Епікурейство

Eπiκyp^[281] (близько 342—271 рр. до Р.Х.) заснував у 306 році до Р.Х. у Афінах школу, яка збереглась у ць­ому місті щонайменше аж до II століття після Різдва Христового.

Досвід та вибір

Відправною точкою епікуреїзму був досвід та ви­бір. Досвід «плоті»:

Голос плоті: не бути голодним, не бути спраглим, не мерзнути; той, хто має все це і має надію мати все це надалі, може боротися навіть із Зевсом за щастя^[283].

«Плоть» тут означає не тіло в анатомічному сенсі, а майже у феноменологічному і, здається, цілком но­вому для філософії сенсі, суб’єкта страждання та за­доволення, тобто індивіда. Як добре продемонстрував К. Діано, Епікур повинен був говорити про «страж­дання», «задоволення» і «плоть», щоб виразити свій досвід, оскільки

[...] не було іншого способу дістатися і вказати пальцем людині у чистій та простій історичності її буття у світі, та, зрештою, відкрити те, що ми нази­ваємо «індивідом», тим індивідом, без якого не можна говорити про людську особистість [...] Оскільки саме через «плоть» страждає чи умиротворюється наше «я» (наша душа), розкривається собі самому та ін­шому [...] Ось чому найбільшими діями милосердя [...] є дії, які мають предметом плоть, які гамують голод та спрагу [...J^[284]

Втім, «плоть» є невіддільною від «душі», якщо справді немає задоволення чи страждання без їхнього усвідомлення і якщо стан свідомості, у свою чергу, пе­редається «плоті».

Отож, досвід, але й вибір: найважливішим є поз­бавити «плоть» від страждань, а отже, дати їй змо­гу досягнути задоволення. Для Епікура Сократів та Платонів вибір на користь любові до Добра є ілюзією: насправді, індивідом рухає лише пошук власного за­доволення та власного інтересу. А роль філософії по­лягає у вмінні шукати задоволення у розумний спосіб, тобто насправді шукати єдине справжнє задоволення, чисте задоволення існування. Оскільки всі нещастя, всі труднощі людей походять від того, що вони не зна­ють справжнього задоволення. Шукаючи задоволен- ня, вони нездатні його досягнути, оскільки не можуть задовольнитися тим, що мають, або ж шукають те, що є для них недосяжним, чи псують собі задоволення постійним страхом його втратити. Можна сказати, що у певному сенсі страждання людей походить, пере­дусім, від їхніх порожніх думок, а отже, з їхньої душі^[285]. Місія філософії, місія Епікура буде, таким чином, пе­редусім терапевтичною: потрібно лікувати хворобу душі та навчити людину переживати задоволення.

Етика

Засадничий вибір буде обґрунтовуватися, насам­перед, теорійним дискурсом щодо етики, який запро­понує визначення справжнього задоволення та аскезу бажань. В епікурейській теорії задоволення історики філософії мають всі підстави віднаходити відлуння дискусій про задоволення, які відбувалися в Академії Платона^[286], про що свідчить діалог Платона під назвою «Філеб» та X книга «Нікомахової етики» Аристотеля. Згідно з Епікуром, існують «рухливі» задоволення, «солодкі та приємні», які поширюючись у плоті, про­вокують стрімке та ефемерне збудження. Саме шука­ючи лише такі задоволення, люди знаходять невдо­волення та страждання, оскільки ці задоволення не можуть задовольнити: сягнувши певного рівня інтен­сивності, вони стають стражданням. Потрібно повніс­тю відрізняти від цих рухливих стабільні задоволення, задоволення спокою як «стану рівноваги». Стан уми­ротвореного тіла, позбавленого страждання, полягає у тому, щоб не мати голоду, не мати спраги, не мерзнути:

Ось чому ми робимо все для того, щоб не стражда­ти і не переживати; як тільки ми цього досягнули, роз­віюється будь-яка душевна буря, оскільки жива істо­та більше не повинна прагнути до якоїсь речі так, ніби їй цього бракує, чи шукати в ній ще щось, що зробило б повним добро душі і добро тіла; насправді, саме в цей момент ми маємо потребу в задоволенні, оскільки зго­дом страждатимемо через відсутність задоволення; але якщо ми не страждатимемо від цього, то більше не маємо потреби в задоволенні^[287].

