І: Біогносис у світлі ідей філософської антропології

Гайдеггерова аналітика «тут-буття» посунула розробки філо­софської антропології, писав Г. Плеснер, один — нарівні з М. Шеле- ром та А. Геленом — з її фундаторів. На думку антрополога, Гайдег- гер відсторонюється від фізичних умов «екзистенції».

Г. Плеснер заперечує, що принцип сходин органічного, якого він дотримується у своєму антропологічному осмисленні живого, є від­лунням ієрархії форм — рослина, тварина, людина — модель яку запропонував ще Аристотель. З іншого боку, він дистанціюється і від Макса Шелера, який дав нове життя цій моделі. Свою книгу «Сходи­ни органічного і людина» він розглядав як спробу — до чого Шелер «відчував жах і відразу» — дослідити щаблеву будову органічного з однієї точки зору, минаючи історично обмежені визначення (такі як «почуття», «порив», «потяг», «дух»), і намагання знайти шлях, який би уможливлював би характеристики особливих способів явлення живих тіл. Такі характеристики, гадає мислитель, не можуть бути дані ні за допомоги поняттєвого інструментарію природничих наук, ні за допомоги психологічного інструментарію, як це робив Шелер, спи­раючись на старий панпсихізм і будучи зачарованим Фрейдом. Мож­ливості феноменології в цьому плані приваблювали Плеснера, насам­перед своїм методом позадосвідного осягнення буття та дескриптив­ним підходом, що запобігає аналітичним процедурам, які не дають можливості осягнути сутність живого як цілісності.

Не приймає він і теорію гештальтів Дріша і Кьолера, у свій спо­сіб обґрунтовуючи суверенність живого та підкреслюючи двоаспект- ність сприйняття живого, межу і позиціональність як конститутивні моменти живого. Органічне тіло з притаманною йому життєвістю, пише Плеснер, відрізняється від неорганічного своїм позиційним характе­ром або своєю позиціональністю. Це головна риса, що визначає тіло в його бутті як покладене. Моменти «виходу за свої межі» і «собі протиставленого» зумовлюють специфічне буття наділеного життям тіла, що бере свій початок і тим самим покладається у факті перети­нання межі. У специфічних формах «виходу за свої межі» та «проти- ставленості собі», тіло і відособлене від себе і віднесене до себе, тобто перебуває зовні себе й всередині себе. Відбувається своєрідне подвійне самовідношення, самозвернення тіла до самого себе (там само, с. 128).

У тілах, які характеризуються позиціональністю, виявляється взає­мопроникнення відношень «ядро-властивість» з відношеннями подвій­ного трансцендування, за якого трансцендування (=двоаспектність) набуває значення властивості і виявляється як властивість. Поле по­зиціонування, або середовище, являє собою посутньо арену бороть­би і захисний простір.

Як наявно існуюче всередині себе та зовні себе, тіло виперед­жає саме себе і тим самим актуальне для самого себе. І як таке воно огорнуте полем і співставлене з деяким теперішнім. Теперішнє є по­всюдно можливим тільки там, де дещо, як ще не сбувшеся, протисто­їть вектору випередження. Дещо перебуває у теперішньому, позаяк воно фундоване в ще несбувшомуся, в майбутньому. Тому співвідне­сеність організму з оточуючим його полем містить «передбачуваність» з боку організму, тобто акт життєвого ризику. Організм живе цією структурою випередження, і таким чином не потребує спеціальних, таких що походять від нього, актів антиципації. В силу цього випе­реджаючого буття і конституюється позиційне поле, до якого, знахо­дячись з ним у відношенні тотожності і протилежності як його зміст та вміст, належить організм. У такий спосіб розгадується і загадка внутрішньої розміщеності-розташованості-налаштованості організму, з якої виникає його пристосовність — розгадується у тому сенсі, який інтуїтивно був угаданий Гете, коли той говорив, що око утвори­лося у світлі і для світла. Коло життя, в яке включається організм, стає підставою можливості і істинності того, що дозволяє йому нази­ватися метою і засобом самого себе. Єдність кола життя і його втра­та у повстанні органів проти безпосередньої єдності організму вира­жають один і той самий сенс (там само, с. 188, 189, 179).

