Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники

Філософія завершального циклу розвитку античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах по­ступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію).

ЕПІКУР

Епікурейство заснував Епікур(342-271 рр. до Р.Х.) і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар(95-55 рр. до Р.Х.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невми­рущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необ­хідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здат­ністю довільно відхилятись від траєкторії свого польо­ту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчут­тям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, - це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати вщ житжитжитя насолода, серед яких найбільша - уміння

ТИТЛУКРЕЦІЙ КА Р

запобігати стражданням та зберігати душевну рівно­вагу, незворушність і безпристрасність (давньо­грецькою мовою - досягнення стану "атараксії”).

Скептицизм (від давньогрецького “сумнів”), що його заснував Піррон(360-270 рр.

1. Якими є всі речі ? - Не більше такими, ніж будь-якими іншими.

2. Що можна сказати про такіречі ?-Краще не казати нічого, утриму­ючись від суджень.

3. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? -Збе­рігати самовладність (автаркію).

Скептики всебічно обгрунтовували свою позицію сумніву в можливос­тях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумні­ватися сприяли розвитку наукового критичного мислення.

Більш поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340-265 рр. до Р.Х.). У Римі його послідовниками були Луцій А ней Сенека (4р. до Р.Х. - 65 р.), Епіктет(5-138) та Марк Аврелій Антонін(121-180). Стої­цизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впада­ти у відчай, адже змінити долю неможливо. ("Того, хто бажає, доляприваб-

лює, того, хто не бажає, штовхає "). Стоїки поясню­вали свою думкупритчею про карету та собаку: соба­ка прив’язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рухвизначає карета, тому втрачають сенс смикан­ня, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині в її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого - спокій, не­зворушність, зберігання внутрішньої автономії. Сто­їки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.

Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона.Усе сутнє являє собою результат виливання (ема­нації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Пер­шим продуктом Єдиного посТає світовий Розум, у деяких тлумаченнях - Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутр­ішньо пов’язаним. Через душу все, що існує, прагне повернутися до вищо­го -до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму - Плотін (205-270)та Прокл (412-485).

• Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обста- 'винам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, : перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі - хри­стиянському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середнь­овіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на ду­ховному як першому початку буття.