З такого погляду задоволення як ліквідація страж­дання є абсолютним добром, тобто задоволенням, яке не може збільшуватися, до якого не можна додати но­вого задоволення, «як незахмарена ясність неба, що сягає свого найщирішого сяйва, вже не може вмісти­ти в собі іншого блиску»^[288]. Це стабільне задоволення має іншу природу, аніж мобільні задоволення. Воно протиставляється останнім як буття — становленню, як визначене — невизначеному та нескінченності, як спокій — рухові, як те, що поза часом, — тому, що на­лежить часові^[289]. Можливо, дещо дивним є те, що така трансцендентність приписується простій ліквідації голоду чи спраги і задоволенню життєвих потреб. Од­нак, можна вважати, що цей стан ліквідації страждан­ня тіла, цей стан рівноваги відкриває свідомості гло­бальне, синестетичне* відчуття власного існування: все відбувається так, ніби, ліквідуючи стан незадово- лення, який охоплює людину під час пошуку певного предмета задоволення, вона стає вільною, щоб, зреш­тою, отримати можливість усвідомити дещо надзви­чайне, що було вже присутнім в ній несвідомо - за­доволення від власного існування, від «тотожності чистому існуванню», якщо скористатися виразом К. Діано^[290]. Цей стан певною мірою аналогічний станові «задовільного щастя, досконалого та повного», про який говорить Pycco у «Прогулянках самотнього мрійника»:

Чому радіють в подібній ситуації? Нічому зовніш­ньому собі, нічому, окрім самого себе та свого власного існування; доки триває цей стан, людина, як і Бог, за­довольняється самою собою².

Додамо, що цей стан стабільного задоволення та рівноваги відповідає також стану спокою душі та від­сутності потрясінь.

Метод досягнення цього стабільного задоволення по­лягає в аскезі бажань. Люди, насправді, нещасні тому, що їх тортурують «великі та порожні»³ бажання багатства, розкоші, панування. Аскеза бажань, таким чином, спи­рається на розрізнення природних та необхідних бажань, природних та не необхідних бажань і, зрештою, порожніх бажань, які не є ані природними, ані необхідними⁴; втім, це розрізнення намічається вже в «Державі» Платона⁵.

Природними і необхідними є бажання, задоволення яких звільняють від болю, і які відповідають елемен-

¹ Diano C. La philosophic du plaisir et la societe des amis... - P. 364.

² Rousseau J.-J. Les Reverie... - Paris, G.E, Flammarion, 1978. - P 102 (Cinquieme promenade).

³ Цицерон, Про межі добра і зла, I, 18, 59.

⁴ Eπiκyp, Лист Менекею, §127-128, Balaude, р. 116, 194.

⁵ Платон, Держава, 558 d.

тарним потребам, життєвим вимогам. Природними, але не необхідними є бажання вишуканих страв або ж сексуальне бажання. Нічим не обмежені бажання ба­гатства, слави чи безсмертя не є ні природними, ні не­обхідними, вони породжені порожніми думками. Eni- курова сентенція добре підсумує цей поділ бажань:

Хай буде благословенна Природа, яка зробила необ­хідні речі легкими для досягнення, а важкі для досяг­нення речі - не необхідними'.

Відтак, аскеза бажань полягає у тому, щоб їх обме­жити, ліквідовуючи бажання, які не є ні природними, ні необхідними, максимально обмежуючи ті, що є природ­ними, але не необхідними, оскільки останні не знищу­ють реальне страждання, а мають на меті лише варіації задоволень і можуть викликати стрімкі та необмежені пристрасті^{1 [291]. Ця аскеза задоволень визначає, таким чи­ном, певний спосіб життя, який ми маємо описати.}

Фізика та каноніка

Але над щастям людини нависає серйозна загроза. Чи може задоволення бути повним, якщо його псує страх смерті та божественні рішення в цьому світі та іншому? Лукрецій^[292] з великою силою показує, що саме страх смерті, кінець кінцем, лежить в основі всіх пристрастей, що роблять людей нещасними. Саме для того, щоб вилікувати людину від цих жахів, Епікур розвиває свій теорійний дискурс у галузі фізики. Пе­редусім, не потрібно уявляти собі Епікурову фізику як наукову теорію, покликану відповісти на об’єктивні та нічим не вмотивовані запитання. Давні добре підмі­тили, що епікурейці були ворожими ідеї науки, якою займаються заради неї самої^[293].

Якби ми не переживали через наше сприйняття не­бесних феноменів та смерті, не боялись, через наше не­знання меж болю та бажань, що остання щось означає для нас, ми б не мали потреби вивчати природу.

Не можна звільнитися від страху щодо найголовні­ших речей, не знаючи точної природи Всесвіту, і не звільнившись від підозри, що в міфологічних оповідях є щось істинне, а отже, без вивчення природи, неможли­во отримати задоволення в чистому стані.