Життя як фундаментальна властивість всіх тіл, для яких обме­ження становить й межу, виражається у багатоманітності процесів, кожний з яких, взятий окремо, аж ніяк не є життям, і тільки свідчить про нього тією мірою, якою йому слугує.

Та чи може бути життя відособлене від живого і робом цього відособлення знову поєднане з ним. Як це можливо? — запитує Г. Плеснер. І передовсім, як це може бути здійснене в самому життє­вому організмі? Вже сама ця обмежуюча вимога — вирішувати це завдання виключно засобами фізичного організму — відпочатку ви­ключає ті поняття життя, які вбачають у тілі 1) деякий фрагмент,

2) суб’єкт життєдіяльності, 3) мету всіх потягів, 4) вбогий притулок екзистенції. Особливо останнє — життя як екзистенція, що виражена в параметрах простору і часу та як певна повнота можливостей, за допомогою яких утверджується живе тіло, тут не може бути розгля­нуте. Тим не менш, впевнений Г. Плеснер, ми маємо рухатись по цьому шляху в напрямку розуміння життя як екзистенції у її зв’язку з живим тілом.

Йдучи в цьому напрямку Г. Плеснер натрапляє на низку концеп­туальних колізій, які є повчальними й для сучасного конструювання епістеми біогносису. Якщо, скажімо, Гуссерль намагався вийти за межі когнітивних кореляцій в понятті «трансцендентального суб’єк­та», а пізніше «життєвого світу», що тематизує реальності свідомості, то Плеснер, стаючи в опозицію до Гайдеггерового Оазеіп, неявно апелює до вільної, спонтанної дії в сенсі Фіхте і Шеллінга, чи — більш віддалений аналог — позабуттєвої енергії еманації Єдиного Плотіна. Так у рух думки з осмислення феномену життя вноситься «принцип конструктивного синтезу», «акт первинної спонтанності», відтак «відпочатку немотивованої» конструктивної дії. Це становить, так би мовити, приховану методологію Плеснерового мислення. Ба­гато спільного у Плеснера виявляється і з Гайдеггером. Екзистенціа- ли останнього відіграють, фактично, ту саму роль в контексті відно­шення людини до світу, як і вітальні, екзистенційні категорії і «орга­нічні модальності» Плеснера.

У всій повні конститутивні істотні ознаки як категорії живого можуть бути схоплені, підкреслює Г. Плеснер, у спогляданні. Тут вони визначають життя, але ніколи не симулюють його. Визначаючи життя як споглядуване буття, категорії безпосередньо не мають справи з тими шарами буття, де утверджується властиві фізиці чи хімії спосо­би утворення понять. Властивість наочності постає у такий спосіб загальною властивістю для симптоматичних і конститутивних істот­них ознак, в силу чого ті й ті можуть бути віднесені до споглядання.

Феноменологічне дослідження за своєю природою має спиня­тись на симптоматичних ознаках. Але при цьому виникає сумнів, чи здатне воно вийти за їхні межі до конститутивних ознак. Останні, безсумнівно, належать до досліджуваної феноменологією сфери. Однак проникнення в їхній категорний характер, тим не менш, вва­жає Плеснер, феноменології недоступне. Якщо ж виникає питання, як таке уявлення виростає з самих проблем «логіки» біології, або навіть зі спроб систематизації самої біології, то ми не можемо покла­датися у відповіді на нього на метод статистичної дескрипції сутності: ми маємо звернутися до регулятивної ідеї — ідеї керівництва в на­ших дослідженнях життя принципом дедукції категорій.

Така пізнавальна ситуація ускладнюється тим, що неясним зали­шається при цьому поняття істотної ознаки. Істотні ознаки, зауважує Плеснер, відомі й емпірику.

