Стоїцизм

Стоїчна школа була заснована Зеноном^{[322] [323] наприкін­ці IV століття до Різдва Христового. Її діяльність от­римує новий поштовх в середині III століття до Р.Х.}

Засадничий вибір

З приводу епікурейства ми говорили про досвід - досвід «плоті», та про вибір - вибір задоволення й ін­дивідуального інтересу, що перетворюється на чисте задоволення існування. Нам доведеться говорити про досвід та вибір також і в контексті стоїцизму. Вибором в основоположному сенсі можна назвати вибір Сокра­та, який в «Апології Сократа», написаній Платоном, проголошує: «Добра людина не повинна боятися нічо- го поганого ні за життя, ні після смерті»^[324]. Оскільки лю­дина добра вважає, що немає зла, окрім морального зла, і що немає добра, окрім морального добра, тобто того, що можна назвати обов’язком та чеснотою; це найвища цінність, заради якої не потрібно вагатися постати пе­ред смертю. Відтак, стоїчний вибір перебуває безпосе­редньо у фарватері Сократового вибору і діаметрально протилежний Епікуровому вибору: щастя полягає не у задоволенні чи індивідуальному інтересові, а у вимозі добра, яка продиктована розумом і долає межі індивіда. Стоїчний вибір суперечить також виборові платонівсь- кому, оскільки він передбачає, що щастя, тобто мораль­не добро, доступне тут і всім.

Стоїчний досвід полягає в гострому усвідомленні трагічної ситуації людини, визначеної долею.

Фізика

Стоїчний філософський дискурс складався із трьох частин: фізики, логіки та етики.

Фізика викладається лише для того, щоб дати змо­гу навчити розрізненню, яке потрібно встановлювати щодо добра та зла¹.

Передусім треба сказати, що фізика стоїків необ­хідна етиці, оскільки вона навчає людину визнавати, що є речі, непідвладні їй, які залежать лише від зов­нішніх їй речей і відбуваються неминуче та раціо­нальним чином.

Фізика також має етичну мету тією мірою, якою ра­ціональність людської дії засновується на раціональ­ності Природи. З погляду фізики, воля до відповід­ності самому собі, яка лежить у основі вибору стоїка, постає у матеріальній реальності як фундаментальний закон, властивий будь-якій істоті та сукупності істот². Водночас, починаючи з першої миті свого існування, жива істота перебуває в інстинктивній злагоді з са­мою собою: вона намагається зберегти себе та любити своє власне існування і все те, що може його зберегти. Але увесь світ є єдиною живою істотою, він також уз­годжується з самим собою, відповідний самому собі і в ньому, як у систематичній та органічній єдності, все має зв’язок з усім, все перебуває у всьому, все має пот­ребу у всьому.

Життєвий вибір стоїків одночасно постулює та ви­магає, щоб Всесвіт був раціональним. «Хіба ж може бути якийсь лад у тобі самому, якщо у Всесвіті - без­лад?»³. Людський розум, який прагне логічної та діа-

' SVF, III, § 68 (Les Stoiciens, р. 97).

² Цицерон, Про межі добра і зла, III, 4, 16-22; див. блискучий комен­тар до цього тексту у В. Ґолдшмідта: Goldschmidt V. Le Systeme Stoicien et Videe de temps. - Paris, 1977. - P. 125-131 ; Hadot I. Seneca... - P 73-75.

³ Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, IV, 27 / Тут і далі - у пере­кладі P Паранька. лектичної відповідності самому собі та встановлює моральність, повинен бути заснованим на Розумі Ці­лого, частинкою якого він є.

Раціонально виправдовуючи свої радикально від­мінні вибори, стоїки та епікурейці пропонують, таким чином, радикально супротивні фізики. Хоча для остан­ніх тіла складаються з агрегатів атомів, вони все-таки не становлять справжньої єдності, а Всесвіт є лише накладанням елементів, які не засновуються разом: кожна сутність є індивідуальністю, в певному сенсі атомізованою й ізольованою від інших; все є поза всім і все стається випадково: у нескінченній порожнечі фор­муються нескінчені світи. Для стоїків, натомість, все є в усьому, а тіла є органічними цілими. Світ є органіч­ним цілим і все стається з раціональної необхідності; у нескінченному часі є лише один космос, який повто­рюється нескінченну кількість разів. Дві супротивні фізики, однак хід думки аналогічний, оскільки обидві школи намагаються заснувати можливість вибору спо­собу існування на одній лише природі. Епікурейці вва­жали, що спонтанність атомних часток може відхиляти їх від власної траєкторії, роблячи можливою людську свободу та аскезу бажань. Стоїки засновували людсь­кий розум на природі, що розглядалася як всесвітній Розум. Але їхнє пояснення можливості людської сво­боди є набагато складнішим.

