К: «Процес» А. Уайтхеда як конструктивний принцип біогносису

На думку А. Уайтхеда, класична наука ґрунтується на Аристоте- левій формальній логіці, яка довгий час й визначала мову наукового мислення із специфічним взаємозв’язком форми і змісту, значення і форми вираження цього значення.

Сутність мови полягає в тому, що вона використовує ті елементи досвіду, які найлегше абстрагувати для свідомої реалізації мети і найлегше відтворити в самому досвіді. Але абстракція, без якої мова не змогла б розвиватися, містить певні небезпеки. Вона відсторонює людину від реальності світу життя в його безпосередності. Не дивля­чись на це, саме абстракція сприяє пізнанню життя. Мова невід’ємно пов’язана з розвитком практично необхідних абстракцій, в тому числі необхідних й в практиці наукового пізнання. Втім, абстракції знач­ною мірою спрощують і навіть деформують безпосередню реаль­ність. Пам’ятаючи про це, слід максимально пристосовувати абстрак­ції до природи безпосередньої дійсності, безпосереднього досвіду. Класична наука і філософія не підозрювали про ці небезпеки, тому потрапляли у капкан фундаментальної логічної помилки, яку А. Уайт­хед пропонує називати «підміною конкретності», коли абстракції, часто-густо досить високого ступеню, приймаються за саму реаль­ність, за безпосереднє вираження даних досвіду.

Підміна «конкретності» у механістичному природознавстві при­звела до двох наслідків: концепту «пустої реальності» та «роздвоєн­ня» природи. Так такі поняття як, скажімо, «зелений листок» чи «кругла куля» лежать в основі класичного способу мислення. Вони породили дві помилки — «порожньої» дійсності, позбавленої суб’єктивного досвіду, і якості, що міститься в субстанції. Концепція «порожньої реальності», за Уайтхедом, представлена картезіанською доктриною «протяжної речі», а концепція «біфуркації» знаходить своє виражен­ня у вченні про «первинні» і «вторинні» якості. Це є типовий для механіцизму спосіб мислення, який ототожнює абстракцію «чистої» (тобто позбавленої всіх інших якостей) протяжності з реальністю, за межі якої виштовхуються всі якості під приводом їхньої «суб’єктив­ності». З іншого боку, відношення між «первинними» і «вторинними» якостями не можна розглядати як зв’язок причини і дії, бо обидва класи якостей суть різні види знання, відтак йдеться не про відно­шення знання до його причини, а про різницю всередині самого знання.

З цих критичних позицій А. Уайтхедом розвивається концепція природи (і життя), до якої не можна застосовувати термін «позір­ність». Існує одна природа — така, як вона дається нам в перцептив- ному знанні. При цьому неправомірно ототожнювати розумові кон­струкції з безпосереднім досвідом. Тоді виникає питання, яке ж міс­це посідають абстракції в досвіді. Природним розв’язком проблеми тут, здавалося б, міг би бути конвенціоналізм, або навіть «фікціона- лізм» в тлумаченні абстракцій. Тоді реальним слід було б вважати «чуттєві дані», а всі теоретичні конструкти тлумачити лише як корис­ні інструменти або ж доцільні схеми мислення, тобто «будівельні риштування», які можна зруйнувати після зведення «Будинку знання природи». Однак точка зору Уайтхеда є іншою. Абстракція для ньо­го — не довільний винахід людського духу, а «ізоляція» певних рис самої природи (Киссель, 1973, с.

Реальний базис абстракції пояснюється А. Уайтхедом в його «теорії об’єктів». Об’єкт передбачає локалізацію, але не в просторі, що розуміється як абсолютний простір ньютонової механіки, а в про­сторі, що постає як «подія». Ім’я останньої він надає просторово- часовому випадку, «пригоді». Відтак природа являє нам себе як про­цес становлення. Будь-який процес природи, зберігаючи притаман­ну всій природі конкретність, являє собою становлення, яке й носить, за Уайтхедом, назву «події».

