ЗАХІД: УНІКАЛЬНІСТЬ VERSUS УНІВЕРСАМІЗМ[247]

Що робить Захід західним?

Якими були головні характеристики західної цивілізації впродовж сторіч, допоки вона не модернізувалася? Різні вчені, які відповідали на це питання, давали різні відповіді, але погоджувалися, що існує чимало інституцій, галузей практики та вірувань, які небезпідставно можна вважати центральними для західної цивілізації.

Антична спадщина. Як цивілізація третьої генерації Захід успадкував чимало від давнішніх цивілізацій, передусім від античної. Серед багатьох здобутків античної цивілізації, успадкованих Заходом, слід виокремити грецьку філософію і раціоналізм, римське право, латинську мову і християнство. Спадкоємцями античної цивілізації були також ісламська та православна цивілізації, але не тією мірою, як західна.

Західне християнство. Західне християнство, насамперед католицизм, а потім і протестантизм, є саме по собі найважли­вішою історичною характеристикою західної цивілізації. Справ­ді, впродовж майже всього першого тисячоліття свого існування західна цивілізація була відома як західне християнство.

Серед західних християнських народів існувало добре розвинене почуття спільноти, яке відокремлювало їх від турків, маврів, візантійців та інших. Коли люди Заходу у XVI сторіччі вирушили підкоряти світ, вони робили це не лише заради золота, айвім'я Бога. Реформація та Контрреформація і розкол західного християнства на протестантизм і католицизм, а також політичні наслідки цього поділу та зрушення у стані думок - це також особливі риси західної історії, яких зовсім немає у східному православ'ї і які далекі від історичного досвіду Латинської Америки.

Європейські мови. Мова - це чинник, який за своїм значенням у розмежуванні культур поступається лише релігії. Захід відрізняється від переважної більшості цивілізацій своєю багатомовністю. Японська, хінді, пекінський діалект китайської, російська, а також арабська визнані нині як головні мови цивілізацій.

Уже у XVI сторіччі ці мови загалом набули сучасних форм. Як спільна міжнародна мова Заходу латина поступилася фран­цузькій мові, а у XX сторіччі французька поступилася англійсь­кій.

Нарізне існування світської та духовної влади. Впродовж усієї західної історії спочатку Церква як така, а потім кожна з церков існували окремо від держави. Бог та Цезар, церква і держава, духовна влада і світська влада утворювали дуалізм, який панував у західній культурі. Тільки в індійській цивілізації релігія і політика були так само чітко розмежовані. В ісламі Бог - це правитель; у Китаї та Японії правитель - це Бог; у православ'ї Бог-це молодший партнер правителя. Розмежування владних повноважень між церквою та державою, що характеризує західну цивілізацію, не притаманне будь-якій іншій цивілізації. Цей розподіл влади величезною мірою вплинув на розвиток свободи на Заході.

Влада закону. Уявлення про центральну роль закону для цивілізованого існування було успадковане від римлян. Серед­ньовічні мислителі виробили ідею природного права, яким мали керуватися монархи, а в Англії розвивалася традиція звичаєвого права. За доби абсолютизму у XVI-XVII сторіччях влада закону залишалася радше в теорії, ніж на практиці, але ідея підпорядкування людської влади певним обмеженням ззовні і далі неполегливо стверджувала: "Не волею людською, але волею Бога і закону". Традицію влади закону було зроблено засадовою стосовно констигуціонізму і захисту прав людини, включно з правом власності, від нелегітимного застосування влади. В інших цивілізаціях закон був значно менш важливим чинником у формуванні думок і поведінки.

Соціальний плюралізм і громадянське суспільство. Захід­не суспільство історично відзначалося чималим плюралізмом. Що відрізняє Захід, як казав Карл Дойч, "це виникнення і розвиток різних автономних груп, не ґрунтованих на кровних або шлюбних зв'язках".

Уже в VI-VII сторіччях до таких груп належали монастирі, чернечі ордени та гільдії; такі автономні групи, поряд з іншими асоціаціями і товариствами, поширилися у багатьох регіонах Європи. Впродовж більш ніж 1000 років Захід мав громадянське суспільство, що відрізняло його від інших цивілізацій. Плюра­лізм асоціацій доповнювався плюралізмом класів. До складу більшості суспільств Західної Європи увіходили відносно сильна й автономна аристократія, значні маси селянства і невеликий, але важливий за значенням клас ремісників і торговців. Сила феодальної аристократії, зокрема, виявилася в тому, що в біль­шості країн Європи вона обмежила здатність абсолютизму міцно вкорінитися. Цей європейський плюралізм різко контрастує із слабкістю аристократії і громадянського суспільства та силою централізованих бюрократичних імперій, що було притаманно тогочасній Росії, Китаю, Османській імперії та іншим, не за­хідним суспільствам.

Представницькі органи. Соціальний плюралізм зумовив уже на ранньому етапі виникнення парламентів, зборів та інших інституцій, що репрезентували інтереси аристократії, духівництва, купецтва та інших груп.

Ці органи забезпечували форми представництва, які в процесі модернізації розвинулися в інституції сучасної демократії. Подекуди за часів абсолютизму їхня діяльність припинялася або зазнавала значних обмежень. Але навіть тоді, коли це відбувалося, вони були здатні, як це сталося у Франції, відновлюватися як форма розширеної політичної залученості. Жодна інша з сучасних цивілізацій не має такої спадщини, як представницькі органи, які налічують 1000 років існування. На місцевому рівні розвинулися рухи самоврядування, спочатку в IX сторіччі у містах Північної Іспанії; потім вони поширилися на Північ, виборюючи владу, що доти належала єпископам та аристократії; і врешті-решт у XIII сторіччі це призвело до виникнення таких конфедерацій "сильних і незалежних міст", як Ганзейська ліга. До представництва на загальнодержавному рівні додалася автономія на місцевому рівні, чого не було в інших регіонах світу.