Щоб пояснити можливість свободи, насправді, не досить заснувати людський розум на розумові косміч­ному. Оскільки космічний розум відповідає строгій необхідності, тим більше, що стоїки уявляли його від­повідно до гераклітової моделі однієї із сил - Вогню¹, життєвого подиху та тепла, який, повністю змішую­чись з матерією, породжує усі сутності як насіння, в котрому вже містяться всі зародки і на основі якого вони розвиваються.

Немає руху без причини: якщо це так, то все стаєть- ся завдяки причині, яка дає поштовх; якщо це так, то все стається завдяки долі².

Найменша подія передбачає всю серію причин, взаємодію всіх попередніх подій і, зрештою, всього

¹SVF, II, §413-421.

² SVF, II, §952 ; Les Stoicien, р. 481.

Всесвіту. Хоче цього людина чи ні, речі відбуваються неодмінно так, як відбуваються. Всесвітній Розум не може діяти інакше, аніж він діє, зокрема тому, що він досконало раціональний.

Але як тоді можливий моральний вибір? Мораль­ність забезпечує свобода вибору, тобто, насправді, здатність людини відмовитися прийняти долю, пов­стати проти всесвітнього ладу та діяти чи мислити всупереч всесвітньому Розумові та всупереч природі, тобто можливість відмежуватися від Всесвіту, ста­ти стороннім, вигнанцем великої громади світу^[329]. Ця відмова, втім, нічого не змінює у світовому порядку. Відповідно до формули стоїка Клеанта, яку повторює Сенека:

хто слухняний, тих веде приречення, а неслухня­них - тягне й проти волі їх^[330].

Насправді, Розум включає у план світу та змушує служити своєму успіхові будь-який можливий опір, будь-яку опозицію та перешкоду^[331].

Однак, тут ще раз можна запитати себе, як така сво­бода вибору можлива. Вона можлива, оскільки фор­ма розуму, властива людині, не є тим субстанційним, формотворчим, безпосередньо іманентим розумом, яким є всесвітній Розум: людський розум дискурсив­ний і у своїх судженнях, а в дискурсах щодо реальності має здатність надавати сенсу подіям, які доля йому нав’язує, та діям, джерелом яких він є.

Не речі [у своїй матеріальності - П.А.] нас турбу­ють, а судження, які ми виносимо щодо речей [тобто сенс, який ми гм надаємо - ПА.]^[332].

Теорія пізнання

Теорія пізнання стоїків має дві сторони. З одного боку, вона стверджує, що чуттєві предмети переда­ють свої відбитки нашій чуттєвій здатності, і що ми ніяк не можемо сумніватися в тих чітких репрезен­таціях, які містять знаки безсумнівної очевидності; це те, що називають розуміючими чи об’єктивними репрезентаціями. Останні абсолютно не залежать від нашої волі. Але наш внутрішній дискурс висловлює та описує зміст цих репрезентацій, і ми схвалюємо чи не схвалюємо це висловлювання. Саме тут міститься можливість помилки, а отже, свободи^[333]. Щоб допомог­ти зрозуміти цей суб’єктивний та волюнтаристський аспект репрезентації, Xpicinn обирає порівняння із дзиґою^[334]. Будь-яка взаємодія причин та подій, тобто доля, може змусити крутитись дзиґу, однак вона кру­титиметься все-таки лише тому, що має таку форму. Так само взаємодія причин може провокувати в нас те чи інше відчуття, даючи, таким чином, привід висло­вити судження про це відчуття та схвалити або ж не схвалити це висловлювання; але це схвалення, навіть якщо до нього підштовхнула доля, матиме все-таки власну форму, незалежну та вільну.

Щоб краще зрозуміти те, що хочуть сказати стоїки, можна розглянути приклад, запропонований Епікте- том. Якщо у відкритому морі я сприймаю грім та за­вивання бурі, я не можу заперечувати, що вловив ці жахливі звуки: це розумна та об’єктивна репрезента­ція. Це відчуття є результатом усієї взаємодії причин, а отже, долі. Якщо я задовольняюся внутрішньою констатацією, що завдяки долі я опинився перед об­личчям бурі, тобто якщо мій внутрішній дискурс точ­но відповідає об’єктивній репрезентації, я перебуваю в істині. Але насправді, сприйняття цих звуків, безпе­речно, занурить мене в жах, що є пристрастю. Під вла­дою емоцій я дійду до того, що скажу собі внутрішньо: «Ось посеред нещастя я ризикую померти, а смерть є злом». Якщо я схвалюю цей внутрішній дискурс, спровокований жахом, то як стоїк я зроблю помилку, оскільки мій засадничий життєвий вибір виходить з того, що немає іншого зла, окрім морального зла^[335]. Від­так, здається, що помилка, а також і свобода, загалом містяться в ціннісному судженні, яке я виношу щодо подій. Правильна моральна настанова полягатиме у тому, щоб визнавати добром чи злом лише те, що є добрим або злим у моральному сенсі, і не розглядати ні як добро, ні як зло, а отже байдуже ставитися до того, що не є ні добрим ні злим у цьому ж сенсі.