[...] Немає іншого результату, який можна отрима­ти від пізнання небесних феноменів, окрім миру душі та чіткої впевненості, і так само це є метою усіх ін­ших досліджень^[294].

Як чітко видно в «Листі до Піфокла», для Епікура у дослідженні фізичних феноменів є дві зовсім різні галузі^[295]. З одного боку, є системні засади, що не підля­гають дискусіям і обґрунтовують вибір способу існу­вання, наприклад, уявлення про вічний Всесвіт, скла­дений з атомів та порожнечі, де боги не грають жодної ролі, а з іншого - дослідження проблем другорядного значення, наприклад, небесних чи метеорологічних феноменів, які не характеризуються такою строгіс­тю та допускають різні пояснення. В обох випадках дослідження ведуться лише для того, щоб забезпечи­ти мир душі, або за допомогою засадничих догм, які знищують страх богів та смерті, або, у випадку дру­горядних проблем, за допомогою одного чи кількох пояснень, які, демонструючи, що ці феномени є суто фізичними, позбавляють розум від переживань.

Відтак, йдеться про те, щоб знищити страх богів і смерті. Для цього Епікур, зокрема у «Листі до Геродо­та» та «Листі до Піфокла», показує, з одного боку, що боги не мають нічого спільного зі створенням Всесвіту, що вони не турбуються про те, що відбувається у світі та з людьми, а з іншого - що смерть є для нас нічим. Задля цього Епікур пропонує пояснення світу, яке ба­гато що запозичує із «природничих» теорій досократи- ків, особливо з теорії Демокрита: Ціле не має потреби бути створеним божественною силою, оскільки воно є вічним, оскільки буття не може статися з небуття і, тим більше, небуття не може походити з буття.

А що розум в усіх своїх діях сліпо якійсь необхідності внутрішній не підлягає, і, покорившись, мов раб, не сту­пає за нею безвольно, - це через те, що начатки речей відхиляються дещо під час падіння свого в невідомому часі та місці^[298].

Зайвим є додавати, що, починаючи з Античності і аж до наших днів, це безпричинне відхилення, це від­кидання детермінізму завжди спричиняло скандал се­ред істориків філософії^[299].

Таким чином, з одного боку людина не повинна боятися богів, оскільки вони не здійснюють жодного впливу на світ та на людей, а з іншого - людина так само не повинна боятися смерті, оскільки душа, що складається з атомів, розкладається, як і тіло, під час смерті і втрачає будь-яку чутливість. «Смерть, таким чином, є для нас нічим; оскільки доки є ми самі, смер­ті немає, а коли смерть є, то нас більше немає»^[300]; саме таким чином К. Діано підсумовує твердження «Листа Менекею»: ми більше не є собою з моменту, коли при­ходить смерть. А отже, навіщо боятися того, що не має нічого спільного з нами?

З цієї матеріалістичної фізики випливає теорія пізнання (каноніка). Усі матеріальні предмети виділя­ють потоки часток, які досягають наших органів чут­тя, а ті, відповідно до інтенсивності потоків часток, да­ють нам враження про твердість, опір тіл. Починаючи з численних відчуттів, які ми отримуємо від схожих тіл, наприклад тих відчуттів, які ми отримуємо від різ­них людських індивідів, в душі утворюються образи та загальні поняття, які дають нам змогу розпізнавати форми та ідентифікувати їх, а потім з цими поняттями пов’язуються слова та мова. Разом із мовою виникає можливість помилки. Відтак, щоб розпізнати істину якогось висловлювання, потрібно побачити, чи відпові­дає воно критеріям істини, таким як відчуття та загальні поняття. Думка може також, як казали епікурейці, «про­ектуватись» вперед, щоб осягнути те, що не є наявним: наприклад, щоб стверджувати існування порожнечі, яка з необхідністю є невидимою, але її існування необхідне для пояснення існування руху. Ця проекція повинна за­вжди контролюватися досвідом, а отже відчуттям^[301].

Позбавити людину страху перед богами та смер­тю було не єдиною метою теорійної побудови фізи­ки. Вона також забезпечує доступ до задоволення від споглядання богів. Бо оскільки боги існують, ті знан­ня, які ми про них маємо, є ясною очевидністю, що проступає в загальному передпізнанні богів, доступ­ному всім людям^[302]. Окрім того, хід наших міркувань неодмінно передбачає існування вищої понад усе та досконало суверенної природи. Відтак, боги існують, хоча вони не мають жодного впливу на світ, оскільки це є умовою їхньої досконалості.