Індивідуалізм. Багато з наведених вище особливостей захід­ної цивілізації сприяло формуванню індивідуалізму і традиції індивідуальних прав і свобод, що було унікальним серед циві­лізованих суспільств. Індивідуалізм почав розвиватися у XIV та XV сторіччях, і на початок XVII сторіччя на Заході уже було визнано право на індивідуальний вибір, яке Дойч визначав як "революцію Ромео і Джульєтти".

Були також проголошені (хоча й не всіма визнані) вимоги щодо рівних прав для всіх. Індивідуалізм залишається характер­ною рисою Заходу серед цивілізацій XX сторіччя. В одному з досліджень, де розглянуто схожі за соціально-демографічними показниками групи населення з 50 країн, індекс індивідуалізму виявився найвищим у 20 країнах, з яких 19 - країни Заходу. Інше кроскультурне дослідження індивідуалізму і колективізму також виявило домінування індивідуалізму на Заході порівняно з більшим поширенням колективізму в інших країнах. Це стало підставою для висновку, що "цінності, які для Заходу найважливіші, для інших країн мають найменше значення". Знову і знову мешканці Заходу і країн, що не належать до Заходу, вказують на індивідуалізм як головну відмітну рису останнього.

Наведений перелік не вичерпує визначальних характеристик західної цивілізації. Він також не означає, що такі характеристики були завжди і скрізь притаманні західному суспільству. Адже численні деспоти в історії Заходу час від часу порушували принцип легітимности і розпускали представницькі органи. Це також не означає, що всіх цих характеристик немає в інших цивілізаціях: Коран і шаріат становлять основний закон для ісламських суспільств; Японія та Індія мали класові структури, паралельні до тих, що існують на Заході (і, можливо, як результат тільки вони стали тими двома великими незахідними суспільст­вами, де довший час утримувалися при владі демократичні уряди). Взятий окремо, майже жоден з цих чинників не є унікальним надбанням Заходу. Але поєднання їх створює особ­ливості Заходу. Ці ідеї, царини практики та установи від самого початку були набагато більше притаманні саме Заходові, аніж іншим цивілізаціям.

На цих підвалинах розвинулася така особливісгь Заходу, що відрізняє його від інших цивілізацій, як відданість ідеї свободи особистості. Європа, зазначав Артур М. Шлезінгер-молодший, - "це джерело - унікальне джерело... ідей індивідуальної свободи, політичної демократії, правління закону, прав людини і культурної свободи... Це європейські ідеї, які можуть стати азійськими, африканськими чи близькосхідними лише через запозичення".

Ці поняття і характеристики є також значною мірою тими чинниками, що дали змоіу Заходові відіграти провідну роль у процесі модернізації як своєї цивілізації, так і цілого світу. Бони надають західній цивілізації унікальності, а західна цивілізація цінна якраз не тим, що вона універсальна, а тим, що вона унікальна.

Чи можуть інші наслідувати Захід?

Чи мусять незахідні суспільства відійти від власних культур і засвоїти головні елементи західної культури з метою модерніза­ції? Час від часу лідери таких суспільств думають, що це необхідно. Петро І і Мустафа Кемаль Ататюрк прагнули модер­нізувати свої країни й були переконані, що для цього треба прийняти західну культуру, навіть у таких деталях, як заміна традиційних головних уборів західними відповідниками. В результаті вони створили "розколоті" країни, непевні щодо своєї культурної ідентичності. Але культурний імпорт з Заходу так і не надав їм суттєвої допомоги у проведенні модернізації. Частіше лідери незахідних суспільств проводили модернізацію і відкидали вестернізацію. їхню мету узагальнено виражають поняття "ті-юн" (китайська наука фундаментальних принципів, західна наука практичного застосування) і "вокен, йосей" (японський дух, західна техніка), що були проголошені китайськими та японськими реформаторами сторіччя тому. Ці погляди висловив у 1994 році і принц Бандар бін Султан (Саудівська Аравія): "Можна імпортувати з-за кордону красиві речі та високі технології.

Між цивілізаціями завжди існували зв'язки та обмін. За умов сучасних транспортних засобів і комунікацій вони значно розширилися. Проте більшість великих цивілізацій світу існує як мінімум 1000 років, а деякі - кілька тисяч років. Ці цивілізації продемонстрували, як запозичення з інших цивілізацій збільшу­ють їхні власні шанси на виживання. Більшість науковців погоджуються з тим, що запозичення Китаєм буддизму з Індії не змогло "індуїзувати" Китай; замість цього відбулася китаїзація буддизму. Китайці пристосували буддизм до своїх цілей і потреб. Досі китайці з успіхом чинили опір енергійним спробам Заходу християнізувати їх. Якщо вони запозичать християнство на якомусь етапі своєї історії, то найімовірніше воно буде абсорбоване і адаптоване таким чином, щоб зміцнити традицію китайської культури.

Аналогічним чином у минулому араби-мусульмани ці­нували і використовували елліністичну спадщину головно для утилітарних цілей. Вони були передусім зацікавлені у ■запшиченнї деяких зовнішніх форм ⅛bo технічних аспектів ї відкидали всі елементи культури, які вступали б у конфлікт з "істиною", стверджуваною засадовими нормами і заповітами Корану. Японія діяла за цим же принципом. У VII сторіччі Японія імпортувала китайську культуру і перейшла до високої цивілізації "за своєю ініціативою, незалежно від економічного і політичного тиску".