Моральна теорія

Опозицію між цариною «морального» та цариною «байдужого» можна визначити інакше. Так, моральним, тобто добрим чи поганим, буде те, що залежить від нас, а байдужим - те, що нам непідвладне. Насправді, від нас залежить лише одна річ - наш моральний намір, сенс, якого ми надаємо подіям. Те, що нам непідвладне, від­повідає необхідній взаємодії причин та наслідків, тобто долі, життєдіяльності природи, діям інших людей. Бай­дужими також є життя та смерть, здоров’я та хвороба, задоволення та страждання, краса та потворність, сила та слабкість, багатство та бідність, шляхетність та низь­ке походження, політичні кар’єри, оскільки все це не залежить від нас. Все це, в принципі, повинно бути нам байдужим, тобто таким, що не має для нас різниці, і ми повинні приймати те, що тут стається, як бажане долі:

Не намагайся, щоб те, що стається, ставалось як ти хочеш, а бажай щоб те, що стається, ставалось так, як воно стається, і ти будеш щасливим'.

Тут маємо повне обертання способу бачити речі. Ми переходимо від «людського» бачення реальності - ба­чення, в якому наші ціннісні судження залежать від соціальних умовностей чи від наших пристрастей, до «природного», «фізичного» бачення речей, де кожна річ розглядається з погляду природи та всесвітнього Розуму². Стоїчна байдужість глибоко відрізняється від байдужості піроністів. Для піроніста все є байду­жим, оскільки про жодну річ не можна знати, є вона доброю чи поганою. Існує лише одна річ, яка не є бай­дужою - це сама байдужість. Для стоїка такою річчю буде моральний намір, який є добрим сам по собі, не­залежно від того, яким би не був його предмет, і котрий запрошує людину змінити саму себе та своє ставлення до світу. Щодо власне байдужості, вона полягає в тому, щоб не встановлювати різницю, але хотіти і навіть лю­бити однаковою мірою все те, що бажане долі.

¹ Епіктет, Підручник, §8; Les Stoiciens, р. 114

² Див.: Hadot P. La Citadelle interieure... - P 122-123, 180 et suiv.

Однак, тоді можна себе запитати, як стоїк може орієнтуватися в житті, якщо все, окрім морально­го наміру, є байдужим? Чи може він одружуватися, здійснювати політичну або ж професійну діяльність, чи служитиме своїй батьківщині? Саме тут постає суттєва деталь морального вчення стоїків: теорія «обов’язків» (а не обов’язку взагалі) чи «властивих дій»^[336]. Ця теорія дає добрій волі змогу віднаходити предмети для вправ, керуватися кодексом практичної поведінки і надавати відносної цінності байдужим ре­чам, які в принципі позбавлені цінності.

Щоб розробити цю теорію «обов’язків», стоїки по­вертаються до їхньої засадничої інтуїції інстинктивної та первісної злагоди всього живого з самим собою, що виражає глибинну волю природи. Живі істоти мають вроджений потяг до збереження себе та до відторгнення усього, що загрожує їхній цілісності. З появою у люди­ни розуму природний інстинкт стає свідомим та обгрун­тованим вибором; потрібно обирати те, що відповідає природним схильностям: любов до життя, наприклад, любов до дітей, любов до співгромадян, засновану на ін­стинкті соціальності. Одружуватися, здійснювати полі­тичну діяльність, служити своїй батьківщині - усі ці дії, таким чином, будуть властивими людській природі та матимуть цінність. «Властиву дію» характеризує те, що вона частково залежить від нас, оскільки це дія, що перед­бачає моральний намір і частково не залежить від нас, адже її успішність визначається не лише нашою волею, але іншими людьми чи обставинами, зовнішніми подія­ми, зрештою, долею. Ця теорія обов’язків чи властивих дій дає філософу змогу орієнтуватися в непевності що­денного життя, пропонуючи правдоподібний вибір, який наш розум може виправдати, хоча ніколи немає певності, що це робиться добре. Насправді, тут важить не результат, завжди непевний, не ефективність, але на­мір зробити добре^[337]. Стоїк завжди діє «за умови», кажучи собі «я хочу зробити це, якщо це відповідає долі». Якщо це не відповідає долі, він намагатиметься досягнути ус­піху іншим способом або покориться долі, «бажаючи того, що стається».

