняно з індустріальним капіталізмом, який існував до “великої депресії” 1929-1933 років). Новий тип суспільства розглядався в раціоналістичних поняттях лінійного прогресу, економічного зростання, підвищення добробуту та технізації праці, внаслідок чого робочий час скорочувався. Але вже тоді виникають питання про доцільність безмежного зростання добробуту, тому що престиж володіння певними речами знижувався, особливо серед молоді.

З кінця 60-х років термін “постіндустріальне суспільство” отримує нового змісту. Науковці підкреслюють такі риси нового суспільства, як масове розповсюдження творчої, інтелектуальної праці, якісне зростання обсягів наукового знання, а також збільшення інформаційних потоків, залучених до процесів виробництва, домінування в структурі економіки сфери послуг, науки, освіти, культури над промисловістю та сільським господарством за частиною у валовому національному виробництві та кількістю зайнятих, зміна соціальної структури^[40].

Виникає цілий ряд інших назв цього типу організації соціального життя людини. Так, наприклад, у О. Тоффлера читаємо: суспільство “третьої хвилі”, у Д. Белла - постіндустріальне суспільство, а крім того - кібернетичне, технотронне, суспільство мереж та інші. Але найбільш широкого застосування отримав сьогодні термін “інформаційне суспільство”, що як поняття виникає у 80-ті роки у зв’язку з мікроелектронною революцією, яка розгорнулася.

Виходячи з положення про те, що сучасний етап розвитку людства стає перехідним від суспільства індустріального до інформаційного, автор вважає за доцільне, висловлюючи таку думку, спиратися на наступні аргументи.

У першу чергу, це здійснення наукової революції, факт якої відмічається багатьма науковцями ^[41]. Вона пов’язана із розвитком нових галузей пізнання (синергетики, кібернетики тощо) та зміною світоглядної парадигми, включення у яку принципів вірогіднісного стилю мислення докорінно змінює уявлення людини про саму себе, свої можливості, перспективи та місце і роль у загальній еволюції універсуму, створюючи таким чином ідеологічні засади не тільки для підвищення інтелектуальних можливостей “середньої” людини, але і сприяючи інтенсифікації інформаційних процесів, що виводить людство на якісно новий етап розвитку. Він характеризується новим поділом праці за інтелектуальним принципом і визначається домінуванням інтелектуального капіталу як стратегічного ресурсу суспільства. Звідси підвищення інтересу до економічного та юридичного аспектів проблеми інтелектуальної власності та інтелектуального капіталу^[42]. Наприклад, тільки у США кількість заяв на отримання патентів (тобто офіційного визнання інтелектуальної власності) зросло з 72 тисяч у 1953 році до 189 тисяч у 1993 році ^[43].

По-друге, здійснення інформаційного вибуху, який фіксується фахівцями ^[44] з середини ХХ століття, коли швидке зростання обсягів інформації починає сягати таких меж, що перетворюють її на головну продуктивну силу, тим самим прискорюючи здійснення процесів управління та їх ефективність. Так, сьогодні персональними комп’ютерами володіє 84 відсотки японських компаній, 83 відсотки - копіювальною технікою, процесорами текстової обробки - 89 відсотків, факсимільними апаратами - 98 відсотків фірм і компаній Японії^[45].

По-третє, різкий стрибок у розвитку засобів комунікації та обробки інформації (створення комп’ютерів, комп’ютерних мереж різних рівнів, факсимільного та супутникового зв’язку тощо). Це наглядно видно із статистичних даних, наведених Р. Ф. Абдєєвим щодо впровадження у життя винаходів. Констатуючи прискорення темпів розвитку інформаційної техніки та технічних засобів, він зауважує, що “час між появою винаходу та його практичним використанням складало для: паперу - 1000 років; парової машини - 80; телефону - 50; літака - 20 років; транзисторної техніки - 3 роки; хвильових передач - 1 рік; лазерів - 0,5 року; факсів - усього 3 місяці” ^[46].

По-четверте, поширення номенклатури інформаційних послуг на інші галузі виробництва (наприклад, розповсюдження “електронних грошей”, здобуття освіти через інформаційні комп’ютерні мережі тощо). Це обумовлює трансформацію не тільки усіх сфер суспільного виробництва, але і загального їх співвідношення, яке отримує, за даними Дж. Несбітта, вже у 80-ті роки наступного вигляду: 3 відсотки зайняті у виробництві їжі, 12 відсотків створюють речі та біля 65 відсотків виробляють, переробляють і розподіляють інформацію^[47].

По-п'яте, переорієнтація економіки на обслуговуюче виробництво, пов’язане із здійсненням інформаційних взаємодій, ефективність яких дозволяє отримувати компаніям “третьої хвилі” (наприклад, компанії Microsoft) прибутки вищі від прибутків нафтових корпорацій і компаній. Наприклад, американська фірма “Амерікен телефон енд телеграф” приносила вже наприкінці 70-х років такий валовий національний прибуток, що перевищував ВНП 118 країн світу разом узятих^[48], у той час як обсяги використання енергії з 1979 року поступово скорочувалися, за дослідженнями Дж. Несбітта ^[49].

По-шосте, зростання ролі духовного виробництва у суспільному житті - науки та культури, акцентування на розвиток яких стає передумовою формування інформаційного суспільства як початкового етапу становлення інформаційної цивілізації. Наприклад, у США кількість відвідувань культурних закладів швидко зростає: з 200 млн. відвідувань у 1965 року до 500 млн. на рік; кількість членів у ведучій асоціації камерної музики зросла з 20 ансамблів у 1979 році до 578, а аудиторія оперних театрів з 1970 року збільшилася майже у тричі ^[50].

По-сьоме, швидкий розвиток інформаційних технологій як засобу управління громадською свідомістю (виборчі, рекламні технології, нейролінгвістичне програмування, політичні та PR-технології та інші у соціальній сфері). При цьому кількість суб’єктів, що піддаються інформаційному маніпулюванню, визначається, за результатами інтерактивного телефонного опитування В.Б. Бриткова та

С.В. Дубовського російських глядачів та радіослухачів, досить великим відсотком, який складає за одними даними від 50 до 75 відсотків, за іншими, більш коректними (де враховуються усі пропорційно представлені шари населення) - 30 - 40 відсотків усього дорослого населення. При цьому великого значення мають такі фактори, як мистецтво програмістів, інтенсивність і тривалість реклами, характер інформації, яка пропонується, психологічний стан і загальна поінформованість адресатів, а також кількість альтернативних джерел інформації, що використовується ^[51].

По-восьме, це інтеграція держав, створення та укріплення глобальних зв’язків, у тому числі інформаційних, економічних, культурних, що створює додаткові можливості для вільного циркулювання інформації різного роду у межах світового співтовариства. Прикладом може бути введення загальноєвропейської валюти “euro”, створення спільних підприємств (наприклад, АвтоЗАЗ DAEWOO), міжнародних організацій (ЮНЕСКО, ООН, ВОЗ, Інтерпол, Міжнародний банк реконструкції та розвитку), фондів (фонд “Відродження”, Міжнародний валютний фонд, ЮНІСЕФ), впровадження інвестиційних програм (наприклад, на сьогодні кількість компаній, якими володіють країни в інших державах, складає: Британія - 640 компаній, Канада - 435, Франція - 113, Японія - 94, Швейцарія - 86, Нідерланди - 81, Австралія - 68, Швеція - 63, Італія - 31; загальний же обсяг британських та японських інвестицій, наприклад, у США зросли, відповідно, з 15,1 млрд.дол. та 7 млрд. дол. у 1987 році до 21,5 млрд.дол. та 14,2 млрд. дол. у 1988 році, а інвестиції США - 309 млрд. дол.^[52].

Заслуговує на увагу той факт, що перехід людства на новий етап історичного розвитку, який визнається більшістю науковців, досі не знайшов свого відображення у визначенні відповідного поняття. Дослідники віддають перевагу перерахуванню особливостей інформаційного суспільства або визначенню факторів переходу до нової форми зв’язку у соціальному світі (коли йдеться про новий щабель розвитку людства), використовуючи при цьому терміни інформаційного суспільства та інформаційної цивілізації як синоніми, не диференціюючи ці поняття належним чином.

Проаналізувавши різні точки зору щодо цікавлячого нас питання, ми відмітили, що абсолютна більшість науковців пов’язує прихід інформаційного суспільства з кількома факторами. По-перше, це зростання обсягів інформації, з якими людині доводиться мати справу; по-друге, підвищення престижу освіти; по-третє, зростання цінності інформації в процесах управління та виробництва; по-четверте, підвищення значення теоретичного знання та науки; по-п’яте, початок формування багатомірної особистості. Враховуючи викладене вище, спробуємо дати робоче визначення інформаційного суспільства та відокремити його від явища інформаційної цивілізації.

Отже, інформаційним суспільством можна назвати таке суспільство, де пріоритетного розвитку отримують комунікації та духовне виробництво, а отже, домінують інформаційні зв’язки між суб’єктами діяльності. Прикладом такого суспільства може бути Японія, розквіт якої обумовлюється орієнтацією на наукові досягнення інших країн та розвиток власних інформаційних технологій.

Але вважати, що навіть така розвинена країна, якою є сьогодні Японія, створила інформаційну цивілізацію, теж було б некоректно, адже пріоритетний розвиток духовної сфери та комунікацій стає лише способом переходу до інформаційної цивілізації як нового типу зв’язку між людиною та суспільством, початковим етапом її формування.

Виходячи з цього, можна наступним чином визначити явище цивілізації нового типу, що виникає. Інформаційна цивілізація - це такий тип організації соціального життя людини, такий спосіб відтворення її соціальності, при якому домінуючою цінністю стає інтелект і духовний розвиток людини, а визначаючими факторами розвитку техніки та виробництва - інформація та знання. Це означає, що інформаційного характеру отримують усі зв’язки, які виникають між людиною та суспільством, відображаючи загальноцивілізаційну спрямованість розвитку людської спільноти.