"Упродовж подальших сторіч періоди відносної ізоляції від континентальних упливів, - коли запозичення попередніх епох сортували, і ті, що виявлялися корисними, засвоювали, — чергувалися з періодами поновлення контактів і культурних запозичень". За схожою моделлю Японія та інші незахідні суспільства сьогодні абсорбують вибрані елементи західної культури і використовують їх для зміцнення своєї власної культурної ідентичності. Як сказав Бродель, було б мало не проявом "інфантилізму" думати, що "тріумф однієї цивілізації спричиниться до зникнення плюралізму культур, що їхнім втіленням були віками великі цивілізації світу".

Повернення до культурних витоків

Модернізація і економічний розвиток не вимагають культур­ної весгернізації і не спричиняють її. Навпаки, вони сприяють відродженню місцевих культур і відновлюють належність до них членів суспільства, що зазнає модернізації. На індивідуальному "рівнпіерёгзд людей' унєвгдомг місця, зміна 'соціального сере­довища і професійного осередку руйнує традиційні місцеві зв'язки, породжує почуття відчуження та аномію (тобто вакуум правових та етичних норм) і призводить до кризи ідентичності, яку нерідко вдається подолати зверненням до релігії. На су­спільному рівні модернізація сприяє загалом економічному збагаченню країни та зміцненню її військового потенціалу. Це спонукає людей більше цінувати свою спадщину і виявляти ініціативу в царині культури. В результаті у багатьох незахідних суспільствах спостерігаємо повернення до місцевих культур. Часто це повернення набуває релігійної форми, і глобальне повернення до релігії є безпосереднім наслідком модернізації. У незахідних суспільствах це відродження майже неминуче набуває антизахідного характеру, в деяких випадках відкидаючи західну культуру, позаяк вона "християнська і підривна", а в інших - позаяк вона "світська і занепадницька". Повернення до традиційної культури найяскравіше виражено в азійських та мусульманських суспільствах. Ісламське відродження виявило себе в усіх мусульманських країнах; майже в усіх країнах воно перетворилося на значний соціальний, культурний та інтелек­туальний рух, і в більшості з них воно справляло глибокий вплив на політику. На 1996 рік фактично всі мусульманські країни, крім Ірану, стали більш ісламськими у світогляді, практиці та установах, ніж 15 років тому. У країнах, де ісламські політичні сили не формують уряду; вони домінують в опозиційних колах і часто монополізують опозицію урядові. В цілому мусульмансь­кому світі люди протистоять "західній отруті", що проникає у мусульманські суспільства.

Суспільства Східної Азії пройшли паралельно процес нового відкриття своїх традиційних культурних цінностей і дедалі частіше приходять до висновків, невтішних для західної культури. Кілька сторіч поспіль вони, разом з іншими незахідними народами, заздрили економічному розвитку, технологічній довершеності, військовій силі та політичній згуртованості західних суспільств. Вони шукали таємницю успіху в царині практики та у звичаях Заходу. Коли вони знаходили у практичному житті західних суспільств ключ до успіху, то намагалися використати його у своїх суспільствах. Проте тепер відбулися докорінні зрушення. Зараз мешканці країн Східної Азії вважають, що своїм швидким економічним розвитком вони завдячують не імпортові західної культури, а відданості власній культурі. Як вони самі стверджують, пояснюючи свої успіхи, річ не в тім, що вони вподібнилися Заходові, а в тім, що вони залишилися несхожими. Більш- менш однаковим чином, коли незахідні суспільства виявлялися слабкими у стосунках із Заходом, їхні лідери нерідко зверталися до західних цінностей самовизначення, лібералізму, демократії і свободи, для виправдання своєї опозиційності у протистоянні глобальному пануванню Заходу. Тепер, коли вони не такі слабкі, а навпаки, дедалі більше міцнішають, вони таврують як прояв "імперіалізму прав людини" звернення до тих самих цінностей, які використовували свого часу для захисту своїх інтересів. Потенціал Заходу зменшується і тією ж мірою зменшується притягальна сила західних цінностей і культури, тому Захід стикається з потребою пристосуватися до зменшення свого впливу на систему цінностей незахідних суспільств. У визначальних аспектах вагома частина світу стає більше сучас­ною, але менше західною.

Одним з проявів цієї тенденції є те, що Рональд Дор визначив як "повернення до традицій у другій генерації", У колишніх колоніях і в країнах незахідного свїіу, що не втрачали незалежності, "перша генерація модернізаторів", або "перша постколоніальна генерація", часто навчалася в іноземних (західних) університетах космополітичною мовою Заходу. Частково тому, що вони виїздили за кордон у віці вразливих підлітків, їхнє сприйняття західних цінностей і способу життя могло виявитися досить глибоким. Більшість представників кількісно значно більшої другої генерації, навпаки, одержували освіту вдома в університетах, заснованих першою генерацією, де вживалася радше місцева мова, ніж її колоніальний еквівалент. Такі університети "забезпечують набагато менш інтенсивний контакт з культурою метрополії", її "знання передається шляхом перекладу, звичайно низької якості і з обмеженнями". Випускники цих університетів з антипатією ставляться до панівного статусу тієї генерації, яка одержувала освіту на Заході, тому часто "зазнають впливу етноцентристських опозиційних рухів". Мірою зменшення впливу Заходу молоді та амбітні лідери не можуть дивитися на Захід як на джерело влади й багатства. Вони мусять знайти шлях до успіху у своєму власному суспільстві і через це адаптуються до культури цього суспільства.

Одним з чинників повернення до традицій є парадокс демо­кратії: коли незахідні суспільства приймають західну систему виборів, демократія дає поштовх негативістським і антизахідним політичним рухам і часто приводить їх до влади.