Стоїк завжди діє «за умови», але він діє, бере участь у соціальному та політичному житті. Тут має­мо ще один важливий пункт, який відрізняє його від епікурейця, котрий, в принципі, позбавляється всьо­го, що може спричинити турботу. Стоїк діє не згідно із власним матеріальним чи навіть духовним інтересом, а незацікавлено, на користь людської спільноти:

Жодна школа не має більше доброти чи лагідності, жодна не має більше любові до людей та уваги до спіль­ного блага. Вона визначає нам за мету бути корисним, допомагати іншим та турбуватися не лише про себе, а про всіх загалом і про кожного зокрема^[338].

Вправи

Внаслідок втрати більшої частини написаного за­сновниками секти*, Зеноном та Хрісіппом, у випадку стоїцизму ми маємо набагато менше свідчень про духов­ні вправи, що практикувалися у школі, ніж у випадку епікурейства. Найцікавіші з них - свідчення Цицерона, Філона Александрійського, Сенеки, Епіктета, Марка Аврелія, є відносно пізніми, але вони цілком правдо­подібно розкривають для нас попередню традицію, слі­ди якої можна бачити в окремих фрагментах Xpicinna і навіть Зенона. Відтак, здається, що у стоїцизмі частини філософії є не лише теорійними дискурсами, але й тема­ми вправ, які повинні були практикуватися конкретно, коли хтось хотів жити відповідно до філософії.

Так, логіка не обмежується абстрактною теорією обґрунтування чи навіть шкільними вправами із си­логістики, тут існує щоденна практика логіки, яка застосовується до проблем повсякденного життя, в якій логіка виявляється опануванням внутрішнього дискурсу. Це необхідно з огляду на те, що, відповідно до Сократового інтелектуалізму, стоїки вважали, ніби людські пристрасті зумовлені поганим використан­ням цих внутрішніх дискурсів, тобто помилками суд­ження та обґрунтування. А отже, потрібно наглядати за внутрішнім дискурсом, щоб бачити, чи не втруча­ються в нього помилкові ціннісні судження, додаю­чи, таким чином, до розуміючої репрезентації щось стороннє. Марк Аврелій радить виробляти для себе своєрідну «фізичну» дефініцію предмета, який постає перед нами, тобто події чи речі, що провокує наші при­страсті: «Бачити його самим по собі, таким, яким він є у своїй сутності, у своїй наготі, і називати його влас­тивою йому назвою»^[339]. Насправді, така вправа полягає у тому, щоб триматися реальності - такої, як вона є, не додаючи туди ціннісних суджень, пов’язаних з умов­ностями чи пристрастями:

лямована [імператорським - П.А.[пурпуром тога - то овеча вовна, змочена кров’ю м’якуна; а щодо тілес­ного співжиття - що це натирання нутрощів, а далі трохи корчів і натирання слизу'.

Тут логічна вправа стосується царини фізики, ос­кільки таке визначення дається з точки зору приро­ди, без жодного суб’єктивного чи антропоморфного погляду. Це означає, що фізика стоїків, так само як і логіка, є не просто абстрактною теорією, а темою для духовної вправи.

У вправлянні на тему фізики перша вправа полягає у визнанні себе частиною Цілого, у піднесенні себе до космічної свідомості, у зануренні в тотальність космосу. Розмірковуючи над фізикою, стоїки намагаються поба­чити усі речі з точки зору всесвітнього Розуму і для цього практикують вправу уяви, що полягає у тому, щоб бачити всі речі поглядом, спрямованим на людські речі згори^{[340] [341].}

Таке бачення використовують для того, щоб пос­тійно бачити речі у процесі їх перетворення:

Знайди умоглядну путь до того, як усе навзаєм пе­ретворюється; тримайся її і ненастанно вправляйся у цьому: ніщо так не виробить великодушности.

Пізнаючи кожен предмет, помишляй про його роз­пад і перетворення - немовби він вже зараз гнив і роз­сипався; і про те, що кожному вроджено померти^[342].

Таким чином, це бачення загальної метаморфози веде до роздумів про смерть, завжди неминучу, але її відтепер прийматимуть як основоположний закон всесвітнього порядку. Оскільки, зрештою, фізика як духовна вправа веде філософа до прийняття з любов’ю подій, бажаних іманентному космосові Розуму^[343].