Важливо зауважити, що інформаційний обмін, який стає системоутворюючим у суспільстві нового типу, існував завжди - і в аграрному, і в індустріальному суспільстві. Але його другорядне значення пояснювалося двома причинами: по-перше, порівняно невеликим (по відношенню до сучасного) обсягом інформації, що циркулювала у суспільстві, через його більш просту організацію, яка не вимагала надзвичайно великих потоків інформації, та, по-друге, низькою швидкістю здійснення інформаційного обміну, що цілком обумовлювалася можливостями засобів передачі інформаційних повідомлень, переважно обмежуючись біологічними можливостями людини та тварин. Відкриття нових засобів комунікації - телефону, телеграфу, створення нових набагато швидших засобів пересування - автомобілів, потягів, пароплавів, а згодом і літаків - відкрили простір і для підвищення швидкості інформаційного обміну, а також зростання його обсягів. Ситуація, що склалася до середини ХХ століття свідчить про те, що збільшення інформації, необхідної для діяльності різних галузей суспільного життя - тобто процес інформатизації суспільства, а також створення якісно нових засобів інформаційного обміну, серед яких треба визначити комп’ютерні мережі, супутники тощо - призвело до інформаційного вибуху, що поступово перетворює інформацію на ведучий стратегічний ресурс суспільства, обумовлюючи його якісні зміни.

Підкреслюючи важливе значення інформації у формуванні нового типу взаємодії людини та суспільства, вважаємо за необхідне пояснити зміст поняття інформації, на якому базуватиметься подальше дослідження.

Термін “інформація” має дуже широке поле визначень у сучасній науці. Він взагалі довгий час не визнавався філософською категорією, і суперечки щодо розуміння інформації не скінчилися ще і сьогодні.

Їх початок пов’язаний з ім’ям Н. Вінера, який визначив інформацію методом виключення: інформація - не речовина і не енергія, “це визначення змісту, отриманого від зовнішнього світу в процесі пристосування до нього”^[53]. Л. Кершнер, доповнюючи цю тезу, пояснює, що інформація є рух, не являючись матерією та енергією ^[54]. Вступаючи у полеміку з ними, К. Вейцзеккер приходить до ототожнення матерії та енергії з інформацією.

В дискусії з цього приводу взяли участь автори, які пропонували своє розуміння інформації. Так, Л. Бриллюен інформацію пов’язав з ентропією, визначивши її як протилежність невпорядкованості. К. Шеннон звертається до аналізу конкретних видів інформації - комунікації та зв’язку, вважаючи, що саме завдяки ним і в процесі здійснення їх усувається невизначеність. У.Р.Ешбі висловлює думку про те, що інформація - це передача різноманіття; з точки зору інформатики, інформація - це оригінальність, новизна, тобто інформацією є лише таке повідомлення, яке може мати певний вплив на подальший розвиток подій, вчинків, шляхів розв’язання задач; прибічники синергетичного підходу до проблем інформації визначають її як міру складності структур (А. Моль) або вірогідність вибору (Яглом)^[55]. Існує і така точка зору, згідно з якою інформація - це духовна реальність (Е. Васмут)^[56].

К.Штейнбух, аналізуючи проблему інформації, зауважує, що сам феномен свідомості передбачає циркуляцію та обробку інформації, адже свідомість - це процес отримання, перетворення та передачі інформації. “Для феномену свідомості, - відмічає він, - характерні не категорії “матерія” та “енергія”, а категорія інформації. Те, що ми спостерігаємо як духовні функції людини,... і є отримання, переробка, збереження та передача інформації”^[57]. Але інформація не існує у готовому вигляді у якомусь джерелі, виходячи з якого вона приймається людиною та її свідомістю. У цьому відношенні є принципова різниця між процесами отримання та передачі речовини, енергії й інформації. Інформація є просто результатом відображення в голові людини джерела інформації^[58], у якості якого може виступати як інша людина, спільнота, так і будь-яке явище дійсності.

Аналізуючи погляди К. Штейнбуха, М. Янков відмічає, що необхідно проводити розмежування між двома сторонами інформації. По-перше, розумінням інформації як здатності певного класу систем відтворювати, зберігати та використовувати структуру (та “кодифі­кувати” через неї особливості, зміст) інших систем; по-друге, розумінням інформації як “другого видання”. Іншими словами, у явищі інформації спостерігається наявність двох складових: “модель” джерела та власне інформація як здатність отримувати цю “модель”^[59].

Матеріалістичне розуміння інформації пов’язується, головним чином, з визнанням інформації загальною властивістю матерії як міри порядку, організації, самоорганізації, як вираження і критерій розвитку, вдосконалення^[60]. А.Д. Урсул, наприклад, трактуючи інформацію як відображене різноманіття, відмічає, що “різноманіття та відображення в процесі розвитку матерії нерозривно пов’язані, один одного визначають. Чим більше внутрішнє різноманіття системи, тим адекватніше відображення нею зовнішнього світу. А чим більше можливостей відображення, тим система може скоріше вдосконалюватися, збільшуючи своє різноманіття”^[61].

Майже до середини ХХ сторіччя у вітчизняній науці поняття “інформація” (від лат. Informatio - ознайомлення, пояснення, поняття) означало відомості. Та вже академік А.Н. Колмогоров розглядає її як першооснову нових перспективних галузей науки та техніки (кібернетики, теорії управління та інш.), пов’язуючи це з передачею інформаційних функцій від людини до машин у найширших масштабах. У зв’язку з цим в останні десятиріччя широкого застосування отримав і термін “інформатика”, відображаючи поєднання процесів автоматизації та функції роботи з інформацією^[62].

У “Філософському енциклопедичному словнику” знаходимо декіл­ька трактувань поняття інформації.

“Інформація (від лат. informatio - ознайомлення, пояснення, уявлення, поняття).

1) повідомлення, інформування про стан справ, відомості про що-небудь, що передається людьми;

2) зменшена, знята невизначеність у результаті отримання повідомлень;

3) повідомлення, нерозривно пов’язане з управлінням, сигнали в єдності синтаксичної, семантичної та прагматичної характеристик;

4) передача, відображення різноманіття у будь-яких об’єктах і процесах живої та неживої природи”^[63].

Тобто інформація розуміється у двох аспектах: як форма відображення, що пов’язана з самокерованими системами; та як аспект, сторона відображення, яка може передаватися, ставати об’єктивованою.

“Філософський словник” поняттю “інформація” приділяє дуже мало уваги: інформація у ньому визначається як “результат відображення одного об’єкта в іншому, який використовується для формування керуючих впливів”^[64]. Ще кілька слів присвячено поняттю інформатизації суспільства, що розуміється як соціально-історичний процес переходу до нової стадії цивілізації. Її сутність полягає “в експоненціальному зростанні об’єму економічної, політичної, наукової, побутової, правової та духовно-культурної інформації, яка є необхідною для вирішення соціально-економічних, науково-технічних, побутових і культурних проблем, які швидко ускладнюються”.

Таким чином, сформувалося дві основні точки зору з приводу інформації. Прибічники першої стверджують, що інформація - це атрибут матерії, такий же, як простір, час, рух, а само поняття виступає як філософська категорія (А.Д. Урсул та інші). Логіка доказів цієї тези представлена, наприклад, Р.Ф. Абдєєвим, П.В. Копніним, А.Д. Урсулом та іншими науковцями. “До філософських категорій, - пише Р.Ф. Абдєєв, - належать ті поняття, які сприяють вирішенню проблем, що складають предмет філософії... Усі філософські категорії - гносеологічні (у широкому розумінні). Інформація - вузловий пункт пізнання і як філософська категорія дозволяє виявити не тільки загальне, але й часне - конкретні багатогранні зв’язки з дійсністю, як відображення цієї дійсності. Тому інформація, як філософська категорія, є сходинкою розвитку не тільки пізнання, але і суспільної практики людей, їх стосунків між собою і природою”^[65]. Специфіка феномену інформації при цьому полягає в тому, як вважає Р.Ф. Абдєєв, що вона (інформація) “у багатьох конкретних проявах і зникає (губиться, забивається, руйнується тощо) і виникає, створюється у вигляді нових ідей, знань, множини об’єктів ноосфери”^[66].

Друга точка зору базується на констатуванні нерозривного зв’язку між інформацією та відображенням. Але інформація при цьому не є атрибутом матерії, а лише системною характеристикою, яка з’явля­ється тільки разом з виникненням життя (М.І. Сєтров та інші).

Але існує концепція, яка намагається об’єднати повною мірою “атрибутивний” і “функціонально-кібернетичний” підходи, виділяючи “некібернетичну інформацію у неживій природі” та “кібернетичну” - в живій природі та суспільстві^[67]. Такої точки зору дотримується, наприклад, Р.Ф. Абдєєв. Через те, що відображення, яке є атрибутом матерії (за В.І. Леніним), пояснює Р.Ф. Абдєєв, та інформація як частина відображення, що “передається” (за А.Д. Урсулом), мають вирішаюче значення у виникненні живого, інформація, вважає він, об’єктивно існує у неживій природі. Як і відображення, інформація є атрибутом матерії та руху. Пам’ятаючи, що рух - спосіб існування матерії, можно стверджувати, робить висновок Р.Ф. Абдєєв, що інформація реализує цей спосіб, являючи собою міру змін, якими супроводжуються усі процеси в світі, що відбуваються. Виникнення життя стає тим визначальним моментом, коли починається цілеспрямоване використання інформації для збереження цілісності в умовах впливу навколишнього середовища, що зумовлює подальший прогресивний розвиток матерії^[68].