Філософ рухається в іншому напрямку, хоча й надає вченому- емпірику можливість повністю досліджувати причини явлення орга­нічного. Втім, емпірик орієнтується на чуттєве споглядання-спостере- ження, а в ньому виділяє різні групи феноменів, таких як розвиток, обмін речовин, регуляція тощо. При цьому їхнє відособлення спи­рається на деякі основоположні споглядання, в яких окреслюється відмінність живого від неживого. Відтак і виходить, що емпіричні дослідження, описання процесів в яких неможливо здійснити поза специфічно біологічними категоріями, спирається на передумови, доступні тільки філософові. Видимі емпіриками істотні ознаки саме в предметно-споглядуваній якості містять в собі апріорні риси, що мо­жуть бути з’ясовані тільки в ході філософських розмислів.

Та Г. Плеснер не погоджується в цьому пункті з неокантіанцями, що розуміють під категоріями мислительні форми, види суджень, типові поняття. Виходячи з цього, зауважує антрополог, емпірики й бачать своє завдання у створенні специфічної формальної логіки і методології, спрямованої на утворення, в даному випадку, біологіч­них понять, залишаючи сферу споглядання, де ці поняття знаходять своє застосування — сферу досвіду. Однак, це, з погляду мислителя, є хибним шляхом. Категорії не є поняттями, але вони роблять мож­ливим поняття, позаяк самі являють собою форми узгодження двох сфер — мислення і споглядання, суб’єкта і об’єкта. Ніхто не може сказати наперед, резюмує Г. Плеснер, яка з виділених емпіричним дослідженням груп феноменів, таких, скажімо, як регуляція, обмін речовин, розвиток, належать до чисто емпіричної, а яка — до кате- горної сфери, що має апріорну чи апостеріорну визначеність (Плес­нер, 2004, с. 116-119).

А. Гелен, на відміну від Г. Плеснера, намагається позбавитись будь-якої «метафізичної спекуляції» щодо феномену життя. Та той, хто подібно до Гелена хоче бути емпіриком, має на це право, іроні­зує з цього приводу Плеснер. За Геленом, метафізикою є будь-яка теорія, що тенденційно чи «наївно» «групує абстракції», скажімо, такі як «душа», «воля», «дух» тощо. «Абсолютне» (а таким є життя) може носити тільки гіпотетичний характер. З цього погляду, й понят­тя причини має зовсім зникнути з обрію біологічного пояснення. Воно має певний сенс лише там, де можна ізолювати окремі зв’язки, тобто в рамках експериментальних наук. У всіх же не експериментальних науках причина є метафізичним поняттям, і сенс його полягає в тому, що абстрактно ізолюють якусь ознаку і покладають її в якості «при­чини». Натомість, замість того, щоби казати А є причиною В, потріб­но виділяти досліджуваний «.зв’язок умов».

На цій підставі в епістему біогносису на емпіричному рівні А. Ге­леном вводиться поняття «навколишнього світу», яке, втім, нетотож­не поняттю «оточуюче середовище». Біологічне поняття оточуючого світу передбачає, що досліджувана тварина живе і існує в «секторі» можливих змістів, з яких однак лише певні змісти стають фізично, практично, чуттєво значимими для тварини, утворюючи систему, а саме специфічний оточуючий світ: білка і павук на одному й тому самому дереві незнайомі між собою і не існують одне для одного. Ця особливість оточуючого світу як сектора істотна для його визначен­ня, тому його поняття потрібно відрізняти від поняття оточуючого середовища. З цих позицій ми також говоримо, що оточуючий світ у людини — інший, ніж у тварини (Гелен, 1988, 173). Важливим для біогносису А. Гелена є принцип «зовнішнє є вираженням внутрішньо­го» (тілесність є «зображенням» внутрішнього «зразка» органічно­го), а також розуміння людини як «ущербленої», неповноцінної істо­ти, яке сягає своїми коренями поглядів Гердера і ґрунтується на уяв­леннях: Клаача про архаїчні ознаки і відносну неспеціалізованість тілесної конституції людини, Болка про уповільнення і феталізацію (стан зародку), Портмана про позаутробне визрівання, Шелера про послаблення інстинкту та надлишкових потягах, про підвищення по­дразливості і відкритості світу. В епістемі біогносису А. Гелена куль­тура як «штучне» протистоїть природному.