Те, що є блаженним та безсмертним, і саме не має жодних турбот, і не причиняє їх нікому іншому, а отже, не знає ні гніву, ні доброзичливості: оскільки все це буває лише з тими, хто є слабким^[303].

Тут міститься одна з великих інтуїцій Епікура: він уявляє собі божество не як здатність творити, панува­ти, нав’язувати свою волю нижчим істотам, а як доско­налість вищого буття: щастя, незнищенність, краса, за­доволення, спокій. Філософ отримує від уявлення про богів водночас чарівне задоволення, яке можна пережи­ти, милуючись красою, та втіху, яку може забезпечити споглядання взірця мудрості. З цього погляду, боги Eni- кура є проекцією та втіленням Епікурового ідеалу жит­тя. Життя богів полягає у тому, щоб насолоджуватися власною досконалістю, чистим задоволенням існуван­ня - без потреб, без турбот, у наймирнішому товаристві, їхня фізична краса є нічим іншим, як красою людської фігури^[304]. Можна небезпідставно вважати, що ці ідеальні боги є лише плодом людської уяви і що вони завдячують своїм існуванням лише людям. Однак Епікур, здається, мислить їх як незалежні реалії, які вічно перебувають в бутті, оскільки вміють віддалити від себе те, що могло б їх зруйнувати і те, що є їм чужим. Боги - друзі мудрості, а мудреці є друзями богів. Найвищим благом для муд­реців є споглядання величі богів. їм нічого у них про­сити, втім вони моляться їм величальною молитвою^[305]: їхнє вшанування спрямоване саме на досконалість богів. Можна було б говорити з цього приводу про «чисте ко­хання», про кохання, що не вимагає нічого навзаєм^[306].

Із цим уявленням про богів, які реалізують епікурей­ський спосіб життя, фізика стає, таким чином, закликом буквально дотримуватися початкового вибору, виразом якого вона є. Вона веде, таким чином, до миру душі та радості буття, що асоціюються із життям у споглядан­ні, яке провадять самі боги. Мудрець, як і боги, занурює свій погляд у нескінченність незліченних світів; замкну­тий Всесвіт розширюється до безкінечності.

Вправи

Щоб досягнути одужання душі та життя, відповід­ного засадничому виборові, мало познайомитися з епікурейським філософським дискурсом. Потрібно постійно і послідовно вправлятися. Передусім, пот­рібно медитувати, тобто внутрішньо засвоювати та активно усвідомлювати засадничі догми:

Розмірковуй день і ніч над усіма цими повчаннями окремо сам та разом з товаришем, подібним тобі. Та­ким чином, ти не переживатимеш потрясінь ні уві сні, ні у свідомому стані, і житимеш як бог поміж людей.

Звикай жити з тією думкою, що смерть є для нас нічим^[307].

Систематизація догм, їхня концентрація в корот­ких викладах та сентенціях якраз і покликані зробити їх більш переконливими, більш вражаючими і легки­ми для запам’ятовування, як, наприклад, знамени­та «четвірка ліків», покликана забезпечити здоров’я душі, де підсумовується найсуттєвіше з Епікурового філософського дискурсу:

Богів не потрібно боятись,

Смерті не потрібно остерігатись,

Добро легко здобути,

Зло легко терпіти^[308].

Читання догматичних трактатів Епікура та інших учителів його школи також може живити медитацію та наповнювати душу засадничою інтуїцією.

Окрім того, потрібно практикувати дисципліну ба­жань, потрібно вміти задовольнятися тим, що легко досягнути, що задовольняє засадничі потреби буття, та відмовлятися від усього надлишкового. Проста формула несе в собі можливість радикальної зміни життя: задовольнятися простими стравами, простим одягом, відмовлятися від багатства, почестей, посад, жити відсторонено.

Такі медитації та аскеза не можуть практикуватися на самоті. Як і у платонівській школі, для епікурейців дружба є найкращим засобом досягнути трансформа­ції самого себе. Учителі та учні активно допомагають один одному працювати над одужанням їхніх душ^[309]. У цій атмосфері дружби сам Епікур бере на себе роль ду­ховного наставника; він також, як і Сократ та Платон, добре знає терапевтичну роль слова. Однак, духовне керівництво має сенс лише тоді, коли воно є зв’язком індивіда з індивідом:

Кажу це для тебе, а не для загалу: ми, один для од­ного, - багатолюдний театр^[310].