У 1960-х та 1970-х роках вестернізовані та прозахідні уряди у країнах, що розвиваються, перебували під загрозою переворотів та революцій; у 1980-х та 1990-х роках їм дедалі більше загро­жувало усунення в результаті виборів. Демократія має тенденцію перетворювати суспільство на більш ізольоване, а не на більш космополітичне. Політики у незахідних суспільствах не виграють вибори, якщо демонструють, які вони прозахідні. Суперництво під час виборів стимулює їх до висування найпопулярніших (з їхньої точки зору) гасел. Ці гасла, як правило, за характером етнічні, націоналістичні та релігійні. Результатом є народна мобілізація проти еліт, орієнтованих на Захід, і проти Заходу взагалі. Цей процес, що почався у Шрі Ланка у 1950-х роках, поширився на Азію, Африку та Близький Схід з країни до країни і зреалізувався у перемогах партій релігійної орієнтації в Індії, Туреччині, Боснії та Ізраїлі в результаті виборів 1995 та 1996 років. Демократизація, таким чином, вступила в конфлікт з вестернізацією.

Потужні тенденції повернення до традицій підривають віру в те, що західна культура стане світовою культурою. Два центральних елементи будь-якої культури - це мова і релігія. Вже зазначалося, що англійська стає світовою мовою. Вона й справді стала мовою міжнаціонального спілкування у бізнесі, дипломатії, міжнародних установах, туризмі та авіації. Проте вживання англійської для міжкультурної комунікації передбачає існування різних культур з усіма їхніми відмінностями: як будь-який переклад та інтерпретація - це засіб відтворення цих відмінностей, а не усунення їх. Фактично частка населення світу, що говорить англійською, незначна і зменшується. Згідно з найбільш достеменними даними, зібраними Сиднеем С. Калбертом, професором Вашингтонського університету, у 1958 році приблизно 9,8% людей говорили англійською як першою чи другою мовою; у 1992 - 7,6%. Мова, чужа для 92% населення світу, - це не світова мова. У1958 році 24% населення світу говорило однією з 5 західних мов, а в 1993 - менше ніж 21%. Така ж ситуація і з релігією. Західні християни зараз становлять приблизно 30% населення світу, але ця частка невпинно змен­шується; мабуть, уже в наступному десятиріччі кількість мусуль­ман перевищить кількість християн. Що стосується двох го­ловних елементів культури, мови та релігії, то Захід відступає. Як зазначав Майкл Говард, "поширене на Заході уявлення про те, що культурна різноманітність - це історичний курйоз, що інші культури швидко відступають перед англомовною, орієнто­ваною на Захід світовою культурою, яка формує наші засадові цінності, - це уявлення просто не відповідає дійсності".

Мірою того, як процес повернення до традицій поши­рюється, а притягальна сила західної культури зменшується, центральною й дедалі очевиднішою проблемою у стосунках між Заходом та іншими стає розрив між зусиллями Заходу, зокрема Америки, спрямованими на утвердження західної культури як універсальної, та її здатністю стати такою. Крах комунізму внаочнив цю ситуацію, оскільки Захід дійшов висновку, що ідеологія демократичного лібералізму здобула тріумфальну перемогу у світовому масштабі і в такий спосіб довела своє універсальне значення. Захід (особливо Сполучені Штати, які завжди були країною місіонерів) вважає, що незахідні народи повинні визнати західні цінності - демократію, вільний ринок, обмеження повноважень уряду, відокремлення церкви від держави, права людини, індивідуалізм і владу закону - і підтримувати ці цінності у своїх інституціях. Лише меншість в інших цивілізаціях декларує і підтримує ці цінності, але панівні погляди щодо них у незахідних культурах коливаються в діапазоні від скептицизму до відвертої опозиції. Що для Заходу є універсальним, те для інших культур - прояв імперіалізму.

Представники незахідних культур указують на протиріччя між західними принципами та практикою Заходу. Лицемірство і подвійний стандарт - ось ціна універсалістських претензій. Демократію підтримують, але не тоді, коли вона може привести до влади ісламських фундаменталістів; заборону на поширення зброї проповідують для Іраку та Ірану, а не для Ізраїлю; вільну торгівлю розглядають як еліксир економічного розвитку, але не тоді, коли йдеться про сільське господарство; права людини обстоюють у стосунках з Китаєм, але не з Саудівською Аравією; щоб відбити агресію проти Кувейту, який володіє нафтою, вдаються до масованого удару, але реакція на агресію проти Боснії, яка не має нафти, є зовсім іншою.

Сама ідея про те, що незахідні народи повинні прийняти західні цінності, інституції та культуру, по суті, є неморальною. Майже всесвітня експансія Європи у другій половині XIX сто­річчя і глобальне домінування CUIA у другій половині XX сто­річчя сприяли поширенню багатьох аспектів західної цивілізації у світі. Але європейського глобалізму вже немає, і американська гегемонія відходить у минуле; принаймні вона більше не по­трібна для захисту США проти радянської загрози, як у період холодної війни.

Шляхи культури торує сила. Якщо незахідні суспільства колись знову зазнають впливу західної культури, то це станеться тільки як результат експансії Заходу, розгортання його військо­вої могутності. Імперіалізм - це неминучий логічний наслідок універсалізму, але небагато знайдеться серед пропагандистів універсалізму таких, хто визнав би необхідність мілітаризації і брутального насильства для досягнення їхньої мети. Крім того, як зріла цивілізація, Захід втрачає економічний та демогра­фічний динамізм, потрібний для того, щоб накинути свою волю іншим суспільствам. Будь-яке зусилля в цьому напрямку супе­речить західним цінностям самовизначення і демократії. У бе­резні 1996 року прем'єр-міністр Малайзії Махатхір заявив голо­вам урядів країн Європи: "Європейські цінності - це європейсь­кі цінності; азійські цінності - це універсальні цінності". Мірою того, як азійська та мусульманська цивілізації утверджуватимуть універсальне значення своїх культур, люди Заходу дедалі краще розумітимуть зв'язок між універсалізмом та імперіалізмом і цінуватимуть переваги плюралістичного світу.