Таким чином, на сьогодні проблема інформації вважається однією із найактуальніших в умовах трансформації індустріального суспільства у напрямку інформаційного його типу - суспільства, у якому пріоритетного значення отримує інформація (знання, освіта)^[69]. Тому дуже важливо пояснити нашу позицію щодо даного питання.

Погоджуючись з обгрунтованою думкою^[70] щодо того, що Універсум у своїй основі має двоєдиний початок, який поєднує матеріальний та семантичний Всесвіт, де кожна із складових за принципом голографії містить усю інформацію про ціле, вважаємо, що і сама інформація повинна мати і матеріальну, і семантичну сторони. Це найкраще ілюструється за допомогою, наприклад, книги, що містить певний текст. Безумовно, матеріальна складова тут виявляється у певному сполученні матеріальних знаків-сигналів (тобто писемності), духовна ж складова міститься у тих смислах, які висловлюються за допомогою матеріальних символів. Тобто, у цій ситуації сполучаються дискретність і контінуальність інформації, які обумовлюють поєднання семантики та її матеріальних носіїв, що оформлюються та існують у вигляді понять.

Такий погляд у розумінні інформації відображає визначення, яке, на нашу думку, є найбільш вдалим для використання у дослідженні тих взаємодій людини та суспільства, тип яких починає формуватися сьогодні і має інформаційний характер. Його запропонував відомий дослідник проблеми матерії та інформації М. Янков, який вважає, що “інформація являє собою єдність сигналу та семантики, при якому сигнал є вираженням матерії, а семантика є вираженням і продуктом свідомості”^[71].

Використання такого абстрагованого поняття викликає необхідність розведення його з тими поняттями, які іноді вживаються як синоніми інформації. Серед них треба визначити такі терміни, як знання та дані, адже це дозволить уникнути тих суперечностей, які виникають, наприклад, при ототожненні понять інформації та знання.

Інформація, яка циркулює у суспільстві, перетворюється на знання у тому випадку, якщо вона сприймається, селекціонується, аналізується і зберігається суб’єктом та може використовуватися ним у практичній цілеспрямованій діяльності. У тому ж випадку, якщо інформація, отримана суб’єктом, не проходить шлях подібної обробки, то, відповідно, вона не може бути використаною у майбутньому і тому не перетворюється на знання. Іншими словами, будь-які знання являють собою інформацію, але не вся інформація може перетворитися на знання.

Отже, знання являють собою “перевірений суспільно-історичною практикою та засвідчений логікою результат процесу пізнання дійсності, адекватне її відображення у свідомості людини у вигляді уявлень, понять, теорій" (відокремлено нами. - С.М.)^[72].

У такому розумінні треба відокремити поняття знань та інформації від поняття даних, яке дістало широкого розповсюдження у зв’язку із розвитком комп’ютерних мереж і пов’язаного з їх функціонуванням створення баз даних. Під останніми розуміється певним чином організований перелік конкретних значень певних параметрів, серед яких можуть бути як цифрові (наприклад, параметри погодних умов), літерні (наприклад, найрізноманітніші словники), так і аудіо-, відео- добірки. Тож під поняттям даних можна розуміти традиційне тлумачення, що використовується науками, пов’язаними з різними розрахунками: математичну галузь, включаючи фізику, хімію та інші, або ж, спираючись на термінологію кібернетики та інформатики, дати дещо більш абстраговане визначення цього поняття. Тоді даними можна вважати будь-яку відібрану за певним критерієм та впорядковану певним чином інформацію, що дозволяє вирішувати визначене коло завдань чи питань.

Отже, поняття даних є, на нашу думку, найконкретнішим. Його функціонування безвідносне до особистості, що використовує певні дані у своїй діяльності, зокрема, професійній, у той час як якість та обсяг знань цілком залежать від людини, яка ними володіє. Найвищий рівень належить інформації як поняттю найбільш абстрактному, яке включає в себе і знання, і дані. Тому у подальшому викладенні ми будемо користуватися саме поняттям інформації.

Науковці визначають два типи інформації. Структурна інформація (або зв’язана), яка характерна для об’єктів неживої та живої природи природного та штучного походження. Останні (засоби праці, предмети побуту, наукові теорії, тобто створені руками й інтелектом людини) виникають шляхом об’єктивації (опредметнення) інформації, що циркулює у межах системи, тобто завдяки та в результаті цілеспрямованих управлінських процесів. Оперативна інформація (або робоча) циркулює між об’єктами матеріального світу і використовується в процесах управління в живій природі, в людському суспільстві. При цьому виникнення оперативної інформації пов’язано із явищем ізоморфної відповідності між певними процесами (у нашому випадку це ізоморфізм інформаційних процесів на рівні особистості та суспільства). Генетично структурна інформація, що циркулює у неживій природі, стала необхідною передумовою виникнення оперативної інформації та функціональних систем живої природи, вважає Р. Ф. Абдєєв¹³.

Оперативна інформація може існувати у двох формах - потенційній та актуальній. Існування потенційної форми інформації спостерігається у неживій природі, коли для об’єкта важливими стають впливи іншого об’єкта, а не інформація, яку вони несуть про нього. Актуальною інформація стає тоді, коли отримує вигляд сигналу, що впливає на поведінку і функціонування системи, до якої надходить. Таким чином виходить, що інформація, існуючи у двох формах, може бути структуроутворюючою лише при наявності системи, яка здатна її сприймати, переробляти та коректувати власну поведінку у відповідності з нею.

Єдність і взаємозв’язок структурної й оперативної інформації особливо чітко виявляється у двох переломних стрибках розвитку матерії - від неживої природи до життя та від тварин до людського суспільства, зауважує Р.Ф. Абдєєв¹⁴. Розширюючи цю думку, ми звертаємо увагу на те, що сьогодні людство стає свідком початку третього такого стрибку, який відмічає собою момент створення штучного інтелекту, значення якого до кінця не усвідомлено.

Таким чином, обсяг структурної й оперативної інформації, з яким доводиться мати справу людині, постійно збільшується, забезпечуючи тим самим якісний стрибок, по-перше, у процесах самоорганізації та саморегуляції, по-друге, у формах і способах роботи з інформацією, по-третє, у способах задоволення людських потреб в інформаційному обміні, і, як результат, становлення нового типу суспільства, який ми визначаємо як інформаційний.

Семантичному ряду поняття “людина”, який складає другу групу досліджуваних термінів, завжди приділяється увага у теоретичних побудовах і гіпотезах, а отже, він досить повно досліджений та ^{[73] [74] визначений[75], хоча деякі питання залишаються дискусійними[76]. Але необхідність дослідження людини визначається не тільки теоретичними міркуваннями. Найважливіше, на нашу думку, те, що людина починає усвідомлювати своє місце та роль у загальному процесі ноокосмогенезу, що, безумовно, впливатиме не тільки на розробку стратегічних напрямків розвитку людської цивілізації, але й визначатиме характер і напрямок наукових досліджень вже у найближчий час, адже, як підкреслює Дж.Несбітт, “найдивовижніші відкриття ХХІ століття будуть зроблені не завдяки розвитку науки та техніки, а завдяки тому, що ми по-новому оцінимо саме поняття “людина”[77]. Така переорієнтація у суспільних пріоритетах, коли особистість починає розглядатися як самоцінність і мета суспільного розвитку виявляється, наприклад, у тенденції до залучення філософів до вирішення медичних питань (наприклад, ефтаназії), законодавчих, виконавчих органів і навіть до конгресу США[78].}

Отже, чітке визначення семантичного ряду поняття “людина” дозволить уникнути теоретичних та практичних непорозумінь у вирішенні проблем і задач, пов’язаних із статусом людини як істоти біологічної, соціальної чи біосоціальної.

Тож, за філософською традицією, індивід - це окремий представник біологічного виду Homo sapiens, який за наявності певних умов (спілкування, діяльності, соціального оточення тощо) отримує можливість до формування людини як істоти вже біосоціальної. Її розвиток не обмежується біологічним існуванням, яке забезпечується генотиповою інформацією, а вимагає підключення до цього процесу соціальних чинників. Серед них найважливіше місце посідають виховання й освіта, що являють собою канали трансляції фенотипової інформації. В результаті розвиток потенціалу людини стає можливим при наявності у її структурі двох потоків інформації - генотипової та фенотипової, циркулювання яких дає можливість розглядати людину як інформаційну систему, що функціонує.

У такому контексті розуміння людини як істоти біосоціальної вимагає визначення, у якому б враховувалася подвійність людської природи. Воно досить чітко відображено у визначенні, що пропонується А.Г. Спіркіним, який відзначає, що “людина являє собою цілісну єдність біологічного (організменого), психічного та соціального рівнів, які формуються з двох: природного та соціального, успадкованого та отриманого в процесі життя”^[79]. Інтегральна єдність біологічного, психічного та соціального призводить до виникнення нового якісного ступеня, який визначається А.Г. Спіркіним як людська особистість. Визнаючи, що подібний термін являє собою коректне визначення стану розвиненої єдності усіх складових людини, у подальшому викладенні ми будемо мати на увазі саме таке тлумачення, використовуючи термін “особистість”.