• Елементи біогносису В ПОЗИТИВІЗМІ і «критичному раціоналізмі» К. Поппера

Емпіризм біогносису А. Гелена багато в чому живиться позити­вістськими епістемними настановами. Традиція елімінації метафізики з позитивного пізнання природи та його тлумачення як спостережен­ня, експерименту і порівняння даних фундується вже О. Контом. Ра­зом з тим О. Конт — не «старий» емпірик, який виключає теорію на користь фактів. Істинна наука полягає у встановленні законів, пізнан­ня яких контролюється фактами. Це повною мірою стосується й біо­логії. Конту ми також завдячуємо обґрунтуванню ідеї специфікації об’єкта біологічного пізнання, його відрізнення від фізичних і хіміч­них об’єктів. Водночас він обстоює ідею єдності наукового знання.

Т. Мальтус спираючись на дані біологічного пізнання намагаєть­ся обґрунтувати пропонований ним «закон народонаселення». Він виходить з того, що тварини і рослини переповнили б землю, якщо б знайшли відповідний простір й достатньо їжі. Однак недостатність життєвих засобів, що є сутністю повсюдного закону життя, стримує їхнє зростання. Загибель зерен, хвороби і передчасна смерть утри­мують рослини і тварини в жорстких рамках. Це повною мірою сто­сується й людини, для життя якої необхідна їжа.

Ще до публікації у 1859 році твору Ч. Дарвіна «Походження видів», Герберт Спенсер у книгах «Гіпотеза розвитку» (1852) та «Ос­нови психології» (1855) обґрунтовує еволюційну теорію. Однак на відміну від Дарвіна, який застосовував це поняття до живих істот, Спенсер спочатку говорить про еволюцію Всесвіту. Еволюція є інтег­рацією матерії, яка супроводжується розсіюванням руху. У її процесі матерія переходить з невизначеної і незв’язаної гомогенності до пев­ної і зв’язаної гетерогенності. Паралельно відбувається збереження руху, який трансформується відповідно до цих процесів. Надалі він специфікує метафізичну картину еволюціонізму, даючи її різні проек­ції. У своїх біологічних розвідках філософ говорить про еволюцію під кутом зору пристосування організмів до навколишнього середо­вища: на виклик його змін організми відповідають диференціацією органів. Відтак Спенсер визнає принцип Ламарка, відповідно до яко­го функція як пролонгована реакція живої істоти, повільно продукує спеціалізацію органів. Погоджується він й із Дарвіним: природний добір сприяє виживанню більш пристосованих. Індивідуальні органіч­ні мутації закріплюються передачею і спадковістю. Перетворення не­органічної матерії в органічне життя починається з недиференційова- ної маси, яка, втім, наділена здатністю до самоорганізації. Етичні норми й принципи з цього погляду суть також інструменти пристосу­вання людини до середовища. Еволюція, акумулюючи спадково пе- редаваємий досвід, дає індивіду апріорні моральні норми, які є апо­стеріорними для виду.

Фундатори емпіріокритицизму — Р. Авенаріус і Е. Мах — так само прагнуть позбавитись «метафізики», тому в основу пізнання природи і життя кладуть досвід, який, втім, витлумачується ними поза межами як матеріалізму, так і ідеалізму. Так Р. Авенаріус, на відміну від попередніх емпіриків і позитивістів, розглядає досвід як безмеж­ну кількість досвідних тверджень, які слугують матеріалом для кри­тики, що досліджує умови самого досвіду. Поняття про світ, як влас­не знання, вірування та сам досвід, суть історичні конструкції, що пов’язані з певними середовищами, що, зрештою, й встановлює кри­тика. Відтак природна концепція світу складається з трьох елементів:

1) існують індивіди; 2) є елементи навколишнього середовища;