і

Коли шотландці збираються разом, аби відсвяткувати свою національну тотожність, вони це роблять так, як це закріплено у традиції. Чоловіки вбираються у кілти^{252 [248] [249], кожному кланові належить мати свою власну картату тканину, а церемоніальні дії супроводжуються завиванням волинок. За допомогою цих символів вони виказують свою вірність старовинним ритуалам - ритуалам, що їх походження сягає далекої давнини.}

За винятком того факту, що воно якраз і не сягає. Поряд із більшістю інших символів шотландськості ці ритуали становлять цілком новітнє утворення. Скидається на те, що короткий кілт винайдений на початку вісімнадцятого сторіччя англійським промисловцем із Ланкаширу Томасом Ровлінсоном. Він заповзявся внести зміни в тодішнє вбрання шотландських горян, аби збити його більш підхожим для робочого люду.

Кілти були продуктами індустріальної революції. Мета полягала не в тому, щоб зберегги віками освячені звичаї, а навпаки - вивести шотландських горян із порослих вересом боліт і направити їх до фабрики. Життєвий шлях кілту не

розпочинався у вигляді національного одягу шотландця. Мешканці долин, які складали переважну більшість шотландців, вбачали в одязі горян варварську форму вбрання й дивилися на неї із деяким презирством. Подібно до цього, чимало із кланових картатих тканин, що їх нині носять, були винайдені упродовж вікторіанської доби зусиллями підприємливих кравців, які вірно вбачали в них предмет доброго збуту.

Багато із того, про що ми думаємо як про традиційне й занурене у віковічну імлу, насправді є продуктом заледве кількох останніх сторіч, а то й часто-густо іще більш новітнім. Випадок із шотландським кілтом узято із славнозвісної праці істориків Еріка Гобсбовма і Теренса Рейнжера, яка має назву Винахід традиції. Вони наводять приклади винайдених традицій із життя низки несхожих поміж собою країн, включаючи колоніальну Індію.

У1860 році британці спорядили археологічну експедицію з метою дослідити величні пам'ятки старовини Індії і зберегти індійську "спадщину". Позаяк вони були переконані, що місцеві мистецтва й ремесла перебувають у занепаді, то й збирали докупи старовинні вироби, щоб передати їх до музеїв. Наприклад, до 1860 року як індійські, так і британські солдати вдягалися в однострої західного зразка. Проте, з точки зору британця, індійці мали виглядати як індійці. Військові однострої були видозмінені, включивши до свого складу чалму, пасок і кітель, які вважалися "автентичними". Деякі із винайдених, чи напіввинайдених тоді традицій продовжують існувати в країні й зараз, хоч, звичайно, чимало інших були пізніше відкинуті.

Традиція і звичай - ось що становило зміст життя основної маси людей упродовж найтривалішого відтинку людської історії. Незважаючи на це, прикметним є факт вкрай незначного інтересу, що його виказують до них вчені й філософи. Існує безліч дискусій стосовно того, що являє собою модернізація і що означає бути модерним, але вельми мало про те, що таке традиція. Коли я збирав матеріали для цього розділу, то надибав на десятки академічних праць англійською мовою, у назві яких було слово "модерн". Я ж бо й сам написав декілька, - та зрештою спромігся віднайти лишень кілька книг, які були спеціально присвячені традиції.

Європейське Просвітництво 18 сторіччя було тим періодом, за якого традиція набула негативного змісту. Одна із його чільних постатей, барон де Гольбах, наступним чином виклав своє ставлення до цього питання:

Наставники доволі довго спрямовували погляди людей на небеса, тож нехай тепер спрямують їх на землю. Нехай же людський розум - геть виснажений незрозумілою теологією, сміховинними вигадками, незбагненними таємницями, пустопорожніми обрядами - налаштується на пізнання природи, осяжних для нього цілей, земних істин та корисного знання. Щойно марнотні людські вигадки будуть відкинуті, то й розважливі думки невдовзі самі собою опанують тими людськими головами, про які гадали, що вони назавжди приречені помилятися.

Ясна річ, що Гольбах ніколи не намірявся серйозно займатися традицією та її роллю у суспільстві. Традиція тут постає усього-на-всього як тіньовий бік модерну, якась химерна прибудова, що її легко можна усунути. Якщо ми насправді хочемо схопити сугь традиції, то ми не можемо ставитися до неї просто як до дурниці. Лінгвістичні корені слова "традиція" старі. Англійське слово за походженням сягає латинського терміна tradere, що означає передавати або давати комусь іншому на збереження. Напочатку tradere вживалося у контексті римського законодавства, де воно відносилося до законів про спадкоємність. Вважалося, що власність, яка переходить від одного покоління до другого, має бути передана на основі довіри - спадкоємець зобов'язаний її захищати й плекати.

Може скластися враження, що поняття традиції, на відміну од кілтів і волинок, існувало повсюдно упродовж багатьох сторіч. Та знову ж таки, видимість оманлива. Термін "традиція" у тому сенсі, як він зараз уживається, фактично є продуктом останніх двох сторіч у європейській історії. Подібно до поняття ризику, про яке йшлося у попередньому розділі, за часів середньовіччя не існувало жодного загального уявлення про традицію. У такому слові не було ніякої потреби достоту тому, що традиція і звичка існували повсюдно.

Далі, сама по собі ідея традиції становить витвір модерну. Це не означає, що її не можна застосовувати по відношенню до домодерних або не-західних суспільств, а йдеться лише про те, що ми повинні ставитися до дискусії про традицію із певною засторогою. Ототожнюючи традицію із догмою і неосвіченістю, мислителі доби Просвітництва у такий спосіб прагнули виправдати власне суцільне поглинання новизною.