Втім, потрібно не лише приймати події тоді, коли вони стаються, до них потрібно готуватися. Одна з найзнаменитіших духовних практик стоїків полягала у «вправлянні наперед» (premeditatio) у «неприємнос­тях», тобто у вправі, що готує до випробувань^[344]. Йшло­ся про те, щоб уявляти собі наперед труднощі, удари долі, страждання та смерть. Філон Александрійський говорив з цього приводу:

Вони не згинаються перед ударами долі, оскільки прораховують наперед іг напади, адже поміж речей, що трапляються поза бажанням, навіть найгірші полегшуються передбаченням, бо думка більше не на­ражається на несподіване в подіях і приглушує сприй­няття, так, ніби йдеться про давні і звичні речі^[345].

Насправді, ця вправа була складнішою, ніж дає зро­зуміти такий опис. Практикуючи її, філософ не просто хоче пом’якшити зіткнення з реальністю, скоріше, він прагне, проникаючись основоположними принципами стоїцизму, відновити в самому собі спокій та мир душі. Не потрібно боятися мислити наперед про події, які інші люди розглядатимуть як нещасні, потрібно навіть часто думати про них, передусім щоб сказати собі, що майбутні нещастя не є нещастями, оскільки вони ще не присутні, а особливо, що такі події як хвороба, бідність та смерть, які сприймаються іншими людьми як зло, не є злом, оскільки не залежать від нас та не належать порядкові моралі. Думка про неминучу смерть також радикальним чином трансформує спосіб дії, спонукаючи усвідомити нескінченну цінність кожної миті: Потрібно звершувати кожну дію життя так, ніби вона є останньою^[346].

Практикуючи вправу передбачення нещасть та смер­ті, зовсім непомітно переходять від практичної фізики до практичної етики. Згадане передбачення, насправді, тісно пов’язане з дією, яку практикує філософ-стоїк. Діючи, він передбачає перешкоди, і ніщо не трапляється всупереч його очікуванням. Його моральний намір залишається незмінним, навіть якщо виникають перешкоди^[347].

Як ми щойно побачили, для практики філософії, межі між її частинами умовні. Вправи з визначення є водночас логічними та фізичними, думка про смерть чи вправа на передбачення труднощів - одночасно фізичною та етич­ною. Змішуючи, таким чином, частини філософії, стої­ки, можливо, хотіли відповісти Аристону з Xioca, стоїку першого покоління, який вилучив фізичну та логічну частину з філософії, залишивши одну лише етику^[348]. На їх­ній погляд, Аристон мав рацію, розглядаючи філософію як практику, але логічна та фізична частина філософії не були суто теорійними, вони також відповідали жит­тєвій філософії. Філософія була для них єдиним актом, який потрібно було практикувати щомиті, з невпинно відновлюваною увагою (prosoche) до себе самого. Фунда­ментальна настанова стоїків полягала в цій безперервній увазі, що є постійною напругою, свідомістю, пильністю кожної миті. Завдяки цій увазі філософ невпинно зали­шається цілком свідомим не лише того, що він робить, але й того, про що він мислить (це і є життєва логіка), чим він є, тобто свого місця в космосі (це і є життєва фізика). Така самосвідомість - це, передусім, моральна свідомість, яка намагається щомиті здійснювати очищення та виправ­лення наміру, вона пильнує, щоб не прийняти жодного іншого мотиву дії, окрім волі робити добро. Але ця само­свідомість не просто моральна свідомість, а також свідо­мість космічна та раціональна: людина уважна постійно живе у присутності всесвітнього Розуму, іманентного космосові, дивлячись на усі речі з погляду цього Розуму та радісно приймаючи його волю.

Цій практиці філософії, водночас єдиному та склад­ному вправлянню в мудрості, стоїки протиставляють філософський теорійний дискурс, що складається з положень і містить, окремі складники - логіку, фізику та етику. Йдеться про те, що якщо ми хочемо навчати філософії та пропонувати практику філософії, потріб­но все-таки вдаватися до дискурсу, тобто викладати фізичну, логічну та етичну теорії як певну послідов­ність положень. Однак, коли йдеться про вправляння в мудрості, тобто про життя по-філософськи, все те, що висловлювалось окремо в навчанні, повинно відтепер переживатись і практикуватись нероздільно^[349].

І справді, для стоїків у природі (та фізиці), в люд­ській спільноті (та етиці) і в індивідуальній думці (та логіці) діє один і той самий розум. Відтак, єдиний акт філософа, що вправляється в мудрості, збігається з єдиним актом всесвітнього Розуму, присутнього в усіх речах та у злагоді з самим собою.