3) між ними існують численні відношення, як між елементами середо­вища. Те, що критик описує, є досвід інтеракції, взаємодії середови­ща і нервової системи індивіда. Це — біологічна подія, яка скла­дається з елементів (наприклад, «зелене», «холодне», «гаряче», «твер­де», «мяке», «солодке», «гірке») і характеристик («приємне», «не­приємне», «красиве», «некрасиве»). Окрім елементів і характеристик нічого не існує. З цієї причини Авенаріус елімінує різницю між фізич­ним і психічним: є різні види біологічної залежності індивіда від се­редовища, але реального дуалізму досвіду не існує. Досвід є непе­рервний ланцюг життєвих реакцій організме на середовище. Аутен­тичними є всі види досвіду, включаючи сновидіння і марення боже­вільного. Нема й ніякої підстави говорити в дусі Канта, що Я містить певні категорні структури. Те, що наша центральна нервова система дозволяє нам мати комплекси уявлень, означає лише, що ми непога­но адаптовані до середовища. Звідси випливає й обґрунтування прин­ципу «економії мислення». Позаяк мислення розглядається як про­дукт прогресивного пристосування до середовища, відтак — макси­мальний результат мінімальних зусиль, то й не потрібно «метафізич­них кружлянь думки», як не потрібно й вербальних і розумових по­двоєнь елементів «чистого досвіду», критика якого й спрямована на очищення культурного середовища від непотрібних продуктів розу­мової діяльності. «Розвиваючи» Дарвіна, Авенаріус тлумачить пси­хічне і розумове життя, включаючи науку, як біологічний феномен з відповідними законами добору, пристосування, боротьби за існуван­ня. Його аналіз континуальності суб'єктивного і об’єктивного як біо­логічних процесів передхоплює кібернетичну ідею моделювання і загальну теорію систем.

Для Маха їжа і природа, про які говорить наука, зовсім не річ у собі або річ для себе, але й не об’єктивна даність. Як і Авенаріус, Ернст Мах тлумачить пізнання як процес прогресивної адаптації до середовища. Кольори, звуки, простір, час тощо, пов’язані між собою відповідно до того як (по-різному) пов’язані між собою почуття і вольова спрямованість. Вольово-чуттєво утворені комплекси, функ­ціонально розташовуються у просторі і часі, й набувають певних імен, позначаючись як тіла. Відчуття, гадає Мах, є глобальний факт, фор­ма пристосування організму до середовища — налаштування ока і вуха, феномен кольору і форми, впізнавання музичного ритму. Звід­си зрозуміло, чому основу наукового пізнання, за Махом, складають не факти, а відчуття.

Мах, як і Авенаріус, робить акцент на біологічній функції науки. Наукове дослідження продовжує й вдосконалює процеси життя, за­вдяки яким вже найпростіші організми за допомогою своїх органів і поведінки адаптуються до середовища. Наука ж адаптує наші ідеї до певної сфери досвіду, результатом чого є елементи мислення, що здатні репрезентувати цю сферу як ціле. В результаті такої адаптації виникають проблеми, які наука намагається вирішити за допомогою гіпотез. Гіпотези постають як спроби пристосування до середовища й утворюють дещо нове, проте як певні вдосконалення інстинктивного мислення, вони лише намагаються відтворити всі ланки ланцюгу жит­тя. Уява озброює природу великою кількістю ідей, що проходячи через фільтр доведень, показують свою відповідність чи не відповід­ність фактам життя. «Адаптація» думок до фактів є спостереження, а адаптація думок одна до однієї — теорія. Спостереження і теорія не існують окремо, бо перше відпочатку «інфіковане» другою, а з іншо­го боку, спостереження набуваючи ефективності у пристосуванні, під­тверджує, заперечує чи корегує теорію. Звідси випливає, що фунда­ментальним методом науки є метод варіацій. Наука дає уявлення про міжфеноменальну залежність. Тому, чим розвинутішою постає наука, тим меншою мірою вона звертається до понять причини і наслідку та субстанції. Є лише один тип усталеності — зв’язок, або відношення.

Уся наука має своєю метою замінити у спосіб економії досвід, мис- леннево репродукуючи і передбачаючи факти. Розглядаючи науку з позицій еволюційної теорії, Ернст Мах легітимує і обґрунтовує фено­мен наукового мислення з позицій біології, власне з позицій життя як біологічного феномену.