Отож, як ми повинні розуміти "традицію", коли вивіль­няємося від упереджень Просвітництва? За добрий початок тут може слугувати повернення до винайдених традицій. Як зазначають Гобсбовм і Рейнджер, винайдені традиції і звичаї не є первозданними. Вони скоріше вигадані, ніж виниклі спонтанно; вони застосовуються як засіб панування; вони не існували від прадавніх часів. Факт їхньої тяглості із далеким минулим зазвичай виявляється хибним.

Я б хотів внести сум'яття у їхні докази. Я б сказав, що усі традиції є традиціями винайденими. Жодне із традиційних суспільств не було повністю традиційним, а традиції та звичаї були винайдені на підставі різноманітних причин. Ми не повинні вважати, що свідома розбудова традиції розпочалася лише за модерного періоду. Понад те, традиції завжди інкорпоровані до влади незалежно од того, створені вони зумисно чи ні. Королі, імператори, священнослужителі та інші упродовж тривалого часу винаходили традиції, що їм були підхожі та узаконювали їхнє правління.

Це справжнісінький міф думати про традиції, що вони не підлягають змінам. З часом традиції еволюціонують, але крім того, вони можуть цілком раптово змінитися або трансформуватися. Якщо можна тут так висловитися, то вони винайдені й перевинайдені.

Звичайно, деякі традиції, як-от ті, що пов'язані з великими релігіями, тривають у часі упродовж сторіч. Наприклад, існують засадничі настанови Ісламу, що їх майже усі віруючі мусульмани повинні дотримуватися і які залишалися за усіма ознаками незмінними упродовж дуже тривалого періоду. Та хоч яка тяглість є притаманною таким доктринам, вона крокує пліч-о-пліч із багатьма змінами, навіть революційними, які стосуються їхнього тлумачення та використання. Немає такої речі, як довершено чиста традиція. Подібно до усіх інших світових релігій Іслам увібрав в себе величезну кількість культурних джерел, - тобто, інших традицій. Те ж саме, але на більш загальному рівні, характеризує Оттоманську імперію, яка роками всотувала - з-посеред інших - арабські, перські, грецькі, римські, берберські, турецькі та індійські впливи.

Втім, це просто хибно вважати, що якась певна сукупність символів або практик, аби бути традиційною, має існувати упродовж сторіч. Різдвяне звернення монарха, яке кожного року транслюється по радіо в Британії, стало традицією. Але ж започатковане воно було лише у 1932 році. Тривалість у часі не становить ключової серед інших характерних рис традиції чи її більш поширеного родича - звичаю. Визначальними рисами традиції є ритуал і повторення. Традиції завжди належать до прикмет груп, спільнот або колективів. Індивіди можуть наслідувати традиції і звичаї, але традиції не становлять якості індивідуальної поведінки, як це властиво звичкам.

Що особливо притаманне традиції, то це те, що вона окреслює щось на кшталт істини. Для того, хто наслідує традиційну практику, не постає аніяких питань щодо альтернатив. Хоч би яких численних змін вона зазнавала, усе ж традиція забезпечує кістяк діяльності, що назагал не викликає сумнівів. Зазвичай традиція має своїх охоронців - мислителів, священиків, мудреців. Охоронці - це зовсім не те саме, що експерти. Вони здобуваються на становище і владу завдяки тому фактові, що лишень вони спроможні інтерпретувати традиційну ритуальну істину. Лише вони можуть розгадати справжнє значення сакральних текстів або інших символів, які/ застосовуються в колективних ритуалах.

Просвітництво заповзялося зруйнувати владу традиції й лише частково досягло мети. Упродовж тривалого відтинку часу у більшій частині модерної Європи традиції залишалися міцними, а то й навіть ще більше вкорінилися на теренах ледь не усієї решти світу. Чимало традицій було відновлено, інші ж були засновані заново. З боку певних секторів суспільства існувало узгоджене прагнення до того, аби захистити або пристосувати старі традиції. Врешті-решт, це якраз те, на чому сходилися раніше і зараз сходяться консервативні філософи. Традиція либонь є найбільш засадничим поняттям консерватизму, позаяк консерватори переконані, що вона містить в собі накопичену мудрість.

Подальша причина стійкості традиції в індустріальних країнах полягала в тому, що інституційні зміни, започатковані модерном, обмежувалися головним чином громадськими установами - особливо управлінням та економікою. Тради­ційні способи діяльності оприявнювали тенденцію живучості та відновлення у багатьох ділянках життя, включно із пов­сякденністю. Можна було б навіть стверджувати про наявність чогось схожого на симбіоз між модерном і традицією. Наприклад, у більшості країн сім'я, сексуальність і міжстатевий поділ залишалися надто просякнутими традицією і звичкою.

Сьогодні під впливом глобалізації відбуваються дві засадничі зміни. У західних країнах не тільки громадські установи, але й повсякденне життя починають вивільнятися з-під влади традиції. Інші ж суспільства у світі, що залишаються більш традиційними, починають детрадиціоналізуватися. Я вбачаю у цьому осердя з'явлення глобального космополітичного суспільства, про яке я говорив раніше.

Це суспільство, яке живе після того, як настав кінець природи. Іншими словами, чимдалі, то все менше сторін фізичного світу залишаються цілковито природними, тобто не підданими дії людського втручання. Це також суспільство, яке живе після того, як настав кінець традиції. Кінець традиції не означає, що традиція зникає, - як того хотіли мислителі Просвітництва. Навпаки, у різних проявах вона продовжує існувати повсюдно. Та усе менше й менше, - якщо про неї можна висловитися таким штибом, - це традиція, яка живе традиційним способом. Традиційний спосіб означає захист традиційних форм діяльності за допомогою притаманних їм ритуалів і символізму, тобто це захист традиції на підставі її внутрішніх вимог до істини.