Необхідною умовою формування особистості як розвиненої єдності фізичного та духовного компонентів, де перехідною ланкою є психічне, стає наявність соціального середовища, потреба у виконанні певних функцій у якому обумовлює становлення особистості. “Функція, що визначається ззовні, - зауважує Є.В. Ільєнков, - створює... відповідний до неї орган, необхідну для свого існування “морфологію” - саме такі, а не будь-які інші зв’язки між нейронами, саме такі, а не інші “малюнки” їх взаємних прямих і зворотних зв’язків. Саме через це стає можливим будь-який із “малюнків”, в залежності від того, які функції доводиться здійснювати тілу людини у зовнішньому світі - світі за межами її черепу та шкіряного покрову. І рухома “морфологія” мозку (точніше, кори та її взаємовідносин з іншими відділами) складатиметься саме така, що вимагається зовнішньою необхідністю, умовами зовнішньої діяльності людини, тої конкретної сукупності відносин даного індивіда з іншими індивідами, в середині якої цей індивід опинився одразу після народження, тим “ансамблем соціальних зв’язків, що одразу перетворив на свій “живий орган”, одразу поставив його у систему відносин, яка примушує його діяти так, а не інакше”^[80].

Але унікальність людини полягає якраз у тому, що вона може не лише наслідувати та сприймати ту систему соціальних зв’язків, у якій опинилася після народження, але й активно її змінювати у відповідності із власними переконаннями, цінностями, нормами життя, уявленнями про світ та саму себе. І саме це являється головною її функцією, зміст якої полягає, як зауважує В.П. Бех, у породженні, підтримці “в певних межах основних характеристик суб’єктивованого потенційного соціального світу з подальшою трансформацією його у нову якість - об’єктивовану соціальну природу”^[81], що підкреслює активну, діяльнісну сторону людського існування, імманентну властивість людини втіляти у життя свої ідеї, ідеали, спосіб власної творчої діяльності.

Подібне розуміння людини як істоти активно перетворюючої навколишній світ, у тому числі соціальне середовище та саму себе продуктивно узгоджується з головною ідеологемою нашого дослідження, згідно з якою розвиток особистості визначає тип зв’язку у соціальному світі, тобто тип майбутньої цивілізації.

Відштовхуючись від робочої гіпотези щодо того, що атрибутивні якості людини є атракторами розвитку потенційних форм соціальної організації життєдіяльності, можна визначити іншу групу понять дослідження. Першим терміном, тлумачення якого є важливим для подальшого розгляду проблеми, є поняття атрибутивних якостей.

Атрибутивні якості - це якості, іманентно властиві динамічній системі (тобто системі, що самоорганізується, саморегулюється та самовдосконалюється), які відіграють важливу роль у процесі здійснення її функціонального потенціалу, результатом чого є (у даному випадку) гармонійно розвинута особистість. Серед таких атрибутів науковці визначають пам’ять, мову, мислення та інші якості, які відрізняють власне людський спосіб діяльності^[82].

На наш погляд, загальноцивілізаційний зсув, що спостерігається зараз, виводить на перший план й інші атрибути людини, значення яких зростає при переході людства до інформаційної фази розвитку. Серед них вважаємо за доцільне визначити такі якості, що можуть бути поєднані терміном “сутнісні сили”. У використанні цього терміну ми спираємося на роботи К. Маркса, який розуміє сутнісні сили як суб’єктивні здібності людини^{[83] [84], а також детальне їх дослідження сучасними науковцями, зокрема, Л.Н. Коганом*4.}

Розвиток сутнісних сил, за робочою гіпотезою дослідження, являє собою результат впливу інформації, що надходить ззовні, у першу чергу інформації соціальної, на процес формування особистості, успішність якого залежить від якості та обсягу отриманої та обробленої нею інформації, адже саме вона стає спонукальною силою розвитку здібностей суб’єкта. Тому найбільш продуктивним у світі нашого дослідження буде визначення, яке пропонує Л.Н. Коган у своїй монографії, присвяченій питанням розвитку особистості та дослідженню критеріїв його ефективності.

Відзначаючи роль сутнісних сил у формуванні всебічно розвиненої особистості, він зауважує, що власне сутнісні сили являють собою “міру привласнення соціальним суб’єктом суспільних відносин, що розкривається у його практично-перетворюючій діяльності”^[85]. А тому саме цей показник дає можливість визначати вірогідність та успішність самореалізації потенціалу особистості у соціальному середовищі. Іншими словами, рівень розвитку сутнісних сил людини знаходиться у прямій залежності від ступеня залученості суб’єкта до системи суспільних відносин, від кількості тих зв’язків, що він утворює у процесі своєї життєдіяльності.

Поступова об’єктивація атрибутів людини, що пов’язана з її розвитком, викликає до життя відповідні потреби, які стають способом здійснення іманентних якостей людини. При цьому під потребами ми розуміємо здатність суб’єкта відчувати нестачу у будь-чому необхідному для підтримки життєдіяльності особистості. Треба звернути увагу на те, що поняття потреби дещо відрізняється від поняття нужди, яке іноді використовують для визначення першої. Нужда - це поняття, яке характеризує стан потреби, а саме - стан актуалізованої, нагальної потреби. Так, наприклад, потреба в їжі - вітальна потреба людини, а відчуття голоду - актуалізована потреба, тобто нужда.

У цьому ряду не можна обійти увагою і необхідність відокремлення понять потреби й інтересу. На відміну від вищевизначених термінів, інтерес являє собою усвідомлену потребу, властивість суб’єкта, яка відображає його відношення до необхідних засобів задоволення потреби^[86].

Таким чином, потреби відрізняються тим, що вони утворюють так звану “родову природу” людини взагалі, фіксуючи загальне, незмінне у людях і суспільствах, а в інтересах проявляються способи задоволення потреб конкретними людьми за певних історичних обставин. Вони орієнтують на дослідження специфічної (характерної для даного суспільства) системи діяльності та суспільних відносин, від яких залежить спосіб задоволення потреб. При цьому чим більш високими стають потреби, тим складнішою стає організація суспільства, за умов якого відповідна потреба може бути здійсненою.

Подібна залежність добре виявляється при співставленні ієрархії потреб А. Маслоу та класифікації типів зв’язку між людиною та суспільством (тобто типів цивілізації) в історичному аспекті. Поступове здійснення певних потреб, наприклад, фізичного існування, за ієрархією А. Маслоу, задоволення яких виявилося можливим за умов аграрної цивілізації, активізує потреби більш високого рівня - матеріальних, що можуть бути реалізованими у процесі функціонування індустріального типу зв’язку між людиною та суспільством, що формується за відповідними принципами, а актуалізація потреб духовних викликає до життя формування цивілізації інформаційної як такого способу організації соціального життя, який створює оптимальні умови для реалізації потреб третього рівня (за А. Маслоу).

Подібний процес переходу від потреб нижчого рівня до потреб рівня більш високого визначається як зростання потреб, у процесі якого відбувається взаємодія двох груп факторів. Перша з них має своїм джерелом зміни у сфері культури та суспільній свідомості і торкається, в першу чергу, системи цінностей як окремої особистості або соціальної групи, так і суспільства в цілому. Зміни цієї групи факторів сприяють створенню умов для задоволення нової потреби і визначають новий етап розвитку соціального устрою.

У такому контексті цінності являють собою “позитивне значення певного предмета чи його властивості для конкретного суб’єкта діяльності з точки зору того, наскільки цей предмет здатен задовольнити певну потребу^[87]. Таким чином, поняття цінності відображає якість взаємодії між предметом і потребою у ньому, містячи оцінкову характеристику їх зв’язку.

До цього визначення цінності О.Г. Здравомислов додає кілька зауважень. По-перше, цінності виникають як об’єктивна історична закономірність, що обумовлюється формуванням поділу праці у сфері духовного виробництва. По-друге, зміст цінностей становлять інтереси, що відокремилися в процесі становлення людського суспільства і мають духовний характер, адже являють собою певну концентрацію почуттів і думок, що відображається в існуванні категорій краси, істини, добра, справедливості тощо^[88].

В основі цінностей знаходяться ті потреби, здійснення яких формує певні інтереси як орієнтацію на засоби реалізації актуальних потреб. У свою чергу, інтереси сприяють формуванню відповідних цінностей, які створюють умови для реалізації актуалізованих потреб. Їх (цінностей. - С.М.) розвиток В.П. Кузьмін ставить у залежність “від рівня розвитку суспільної людини, ступеня задоволення тих чи інших потреб, вирішеності завдань, які ставить собі людство у різні епохи суспільної історії”^[89].

Друга група факторів, що впливає на процес зростання потреб, -­об’єктивні зміни, які відбуваються у сфері суспільного буття. Це зміни у науково-технічній базі суспільства, технологічні новації, економічні перетворення тощо.

Отже, активізація потреб більш високого рівня має об’єктивно- суб’єктивну природу, що базується на процесах взаємодії суспільства та особистості. При цьому потреби, інтереси, цінності виступають тою опосередковуючою ланкою, яка поєднує особистість, її внутрішній світ і соціальне середовище.

Таким чином, ми відокремили дві групи понять, за допомогою яких можливо розв’язання проблеми дослідження. Але подальша робота вимагає визначення і групи загальнонаукових понять для здійснення морфологічного аналізу інформаційної цивілізації як типу взаємозв’язку людини та суспільства. Це такі терміни, як система, функція, функціональний орган, фактор, умови, взаємодія, зв’язок, прямий і зворотний зв’язок, суб’єктивне, об’єктивне, суб’єктивоване, об’єктивоване, організація, саморозгортання.

Приступаючи до аналізу основних понять цієї групи, ми зауважуємо, що, як суспільство, так і людина, являють собою дві різнорівневі системи, що взаємодіють, тому спосіб дослідження залежить від визначення типу тої єдності, яку вони утворюють. Серед усієї множини можливих класифікацій систем В.П. Кузьмін, наприклад, виділяє два основних “об’єктних” типи: цілісні системи та системні комплекси. У першому випадку предметом вивчення стають структура системи, закони поєднання частин у структурне чи функціональне ціле. У другому випадку аналізу підлягають зв’язки, взаємодії та відносини двох або декількох систем, які утворюють полісистемний комплекс. У цьому випадку говорити про цілісність такого явища вже не зовсім коректно, адже, як відмічає В.П. Кузьмін, “це вже не органічна цілісність об’єктів, а лише єдність систем, що взаємодіють... Поняття структури в даному випадку також втрачає суворість, що властива йому, воно фактично стає поняттям “вторинної структури”, тобто структури взаємодії спарених об’єктів систем”^[90].

