Античний символізм, зазначав О.Ф. Лосєв, таїть у собі деякий загальний життєвий досвід і деяке живе світовідчуття, що пояснюють буття і людське життя.
Античність є інтуїція заповненого і завершеного у собі конечного тіла. Вона живе цим конечним і строго сформованим тілом, їй чуже новоєвропейське вчення про простір і час та новоєвропейська інтуїція безконечності.
Протяжність для давнього грека означає тілесність, і давньогрецька мова не знає терміну, який би позначав простір. Античне світовідчуття зовсім не знає нашої потреби уявляти новий простір поза межами тілесної оболонки (поза нею лише небуття — «меон»). Тілесна форма виступає тут a priori споглядання. Саме слово «тіло» («сома») вживається, скажімо, давньогрецькими математиками для позначення стереометричних утворень, фізиками — у сенсі субстанції, а Софоклом в «Едипі», навіть, для позначення особистості. Це «евклідове світовідчуття» впливає на ставлення давніх греків до життя і душі, яку вони мислили як зреалізовану форму тіла (Лосєв, 1993, с. 8, 46, 50, 51, 55, 56).