Світ, у якому модернізація не обмежується якимось одним географічним ареалом, а дається взнаки на глобальному рівні, позначається на традиції численними наслідками. Буває, що традиція і наука інколи переплітаються - дивовижно й цікаво. Зверніть увагу, наприклад, на часто обговорюваний епізод, який стався в Індії у 1995 році, коли у деяких індуїстських храмах божества, як видається, пили молоко. В один і той же день не лише в Індії але по усьому світові кілька мільйонів людей намагалися запропонувати молоко святим образам. Деніс Відал - антрополог, який писав про цей феномен, - зауважує: одночасно демонструючи себе у кожній країні світу, де мешкають індійці, індуїстські божества можуть здобутися на успіх, витворюючи перше за усі часи диво суголосно з ерою, яку на кожному кроці переслідує гасло глобалізації.

Так само цікавим є факт широкого визнання - як віруючими так і невіруючими - того, що наукові експерименти доконче потрібні, аби встановити справжність дива. Науку було поставлено на службу вірі.

На підставі цього прикладу видно, що традиція не тільки продовжує жити, але й відроджується. Разом з тим традиції також часто-іусто поступаються модерну і за певних обставин чинять у такий спосіб геть по усьому світові. Традиція, зміст якої спустошено й комерціалізовано, перетворюється на спадщину або на кітч, як-от купівля усіляких дрібничок у крамницях аеропортів. Як показує індустрія спадщини, спадщина - це традиція, що подається як видовище. Оновлені будівлі на туристичних сайтах можуть виглядати блискуче, й навіть саме оновлення може бути автентичним майже до останньої деталі. Але збережена таким чином спадщина є відірваною од внутрішньої життєвої сили традиції, яка полягає у злуці із досвідом повсякденного життя.

З моєї точки зору, цілком раціонально визнавати те, що традиції у суспільстві достеменно потрібні. Ми не можемо прийняти просвітницької ідеї стосовно того, що світ повинен повністю позбутися традиції. Традиції потрібні і завжди продовжуватимуть існувати,, бо вони надають життю тяглості й форми. Ось візьмімо за приклад академічне життя. Кожен в академічному світі працює всередині традицій. Навіть академічні дисципліни, як певні цілісності, - як-от економіка, соціологія або філософія, - мають традиції. Причина тут у тому, що ніхто не у змозі працювати на підставі повної еклектики. Без інтелектуальних традицій ідеї не мають ніякого стрижня чи спрямування.

Одначе, частину академічного життя складає постійне з'ясування меж цих традицій і заохочення активного поміж ними взаємообміну. Традиції чудово можна захистити нетрадиційним шляхом - і в цьому полягає їхнє майбуття. Ритуали, церемонії і повторення відіграють важливу соціальну роль, яка є зрозумілою і згідно з якою діють більшість організацій, включно із урядами. Традиції й надалі будуть підтримуватися такою мірою, якою уможливлюватиметься їхнє обґрунтування. - але не на засадах притаманних їм внутрішніх ритуалів, а у порівнянні з іншими традиціями або способами життєдіяльності.

Усе це правдиво навіть по відношенню до релігійних традицій. Зазвичай релігія асоціюється з ідеєю віри, чимось на зразок різкого емоційного переходу до переконання. Та у космополітичному світі набагато більше людей ніж будь-коли раніше перебувають у реіулярних контактах з іншими людьми, які думають інакше порівняно із ними. Від них вимагається виправдання їхніх переконань, - принаймні подумки - як для них самих, так і для інших. Хоч би як там було, але існує чимала частка раціонального у стійкості релігійних ритуалів та релігійної шани у суспільстві, яке детрадиціоналізується. І це якраз те, що й має бути.

Проте зі зміною ролі традицій у наше життя вводиться нова динаміка. Підсумково її можна подати як "штовхай - тягни" між автономією дії та примусовістю, з одного боку, і космополітизмом та фундаменталізмом, з другого. Там, де традиція відступила, ми силоміць утягуємося у більш відкрите і рефлексивне життя. За умов автономії і свободи приховану потугу традиції можуть заступити більш відкриті дискусія і діалог. Але ці вияви свободи тягнуть слідом за собою інші проблеми. Суспільство, яке живе по той бік природи і традиції, - як живуть тепер майже усі західні суспільства, - є таким, що вимагає прийняття рішень як у повсякденному житті, так і деінде. Темна сторона прийняття рішення стосується з'явлення згубних звичок і непереборних імпульсів. Тут відбувається щось справді інтригуюче, але й заразом тривожне. Здебільшого усе це зосереджується у розвинених країнах, але починає також спостерігатися у середовищі заможних груп і в інших місцях. Про що я наразі говорю, стосується поширення ідеї і реальної практики згубних звичок. Поняття згубної звички у своїх витоках застосовувалося винятково до алкоголізму і наркоманії. Але тепер ним може бути охоплена будь-яка ділянка діяльності. Кожен може виявляти зтубну схильність до праці, фізичних вправ, їжі, сексу, а то й навіть любові. Причина полягає у тому, що ці форми діяльності - та й деякі інші життєві прояви - набагато менше структуровані традицією і звичкою, ніж це було колись.

Подібно до традиції згубна звичка зосереджена довкола впливу минулого на сучасне; і, як і в випадку з традицією, повторенню тут належить ключова роль. Минуле, про яке йдеться, - це минуле радше індивідуальне, ніж колективне, і до повторення тут підганяє тривога. Я вбачаю у згубній звичці заморожену автономію. Кожний контекст детрадиціоналізації відкриває можливість більшої свободи дії, аніж та, що була раніше. Ми тут говоримо про людське вивільнення із обіймів минулого. Згубні нахили вступають у гру тоді, коли вибір, що до нього спонукає автономія, постає у перекрученому вигляді - як тривога. У царині традиції минуле структурує теперішнє через спільні колективні переконання і почуття. Наркоман також перебуває у полоні минулого, - але з тієї причини, що він або вона не можуть порвати із тим, що на самому початку було вільно обрано як особливості індивідуального способу життя.