Об’єкт пов’язаний з «по-дією» особливими відношеннями — від­ношеннями «ситуації», завдяки яким він включається у подію. Об’єк- ти виражають усталене, таке, що повторюється у події. Це суть ті елементи у природі, що можуть «бути знову». Вони такою ж мірою спостережувані, як й все інше у природі. Як і події, об’єкти безпосе­редньо дані у «перцептуальному знанні», і тому відношення між цими двома елементами досвіду не носять характеру роздвоєння, тому, як наслідок, подвоєння реальності на реальність та уявлення про неї, що може виникати у досвіді за його механістичного тлумачення (тлу­мачення, яке виробила класична механіка). Змінними є ситуації, в яких виступають об’єкти, але самі об’єкти залишаються тими сами­ми в різних обставинах й умовах. Наприклад, пояснює Уайтхед, бла­китний колір певної інтенсивності («чуттєвий об’єкт») може забарв­лювати й небосхил, й уніформу службовця, й пір’я папуги.

Взагалі «відношення ситуації», тобто включення об’єкта у по­дію, не можна розглядати на підставі суб’єктно-предикативної моде­лі. Це багатомістне відношення, в якому беруть участь принаймні чотири класи подій: 1) події, що пов’язані з суб’єктом сприйняття; 2) події посталої ситуації (ситуацій); 3) активно детермінуючи ситуа­цію події; 4) пасивно детермінуючи ситуацію події. Отже, включення об’єкта в ситуацію неможливе без суб’єкта сприйняття, який, проте, розпізнає суб’єкт в його самостійному бутті, а не створює його.

Кожна дійсна сутність може бути описана як органічний процес, підкреслює А. Уайтхед. Тлумачення природи як живого організму, що сягає наївного гілозоїзму досократиків, зближується у цій кон­цепції з механістичним атомізмом. В результаті маємо щось на кшталт «клітинної теорії дійсності» (Кіссель), в якій атоми розглядаються як живі організми. У такий спосіб конституюється його «органічний ато­мізм» (а атом — це «організм» всіх речей), що вказує на парадок­сальний характер його онтології, яка прагне розв’язати традиційні метафізичні проблеми — частини і цілого, одиничного і загального, руху і спокою, буття і становлення. «Подія» в цьому контексті — це відношення буття та становлення, і в такій якості вона успадковує характеристики того й іншого. Події відбуваються, вони процесуальні, і їхнє походження відсилає до інших подій і процесів. В цій площині події постають у своїй «зрощеності» (сопсгеєсепзе — лат.: зростати­ся, загустівати), що передає залежний характер події, а також її не­перервний, тяглий характер (Столярова, 2008, с. 97).

Наукове пояснення включає не лише чуттєві об’єкти (макротіла буденного досвіду), але й створює засоби дослідження. Наукові об’єк­ти фіксують ті аспекти ситуацій чуттєвих об’єктів, які найбільш стійки і можуть бути виражені без співвіднесення з багатоманітністю відно­шень, яку породжує ситуація сприйняття подій. Зрештою, спостерігаємі чуттєві об’єкти можуть бути виражені в термінах наукових об’єктів. Останні, проте, за Уайтхедом, не є просто формулами счисления, бо формули мають відноситися до речей у природі, а наукові об’єкти якраз і виступають у ролі таких речей. Тут Уайтхед натрапляє на проблему: чи є «наукові об’єкти», в яких активну роль бере мова, досвід наукового абстрагування та практична ідеалізація, «конструк­тами», чи це — властивість самої реальності? І чи здатна процесуаль- но-реляційна онтологія епістемно забезпечити узгодження раціональ- но-мислительного «порядку» і чуттєвого «хаосу» у науковій мето­дології? Корисність, яку можна здобути з такої онтології, пише Ізабелла Стенгере, намагаючись конструктивіські прочитати «Процес і реаль­ність» Уайтхеда, подібна тій корисності, яку математик здобуває зі своїх абстракцій. Але тут потрібно потрудитися співвіднести спосіб існування («буття») зі способом досягнення «істинно сущого», «впер­тий факт» з його інструментальною репрезентацією, мнимість з реаль­ністю, а «реальність» з «процесом». Бо звідки ж черпати правила «онтологічного конструювання», які посутньо є правилами життя? (там само, с. 103).