Він добре знає, що відчуття провини^[311] викликає докори сумління і що від нього можна звільнитися, визнаючи свої помилки та приймаючи закиди, навіть якщо вони іноді провокують стан «розпачу». Іспит сумління, сповідь, братні зауваження є необхідними вправами, щоб досягнути одужання душі. Ми маємо фрагменти тексту епікурейця Філодема, названого «Про свободу слова». Йдеться там про довіру та від­критість, які повинні панувати між учителем та учнем, а також між учнями. Висловлюватися вільно означає для учителя не боятися робити закиди, а для учня - не вагаючись, визнавати свої помилки чи навіть не бо­ятися давати знати своїм друзям їхні власні помилки. Один із головних напрямів діяльності школи полягає, таким чином, у діалозі, який формував та виправляв.

Втім, особистість Епікура відігравала першочергову роль. Епікур сам встановив цей принцип: «Роби все так, мовби за тобою стежить Епікур»^[312], і епікурейці повторю­вали за ним: «Ми коримося Епікуру, форму життя якого ми обрали»^[313]. Ось чому епікурейці надавали такого вели­кого значення портретам свого засновника, які фігуру­вали не лише на картинах, але й на перснях^[314]. Епікур був для своїх учнів наче «бог поміж людей»^[315], тобто втілен­ням мудрості, взірцем, який потрібно було наслідувати.

Але в усьому цьому потрібно було уникати зу­силля та напруження. Навпаки, основоположна для епікурейця вправа полягала в розслабленні, спокої, мистецтві насолоджуватися задоволеннями душі та стабільними задоволеннями тіла.

Передусім, задоволенням від пізнання:

У вправлянні в мудрості (філософії) задоволення отримують разом з пізнанням. Оскільки радіють не після того, як вивчили, а вивчають та насолоджують­ся одночасно^[316].

А також вищим задоволенням, яким є споглядання нескінченності Всесвіту та величі богів.

Задоволенням від дискусії, як говорить лист, напи­саний Ідоменею помираючим Епікуром:

Своїм болям я протиставляю радість душі, яку від­чуваю, згадуючи наші філософські бесіди^{[317] [318].}

І задоволенням від дружби, про яке йдеться у Ци­церона:

Епікур говорив про дружбу, що з усіх речей, які мудрість дає нам для того, щоб жити щасливо, немає нічого вищого, нічого більш плідного, нічого більш при­ємного, окрім дружби. І він не обмежувався лише тим, щоб говорити про це, він підтвердив це своїм життям, як своїми діями, так і своїми звичками. В одному лише своєму домі, у зовсім маленькому будиночку, він збирав стількох своїх друзів, об’єднаних великим почуттям лю­бові один до одногоР

Задоволення від життя разом, яке, втім, не гребували розділити з рабами та жінками. Справжня революція, що засвідчує повну зміну атмосфери, порівняно з під­несенням одностатевості у школі Платона. Жінки, які у виняткових випадках приймалися вже в Академію Пла­тона, відтепер стають частиною спільноти: зокрема, не лише заміжні жінки, такі як Феміста, дружина Леонтея з Лампсака, але й куртизанки, такі як Леонтія (левиця), котру художник Teop зобразив в момент роздумів^[319].

Зрештою, задоволенням усвідомлювати те, що є чудового в існуванні. Потрібно передусім вміти опа­новувати свою думку, щоб могти уявляти переважно приємні речі, відроджувати спогади про минулі задо­волення та радіти теперішнім, визнаючи, що ці тепе­рішні задоволення є вагомими та приємними, свідо­мо обирати розслаблення та умиротворення, жити у глибокій вдячності до природи та життя, що безпере­рвно постачають нам задоволення та радість, якщо, звичайно, ми вміємо їх віднаходити.

Розмірковування на тему смерті потрібне для того, щоб розбудити в душі велику вдячність за чудовий дар існування:

Переконуй себе, що кожен новий день, який почи­нається, буде для тебе останнім. І тоді з вдячністю ти прийматимеш кожну годину, на яку не сподівався.

Приймати із вдячністю кожен момент часу, який дається тобі, визнаючи його цінність так, ніби йдеть­ся про неймовірну удачу'.

Е. Гофман чудово виразив сутність Епікурового вибору життя, коли написав:

Існування повинно розглядатися передусім як чис­тий випадок, що дає змогу надалі переживати його як неймовірне чудо. Спочатку потрібно чітко встановити, що існування неодмінно трапляється лише один раз, щоб потім мати змогу святкувати його, а також виз­начити те, що в ньому є непересічного та унікального^{[320] [321].}