Існування зв’язків між суспільством і людиною можна розглядати як суб’єкт-об’єктні та суб’єкт-суб’єктні відносини між двома системами, тому маємо змогу говорити, що вони у процесі взаємодії утворюють системний комплекс (або соціальний організм). Отже, досліджуватися будуть не стільки структура кожної з цих систем окремо, як закономірності взаємодії людини та суспільства у процесі становлення нового типу зв’язків між ними.

Тоді структура цієї взаємодії - це механізм взаємовпливу та взаємодії двох складових соціального організму - суспільства та людини. Тому під структурою ми будемо розуміти принцип, спосіб, закон зв’язку об’єктивного (суспільства) та суб’єктивного (особистість) інгредієнтів у межах певної єдності.

При цьому, визначаючи поняття об’єктивного та суб’єктивного, а також розводячи їх з категоріями суб’єктивованого та об’єктиво­ваного, будемо виходити з розуміння того, що об’єктивне являє собою все, що існує поза індивідуальною свідомістю і незалежно від неї, а суб’єктивне - все, що пройшло через свідомість людини та “існує в ній як суб’єктивований зміст об’єктивного”^[91]. При цьому принциповим питанням є відокремлення понять об’єктивного та суб’єктивного від понять об’єктивованого та суб’єктивованого, використання яких у даному дослідженні спирається на розробки В.П. Беха. Науковець відмічає, що “поняття “об’єктивне” та “суб’єктивне” являють собою найбільш загальні рівні людської природи”, у той час як “категорії “об’єктивоване” і “суб’єктивоване” описують процеси взаємопроник­нення цих рівнів”^[92].

Системи, які являють собою особистість і суспільство, мають функціональний характер, адже виникають у процесі функціонування елементів, під якими ми будемо розуміти мінімальну об’єктивну чи суб’єктивну частину соціальної дійсності, сукупність яких складається прямо або опосередковано в органічну систему духовного характеру. Так, наприклад, становлення людини як функціональної системи відбувається у процесі трудової діяльності, сприяючи формуванню особистості як функціонального органу людини, який є, за визначенням В.П. Беха, новоутворенням, що виникає в процесі індивідуального розвитку і потім функціонує як єдине ціле^[93].

Духовний характер систем, що утворюються, знаходить своє відображення у визначенні терміну “система”, який ми будемо використовувати, маючи на увазі саме систему духовного характеру. Її специфіка полягає у тому, що вона є функціональною єдністю функціональних органів, певним чином залучених у відносини сприяння у створенні певного стійкого ефекту, який визначає дійсну можливість отримання корисних для суб’єкта дій результатів, що достатньо задовольняють вихідній (реальній) потребі.

Формування функціонального органу пов’язано із необхідністю виконання певної функції з метою збереження цілісності та стійкості структури. Тому у нашому дослідженні під функцією будемо розуміти саме виконання такої дії, яка виявляється необхідною для підтримки у життєздатному стані даної системи. В такому контексті функцію людини можна визначити як задоволення її нагальних потреб - матеріальних, духовних. Для їх здійснення людина вступає у взаємодії з соціальним оточенням, суспільством, функція якого у цьому випадку полягає у відтворенні зв’язків між суб’єктами. У якості самостійного об’єкта суспільство здійснює поділ праці і сприяє розвитку певного типу культури.

Здійснення визначених функцій виявляється можливим лише за умов наявності певних факторів, що беруть участь у процесі формування системних якостей. До них належить людина, суспільство, а також смисли, опосередковуючою ланкою між якими стають логічні знакові системи, які роблять можливими подібні взаємодії.

Наявність необхідних факторів складає умови для функціонування та взаємодії систем за принципом зовнішнього доповнення, який передбачає існування інформації, що приходить з іншої системи. Така система, що здатна до сприйняття інформації з зовнішнього середовища, має назву відкритої системи.

Між системами, що відкриті для зовнішніх впливів і здатні до сприйняття інформації ззовні, можуть виникати такі процеси, які обумовлені впливом однієї системи на іншу, і приводити до змін в обох системах. Подібні процеси ми будемо визначати як взаємодії.

Взаємодії можливі не тільки між відкритими системами, але і між елементами однієї системи, які разом забезпечують виконання певної функції. Конкретизація цих взаємодій відбувається через зв’язок, що відображає взаємообумовленість існування явищ, які розділені у просторі чи часі. Серед багатьох класифікацій зв’язків найбільш продуктивною є типологія, що орієнтується на системоутворюючі взаємодії, яку запропонував Є.Г. Юдін.

Згідно з його класифікацією, можна визначити сім типів системоутворюючих типів взаємодій. По-перше, це зв’язки взаємодії, серед яких можна відзначити зв’язки властивостей та зв’язки об’єктів. Особливий їх вид складають зв’язки між людьми, спільнотами, суспільствами та інш. Специфіка цих зв’язків, як зазначає Є.Г.Юдін, полягає у тому, що вони “опосередковуються цілями, які переслідує кожна із сторін взаємодії”^[94]. Відповідно, можна відрізняти зв’язки кооперативні та конфліктні.

По-друге, це зв’язки генетичні, коли один об’єкт стає основою, що викликає до життя інший об’єкт.

По-третє, це зв’язки перетворень, серед яких виділяють зв’язки перетворень, які здійснюються через певний об’єкт, який забезпечує чи значно інтенсифікує це перетворення; а також зв’язки перетворень, які реалізуються шляхом безпосередньої взаємодії двох чи кількох об’єктів, в процесі якої та завдяки якому ці об’єкти переходять з одного стану в інший.

По-четверте, це зв’язки структурні, наявність яких обумовлюється особливостями структури та ієрархією її елементів.

По-п’яте, зв’язки функціональні, що забезпечують реальну життєдіяльність об’єкта. Специфіка цього виду зв’язків полягає у тому, що об’єкти, які поєднуються спільністю функції, яку вони виконують, характеризують або один із цих об’єктів, або “загальне ціле, по відношенню до якого і має сенс функціональний зв’язок даних об’єктів”^[95]. У найзагальнішому вигляді зв’язки функціонування можна поділити на зв’язки станів, коли наступний стан є функцією від попереднього, та зв’язки типу енергетичних, коли об’єкти пов’язуються спільністю виконуваної функції.

По-шосте, зв’язки розвитку, які, як вважає Є.Г.Юдін, можна розглядати як модифікацію функціональних зв’язків станів. Але різниця тут полягає у тому, що функціонування - це рух у станах одного і того ж рівня, пов’язаний лише із перерозподілом елементів, функцій, зв’язків в об’єкті. При цьому наступний стан є модифікацією попереднього і не виходить за межі наявного рівня розвитку. Власне розвиток означає, що у точках зміну станів об’єкт опиняється у ситуації вибору одного можливого стану із множини вірогідних, тобто об’єкт “сам творить свою історію”^[96].

По-сьоме, зв’язки управління, які являють собою засоби здійснення деякої ідеальної моделі устрою, функціонування об’єкта управління.

Крім того, зазначимо, що важливою виявляється і кібернетична класифікація, згідно якої зв’язки поділяються на прямі та зворотні. Прямі зв’язки спостерігаються між системами в результаті впливу однієї з них на іншу, тобто це прямий потік інформації, що приходить у відкриту систему із зовнішнього середовища, в тому числі і від іншої системи. Така відкритість системи є необхідною умовою її розвитку, вдосконалення. Зворотний зв’язок має місце у тому випадку, якщо зовнішній сигнал, що приходить у систему, викликає в ній певну реакцію, зміни в її структурі, функціях. Такі реакції отримали назву позитивних зворотних зв’язків. Роль їх особливо велика у тих процесах, які відбуваються в нелінійних системах, що самоорганізуються, бо вони найбільш динамічні, гнучкі, мінливі (наприклад, соціальний організм, суспільство тощо). Якщо ж зовнішня інформація не викликає помітної реакції з боку системи, то такі впливи являються негативними зворотними зв’язками, вони сприяють стійкості даної структури, її несхильності до випадкових збурювань середовища.

Сукупність процесів або дій, які ведуть до створення та вдосконалення взаємозв’язків між окремими складовими цілого (або єдності) отримали назву організації.

У результаті взаємодії систем, яка має певну спрямованість, відбувається інший, не менш важливий процес, що сприяє актуалізації потенційних можливостей обох систем при створенні сприятливих для цього умов. Такий процес актуалізації потенційно можливої організації системи (соціального життя людини - у нашому випадку) визначимо терміном саморозгортання.

Визначення основних понять дослідження вимагає обговорення тих підходів, які будуть використані для впорядкування та визначення способу аналізу взаємозв’язку між людиною та соціальною формою організації життєдіяльності. Крім того, важливим являється використовуваний комплекс методів, принципів і прийомів аналізу проблеми.

Соціальна філософія пропонує два основних методологічних підходи до вивчення всесвітньо-історичного процесу. Перший з них відстоює ідею єдності історичного процесу, що розгортається за всезагальними законами еволюційного розвитку, передбачаючи поступовий, сходячий рух від нижчих, найпростіших форм соціальної організації до більш досконалих, вищих. Сюди можна віднести концепції філософії історії Гегеля, цивілізаційний підхід Е. Дюркгейма, Д. Белла, О. Тоффлера та інших. Загальний принцип цих теорій - об’єктивна закономірність соціального прогресу як єдиного поступового розвитку суспільства.