Принцип економії мислення, метод варіацій та тлумачення гіпо­тез як способу пристосування до середовища руйнує позитивістську фетишизацію фактів та утворює ґрунт для розвитку конвенціоналіз­му. Теорія з погляду його представників постає як система поло­жень, виведених з обмеженої кількості принципів з метою представи­ти сукупність експериментальних законів найбільш простим, повним і точним способом. Відтак теорія постає як набір положень конвенцій­ного і економного характеру, яка є тим сильнішою, чим більшою є кількість експлікуємих з нею законів. Конвенціоналізм в особі А. Пуанкаре та П. Дюгема реабілітував роль уяви в науці, і показав динамічну життєвість наукового знання. Як підкреслює К. Поппер, передусім вагомим є його внесок, у прояснення зв'язків між теорією і експериментом, що особливо важливе для біологічного пізнання.

Більша частина наших знань носить універсальний, тобто випе­реджувальний характер. В рамках еволюційної епістемології, кон­цепцію якої розвиває К. Поппер, це пояснюється тією роллю, яке знання відіграє в адаптації. Організм може існувати лише як відносно усталене ціле, а таке існування вимагає довгострокового пристосу­вання, яке ґрунтується на певному знанні (про світ) — знання, яке має форму передчуття й очікування. Наприклад, дерева, ліс, приро­да в цілому неначе завмирають у перед настанні — «очікуванні» — зими. Або, скажімо, для амеби не існує і не буде іншого знання окрім того, що включене в її біологічну організацію. Якщо це знання буде «спростосоване», вона просто загине, буде «заперечена» при­родою як неспроможна форма організації життя.

Втім, ми великою мірою знаходимося у полоні «догматичної уста­новки» мислення. Остання виражається в тому, що істинність знання можна довести, зокрема методом «верифікації» або ж емпіричної перевірки. Але з цього погляду виявляється, що важко перевірити універсальність тверджень, і передусім наведених тверджень про життя. «Критична раціональна установка» показує, що універсальне знання як знання життя й знання про життя, може лише частково підтверди­ти «тут» і «тепер» досвіду, тобто обмежений досвід, що дарує нам емпіричні знання. До того ж універсальні знання носять випереджу­вальний і в силу цього проективний, отож невизначений характер, який включає в себе можливу помилковість. Тому К. Поппер вводить принцип «фальсифікаціонізму». Універсальні твердження набувають характеру наближення до істинних тверджень, якщо вони можуть бути зфальшовані.

Взагалі, розвиток знання, за Поппером, відбувається не шляхом виведення, а шляхом висунення універсальних висловлювань. Будь- яке спостереження вибіркове, бо спирається на попереднє знання, що виступає у вигляді «горизонту очікувань». Очікування, згідно Поп- перу, це не психологічний стан, а наперед визначене реагування (тому й підготовка до реакції організму), що формується у пристосуванні до навколишнього середовища як процесі пристосування до напе- редсхоплюваної ситуації.

Відтак у світлі еволюційної епістемології К. Поппера виявляється, що:

1) всі пристосування і адаптації суть види знання;

2) майже всі форми знання слугують організмові для пристосуван­ня його до виконання завдань актуальних для нього на даний момент, або ж завдань, які можуть постати для нього у майбут­ньому;

3) розвиток знання — дарвінівський процес; знання еволюціонує завдяки природному добору і шляхом проб та помилок (від аме­би до Ейнштейна все живе користується у процесі адаптації ме­тодом спроб і помилок);

4) не лише люди, але й тварини й навіть рослини мають вроджені знання у формі очікувань (так дерево очікує настання тих чи тих подій — зими, весни, літа, осені, воно адаптоване до середови­ща й підлаштовується під нього: біологічні ритми тут можна про­слідкувати шляхом їх редукції до геохімічних); дослідження жит­тєвих, природніх ритмів рослин, тварин, людини дає підстави для передбачення (висунення гіпотези), що живі істоти передчу­вають періодичні зміни навколишнього середовища;

5) функція природних ритмів полягає в тому, щоб дозволяти адап­туватися до передчутних змін навколишнього середовища, вклю­чаючи передхоплення цих змін;

