Г: Біогносис за межами класичної еволюційної ідеї

Проте сьогодні ця програма, як і синтетична теорія еволюції, що апелює до даних генетики і молекулярної біології з метою вирішення проблеми співвідношення та єдності факторів макро- і мікроеволю- ції, перетворилась на предмет гострої полеміки.

двадцятого. Так у 1927 році відомий генетик і зоолог Ю.А. Філипчен- ко заперечував, що мутаціями, комбінаціями та добором можна пояс­нити всю еволюцію тваринного і рослинного світу. Яким би шляхом не відбувалось видоутворення, новий вид формується на основі стриб­коподібності перетворень якоїсь частини батьківського виду, відтак саме питання про те чи слугує мікроеволюція передумовою макро­еволюції втрачає свій сенс. Тут також можна згадати А.А. Любіщева, котрий вважав, що неможливо відобразити існування різних типів буття, які практично незвідні один до одного і користуються різними формами причинності і різними законами. Л.С. Берг у книзі „Номоге­нез, або еволюція на основі закономірностей (1922 р.), оголосив, що основним законом еволюції є „автономний ортогенез” — іманентна властивість живого утворювати незалежно від зовнішнього середо­вища дедалі досконаліші форми. Згідно його номогенетичній кон­цепції, автономічні фактори змінюють істотні ознаки, що визначають сам план будови певної групи. Як наслідок виникають нові органи і утворюються нові групи від рівня виду до класу, причому Берг під­креслює, що відповідні ознаки часом утворюються в певному на­прямку незалежно від користі, а іноді навіть й на шкоду організмові. Вчений по суті керується апріорними на кшталт Канта судженнями й заявляє, що про причини прогресу він нічого не знає.

Натомість у концепції Кордюма — еволюції за участю чужород- них генів — відстоюється думка, що еволюція просто вимушена йти по шляху ускладнення організації в силу існуючого механізму змін­ності, що має справу з постачанням великого масиву екзогенної гене­тичної інформації. Ця думка знаходить своє підкріплення у даних інших вчених, що ускладнення організації детермінується автогене- тичними властивостями самого генетичного матеріалу нарощувати дов­жину ДНК і збільшувати розмір геному. За цих умов не видається дивуватись появі нових організмів з найчудернацькими ознаками. І що вже зовсім шокує прибічників СТЕ, так це те, що згідно теорії інформації нові види з такими ознаками будуть вимушеними присто­совуватись не стільки до довкілля, скільки до нових ознак.

Те, що пропонував В.І. Вернадський у вивченні життя, власне виходить за рамки науково-дослідних програм. Сьогодні загальнові­домі його положення про біосферу і ноосферу (терміни, які він почав вживати майже водночас із французами Леруа та Тейяр де Шарде- ном, котрі слухали його лекції в Парижі у 20-х роках минулого сто­ліття), що сприймаються як головні поняття екології. Але вони кон­цептуально конституюються з прагнення вченого цілісно зрозуміти місце людини в космосі, відтак й місце в ньому розуму (способу і

засобу розуміння за його вищої форми — наукової думки як плане­тарного явища) та життя як носія розуму. В.І. Вернадський підкрес­лював, що природодослідник ототожнює життя і „живу речовину", позаяк має справу з живою речовиною. Втім, що ж таке життя не як „жива речовина”, а як те, що властиве природі? — запитує вчений. І відповідає: Життя як єдине ціле не може поставати як сукупність живих організмів або живих природніх тіл, а має розглядатись „як особливий прояв чогось, в природі яскраво вираженого передусім в живих організмах, але можливо не тільки у них наявного (Вернад- ский, 1988, с. 169). Така відповідь породжує наступне питання: „Чи складає людський розум... щось нове і навіть властиве тільки вищим хребетним або навіть людині, чи це є властивість усіх живих істот” (Вернадский, 1988, с.

Як „натураліст” В.І. Вернадський посутньо запитує про те, чи можна знайти параметри природи настільки ж загальні як маса чи енергія, але придатні для характеристики життєвих процесів. Як пише М.В. Попович, до відповіді на це питання європейська наука почала наближатись після славнозвісної лекції Шредінгера 1944 року, коли великий вчений вперше сказав про „негентропію” — інформацію як величину зворотну ентропії, самостійний вимір природних процесів (Попович, 1998, с. 534). В.І. Вернадський розумів, що в тих „космо­логічних інтуціях” (а в багатьох дослідженнях показана залежність його мислення від загальної парадигматики „руського космізму”), якими він керувався, багато ще неясного. Втім, він вважав, що по­дальший розвиток науки витіснить ці, межуючи з містицизмом, інтуї­ції (як-то про розлиті в космосі сили, споріднені з розумом і життям) з обрію людського знання.

В умовах надто складного і гетерогенного характеру сучасного біологічного знання пошуки сутності живого вже не можуть здійсню­ватися з опорою тільки на системний, структурно-функціональний та еволюціоністський підходи, які в методологічному аспекті являють собою організме- і видоцентризм. Виникають інші стилі мислення, такі, скажімо, як екологічний, ноосферний, біоетичний, які відпочат- ку навантажені соціогуманітарно. Так, ідеї В.І. Вернадського, як і пізніше М. Мойсеева, про біосферу як цілісне соціобіологічне утво­рення, ідеї ноогеніки як науки про розумне управління суспільством і біосферою, біоценозів як „урбанізованих біогеоутвореннях”, біоети- ки, що виходить не з антропо-, а „вітацентризму”, свідчать про гума­нізацію біології. Вона полягає не лише в її „повороті до людини”, але й у включенні екзистенційних, ціннісно-нормативних складових в струк­туру і саму тканину біологічного мислення. Якщо в класичній моделі

біологічного, як, втім, і будь-якого наукового знання, ціннісні ус­тановки існують імпліцитно (типу мертонівського етосу науки) і конт­ролюються системою внутрішньонаукових механізмів, то у новій — виникає рефлексія щодо цих ціннісних установок, яка реалізується відтепер через трансдисциплінарні (інституалізовані як всередині, так і поза наукою) механізми нормативного оформлення наукових про­грам і практик.

Очевидно, в біології, як і в інших галузях наукового знання, наспів час переходу від дослідницьких програм до зразків і ціннос­тей культури. За такого підходу — а саме на нього націлює філосо­фія науки, в тому числі й філософія біології — предметом філо­софської і наукознавчої рефлексії, як зазначає О.П. Огурцов, стають вже не окремі результати наукового пошуку, не окремі факти, емпі­ричні узагальнення, теорії або послідовність теорій, а процес пізнан­ня в його соціокультурній визначеності і цілісній організації. Такий погляд на наукову діяльність передбачає розгляд компонентів науко­вого знання не в їхній фактуально-емпіричній чи теоретичній авто­номності, а у смисловій розмірності з культурою. Цей підхід дозво­ляє розкрити взаємозв’язок способів організації мислительного ма­теріалу з іншими сферами культурної творчості, усвідомити те, як форми організації знання реалізують в собі ідеали науковості, в яких представлена смислова єдність культури. Вивчення науки під цим ку­том зору дає можливість подолати як вузький гносеологізм, так й соціологічний релятивізм, навести містки між гносеологією, методо­логією та етикою, подолати розрізненість цих форм філософської рефлексії щодо науки і накреслити шляхи розбудови етичної гно­сеології у спосіб розкриття етичної навантаженості пізнання та зв'яз­ку когнітивних процесів з цінностями та нормами культури (Огурцов, 1984, с. 150-151).