Інший підхід пов’язує історичний процес з певними циклами та ритмами, згідно з якими відбувається зародження, становлення, функціонування, старіння та загибель або трансформація у нову якість соціальних систем та інститутів. Це теорії культурно-історичних типів Н.Я. Данілевського, локальних культур і цивілізацій Дж. Тойнбі, суперсистем П.Сорокіна та інших дослідників.

Можливе існування, як відмічає Г.В. Щокін, і третього варіанту аналізу всесвітньо-історичного розвитку. Він синтезує в собі ідеї циклічності та поступовості історичного процесу і отримав назву системно-циклічного. Головна ідея цього підходу полягає в тому, що історія людства розглядається як послідовність різних типів цивілізацій (чи культур, за визначенням деяких авторів), що закономірно повторюються. На рівні світової цивілізації це макроцикли, серед яких відзначаються маятникові (наприклад, макроцикл “матріархат - патріархат” чи “прометеєвські” - “осьові”, що характеризуються почерговою пріоритетністю раціонально- матеріального й ірраціонально-духовного), колоподібні (наприклад, суперсистеми П. Сорокіна - “умоглядні”, “ідеалістичні” та “чуттєві”, що змінюють одна одну) та спіралєвидні^[97].

До останніх належить і типологія цивілізацій на базі критерія, який покладено в основу нашої класифікації (аграрна, індустріальна й інформаційна). Якщо перші два типи макроциклів являють собою “два послідовних способи циркулювання елементів і процесів глобальної соціальної системи”, її стабільного функціонування та відтворення як єдиного соціального цілого, то спіралєвидний макроцикл - це “гвинтоподібний рух основних складових людства, що “витягує” всю глобальну соціальну систему до нового стану”^[98]. Це означає, що маятниковим колоподібним макроциклом характеризується статика явища, фіксується його структура, елементи, особливості функціонування, спіралєвидним - динаміка змін, що виводять систему на нову сходинку розвитку.

При існуючому різноманітті підходів до аналізу всесвітньо- історичного процесу вважаємо за необхідне визначитися із загальним способом організації емпіричного матеріалу та впорядкування методів його аналізу, визначення послідовності їх залучення до розв’язання розглядуваної проблеми. Для перевірки основної гіпотези дослідження людини як основи саморозгортання інформаційної цивілізації використовується шлях сходження від абстрактного до конкретного, адже саме він дозволить підійти до вирішення завдань дослідження. Використання цього способу організації емпіричного матеріалу обумовлює послідовність здійснення соціально-філософського аналізу.

Виходячи з уявлення про людину як інформаційну систему, ми будемо спиратися на дослідження її духовних атрибутів, зокрема, сутнісних сил інформаційного характеру, актуалізація яких обумовлює трансформацію способу організації соціального життя. На цій підставі перейдемо до аналізу особливостей інформаційного суспільства, де інформація стає головним стратегічним ресурсом суспільного розвитку і відповідає нагальній потребі особистості у здійсненні інформаційного обміну.

Дослідження діалектики взаємодії суб’єктивного та об’єктивного у процесі становлення інформаційного типу зв’язку між людиною та суспільством дозволить визначити особливості генетичних, структурних, функціональних та інших взаємодій на сучасному етапі, який характеризується як перехід до інформаційної фази розвитку.

Застосування цього способу організації емпіричного матеріалу знаходиться у межах діалектики, використання принципів якої дозволяє проаналізувати характерні риси інформаційної цивілізації та дослідити динаміку взаємодій людини і суспільства у процесі її формування.

Деталізуючи цю мету, треба зауважити, що використання принципів діалектики у дослідженні взаємозв’язку між людиною та суспільством дозволить визначити зв’язки між людиною як носієм сутнісних сил і суспільством як відображенням рівня розвитку соціального інтелекту, суперечлива взаємодія яких зумовлює трансформацію способу відтворення соціальності людини. Теоретичного обгрунтування дістане ідея про діалектичну єдність особистості та суспільства, суперечливість між якими обумовлює рух уперед та якісні перетворення як у способі організації соціального життя, так і в принципах самоздійснення особистості.

Використання діалектичного підходу дає можливість проілюструвати процес переходу людства від одного етапу розвитку до іншого як процес зміни цивілізацій різних типів. Для цього пропонуємо аналітичну схему трансформацій типів взаємодії людини та суспільства, що відображається в історичному процесі у вигляді цивілізацій, у відповідності з дією законів (Схема 1.1).

Схема 1.1

Таке зображення історичного процесу дозволяє пояснити дію законів діалектики стосовно динаміки форм організації соціального життя людини. Логічне пояснення отримує закон переходу кількісних змін у якісні. З того моменту, як з’явилася Людина Розумна, між нею та іншими біологічними видами відбувається боротьба за виживання. Завдяки тому, що інтелект навіть первісної людини вищій, ніж у інших тварин, її пристосованість до умов життя стає набагато кращою. Свій вплив робить і мозок, який розвивається, що відображається навіть на зовнішньому вигляді представників homo sapiens.

Збільшення кількості таких особливостей у біології людини, а також у її поведінці призводить до якісного стрибка, який отримав назву неолітичної революції. Тепер вже людина за своїми якісними характеристиками відрізняється від тварин: вона починає виготовляти та використовувати найпростіші засоби праці для здобування їжі та побудови своїх осель. Згодом цей спосіб життя змінюється, як вже зауважувалося, іншим, досконалішим, заснованим на інших принципах. Подібна циклічність повторюється протягом людської історії лише тричі, щоразу відмічаючи початок нового рівня розвитку цивілізації. Але кожного разу відбувається процес накопичення змін, що при досягненні певного критичного значення приводить до якісного стрибка, появі якісно нового характеру організації життя людини (наприклад, створення комп’ютерних систем як засобів роботи з інформацією не тільки прискорили інформаційний обмін, але і на засадах цього створили об’єктивні умови для якісної трансформації системи суспільних відносин, у центрі якої опинилася - замість капіталу - інформація).

З позицій кібернетики дія закону переходу кількісних змін у якісні пояснюється за допомогою категорії інформації.

У надрах однієї системи, яка розуміється як сукупність елементів, що знаходяться у відносинах і зв’язках один з одним, і утворює певну цілісність, поступово накопичується інформація, яка сприяє її (системи) впорядкуванню та більш тонкій (порівняно з попередньою) організації. Коли кількість структурної інформації досягає необхідної для “архітектури” даної системи межі, відбувається її впорядкування. Система починає функціонувати, “шліфувати” свою структуру, тобто виявляти повною мірою свої потенційні можливості. Як зауважує Р.Ф. Абдєєв, “значна нерівноважність передбачає наявність таких великих за величиною градієнтів, які призводять до зміни властивостей системи, до її нелінійності”^[99], а отже, і її життєздатності.

Але і в надрах такої системи постійно відбувається накопичення інформації, досягнення критичної відмітки якої (тобто коли інформаційна місткість системи вичерпано) зумовлює перехід у нову якість, на більш високий структурний рівень, де така інформаційна місткість набагато вища, а отже, ширші і можливості її накопичення, що відкриває нові шляхи для вдосконалення вихідної структури. Та тут можливі два варіанти. Розвиток системи може бути як прогресивним (якщо система є відкритою, а значить, здатна отримувати нову інформацію для здійснення саморегуляції), так і регресивним (якщо система закрита для зовнішніх впливів і не може отримувати необхідну для функціонування інформацію.

Перехід кількісних змін у якісні не відбувається швидко та однозначно. У межах однієї системи дійсно накопичуються кількісні зміни. Серед них деякі виявляються нежиттєздатними (непродуктивними) та зникають, інші, навпаки, набирають силу та стають домінуючими. Характерно, що такі зміни, ростки нового виникають ще в надрах старої, стійкої системи, розвиваються в її межах. Але наступає мить, коли тенденції, що виникли, вже не можуть існувати в межах старої системи, які стали вузькими для них, адже суперечать їм, тому починається боротьба старого та нового, прогресивного та консервативного. Якщо нові тенденції не досить сильні, то “старі” можуть їх заглушити на деякий час і навіть привести систему до руйнації, до хаосу, в надрах якого все одно будуть з’являтися ознаки майбутньої організації та порядку. Коли кількість конструктивних змін стає переважаючою над деструктивними тенденціями, відбувається якісний стрибок, що докорінно перетворює систему. Це протиріччя між “старим” і “новим” є рушійною силою не просто будь-яких змін соціальної системи, а її розвитку. В цьому проявляється дія діалектичного закону єдності та боротьби протилежностей.

Перехід соціальної системи з одного якісного стану до іншого не можна визначати як виникнення нового, що цілком заперечує старе. Як уже було відмічено раніше, нове виникає в надрах старого, зростає на його грунті, з часом стаючи актуальніше (мобільніше), ніж явища, що його породили. У той же час, нове діалектично “включає” в себе елементи старої системи, які залишаються важливими для нормального функціонування нової форми організації соціальної системи. Прикладом може бути культурна спадщина людства, гуманістичні принципи життя тощо. Так виявляється дія третього закону діалектики - закону заперечення заперечення.

Таким чином, продуктивність діалектичного підходу обумовлюється характером використаних філософських законів, які застосовуються для визначення найбільш загальних зв’язків і законів розвитку об’єктивного світу. Крім того, використання принципу всезагального зв’язку та ідеї розвитку, принципу єдності логічного та історичного, принципу єдності теорії та практики спрямовано на дослідження динаміки історичного процесу на сучасному етапі як зміни форм соціальної організації життя, аналіз їх діалектичного зв’язку у процесі формування нового типу цивілізації.

Процес розвитку відображається у дії діалектичних законів, які виявляються через взаємодію відповідних філософських категорій. Важливе значення у розв’язанні основних завдань дослідження будуть мати такі категорії, як сутність і явище, зміст і форма та інші.

