И: Аналітична традиція: до проблеми топосу мови біогносису
У центрі уваги аналітичної філософії опиняється проблема відношення між словами і життям На відміну від логічного атомізму аналітики відмовляються від тези про взаємно-однозначну відповідність мови і дійсності життя.
Логічний позивізм, насамперед в особі раннього Рассела, маніфестував, що мова складається частково з атомарних вербальних тверджень, які співвідносяться з фактами, частково ж з логічних взаємозв'язків між цими логічними висловлюваннями, що описуються формальною логікою. Для того, щоб твердження було здатне виражати знання, воно має бути: 1) добре сформульованим, тобто граматично правильним, 2) веріфікованим, тобто здатним до підтвердження за допомогою спостережень та гіпотети- ко-дедуктивного методу. Твердження, які не задовольняють цим вимогам не виражають знання й епістемічно безглузді. Отож, виявляється, епістемно осмисленими будуть лише твердження, які ми знаходимо у мові формальних наук (логіка і математика) та науках, що спираються на досвід і гіпотетико-дедуктивний метод.Аналітична філософія не погоджується з тим, що існує тільки одна специфічна мова, яка є принципово правильною, а саме, як виходить з логіки міркувань логічних атомістів, мова природничих наук. Аналітики стверджують, що слова й висловлювання виконують багатоманітні функції. Розглядувані в ізоляції слова і висловлювання мають лише прихований смисл. Тільки будучи вміщеними у специфічний контекст вони набувають певного змісту. Отож, використання визначає сенс. А позаяк слово або ж речення може існувати у багатьох контекстах, то вони набувають численних сенсів. Звідси, між мовою і дійсністю не існує взаємно-однозначної відповідності. Не існує також й єдино правильної «наукової мови», що відображає світ таким, яким він є.
Розмежування між осмисленим і неосмисленим веде до питання: який саме мається на увазі сенс, відповідно, яке мається на увазі використання мови? У багатьох контекстах мова не функціонує дескриптивно.
Так в поезії і сфері моральності мова не використовується для тверджень про об’єктивний, безсторонній стан речей. Тому ми не повинні заперечувати у якості епістемно безглуздої ту частину нашої мови, яка не відповідає вимогам емпіричної науки. Завдання полягає в тому, щоб знайти унікальне лінгвістичне використання, якому підпорядковується мова в поезії, сфері моральності та практичному житті.Відтак, артикулюється й проблема внутрішнього відношення мови до суб’єкта мовлення і пізнання, в тому числі й пізнання життя. У цьому зв’язку досвід аналітичної філософії показує, що аналітичні процедури в мові можуть носити не тільки терапевтичний ефект, як цього домагався, скажімо, Вітгенштейн. За допомогою аналітичного мисленнєвого експерименту, ми можемо з’ясовувати, які поняття між собою внутрішньо пов’язані, а які не можуть бути об’єднаними, бо втратять сенс. Так поняття дії осмислено пов’язане з поняттями діючої особи і наміру, тоді як поняття кольору не може сенсово сполучатися з поняттям числа (Г. Райл). Лінгвістичний аналіз може бути і засобом розуміння класичних предметів дослідження, наприклад, що таке дія, людина тощо (П. Стросон). Н. Хомський вважає, що базову структуру мови треба розуміти в якості універсальної епістемологіч- ної структури. Такий підхід веде далі терапевтичної позиції Вітген- штейна щодо мови, пов’язаної з простими мовними іграми. П. Уїнч, учень Вітгенштейна, показав, що розуміння мовної гри означає її розуміння на ґрунті певних понять та правил. При цьому не можна використовувати інші поняття і правила, скажімо, причинного пояснення. Уїнч пропонує теорію мовних ігор, яка набуває статусу метатеорії щодо різних конкретних мовних ігор, відтак, очевидно, й щодо мовних ігор біогносису.
Бертран Рассел зауважував, що лінгвістична філософія у своїй цікавості не до світу, а до мови, подібна до дитини, яка бавиться годинником без маятника. Граючись у слова і культивуючи звичаєве вживання мови, вони неначе відсторонюються від життя, не дивлячись на намагання бути ближчим до нього. В акцентуванні уваги на моделюючій ролі мови стосовно життя — а це, безсумнівно, несе величезний евристичний потенціал його пізнання — лінгвістична філософія випускає з поля зору ту обставину, що, говорячи словами А. Уайтхеда, духовність людства і його мова створюють одне одного.