Мірою того, як стискається сфера впливу традиції і звичаїв на світовому рівні, змінюється відповідно й головна підвалина нашої самоідентичності - наше самовідчуття. У більш традиційних ситуаціях самовідчуття здебільшого підтримується завдяки стабільності соціального становища індивідів у спільноті. Там, де традиції занепадають і набирає сили вибір способу життя, особистість не становить винятку. Самоідентичність належить творити і відтворювати на активнішій основі аніж раніше. Це пояснює, чому усілякі різновиди терапії й консультацій набули такої популярності у західних країнах. Започатковуючи модерний психоаналіз, Фройд вважав, що він узасадничує наукове ставлення до неврозів. У результаті ж він зайнявся розробкою методу для відновлення ідентичності на ранніх стадіях детрадиціоналізації культури.

Зрештою, психоаналіз зводиться до того, що індивід повертається до свого минулого, аби набути більше автономії у майбутньому. Здебільшого те ж саме відбувається у групах самодопомоги, що поширилися у західних суспільствах. На анонімних зустрічах алкоголіків, наприклад, індивіди щоразу переповідають свої життєві історії й отримують підтримку від інших там присутніх осіб, які також виявляють бажання змінитися. Вони суттєво виліковуються від своїх згубних звичок тоді, коли повторно переписують перебіг подій у своєму житті.

Боротьба між згубним нахилом та автономією займає один полюс глобалізації. На іншому ж відбувається зіткнення між космополітичним світоглядом і фундаменталізмом. Може скластися враження, ніби фундаменталізм існував завжди. Це не так, - він виникнув у відповідь на глобалізаційні впливи, що ми їх спостерігаємо довкола нас. З'явлення самого терміну датується серединою сторіччя, коли його було ужито стосовно поглядів у деяких протестантських сектах у США, особливо тих, де заперечувався Дарвін. Незважаючи на це, навіть наприкінці 1950-х у великому Оксфордському словнику англійської мови була відсутня стаття про слово "фундаменталізм". До загального обігу воно увійшло лишень починаючи від 1960-х років.

Фундаменталізм - це не те ж саме, що фанатизм або авторитаризм. Фундаменталісти вимагають повернення до засадничих писань або текстів, за умови їхнього точного прочитання, і пропонують, аби доктрини, які виводяться на підставі такого читання, впроваджувалися у соціальному, економічному і політичному житті. Фундаменталізм надає нової життєвої снаги й значущості охоронцям традиції. Тільки вони мають доступ до "точного значення" текстів. Священнослужителі та інші привілейовані тлумачі здобуваються на світську, а також релігійну владу. Вони можуть перейматися тим, аби безпосередньо перебрати кермо управління, - як це сталося в Ірані, - або ж діяти у спілці із політичними партіями.

Фундаменталізм є словом суперечливим, бо багато хто із тих, кого інші називають фундаменталістами, не погоджуються,

що термін може стосуватися їх самих. Тож чи можливо надати йому якогось об'єктивного значення? Я вважаю, що можливо, і визначаю його наступним чином. Фундаменталізм - це з усіх боків замкнена традиція.^[250] Це традиція, яку захищають традиційним способом - шляхом зіставлення із ритуальною істиною -у глобалізованому світі, який дошукується причин. Тому фундаменталізмові нічого робити із контекстом переконань - релігійним чи яким іншим. Що далебі має вату, - то це те, яким чином істину переконань захищають і обстоюють.

Подібно до традиції назагал, фундаменталізм не стосується того, у що люди вірять, а того, чому вони вірять і яким чином вони це виправдовують. Він не обмежується релігією. Китайські "червоні гвардійці" - із їхньою відданістю "малій червоній книзі" Mao - безумовно були фундаменталістами. Початкова суть фундаменталізму не пов'язана також із спротивом більш традиційних культур вестернізації, тобто із запереченням західного занепаду. Фундаменталізм може вирости на ґрунті будь-якої традиції. Він не має часу для двозначності, численних інтерпретацій або численних ідентичностей; це - заперечення діалогу у світі, від якого залежать лад і цілісність життя.

Фундаменталізм - дитя глобалізації, на яку він відгукується й заразом використовує. Майже повсюдно фундаменталістські групи вдаються до широкого застосування новітніх комунікаційних технологій. Перед тим як Айятола Хомейні прийшов до влади в Ірані, поширювалися відеозаписи й касети із його проповідями. Войовничі групи індуїстів широко використовують Інтернет та електронну пошту з метою викликати "відчуття індуїстської ідентичності".

Хоч би якої форми він набирав - релігійної, етнічної, націоналістичної або безпосередньо політичної, - я вважаю правильним ставитися до фундаменталізму як до явища проблематичного. Він упритул межує із насильством та є ворогом космополітичних цінностей.

Попри це, фундаменталізм не є лишень антитезою глобалізаційного модерну, але й ставить до нього запитання. Найголовніше із них таке: чи можемо ми жити у світі, де немає нічого святого? У підсумку повинен сказати, що я не думаю, що можемо. Космополіти, до яких я зараховую насамперед себе, повинні увиразнити просту думку, що толерантність і діалог самі можуть керуватися цінностями універсалістського ґатунку.

Усі ми потребуємо моральних зобов'язань, які вивищуються понад дріб'язковими клопотами і чварами буденного життя. Ми повинні бути готовими до того, аби піднятися на активний захист цих цінностей всюди, де вони занедбані або загрожені. Космополітична мораль сама потребує пристрасної наснаги. Жоден із нас не матиме заради чого жити, якщо ми не мали бодай чогось, за що варто померти.