Основою розвитку є внутрішні зв’язки та відносини, які відображаються у категорії сутності. Це найбільш загальні характеристики предмета дослідження, які можуть мати певні форми свого прояву, що знаходяться у залежності від особливостей конкретної ситуації чи загального стану навколишнього середовища - природного чи соціального. Тому категорія явища характеризує собою конкретну форму відображення внутрішніх необхідних зв’язків і відносин на зовні. При цьому форма має ситуативний або певною мірою випадковий характер на відміну від сутності предмета, яка позаситуативна, необхідна, стала.

Системність розвитку відображається через взаємодію категорій змісту та форми, системи та середовища тощо. Категорія змісту відображає “єдність необхідних, сутнісних властивостей і взаємозв’язків” елементів певної єдності ^[100]. Категорія форми - зовнішнє існування цієї єдності, її стійкий прояв у взаємодії із зовнішнім середовищем.

Дослідження проблеми людини як основи саморозгортання інформаційної цивілізації здійснюється у два етапи. На першому з них досліджуватимуться суперечливі сторони соціального організму - особистість як основа виникнення нового способу відтворення соціальності людини та суспільство як об’єктивована форма його існування, на другому - процес зняття протиріччя між суб’єктивним та об’єктивним як їх діалектична взаємодія, що відбувається через посередництво інформаційного обміну, та у процесі якої здійснюється трансформація типу зв’язку між людиною та суспільством.

Дослідження витоків інформаційної цивілізації відбувається за принципом генетичного зв’язку, результатом чого стає виявлення залежності між розвитком сутнісних сил людини, що поступово перетворюється на нагальну потребу особистості, та трансформацією способу відтворення соціальності людини.

Завдяки принципу системності виявляється можливим дослідження людини як інформаційної системи, цілісність якої забезпечується циркуляцією інформаційних потоків, а також суспільства, спосіб організації та функціонування якого базується на соціальному метаболізмі, що отримує під час інформаційного зсуву, який відбувається зараз, переважно інформаційного характеру.

Перетворення інформації на стратегічний ресурс суспільного розвитку викликає необхідність у врахуванні принципів функціонування інформації, які були сформульовані кібернетикою та загальною теорією систем. По-перше, це принцип системності, доповнений положенням про те, що системний об’єкт має такі властивості, які відсутні у його елементів, але виникають як мультиплікативний ефект під час взаємодії частин цілого. По-друге, принцип обов’язковості зворотного зв’язку, наявність якого визначає ефективність гомеорезу системи. По-третє, принцип двохканального управління, який обумовлює важливість перебігу інформації як стосовно внутрішнього стану системи, так і стосовно її стану відносно зовнішнього середовища. По-четверте, принцип зовнішнього доповнення, згідно з яким ефективність функціонування системи, її саморегуляція та розвиток неможливі без інформації ззовні.

Особливістю соціального організму, який утворює суперечлива єдність людини та суспільства, є те, що для нього характерна біспрямованість взаємодій, яка актуалізує використання принципу взаємообумовленості та узгодженості як стосовно “підсистем- елементів, так і кожного з них із світом-монадою в цілому”^[101].

Це означає, що співрозмірними виявляються будь-які рівні реальності, адже абсолютна відмінність частини та цілого, малого та великого як така зникає. Суб’єктом історії стає як людина, що породжує відповідну до розвитку її атрибутивних якостей форму організації соціального життя, так і суспільство, яке накладає свій відбиток на формування певних якостей і властивостей людини.

Для більш повного аналізу взаємодій, що відбуваються між людиною та суспільством, де великого значення отримує випадковість, багатоваріативність шляхів розвитку систем, що самоорганізуються, продуктивною виявиться ідея нелінійності світу, розробка якої пов’язана із пошуком нової парадигми у поясненні динаміки соціальних процесів.

Ідея виявилася такою продуктивною, що поступово починає складатися самостійна наука - синергетика, яка займається вивченням багаторівневих систем, що самоорганізуються, і розглядаються в плані їх актуальної організації та потенційної багатоваріантності можливих сценаріїв еволюції. Головна ідея синергетики пояснюється наступним чином.

Наявність коливань у характеристиках системи не викликає якісної зміни процесів, що відбуваються у ній. Система продовжує “притягуватися” одним і тим же атрактором (тобто спрямовує свій рух до певного “прикладу”, у відповідності з яким будує свою організацію), “скочується” на одну структуру, на той же режим розвитку. Але якщо певне критичне значення таких параметрів долається, то система і режим її руху якісно змінюються: система опиняється в області тяжіння іншого атрактору, що означає трансформацію як структурної організації системи, так і принципів її функціонування.

Система, що самоорганізується, являє собою самодіючу ієрархічну структуру, яка довільно переходить у різні режими функціонування, кожний з яких має свої особливі значення основних параметрів (змінних). Спонтанна зміна деяких з них (так звана внутрішня флуктуація) може стати причиною самоорганізації системи, що переходить у новий стан. У цій ситуації великого значення для її дослідження отримує ідея невизначеності, випадковості явищ Всесвіту, в тому числі й феномену людини. Як вважає В.Л. Храмова, світ, що розвивається, взагалі реалізується як “нелінійний синергетичний ефект спонтанності”^[102]. Випадковість у вигляді спонтанних флуктуацій починає розумітися як результат довільного вибору “живого” Космосу, який самостійно обирає шляхи свого розвитку.

Важливого значення у поясненні динаміки соціальних процесів отримує категорія інформації, що відіграє вирішаючу роль у процесах самоорганізації та саморегуляції складних нелінійних систем.

У надрах однієї системи, яка розуміється як сукупність елементів, що знаходяться у відносинах і зв’язках один з одним, і утворює певну цілісність, поступово накопичується інформація, яка сприяє її (системи) впорядкуванню та більш тонкій (порівняно з попередньою) організації. Коли кількість структурної інформації досягає необхідної для “архітектури” даної системи межі, відбувається її впорядкування. Система починає функціонувати, “шліфувати” свою структуру, тобто виявляти повною мірою свої потенційні можливості. Як зауважує Р.Ф. Абдєєв, “значна нерівноважність передбачає наявність таких великих за величиною градієнтів, які призводять до зміни властивостей системи, до її нелінійності”^[103], а отже, і до зростання її життєздатності.

Але і в надрах такої системи постійно відбувається накопичення інформації, досягнення критичної відмітки якої (коли інформаційна місткість системи вичерпано) зумовлює перехід у нову якість, на більш високий структурний рівень, де така інформаційна місткість набагато вища, а отже, ширші і можливості її накопичення, що відкриває нові шляхи для вдосконалення вихідної структури. Розвиток системи може бути прогресивним (якщо система є відкритою, а отже, здатна отримувати нову інформацію для здійснення саморегуляції) або регресивним (якщо система є закритою і не отримує ззовні необхідну для функціонування інформацію).

Продуктивність використання ідей синергетики у даному дослідженні виявляється очевидною, коли зважити на те, що у сучасній соціальній філософії соціальне життя розглядається як певного типу соціальний організм, що самоорганізується, здатен до саморегуляції, має свою структуру, елементи, виконує певні функції. Крім того, як зауважують О.Н. Князєва та С.П. Курдюмов, “знаючи майбутній бажаний стан та наслідуючи природній тенденції самоорганізації системи, людство здатне скоротити час виходу на майбутню форму організації”^[104].

Отже, використання принципів синергетики спрямовується на дослідження закономірності самоорганізації нелінійних динамічних систем, до яких належить і суспільство. Вивчення еволюції таких систем з врахуванням концепції їх самоорганізації спирається, насамперед, на поняття спонтанної флуктуації в точці біфуркації. Подібний процес пояснюється як “відбір” одного з альтернативних станів у процесі еволюції. “Подальша еволюція “відібраного” стану - мінливість і новий “відбір” - визначається нелінійним механізмом заглушення впливів інших флуктуацій та посилення ефектів даного стану, - пише В.Л. Храмова. - Селективна функція цього механізму більш конкретно виглядає як відкидання великої кількості випадкових послідовностей і збереження лише тих із них, які сумісні з незворотніми динамічними законами, що припускають асимптотично стійкі, а отже, - відтворювані атрактори”^[105].

Прикладом подібних процесів може бути в історії людства перша флуктуація - неолітична революція, в результаті якої утворилася аграрна цивілізація з її основним принципом збереження біологічних і соціальних умов життя людини; другий такий момент - промислова революція, що відбулася, як відомо, приблизно наприкінці XVIII сторіччя.

Тут треба зазначити, що процес переходу від одного типу цивілізації до іншого не можна обмежувати чіткими хронологічними межами: про прихід того чи іншого типу цивілізації ми можемо говорити лише тоді, коли починає працювати критерій, що визначає якісну зміну системи, у нашому випадку - це домінуючий спосіб задоволення людиною своїх потреб. Точно так же і біфуркаційні процеси ми фіксуємо в тому випадку, коли відбувається зміна одних тенденцій іншими, коли і старе, і нове існує паралельно, а як відсіюючий фільтр виступає, на думку В.Л. Храмової, цінність як міра стійкості та темпів становлення даного утворення, яка представлена відповідними характеристиками атрактору^[106]. Тому ми можемо говорити, що цінними для системи виявляються ті якості, які є в наявності у відповідному атракторі.

Характерною особливістю подібних змін і їх спрямованості є наявність такого явища як еквіпотенційність. Його сутність полягає в тому, що відбувається “включення” системи нижчого рівня до системи рівня більш високого, яка має якісно нові принципи організації. До того ж подібна система, як зауважує Р.Ф. Абдєєв, виникає із системи рівня, який знаходиться нижче, і утримує їх у своїй структурі, включаючи елементи аналогії на макрорівні^[107]. В історичному процесі це явище має наступний вигляд. Наприклад, індустріальна цивілізація являється еквіпотенційною для аграрної, тобто перша включає другу за принципом матрьошки, а інформаційна - еквіпотенційною для індустріальної. Характерною особливістю такого явища є те, що система, яка входить до структури з більш тонкою організацією, вже не являється для неї структуроутворюючою, адже сам принцип нової організації якісно інший.