6) з еволюційної теорії пізнання висновується, що знання не може бути «істинним», як не можна стверджувати, що організм іде­ально пристосований до середовища: знання не може ідеально, тобто повністю відповідати реальності = бути «істинним»;

7) поняття істинності чи хибності виникають завдяки появі мови, а саме появі дескриптивної функції; з розумінням, що описання може відповідати або не відповідати об'єкту, з’являється ідея помилки, що як і сумнів, містить ідею об’єктивної істини, яку ми можемо не отримати; поява дескриптивної мови робить можли-

вим відчуження знання від організму: якщо знання і очікування дерева органічно включені в його біологічну структуру, тобто є частиною його самого, то людина здатна відчужувати знання, а виражаючи його мовно, особливо у письмовій формі, вона пере­творює знання на об’єкт (Поппер, 2002, с. 200-201).

Попперове тлумачення життя як світу передбачуваностей-налаш- тованостей дає змогу говорити, що ним знайдена своєрідна підстава для тлумачення «балансу» між суб’єктивним (екзистенційним) проро­куванням та об’єктивним технологічним прогнозуванням. Цей баланс знімає протиставлення життєвої ймовірності і жорсткої каузальності наукових теорій. На відміну від неопозитивістів, Поппер доводив, що протокольні твердження не є абсолютними і навіть дефінітивними. Дослідження починається з проблем життя, практики, і щоб їх вирі­шити потрібні гіпотези. Висунуті гіпотези перевіряються шляхом ви­ведення з них наслідків й аналізу того, що вони дають. І за характе­ром наслідків ми судимо, підтверджується гіпотеза чи ні. Відтак, щоб теорія була підтвердженою вона мусить бути контролюємою, або, іншими словами, фальсифікованою з боку фактів. Процес виведення наслідків з теорії під контролем базових (протокольних) тверджень, що описують факти постає як контрольно-дедуктивний метод. Втім, в логічній перспективі такий контроль не має конечної дефінітивної точки, бо наступні кроки здатні відкинути теорію. Перевагу потрібно віддавати тим теоріям, які носять ймовірнісний характер. Позаяк тео­рія залишається під загрозою спростування, то краще піддати її фаль­сифікації, бо чим раніш буде знайдена помилка, тим швидше ми знай­демо іншу теорію необхідну для перевірки. В цьому полягає позитив­на роль помилки як принципу досвіду і життя.

Неопозитивісти, пише Поппер, намагалися елімінувати метафізи­ку, але не змогли зробити це, ввівши принцип верифікації (він не доводиться емпірично). Метафізичні ідеї самі по собі як гальмували прогрес науки, так великою мірою і сприяли її розвитку. Серед останніх

— ідеї атомізму, фізичного принципу першоелементу, теорія руху Землі, корпускулярна теорія світла, теорія електричного струму та багато ін. Навіть в примітивній формі, підкреслює К. Поппер, вони несли образ світового порядку, ідею, що деякі події людина здатна передбачити. Ідеї реалізму, універсального порядку — наскрізь ме­тафізичні. А з життєвої, психологічної точки зору виявляється, що наукове відкриття неможливе без віри в ідеї спекулятивного характе­ру. Однак в науковому досліджені ми маємо чітко відділяти метафі­зичні твердження від власне наукових.

Відстоюючи позиції критичного раціоналізму, К. Поппер вбачав в аналітичній філософії, що виростає з неопозитивізму Віденського гуртка, не лише опонента, але й союзника, що залишається завжди вірним раціональній філософській традиції. Аналітики, на його дум­ку, вірять, що не існує філософських проблем в натуральному вигля­ді, і що ці проблеми пов’язані із лінгвістичним використанням мови або словесних смислів. Утім, Поппер переконаний, що доступний пі­знанню світ складається із «фактів», які являють собою безпосеред­нє і незмінне буття, яке може бути описане тільки засобами фор­мальної (двозначної) логіки. Така думка сягає коренями Аристотеля, який вказує на необхідну умову аналізу висловлювань — субстанцію, що не міститься у підметі речень, а становить якесь автономне буття як передумову осмислених суджень про суще.