Таким чином, використання ідей синергетики дозволить обгрунтувати природний шлях виникнення нової форми зв’язку у соціальному світі. До того ж, вийти на розуміння процесів становлення різних систем як самоорганізацію, а розгортання багатоманіття елементів цих структур - як “перехід від нерозвиненого цілого до розвиненого цілого”^[108].

До синергетичних принципів, що застосовуються у дослідженні, треба віднести і принцип єдності світу, який дозволяє говорити про включеність людини у космічні процеси обміну речовиною, енергією та інформацією, а також зрозуміти розвиток Всесвіту та еволюцію живого як єдиний процес. По-друге, принцип незворотності в еволюції систем, що самоорганізуються (так зване включення “стрілки часу”); по-третє, ідея розвитку як самоорганізації системи під час її переходу від хаосу до порядку, тобто на стадії впорядкування організації, що особливо важливим виявляється в умовах трансформації індустріального та становлення інформаційного суспільства; по- четверте, принцип спонтанної самодії системи на базі органічної взаємообумовленості частини та цілого^[109], коли людина розглядається як така, що обумовлює виникнення певного типу організації її соціального життя, а цивілізація - як фактор розвитку особистості та здійснення її потенціалу.

Використання законів і принципів діалектики у поєднанні з ідеями синергетики дозволяє нам дещо інакше розглядати всесвітньо- історичний процес, який найчастіше зображується у вигляді традиційної спиралі, яка розходиться, що викликає сьогодні дискусії у наукових колах: частина вчених відстоює позицію, згідно з якою розвиток відбувається за принципом спиралі, що розходиться, інші стверджують зворотне: розвиток відбувається за закономірностями спиралі, що сходиться (наприклад, Р.Ф. Абдєєв). Варіант вирішення цього питання можна знайти у тому випадку, якщо провести аналіз двох рівней реальності. Перший із них більш абстрактний (стосується питання еволюції універсуму, вірніше, тої його частини, розвиток якої призвів до виникнення інтелекту людини і пов’язаних з ним 2-ої та 3- ої природи). Але він неможливий без іншого, конкретнішого виду аналізу, присвяченого вивченню питання динаміки цивілізаційних змін, що пов’язані з розвитком атрибутів людини.

Схематичне зображення процесу розвитку тої частини Всесвіту, складовою якої є людина (Схема 1.2), дає нам можливість пояснити закономірності її розвитку та вірогідність виникнення згодом і штучного інтелекту.

Внаслідок вакуумних флуктуацій, результатом яких став Великий Вибух (своєрідна точка біфуркації), зароджується Всесвіт. Утворюються зірково-пилові хмари, зірки, планети, галактики, туманності, чорні дірки тощо, тобто починає відбуватися процес накопичення різноманіття структур. Із цієї множини відокремлюється Земля, на якій виникає клітина, починаючи таким чином новий виток еволюції, тепер уже живої речовини. Все відбувається за тією ж схемою: з одного, з певної одиничності виникає множинність: флуктуації призводять до виникнення тваринного та рослинного різноманіття, а потім - і інтелекту людини, який теж виявляється атрактором Всесвіту.

Схема 1.2

де: 1 - точка біфуркації зародження Всесвіту (або Великий Вибух), 2 - виникнення клітини, 3 - виникнення інтелекту та людини, 4 - створення штучного інтелекту.

Людина як істота за своєю природою соціально-активна займається різними видами діяльності, в процесі якої створює артефакти. Цей створений руками й інтелектом Homo sapiens штучний світ (чи друга природа), що складається з великої кількості найрізноманітніших предметів, засобів праці та машин, підкоряється єдиній меті - оптимальне задоволення потреб людини для її біологічного та соціального виживання та продуктивного функціонування. Але увесь парадокс сьогодні полягає в тому, що намагаючись досягти матеріального добробуту та зручностей життя, на другий план відійшли інтереси та цінності людини як духовного утворення. В результаті людство стоїть перед дилемою: якісні перетворення, найважливішими серед яких є розвиток духовності людини та зміна ціннісних пріоритетів з їх загальнолюдською орієнтацією, що визначатиме прогресивність взаємодії людини та суспільства, чи подальше накопичення проблем глобального масштабу з перспективою власного знищення через невміння вирішувати життєво важливі суперечності. Можливо, це одна із причин, які штовхають людину шукати собі помічника серед створених нею ж механізмів для вирішення глобальних проблем, які особливо загострилися в епоху НТР. Ймовірно, що створення штучного інтелекту започаткує нову епоху в еволюції Всесвіту, але і стане причиною цілої низки морально-етичних, правових та інших проблем, але це вже тема окремого дослідження.

Зараз треба зауважити на те, що всесвітньо-історичний розвиток, виявляється, відбувається за принципом спіралі, що розходиться, а досягнувши певного різноманіття структури, процес спрямовується до якогось атрактора, таким чином поступово формуючи в собі його риси. Коли ж досягається деяка ідентичність рис обох явищ (тобто атрактору та системи, що до нього рухається), починається процес функціонування системи, під час якого знов накопичується інформація (або різноманіття). Отже, спостерігається певна циклічність розвитку.

Але звертає на себе увагу й інша особливість, яка дає нам можливість зробити висновок про правомірність існування ідеї спиралі, що сходиться.

Якщо уявити собі час існування окремого типу цивілізації у вигляді витку спиралі, який на проекції відображається як відрізок, отримаємо зображення всесвітньо-історичного процесу як ломаної лінії, кожний наступний відрізок якої менший від попереднього. Точки, де лінія змінює свій напрямок, відзначають епохальні революції в історії людства - неолітичну, індустріальну, наукову. А це і є проекція моделі спіралі, що сходиться.

Історія людства дарує нам певний фактологічний матеріал для подібних побудов. Скажімо, аграрна цивілізація існувала приблизно дванадцять тисяч років, індустріальна виявилася набагато “молодшою” - час її існування скоротився до неповних двохсот. Період функціонування наступної інформаційної цивілізації може виявитися ще меншим.

Вірогідно, що скорочення часу існування окремих типів взаємодії між людиною та суспільством відбувається через те, що обсяг та швидкість інформаційного обміну, який здійснюється на кожному наступному етапі історичного розвитку, збільшується,

вдосконалюються засоби передачі, обробки, зберігання, отримання інформації. А зростання інформаційних потоків у структурі соціального організму як складної системи означає, що рівень її організації теж зростає, тобто підвищується рівень її складності, що обумовлює більшу динамічність такої структури та виникнення позитивного зворотного зв'язку при надходженні нової інформації.

Отже, процеси, які відбуваються в системі “Всесвіт - людина” підкоряються закономірностям двоспрямованої спиралі (що сходиться та розходиться); а процеси розвитку форм соціальної організації людини відповідають закономірностям спиралі, що сходиться. Даний висновок зовсім не означає безсумнівності положення, що висувається. Скоріше всього, в останньому випадку діють ті ж закони та закономірності, але їх виявлення поки не уявляється можливим через відсутність достатньої кількості фактологічного матеріалу. Можливо, ми маємо справу з процесами, які відбуваються за однією схемою, але з різною амплітудою коливань та швидкістю протікання циклів.

Таким чином, виходячи з усього викладеного вище, треба зауважити наступне. Для вирішення завдань дослідження необхідно провести аналіз інформаційних процесів, які відбуваються у структурі людини на біологічному та соціальному рівнях. Згідно з нашою гіпотезою, якісним результатом взаємодії цих інформаційних потоків являється процес саморозгортання нової форми організації соціального життя - інформаційної.

У якості основного способу організації емпіричного матеріалу обраний шлях сходження від абстрактного до конкретного, завдяки якому стає можливим визначення основи виникнення певної форми зв’язку у соціальному світі, якою являється людина, а також дослідження механізму об'єктивації іманентних якостей людини, що обумовлюють зміни у способі відтворення її соціальності, та форм їх виявлення у соціальному світі із таким змістом, який характеризує новий тип зв’язку між людиною та суспільством.

Для підтвердження основної гіпотези дослідження обирається діалектичний підхід, що дозволяє дослідити процес переходу людства на якісно новий щабель розвитку, обгрунтувати його закономірність, а також пояснити яким чином відбуваються подібні зміни.

Для реалізації цих завдань використовуються діалектичний і синергетичний методи із наступними принципами. По-перше, принцип генетичного аналізу, який використовується при дослідженні витоків інформаційного способу відтворення соціальності людини. По-друге, принцип системності, спрямований на дослідження людини як інформаційної системи, цілісність якої забезпечується циркуляцією інформаційних потоків, а також суспільства, спосіб організації та функціонування якого базується на соціальному метаболізмі, що має інформаційний характер. По-третє, це принцип єдності логічного та історичного, теорії та практики, за допомогою яких передбачається дослідити діалектику взаємодії людини як агента сутнісних сил, що виникають як мультиплікативний ефект здійснення соціального метаболізму, та суспільства як сукупності зв’язків, що встановлює людина для реалізації власних сутнісних сил. По-четверте, принципи кібернетики, використання яких спрямовується на аналіз особливостей взаємодії людини та суспільства на сучасному етапі, який характеризується переважанням зв’язків інформаційного характеру. По-п’яте, принципи синергетики, які дозволяють обгрунтувати природність процесу формування нового типу зв’язків між людиною та суспільством, а також пояснити яким чином відбуваються подібні зміни.

1.2